Стонадцять халеп Остапа Квіточки [Олександр Степанович Дерманський] (fb2) читать постранично, страница - 2

під час нічної зміни, але який тут може бути сон? Розбурхані мрії кажанами роїлися у темній його голові й не давали заснути. Полонений мріями, недодідько не одразу відчув запах паленої шкіри. Та й хіба ж у пеклі когось здивуєш таким духом? Проте й підозрілого тріскотіння, що долинало від трансформатора, Вельзепер теж не почув. Аж раптом усі лампочки й екрани зловловлювача враз погасли.

Покарання

Два великі демони зі страшними сокирами в кігтистих лаписьках вели Вельзепера кам’янистим сірим коридором. Їхні вогняні загривки палахкотіли й плювалися розпеченими краплями, наче пересмолені смолоскипи. Задній конвоїр увесь час підганяв недодідька, боляче штрикаючи зброєю йому поміж лопаток. Однак передній демон зовсім не квапився і плентався, наче на завтра. Вісім його довжелезних хвостів зміїлися просто у Вельзепера під ногами. Сердешному недодідькові доводилося раз у раз підстрибувати і витанцьовувати, щоб часом на котрийсь із них не наступити.

Троє нечистих минали ряди масивних кованих дверей обабіч коридора. Вельзепер ледве встигав читати написи на них: «Відділ гріхопадіння», «Відділ теорії зради», «Відділ шкуродерства», «Відділ практичного смоловаріння», «Відділ вдосконалення падлючої підготовки кадрів», «Відділ обліку та реєстрації грішників», «Секретний відділ», «Консульство РФ»...

Передній демон раптом спинився як укопаний перед наступними дверима, і під Вельзеперовою ратицею хруснув хрящ його хвоста.

— Виба... — промимрив недодідько, але тут-таки отримав страшної сили штурхана в потилицю.

Вельзепер, відчинивши собою двері з написом «Відділ фіксації лихослів’я», влетів у простору приймальню. За столом поралася біля смоловарки молоденька фурія.

— А, — секретарка кинула ковзький погляд на прибулого. — Вони вже чекають. Сердиті-і-і... — промовляючи останнє слово, секретарка багатозначно вказала поглядом на табличку внутрішніх дверей. Напис на дощечці сповіщав:

Керівник відділу

гаспид нижчої категорії

Люцивул Шкварчак.

— То що, ходімо? — спитала фурія, беручи тацю з чашкою кип’яченої смоли.

Вельзепер дивився на бісичку як баран на нові ворота, і геть забув, де він зараз і навіщо.

— Ну, довго стоятимемо? — фурія кілька разів кліпнула, і її великі очі видалися Вельзеперові такими прекрасними й бездонними, що йому й мову відібрало.

— Агов! — секретарка помахала перед недодідьковим носом долонею. — Ви збираєтесь заходити?

Вельзепер стрепенувся і промовив:

— Аякже. Тільки ви йдіть перша.

Секретарка поправила ріденьку зачіску й штовхнула двері.

— А, Ґорзулія, — зустрів її начальників голос. — Давай сюди. Сірки не забула покласти?

— Та ж ні, пане, три ложечки — як ви любите, — покірливо відповіла фурія.

— А хто це там за тобою ховається? — начальник помітив Вельзепера.

— Це... це я, — озвався недодідько. — Викликали?

— Вельзеперд?! — блиснув очима Люцивул.

— Е-е-е... Ні. Тобто не зовсім. Я Вельзепер.

— Байдуже. Це ж ти сьогодні чергував на пульті?

— Та це... я був.

— А нащо ж ти, дідьків сину, зіпсував усю електроніку?

— Це... це не я, пане Шкварчак, їй-чорту, не я, — промимрив Вельзепер.

— Не бреши мені! — ревнув Люцивул. Він так брязнув об стіл смолярною ложечкою, що та аж розм’якла й прилипла до кам’яної поверхні.

— Я не брешу, пане Шкварчак, — не чувся від страху Вельзепер, — це кажан залетів у щит і влаштував коротке замикання. А я... я зафіксував прокльон, чесно, семибальний прокльон.

— А як я дізнаюся, що ти не брешеш, Вельзеперде? — ошкірився гаспид. — Вивів з ладу устаткування! В таку неспокійну годину! В час, коли грішники розперезалися далі нікуди, все мітингують, качають права, їм, бач, два вихідних на тиждень подавай! Вічні муки їх, бач, не влаштовують! То смолу їм у казанах щодня міняй, то ще їм якоїсь дурниці закортить!.. А ти... Ти в такий момент мені апаратуру надумав палити?! А що, як це диверсія, га?! Може, ти в яку підпільну грішницьку організацію вплутався, кажи?!

— Та ні, ні, не вплутався, це правда, повірте! — скавулів нещасний Вельзепер, — я вам не брешу.

— От і погано, що не брешеш! — несамовито ревнув начальник. — Дуже погано. Теж мені праведник знайшовся! Ти ж чорт, а не янгол, га!

— Не янгол, не янгол, ваша низькосте.

— То повинен брехати, а не правду тут мені розказувати. Правду я й без тебе знаю, голубе! Спалив ти дорогу апаратуру — оце й уся правда! Так що нема тобі прощення!

— Я виправлюся, я більше не буду, — далі скімлив недодідько. — Дайте мені шанс, благаю! Це ж не я винен, це ж усе через кажанів!

— Через кажанів, кажеш, — Люцивул зробив ковток смоли й прицмокнув: — Гарно, гарно Ґорзулія заварила, хоч сірки можна було трохи більше покласти. То кажеш, кажани, Вельзепуку?

— Я Вельзепер, пане, — несміливо виправив той начальника.

— Байдуже. Є в мене одна ідея, дорогенький, дам я тобі шанс спокутуватися.

— Ой, дякую, ой, дайте,