Зібрання творів [Амброуз Ґвіннетт Бірс] (fb2) читать постранично, страница - 2

світлішої барви, ніж навколишній ліс. Ген за нею простягався хребет височезних скель, на які забиралася дорога. Звідси галявина здавалася зовсім окремішньою, самою по собі. Годі було вгадати, як до неї вийшов путівець і як покинув її, звідки й куди течуть води потічка, що ділить долину надвоє там, долі, тисячу футів під ногами.

У такій дикій і важкопрохідній пущі люди влаштували воєнний театр. У лісовій котловині, у цій своєрідній пастці, всю армію могли б узяти в облогу й змусити здатися півсотні добре озброєних вояків. Тут, у бору, розташувалися п’ять полків федеральної² піхоти. Цілу добу вони йшли маршем, а тепер відпочивали. Надвечір мали знову рушити в похід, вибратися на висоту, де тепер спав їхній ненадійний вартовий, і, спустившись по той бік хребта, опівночі напасти на табір ворога. Сподівалися заскочити його зненацька, адже лісова дорога підходила просто до тилу ворожого війська. Якби цей задум не вдався, то нападники наразилися б на смертельну небезпеку. Все залежало від випадку, від того, чи вчасно помітять чати наступ армії північан.

II

У лавровому гаю заснув на посту молодий вірджинець Картер Друз. Йому, єдиному синові заможних батьків, випало на долю таке виховання й безтурботне життя, яке тільки можна було забезпечити, маючи статки й хороший смак, у горах Західної Вірджинії. Його рідний дім був усього за кілька миль звідси. Одного ранку, поснідавши, Картер встав з-за стола й сказав, серйозно й спокійно:

– Батьку, до Ґрафтона прибув полк північан. Я хочу записатися в нього.

Звівши голову світського лева, батько мовчки глянув на сина й відповів:

– Гаразд, сину, записуйся. Нехай валиться світ, а ти виконуй те, що вважаєш своїм обов’язком. Віднині Вірджинія, яку ти зрадив, обходитиметься без тебе. Якщо ми обидва доживемо до кінця війни, то ще побалакаємо на цю тему. Твоя мати, як сказав лікар, у вкрай поганому стані. У щонайкращому випадку протримається на цьому світі ще кілька тижнів. Цей час – безцінний. Найкраще було б не турбувати її прикрими новинами.

Картер Друз церемонно вклонився батькові. Той віддав такий самий поклін, приховуючи розпач. Син покинув рідну домівку, щоб стати воїном. Своєю кмітливістю й відвагою, самовідданістю, відчайдушними вчинками він невдовзі здобув пошану в солдатів і офіцерів. За такі чесноти, а ще за те, що добре знав місцевість, Друза призначили вартовим на цей небезпечний передовий пост. І тут утома здолала сумлінність, молодий вояк заснув. Добрий чи злий янгол прийшов до нього, щоб розбудити із злочинного сну? Хто скаже? Непомітно й нечутно, у глибокій тиші й млості передвечір’я якийсь невидимий посланець долі торкнувся пальцем заплющених очей свідомості й шепнув духу таємниче слово, досі не мовлене людськими вустами, досі не закарбоване в людській пам’яті. Картер помалу звів голову, глянув між стовбурів лаврових дерев, що маскували його, і стиснув правицею кольбу.

Перше, що він відчув, – справжню естетичну насолоду. На монументальному п’єдесталі – скелі, на самому краю провалля, різко виділяючись на тлі неба, непорушно, мов велична статуя, стояв вершник. Випроставшись, по-військовому сидячи на коні, верхівець застиг, наче давньогрецький бог, витесаний з мармуру. Сірий однострій гармоніював з блакитним тлом, блиск металу портупеї й чапрака приглушувався й тьмянів у тіні, на тілі коня не було пізнати гри світла. Позірно вкорочений карабін лежав на луці сідла, підтримуваний правою рукою. Ліву, що держала вуздечку, застувала холка. Проти неба силует рисака, головою до скель, був чіткий, як камея. Повернувши обличчя трохи вбік, так, що виднів тільки обрис скроні й бороди, кіннотник оглядав долину. Ця мальовнича група у високості видавалася гігантською. Враження посилювалося відчуттям небезпеки від близькості ворога.

На якусь мить вартового опанувало дивне примарне видіння. Немовби він проспав до кінця війни, а тепер споглядав величний монумент, поставлений на цій висоті, щоб увіковічити славне минуле, в якому сам Друз був аж ніяк не героєм.

Мана минулася з першим легким порухом живого монумента. Не відриваючи копит від каменя, кінь подався трохи назад, від краю прірви. Кавалерист навіть не поворухнувся. Отямившись, гостро відчуваючи значимість усього, що відбувається, вартівник приклав кольбу до плеча, обережно висунув дуло з куща, звів гачок і націлився прямо в серце цієї людини. Один дотик до гашетки – і Картер Друз буде в безпеці. І тут верхівець повернув голову й подивився в бік свого прихованого супротивника. Здавалося, він зазирає в саме обличчя, в очі, в мужнє, але співчутливе серце.

Невже це так важко – вбити ворога на війні, який важить на життя твоє й твоїх товаришів, ворога, що викрив тебе і тим страшніший за все його військо?

Картер сполотнів, затрясся всім тілом, обімлів. Перед очима пішли ходором раптово почорнілі фігури людини та коня – здіймалися, падали,