Джмеленя та Рожко з Чивчинського лісу [Галина Микитчак] (fb2) читать постранично, страница - 3

пішла до озера і втопилась! З того часу воно замулилось, заросло осоками, а береги стали болотом.

— І назвали його Марічейкою, — закінчив Дмитрик. — Бідолаха!

— Чого бідолаха?! У цій історії всі глупі! — заворкотіла бабця Леся. — Що тато не мудрий, бо хотів своїй дочці багатства, а не хотів щастя, що Марічка з чабанцем, бо не втекли кудись світ за очі.

Узявши канапки, компот із ревеню-румбарбару й дощовики, Дзвінка з батьками й Дмитриком рушили західною дорогою, що втікала від села на зустріч річці Шибенці.

Погода була гарною, йшлося добре. За кілометр-другий нагнали шибенських корівок, які походжали берегами, скубучи травичку і з цікавістю позирали на перехожих. Ті корови були дуже мудрими й самостійними, бо самі йшли пастися й самі поверталися додому.

* * *

Під чорною скелею стояла висока худа пані. Мала вона сухезного гачкуватого носа, рубець через праву щоку, декілька обвислих бородавок, кущисті брови, бліді вуста й пронизливі вицвілі очі. З-під коркового шолома вибивались нечесані віхті темного волосся, з безрукавки з безліччю кишеньок стирчали кістляві руки, а з шортів — жилаві волохаті ноги, вбрані в мокасини зі зміїної шкіри. Жінка довго вдивлялась у темну розщелину в скелі, тоді уважно обвела поглядом смереки довкола і врешті витягнула золотаву шовкову торбинку й витрясла з неї жовтявий порошок.

— Кості мишей, хворих гикавкою, хвостик щура з більмом на оці, ратиця кози, що вдарила трьох жінок, пилок беладони, зібраний у повен місяць, русалчина волосинка і босорканін зуб!

Вона вдарила нігтем до нігтя — і порошок запалав на долоні. Жаристе порохно здмухнула в розщелину. Темрява між скелями замінилася фіолетовими спалахами, червоними зірочками й назовні бухнув чорний дим, засмерділо у стократ гірше, ніж від паленої вовни.

Скеля дрібно затремтіла й натужно загула. В чорній розщелині заворушилася ще чорніша тінь. Вона мала двоє очей, палючих, наче підземна лава.

— Апчхи! — долинув деренчливий голос, схожий на тріскотіння дрів кострищі. — А моцне то! Шо ти до порошку насипала?

— Певно, босорканя була стара! — відповіла пані, ані на мить не злякавшись вогняних очей і страшного голосу.

— Файна трутка! Давно такого не дихав, смачно! — Тінь у розщелині ще раз затяглася димом. — Ти перевірила, нікого навкруг нема? Нечисті, людей чи нежиті?

— Нема! Скоро говори. Порошку на довго не стане.

— Знайди золотий топірець, Рожковий ріг і приведи жертву! Вона має бути черствою серцем, а її душа жадібністю і заздрістю поїдена. Зроби так, щоб річки потекли навспак, і тоді…

— Раз, раз! Раз, раз! От халепа! Сеанс закінчився!

Очі в розщелині згасли. Скелі ще раз затремтіли, і все стихло.

Проминуло декілька хвилин. Над потічком-болотечком, що ховався поміж папороттю, з’явилась мошва. Жодна пташка не стрибала гіллям, жодна мишка чи жаба не ворушили опале листя, лише темні смереки чатували таємну розщелину в чорних скелях. І так тут було завжди. Звірі й птаство з давніх-давен оминали недобре місце. Люди називали його Чорним Каменем і заказували сюди ходити.

* * *

Діти бавились у хованки, Дмитрик знайшов Дзвінку під копичкою, за пічкою й під путерею, а Дзвінка знайшла Дмитрика у гарбузинні й за собачою будою (його здав пес Шибеник). Знову випала Дмитрикова черга ховатись, і він вирішив віднайти якусь суперкласну схованку! Хай Джмеленя шукає, аж поки не здасться!

Він виліз драбиною на дах прибудови, в яку складали сіно. Звідси добре видно, як унизу Дзвінка нишпорить по всьому подвір’ю, як її тато намагається влучити у криву дровиняку, як вишневе сонце повільно занурюється у смерекове море. А он у вишневому гіллі видно тітку. Тітка Василина визирає крізь дровітчане вікно, тримаючи в руках осоковий листок. Біля неї, ледь виступаючи над підвіконням, видніється капелюшок з барвистою стрічкою і півнячою пір’їною.

— Дументію, Марічка передала шепітливого листа, зараз дізнаємося новини. Головне — спіймати буковий вітерець! — сказала тітка, звертаючись до капелюшка. Раптом Дмитрикову ногу спіймали холодні пальці, він перелякано озирнувся й побачив, що це Дзвінка. Вона все-таки знайшла свого друга, запекала його й саме роззявила рота, щоб щось сказати. Але Дмитрик дав знак помовчати й показав на вікно дровітні. Золотий осоковий листок шепотів. Вітерець доносив до дитячих вух уривки:

— Його викликали… вона з ним говорила… будуть жертви… надто близько до Рожка… хухи бояться…

Тут промінець зник, вітер ущух, а осоковий листок спалахнув і зник. Капелюшок і тітка відійшли від вікна.

Діти перезирнулись. Відпочинок на краю географії набував нового змісту! В Шибеному запахло справжньою таємницею!

Розділ 3 Легенда про Довбуша і дідька з Чорної гори

— То ми їдемо на курорт? — перепитав Дмитрик, скептично оглядаючи ями на дорозі.

— Колишній курорт, — підправила тітка