Монсеньйор Кіхот [Грехем Грін] (fb2) читать постранично, страница - 3

накаляла, — є й Черчілля, і Гінденбурга, і ще якогось там Рамсея Макдональда — здається, він був прем’єр-міністром Шотландії…

— Англії, отче…

В цю мить увійшла Тереса з відбивними, господар і гість сіли до столу, і єпископ проказав молитву.

Отець Кіхот налив вина і з тривогою спостерігав, як єпископ поклав до рота перший шматок відбивної і швидко запив його вином, — певно, щоб відбити неприємний присмак.

— Це звичайне собі вино, монсеньйоре, але ми тут дуже пишаємося своїм ламанчським.

— Вино цілком пристойне, — сказав єпископ, — а от відбивна… відбивна… — повторив він, не підводячи очей від тарілки.

Отець Кіхот приготувався до найгіршого.

— …а от відбивна… — уже втретє промовив єпископ, так наче шукав десь у закутках пам’яті спогадів про стародавні обряди й того слова, якого тоді вживали замість анафеми.

Тим часом Тереса стовбичила біля дверей, також чекаючи його присуду.

— …Ніколи ще, за жодним столом не куштував я… такого ніжного, такого запашного, такого — наважуся навіть на блюзнірство — божественного м’яса. Я хотів би щиро привітати вашу чудову економку.

— Ось де вона, монсеньйоре.

— Шановна добродійко, дозвольте потиснути вам руку. — І єпископ простяг до Тереси свою прикрашену перснем руку долонею донизу, ніби давав її не потиснути, а поцілувати.

Тереса квапливо позадкувала до кухні.

— Я щось не так сказав? — запитав єпископ.

— Ні, ні, монсеньйоре. Просто вона не звикла годувати єпископів.

— Обличчя в неї нелукаве й чесне. А в наш час навіть в Італії багато економок тільки й дивляться, як би одружити на собі господаря, і, на жаль, дуже часто так і виходить.

Тереса бігцем принесла сир і так само бігцем подалася геть.

— Скуштуєте нашого queso manchego^[2], монсеньйоре?

— А до нього, може, й ще скляночку вина?

Отцю Кіхотові стало тепло й легко на душі. І тепер його поривало спитати монсеньйора про одну річ, про яку він ніколи не наважився б заїкнутися перед своїм єпископом. Та й, зрештою, римський єпископ стояв ближче до джерел віри, а те, що він залюбки з’їв відбивну з конятини, додало господареві сміливості. Не з доброго ж дива називав отець Кіхот свій «сеат-600» Росінантом, тож якщо спитати про машину як про коня, є більше надії дістати сприятливу відповідь.

— Монсеньйоре, — почав він, — є одне питання, яким я часто сушу собі голову і яке, мабуть, скоріше може виникнути в селянина, ніж у городянина. — Отець Кіхот трохи повагався, наче плавець перед тим, як стрибнути в холодну воду. — Як ви вважаєте: молитися за здоров’я коня — це блюзнірство?

— За здоров’я у земному житті — ні, — без вагання відказав єпископ. — Така молитва цілком припустима. Отці церкви учать нас, що Господь Бог призначив тварин для людей, отож довге життя коня на службі в людини не менш догідне Богові, ніж довге життя мого «мерседеса», який, на жаль, почав мене підводити. Одначе мушу визнати, що про чудеса з неживими предметами ніде не записано, а от щодо тварин маємо приклад ослиці, яка з ласки Божої стала у величезній пригоді Валаамові.

— Я думав не так про службу коня своєму господареві, як про можливість молитися за його благоденство… і навіть за те, щоб Господь послав йому легку смерть.

— Не бачу ніяких заперечень проти молитви за благоденство коня, бо це сприятиме тому, щоб він став слухняніший і краще служив господареві, — а от щодо легкої смерті для коня, то я не зовсім розумію, що ви маєте на думці. Легка смерть для людини означає кінець земного існування і обіцянку життя вічного. Можна молитися за земне життя коня, але не за вічне, бо це межувало б із блюзнірством. Щоправда, є в нашій церкві така течія, яка твердить, ніби й собака має, сказати б, зародкову душу, проте я особисто вважаю цей погляд сентиментальним і небезпечним. Не можна такими необачними умовиводами відчиняти непотрібні двері. Адже якщо собака має душу, то чому її не може мати носоріг чи кенгуру?

— Чи, скажімо, комар?

— Атож. Я бачу, отче, ви правильно розумієте ці речі.

— Одначе, монсеньйоре, я ніколи не міг збагнути, як це комара було створено на пожиток людині. Який же з нього пожиток?

— Аякже, отче, пожиток очевидний. Комара можна прирівняти до батога в руках Божих. Він учить нас терпіти біль з любові до Господа. А оте його дзижчання, що болісно ріже нам вухо, — може, то сам Бог дзижчить.

Отець Кіхот мав прикру звичку самотньої людини — висловлювати свої думки вголос.

— Мабуть, такий самий пожиток і з блохи.

Єпископ пильно поглянув на нього, але в очах отця Кіхота не прозирало й тіні іронії: було очевидно, що він глибоко занурений у власні думки.

— Усе воно велика таїна, — промовив єпископ. — Чим би живилася наша віра, якби не було таїни?

— Я оце думаю, — сказав отець Кіхот, — де я подів пляшку коньяку, що її приніс мені один чоловік із Томельосо років зо три тому. Тепер, здається, саме нагода її відкоркувати. Вибачайте,