Аквітанія [Ева Гарсія Саенс де Уртурі] (fb2) читать постранично, страница - 3

бібліотеці дідуся і батька. Вивчила напам‘ять Посібник життя герцогів Аквітанських, щось на кшталт суміші порад, які мій рід записував з тієї пори, як одного з моїх предків призначили правителем нашого народу.

“Пливи у своєму човні”, максима Евріпіда, яку Рай повторював собі з дитинства, сторінка восьма. Або “Пам‘ятай пораду старого капітана: якщо хтось втрачає мужність, дай йому керувати судном”, яку мій дідусь Вільгельм підтвердив на двадцять четвертій сторінці.

Однак, трапилося ще дещо.

Батько, не зважаючи на потрясіння своїх васалів – сумнозвісного Лузіньяна, Тайбура, та інших радників – вирішив, що ця німа дівчинка в майбутньому стане їхньою правителькою.

Як у всіх жінок аквітанок в моєму роду, в мене рано проявилися таланти.

Я вже володіла латинню, англійською норманів, нашою окситанською і гортанною мовою ойль, на якій спілкувалися на французькому дворі в Парижі. Я була найкращим сокольником серед своїх однолітків, мені подобалося полювати – не на лякливих оленів, я воліла лютих кабанів – і сім дисциплін знань не були для мене жодною таємницею: граматика, арифметика, логіка… Я підписала свій перший закон після похорон матері, у вісім років. Ось це залишилося в хроніках, і на цей раз, відповідало істині.

Коли я вирішила замовкнути, трапилося ще щось. Чудо, яке я швидко навчилася приховувати. Завдяки тому, що я тримала рот на замку і спостерігала за васалами батька на Радах, за служницями, що бігали коридорами нашого палацу в Бордо, за шпигунами – невловимими аквітанськими котами, про них я розповім пізніше – чиї тіні стукали в двері самітної батьківської кімнати, завжди незадовго до світанку, я навчилася зосереджуватися на дрібних деталях. Я набула дару вражаючої спостережливості. Здається дрібниця, проте саме завдяки цьому я стала винятковою і отримала корону, яку з часом наділа.

-- Я щойно з кухні, моя пані.

Неправда. Вона прийшла з якогось місця з глиною і сіном, край її сукні говорив голосніше і чесніше ніж брехня моєї фрейліни.

-- Ось документ з печаткою, який підтверджує, що я втратив руку в бою.

Теж брехня. Йому відрубали руку за кару. Рівна рана від досвідченої руки професійного ката, а не поперечний удар у випадковому місці зап‘ястка завданий відчайдушним ворогом, що налетів наосліп у бою. А докладніше, за крадіжку, виникло в моїй пам‘яті.

Я називала її своєю “внутрішньою бібліотекою”.

Я ніколи не довідалася, звідки взявся цей феномен, але мені вистачало прочитати текст один раз, а тоді я могла закрити очі й пригадати всі деталі так, наче переді мною знаходилося полотно. В своїй голові я переглядала архіви діда Вільгельма і шукала міста, в яких обрубували руку за такий злочин. Було достатньо вислухати решту фальшивої розповіді й скільки разів він згадував південь та імена гасконських правителів – Пардіака, Арманьяка чи Фезансака – щоб зрозуміти, що цей балакучий авантюрист не був васалом Готфріда Гарного, честолюбного графа Анжу, нашого північного союзника.

-- Не довіряй йому, батьку. Він не нормандець, як сам твердить, -- шкрябала я тоді по-окситанськи на аркуші, що лежав на столі, коли ми приймали наших підданих.

Батько керувався власним чуттям, а не восьмилітньої німої дівчинки, але його полум‘яні та приязні очі відповідали мені спалахом гордості й він стискав мою руку під столом. В батька була рука титана! Загартована в боях, звична тримати меч з таким же благородством, як перо орла, яким він писав свої вірші.

Та тепер я сама перед ворогами Аквітанії, кажуть, що батько мертвий, і я знаю, що за цим стоїть Капетинг. Рай вирушив у Компостелу, шляхом апостола Якова-Мавробійця, а мені потрібно вирішувати чи покинути свій народ і дозволити, щоб розділили мої землі й таким чином покінчили зі способом життя аквітанців, чи залишитися на чолі Аквітанії.

Ніхто не знає.

Ніхто не знає про обіцянку, яку я зробила п‘ять років тому під мостом Гаронни, коли заховала свою лють в далекому куточку, щоб пізніше дістати її, весь час повторюючи слова дідуся: “Поводься, як лев, вони не плачуть за своїми жертвами. Нападай, як орел, завжди зверху. Вбивай, як скорпіон, його жало перебірливе і вводить отруту тільки ворогам, що заслуговують на його напад”.

Голова лева, тіло орла, хвіст скорпіона: мантікора була улюбленим створінням дідуся. Але того дня мені не вдалося зробити вибір, його за мене зробив Товстий Король, і я присягнула собі, що це більше ніколи не повториться, що з тієї миті я сама завжди вирішуватиму, який чоловік мене матиме.

На тридцять другій сторінці Посібника життя герцогів Аквітанських мій батько написав: ”Міцний дім можна зруйнувати тільки зсередини: жодна столітня балка не витримає шашелів. Ці дрібні створіння псують древню деревину і перетворюють її в пил, що