Пристрасть, згідно з Г. Х. [Кларісе Ліспектор] (fb2) читать постранично, страница - 3

повному невігластву — це могло б мене врятувати, це було б можливо. Та поки змагаюся за знання, моє нове невігластво, що є забуттям, стало священним. Я весталка таємниці, якої тепер не знаю. І я також служниця забутої небезпеки. Я знала те, чого не могла зрозуміти, на мій рот було накладено кляп, і мені лишилися тільки неосяжні фрагменти ритуалу. Втім, я вперше відчуваю, що моє забуття нарешті стало врівень із всесвітом. О, і я навіть не прагну, щоб мені пояснили те, що потрібно було б оприявнити, щоб пояснити. Я не хочу, щоб мені пояснювали те, для трактування чого знову потрібно було би пройти перевірку на людяність.

Життя і смерть належали мені, а я була потворна. Моя хоробрість була хоробрістю сновиди, що просто йде. У години приреченості мені вистачило мужності нічого не впорядковувати і не доводити до ладу. І насамперед не передбачати. Доти я не мала мужності дозволити собі керуватися невідомим і рухатися у не відомому мені напрямку: мої передбачення обумовлювали наперед саме те, що мені доведеться побачити. Це не було передбаченням побаченого: вони вже набули масштабу моїх турбот. Мої передбачення закрили від мене світ.

Доки я не здалася на кілька годин. І, їй-богу, я отримала те, чого не хотіла. Це була не долина річки, де я проходила — завжди уявляла, що знайдене буде родючим і вологим, як річкова долина. Я не очікувала такої всеосяжної невідповідності.

Щоб і надалі бути людиною, моєю жертвою має стати забуття? Тепер у звичайних обличчях деяких людей я змогла б розпізнати, що... що вони забули. І вони не знають, що вони забули те, що забули.

Я бачила. Я знаю, що бачила, бо не надавала побаченому сенсу. Я знаю, що бачила, бо не розумію. Я знаю, що бачила, бо те, що бачила — даремне. Послухай, мені доведеться говорити, бо не знаю, що робити з тим, що я пережила. Навіть гірше: не хочу те бачити. Те, що я бачила, руйнує мою повсякденність. Вибач за те, що тобі доводиться це слухати, я хотіла би побачити щось краще. Забирай те, що я бачила, позбав мене мого безглуздого бачення і мого даремного гріха.

Мені так страшно, що я змогла би прийняти те, що заблукала, лиш якби уявила, що хтось тримає мене за руку.

Тримати когось за руку завжди було тим, що я називала щастям. Багато разів, перш ніж заснути, у цій маленькій боротьбі за те, щоб не знепритомніти і не вирушити до більшого світу, — багато разів, перш ніж набратися сміливості і віддатися величі сну, я уявляю, що хтось тримає мене за руку, а тоді вирушаю, вирушаю до величезної безформності, якою є сон. А якщо і тоді мені бракує мужності, я мрію.

Сон для мене зараз є майже звільненням. Віддатися тому, чого я не розумію, означає стати на межі з нічим. Крок заради кроку, немов сліпець, що блукає полем. Це надприродне, яким є життя. Життя, яке я приручила, щоб зробити його ближчим. Цей сміливий вчинок, віддати себе, ніби ввірити свою долоню примарній руці Бога, й увійти до цього безформного простору, що є раєм. Раєм, якого я не хочу!

На письмі й у розмові мені доведеться уявляти, немов хтось тримає мене за руку.

О, хоча б на початку, лише на початку. Я йтиму сама, щойно зможу. Поки що мені просто треба тримати тебе за руку, — навіть якщо я не можу уявити твоє обличчя й твої очі, і твій рот. Та навіть відірвана від тіла, ця рука не лякає мене. Вона витвір такого уявлення про любов, наче ця рука таки є продовженням тіла, і якщо я цього не бачу, то лише через нездатність любити дужче. Не можу уявити собі цілісну особистість, тому що я сама не цілісна особистість. І яким би чином я змогла уявити обличчя, якщо не знаю, який воно повинно мати вираз? Щойно я зможу відпустити твою теплу руку, то піду сама, піду із жахом. Жах стане моєю відповідальністю, доки не завершиться метаморфоза і жах змінить ясність. Не та ясність, що постає із жадання краси і моралізаторства, як я гадала собі раніше, сама про те не підозрюючи; а істинна ясність того, що існує, і саме ця істинна ясність мене жахає. Хоча насправді я знаю, що жах... жах — то я віч-на-віч з усім цим.

А поки що я вигадую твою присутність, так, одного дня я не зможу вже дозволяти собі наражатися на ризик смерті на самоті, смерть — то найбільший ризик, я не зможу переступити поріг смерті та зробити крок уперед до мого першого самозречення — так само, впродовж цієї останньої і також першої години я вигадаю твою нечутну присутність, і з тобою почну помирати, доки не навчуся не існувати сама, і тоді я зможу тебе відпустити. А доти я уявлятиму тебе, і твоє невідоме і тепле життя є моїм єдиним особистим ладом, я, що без твоєї руки відчувала б себе зараз самотньо посеред величезного простору, який відкрила для себе. Простору правди?

Але правда ніколи не мала для мене сенсу. Правда не має для мене сенсу! І саме через це я боялася її й боюся. Безпорадна, я віддаю тобі все, щоб ти зробив із цього щось радісне. Якщо заговорю до тебе, чи я тебе налякаю і втрачу? Та якщо не заговорю, то втрачу себе і, втративши себе, тебе я втрачу так чи інакше.

Правда не має сенсу, велич світу тисне на мене. Однак