Венера посміхається (збірка) [Олег Федорович Чорногуз] (fb2) читать постранично, страница - 5

зупинкою завив по-собачому на кондуктора, гавкнув два рази на водія вагона і зіскочив на асфальт.

Перед моїми очима афішувався напис: «Асфальт на тротуарі виколупувати заборонено». Нашвидкуруч я переніс копію гасла до своєї записної книжечки і, вибігши на центральну вулицю, взявся за кирку. Робота посувалася спочатку повільно, а потім пішла, як газ по трубах. Мені, між іншим, ніхто не забороняв довбати вулицю. Картина ж звична, тільки таксисти вимагали, щоб я, ідіот, поставив якийсь знак.

У лісі мої надії збулися: на мене чекав пребагатющий скарб закликів і звичайних плакатних написів. Перший напис, прибитий цвяхами до дуба, застерігав: «Не прибивати цвяхами ніяких оголошень і правил», пам'ятати – «Дерево – твій зелений друг». Інший повідомляє: «Ліс підпалювати з південного боку – суворо заборонено!» Я пошкодував, що не можу добратись до північного, і кинувся в гущавину. День був у розпалі. Над головами моїх друзів висів пречудовий заклик: «Комсомольцю! Твоє місце у лісі!»

Увечері я поспішав до свого приятеля показати колекцію. По дорозі збагатив її ще двома записами: «Зустрів п'яного – тікай!» «Плюнув – підніми!» На фоні вечірнього неба, якраз проти будинку мого друга, неоново спалахнула ще одна знахідка: «За лайку на вулиці – штраф». Я вскочив до під'їзду, смачно вилаявся до вахтера і постукав у двері.

Мій приятель був удома. Я показав йому свою колекцію, чекаючи на похвалу.

– Це чудово! – сказав він. – Але чи знаєш ти, яким скарбом є різні археологічні знахідки? Деякі з них коштують дорожче за золото. От, скажімо, звичайнісінький молоток, зроблений людиною кам'яного віку. Порівнюючи з ним, твоя колекція – ніщо. Найкраще зараз, на мою думку, збирати глиняні черепки з горщиків і макітер. Мине якихось 1000-1500 років, і їм ціни не буде, – закінчив він.

Я щиро подякував йому за товариську пораду і попрощався. На цей раз новій колекції я твердо поклав присвятити усе своє життя.

Квартирант

За рекомендацією друга я поселився в Києво-Святошинському районі, в одному чудовому флігельку. Тут мені жилося, як королю на власній дачі. Кімнатка мала окремий хід. Я міг додому повертатися коли завгодно: мене ніхто не контролював, і я не турбував нікого.

Жилося спокійно. Та несподівано друг обізвав мене відлюдьком і повідомив, що господарі на мене ображені. Бо я, мовляв, цураюсь їхньої сім'ї, ніколи до них не заходжу, нічого не розповідаю і не ділюсь новинами. Коротше кажучи, у них ще не жили такі квартиранти, і господарі вже нібито не раді, що мене взяли.

Всякі виправдання (наприклад: «я від природи мовчазний», «про що з ними вестиму розмову») мого друга не влаштовували. Він узяв з мене слово, щоб я присвячував господарям мінімум півгодини щодня. Я пообіцяв. Друг приніс мені чудові першоджерела і заявив, що з них я можу дещо черпати для себе і для господарів. Я йому щиро подякував і негайно приступив до їх вивчення. Тут були цікаві повідомлення про дикі племена центральної Австралії, про морську капусту і двоголових ящірок, найсучаснішу пересувну доїльну установку та найточніші дані про Бруклінський міст.

Не відкладаючи у довгий ящик (обіцяне виконую завжди ретельно), я вивчив кілька розмаїтостей, натяг штани і подався до господарів. Вони саме вимкнули світло і полягали спати.

– Можна? – якнайлагідніше запитав я.

У відповідь господар щось пробурмотів, а незабаром, як мені здалося, з величезним задоволенням одчинив двері. Я ввійшов у кімнату, ввімкнув світло.

– Так от, – це були мої перші слова, – нарешті я дізнався, що на ніч наїдатися не шкідливо. Як твердить один відомий академік, це навіть дуже корисно. Треба їсти – і чим більше, тим краще...

– Пробачте, – перебив господар. – А для чого ви все це нам розказуєте?

– Я не розказую. Я з вами, можна сказати, ділюсь і питаю: чи їли ви сьогодні щось на ніч, чи ні? Якщо ні, то ще не пізно.

Примусивши їх попоїсти, я й сам поїв. А на закінчення розповів про силу жука пасалуса, який перетягує на собі вантаж у 300 разів більший од його ваги, і попрощався.

Наступної ночі їх чекала ще цікавіша новина. Я їм розповів про загадкове захворювання 88-річної Мотрі Коваленко – жінки з Вінницької області.

– Під час польових робіт, – сказав я, – на буряковій плантації вона занедужала. Підвищилась температура, а згодом опухла потилиця. Її негайно одвезли до лікарні. Районний хірург Горобець розкрив рану і... знепритомнів. З потилиці Мотрі Коваленко на Горобця дивилося велике око. Тепер Мотря Коваленко добре себе почуває і чудово бачить не тільки очима, а й потилицею.

Ця новина, здається, хазяїв зацікавила і навіть проїла перший сон. Щоб не витрачати часу, я розказав про надзвичайно оригінальний клуб «Великих носів», їхнього легендарного завклуба носаня Сірано де Бер-Жерака з Барселони.

– Ніс Сірано зараз сягає десь близько метра.

На закінчення пояснив їм, який вплив має кожний ніс на розвиток суспільства, та розповів про найславетніших