Втрачені ілюзії [Оноре де Бальзак] (fb2) читать постранично, страница - 4

пляшки та недоїдки після обіду Жерома-Нікола Сешара. Спальня, вікно якої зі свинцевою рамою виходило в двір, була обтягнена благенькими килимами, що ними прикрашають стіни будинків на свято Тіла господнього. Тут стояло широке ліжко з колонками, запнуте рясним запиналом і застелене укривалом червоної саржі, двоє поточених шашелем крісел, два м’які горіхові стільці з гаптованою оббивкою, старовинне бюрко і на каміні — годинник. Цю, в брунатних тонах кімнату, що дихала патріархальною благодушністю, обставив іще пан Рузо, попередник і хазяїн Жерома-Нікола Сешара. Вітальня, яку опорядила на новітній лад покійна пані Сешар, являла очам жахливі дерев’яні панелі, помальовані, як у перукарні, синьою фарбою; над ними стіни були обклеєні паперовими шпалерами, де на світлому тлі зображено сцени з життя Сходу. Умеблювання тут складалося з шести стільців, оббитих синім сап’яном, зі спинками на взірець ліри. Двоє незграбно складених арками вікон, що виходили на майдан Мюр’є, були без фіранок; на каміні не було ні свічників, ні годинника, ані дзеркала. Пані Сешар померла в самому розпалі свого захоплення оздобленням дому, а Ведмідь, не добачаючи глузду у витівках, що не приносять зиску, відмовився від них. Саме сюди, pede titubante^[7], і привів Жером-Нікола Сешар сина. Він показав йому на круглий стіл, де лежав опис друкарського устаткування, що його склав за вказівками хазяїна фактор.

— Читай, синку, — сказав Жером-Нікола Сешар, переводячи п’яний погляд із паперу на сина і з сина на папір. — Упевнишся, що я віддаю тобі не друкарню, а скарб.

— «Три дерев’яні верстати із залізними підпорами, з чавунною плитою для розтирання фарб...»

— Моє вдосконалення, — мовив старий Сешар, перебиваючи сина.

— «...з усім обладнанням: діжками для фарби, валками, столами тощо — тисяча шістсот франків...» Але ж, тату, — сказав Давід Сешар, випускаючи з рук інвентарний опис, — оці ваші верстати — всього-на-всього дрова, не варті й ста екю, ними хіба що в печі протопити.

— Дрова?! — крикнув старий Сешар. — Хе, дрова! Бери-но опис та ходімо вниз. Побачиш, чи ваше хитромудре залізяччя зможе орудувати так, як ці добрі, випробувані старі верстати. Отоді язик тобі не повернеться ганити ці чесні машини, що ходять як ото поштові карети і слугуватимуть тобі все твоє життя, не потребуючи анінайменшого ремонту. Дрова! Та вони забезпечать тобі шматок хліба! Дрова! Твій батько працював на них двадцять років, без них і ти не став би тим, чим ти став.

Батько прожогом метнувся вниз і навіть не спіткнувся на старих, вичовганих, хитких східцях; він одчинив двері з коридора в друкарню, кинувся до першого з верстатів, котрий, як і решта, був тайкома ретельно почищений та протертий мастилом, і показав на дубові бруски, що їх підмайстер наглянсував воском.

— Лялечка, не верстат! — сказав він.

В машині було підготовлене до друку запрошення на весілля. Старий Ведмідь опустив рамку з набором на декель, а декеля — на мармур, який подав під верстат; тоді висмикнув шворня, розмотав мотузку, щоб висунути мармур назад, підняв декель і раму зі спритністю молодого Ведмедя. Верстат під його руками заскрипів так по-чудному, ніби то забриніла віконна шиба, в яку, пролітаючи, вдарився птах.

— Чи хоч один англійський верстат може так працювати? — сказав батько здивованому синові.

І старий Сешар перебіг від першої друкарської машини до другої, від другої до третьої і по черзі проробив на кожній те саме, однаково вправно. На останній він помітив затуманеним од вина оком пляму, що її залишив недбалий учень; п’яниця круто вилаявся і став полою сюртука терти верстат, як, буває, баришник чистить коня перед тим, як вести його на продаж.

— З цими трьома верстатами, Давіде, ти навіть без фактора можеш загребти тисяч дев’ять за рік. Як твій майбутній компаньйон, я забороняю тобі заміняти їх на оті чавунні одоробла, що тільки шрифт стирають. Ви там у Парижі зчинили галас — ото, мовляв, чудасія! — побачивши винахід того клятого англійця, французького ворога, що тільки й дбає про вигоди словолитників! А вам — гвалт! — забандюрилося стенгонів! Красненько дякую за ваші стенгони! За кожен луплять дві тисячі п’ятсот марок, майже вдвічі дорожче за всі мої три чудо-машини! До того ж чавунні верстати не досить пружні і збивають літери. Я не такий учений, як ти, але добре затям: стенгони — то смерть для шрифтів. Мої дерев’яні верстати служитимуть тобі вірно, робота буде чиста, а більше з тебе ангулемці й не вимагатимуть. Друкуй ти на залізі чи на дереві, на золоті чи на сріблі, вони все одно тобі й лівра зайвого не накинуть.

— «Item^[8], читав далі Давід, — п’ять тисяч фунтів шрифту із словолитні пана Вафлара...»

Натрапивши на це ім’я, учень Дідо не міг утриматися від посмішки.

— Смійся, смійся! Двадцять років одслужили і як новісінькі. От де словолитня! Пан Вафлар людина чесна і постачає матеріал добротний: як на мене, найкращий словолитник той, до котрого не треба