День на пастiвнику [Панас Мирный] (fb2) читать постранично, страница - 10

старий князь, i нiхто його посiсти не зможе, а хiба тiльки оддасть чортовi душу, то тодi посяде. I тодi, кажуть, усе знову вернеться, як i було, i цегелля тi, i череп'я, i кiзяки так й обернуться знову у грошi…

Грицько замовк; у Iвася мороз ходив поза спиною, i вiн боязко струшувався, а Василь аж дух затаїв, та все дивиться на Ратiєвщину.  

Свiт закрутився, заiскрився i зразу згас, — то сонце посунуло за гору. Темна тiнь знялася, розiслалася над землею; Ратiєвщина з зеленої зробилася чорна, однi верхiв'я високого дерева ще горiли; то послiднє сонячне промiння iскрило поверх його. Ось i воно знялося угору; всюди зробилося темно, тiлько небо, де сiло сонце, мов далека пожежа, горiло-палало. З мiста доносився глухий клекiт, над озером уставав легенький туман; дужче закумкали жаби в болотi, засвистали черепахи у сазi, а солов'ї — як не розiрвуться в Ратiєвщині.

— Сонце сiло — час додому, — сказав Грицько. — Iване! Завертай овечат.

Iвась, у котрого голова ще горiла i серце так дуже кидалось вiд страшних Грицькових переказiв, тихо почав пiдводитись. Грицько мусувавсь коло торби, а Василь — одно лежав, одно дивився на Ратiєвщину.

 — Василю! А ти доки будеш лежати? Пора додому! — сказав Грицько.

Василь глибоко зiтхнув.

— Ох! Хiба уже я не доживу до того… — промовив.

— До чого? — спитав Грицько.

— А Ратiєвщина буде моя! — аж скрикнув він. 

Iвась глянув на Василя — задуманий, суворий, аж чорний, а Грицько, усмiхаючись, промовив: "Доживав-а-й!"

Хутко хлопцi зiбралися в дорогу. Iвась i Грицько iшли по боках i доглядали овечат, щоб не розбiгались. Попереду повагом виступали телята, а позаду ледве ноги волiк Василь. Задумана голова його важко схилилася на груди, лиха сiрячина нерiвно лежала на плечах, один край її волiкся по травi. Василь того не примiчав, вiн нерадiсно волiкся за отарою, немов загубив що або iшов на кару.

Ось уже кiнчилась i толока; сiрiла курявом широка проїжджа дорога, овечата, зiйшовши на неї, зняли хмарою кiптягу, кашляли, мекали. Василь, все похнюпившись, волiкся.

Ось уже завиднiли i їх дворища на краю мiста, на Довгоселiвцi. Василь, забачивши їх, повернувся назад, подивився на Ратiєвщину — чорною непроглядною стiною чорнiла вона у сiрому мороцi вечора; ззаду неї горiло i червонiло небо, вiд чого вона здавалася ще чорнiша. Василь прикро подивився, важко i глибоко зiтхнув, повернувся i сердитий, лаючись, почав одрiзняти своїх овечат.

[1878]