В целом средненько, я бы даже сказал скучная жвачка. ГГ отпрыск изгнанной мамки-целицельницы, у которого осталось куча влиятельных дедушек бабушек из великих семей. И вот он там и крутится вертится - зарабатывает себе репу среди дворянства. Особого негатива к нему нет. Сюжет логичен, мир проработан, герои выглядят живыми. Но тем не менее скучненько как то. Из 10 я бы поставил 5 баллов и рекомендовал почитать что то более энергичное.
Прочитал первую книгу и часть второй. Скукота, для меня ничего интересно. 90% текста - разбор интриг, написанных по детски. ГГ практически ничему не учится и непонятно, что хочет, так как вовсе не человек, а высший демон, всё что надо достаёт по "щучьему велению". Я лично вообще не понимаю, зачем высшему демону нужны люди и зачем им открывать свои тайны. Живётся ему лучше в нечеловеческом мире. С этой точки зрения весь сюжет - туповат от
подробнее ...
начала до конца, так как ГГ стремится всеми силами, что бы ему прищемили яйца и посадили в клетку. Глупостей в книге тоже выше крыши, так как писать не о чем. Например ГГ продаёт плохенький меч демонов, но который якобы лучше на порядок мечей людей, так как им можно убить демона и тут же не в первый раз покупает меч людей. Спрашивается на хрена ему нужны железки, не могущие убить демонов? Тут же рассказывается, что поисковики собирают демонический метал, так как из него можно изготовить оружие против демонов. Однако почему то самый сильный поисковый отряд вооружён простым железом, который в поединке с полудеманом не может поцарапать противника. В общем автор пишет полную чушь, лишь бы что ли бо писать, не заботясь о смысле написанного. Сплошная лапша и противоречия уже написанному.
бронзи. Перед входом стояла велична група скульптур, що зображували мойр, роботи молодого американського скульптора Бориса Івейна (помер у Парижі у віці двадцяти трьох років).
Церемонія урочистого відкриття вже тривала, коли я перетнув Університетську вулицю й опинився на площі. Я прокладав собі шлях крізь мовчазний натовп глядачів, але вийти на іншу вулицю мені завадив поліцейський кордон. Уланський полк оточив площу навколо камери смерті. Тим часом губернатор Нью-Йорка зі спеціальної трибуни навпроти Вашинґтон-парку виголошував промову. За ним стояли мери Нью-Йорка та Брукліна, очільник місцевої поліції, командир армії, полковник Лівінґстон, командувач військ підтримки США, генерал Блаунт, що управляв на острові Ґовернорс, генерал-майор Гамільтон, командир гарнізону Нью-Йорка та Брукліна, адмірал флоту річки Норт на прізвище Бафбі, генерал військово-медичної служби Лансефорд, сенатори Нью-Йорка Вайс і Франклін, а також офіційний представник прес-служби. Трибуну охороняв загін гусарів Національної гвардії.
Губернатор відповідав на коротку доповідь генерала військово-медичної служби. Я встиг почути кінець його промови:
— Закони, що забороняють самогубство й запроваджують кримінальну відповідальність за будь-яку спробу суїциду, було скасовано. Уряд визнає за громадянами право завершити своє існування, що стало для них нестерпним через фізичні чи духовні страждання. Ми вважаємо, що громадськість лише виграє завдяки усуненню цього пласту населення. Статистика свідчить, що з моменту прийняття цього закону кількість самогубств на території Сполучених Штатів лишилася незмінною, що лише доводить його користь. З цього дня камери смерті будуть збудовані у кожному американському місті, містечку та селищі. Час покаже, чи зможуть вжиті заходи допомогти тій частині нашого суспільства, члени якого зневірились і щодня поповнюють ряди самогубців.
Він зробив паузу й обернувся до білої камери смерті. Мертва тиша залягла над площею.
— Там, — продовжив губернатор, — безболісна смерть чекає на кожного, хто більше не може витримати ударів життя. Кожний, хто шукає смерті, знайде її у цій білій камері. — Озирнувшись на керівника президентської охорони, він швидко промовив:
— Оголошую камеру смерті офіційно відкритою, — після чого чоловік розвернувся до величезного натовпу: — Шановні мешканці Нью-Йорка та Сполучених Штатів Америки, від імені уряду оголошую камеру смерті відкритою!
Урочисту тишу розірвав гучний покрик командира. Загін гусарів вишикувався за екіпажем губернатора, улани розосередилися вздовж П’ятої авеню й чекали на командування гарнізону, а кінна поліція супроводжувала цю колону. Я відділився від натовпу, що витріщався на білу мармурову камеру смерті. Далі, перетнувши Південну П’яту авеню, я попростував уздовж магістралі до Блікер-стрит. Поворот праворуч — і я вже стояв біля непомітної крамниці з вицвілою вивіскою:
ГОБЕРК, ЗБРОЯР
Я зазирнув досередини і побачив Гоберка в дальньому закутку зали. Той відірвався від роботи і крикнув своїм густим басом:
— Заходьте, містере Кастейне!
Його донька на ймення Констанція підвелася на знак привітання, коли я переступив поріг лавки, і простягнула мені свою тендітну руку. Втім, їй не вдалось приховати свого розчарування: щоки Констанції сором’язливо почервоніли, бо вона чекала на іншого Кастейна — мого двоюрідного брата Луїса. Я вичавив із себе зніяковілу усмішку і похвалив барвистий стяг, який вона вишивала. Старий Гоберк тим часом клепав поношені поножі з якогось давнього обладунку. Його молоточок відлунював милозвучним «дзень! дзень! дзень!» по всій крамниці. Коли роботу було завершено, майстер відклав свій молоточок і метушливо закріпив щось невеличким розсувним ключем. М’який брязкіт обладунків викликав у мене приємне тремтіння. Я завжди любив звук, з яким залізо вдаряється об залізо, приглушений стукіт киянки по пластинах, передзвін тонкої кольчуги. Правду кажучи, це була єдина причина моїх відвідин Гоберка. Ані він, ані його донька не цікавили мене, хіба що закоханість Констанції в Луїса щось важила. Зізнаюсь, їхні стосунки справді привертали мою увагу, іноді навіть позбавляючи нічного сну. Втім, у глибині душі я знав, що все складеться так, як треба, що я зможу влаштувати їхнє майбутнє так само, як і владнати справу з моїм любим лікарем Джоном Арчером.
Проте я не завдавав би собі клопоту візитом до крамниці саме тоді, якби мелодичний дзвін молоточка не справляв на мене такого заворожливого впливу. Я був ладний просидіти там цілу вічність, слухати й слухати. Раптовий відблиск заблукалого сонячного променя, що торкнувся інкрустованої сталі, викликав у мене настільки гостре й чисте осяяння, що я аж затамував подих. Сконцентрувавши розсіяний погляд, я ледь не тремтів від ейфорії, яка вивертала мої нерви, допоки якийсь рух старого зброяра не затулив те блаженне сонячне світло. Я
Последние комментарии
13 часов 50 минут назад
14 часов 4 минут назад
15 часов 12 минут назад
1 день 2 часов назад
1 день 2 часов назад
1 день 3 часов назад