Втрачені ілюзії [Оноре де Бальзак] (fb2) читать постранично, страница - 2


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

належав Сешарові. В усьому йому таланило. Він овдовів і мав лише одного сина, якого послав до ліцею не так задля того, щоб дати йому освіту, як з розрахунку підготувати собі спадкоємця; старий поводився з ним дуже суворо, прагнучи щонайдовше тримати його в батьківській покорі, під час канікул примушував хлопця працювати, не відходячи від складальної каси, кажучи, що той повинен привчатися заробляти собі на прожиток, щоб згодом віддячити бідолашному батькові, який зі шкури пнувся, аби вивчити сина. Розставшись із абатом, Сешар поставив на його місце одного з чотирьох своїх складачів, про котрого майбутній єпископ відгукувався як про людину чесну й тямущу. Отже, старий міг спокійно чекати того дня, коли його син очолить підприємство, і воно забуяє в його молодих умілих руках. Ангулемський ліцей Давід Сешар закінчив блискуче. Хоч батько Сешар, колишній Ведмідь, темний і безрідний вискочень, науку вельми зневажав, однак послав сина в Париж навчатися вищого друкарського ремесла, але, виряджаючи хлопця, старий так наполегливо радив йому зібрати якомога більше грошей у місті, яке називав робітничим раєм,[3] і так рішуче остерігав його не покладати надій на батьків гаманець, що, видно, вважав перебування сина в країні Премудрості лише засобом для досягнення своєї мети. Опановуючи в Парижі ремесло, Давід водночас завершив свою освіту. Метранпаж друкарні Дідо став ученим. Наприкінці 1819 року Давід Сешар покинув Париж, де перебування його не обійшлося батькові й сантима; старий кликав сина додому, щоб передати на його руки всі справи. Друкарня Нікола Сешара містила судові оголошення в єдиній тоді на весь департамент газеті, виконувала замовлення префектури та єпископату, і ці три клієнти повинні були забезпечити енергійному юнакові повний достаток.

Саме тоді брати Куенте, власники паперової фабрики, купили патент на другу в Ангулемі друкарню, яка через воєнні потрясіння, що за часів Імперії спричинилися до цілковитого застою в промисловості, стояла без роботи. З огляду на цей застій він і сам не купував її, і його скупість призвела до занепаду старовинної друкарні. Узнавши новину про купівлю, Сешар зрадів, розуміючи, що боротьбу, яка неминуче виникне між його друкарнею та друкарнею братів Куенте, доведеться тепер вести його синові, а не йому. «Я не вистояв би, — міркував він, — але хлопець, який навчався в панів Дідо, ще потягається з ними». Сімдесятирічний старий зітхав по тих часах, коли зможе пожити собі на втіху. Хоч він мало тямив у тонкощах типографії, зате зажив собі слави великого знавця в тому мистецтві, яке друкарі жартома називають п’янографією, в мистецтві, що його так високо шанував божественний автор «Пантагрюеля», і яке, зазнаючи переслідувань так званого Товариства тверезості, щодалі більше занепадає. Жером-Нікола Сешар, покірний долі, яку визначило йому саме прізвище,[4] був одержимий непогамовною спрагою. Тривалий час дружина стримувала в належних межах цю пристрасть до виноградного соку — пристрасть таку властиву всім Ведмедям, що пан Шатобріан запримітив її навіть у справжніх американських ведмедів;[5] однак філософи зауважили, що в старості звички молодих літ проявляються з новою силою. Сешар підтверджував цей закон природи: що більше він старівся, то дужче любив випити. Ця пристрасть наклала на його ведмежу фізіономію сліди, які надавали їй певної своєрідності; його ніс вельми вибуяв і набрав форми заголовної літери А — кегля потрійного канону; щоки з прожилками стали подібні до виноградного листя, всипаного ліловими, багряними, а то й багатобарвними бородавками, і можна було подумати, що це страхітливий трюфель виглядає з-поміж виноградного листя. Маленькі сірі оченята, що ховалися під кошлатими бровами, подібними до запорошених снігом кущів, лукаво поблискували від скнарості, яка вбивала в ньому всякі почуття, навіть батьківські, і зберігали проникливість навіть тоді, коли він був п’яний. Облізла голова з лисиною на тім’ї, облямована вінчиком сивуватого, але кучерявого волосся, викликала в уяві образи францисканців із Лафонтенових казок[6]. Він був оземкуватий і пузатий, мов ті старовинні лампадки, в яких згорає більше оливи, ніж гнота; адже надмірне вживання будь-чого штовхає людину на шлях, найбільше їй властивий: від пияцтва, як і від розумової праці, опасистий стає ще товщим, а худий іще худішим. Жером-Нікола Сешар уже років тридцять не знав іншого головного убору, окрім славнозвісного муніципального трикутного капелюха, якого ще й тепер можна побачити десь у провінції на голові міського барабанщика. Його жилетка й штани були зеленавого оксамиту. Він носив стареньку коричневу сюртучину, бавовняні смугасті панчохи і черевики з срібними пряжками. Цей одяг буржуа, з якого знати було недавнього простолюдина, так пасував до його вад і звичок, так викривав спосіб його життя, що здавалося, ніби