Менгеттен [Джон Дос Пассос] (fb2) читать постранично, страница - 2

передпокою шпиталю, він увесь тремтів. Пахощі ліків давили йому горло. Із-за конторки на нього глянула жінка з накрохмаленим обличчям. Він намагався надати твердости своєму голосу.

— Чи не скажете ви мені, як почував себе місис Сетчер?

— Можете йти до неї.

— Але, будь ласка, міс, чи все з нею гаразд?

— Доглядачка скаже вам про неї. Сходи ліворуч, третій поверх, палата породіль.

Ед Сетчер держав у руці загорнений у зелений восковий папір букет квітів. Беручись угору, він натикався на мідяні прути, що тримали фіброву доріжку, а широкі сходи гойдались у нього перед очима. Стукнули двері, перейнявши приглушений зойк. Він спинив доглядачку.

— Будь ласка, я хочу бачити місис Сетчер.

— Якщо ви знаєте, де вона — ідіть.

— Але її перенесли кудись.

— Спитайте біля конторки кінець коридору.

Він закусив похололі вуста. Кінець передпокою на нього, посміхаючись глянула червоновида жінка.

— Усе гаразд. Ви щасливий батько брикухи-доні.

— Бачите, це перша наша дитина, а Сузі така тендітна, — мурмотів він, кліпаючи очима.

— Так, я розумію, цілком природно, що ви турбуєтеся. Можете увійти погомоніти з нею, коли вона прокинеться. Дитина народилася дві години тому. Тільки не стомлюйте породіллі.

Ед Сетчер був маленький чоловік з двома мичками білявих усів та водянкуватими сірими очима. Схопивши руку доглядачки, він трусив її, показуючи в посмішці всі свої нерівні жовті зуби.

— Бачите, це наше першеньке…

— Вітаю, — відповіла доглядачка.

Шерег ліжок під жовчним світлом ґазу. Нездоровий дух постільної білизни, пожмаканої неспокійними рухами. Обличчя гладкі, худі, жовті, білі; Сузіне обличчя. Її жовте волосся розтріпаними пасмами лежить навколо маленького білого обличчя, що видається зморщеним і скривленим. Ед розгорнув троянди й поклав їх на нічний столик. Визирнув із вікна і, здалося, немов глянув у воду. Дерева в сквері обплутало блакитне павутиння. Внизу на вулиці засвітилися ліхтарі, відзначаючи зеленим мерехтінням цегляно-червоні нагромадження будинків. Димарі й водозбори врізались у небо червоне, немов м’ясо. Синюваті повіки розкрилися.

— Це ти, Еде? Навіщо це? Який ти марнотрат!

— Не міг утриматися, кохана. Знаю, що ти дуже любиш їх.

Біля ліжка поралася доглядачка.

— Чи не можна подивитися на дитину, міс?

Доглядачка кивнула. У неї були запалі щоки, сіре обличчя й міцно стулені вуста.

— Я ненавиджу її, — прошепотіла Сузі. — Вона завжди турбує мене. Поганюща стара дівка.

— Не зважай на неї, люба. Тобі ще лишатися тут один чи два дні.

Сузі заплющила очі.

— Ти все ще хочеш назвати її Еллен?

Доглядачка принесла кошика й поставила його на ліжко біля Сузі.

— Яка гарненька! — промовив Ед. — Дивись, дихає… І вони її намастили.

Він допоміг жінці звестися на лікоть. Пасмо її жовтого волосся упало йому на руку.

— Як ви їх одрізняєте одне від одного, сестричко?

— Буває що й помиляємось, — одповіла доглядачка, розтягаючи в посмішку вуста. Сузі з хвилину дивилася жалісно на маленьке червоне личко.

— Ви певні, що це моя?

— Звичайно.

— Алеж на ній нема прикмети.

— Згодом я відмічу її.

— Але моя була чорнява, — Сузі, задихаючись, упала на подушку.

— У неї гарне світле волоссячко, нестеменно таке, як ваше.

Знявши над головою руки, Сузі закричала пронизувато:

— Воно не моє! Не моє! Заберіть його… Ця жінка вкрала мою дитину!

— Люба, ради бога! Люба, ради бога! — він намагався обгорнути її ковдрою.

— Погано, — спокійно зауважила доглядачка, беручи кошика. — Доведеться дати їй заспокійливого.

Сузі сіла, випроставшись у ліжку.

— Заберіть її, — зойкнула вона і впала на спину в нападі гістерії, тягуче, кволо, пронизувато стогнучи.

— Ой боже! — ламлючи руки, скрикнув Ед Сетчер.

— Ви краще йдіть, містер Сетчер… Вона враз заспокоїться, як ви підете… Я поставлю троянди у воду.

На останніх сходах Ед побачив огрядного чоловіка, що повагом сходив униз, потираючи руки. Вони зустрілися поглядами.

— Пефно все гаразд, сер? — спитав огрядний чоловік.

— Так, здасться, гаразд, — кволо відповів Сетчер.

Огрядний чоловік повернувся до нього; радість булькала в його низькому голосі.

— Позторовте мене — моя жінка поротила сина.

Сетчер потрусив йому пухку руку.

— Моя — дочку, — промовив соромливо.

— Вже п’ять років — і кожного року діфчинку, а тепер — подумайте — хлопця!

— Так, — промовив Ед Сетчер, спиняючись на тротуарі, — це великий момент.

— Дозвольте запросити вас випити на радощах зо мною.

— З охотою.

Двиготіли ґратчасті двері салуну на розі Третьої Авеню. Витерши ретельно ноги, вони пройшли до задньої кімнати.

— Ах, — промовив німець, коли вони сіли до дряпаного брунатного столика, — родинне життя повне турпот.

— Це правда, сер. Це ж у мене перше.

— Хочете пива?

— Гаразд. Все що