Без крові. Така історія [Алессандро Барікко] (fb2) читать постранично, страница - 3


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ноги, акуратно звівши їх докупи, щільно склавши литки й ступні, м’яко стуливши стегна, коліна — мов дві чашечки в хиткій рівновазі одна поверх другої, між кісточками — ні найменшого просвіту. Вона ще раз перевірила симетричність туфельок, що були приставлені одна до одної, мов на вітрині, тільки не вертикально, а на боку, немовби прилягли відпочити. Її тішило, що в усьому такий порядок. Якщо ти мушля, порядок дуже важливий. Якщо ти м’якунець у черепашці, все повинно бути досконале. Бездоганність — запорука порятунку.

Вона почула, як стихає барабанний дріб іще одної довжезної черги. А тоді молодечий голос:

— Кидай рушницю, Роко.

Мануель Рока повернув голову й побачив Тіто, що стояв усього в кількох метрах, наставивши на нього пістолет.

— Ані руш! Кидай зброю!

Знадвору пустили ще одну чергу. Але хлопець навіть оком не повів — він і далі стояв, наставивши перед себе зброю. Під градом куль вони обоє непорушно дивились один на одного, мов єдине ціле, мов дивна двоголова істота, що раптом затамувала подих. Мануель Рока, півлежачи на землі, дивився на хлопця, що стояв, не ховаючись од куль. Він намагався зрозуміти, солдат це чи просто дитина, чи це в нього вже тисячний бій, а чи допіру перший, і що керує цим пістолетом: розум а чи сліпий інстинкт.

Він побачив, що цівка пістолета ледь помітно дрижить, мовби виписуючи в повітрі дрібненькі вензелі.

— Спокійно, хлопче, — сказав він.

Рока повільно поклав рушницю на підлогу, а тоді ударом ноги відкинув її на середину кімнати.

— Усе в порядку, хлопче.

Тіто не зводив з нього напруженого погляду.

— Заткнись, Роко. І не ворушись.

Прогриміла ще одна черга. Ель Ґурре працював методично. Хлопець зачекав, поки черга стихне, не опускаючи ні очей, ні пістолета. А коли знову запала тиша, скинув поглядом у бік вікна.

— САЛІНАСЕ! Я ВЗЯВ ЙОГО. ГОДІ ВЖЕ, Я ЙОГО ВЗЯВ.

А за якусь мить знову:

— ЦЕ Я, ТІТО. Я ЙОГО ВЗЯВ.

— А, бля, зумів-таки, — сказав Салінас.

Ель Ґурре, не обертаючись, зобразив на лиці щось схоже на усміх. Він розглядав свій автомат з таким виглядом, наче в години дозвілля сам вирізьбив його з куска ясеня.

Тіто шукав їх поглядом у світляному квадраті вікна.

Мануель Рока повільно привстав рівно настільки, щоб можна було спертися спиною об стіну. Він подумав про застромлений за пояс пістолет, що тис йому в бік. Спробував пригадати, чи він наладований. Тоді обережно намацав його рукою. Хлопець нічого не завважив.

— Ходімо, — сказав Салінас.

Вони обійшли купу дров і попрямували до гасієнди. Салінас ішов пригинцем, позираючи наліво й направо, — цю манеру він перейняв у героїв кінофільмів. Виглядав він кумедно, як і всі чоловіки під час бою, — хоч сам і не робив із цього проблеми. Вони йшли через двір, коли зсередини пролунав постріл. Ель Ґурре пустився бігти, дістався вхідної брами і відчинив її ударом ноги.

Три роки тому він так само висадив був двері стайні, зайшов і побачив свою жінку, що висіла в зашморгу на крокві, та двох своїх дочок, поголених налисо, із патьоками крові на стегнах.

Він зайшов і побачив Тіто, що стояв посеред кімнати, націливши пістолет кудись у куток.

— Я мусив. У нього пістолет, — сказав хлопець.

Ель Ґурре подивився в куток. Рока лежав горілиць. Із руки йому цебеніла кров.

— Здається, в нього пістолет, — повторив хлопець. — Десь захований, — додав.

Ель Ґурре підійшов до Мануеля Роки. Оглянув рану на руці. Тоді подивився йому в обличчя.

— Привіт, Роко, — мовив.

Він наступив ногою на поранену руку Мануеля Роки й надавив. Рока закричав од болю й закрутився дзиґою. Пістолет випав у нього з-за пояса. Ель Ґурре нахилився й підняв його.

— Молодець, хлопче, — сказав він. Тіто кивнув. Він усвідомив, що й досі тримає перед собою пістолет, цілячись у Року. Опустив руку. Відчув, як розслаблюються пальці на руків’ї. Рука боліла так, наче він довго й завзято гамселив кулаком об стіну. «Спокійно», — подумав він.

Ніні спливла на згадку пісенька, що починалася словами: «Рахуй хмарки, і час мине». А потім щось про орлів. А кінчалася числами від одного до десяти. Але можна було рахувати й до ста чи до тисячі. Одного разу дорахувала до двохсот сорока трьох. Вона подумала, що зараз вилізе нагору й піде подивитися, що це за люди й чого вони хочуть. Тільки проспіває пісеньку від початку до кінця, а тоді вилізе. А якщо не зможе сама підняти ляду, то закричить, і тато її випустить. Проте вона так і лишилася лежати на боці, підібгавши коліна до підборіддя й акуратно поклавши туфельки одна на одну. Крізь грубу вовну ковдри щокою відчуваючи прохолоду землі, вона пошепки заспівала: «Рахуй хмарки, і час мине».


— От ми й побачилися знову, докторе, — сказав Салінас.

Мануель Рока мовчки подивився на нього. До рани він притискав якусь ганчірку. Його посадили посеред кімнати на дерев’яному ящику. Ель Ґурре стояв за ним, трохи збоку, стискаючи в руках автомат. Хлопця поставили коло дверей: він