Посол мертвих [Аскольд Мельничук] (fb2) читать постранично, страница - 2

Негайно. Чому — сказати не могла. Коли приїду, пояснить. Сумніваюся, що Ада коли-небудь бувала у Бостоні: їй видавалося, що це щось на кшталт сусідньої вулиці.

Відмовити їй я не спромігся. Відколи померли батьки, я втратив зв’язок із громадою, в якій виріс. Тепер у мене з’являвся шанс відновити зв’язок, хоча місток, який спорудила б Ада, все одно вийшов б доволі хисткий.

Я коротко виклав суть справи Шеллі — вона впродовж уже багатьох років не раз вислуховувала від мене і про Аду, і про Алекса, та ніколи їх не бачила — і вже опівдні був в аеропорту Лоґан, чекаючи на найближчий рейс «Delta Shuttle»^[1]. Та й Алекс кілька днів тому зателефонував мені — вперше за багато місяців. Голос його був невеселий, однак Алекс уже віддавна не надто веселився. Ми трохи поговорили: він розповів мені новини про його негаразди на роботі, я йому — про те, як пацієнт погрожує мені судом, і ми пообіцяли один одному невдовзі побачитися.

Рейси відкладали, об’єднували. Очевидно, у Нью-Джерсі йшов сніг. Коли ми нарешті злетіли, вільних місць у салоні не було. Сусід без кінця торохтів по мобільному телефону, що було заборонено. Так і кортіло наскаржитися на нього стюардесі — нездорового вигляду брюнетці з невиразним середньозахідним акцентом. Мені було неспокійно. Адин голос виринув зі занадто глибокого минулого. Сусід знай усе сопів і шморгав носом — і, коли ми сіли в Ньюарку, мені вже дерло в горлі.

Я зателефонував до Шеллі, сказав, що прилетів. Тоді таксі помчало мене крізь лютневий сніговій до багатоквартирного будинку на Ґроув-стрит за два квартали від місця, де я виріс. Звідтіль ми переїхали приблизно тоді, коли я перейшов до старшої школи. На Броуд-стрит не було видно жодної знайомої крамниці.

~ ~ ~

Віктор-Дзиґа — я довго згадував, як ми його прозивали. Його ніздрі роздувались і, ніби порохотяги, втягували видихнутий дим, так що той заходив у легені вдруге.

— Вона розкаже, — стомлено мовив він.

Довгі сиві пасма звисали на його шию. Вікторові блакитні очі рясно сльозилися.

На стінах усюди висіли малюнки та картини Алекса. Я пройшовся кімнатою, придивився. Олійна картина, де старий із довгими вусами веде коня понад річкою, примостилася між двома портретами: Віктора в капелюсі-федорі й Пола — старшого Алексового брата. Картини були яскраві й містили деякі сюрреалістичні елементи. Наприклад, Вікторове обличчя наче виступало просто з печі.

Ці образи різко контрастували з нудними, непоєднуваними й абияк розставленими меблями. Кілька плетених стільців зі спинками, схожими на драбини, стояли півколом — наче для якоїсь навчальної групи.

Ада повернулась, одягнута поверх чорної сукні в довгий чорний светр із білими перламутровими ґудзиками.

— Сідай, — звернулася вона до мене. — Іди до своєї кімнати, Вікторе.

Неначе дворецький, Віктор слухняно розвернувся й пішов геть.

— Навіщо ти мене кликала?

— Сідай! — повторила вона, вмощуючись у червоно-коричневому плюшевому кріслі.

І лише тоді я помітив: вона зовсім не кліпала. Її очі могли відбивати світло, та в себе його не впускали.

За всіми ознаками Ада була сліпа.

Повісивши на сусідній стілець пальто, я зробив, як вона сказала.

— Віктор вийшов із дому купити цукру для куховарки, котра пекла торт, — почала вона. — І відтоді ми двадцять років його не бачили. Отак воно було 1942 року. Я сиділа в кухні, дивилася, як куховарка готує обідати. Примостилася біля плити, яка не дуже і гріла, тож було навіть холодніше, ніж зараз. З грудня до квітня всі ходили в пальтах і в шубах. Куховарка, обмотавши лисячу горжетку навколо шиї, мішала суп.

Я почувався брудним із дороги, хотів помитись. Уже багато років я не чув історій про війну; власне, й забув, як і не знав, куди подітися від їхньої розмитості й непевності. Ада. Моє вікно в минуле. Вітраж. Без неї вони б залишилися серією фотографій зблизька, музеєм портретів однієї родини.

— Коли брат пішов, я прихилилася до пічки і спробувала почитати. То було неможливо. Я заплющила очі й відчула запах овочів, маленьких шматочків м’яса. Шкодувала, що м’ясо ще лишилося. Я з нетерпінням чекала, доки воно скінчиться: з харчами загалом було скрутно. Уже кілька місяців, як я була вегетаріанкою. І, звичайно, пацифісткою. Війна — то чоловіче діло.

Я намагався уявити, як це — постійно жити в якомусь надзвичайному стані.

— Увечері повернувся батько — з ратуші, де він працював суддею. Торт був до його дня народження, та про це всі забули. На той час уже було передчуття: щось негаразд. Мати повернулася від лікаря зі своїми новинами (днів зо два тримала їх при собі). Тепер вона відразу пішла шукати Віктора. Попередньої війни вона обходила всі в’язниці в пошуках батька. Знайшовши його тоді, вона мала причини для впевненості, що знайде і сина тепер. Вона навідалася до поліцейського відділку на протилежному боці вулиці; перевірила лікарні, таємну поліцію, навідала друзів у підпіллі. Коли