Як писали класики: поради, перевірені часом [Ростислав Семків] (fb2) читать постранично, страница - 3

письма, наш мозок уже напружено працює: те, що в кіно візьмуть на себе режисер, оператор та актори, декоровані армією костюмерів і візажистів, ми робимо самі наодинці зі сторінкою. Це ми обираємо ракурс, ставимо картинку й одягаємо персонажів у шати своєї фантазії. Сильний автор спонукатиме нас чути звуки, про які не сказано в тексті, відчувати запах вулиці після дощу чи, що більше, закохуватися, страждати та тішитися разом із його героями. Він просто пише слово — й воно дзвенить, резонуючи імпульсами наших нейронів. Мурашки? Ось звідки беруться мурашки, коли ми читаємо добру книжку. І вона не відпустить нас. Ми захочемо залишатися в уявному, так, вигаданому світі, аж доки не пізнаємо його весь, аж доки не добіжимо до кінця запропонованої історії. І не виключено, що потім захочемо ще, й сумуватимемо, що автор тут поставив крапку. Сильна книжка завжди штовхає до подальшого читання.

Чи такими є тексти Агати Крісті, Рея Бредбері, Умберто Еко та інших персонажів цієї книжки? Звісно, що так! Тут клуб сильних авторів (і однієї авторки). Вони саме розсілися довкола каміна на м’яких канапах чи на по-спартанськи жорстких стільцях (Орвелл та Воннеґут точно обійшлися без зайвої розкоші). Вони готові розповідати про своє бачення правил письма. Чи дадуть нам авторитети дієві рецепти успіху? Вони щиро намагатимуться, будьмо певні.

Три історії про кожного

Не сумніваюся, що читачі цієї книжки вже добре знають усіх її фігурантів. Це надто відомі автори (і авторка) й ми, безперечно, читали низку їхніх текстів. Проте кожну з історій варто починати від біографії, бодай короткої, адже в ній часто знаходимо відповіді, які цікавитимуть нас не меншою мірою, ніж секрети письма.

Біографія кожного письменника містить спонуки та травми, відштовхуючись від яких він починає писати.

Справді, багато хто починає писати у відповідь на щось — подію чи переживання. Психоаналіз правий: ми нічого не забуваємо й не ігноруємо. Якщо не маємо змоги покінчити з тривогою одразу, то витісняємо її в глибини своєї свідомості (у несвідоме), й далі вона чаїться там, поки не отримає змоги вирватися назовні. Перетворити психічну напругу в літературний текст — це ще більш-менш гуманний спосіб дати їй раду, не дозволити внутрішнім руйнівним силам виплеснутися назовні не-контрольованою агресією.

Таким чином, багато хороших літературних текстів є насправді відповідями їхніх творців на власні життєві проблеми. А якщо травма надто сильна, то письменник може все життя адресувати тексти саме їй, тобто писати, щоб побороти неспокій, та ще й не факт, що побороти вдасться. З іншого боку, Жан Лакан, на відміну від діда Зиґмунда, який намагався лікувати, навпаки радить полюбити свою травму. Адже це потужне джерело натхнення! Багато тривог у дитинстві й молодих роках Агати Крісті? Тим тривожнішими й фантасмагоричнішими будуть її детективні сюжети. Власне, що детективні. Бо якби життя не підкидало цій геніальній жінці чимало гострих переживань, вона могла б писати, скажімо, мелодрами й залишитися нам невідомою. Як сказав колись французький посланець при іспанському дворі, якщо в’язниця допомагає Сервантесові писати такі книги, то хай краще сидить там постійно.

Проте не травмами єдиними. Спонуки до письма та іншої творчості можуть бути й радісні — людина переживає щастя, хоче зупинити мить. Врешті, дуже часто пишуть, бо цьому сприяє середовище довкола, бо близькі та друзі також пишуть і цінують книжки. Пишуть, бо часом нема куди подітися від книжок. То ж хіба не цікаво зазирнути в біографії письменників? Відповіді саме там.

Автор, який пропонує власні роздуми про секрети свого успіху, скаже нам багато, але точно не скаже всього. Він (чи вона) також змовчать про певні сторінки своєї біографії, які не надто хочеться пригадувати. Власне, багато й забуто, адже людська пам’ять (на відміну від соцмереж) схильна зберігати лише найкраще. Спробуємо повернути забуте авторами — бодай у тих межах, які важливі для розуміння його чи її письма.

Далі — друга історія, яку розповідатиме сам автор. Оте обіцяне — збірник рецептів із усіма необхідними для літературної кулінарії інґредієнтами. Хтось (як Льйоса чи Еко) подає їх більш упорядковано та розлого, хтось (як Орвелл чи Воннеґут) зосереджує у кількох порадах. Натомість Бредбері та Кундера маскують секрети власних страв спеціями дотепів і розчиняють їх у пінтах розмірковувань чи відступів. Агата теж має що сказати, але на доважок ми мусимо вислухати її історії про взаємини із сестрою та братом, виховання дочки, кругосвітню подорож та інші життєві моменти. Утім, я берегтиму читачів від надміру зайвих деталей: друга частина кожного із розділів резюмуватиме сказане нашими авторами й навіть зумисне робитиме їхні роздуми більш чіткими й лаконічними.

Нарешті — третя частина розділу доповнюватиме попередню аналізом тих механізмів успіху, які спрацювали поза волею самих