cit anno:
"Но чтобы смертельные враги — бойцы Рабоче — Крестьянской Красной Армии и солдаты германского вермахта стали товарищами по оружию, должно случиться что — то из ряда вон выходящее"
Как в 39-м, когда они уже были товарищами по оружию?
Дочитал до строчки:"...а Пиррова победа комбату совсем не требовалась, это плохо отразится в резюме." Афтырь очередной щегол-недоносок с антисоветским говнищем в башке. ДЭбил, в СА у офицеров было личное дело, а резюме у недоносков вроде тебя.
Первый признак псевдонаучного бреда на физмат темы - отсутствие формул (или наличие тривиальных, на уровне школьной арифметики) - имеется :)
Отсутствие ссылок на чужие работы - тоже.
Да эти все формальные критерии и ни к чему, и так видно, что автор в физике остановился на уровне учебника 6-7 класса. Даже на советскую "Детскую энциклопедию" не тянет.
Чего их всех так тянет именно в физику? писали б что-то юридически-экономическое
подробнее ...
:)
Впрочем, глядя на то, что творят власть имущие, там слишком жесткая конкуренция бредологов...
От его ГГ и писанины блевать хочется. Сам ГГ себя считает себя ниже плинтуса. ГГ - инвалид со скверным характером, стонущим и обвиняющий всех по любому поводу, труслив, любит подхалимничать и бить в спину. Его подобрали, привели в стаб и практически был на содержании. При нападений тварей на стаб, стал убивать охранников и знахаря. Оправдывает свои действия запущенным видом других, при этом точно так же не следит за собой и спит на
подробнее ...
тряпках. Все кругом люди примитивные и недалёкие с быдлячами замашками по мнению автора и ГГ, хотя в зеркале можно увидеть ещё худшего типа, оправдывающего свои убийства. При этом идёт трёп, обливающих всех грязью, хотя сам ГГ по уши в говне и просто таким образом оправдывает своё ещё более гнусное поведение. ГГ уже не инвалид в тихушку тренируется и всё равно претворяет инвалидом, пресмыкается и делает подношение, что бы не выходить из стаба. Читать дальше просто противно.
років, економлячи на всьому. Точніше, економив тато, а ти, мамо, не розуміла, що таке економія. Ти страждала на короткозорість, але не носила окулярів і не бачила, що відбувається в тебе під носом. Так само було і з грошима — ти погано орієнтувалася в цінах, не вміла торгуватися. Тому грошима в родині завідував тато, відкладаючи все, що можливо, з дуже скромної вашої зарплатні, а потім пенсій. Тато тридцять років працював водієм автобусу в єшиві (єврейській релігійній школі), розвозив діточок по домах в Брукліні.
Віддаючи мені заощаджені гроші, батьки не залишали нічого на своєму банківському рахунку, тому могли користуватися деякими державними пільгами для бідних. До певного часу нас усіх це влаштовувало.
Я навіть віддавав татові по цих грошах відсотки.Я ніколи не питав тата, що саме він збирається робити з тими грошима, на що саме їх заощаджує.
Ми з Лією коли-не-коли нагадували йому, що, мовляв, в могилу він все одно нічого із собою не забере і непогано було би зайнятися «похоронним питанням», бо ціни на кладовищіпостійно зростають. Але тато сердито відмахувався: «Не горить!» Він любив круглі числа і поставив собі надзадачу — довести суму своїх заощаджень до ста тисяч доларів.
В кінці кожного місяця ми з татом сідали за стіл у батьківській квартирі і «підраховували баланс»:він віддавав мені заощаджені гроші, підраховував свій дохід по відсотках, пригадував, що я винен йому ще кілька десятків доларів, якщо він щось для мене купував. Покінчивши із розрахунками — спочатку на калькуляторі, а потім, удруге, на папері, тато передавав мені аркуш з написаною на ньому новою сумою — скільки його та маминих грошей тепер на моєму рахунку.
Сума зростала, додавались нулі. П’ятсот доларів перетворились на п’ять тисяч, п’ять тисяч — на п’ятдесят п’ять.
Тато був щасливий.
Але на той час я вже серйозно зайнявся літературою. Все частіше, вийшовши з підземки на Юніон-сквер, я прямував не в клініку до своїх пацієнтів, а до магазину «Барнс енд Нобл», де на мене чекали книжки на стелажах,а ще письменники, намальовані на стінах у тамтешній кав’ярні.
Я все частіше запитував себе: де я маю зараз бути і де моє місце — у кабінеті психолога чи в цій кав’ярні?
Публіка в кав’ярні була строката. Іноді за столик сідав чорношкірий проповідник у пристойному костюмі, або буддійський монах у пурпуровій накидці і сандалях на босу ногу, або якийсь волоцюга важко опускався на стілець, вмостивши біля себе величезну стару сумку. Всі вони про щось розмовляли — з відвідувачами або самі із собою. Вони приносили до кав’ярні узяті з полиць магазину книжки та журнали: перевірену віками класику і модні бестселери, туристичні довідники, журнали про спорт, кулінарію, політику, книжки з інженерії, дизайну, етики, естетики або ж відверті зізнання чергової порнозірки. Вони перегортали ці книжки і журнали і теревенили, не замовкаючи при цьому ані на секунду. І я, сидячи за одним зі столиків, уважно прислухався до їхнього бурмотіння, до їхніх розмов і потім намагався відтворити їхні слова на папері, надавши їм деякої злагодженості і сенсу.
Це були мої перші літературні спроби.
Минув ще деякий час, я кинувроботу в клініці і цілісінькі дні проводив у кав’ярні книжкового магазину із ручкою та блокнотом. Франц Кафка з Ісааком Башевісом Зінгером дивилися на мене зі стін, де би я не сидів. Іноді мене гризли докори сумлінняабо сумніви. Тоді я ховався у дальньому кутку кав’ярні і, винувато опустивши очі, пив маленькими ковточками гарячий чай. Але Зінгер із Кафкою завжди знаходили мене навіть в найвіддаленіших куточках, і я розумів, що від їхніх суворих, допитливих поглядів не сховаюсь нікуди.
А на протилежній стіні задумливо димів сигарою Марк Твен, і, підперши кулаком підборіддя, приглядався до мене бородань Вітмен. Та й Набоков, відсунувши від перенісся окуляри, вивчав мене, наче метелика або гусінь.
Ну хіба можна було відмовитись від такого товариства?
Але дружба з цими панами, вільними від земних справ і турбот, як виявилося згодом, коштує немалих грошей. На жаль. Дружинія також швидко став не вельми потрібний — безробітний, безгрошовий, безнадійний, як і годиться справжньому письменнику.
Ми з дружиною почали частенько сваритися. Я бачив, що вона не розуміє і не хоче розуміти мої письменницькі амбіції. Закінчилося тим, що я покинув родину і переїхав на іншу квартиру.
Іноді я бачився із сином, а весь вільний час присвятив роману.
Глава 3
Сестра Лія питала мене про батьківські гроші. Спочатку зрідка, начебто мимохіть. Але рак в мами виявився неоперабельним, деменція швидко прогресувала, через що нам довелося влаштувати її до будинку престарілих, — тобто, всі події наштовхували на те, що прийшов нам час зайнятися практичною стороною смерті. Тому Лія почала вимагати, щоб я віддав батьківські гроші. Не всі, а половину — рівно стільки, скільки знадобиться на похорон.
Лія здогадувалася, що гроші я
Последние комментарии
6 часов 46 минут назад
8 часов 19 минут назад
12 часов 12 минут назад
12 часов 17 минут назад
17 часов 38 минут назад
2 дней 5 часов назад