Менгеттен [Джон Дос Пассос] (fb2) читать постранично, страница - 3

завгодно.

— Дві пляшки кульмбахського імпортного випити за наших нащатків. — Пляшки хлопнули й у склянках встала піна відтінку сепії. — За успіх… Prosit^[1], — промовив німець, підносячи вгору склянку. Обтерши піну з усів, стукнув об стіл рожевим кулаком. — Чи дозволите спитати, містере…

— Моє прізвище Сетчер.

— Чи дозволите спитати, містере Сетчер, яка ваша професія?

— Рахівник. Незабаром сподіваюсь стати присяжним рахівником.

— А я власник друкарні і моє прізвище Зухер — Марк Антоній Зухер.

— Радив зустріти вас, містере Зухер.

Вони поручкалися через стіл, поміж пляшок.

— Присяжний рахівник заропляє силу грошей, — промовив Зухер.

— Я саме й хочу силу грошей для моєї дівчинки.

— Діти — та вони їдять гроші, — провадив басом Зухер.

— Чи не дозволите мені поставити вам пляшку пива? — запитав Сетчер, прикидаючи, скільки він має грошей у кишені. Сердешній Сузі певно не до смаку б припало, що я оце сиджу випиваю в такому салуні. Але це єдиний тільки раз і я вчуся ж, вчуся бути батьком.

— Що пільше, то веселіше, — відказав Зухер, — але діти, — вони їдять гроші… Нічого не роплять, тільки їдять і носять одіж. Як би я міг ще як слід поставити справу… Але з заставними дуже важко й грошей позичити ніде… Потім це вічне підвищення платні, — божевільні профсоюзні соціялісти та бродяги…

— Якось та буде, містер Зухер.

Зухер вижав піну з усів указовим і великим пальцями обох рук.

— Не щодня в нас народжується хлопшик, містере Сетчер.

— Або дівчинка, містере Зухер.

Буфетник стер із столика бризки, ставлячи нові пляшки й став поблизу, прислухаючися до розмови. Ганчірка висіла з його червоних рук.

— Але я маю надію, що коли мій син питиме за свого сина, то в нього вже буде шампанське вино. Ах, так ідеться у великому місті…

— Я хотів би, щоб моя дочка була тихою, скромною дівчиною, а не такою, як новітні жінки, що тільки й думають про мережива, оторочки та корсети. На той час я вже звільнюся з посади й придбаю клапоть землі над Гедсоном та працюватиму в саду вечорами. Я знаю людей, що звільнилися, маючи три тисячі на рік. А досягли цього ощадністю.

— Нема рації заощаджувати — встряв до розмови буфетник. — Я заощаджував десять років, але кінець-кінцем, банк збанкротував, лишивши мені за турботи саму чекову книжку. Треба стати ближче до біржі й чекати слушної нагоди — це єдиний спосіб.

— Це ж газардова гра, — відказав Сетчер.

— Еге, сер, це газардова гра, — відповів буфетник, вертаючися з двома порожніми пляшками до прилавку.

— Газардова гра, але він недалекий од правди, — промовив Зухер, роздумливо уставившися скляним поглядом у склянку. — Людина амбітна не повинна упускати добру нагоду. З амбітности і я приїхав сюди на дванадцятому році аж із Франкфурту. І тепер, коли я маю сина, що працюватиме для… Ах, я назову його Вільгельмом на честь могутнього кайзера…

— А ім’я моєї доні буде Еллен, як і моєї матері. — На очах Сетчерові проступили сльози.

Зухер підвівся. — До попачення, містере Сетчер. Радий, що зазнайомився з вами. Але мушу йти додому до дітей.

Сетчер ще раз потрусив пухку руку, думаючи теплі й ніжні думки про материнство та про батьківство, про іменинні пироги й різдво, і стежачи затуманеним піною кольору сепії поглядом, як Зухер виходив крізь обертові двері. За якусь хвилину він випростав руки. Сердешна маленька Сузі, їй не сподобалось би, що я тут… Тепер все для неї і для любої крихітки.

— Гей, а хто ж платитиме? — загорлав буфетник, коли Сетчер дійшов до дверей.

— Хіба той не заплатив?

— Чортового батька!

— Алеж він ч-частував мене…

Буфетник засміявся, загрібаючи червоною долонею гроші.

— Певно той черевань все таки вміє заощаджувати.

-----

Клишоногий, бородатий чоловічок у котелку простував улицею Аллен, рябим од соняшних смуг тунелем, завішаним небесно-блакитними, димно-рожевими й гірчично-жовтими стебнованими ковдрами, захаращеним притертими, імберово-хлібного кольору, меблями. Він ішов склавши за спиною холодні руки над фалдами сурдута, прокладаючи собі шлях поміж скриньок та дітей, що бігали навколо. Він кусав губи й то стулював, то розтулював пальці. Не чув ні зойку, ні вбивчого гуркоту повітряної залізниці над головою, ні їлкого, солодкого, густого духу переповнених осель.

Біля пофарбованої в жовте аптеки на розі Каналу він спинився, дивлячись байдуже на зелену оповістку. Там намальоване було чисто виголене, поважне обличчя з високим чолом, лукуватими бровами й пучечком ретельно підстрижених усів. Обличчя людини, що має гроші в банку, сите задоволене обличчя над тугим комірцем та широкою чорною краваткою. Під малюнком канцелярськими літерами було підписано «Кінґ С. Джілет», а над головою гасло «ні точити, ні правити».

Маленький бородань зсунув капелюха з спітнілого чола й довго дививсь у горді своїми долярами очі