Червнева злива [Тимофій Гаврилів] (fb2) читать онлайн

Тимофій Гаврилів Червнева злива

Фігури і більшість обставин у цій книжці вигадані.

Перегуки з дійсністю довільні.

Наші діти

Я зустрів його випадково, він не побачив мене або вдав, що не побачив. Пакував макулатуру під крамницею, куди я зайшов по хліб. Картонні коробки, в яких привозять товар, а потім порожніми виставляють за двері. Він їх здає, щось на тому підзаробляючи.

Мабуть, він усе-таки побачив мене, вдавши, що це його не обходить. Він і без того соромиться свого заняття, за яким я його несамохіть заскочив. Людей узагалі, які, проходячи поруч, а ще гірше — відчиняючи двері, дивляться в його бік. Коли вони натискають клямку, їхні погляди неминуче впираються в його скоцюрблену постать. Я, може, і не помітив би, якби не ті двері.

Кляті двері, які я відчиняю — так одразу годі сказати, скільки це вже десятиліть... Щодня, через день. Вернувшися з літніх канікул, я щодуху мчав по хліб — насправді ж переконатися, чи вони на місці; щойно тоді мені відлягало, наче від них, обшмульганих, запорошених, незбагненним чином залежало моє життя.

Від доторку всесвіт ставав на своє місце, я знав, що все буде гаразд — на незайманщині по той бік шляху гнатиметься вгору густа лоза, з її пагонів майструватимуть гнучкі луки, а мама житиме, скільки триматиметься Земля.

Звичайні дерев’яні двері із вправленими, мов дзеркало в раму, прямокутними шибками, продовгуватими і тонкими, а нижче, через перетинку, по малому квадратику, припавши до якого я зазирав досередини, а вже тоді відчиняв. Наприкінці літа їх фарбували, від чого вони блищали, і я, школяр щоразу вищого класу, на кожний навчальний рік також мав якусь обнову: форму, ранець, пенал, ручку, трикутник, набір кольорових олівців.

Спершу все й справді було, наче дане раз і навіки, потім щось сталося, зміни відбувалися швидше і швидше, світобудова похитнулася і вже не відновила рівноваги — так розсипається, коли його по багатьох роках пробують привести в дію, застояний механізм. Навколо виникали і зникали крамниці, мінялися вивіски та вітрини, перебудовувалися входи і вікна, зносилися і споруджувалися будинки, приміщення змінювали своє призначення, встигаючи побувати складами, кав’ярнями, офісами, галереями, і тільки двері крамниці, в якій я купую хліб, залишилися ті самі.

«Істина» — так називалась одна із картин. Виставлена на продаж жінка-алегорія. Її оголені нутрощі разюче контрастували зі спокусливою оболонкою, від якої звільнялася, ніби з легкого модного одягу. Вона мовби рухалася назустріч тому, хто вступав досередини: «Ось бачиш, я від тебе нічого не приховую. Візьми мене такою, якою я є». Полотно, на якому тріумфував, розсунувши еротичні шати, натуралізм анатомічного кабінету. Коли галерею замкнули, вона опинилася надворі — самотня, нікому не потрібна, мовби покинута коханцями. Мовби від неї, розпанаханої безжальним скальпелем художника-патологоанатома, всі враз відвернулися.

Вона нагадала мені один малюнок, як нас іще не було на світі, а двадцяте століття тільки-но почалося. Папір, що виявився надійнішим за людське життя. Як зараз пам’ятаю вираз розгубленості і притуплений біль дорослої, яку ошукали, дитини. Вояк, який тримає свої тельбухи. Він дивився на мене, жадаючи, мов порятунку, відповіді. У мене ж її не було... Дещо затерте зображення я розглядав, як мої перевесники порнографічні картинки, вони — з цнотливою хтивістю неофітів, я — з подібним і не подібним до їхнього відчуттям. Смерть і секс мають щось спільне — притягальність, немов наркотик.

Вони були як дві краплі води — картини з-під пензля того самого художника. Стиль нагадував американських гіперреалістів, а ідея — щось подібне було в Далі. Другу купили майже відразу, її видно було у вітринне скло, вичищене до ідеальної прозорості. Її мовби зумисне розташували так, щоб складалося враження, наче вона підійшла виглянути надвір.

Замість нутрощів з неї, виблискуючи ґлянсом, який перевершував ясноту фотографії, випиналися серп і молот, кокарди, шеврони та вимпели, жовтенятський значок з емальованим хлоп’ям-херувимом у золотистих локонах, упереміш з такими жаданими, як і недосяжними колись атрибутами буржуазного життя, в зображенні яких відлунювало Ворголом. Імпортні джинси ціною в дві середньомісячні зарплати, мрія посаджених на сувору дієту, й ось її було віртуозно втілено — легку, наче поп, примарність.

Колись я зібрав двадцять кілограмів, за які в приймальному пункті виплатили сорок копійок — дві копійки за кілограм. Вистачало на обід. На перше — схожий на помиї їдальняний суп, на друге — підгорілі млинці, що підтікали жиром, компот, десерт, скибка хліба. Якщо колись і загнешся, то від виразки, що непомітно торує шлях, доки насолоджуєшся можливостями і молодістю.

Тринадцять склянок солодкої води або дві повні самого сиропу — поїхати можна! Тільки, здається, вуличних автоматів з газованими напоями тоді вже не було або якраз зникали. Потім з’явилися, в пізніх дев’яностих, камбек, хто б подумав — марево з ароматом дюшесу. Одного прекрасного дня раптом усе як колись. Ще не було ні бутіків, ні торговельних центрів, й автомати з газованими напоями заповнили простір.

Отакої... Де їх лише зберігали? Я вже й забув про них, аж раптом війнуло — дитинством, ранньою юністю, мов весною. Запах, який вловлюєш швидше, ніж напливає спогад.

Вісімдесяті тхнуть алкоголем і сечею, особливо ранні. Траурними маршами і солодкою водичкою по три копійки. Як у такій атмосфері могло вирости нормальне покоління? Ми якось виросли... Юність багато над чим бере гору. Дитинство сильніше, ніж війна. Незбагненний страх, піднесений до рівня державного бога. Наче в кінострічках, де не вщухали вибухи і стрілянина, гинули не вдавано, а по-справжньому. Надходили, підтверджуючи, що війні не буде кінця, цинкові труни. Духмяний-духмяний хліб... Сьогодні такого не випікають.

Біля автомата дівчина з металевими жетонами і склянкою, яку віддає, мов найдорожче. Хто б колись міг про таке подумати? То вже згодом склянки почали щезати, і надвечір їх забирали, а вранці виставляли назад. Божевільні надії, втоплені в чашці з відбитим проти крадіжки вухом.

Квас так не смакував. Жовті барила, в яких, якщо вірити чуткам, плавали пацюки. Чи могло таке бути? Коли напій був перекислий, я вихлюпував його, від чого кущі виповнювалися цвіріньканням. Було дитинство — виспівували горобці. Зупинюся і спостерігаю, як вони купаються в порохах — як ми, пацанва, в річці. Куди було поспішати? Я й зараз намагаюсь не квапитися. Є щось, чого швидкістю не наздогнати. Що швидше біжиш, далі опиняєшся — від того, що було тобою і ким ти був.

Зараз таких бокатих, з виступами не знайдеш. Не повіриш — шукав. Приходив знову і знову — марно. Ніхто таким не торгує, наче всі тільки й чекали — якнайшвидше спекатися минулого і будь-чого, що нагадувало би про нього. Мовби найнепоказніша дрібниця здатна скомпрометувати. Наче всі поголовно — злочинці, що замітають позаду себе сліди. Повальна амнезія, для якої найневинніший скляний кухоль, в який націджували квас, розростається до розмірів неспростовного речового доказу.

Один тип таки викопав для мене — щоправда, не зовсім те, чого я сподівався. Металевий підсклянник, в яких у поїздах розносили чай. Із вм’ятиною. Це неважко, старий, підклепай. Усьо буде чікі. Прекрасний рецепт, а головне — простий, як двері. Я його ледь підправив — рівно настільки, щоб увійшла склянка. Якби так можна було вирівнювати все...

Я ним практично не користуюся, щось нагадує, припадаючи порохами, а що? Я не великий шанувальник подорожей — хоча б тому, що вже в чотирнадцять змандрував увесь світ: разом із Гаклберрі Фінном тинявся по Міссісіпі, з Жуль Верном зазнав пригод у Патагонії й на двадцять тисяч льє занурювався під воду, з Мауґлі побув у джунґлях Індії, а ще переплив океан — на плоту, подібному до того, яким користувався норвежець Геєрдал. Я перечитав усе, що було, а це лише крапля в морі — крапля, в якій умістились усесвіти. Я бачив Землю, крихітну цятку, і спізнавав той самий щем, що й герої науково-фантастичних романів, сміливі дослідники і підкорювачі відстаней, вимірюваних швидкістю, з якою поширюється світло — я був близький до того, щоб її здолати. Ні, міста, в якому живу, мені вистачить на тисячу років.

Раз я летів літаком — сорокап’ятихвилинна екскурсія, здобутком якої стала торбинка з блювотинням і враження — бліді, яким віддалено не зрівнятися з тими, що виникали в процесі читання. І ми, бліді, наче щойно приземлилися після експедиції на Місяць. Й ошкірений від задоволення пілот: «Гей ти. Так, ти. Ти там забув сувенір». Він залюбки сказав би «шмаркачу», це було написано на його самовдоволеній пиці. Напевно, мріяв, щоб ми принесли нашим батькам. Але й цього йому було замало, і він довго та нудно цілував учительку, примушуючи кипіти й страждати. Йому, років на двадцять старшому від нас, бракувало елементарного — милосердя.

Поїздами я майже не пересувався. Хоч куди мандрувала б, людина женеться за примарами. Точніше — примари женуться за нею, а вона силкується втекти. Подалі від себе — далеко-далеко... Туди, де її ніхто не знає, де нічого ні з чим не пов’язує. Де все, здавалося б, можна розпочати з чистого аркуша. Невже таке й справді можливе? Яку швидкість треба для цього розвинути? Мене, коли я розвивав у дитинстві, дивлячись, як Земля внизу перетворюється на цятку, охоплювала щемлива туга.

Прощавай, епохо осілості, я останній її представник. Все, як колись, тільки щоразу на іншому рівні. Це наче Земля чи галактика раз на скількись-там років — десятків? тисяч? мільйонів? — входить в одне і те ж сузір’я.

Я виклав за нього денний заробіток — на що не зважишся ради спогаду. Вкрай рідко п’ю з нього ліптон — помагає. Сісти і котитися — не про мене. Це вже треба не мати взагалі чим зайнятися, воно й за нашої юності так сприймалося: стук-стук, стук-стук: доба, дві три, п’ять — повз міста, степами, розтинаючи навпіл ліси, під дахами вокзалів з широкими перонами, повз ветхі халупки малесеньких станцій з низькими блакитними парканцями, не скидаючи швидкості... З мене кількох годин було б більше ніж досить. Провести цілий день у вагоні... Я, напевно, зірвав би стоп-кран, вискочив і почвалав пішки. За нашої юності... Але ж ми ще не старі! Ми посередині шляху; щойно розміняли сороківку, і раптом невідомо, куди далі. Є лише те, що позаду, — як так могло статися?

Не без того: їзда в собі щось має. Це так, ніби попадаєш на одну хвилю з власною меланхолією. Далекобійники — іпохондрики, які рятуються за кермом, спалюючи об асфальт колеса, інакше — накотиться і захлесне. Коли несила сидіти на місці, їзда, мабуть, одне з найкращих з-поміж усіх безглуздих занять. А ще нам здається, що там, десь — незрівнянніше, що ми там щось побачимо, осягнемо. Щось таке...

Страх, від якого постійно тікаєш, нарощуючи швидкість, мовби побільшуючи шанс на успіх. Принаймні, віриш у це. Приреченість на невпинну їзду — рух, рух, рух. Нарешті — пенсія, якщо до того часу не потрапиш у стрічку новин і статистику. Як це називається — дорожньо-транспортні пригоди. Пригода — це коли ти розіб’єшся, бажано на максимальній швидкості. Чи просто заснувши за кермом.

Скруха, здається тобі, не в тобі, вона там — на нанесених тобою впродовж десятиріч зиґзаґах і лініях, в павутині густого-­густого мережива. Ти вже давно на заслуженому спочинку, а воно збереглося — до останньої лінії, вигину, позначки. Тепер вона — там, очаровує тебе. Згадуєш прекрасні часи, доки одного дня вхопить грець, звільнивши від страху перед життям, а заодно й від самого життя. Як бонус — тебе ще повозять, заки віддаси кінці, у візку.

Він навчався в сусідній школі, жив у будинку через подвір’я. Його зарізали серед білого дня, в темному закутку, яких не бракувало. Він, який топтав ряст на цій Землі заледве дванадцять років, уже раптом щось комусь завинив і цього не можна було розсьорбати інакше, як жертвопринесенням. Ми з ним, якщо можна так висловитися, товаришували. Я приходив, натискав дзвінок, і ми йшли гуляти.

Того разу двері були відчинені. Воскова копія того, з ким ми ще напередодні влаштовували забави. І його батьки... Пополотнілі, змордовані, розчавлені постаті тих, хто водномить утратив, заради чого жив. І труна, як розбите корито. Й ось так вони тулилися одне біля одного перед нею, хутко почали прибувати сусіди, яких ставало більше і більше, вони навіду­валися по кілька разів, сиділи, затримавшись, на дивані, де він ще вчора поринав в одну з незрівнянних книжок, які ми читали, мовби змагаючись, а ще наші однолітки, його і мої, розгойдувані маятником страху й цікавості, й ось було чути, як він відштовхував і притягував, кидаючи то в той бік, то в інший, а ми ще були замалі, аби з цим упоратися.

Під поверхнею, під звичайною цікавістю роззяв клекотів нурт, і наш закутень, що складався з однотипної забудови початку шістдесятих, футбольного поля, кількох пісочниць і гойдалки на маківці пагорба, мовби призначеної для стрибання на транспорт, що торохтів розбитим асфальтом, розпалюючи фантазію, яка гойдалку перетворювала на коня, вантажівку на потяг, як у справжньому вестерні, опинився на якийсь час у центрі уваги. Його мати, яка його, який був не зовсім такий, так гаряче пестувала!

«Підійди сюди, придурку!» — і він, нітрохи не ображаючись, наче свідомий переваги, якої не доскочили й по тому, як вимили руки в його, яке ще тепліло, житті, наближався до них. Так, ніби не мав ім’я, ніби те, як до нього зверталися, й було ним і його влаштовувало. Наче позбавивши його цього, відтак життя, вони все одно не змогли до нього добратися. Жодний із нас не довідався, яким би він був, ставши, як ми, дорослим. Про тих, хто відібрали в нього таку можливість, я згодом більше нічого не чув.

Він ніколи не тікав, позбавлений інстинкту самозбереження — цієї безумовності, коли, не чекаючи, обертаєшся і біжиш. Він не знав, що таке страх, і ні вони, і ніхто не зміг навчити його боятися. Коли вони всаджували ніж, він сприйняв це з легким здивуванням, простягнувши назустріч їм руки, наче прощаючи заподіяне. Або як ото розкривають обійми, зустрівши зненацька давнього приятеля. Вони розводилися про дружбу, повторюючи це слово, мов мантру, били себе в груди, присягаючись, що не знають, як таке могло статися, — вони цього не хотіли; хнюпилися, демонструючи, що й самі шоковані, нишкли, сповнені вдаваного каяття поміж колон з облущеною фарбою, що підпирали стелю, на якій тут і там оголилася, мов правда, неприваблива і банальна, дранка.

В нього залишилося кілька книжок, які він не встиг здати, й ось вони лежали перед бібліотекаркою. Їхнього сина буде позбавлено права користуватися книгозбірнею — чи їм це відомо? Його батьки стояли і мовчки слухали. Не те щоб я пнувся зі шкіри, просто на більшість книжок нам було досить одного-двох днів — прочитати, обмінятися ними, а потім учасно здати. Я проковтував їх, як халву, лише розбуркуючи апетит. Найцікавіші місця ми зачитували до дір, змагаючись, хто більше і — головне — точніше запам’ятає. Здавалося, він фотографував написане.

Ніби втратити життя — не так страшно, як позбутися читацького квитка. А скільки неймовірних книжок, яких йому вже ніколи не прочитати! Якими я тамував і не міг потамувати спрагу, впевнений, що в нього вони також викликали б захват. Найвиразніші пасажі я декламував уголос — так ніби він міг почути мене. Ми вважали себе найофігеннішими читаками.

Життя розкрилось переді мною у вигляді бібліотеки, куди я йшов по дні, враження, ситуації, парадокси, досвід, як до справжньої книгозбірні — по книжки. Їх можна було отримати, здавалося, нелімітовано і назавжди. Жодних чотирнадцяти днів і вікових обмежень. В одинадцять воно знайомило з убивством, тоді як із книгозбірні кримінальні романи видавали лише дорослим. Згадуючи про нього, я почувався злодійчуком, змушеним красти, чим інші користувалися без вагань і тим більше докорів. Невдовзі моєю настільною книжкою стала любов.

Я зичив їх знову і знову, ті самі видання, відмовляючись, коли їх не було, від інших, чим накликав на себе підозру, особливо, коли вони були розкішніше оформлені та проілюстровані. Коли я приходив наступного разу, бібліотекарка прошивала мене ɣ-промінням безкомпромісного погляду, не менш прискіпливо потрошачи стосик у пошуках вирваної сторінки, якого-небудь знаку, слова, натяку — чогось, що було би не так, доки одного разу я свідомо пошкодив шмуцтитул, звільнивши її і себе від мук. А був момент, коли я був таємно закоханий у неї!

Дещо пізніше книжка стала мені в пригоді. Підручник хімії, якому я довірив любовний лист, сподіваючись від нього сприяння й мовчання. А міг же ж попасти до чужих рук! Ось адресатка обережно розправила картатий, видертий із зошита на вісімнадцять аркушів, призначеного для класних робіт, листок. Вона читала його вічність, а може й довше, ніби там не десяток, а мільярди речень, примушуючи мене корчитися, мов сірник у породженому ним самим полум’ї.

Не бажаючи бути заскоченим у такому обвуглено-покрученому стані, я пірнув за найближчий стовп, наче придуманий для таких ситуацій. Приміщення, мов створене, щоб ставити «Ромео і Джульєтту», а ґалерея правила б за італійський балкон. Проте замість любовних зітхань там у найкращому разі шелестіли газети — сухо, як восени листя. Головний читальний зал обласної бібліотеки, доступний нарешті й для нас, старшокласників.

Й ось я натрапив на твою косметичку, а в ній — на той давній лист. Як недоладно він звучить! Що за неоковирне белькотіння... Як воно взагалі тримається купи? Невже це я отаке скомпонував? Слова нагадували дурисвітів Босха, що кудись сунуть, побравшись один за одного. Цього разу я, здається, таки згорів у їхньому нестерпно пекучому вогні — з великим запізненням. Може, так і краще. Я залюбки зрікся би свого авторства. Але й зараз я не зміг би викреслити звідти жодного слова.

Навіщо ти зберігала його? Щоб познущатися? Чому ж тоді ніколи не скористалася — нагод було більше, ніж досить? Отямившись, я вклав його назад. Хай лежить іще тисячу років. Хай нащадки знайдуть його і вжахнуться. Хай потрапить до рук, якщо вони мають їх, інопланетянам — така безпорадна цивілізація, як людська, інакше і не могла закінчити. Тієї миті я почувався, наче зрадив хлопчика, яким багато років тому — мені здавалося, більше ніж насправді, був.

Чи втнув би я подібне сьогодні? Такого залицяльника я без зволікань відшив би. Я — гиря, якій ти дозволила прищепитися до твоєї бездоганної, від якої я млів, ноги. Я поставав собі чорним археологом, який заволодів кінцівкою грецької статуї. Ніхто ні тебе, ні мене ні до чого не змушував. Ти могла вибрати одним звуком коротше, яке вберегло б тебе від багато чого, слово. Життя — глупота, закоханість — її апогей.

Зміст тих книжок я знав назубок. Я й сьогодні не зміг би пояснити, нащо я їх раз у раз потребував. Вони лежали осторонь на моєму письмовому столі, завше на видноті. Витираючи пилюку, я боявся зачепити їх, наче там знаходився не якийсь Стівенсон, а щонайменше Святе Письмо. Чекаючи в дитячо-юнацькій книгозбірні, якою я прокористувався дев’ять років, на цидулку-підтвердження, що за мною немає боргів, без чого мені не видали б атестат, я випадково помітив його відкладений набік формуляр, радше здогадавшись, ніж упізнавши, як ото вловлюють щось невідомо-яким чуттям. «Вибув» — проставлений нарешті фіолетовим чорнилом, таким самим, яким заправлялися ручки, штамп.

Так я зустрівся з ним востаннє, вперше звернувши увагу на його незвичне прізвище, на тлі якого його ім’я, якого тільки в колі моїх знайомих було десятки, виглядало, мовби дане з наміром розчинити, вберегти не у своєму, чужорідному, що все одно відчуло його на нюх і знищило, середовищі. Мені й зараз здається, що його загибель сталася не в цегляних мурах напіврозваленого будинку, в якому ніхто не жив, а на сторінках однієї з книжок, які ми з ним почергово читали. Мовби досить пригадати назву, і непорозуміння розвіється, як туман. На тому місці ось уже років двадцять, як побудовано школу. Мабуть, кращий, у кожному разі символічніший, ніж хрестик на могилці, пам’ятник. У цьому новому будинку ніхто нікого не вбиває, а учнів навчають з повагою ставитися до життя і до права кожного на інакшість. Можливо, з його мурів вийде покоління, яке не всаджуватиме ножа і не чавитиме іномарками, мов нікчемних комах, перехожих. За найкращої педагогіки, хоч якою сучасною була б, цього ніколи не можна сказати напевне.

Я закинув навчання, прогулював заняття. Ховався, де мене ніхто не займав, і слухав, як усередині пече. Невдовзі, а може, вже перед тим з’явилось бриніння, як ото електродроти, що під високою напругою. Проти цього годі що-небудь удіяти. Мабуть, я теж був неправильним. Може, це така карма — високовольтне бриніння. Цілком воно так і не минуло, проте якось із ним живу, воно далі бринить, десь у глибині, далеко-­далеко, то наростаючи, то знову відходячи, то нагадуючи про себе, то, відступивши, заколисуючи.

Про нього, вундеркінда, я згадав за стільки років, мабуть, уперше, а тоді він не покидав мене, наче ми й далі разом і залишимося такими назавжди. Людина лише видається такою, насправді несучи в собі в’язкі світи, в яких вона — крапелинка, а вони — вони всі вміщаються в ній; давно, здавалося б, згаслі, вони володіють здатністю несподівано оживати. В людині багато всього має для себе місця — більше ніж навіюють зріст і вага.

Їх було четверо чи п’ятеро. Вони робили на нього ставки, впадали в шал, влаштовували перепалки, прив’язавши його до дерева, а він насвистував, доки хтось із них, розлютившись, у півоберта гаркав «Заткнись!» або підходив, перекочуючи в роті слину, як ото корова розжовує харч, і плював йому прямісінько в лице, а він не мав змоги обтертися від зеленкуватого слизу, що сповзав по щоці замість сльози, тоді як їм, може, дужче за все кортіло змусити його заплакати.

Мовчав, озиваючись, коли вимагали від нього Числа, щоб звіряти і реготати, і штурхати одне одного, бо тієї миті, як хтось із них зривав куш, усі інші опинялися в дурнях, що доводило їх до справжнісінької нестями, в якій гамузом, незалежно, хто з них програвав, а хто виграв, кидалися його обіймати, виціловувати і тузати.

Наче сподівався, що йому й цього разу буде прощено, сприймаючи все, як неминучість, як ото належить розплата за щось, стосовно чого не знаєш, чим і коли проштрафився. Наче людина завинила вже тим, що народилася. Мовби життя — злочин, який можна виправити лише померши.

У мене про моє народження не збереглося жодних спогадів, принаймні я б не зміг це хоч якось прокоментувати, та й чи потрібно. Щойно підручник анатомії допоміг скласти про все більш-менш достеменне уявлення — доволі, якщо подумати, пізно. Своєрідний лізинґ, завдяки якому мені перепала моя мама. В мені рано прокинулася жага пригод, трохи пізніше мене вже цікавила музика. Я не задумувався про те, звідки взявся, надто не вникаючи в суперечливі, незрідка взаємовиключні версії. Мені вистачало, що я був, це вже само по собі збіса багато.

Той дар, уділений природою йому на погубу. Мовби вміння, з яким увійшов у світ, розбуркало в них заодно з подивом, зі справжнім, непідробним захопленням зло, якусь образу, стару і задавнену, як світ; наче вони актори, зрекрутовані для вистави, де їм накинуто відповідні амплуа, як ото в механізми закладають принцип їх функціонування. Просто так, задля розваги, нічого особистого, та й дивно було б, якби мали.

Той з-поміж них, котрий не зумів відмазатися, узяв провину на себе, відхопивши п’ятнадцять років. А могли, адже був уже повнолітнім, розстріляти. «Вишка» — слово, якого сьогодні не вживають. Уже цього одного досить. Щось не вийшло, якась піщинка ненароком, як ото буває, коли потрапляє в механізм, замість бути розтертою, спричинила збій.

Це відгалуження лабіринту, яким є буття, швидко вичерпало себе, вдовольнившись одним трупом. Останньої миті подальше жертвоприношення було зупинено.

Його батькам за вісімдесят, скрізь удвох, навіть по хліб ідуть, тримаючись одне одного, а разом — за життя, не для себе — заради нього. Наче його не вбито багато років тому в розпал дня, коли дорослі були на роботі, а він уже встиг виконати домашні завдання, тоді як я застряв у кінотеатрі, смокчучи дюшеску за дюшескою під фільм, який напередодні вже бачив. Наче те, доки житиме, залежить від них. Наче увесь час він продовжував бути поряд — щодня, щосекунди, хоч де були б і що робили б.

Мовби щойно тоді, коли життя вийде з них самих, зупиниться його друге дихання — їхня пам’ять про нього, коли його самого вже давно не було. Вони залишалися тими, які не забували про нього ні на мить. На таке здатні лише батьки, жодне кохання, жодна дружба. Немає тривкішого, ніж коли тебе люблять ті, хто народив.

Присутні час до часу вигукували: «Нелюд!», «Смерть тобі, падлюко!», а також оте, яке кажуть про тварин, — «Здохни!». Поміщений у клітку, за металевими ґратами якої зблискував його погляд, зацькований і озлоблений на тих, з якими за однією подобою був створений, він наче й справді скидався на звіра. Дивився на них, а вони на нього. Ніби не мав батьків, а тепер зрікалось його суспільство, тоді як ходив так само на двох і розмовляв тією самою мовою, жалюгідною-недорікуватою, збідненою, як річка, в яку не притікає вода, а може саме тому. Вартові та клітка врятували його від самосуду.

Батьки вбитого, ще ближче притулившись одне до одного, ще більше подавшись і скрутившись, як листки на зірваній з дерева галузці, мовчали. Раз чи два, коли до них зверталися, вони підводилися і, сказавши щось у відповідь, знову сідали. Я сприймав усе, як непорозуміння, щось невдале і недоречне, як сипкість, через яку треба перейти, як ото долають випробування, що ось-ось закінчаться, і завтра ми знову бігтимемо сходами, перестрибуючи через приступки, туди, де чекало на нас життя, до якого ми не мали права баритися. Я натисну дзвінок, двері відчиняться, і він, як завше, стоятиме на порозі. От лише того «завтра» не настало.

Коли вже було по всьому й засудженого виводили, взявши під руки, з’єднані на зап’ястях, наче лаштувався молитися, хтось з усієї сили зацідив. Буцім п’ястуком можна оскаржити вирок, стерши-розмазавши, щоб уже ніхто не зміг дорікнути: «Його подоба така сама, як ваша, він — один із вас». Страх опинитися сам-на-сам перед безгучним, невиразним і тим не менше недвозначним запитанням, на яке, найімовірніше, не знайдеться відповіді.

Конвой перепинив юрбу. Закон — ось на чому його виконавцям розходилося. Так, ніби взагалі не про нього, якого заводили і виводили — того разу востаннє, йшлося.

Розмови не вгавали кілька місяців, аж враз усе вщухло, повите мовчанням, мов саваном. Наче щойно тепер було зашито труну, а не тоді, на цвинтарі, коли періщив дощ і небо оплакувало разом з людьми. Патьоки хльоскали поринулих у скорботу — мовби за те, що недопильнували юне життя, давши йому дочасно згаснути.

Цвяхи, що їх молоток вганяє в деревину, з якої ще не вивітрився запах живиці. Той стукіт, спершу дзвінкіший, а потім, наостанок, глухий, наче стлумлений зойк. Щось було в цьому, непримітне й потрясне, безжальна в своїй неосяжності послідовність, якою життя дає знати про себе й тоді, коли менш за все має намір втішати.

Хрест на могилі, менший, ніж доокола, і вже одне це викликало незмірний щем. Наче їм, як і тим, кого під сподом поховано, пощастило розправити плечі, а йому — ні. Він множив у голові дво- і тризначні числа, блискавично. Мовби його мозок було запрограмовано так, щоб устигнути проробити те, на що людині потрібно набагато більше, ніж перепало йому, років.

Фірмовий фартушок, стільчик — восьмигодинний робочий день, боротьба з безробіттям, програма уряду. Нагода поповнити місцевий бюджет і сечовий міхур. Невеличкими внесками у вигляді п’ятдесятикопійкової монети, потім гривневої, відтак двогривневої банкнот. Ста́вки постійно зростають. Пам’ять, налита тим, що рекомендовано якнайскоріше спустити в унітаз. Хто це сказав? Авжеж. Прізвища не пригадую.

Рік, а може й коротше — крамничка хутко замкнулася. Таке собі дежавю, уламок минулого, перемитненого в сьогодення.

Я шукав спогадів, щоденників, нотаток, вдихаючи задокументоване там, наче кисень, якого бракувало. Вже дорослий, я ще не здогадувався, що, коли його забагато, він обпікає і спалює. На останньому знімку, який фіксуватиме причину смерті, будуть обвуглені легені, а не те, як ними дихалося.

Я потребував правди і знаходив її, доглибно індивідуальну, подібну і неподібну до інших, поглинав, майже переставши спати, мені було шкода марнувати час, я боявся проґавити щось важливе, без чого, як мені здавалося, вислизне розуміння суті. Якби кисень був чимось, що можна вдихнути на роки наперед, мені вистачило б його до останніх днів.

Невже, щоби бути правдивим, треба померти — не дожити, бути знищеним, дотліти в тиші і забутті, коли боятимуться навідатися найближчі друзі, сконати в метастазах правоти?

Перестраждати, цього ніколи не досить. Можна багато чого пережити, так і не позбувшись глупоти. А буває, вона — благословення.

Немає рецепту, немає і край, як немає одного, тотожного для двох, шляху, хай десятиріччями обоє день у день ідуть поруч, тримаючись за руки і знаючи одне про одного, здавалося б, усе, доки це «усе», яке мало б з’єднати ще міцніше, раптом роз’єднує.

Тих, що не мовчали тоді, тепер — і давно вже — не було. Вони були кістками, на яких живі влаштовували вихиляси. Їхньою смертю живилося життя живих — що можна проти цього заперечити? Водночас, у такій спадковості було щось неприйнятне, несправедливе, огидне.

Минуле... Воно дихає в потилицю, заносить позаду ніж. Його не проженеш, як ослизлого голуба, що домагається своїх крихт, твого відкупного за право жити в нетрях середньовеликого міста, серед багатоповерхівок і площ гранітною шахівницею — хід, ще один хід, подвійний шах, мат. За право жити.

Лавровий лист, який мати додавала до кожної страви, а я викопирсував, інспектуючи найневинніший шматок, перед тим як покласти до рота. Один-єдиний, але і з ним вистачало клопоту, тож часто-густо я відмовлявся їсти, а тоді переможно спостерігав, як мати метушиться, догоджаючи мені, аби лише я поїв, доки тепле. Їй, яка в найнесподіваніших ситуаціях здатна була на подиву гідну рішучість, не вистачало духу провчити мене, а якщо в ній і з’являлася така думка, вона її обурено відкидала, мов щось соромітне. Моїми улюбленими приправами були перець і сіль.

Облудники, які вдають пророків. У цьому чаді нам чманіти ще не один сезон. Слово — хтось порівняв його з дитиною, яка випручує руку. Де вона, правда, спільна для всіх? Чи можливо це взагалі? Чи не є вона тієї миті вже брехнею? Наостанок завжди залишається оце «не знав», «хто б міг подумати», «не хотів», а часто й ці реверанси зайві.

Торгівка, яка пропонує впереміш учора й сьогодні, що й не розбереш. Каламутний коктейль, який тобі вишукано засервірують, зневажливо спостерігаючи, як ти вовтузишся в пошуках гаманця.

Ти ніколи не зауважувала нещирості в молодечому полиску відреставрованих монументів? Наче старці, яким зробили пластичну операцію. Тобі сто років, а в тебе лице, як у дев’ятнадцять. Зелений накип... Хіба не він робить усе достеменним? Хіба не він — правда, яку зчищають, помилково гадаючи, що вона — те, що насподі?

Як легко забуваються речі, викидаються предмети й абищиці. Мовчазні очевидці, нездатні заволати. Їх позбуваються, як небажаної дитини. Перепрошую, ви щось хотіли сказати? Кричіть, волайте, якщо бажаєте, щоб вас почули. Художницький пленер, колективний альцгеймер. Розпродаж минулого в зв’язку з його ліквідацією, наче маєтку збанкрутілого ділка, все по 3 гривні. Як і слід було сподіватися, дівчата опинилися на вулиці, без зарплати й автоматів.

Кошенята, яких випустили з темної кімнати. Й от ми осліплено металися, натикаючись на гострі кути й скрикуючи не так від болю, як від розчарування. Надії, що вивітрювалися зі швидкістю нашатирного спирту. Великі ілюзії, тоді як щось у мені змушувало триматися за маленьку, як ніколи занедбану дійсність. За ту клямку — єдине, в що я, не сумніваючись, вірив.

Ряд тополь над дорогою... Я зупиняюся, слухаючи, як шумлять їхні крони, про щось розповідаючи — сьогодні так само, як тоді. Людина... Ще вчора з великої, майже непосильної, а через ніч уже з крихітної, нікому не потрібної літери.

Той незрівнянний магнітофон, якого я випросив у мого друга! Якби довелося вирушати на якусь далеку планету, назавжди покидаючи Землю і була б можливість брати лише одну річ, я узяв би його. Напевно, якби на нього впав метеорит, йому й тоді нічого не сталося б. У перервах між мелодіями було чути, як працює всередині коліщатко, а коли стрічка докручувалася до кінця, вискакувала, нагадуючи, що вже все, широка, мов на роялі, клавіша. В ньому оживали голоси Джима Моррісона, Боба Марлі, Deep Purple, Dire Straits — стосик касет ціною в ковток свободи.

Бітли були перевесниками моєї матусі, яка точно в когось із них уклепалася б. З тієї розділеної океанами і залізним муром любові я вийшов би, як Ісус з лона Марії. Ми спізнилися на стільки годин, скільки тривала наша, як пришвидшена і не найкращої якості плівка, юність. Once Upon A Time In The East…

Вони нічого не знають, їм усе одно, що було тут перед цим, вони не зобов’язані цікавитися ним. Минуле? «Я не знаю, про що ви говорите. А, так, звичайно, пригадую. Це щось подібне до того, що було вчора». Клаптики, які я рятую, розповідаючи. Портрет, на завершення якого бракує надто багато штрихів. Апокаліпса, глибоко індивідуальна, що тоне в пульсуючому океані, де все — знову — свіже і неповторне. У дев’яноста дев’яти відсотках випадків ніхто про неї нічого не довідається. Непомітніша за зірку, яка хвилину тому згасла в нічному небі. Десять-дванадцять столиків — архіпелаг. Декотрі з них щойно чекали на своїх робінзонів.

Тієї ночі ми вперше були вдвох. «Старий, я хочу провести з нею цю ніч. Розумієш, можливо, вона єдина, перша й остання, і нічого подібного більше ніколи не буде. Таке випадає раз на тисячу років», — здається, я сказав йому саме ці слова. І хоча я сильно перебільшував, у найважливішому я не помилився.

Нам тільки-но виповнилося по шістнадцять... Шістнадцять з незначним чубком, як ото докидають, демонструючи щедрість, ягід. Юність нічого не коштує, ти оплачуєш її потім, у загальному рахунку, де кожна хвилина, мов золото.

Стиглі, потемнілі від сонця ягоди. Я жменями кладу їх до рота, де вони тануть, перетворюючи літо на сік, а те, що було, на терпкуватий спогад. По-справжньому ми народжуємося через любов.

Наче іншої літератури в нас не було. Від цього хотілося плакати і битись об мур. Обкурювати себе поезією і цілуватися — все, що нам залишалося. Ми сформувалися в чаді віршів, через що скидаємося на прибульців, не пристосованих до земного життя.

Стеблина свічки тонка, кольору бджолиного воску, з якої її зроблено, в ньому тепло́ життя, нагадування про рамки, тяжкі від меду, яким наповнено соти; її полум’я тягнеться вгору до склепіння з відреставрованими сюжетами. Свічка швидко згорає, звільняючи місце для наступної. Можна вибрати грубшу, яка горітиме довше. На вході до храму свічки різної товщини, вони різняться ціною. Можливо, ти заблукав сюди випадково, як турист; можливо, тебе привів інтерес неофіта. Твої губи рухаються, щось шепочучи.

Що ж їм ще залишалося? Окраси кільцевих шляхів, придорожніх садибок з миготливою ілюмінацією, звідки їм було прописано шлях у лічниці, морґ і на шпальти газетних хронік — усіх отих бульварних листочків, для яких немає нічого жаданішого, ніж коли тобі кепсько. Тебе зґвалтували — чудовий інформаційний привід. Ти втекла з сексуального рабства? Розкажи нам усе якомога детальніше, наш читач цінує подробиці. З тобою повелися, як із товаром? А що ж ти, крихітко, гадала? Треба було уважно читати класиків. У світі все купується і продається, і в цьому ти мало відрізняєшся від фена, яким користуєшся. До речі, коли поламається, ти ж викидаєш його на смітник, чи не так?

На десерт — вироби з борошна, яка-небудь солодка випічка, найкраще — сирник. Тарілки з квадратними острівцями порцій; я приглядався, проте всі вони були однаковими. Випічка не залежувалася. Авжеж, їдальня — не ресторан.

Тортів я не міг терпіти. Вже від одного їхнього вигляду мене нудило, від збитого з цукром пофарбованого маргарину, з якого були викладені квіточки та візерунки на вкритій тим же маргарином поверхні, блідо-білій, ледь жовтуватій. Коли не було нічого кращого, я згрібав ці шедеври набік, добираючись до бісквіту. Напевно, це виглядало дуже по-варварському, отак узяти і зруйнувати. Мені й зараз хочеться чогось солодкого, якоїсь шоколадки...

Здав я ті двадцять з гаком кілограмів — там було, напевно, з двадцять п’ять: так, про всяк випадок. Гроші мене не цікавили. Ті копійки... Я міг роздарувати їх, загубити, кинути у фонтан. Чи ви бачили дурника, якому не треба грошей? Я був таким. Мені вистачало з лишком. Спершу мене утримували батьки, а невдовзі я почав жити зі стипендії. П’ятдесят карбованців, в які я вкладався, ще й на кіно залишалося. Могло бути сімдесят п’ять. Мені й зараз на все вистачає.

Мій двоюрідний брат... На свій лад він мене любив, тоді як я панічно боявся його. Моя мати не мала куди мене подіти, тож літні канікули — майже три місяці — я проводив на селі, де свіже повітря і взагалі — страх як корисно. Мама не наважувалася віддати мене до якого-небудь літнього табору. Вона, як і я, ненавиділа це слово, за що я їй дотепер глибоко вдячний. З іншого боку, слово «літній» турбувало її не менше, щоправда, по-іншому, адже тяглося воно дуже довго — три місяці, й вона, яка працювала, просто змушена були кудись прилаштувати мене. То для неї — дуже довго, для мене — коротше, ніж здатна протривати мить. Я не встигав кліпнути оком, як літо — все, що моє, — зникало. Я стояв і дивився, як готуються відлетіти бузьки. Невдовзі від’їздив і я.

Мою невротизовану підліткову психіку мало заспокоювати півняче кукурікання, а молоко — зміцнювати здоров’я. Моїй неньці здавалося, що в нашій тісній квартирці я дедалі більше скидаюся на хатню рослину, майже прозору від браку сонця. Напевно, то й був мій вегетативний період.

Чому людина прагне бути кимось іншим, ніж тим, ким вона є? Мріє зникнути, розчинитися, мовби боїться себе — чогось у собі, здатного на відчайдушні однаковою мірою, як і лихі вчинки? Наче той листок, яким грається вітер. Секвоя живе чотири тисячі років. Так, чотири. За нею оливкове дерево — три.

Ми побачили їх у серпні тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятого. Бакалія, куди ми зайшли по халву, а вийшли з ними. Починався дощ — з тих, які падають великими краплями, вибиваючи у вуличній пилюці дучки. Провісник зливи, що так і не настала. Тепер там аптека. Ні, крамниці спортивного одягу давно немає. Їх продавали на вагу, зачерпуючи з десятикілограмової каністри, на якій писало щось по-арабськи. Маслини єгипетські — ми купили сто грамів, шістнадцять штук.

Ми витріщилися на них, як на жахливе непорозуміння, мов на живих істот, якихось таких спаплюжених декоративних рибок, яких розлучили з акваріумом, від чого вони потемніли, як деревина від вогню, а людина — від непомірних гризот. Я запропонував зварити — цю настанову мама дала мені напередодні того дня, коли я востаннє їв зготований нею борщ: «Якщо чогось не знаєш, не їж, якщо ж усе-таки дуже голодний — провари». Незрівнянно дошкульніший, одначе, той інший голод, якого проварюванням не потамуєш.

Нечуване варварство, ніби ми, повсідавшись, радилися, як краще з’їсти рідних дітей! Ти схилялася до того, щоб їх запекти, що, на мій погляд, було нічим не краще. Перший кабачок, який ми принесли з овочевого ринку, мов неабиякий трофей, ти зготувала в печі — цілим, непорізаним, заливши олією. Як ото запікають на свято порося. Я варив яйце, розрізаючи його на дві симетричні половинки.

Я тривожно спостерігав за тобою, ловив найменші порухи твого лиця, силкувався прочитати в твоїх очах, що з тобою діється, тоді як мій мозок гарячково пригадував, як робиться штучне дихання. Я боявся, що ти покинеш мене, не сказавши найважливішого. Проте нічого не сталося. Ти на багато всього наважувалася першою, що мені неабияк імпонувало. Наступну оливку взяв я, як ото рахують, відриваючи пелюстку за пелюсткою, «любить — не любить».

Коли на тарілці залишилися кісточки, стало ясно, що нам з тобою вготовано те, на що ми прочекали щонайменше тисячу років. Блукальці з двох далеких сузір’їв, сполучених, як кладкою береги, екліптикою любові. Сірий ранок огорнув нас, мов ковдрою, сном.

Ще сто грамів, потім ще — алкоголіки, що хмеліють від маленьких плодів. Вони смакували Півднем — так, наче ми там побували. Я досі вряди-годи купую пригорщу.

Наступного ранку, що почався з великим запізненням (той аномально короткий день протривав кілька годин), тебе привітало твоє ім’я, викладене з продовгуватих кісточок. Ми намагалися збагнути, що все воно означає. Мов астронавти з далекої планети, пам’ять про яку стиралася разом із поверненням. Ми вирушили туди дітьми, а вернулись дорослими. Неповторні фотографії на плівці, що засвітилася.

Наші сподівання були вельми скромними — який-небудь дешевий горщик, наче невідомо яке диво, нарисканий врешті у крамничці, яка чим лише не торгувала. Випуклий — з одного боку більше, ніж з іншого. Ми полюбили його, як дитину, з усіма вадами. Панельний будинок, облицьований плиткою... Кілька разів ми проспівали «Многая літа». День у день ми дбайливо підливали, знаючи, що нічого не виросте, і попри все на щось сподіваючись.

Воно мене переймало. Воно переймає мене ще й сьогодні. Раз по раз у мені з’являється ця потреба, як ото зупиняються перевести подих. Така сама, як пити і говорити, лише розмовляти ні з ким не хочеться. Майбутнє — на дев’яносто дев’ять відсотків мейбі — maybe yes, maybe no.

Насправді моя старенька непокоїлася, що, доки вона не вдома, я скручу собі в’язи або мені їх скрутять — сам, улітку, в місті, повному розпочатих новобудов і сумнівних типів, які вештаються, застромивши руки в кишені. Коли ж мати була вдома, мені здавалося, що я їй тим більше завада, нагадування про щось, чого вона воліла, аби його не сталося. Це було, звісно, перебільшенням — вона мене самовіддано любила.

І моя цьоця, яка щоліта зустрічала мене незмінним «Як ти змарнів», — так, наче вони з мамою змовлялися. Я був певний, що якимось незбагненним для мене чином, доки я трясся в пазику розбитими шляхами, які в дощ перетворювалися на непроїзні болота, мама, яка тоді ще не мала телефона, давала цьоці, в якої його тим паче не було, інструкції, що і як треба казати. Її син, мій двоюрідний і єдиний, якого я мав, брат, стискаючи мене, аж чути було, як хрускають мої кістки, запевнював, що зробить з мене за літо силача — Буй-Тур, як він висловлювався, Всеволода.

Брата всі боялися — мама, бабця, рідні сестри. Напившись, він замикав своїх у погребі і йшов. У такі миті я волів бути серед замкнених, разом із цьоцею. Не знаю, що було більшими тортурами — двогодинна їзда спершу в один бік, а потім назад, тоді як від вказівника, на якому було перекреслено місто, в якому я народився і зростав, а мені було так, наче то перекреслено моє літо, якщо не ціле життя, до ввігнаного в землю перехнябленого стовпця, де від назви села збереглися тільки привиди літер — до того невиразні, що їх годі було відчитати, можна було дійти пішки, чи та хмільна прихильність, якою він осипав мене. Крім мене, в нього, здавалося, не було на цій землі нікогісінько. Я мав його.

І він дбав про те, аби я був таким самим сильним і свавільним, як він. У нього, звісно, нічого не вийшло. Того, що старший від мене на десяток років і мій брат, було для нього цілком достатньо. Я був його просторовим розширенням, можливістю вдосконалюватися в бійці і пиятиці. Запорукою того, що межі ще не досягнуто. Дивлячись на мене, він мав найкраще цьому підтвердження.

Вернувшись з машинно-тракторної станції, де працював механіком, як перед тим його розчавлений одного дня комбайном батько, він зустрічав мене, ніби ми не бачилися вічність. Його вкрите борознами, як лан, який обробляв, похмуре лице розпромінювалося, а руки-ковші згрібали мене в оберемок. Він не міг натішитися, а я — очуняти від його прихильності. Коли він мене відпускав, я почувався жабуринням, з якого вичавлено сік. Він дихав безпосередністю, силою й алкоголем, і саме мені було вділено роль бути чинником його дивовижного преображення.

З нагоди мого приїзду він відкорковував сулію, в якій бовталася мутна рідина, наче туди вхлюпнуто молоко. Її душок переслідував мене ще довго, як уже самої сулії не було. Вихиливши незмінних чотири келишки, п’ятий він заливав у мене. Від тих крапель, що обпікали горлянку і нутрощі, я бачив неспокійні видива — незкращі, ніж у Ґойї, тоді як мій брат був упевнений, що сивуха з підпільної ґуральні, притупивши страхи, додасть мені хоробрості так само, як додавала йому, якому її і без того не бракувало. Вона добряче отуплювала — його і його відчуття, а я вже знав, що зараз буде.

Мій брат зберігав її в погребі, як пірати награбований скарб. Він знайшов би її із зав’язаними очима. Якби ми жили там, де не такі сльотаві тумани, в ній покоїлося б вино. Тоді все було б по-іншому. Південь, сонце, тепло і море роблять людину умиротворенішою.

Щоп’ятничного вечора родинний скелет вивалювався з шафи. Дух самогону вселявся в мого брата, як ото позаземні істоти, проникаючи в мізки, керують людськими вчинками. Він примушував його без гальм буянити. Моя бабця безнадійно лічила, скільки мій брат всього міг би надбати, наче всередині була не сивуха, а зріджене, як ото скраплюють газ, золото.

Одного разу мій брат повернувся закривавлений, із розбитою, наче тріснутий кавун, головою. Припавши до шибки, я дивився — і цьоця теж, і всі ми спостерігали, — як він іде, заточуючись, подвір’ям, хмільний від крові, бійки і пиятики; підвальне віконце при самій землі та місяць, освітлюючи землю білуватим сяйвом, надавали видовищу додаткової макабричності.

Вони сунули мур на мур, сільські парубки, з дрючками, ломаками, висмикнутими з парканів загостреними доверху штахетами, а вже наступного дня частували один одного самокрутками. Тиждень у тиждень, місяць у місяць, рік у рік. Мене врятувало, що того разу я опинився в льоху — поруч із цьоцею та сестрами.

Лежачи на пасовиську, коли корови розбрелися одна в один бік, інша — в інший, я відчув її, несамовиту нудьгу, що опановує все навколо. Народившись, як мій брат, на селі, я дременув би світ за очі — краще бути розіп’ятим Великими Моралізаторами, ніж згоріти від скрухи та самогону. Благословенна земля — так може сказати тільки дурень або брехун.

Я приїздив назад, сповнений ще більшого неспокою. Побачене відгикувалося кошмарними снами, апогеєм яких було відкладене на кінець зими, мов на закуску, гостре респіраторне захворювання. Свята були позаду, весна — попереду, за останньою сніговою кучугурою.

В школі я боявся стати об’єктом зневаги і глузувань, через що брехав, буцім відпочивав з батьками на морі. Мені так хотілося, аби сказане було правдою! Мені вірили радше з байдужості, що мене повністю влаштовувало.

Я випрохав у приятеля, з яким ми мешкали в суміжних під’їздах, мушлю, розлучившись заради неї з колекцією пластикових піратів, моєю гордістю. То була перша, непомірно велика і, на превеликий жаль, не єдина жертва, якою я розплачувався за невинну вигадку. Мушля, призначена порятувати мене, мене погубила. Я прикладав її до вуха, слухаючи, як шумить море, тоді як вона шваркотіла мені мою ганьбу.

В моєму класі вчилася принципова дівчинка з двома рівними косичками, прикрашеними бездоганними, що викликали похвалу вчителів, бантами, з якою ми один час сиділи разом за партою. Чи подобалася вона мені? Якби хтось запитав, я був би заскочений — я ніколи про це не думав. Відступивши своє місце закоханому в неї однокласникові, я, проте, дуже швидко збагнув, що даремно так учинив.

Невдачі переслідували мене, як вакханки Орфея. Хіба юний вік не на те, щоб насолоджуватися життям, слухатися голосу стихії, відгукуватися на поклик свободи — без зволікань, без слабодухого зважування, характерного для дорослих? Після тридцяти ми стаємо тими, хто скоїли злочин — вмертвили в собі дитинство. Вже за це одне належить ув’язнення, яке ми решту життя відбуваємо, без шансу на амністію.

Мушля, яку я ладний був їй подарувати, аби вона лише відчепилась від мене, не подіяла. Її магічна сила вивітрилася задовго до того, як я її виміняв, а може, саме тому. «Де саме я відпочивав?» — моя мама так не запитала би. Відтоді місцина, назву якої я випалив наобум, вкарбувалася мені назавжди. Я й зараз напишу її із заплющеними очима: Кара-Богаз, затока в Чорному морі.

«Ну і де це?» — притиск, в якому було щось шармантне, блискуче поєднувався з принциповістю плетених кісок — волосся, від якого можна збожеволіти, коли його маєш. «На Півдні!» — я вдав обурення. «Де саме?» Якби ж то я мав поняття! «Гаразд — там пісок чи каміння?» — моя однокласниця взялася за мене всерйоз. Я розгубився, моя вигадливість де й поділася.

Спливло до біса років, і я побачив її на протилежному боці вулиці. Вона, її чоловік, а посередині дівчинка — з двома кісками, на кожній по банту, наче моя однокласниця тримала саму себе, якою я її пам’ятав. Напевно, вона мене також упізнала. Мені здалося, я чую, як вона пояснює супутникові: «Он почимчикував брехун. Я провчилася з ним сім років. Ми сиділи разом за партою!». Раптом до мене дійшло, що тоді давно вона прискіпувалася, бо була небайдужою.

Я й зараз вважаю ті перших сім шкільних років змарнованими. Мовби відчувши щось, мама зненацька перевела мене до іншої школи. Це було нестерпно, коли вона вважала, що зробила щось не так. Її переживанню не було кінця, а мені було її шкода. Напевно, намір виник у неї спонтанно, як ото сповзаються, розроджуючись раптовою зливою, хмари. Наче ідеї, що ширяють у повітрі, доки їх починають проговорювати. Ми нічого не проговорювали. Мама сказала: «Ходитимеш до іншої школи». Це було в п’ятницю, а в неділю я вже пакував ранець.

Три останні роки докорінно змінили все, але найпевніше змінився я сам. Я отримав ще один шанс, наче нове життя, обернувшись обличчям до його принад. Коли, приймаючи атестат, ми вшановували школу, я подякував їй за зустріч з тобою. Мені й зараз невтямки, що розв’язало мені язик, — спортивний зал, де було зібрано випускні класи, зустрів моє одкровення оплесками. «Смішніших оповідей не знайдéте, ніж про любов Ромео і Джульєтти». Відтоді все було як завжди й докорінно інакше.

Наша юність здавалась несмаком і нахабством, яке ми обмивали, цяпаючи в молочний коктейль горілку. Ми почувалися першими в рідній історії, хто не заливав алкоголем горе і безнадію. Можливо, тієї миті ми взагалі почувалися першими — найпершими на Землі. Нам було все одно, хто її створив — досить, що ми по ній безперешкодно пересувалися.

Мені страшенно кортіло Дюма, люди були помішані на ньому, чоловіки не меншою мірою, ніж жінки, його біографії, створені екзальтованими нащадками, поглиналися так само, як його романи, я теж збожеволів, інакше я тієї вовтузні з макулатурою не затіював би. «Граф Монте-Крісто», підручник великої помсти, шалені пристрасті, перетворені на слова, наче розпечена магма. «Мені талон». — «Граф Монте-Крісто?» Я кивнув. Моя радість була передчасною, зусилля — марними. «То Ви здаєте чи не здаєте?» — «Не здаю». Отак плуганився від одного місця до іншого — де автобусом, переважно пішки, обриваючи руки, замість того, щоб знайти краще заняття. До всього посеред вулиці не витримала мотузка, довелося наново збирати і пакувати — закон підлості. Зате я витримав і був належно винагороджений. Барак, що мало не розвалювався, геть на відшибі. Потім ще попобігав, перше ніж пощастило «отоварити». Мої однолітки ганялися за дівчатами, я — за Дюмою.

Колись країна начитаних розумників, що борються за мир, тепер — мільярдерів та жебраків. Велика мрія, від якої залишилися розбиті дороги і серця... Як у серіалах, лише по-справжньому. Без телевізора я, як без кави. Вмикаєш і моментально відчалюєш. Уся планета — твоя родина. Багатьох знаєш на ім’я та прізвище. Вони всі живуть у твоєму помешканні, нітрохи тобі не заважаючи, а ти їм. Зрештою, ти завжди можеш їх вимкнути. Не жити ж на незаселеному острові. Головне — без фанатизму.

Його звали як гоголівського героя. Ім’я — мов вогонь, що біжить, спопеляючи доторком. Його поховали живцем. Письменника, автора «Тараса Бульби», «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки», «Мертвих душ». І, безперечно, «Ревізора». Чиновники чекають на Ревізора, поети — на Варвара, фанатики — на Рай, кретини — на Кінець Світу. Гоголь — одне з небагатьох місць у шкільній програмі, вартих того, щоб не висаджувати школу в повітря. Ні, брата поховали мерцем.

Прийшовши додому, я заставав маму перед телевізором, який уже нічого не показував. На її губах сяяла усмішка, як у дорослих людей після годин, проведених удвох із коханцем. В обіймах вона стискала трилітровий слоїк, що казна-яким дивом ні разу не вислизнув і не розбився. Її практичність і обачливість виявлялася навіть у цьому — в капроновій накривці, яку вона вмудрялася зафіксувати, поринаючи в гіпноз. «Я все мушу встигати», — зітхала вона, коли я був менший, а екстрасенси на телебаченні ще не виступали. Алан Чумак — так звався її черговий улюбленець. На зарядженій воді вона готувала їсти, покращуючи свою і мою аури.

Скиба, відбатована від хлібини віку. Глевка, непроковтна поперек горла грудка, яка не дає закричати, бо ліпше не змогти закричати, ніж купатися в блювотинні брехні й самоомани. Що спільного може бути в нас зі сліпцями, які вимагають повернення того, чого не повернути? Це все одно, що правити з річки воду, яка спливла, а з кравцем позиватися за костюм, давно зношений. Авжеж, сумую — за оливковою кісточкою і трішки за деревом, яке з неї не виросло. За незайманщиною, не мріючи про знесення багатоповерхівок. За тими, кого немає, не вимагаючи їхнього воскресіння. За мамою, яка й на тому світі турбується, чи тепло я вдягнений і чи не забула вона, відходячи, вимкнути конфорку. За нами, якими ми були, і за тим, що вдруге так зустрітися неможливо. Двері крамниці, куди підлітком я біг по хліб... Ще й сьогодні, торкаючись до них, я відчуваю легке, ледь уловне, якого не пояснити, хвилювання.

А потім... Шкільний ранець став раптом незвично легким. Пенал, кілька списаних зошитів і — порожнеча. Я ніколи не подумав би, що вона здатна муляти гірше, ніж найтяжчий вантаж. В моїх прагнень було мало спільного з тим, що називають прагматизмом. Я мав мільйон фантазій, жодна з яких не стосувалася облаштування мого життя. Не маю сумніву, що задля мого майбутнього мати пішла б на будь-що. Я зупинився: позаду залишилося десять, які не повторяться, років.

Мій брат мав рецепт, якого, ухиляючись, неухильно дотримувався: вимахуванням, трощінням і пиятикою позбуватися всього, що докучало. Цим він скидався на лікаря, який проти болю в нозі приписував шматування черевика, або ж на рятівника, який гасив багаття легкозаймистою сумішшю. Він далі гайнував час, якого в нього залишалося обмаль. Я не знаю, чи він, якщо не здогадувався, бодай відчував це.

Машинно-тракторна станція з комбайном серед подвір’я, наче двоповерховою хатинкою з віконцем-еркером. Якась незбагненна рука заповзялась вихоплювати їх по досягненні певного віку, як ото рекрутують, доки ще молоді та сильні. Наче з комбайном і ремеслом він успадкував передчасну смерть. Я вроїв собі, що вона — неуникний фатум.

Ще й зараз комбайн, загуркотівши, викермовує на шлях, що веде до лану — чорного, коли тане сніг. Зеленого, як пізня весна, наче не було бруду, хляпи і бездоріжжя, мовби природа забуває так само, як людина, наче щасливий той, хто легко відкидає, завтра вже не тямлячи, що діялося напередодні. Опеченого липневим сонцем, під яким виграє золотистими хвилями, ніби гривою. Мотовило підхоплює зрізані ножами, схованими під сподом, стебла, а позаду — стерня, над якою гайвороння, мов грудки землі, що звихрилися в нескінченне небо.

До нього всіх чоловіків, скільки сягала родинна історія, називали Іванами. Єдиний скарб, що справно переходив у спадок, наче лише ім’я й тримало, що вони взагалі ще існували. А як же вони були схожі, рідні сестри! Мені здавалося, наче то моя мати, випередивши автобус, який віз мене, наче стояв, на село, чекала на хвіртці, пов’язавши хустину. Насправді ж усе було, звісно, не так...

Перервавши традицію, ім’я не врятувало від карми. Незбагненний присуд, винесений десь далеко-далеко задовго до того, як він побачив світ, нависав над ним, як над усіма попередніми чоловіками, дарма, хто як звався. Нагадуючи про себе убивчішою, ніж самі трагедії, повторюваністю, він і по роках відлунював тупим болем.

Коли народився, коли внесли в паспорт, і потім, коли моїй цьоці видали документ про його смерть, наче без цього він не міг стати повноцінним небіжчиком. У всіх інших ситуаціях там, де кожний знав кожного, де історія переходила від старшого до молодшого, з уст в уста, наче довга, як шлях, що веде і веде, молитва, в по батькові не було потреби. Вона протестувала проти енциклопедій, які ущільнювали вічне й минуще, кохання і душогубство, хрестини і смерть до сухої статистики, вільної від оповідальності, мов від самої правди. А тепер зачахала, умираючи, як річка, що пересихає тут і там.

Івась — найстарший. Він висаджував їх на коркоші, пестуючи з якоюсь зворушливою незграбністю. Вони глипали з висоти його плечей на довколишній світ, що тягнувся вервечкою хатин, від яких відходили латки городів. Народжені тут рано чи пізно сюди поверталися — як не живими, то мертвими. Їх швидше можна було відлучити від Бога, ніж від землі, в якій урешті знаходили останній притулок. Мій брат не встиг як слід ні спакувати валізи, ні попрощатися. Дивився, як залишалося позаду, огортаючись курявою, село, а в ньому — троє, які чекатимуть на гостинці, сиріт.

Моя мама довго вагалася, де бути похованою, і я не певний, що врешті-решт переважило — родинні почуття чи ощадливість. Вона мовби планувала переїзд з одного місця на інше, як ото міркують, що взяти, а без чого обійтися.

Кожного літа, коли я приїздив на канікули, мене одружували — щоразу з новою, показуючи місця, де стоятиме моя хата, одне мальовничіше від іншого: то під гайком, то над дорогою, то біля крайньої в ряду оселі, то поближче до церкви, з-за якої визирав богобоязкими хрестами цвинтар, тоді як мене розбирала туга за містом.

Комбайн був єдиним об’єктом, який привертав мою увагу. Його корпус витримував перетворення на космічний корабель, яким я мандрував до орбітальної станції. Наступного ранку я прокидався у вогкуватій, хоча було літо, кімнаті з відчуттям, наче мене помилково занесено туди, звідки немає повернення. У неймовірну скруху, що лише називається так, Земля.

Можна було подумати, ніби він молився, вклякнувши на одне коліно, яким стискав папір, перед вітриною, в якій випічка, водички і мівіна, наче перед іконою. От тільки хтось узяв би і витер — увесь той бруд, що його розмазують по склі вітер і дощ.

А знаєш, то було моїм обов’язком, турбуватися про хліб. Перше завдання, яке мама поклала на мене. Я почувався мало не героєм, наче мені довірили ну навіть не знаю що. Мені було тоді ледве шість, ще перед школою. У мої шість я вже був майже дорослим, ганяв м’яча і знав, які з вигляду справжні закохані.

Щоразу, не проминаючи нагоди, я купував пиріжки з лівером — смакота! Я багато що віддав би, щоб скуштувати їх ще раз. Не розумію, чому їх більше не смажать. Наче це було не десяток-другий, а тисячу років тому. Людина, яка прожила би тисячу років, — цікаво, що вона могла би розповісти?

Побачу пиріжкову — не можу втриматися, щоб не зайти: а раптом. Їх буквально кілька ще таких залишилося. Переступаєш поріг, ніби занурюєшся в минуле, освіжене рожевою побілкою.

Я уплітав їх ще по дорозі — не хотів засмучувати маму, це святе. Вона була помішана на правильному харчуванні, випереджаючи свій час щонайменше на кілька десятиліть. Вона забороняла мені їсти майонез, годуючи морквою, картоплею і пісним м’ясом. Раз на тиждень яйце, двічі — тушкована яловичина. Якщо м’яса було трохи більше, частину мама перемелювала на фарш і робила парові котлетки, тоді як мій шлунок вимагав смажених. Ти уявити не можеш, як хотілося! Не розумію, як можна дитині що-небудь забороняти. Це все одно, що вимагати від сонця поблякнути, а від дерева — припинити рости.

Інколи я ними дослівно напихався, дванадцять — рекорд, який я повторював кілька разів. Не знаю, чому саме стільки. Напевно тому, що тринадцятого я не здужав би. Доводилось ховатися, не нести ж додому — це тобі матусю, а це мені. Моя мати дістала б інфаркт і вже ґарантовано позбавила би мене такої жаданої для мене місії. Я ладний був щогодини бігти по хліб, якби ми могли з’їсти його стільки, як я пиріжків.

Ліверний пиріжок робив усе стерпнішим, включно зі школою з її контрольними та домашніми. На перервах я думав про час після занять — о дев’ятнадцятій їх починали відпускати свіжими, ще гарячими — скільки би не привозили, вони швидко закінчувалися. Я й досі обожнюю цей вечірній час — годину, що винагороджувала за всі попередні.

«Де ти так довго?» Моя мати була трохи схиблена. Так довго! Мене не було якихось десять, від сили п’ятнадцять хвилин, не більше. Може, двадцять. Годинника я не носив, а за поїданням ліверних пиріжків невідомо, як він, час, плине. В кожному разі — смачно, це вже напевно. Можливо, мати щось і запідозрила, бо в такі дні я відмовлявся вечеряти, і морква з картоплею докірливо глипали на мене з тарілки, якої я так і не торкався, а мати, зітхнувши, не примушувала. Наступного ранку я бачив овочі в смітнику — через мене вона порушувала свої принципи.

Найпростіше було вдати, ніби болить живіт. Деколи він таки поболював, приємне ниття, що буває від пересиченості улюбленим харчем. У такий вік організм перетравлює будь-що.

Я вкрай рідко вдавався до брехні. Якщо кожну вигадку вважати неправдою, людство нікуди не заїде. Достовірні лише дати життя і смерті, решта — інтерпретація. Інакше треба викинути всю літературу, «Графа Монте-Крісто» насамперед. Усі ми потроху брешемо — хто більше, хто менше. Ми продираємося крізь брехню до правди, якої більшість із нас так і не досягає, заплутуючись у павутині — на початку шляху, на півдорозі, за крок до осяяння, дехто непогано в ній облаштовується, перетворюючи на зручний гамак.

Письменники і політики, брехня для них — ремесло. Хто вправніше бреше, на його боці більше симпатій. Мені миліша письменницька — менше шкоди, принагідно розвага. Авжеж, не завжди. Приємно усвідомлювати, що брешуть, догоджаючи тобі. «Ми брешемо в турботі про тебе», — чудове, а головне правдиве гасло. Зрештою, брешучи, ми ошукуємо себе, щоб бодай перед собою видаватися не такими нещасними і жалюгідними. Дванадцять пиріжків — згодом мені здавалося, що я й двадцять змотлошив би.

Спершу обдивлюся, тоді довго вагаюся, перед тим як запитати. Авжеж, вивалюються, як на ідіота або — ще гірше — провокатора. З лівером, пояснюю, продовгуваті, рум’яні. Такі, як колись. Від слова «колись» їх пересмикує, вони стають ще підозріливішими і жадають якнайшвидше спекатися мене, який до них причепився. Одна так і сказала: «Що ви всі від мене хочете? Да, була я комсомолкою. Всі були». Чому ніхто не хоче згадувати, що було? Хіба це не страшно, нічого не пам’ятати? Одного дня прокидаєшся, забувши, хто ти.

Була одна дівчинка, мені симпатична. З цією все було значно серйозніше. Навіть щось вимальовувалося — морозиво, кіно, спільні прогулянки. Я дав їй почитати Хемінгуея. Ми покидали разом шкільне подвір’я і йшли, взявшись за руку. Доки одного вересня вона не з’явилася на лінійці. Її не було на заняттях ні через день, ні через місяць. Щоразу, коли я їй телефонував, у слухавці діялось одне і те ж: довгі гудки, що раптом змінювалися на короткі, наче їм уривався терпець; кінець кінцем вони теж кудись западали. Але я все одно набирав, вслухаючись, мов в азбуку Морзе, у порожнечу. Я дотепер зберігаю в пам’яті її давно знепотрібнілий номер. У мене добра пам’ять на цифри.

Згодом, коли вже все опинилося позаду, я довідався, що її батьки виїхали на Північ. Вони заробляли їй на хабар у медінститут, такса була відома кожному: п’ять тисяч карбованців, як вартість порядного житла. Отак просто взяли і виїхали — їх зовсім не хвилювали ні мої, ні її почуття. Могли би бодай поцікавитися. Я був у розпачі. Невже вона все знала, нічого мені не сказавши? Не попередивши. Про таке, напевно, не попереджається. Я у мій вік узагалі не думав, де і на кого колись учитимуся. Як вони могли отак взяти і вирішити замість неї? Замість нас обох?

По багатьох роках ми випадково зустрілися. По ній годі було сказати, щаслива вона чи ні. Мені раптом захотілося якнайшвидше завершити розмову, все, що ми казали одне одному, було сповнене фальші; порожні речення, які нічого не означали, — ми були дорослими і чужими. Наче я зупинив незнайому людину, яка нагадала мені іншу, яку я колись добре знав. Не певний, чи хлопчачі симпатії, яких у такий вік безліч, доречно називати коханням, навіть такі серйозні, як ця. А що я хотів? Я й сам уже виглядав по-іншому. Тобі ж не спадає на думку бачити в усіх дорослих колишніх школярів? І мені теж.

Я, телепень, сідав і набирав. Знічев’я, з великої нудьги — убий, не знаю. На протилежному кінці ніхто не озивався. Я вслухався в довгі гудки, в яких бриніла надія, доки вони враз обривалися, змінюючись автоматною чергою, якою мене було вкотре розстріляно. Інсурґент, який проміняв повстання на любов.

Мати хвилювалася, наче я вирушав у космос, а не до крамниці за рогом. Десять разів «Так», а тоді раптом змінювала своє рішення, її лице було спотворене ваганням і розгубленістю. Знаючи, що колись це настане, вона все одно була заскочена. Вибігши на балкон, вона продовжувала давати мені настанови, пояснювала, просила і жестикулювала, буцім я, хлопчик-солдат, йшов на війну, а не по хліб.

У цій крамниці досі хліб найсмачніший, хоча не такий, як колись. Але ж так було — від гарячих буханців пахло борошном, пшеницею, ланом. Принаймні, не розсипається. Зайду куди-інде, понюхаю — жодного запаху, ріжу — розпадається, мовби його зліплено із сипких крихт, як нас зі спогадів. Я замовляю половинку білого, і мені здається, наче від нього іде тепло. Я нікуди не кваплюся. Знайомих облич менше і менше — хтось виїхав, хтось змінив місце проживання, багато кого не стало, чимало квартир здаються.

Водій щоразу відкриває ті самі дверцята, нутро наповнене хлібом і батонами, дерев’яні основи правлять одночасно за полиці і ноші, продавчині перераховують буханці.

Як живе колишній двічі-прем’єр-міністр Віталій Масол.

Страждає на мерехтливу аритмію.

Має покоївку.

Отоварюється на ринку.

Їсти готує сестра.

На зиму купує два мішки соняшникового насіння.

Що він з ним робить? Цілу зиму смажить і лузає, чи що? Ми багато розповідаємо одне одному про дитинство. Інколи здається, це все, що ми можемо один одному розказати. Все, що було потім, ти знаєш так само, як я.

Вже пройшовши метрів сто, я згадав, що не купив масла. Хліб, намащений маслом. Людина, яка його має, — щаслива. Достатньо, аби прожити життя, не нарікаючи. Я зупинився в нерішучості. Як на пакетик масла, я вагався надто довго. Він усе ще складав картон. «Тату?» — я вперше його так покликав. Я взагалі назвав так когось уперше. Коли він пішов від нас, мені було два з половиною роки. Мама казала, що перше своє слово я вимовив у три — я довго не починав говорити. Навряд, щоб для дитини в такий вік що-небудь складало ясність. «Я тобі допоможу, тату». Він підвів голову, його щокою котилась сльоза. Старий чоловік і я, давно вже не молодий. Я так і не купив тоді масла.

Мати ніколи не розповідала, чому вони розлучилися. Хіба дітей у таке втаємничують? Я не розпитував, а мати не пояснювала. Бували моменти, коли я, виростаючи без батька, дужче за все хотів вимовити це слово, проте не було нікого, до кого я міг би так звернутися. Здається, моя мама не мала жодних сексуальних стосунків, не кажучи про вітчима для мене. Пішовши якось увечері на концерт зі співробітницею, мама ще кілька місяців спізнавала докори сумління, наче залишила вдома недоглянуте немовля. Її першим запитанням було: «З тобою все гаразд?». Зі мною все було гаразд, мені було чотирнадцять, настінний годинник показував щойно десяту. «Мій батько», — я заздрив тим, хто міг так сказати.

«Знову!» — зойкала мати й сідала, згорнувши руки, коли щось виходило з ладу. Ніщо не впливало на неї так, як дрібні побутові прикрощі. Моя мати нагадувала йогу, що, акумулювавши достатньо енергії, самим лише зусиллям волі підноситься над землею. Моя мати також підносилася — ставала на табурет і вкручувала жарівку. До перегорілої вона ставилася так, наче та зрадила її. Вона до всього так ставилася — до паркетини, що вискочила з підлоги; до клею, на який посаджено деревину; до крана, який не намислив нічого кращого, як протікати; до ніжки дивана, що хруснула, наче на нього опустилась не моя втомлена мама, а мамонт. Жодні глобальні виклики не розчавлюють так, як плечики, які береш, щоб повісити одяг, а вони ламаються.

Назад вантажівка привезла на одного пасажира менше. Мій брат мовби зійшов десь дорогою владнати щось, що останньої миті спадає на думку. Наче згадав про гостинці — для дітей і для жінки. Ми приїхали з мамою на похорон, і там, де я раніше проводив ціле літо, ми пробули два дні.

Найгірший проповідник — який не вірить у те, що каже. Я вірив. Я й зараз вірю — в дерево, яке навесні знову вкриється листям. Я йду, не потребуючи допомоги. Якщо доведеться, дибатиму на милицях. У нас із тобою значно менше, ніж тисячу років.

З якоюсь незбагненною невідворотністю мені раптом забракло минулого. Згодом я побував там, якась справа привела мене туди — не пам’ятаю, яка; якщо чесно — ніяка. Я ходив з розкритим путівником, вдаючи, ніби вивчаю архітектуру, хоча не було там що роздивлятися: паралелепіпеди, що спиналися в нависле небо; розбиті, ще не встигли прокласти їх, доріжки; видзюґані бордюри — роздовбані, мов саме життя.

Той будинок, я непомильно впізнав його, відчувши, що це він, я не знаю, як тобі пояснити. Коли бригада покидала його, він ще пахнув бетоном і тиньком. Будівельна фірма наймала їх, некваліфікованих робітників, без трудової книжки і за нижчу, ніж у галузі, платню, зате готівкою та без затримок. Про правила техніки безпеки ніхто не дбав. Ночували в бараці, де не було ні води, ні світла. Півсотні чоловіків на тридцяти квадратах. Й ось я стояв перед шістнадцятиповерхівкою, наче там, де живу, їх, нічим не кращих, не досить. Мені хотілося закричати — щосили і по-тваринному. В мені волало одне-єдине, від якого не залишилося б каменя на камені, запитання: чи знають ті, котрі всередині, що будинок, перед тим як об нього розбили шампанське, омито людською кров’ю. Я не впевнений, чи на мій крик бодай хтось визирнув би у вікно. Місто не мало визначних пам’яток, недалеко від нього у війну форсували річку, ото й усе.

Звертання переходило від покоління до покоління — так само, як рік у рік вкривався маками та волошками сільський схил, тоді як ми з мамою, відколи пам’ятаю, були на «ти». І мої однокласники, і всі зі своїми батьками. Лише до вчителів та сторонніх ми зверталися на «Ви». «Тато сплять», — їм, найстаршому з яких виповнилось сім рочків, було невтямки, чому такій великій кількості дорослих раптом цікаво, як їхній батько спить, їх же самих туди не пускали. «А довго тато спатимуть?» «А коли вони прокинуться?» «Тато візьмуть нас, правда?» В дитячому віці між смертю і воскресінням межа тонша, ніж у євангеліях. Те, що діялося, було для них частиною гри — загадкової і такої, що викликає острах. «Ти залишишся в нас, доки тато прокинуться?» Я не залишився.

«Візьми її, ти в нас учений». Цьоця взагалі не вклала в сказане яких-небудь емоцій, жести і слова мовби не належали їй, вона була не подібна до себе, механічно виконуючи заведене в таких ситуаціях.

«Острів скарбів» — так, ніби я жив, доки тримав у руках книжку — талісман, який мав би, але не допоміг моєму, як написано в ній (не конче саме в цій), кузенові. Її подарувала моя мати, як мене ще не було на світі, а мій двоюрідний брат входив у вік, коли починають самостійно читати. Стівенсон у російському перекладі. Мій брат перечитав її, мабуть, разів тридцять. Не знаю, чи траплялася йому ще якась, крім цієї, художня книжка. Й ось вона поверталася туди, звідки прибула, не виконавши покладеної на неї місії. І я разом із нею. І моя мати. Мовби щойно зараз завершувалися мої нескінченні літні канікули, і мама приїхала власною персоною супроводити мене назад. Ми мовчали. Книжка в моїх руках була наче моя біографія — моїм минулим, до якого повертатимусь знову і знову. До самого міста ми не обмінялися з мамою жодним словом.

Чоловік, який одного дня оселився в однокімнатці сусіднього будинку... Якось ми зустріли його вдвох із матірʼю. Між ними щось відбулося — наче пробіг струм, від якого я, який перебував поблизу, отримав опіки. Я ще не знав і заледве здогадувався, що й до чого.

Вже було пізно, вже давно наш настінний годинник, оправлений у лаковане дерево з візерунком, що завершувався під циферблатом двома зчепленими кільцями, пробамкав північ, а я чув, як мати схлипує у своїй кімнаті, що колись, у часи, про які я нічого не пам’ятаю, була їхньою спільною з батьком спальнею.

На роботу мама добиралася тролейбусом. «Іди вже і бережи себе», — відсилала вона мене похапливо, не бажаючи, щоб я був свідком її боротьби за місце всередині, в якій вона була приречена на перемогу. Коли ж усе-таки зазнавала поразки, їй тим більше не хотілося, щоб я опинився поруч. Поправивши берет і зачіску, вона стояла і готувалася до наступного раунду, в якому вже точно не мала права схибити.

Як ото гравець в розпачі робить ставку, тоді як краще було б утриматися, вона, якій не пощастило опинитися в салоні повністю, залишала там, наче візитку, руку, ногу чи бодай сумочку, з якою їздила на роботу, ніколи не розлучаючись, мов із частинкою себе, сполученою з рештою тіла елегантними, дещо потріпаними дужками. Водій не наважувався рушати, даючи моїй мамі час змиритися з очевидним.

Чоловік, який оселився в сусідньому будинку, — мій батько. Вони прагнули зближення, шукали шлях одне до одного, проте так і не знайшли. Мабуть, я був тим, хто мав би підтримати їх, але я й сам був добряче заплутаний і збентежений, мені виповнилося тоді п’ятнадцять.

Він завжди в тому самому костюмі — коли свято і коли складає, як оце допіру, картон з-під печива, борошна і макаронів. Усім до всіх байдуже — можливо, так на краще. Ніхто не встряє в чуже життя, не лізе з розпитуваннями та повчанням. Життя похапцем, а людина — істота, що метушиться, не маючи куди, якщо вдуматися, поспішати.

Як я був малим, мене ніхто не наганяв, хоча іноді я й отримував прочуханки за невиконані домашні завдання, дрібні проступки — споганену каструлю, в якій варив крем, поламану пральну машину, до якої мамі довелося викликати майстра. Каструлю я заховав, однак мати її відразу знайшла — відчинила дверцята шафи, куди місяцями не зазирала, заціпеніла, забувши, по що прийшла, і раптом побачила її, в якій заварний крем згорів разом з емаллю. Пралку я, зрозуміло, сховати не міг.

Каструлю так і не пощастило відчистити. Щоразу, коли в суботу, впоравши справи, мама вкотре, не полишаючи надії, бралася відшаровувати її, я чув характерний звук — шурхіт моєї провини, що моментами скидався на жалісливий писк, її улюблений посуд, в який відтоді ми скидали недоїдки; їй хтось колись подарував його — здається, родичі, коли вони з татом одружилися.

Я не сказав би, що вони одружились зарано, двадцять три роки — зрілий вік. Чому народився саме я, а не хтось інший? Вони не могли передбачити, якою буде їхня дитина, в ті часи вони навіть не могли знати, хто народиться — хлопчик чи дівчинка. Життя колись було більшою таємницею.

Все виявилося доволі просто, я з’явився на світ у пологовому будинку на іншому кінці вулиці — в тому самому, де народилися наші діти. Перше слово, яке я сказав, було «уа», друге, до якого пролягло кілька років, — «мама», третє — «ти», оскільки сторонні до мене саме так зверталися. А потім — потім людина стає дорослою. «Ти», яким я був, виріс. Чому все так швидко? Якби хтось запитав мене, я охоче затримався б тут на сто і на двісті років. Тоді, може, й набридло б, однак не раніше.

Якось я узявся підраховувати, скільки разів ходив цією дорогою. Сто тисяч, двісті, мільйон? Якщо захотіти, дуже легко з’ясувати з похибкою в кілька сотень, а може тисяч разів, які, втім, ніщо, коли облік на порядки значніший. Як мінімум — раз на день звідти і раз назад. По п’ять, десять і більше, особливо в дитинстві.

Найгірше — брехня. Нескінченна брехня, в яку примушують вірити — дурманом, ошуканством, погрозами. Ми вчимо наших дітей важливим для нас ідеалам, тоді як дійсність — цілком інакша. Вони нам не простять цього. Передусім — ми собі цього не простили б, ти і я.

Страшно, коли немає перспектив. Та я й зараз упевнений — одного дня все зміниться. Так, я торочу це двадцять років. Можливо, потрібно ще двадцять — більше, ніж можна собі дозволити, великі зміни так швидко не стаються. Так, я знаю, тоді я помилився. Ми занапастили нашу молодість у святій вірі, що два-три роки — і все буде по-іншому, докорінно зміниться, ми житимемо у вільному і справедливому світі. Якщо не можеш змінити життя суспільства, зміни своє власне. Мені це здавалося надто егоїстично. Ти й сама була сповнена сподівань.

Для дорослих людей

Перший спогад визначає подальше життя — здавалося б, рідко коли це справджувалося з такою очевидністю, як у випадку мого друга. Визначною особистістю він не був, якщо не зважати на маєтності і зв’язки, а також орден четвертого ступеня, який вручили йому з нагоди п’ятдесятип’ятиліття, як ото вшановують за доробок, коли бракує яскравого досягнення.

Наївно гадати, що з історії можна винести який-небудь урок. Мій батько повторював: «Єдине, що з неї можна винести, якщо поталанить, — ноги». Він пережив голод, війну і Сталіна. Водночас, він пережив щось, що винагородило його за найгірші жахіття, — кохання до моєї матері. Про свої почуття він заводив мову до останніх хвилин, відійшовши з її ім’ям на вустах, блаженний, усміхнений, ніби поринув у солодкий сон. Людину тримає мрія, мого батька вела крізь життя любов. Любов — як багато вона спроможна! Жовтогаряче сонце, що випромінює тепло і світло. Скільки проминуло цивілізацій, скільки було затіяно війн, скільки всього створено і зруйновано, а сонце як сходило, так сходить. З різновидів смерті, які відкривалися перед ним у різний час, він обрав цей останній — заснути зі спогадом про кохання.

Кам’яна брила й кілька рядків — його улюблених, з яких почалися їхні стосунки. Мій батько проказував їх, як молитву. Наче ще задовго до того, як він їх уперше вимовив, вони рятували його — від голоду, коли не було кому ховати мерців; із в’язниці, куди його вкинули, звинувативши в причетності до організації, про яку він уперше почув на допиті; з того світу, звідки повернувся після важкого поранення, і ще багато разів опісля. Довгий шлях, вартий новітнього Данте; не треба символів — досить розповісти.

З матірʼю вони познайомилися серед пустелі, що постала по теророві і війні. Їхня любов спалахнула, де, здавалося б, ніщо більше ніколи не зацвіте. Абсурд, божевілля — хто здатний усе це осилити? Вижити і покохати... «Найголовніше — залишатись людиною, без цього все втрачає сенс».

Кілька рядків... Це найкраще, що я міг зробити. Ось вони в землі, де їх запевне вже ніщо не розділить, як не змогло розділити за життя. «Всі ми смертні, — сказав я собі, — тільки кохання — невмируще. Воно здолає те, що неможливо здолати. І переможе». Жодних амурів, ніяких, хай там яких, нісенітниць, лише кілька, що інакше не скажеш, рядків. У засічках оселився мох, від чого літери набули вигляду вклеєних із самшиту. Життя, що тріумфує з кам’яного надгробка. Я — паломник, який торує шлях. Перестати, це й означає забути.

В дитинстві я розчаровано зупинявся, коли з-поміж плит, якими вимощені майдани та вулиці, двірники виполювали найменшу травинку. Сказати що-небудь мені бракувало сміливості, та й хто мене, курдупля, послухав би? Тоді як трава — життя: незаймане, чисте, цнотливе; не знаючи й дещиці того, що відоме людині, воно непомильно бере своє. Вона буяла задовго до нас, вона проросте над людськими діяннями, тріумфуючи над ними і покриваючи їх.

Ще й зараз, буває, зупиняюся і дивлюся. Я не роздаю порад — у мене немає їх, цілющих рецептів, хоча дещо я пережив, а щось побачив. Бо й галузці, яка пливе, різне випадає. Зелений — колір життя. Зараз, по всьому, надмогильний камінь — єдина певність, і ті рядки...

Прізвище, висічене різцем, те саме, що й моє; я останній, хто так називається. Історія зробила все, щоб не збереглося нічого. Щоб ми були нездатними бодай щось збагнути, неспроможними розповісти найважливіше — правду; щоб ми були прикутими до брехні, якою одурманюватимемося, наче опіумом.

Пригорща літер, сивіших за попіл, — все, що залишилося від родинної історії, знищеної задовго до мого народження. З людини, яка не має себе, можна ліпити що завгодно. Мій батько — мов археолог, який з черепків відновлював візерунок, його біографії вистачило б на десятьох. Життя навчило його багато чому, проте він так і не зумів ненавидіти. Він уже відійшов, а кохання ще жевріло — невловна, примарна, незбагненна іскринка.

Батько був на добрий десяток років старший за матір.

Любов, яка перемогла історію...

Своєрідним чином мій друг теж переміг її. Прикрості, неминучій у знайомстві з довколишнім світом, не варто надавати надмірного значення. Невже якась дрібничка справді здатна запрограмувати життя? Невидима рука кидала йому в критичні моменти рятівне коло. Вже тоді, заледве навчившись ходити, він повівся, як часто-густо не до снаги дорослим. Ця його здатність з усього знаходити вихід! Ніколи, хоч які безнадійні обставини, він не втрачав завзяття. Сторонній сприйняв би це за легковажність, одначе я, який знав його довше, ніж будь-хто інший, можу запевнити, що це не так.

Ми ще тоді не заприятелювали, та й чи доречно говорити про дружбу, коли тобі менше років, ніж пальців на руці? Мій друг почувався, як у Бога за пазухою. Неділя — його день. Доля обирає собі когось, кого безмірно пестить, мов рідна мати. Дорослі, женучись за незворотно втраченим, вдаються до замінників — слава, алкоголь, жінки. Так, жінки — де немає любові, марно сподіватися щастя.

Мій друг смоктав кашу, стискаючи рученятами пляшечку зі шкалою, як на термометрі — такому, як за вікном, чи тому, що зберігається у футлярі поруч з ліками. Скільки разів мені міряли ним температуру! Сріблястий стовпчик зупинявся завжди на тій самій зачарованій проділці. Струсивши, наче таким чином можна було прогнати застуду, мати ховала його назад до шухляди... Посмоктавши, його ротик на мить нерухомів, чи то від утоми, чи в насолоді.

Тоді я й близько не знав, як його звати, а якби й знав, сумнівно, чи спромігся би до ладу вимовити. Якби не його постійні повертання до історії нашого знайомства, я нічого цього не пам’ятав би. Спогад зійшов у мені, мов зернина в старанно удобреному ґрунті. Подробиці, якими він обростав, додавали йому яскравості і переконливості.

Щоразу, як ми опинялися вдвох і до наших послуг було щедріше, ніж на скупе привітання, часу, я почувався, наче ми оце вперше зустрілися, вчора — діти, сьогодні — двоє дорослих, наче дитинство — непорозуміння, химера, гра електричних розрядів у нашому мозку.

Ось я сиджу, затамувавши подих, за першою партою, що прилягає до вчительського столу, а вже за мить на ньому мої зачитані до дір підручники — так, наче цього разу вони нарешті заговорять, про що мовчали. Ні на що не придатна макулатура, свідчення лицемірства і підтасовування, хроніки нечистих на руку картярів. Поверх них нові, в яких незліч запитань і майже немає відповідей.

У вік, коли щойно навчився ходити, уявне і дійсне зібгані в нероздільний клубок, який поступово, в міру дорослішання, розплутується. Або й ні. Життя — будні у вигляді смуг, коли сіріших, коли барвистіших.

Мій друг упевнений, що, віддавши мені пляшчину, виграв потрійно: скараскався каші, звільнився від моїх домагань, здобувши зате в моїй особі, як примовлятиме згодом, друга, наголошуючи оте незмінне — надійного. Приятельство, випробуване часом. Ще б пак! Я вижлуктив вміст одним духом, після чого заліз у візок і блаженно заснув, байдужий до всього навколо. Я здався йому не таким уже безнадійним. Я був на якихось кілька місяців старшим за нього і не факт, що сильнішим.

У свій вік, в який пішки шпацерують під стіл, він вчинив, як індіанець, який викурює з білими люльку миру. Далека історія, завбільшки, як прерія, заввишки у шпилі Скелястих гір, кривава, як призахідне сонце, напнута, наче шкура ведмедя, між двома океанами. Її нанесено брижевим тайнописом на розгортках Великих Озер... Вона поглинала нас — нею ми жили і дихали. Своєї історії ми не знали.

Я проводив із ним не більше часу, ніж з іншими. Скільки дітей, з якими я ганяв м’яча і влаштовував пригоди! Ставив пастки, будував фортеці, проникав у ворожий табір, дослід­жував жуків, прорубував шлях у джунґлях, запікав картоплю, цупив по чужих садах недостиглий аґрус, бо коли тобі вісім і десять, світ — твій, і дари, що в ньому. Когось я пам’ятаю, хтось, можливо, пригадає мене. А другом для мене, так склалося, став лишевін...

Перші спогади напрочуд різні і різний вік, до якого вони приточені. Щось людина бачить, наче діялося воно напередодні, щось затирається в її пам’яті — до невиразних силуетів, а буває — безслідно. Дехто одним рубом звільняється від минулого: забути все, покинути і не вертатись — це колосально чи страшно? По багатьох роках роздумів я з цього приводу так нічого й не вирішив. Коли проживеш життя, перестаєш будь-чому дивуватися.

Мій перший спогад губиться в невиразних домислах, мов краєвид у тумані. Пам’ять вихоплює то одні, то інші ошмаття, але годі сказати, що з того і чи так воно все було. Певне лише, що розказали батьки, сам я не можу ні додати, ні спростувати, як немає нікого, хто розповів би про мене дорослого. Ті, хто могли б, не розкажуть. Життя моїх батьків — щасливий роман, дочасно перерваний. А моє?

Вечорами, сівши на стілець в узголів’ї мого ліжка, батько читав мені, а я слухав і нишком поринав у дрімоту. Деколи, однак, сон не брав мене, і я довго перекидався, розмірковуючи над почутим. Найглибше запала в мене казка про квітку, що перетворилась на камінь. Мені здається, вона була зовсім не для дітей. Я й зараз пам’ятаю її до найменшої коми.

Дерева створювали затінок, біг, обдаючи прохолодою, струмок, підходив напитись води олень, гомоніла, котячись хвильками, густа трава, стрімко дерлася вгору, підпираючи небо, скеля, а на ній — одна-єдина, найчарівніша з усіх, які коли-будь зацвітали, квітка. Та ось прийшла людина і порубала дерева. Квітка засмутилася, краї її пелюсток зробились цупкими та грубими. Коли людина підстерегла оленя, а потім перестав співати струмок, квітка потьмяніла, а її пелюстки почали тверднути. Коли одного дня людина вбила людину, пелюстки перетворились на камінь. Ще й зараз видно на скелі виступ, чий закамʼянілий візерунок нагадує дивоглядну рослину.

Я випитував батька, чи оживе вона коли-небудь, а він відповідав мені: «Спи!». Я запитував знову, і його шкарубка рука без фаланги двох крайніх пальців лагідно торкалася мого волосся. Я й зараз, по стількох роках, відчуваю той доторк — так само виразно, як тоді.

Я виростав з мештів, штанів, сорочок, які носив. Я боровся з потом і страждав від вугрів, що спотворювали моє лице. Я увесь час потребував обнов, а ще більше — відповіді на запитання, яке ятрило мене, безугавно та неослабно, дарма що спливало більше і більше часу.

Батько все пам’ятав, наче діялося воно щойно напередодні. Мовби не пролягла смуга років, як борозна полем, глибока, мов рана, і нездоланна, як прірва. Він наче чекав, що я запитаю. Його рука лягла на моє плече, ми були однакового зросту, він і я, його копія, наче то він помолодшав на півсторіччя: «Коли людина перестане вбивати». Наступного разу я поставив це саме запитання. «Коли людина перестане нищити», — він зупинився і ще довго відсапувався, ніби не хода втомила його, а слова, що їх коштувало сказати. «Коли людина відкриє в собі людське», — цього третього я тоді не зрозумів. Зате знав, що я вже дорослий.

Й ось я повернувся до цього... Тоді я був упевнений, що батько все одно чогось недоказав. Що з тільки йому відомих міркувань відклав, а смерть завадила довести нашу розмову до кінця. Поволі я зрозумів, що відповідь — це те, що шукатиму, я і тільки я, ніхто не зробить цього за мене, ніхто, хоч би хто це був, не зарадить. Її не дасть ні мох у засічках, ніхто. Лише я сам. Змогти, захотіти, зуміти. Зуміти не проґавити, коли вона раптом на мить відкриється — тоді, коли цього найменше сподіватимуся.

Хіба вбивати, лукавити, бути боягузливим, підступним, зрадливим — не людське так само, як творити, мріяти, сподіватись? Дикі звірі не нищили один одного так, як люди. Хіба воно не належить до людини і не є нею, її справжньою суттю? Тонка скорина порядності... Ламкіша, ніж крига жовтневого ранку. Людина — жалюгідна. Історія людства — нескінченна серія злочинів, історик — криміналіст, патологоанатом, гробар, який перекладає мерців, лічить і перелічує, плакальник, який оплакує, хроніст, який веде мартиролог, куди ненастанно додається імен. Той, хто від’єднує добро від зла, опиняється на самотньому острові, як Робінзон, зазнавши кораблетрощі. Хіба можна осягнути одне, не спізнавши другого? Крихітне уявлення, вогник у темряві, я прямую йому назустріч, примарному і далекому.

Й ось тепер воно проросло — зерно, що так довго просиділо в ґрунті, чекаючи на свій час. Атож, можна прожити життя, нічого не змінивши, — живуть же з ногою, яка накульгує. Одного дня тобі відкриється все, що згаяне. Ти квапитимешся змінити, але буде запізно. Ти захочеш крикнути, але не матимеш голосу. В боротьбі з собою людина щойно по-справжньому народжується багато-багато літ по тому, як її приведено на світ. І навіть тоді переможцем вийдеш не ти, а смерть. Любов — тихий вогник, що гріє. Тендітна зелень на чорно-сірому попелищі.

Я почувався обранцем, якому довірено таємницю. Мені перехоплювало подих. Я спілкувався, не потребуючи слів. Я беріг її, уявляючи себе архіваром, спільником, спадкоємцем. Стеблинка з листочками, як долоньки. Долоньки розкриваються, з них з’являється квітка — біла, рожева, блакитна. Я відчував, як виповнююся силою причетності і знання.

Дитина ближча до простого та очевидного — воно відкривається їй у своїй первозданності. Кожний рік відносить далі і далі, мов течія галузку від берега — від місця, де дерево, з якого її зірвав вітер. Одного дня зв’язок розривається, ми цього не помічаємо, заглиблені в дріб’язкову шамотню, а коли збагаємо, часу залишається хіба що пошкодувати. Крапля отрути, відміряна з моторошною ретельністю. Ми випиваємо її повільно-повільно, нічого не відчуваючи — ні болю, ні сп’яніння. Ми — мерці, які живемо, працюємо, плачемо й усміхаємося, швидко зашкарублі, щось у нас колись всохло, ніхто з нас не скаже, коли і чому. Всі наші почуття потворно несправжні, як, зрештою, й ми самі.

Коли ти вже став на цей шлях, іншого тобі не залишається: ти випиваєш чашу до дна. А тоді я не почув, не розпізнав батькових слів. Мусило проминути життя, аби привідкрився зміст того, що бриніло у пам’яті його голосом — щомиті, щохвилини, щодня, хоч де би я був і що робив. Людське... Ти мусиш постійно підтверджувати його. Й ось зараз, коли більшості тих, із ким я виростав, немає, коли немає того, з ким до останку, до найостаннішої межі ми вважалися друзями, зі мною раптом щось сталося. Я стою на порозі, за яким порожнеча. Я вдивляюся в мовчазну темряву. Чи здатна людина народитися вдруге? Ні, я не відчуваю страху. Я прагну лише одного — вернутися до початку!

Один життєпис, що потрапив мені до рук, починався сценкою, як маленькому хлопчикові погрожували відтяти язик. Цим хлопчиком був автор спогадів. Відтоді, мовби перевпевнюючись, що язик на місці, він без угаву базікав, адже писання — не що інше, як різновид балаканини, добазікавшись урешті, коли йому було, здається, сімдесят шість — не набагато більше, ніж мені, — до світового визнання.

Життя — фільм, ти можеш перекручувати його, скільки заманеться, назад: від того нічого, що в ньому, не зміниться. Змінюється сприйняття — в тридцять воно не таке, як у вісімнадцять, а в шістдесят — інакше, ніж у сорок п’ять. І можеш змінитися ти. Ти не зможеш зробити цього, коли захочеш, а щойно коли збагнеш. Коли тобі відкриється недосяжне для твого ока — сад, відгороджений нездоланним муром. І ти виявиш, що він у великому занедбанні, а часу навести лад не залишилося.

Мого друга я пам’ятаю пізніше. Моя бабця вже не могла доглядати мене і небавом остаточно перебралася на село, де народилася, прожила життя, звідки приїхала до нас, коли на світ з’явився я, а тепер вернулася помирати. Ми перевідували її — недовго, бо не минуло року, як вона відійшла, тихо, вві сні, ще напередодні просапавши грядку. Городик спинався пологим схилом, забезпечуючи її чотирьох дітей і їхні сім’ї картоплею. Крихітна латка землі...

У великому неспокої я переступив поріг дитячого садка. Я вроїв собі, що батьки залишать мене там назавжди. Екзистенційна тривога — коли довідуєшся, як називається, воно здебільшого вже позаду. Тоді ж було попереду. Я почувався безпорадною забавкою в її руках — так вітровій розважається зірваним з галузки листком, несучи, підкидаючи, вертячи, а потім ще довго котячи його по землі. Ні павільйон, ні пісочниця, ні розмальований дерев’яний мухомор, що скидався на опецькувате деревце з поцяткованою парасолею-кроною, нездатні були розрадити маленького в’язня, приведеного на ешафот. І раптом...

Так серед темних хмар, що, здавалося б, назавжди скували небо, з’являється сонце. Не пам’ятаю, було тоді справді похмуро чи погідно, зате бачу його. Ту пляшечку, яку він простягав мені, як Ісус у наївному малярстві руки, що проміняться безкорисливою любов’ю. Хоча я не впізнав його, мене огорнуло умиротворення, мовби мені пропонували частинку теплого сонця. Тієї миті, коли мала статися катастрофа, від того, що її відвернуто, я розплакався.

До дитячого садка його віддали, як йому ще не виповнилося рочку. Його батьки працювали на фабриці, а бабці, яка опікувалася б ним, не було. Маленькі вигнанці з раю... Нам дозволялося приносити з собою якусь абищицю, хто що мав. Найпростіша забавка була справжнім скарбом, а шматочок скла, знайдений у грязюці, правив за діамант.

Мій батько, який з нічого умів зробити щось, маючи, як сам не раз піджартовував, півтори руки, змайстрував для мене ведмедика. Ми з другом турботливо доглядали його — татусі, які й самі потребували опіки. Годували, забавляли, вкладали спати, а коли хворів, лікували.

Одного разу мій друг не прийшов до садка. Від того, що залишились самі, нам із ведмедиком зробилося тоскно. В неділю я з батьками й іграшкою під пахвою подався до Богдана додому. «Одужуй!» — побажав я йому, посадивши ведмедика на край ліжка. Наш улюбленець, яким ми ще довго втішалися, загубився в метушні нашого швидкого дорослішання. Швидшого, ніж хотілося б, але усвідомлення цього приходить уже опісля. Коли тобі п’ять, а потім сім, у тебе відбирають дитинство; коли ж тобі чотирнадцять, ти понад усе прагнеш стати дорослим.

Коли наближалася вісімнадцята, мій друг покидав майданчик, куди пізнього пообіддя виводили нашу групу. Пісочниця, дерев’яний мухомор з лавою навколо і розмальований казковими сюжетами павільйон під замшілим шифером. Коли падав дощ, ми, заховавшись під накриття, спостерігали, як краплі вбивались у пісок, як заглибинки хутко заповнювалися водою; калюжа більшала й більшала, перетворюючи павільйон на острівець посеред океану.

Вихователька, немолода жінка, вигляду якої я не пригадую — її риси, як багатьох інших людей, стерлися, мов малюнок крейдою на асфальті; вона здавалась жахливо старою, і вже через це одне я боявся її. Я бачив у ній лиху чаклунку, якій ми були віддані на поталу. Чуючи її різкий голос, я ставав розсіяним і байдужим, а дощ ще довго періщив та хльоскав.

Якби не ведмедик, мій друг далі відривав би комахам крильця, і ми спостерігали би, як вони безпорадно борсалися. Отак людина — комаха без крил, яка силкується злетіти, а воно — не що інше, як агонія, розтягнена на тридцять, п’ятдесят, сімдесят років, до останніх, передсмертних корчів... Він дивовижно вловлював час. Маленька постать з пляшчиною в руках — інколи він наближався до хвіртки одночасно з батьками, наче хотів поскаржитися, що кашка давно закінчилася, а їх нема та нема. Вони приходили по нього вдвох.

Ось він, а це — я. Ми трималися разом, а тут нас порізнено. Кожному вказано місце, ніхто не запитував, де ми хотіли б стояти. Нам ледве виповнилося по сім, а ми вже випускники. Чорно-біла світлина, зроблена останнього дня нашого перебування в садку; на звороті чиєюсь рукою зазначено дату. Нікого з тих, хто там зображений, я не пригадую, ні їхніх імен. Гуртик зацькованих істот, яким велено посміхнутися. Збитих докупи, аби вмістилися в кадр. Не знаю, що з ними сталося. Щось з нами всіма сталося. Однокласників майже всіх пам’ятаю, а тих, з ким ходив до садочка, за винятком мого друга, — ні.

Я бачив тільки його, як і перших п’ять шкільних років. Збагнувши, як сприятливо впливає на мене наша дружба, мої батьки подбали, щоб я опинився з ним в одному класі. Коли я почув, що хлопця з третього ряду переводять до іншої школи, мене охопила паніка, ніби йшлося про мене, ніби й мене могли отак взяти і перевести, не повідомивши батьків і розлучивши з моїм другом. Я боявся змін, не сподіваючись від них нічого доброго. Я боявся всього нового і невідомого. І хоча того хлопчика забрали до школи, побудованої в кварталі, в якому він мешкав, для мене це було подібно до кінця світу, якого я, якби це стосувалось мене, напевно б, не пережив.

День у день ми сиділи за спільною партою; я поблажливо вдавав, що не помічаю, як мій друг підглядає до мене в зошит. З контрольних робіт ми отримували з ним однакові оцінки. Коли вчителька, засумнівавшись, викликала мене до дошки, я міг підтвердити їх, він — ні. До відмінника я не дотягував, а досягнень у наш час не купували. Навчання аж так сильно не приваблювало мене, я не мав амбіцій — ні тоді, ні згодом, а тепер — поготів.

Ретельність, з якою я виконував домашні завдання, мої батьки сприймали за зацікавлення. Добрі оцінки я отримував, бо навчання не складало для мене великих труднощів. Якби мене запитали, нащо я ходжу до школи, я відповів би, що мене віддали туди — так само, як перед тим до садочка. Батьки працювали, моїм обов’язком було вчитися.

Першого вересня, коли ми лаштувалися добути шкільне приладдя, з його ранця вигулькнула стара знайома. Він приносив у ній сік або чай. На першій перерві мій друг випивав його, а на другій переливав туди в їдальні молоко.

В шостому класі все раптом змінилося, змінилися ми, і в його новому, вдвічі просторішому портфелі символу нашого першого знайомства не було. Коли нам хотілося пити, а ще дужче з бажання почуватися дорослими, якими ми невідворотно ставали, ми вирушали до поближньої забігайлівки, де в півсутінках затіненого деревами першого поверху потягували коктейль, а згодом, у старших класах, — легкі алкогольні напої.

«Продаж алкогольних напоїв особам у нетверезому стані і неповнолітнім ЗАБОРОНЕНО». Як зараз пригадую той бар... Він складався з продовгуватого, призначеного для відвідувачів, і ще одного, компактнішого приміщення, відгородженого щільною завісою китиць. За тими китицями, що звисали до підлоги, створюючи, досить було порухати, характерний шелест, наче бралися щось розповісти, мені відкрилась дорослість. Між мною і юною жінкою за стійкою існував потаємний зв’язок.

В чотирнадцять секс п’янить дужче за будь-який аперитив. Наостанок ми з другом упадали за однокласницею — з тих дівчат, які, непримітні ні в десять, ні в дванадцять, у шістнадцять спалахують сліпучою квіткою.

Змагання за її увагу було поставлено на міцну основу домовленостей, яких не порушував ні він, ні я. Ми запрошували її на морозиво, по черзі носили ранець і дарували жоржини, її улюблені квіти. Вона ставилася до нас з однаковою прихильністю — він мав вдачу, якою не міг би похвалитися я, а в мені було щось, чого не мав він.

Ми пропадали в щойно побудованому, наче спеціально для нас, кінотеатрі, кружляли на каруселі, цитуючи любовну лірику і простягаючи руки, щоб з’єднатися над землею, над буйною зеленню, яка знову такою вже ніколи не буде.

Під впливом чи то великих поетів, чи нашої закоханості, чи весняної зелені, а радше за все — того і того, я написав кілька строф, щирих і неоковирних, що залишились єдиними в моєму житті поетичними спробами. Якби я показав їх моєму другові, він назвав би мене поетом. Можливо, якби я наважився подарувати їх їй, якій вони були присвячені, все пішло би інакше. Від мрій, що окрилювали нас, нам перехоп­лювало подих.

Ми протанцювали до самого світанку — останні години в мурах, в яких ми провели збіса років. В’язень звикає до тюрми — я не хочу сказати, що все було аж настільки погано, проте школа не могла бути інакшою, ніж суспільство, в якому ми виростали. Кузня, лише метал, який там кувався, — людина.

День після катастрофи нічим не відрізнявся від попередніх, а ми почувалися, наче нас висаджено на незнаній планеті, і хоча школа була позаду, а трохи далі вулицею під затінком високих каштанів бар, повернення не було. Наше місто тримало нас міцними нитками, і я не знаю, чи ми змогли б покинути його за власним бажанням.

Ми зустрілися після армії. Вслід за моїм другом я подався на той самий факультет, що й він. Я отримав пунктом більше, ніж необхідно, тоді як мій друг рівно стільки ж недобрав. Можливо, наші шляхи назавжди розійшлися б, якби не «Геннессі», який забезпечив йому прохідний бал. Він коштував шалених грошей, яких не мав ні він, ні його батьки, такі самі звичайні трудяги, як мої. Він був вісником світу, доступного хіба що в книжках з осудливими анотаціями.

Побачення з дівчиною, в яку ми були закохані, відбувалися рідше і рідше, доки одного дня вона назвала нас своїми братами. До якої міри наївною може бути людина, яка кохає! Вона ладна хапатися за найнікчемнішу соломинку, відмовляючись бачити очевидне, наче таким чином його можна скасувати. Я скидався на божевільного. Кохання — необорна сила.

Запрошення на весілля було виконане тим самим почерком, який я колись цілував потай від мого друга, мовби слова і речення були її вустами. Я ладний був виконати будь-яке її прохання, проте що я, який палко кохав її, міг відповісти, коли вона запропонувала нам стати дружбами? Думки не слухалися, в голові гуло, а до горла підкочувався клубок.

Згодом, коли все відійшло, однак не любов, я радів її щас­тю. Мене гріло його тепло, мов промінь, що проникав крізь густий палист. Воно було смужкою світла в кінці нескінченного тунелю, яким я нестямно увесь той час біг. Тієї миті я її по-справжньому, не як хлопчак, покохав.

Ми не витримали випробування, обернувшись до неї спиною, коли вона нас найбільше потребувала. Ми замкнулися, наче діти, у власній образі. Ще й зараз я не можу говорити про ті дні без схвильованості. Яких лише порухів я не зазнав! Думки снувалися гарячково і хаотично. Почуття розшарпували і спалювали мене. Речення, ще не сформувавшись, розпадалися. Я хотів щось сказати, але не було що, хотів з кимось поділитися, але не було з ким. Мій стан нагадував хронічну недугу, що зненацька загострилася. Ми заприсяглися ніколи, з жодною жінкою, хай які почуття до неї нас переповнювали б, не одружуватися. Та й чи міг би я почувати подібне ще до когось, крім неї? Як мало виглядати моє життя, в мене не було найменшого уявлення.

Я страждав і ладний був на найбезглуздіші речі. Рано чи пізно вона неминуче надасть комусь із нас перевагу — гадав я в невимовному засліпленні, не припускаючи, що може з’явитися хтось поза нами. В світі, в якому я перебував, наче в мутному тумані, існували лише вона, мій друг і я.

Якби не мій приятель, я вилетів би з інституту. Я й сам не сказав би, де мене носило і що зі мною діялося; я жив у маренні, наче в гарячці; не знаю, скільки так тривало, лише якоїсь миті несподівано для себе самого я повернувся до звичного життя. Я знову слухав лекції, виконував практичні, писав контрольні, спілкувався з однокурсниками, тримався за поручень трамвайних дверей, що не змогли закритися, а вітер хльоскав по мені, наче заповзявшись вернути до тями.

Інститутські будні відвертали від невтішних думок, а безкоштовна освіта для мене, який вийшов з простої сім’ї без зв’язків та амбіцій, означала чимало. Вона дарувала мені забуття і хоч якийсь сенс. Я жив на стипендію, роблячи малесенькі заощадження, шукав рятунку в книжках, проте написане в них було таке саме вбоге, як навколишня дійсність. Не міг же ж я у двадцять із чубком років далі захоплюватися Купером!

Що має, рано чи пізно станеться. Ні, я ні про що не шкодую. Можна прошукати ціле життя й аж згодом, коли вже запізно, збагнути, що те, чого прагнув, знаходилося поблизу. Атмосфера свята надовго відігнала мої сумніви. Ейфорія підхопила й понесла мене, як течія узбережну галузку. Жіночі долоні були на моїх плечах, жіночий стан — у моїх руках. Якоїсь миті від швидкого кружляння, від весільної музики, що швиргала навколо радість життя, від близькості наших розгарячілих тіл між нами спалахнув вогонь поцілунку.

Танцював я, як заведено, також з молодою. Мій друг неабияк посміявся з її залицяльників. Доки вони змагалися, хто піднесе їй пишніший букет, він спокійнісінько розпивав із майбутнім тестем пляшку, гомонячи про світ і життя. Хай якими красивими будуть квіти, жінка надасть перевагу не в’яненню, а комфорту, здатному приборкати найневгамовнішу пристрасть. Мій друг уособлював його — розважливий, зрілий, готовий перейняти смолоскип родинного щастя і затишку. Вони швидко дійшли згоди; коли спілкувалися, здавалося, наче сидять за столом батько і рідний син, а вони ж іще навіть не стали тестем і зятем.

У розпал весілля він раптом затягнув мене в гайок, висаджений довкола ресторану. Забава вихлюпувалася у відчинені вікна калейдоскопом польок і коломийок, безтурботна і задерикувата — життя не на те, аби змарнувати його в скорботі. Блимали різними кольорами ґірлянди, що прикрашали будівлю, наче її було оповито люмінісцентними виноградними лозами. Музика й освітлення то входили в один ритм, то знову розходилися. Коли вона на мить стихла, до нас долинули голоси жінки та чоловіка, які в глибині літньої ночі віддавалися любощам. Ресторан ширив навколо флюїди бажання і пристрасті.

Так, життя не на те, аби гайнувати його, побиваючись за тим, чого не переінакшити. Мій друг, безперечно, мав рацію, але якби можна було так просто взяти й забути! Мене поривало запитати його: «А наша присяга?» — проте він першим порушив мовчанку. Його голос лунав спокійно, говорив він довго й терпляче — що я міг заперечити? Вже тоді я знав, що мої почуття якщо й увійдуть колись в русло, як річка по довгій повені в береги, невпинно тектимуть ним — ціле життя, до останнього подиху. Ніколи ні в чому я так не був певний, як у цьому.

Хоча його слова не переконали мене, нашу дружбу було врятовано. Жодні, найочевидніші доводи розуму не здатні ослабити почуття, вони — різні планети; мов співрозмовники, що говорять один до одного різними діалектами. Я ж був одним із його гостей, дружбою на його весіллі... Не так давно я втратив кохану, а тепер мало не втратив друга. Він міг ні про що не згадувати, адже то було його свято. Я поклав носити все, що мене непокоїло, в собі. Справжнє кохання невисякне, подібно до джерела, якому багато років, а вода в ньому прозора і свіжа.

Не секрет, що з кожним роком, який проминає, ми не молодшаємо. Моментами я закидав моєму приятелеві байдужість, пояснюючи його поведінку поверхневими почуттями, врешті — несправжньою пристрастю, коли помилково здається, що ти закохався, як ото вітер — повіє і вляжеться, мовби його й не було. В інші миті мені здавалося, ніби мій друг володіє неймовірною внутрішньою силою, на тлі якої я скидався на слабака, якого захлеснула, ніпочім налетівши, хвиля, тоді як він зумів втриматися, впоратися, вибратися. Те, що він називав згодом халепою, в яку ми обоє вскочили, для мене залишалося незгасними почуттями.

Якби я сказав, що вирішив провести дівчину, з якою танцював, додому, це було би не зовсім так. Немає нічого чудовнішого, ніж таїнство досвітньої тиші, з якої народжується день... Ми зупинилися, забувши про все на світі. «Не зараз, не тут», — шепотіла вона, відповідаючи на мої пестощі. «Не тут, — повторювала. — Не тут, любий...» Я не знав, що зі мною діялося.

Я всотував її запах, тепло її тіла, її всю. Щось приспане і незбагненне раптом прокинулося в мені. Я давно забув, що таке кохатися, та й що я міг, якщо по-справжньому, знати. Я мовби опритомнював. Прокидався зі сну. Я був сліпцем, з яким сподіювалося диво прозріння.

Ми лежали в ліжку, наче прожили разом невідомо скільки часу. Секс усе пришвидшує — стосункам, які зав’язувалися б роками, досить проведеної разом години. Досить міста, його вулиць і перехресть, щоб простувати ними, а потім ураз, наче змовившись, зупинитися. Досить кількох хвилин, коли до тролейбуса, який прошурхоче оспалою набережною, менше, ніж півгодини. Вона дотяглася до моїх губ, не давши що-небудь сказати.

Тіла мають власну мову; коли вони спілкуються, слова, які ми промовляємо, зайві. Вони зайві, коли сходить сонце і шелестить тополя. Зайві, коли біжить зеленими хвилями трава і сміються, пустуючи, діти. В нас є щось мудріше за нас самих, бо що нам по-справжньому відомо?

Моє дотеперішнє життя постало далеким сном, нашим утіхам було вділено сміховинну секунду в безмежному океані часу. Головне — ні про що не шкодувати, не думати, не озиратись назад.

Людина укладена суперечливо та незбагненно. Мене не покидало дивне відчуття, буцім ми давно зустрічалися, провівши разом всі попередні дні і ночі, чимало років, в яких були чоловіком і жінкою, між нами панувала невимушеність давно знайомих, близьких і рідних людей. Вже там, у ресторані, де ми досхочу танцювали, наші тіла виковували спільний план, про що ми не здогадувалися, а якби мій друг натякнув щось із цього приводу, я відкинув би, як недолугий жарт. Антігона і чоловік, який біжить нескінченним лабіринтом, а на задвірках пам’яті — невиразний силует Мінотавра.

— Я бачила, як ви йшли, а потім зникли в темряві. Про що ви говорили?

Я не відповів.

— Ви давно знайомі?

— З дитинства.

— Отже, це правда. А я думала, — вона назвала ім’я мого друга, — він жартує.

— Про що?

Вона подивилася на мене і засміялася, давши навздогад.

— Це правда. І в школі ми теж разом вчилися. Сиділи на одній лаві. Іноді нас розсаджували, проте невдовзі ми знову опинялися разом.

З тієї правди, власне кажучи, все й почалося...

— Коли він розповідав, мені здавалося, ніби він цим щось приховує.

— Що?

— Не знаю.

— У нього немає що приховувати.

— Я не це хотіла сказати. Він і сам не знає.

— Такого не буває.

— Не знаю, як це тобі пояснити.

— Він такий, як є.

— Який?

Вона знизала плечима.

— От бачиш.

Я не мав що додати, вона не продовжувала.

— А ми познайомилися в музичній школі.

Вона розповідала про молоду, а я слухав, дивлячись у стелю, в нікуди, кудись далеко. Потім вона розказувала про себе, а я мовчав.

— Розкажи ти щось.

Я не мав що розповісти.

Якийсь час ми зустрічалися.

— Запропонуй їй руку і серце. Здається, вже пора, — Богдан, як завжди, мав рацію. Він сказав це в турботі про мене, проте його слова вплинули зовсім не так, як він розраховував. Я й сам почувався заскоченим.

Я не прийшов на побачення, потім не прийшов удруге. Нас ніщо ні до чого не зобов’язувало. Я уникав будь-яких розмов на цю тему. Чи вчинив би я так само, якби все стало назад? Це все одно, що запитувати, чи почалося б так само, отримавши ще один шанс, те літо. Між нами могло скластись по-іншому, але чи можливе щастя там, де немає любові?

Марія, так вона звалася. Вона працювала у філармонії, а я, закінчивши інститут, повернувся до рідної школи, наче з далекої, що протривала роки, мандрівки. Кабінет, в який нас пускали, щойно коли лунав дзвінок, тепер належав мені. Я розкладав підручники і конспекти, переповідаючи написане в них. Я брехав, як усі. Сьогодні і вчора, а між ними нездоланна прірва. Відступаючи, хвиля залишає на піску мушельки, з яких довго й повільно ти складатимеш пазл. Коли я підвівся, Марія спробувала затримати мене, мовби відчуваючи те, про що я ще не здогадувався:

— Залишайся.

Людське життя зсукане з неприйнятих рішень. Згодом, коли ми випадково зустрілись посеред вулиці, вона хотіла щось сказати, щось змагалося в ній, вона довго і пристально вдивлялася в мої очі, наче шукала там чогось, але не знайшла.

Ми назавжди вибули з життя одне одного. Часом здається, що не ми, а слова граються нами. Я розумів, що несправедливий до Марії, проте всі мої думки спрямовувалися до тієї, яку я не перестав кохати.

Мій друг утратив до неї цікавість. Знаючи його, я не сумнівався, що він вповні віддасться новому життю. Він ні на йоту не змінився, залишившись зі мною таким, яким я звик його бачити, наче не було в нього ні сім’ї, ні жінки, ні геть інакших, ніж коли ти парубок, клопотів. Зате для мене кожна звісточка, найменша дрібничка, що стосувалась її, набувала ваги палкого послання, на яке я спрагло чекав, наче лише воно виправдовувало кожний мій день на землі. Наче ми далі — двійко нестямно закоханих. Таким я був, неспроможний ні прийняти дійсність, ні перекроїти.

Чи здогадувалася вона, чим я жив і що мене переповнювало? Навіть якби я знав, що вона байдужа до мене, все одно нічого не змінилося б. Кожне життя, яке я починав би, нагадувало б про неї. Саме тоді я поповнив мою скромну бібліотечку, що складалась із довідників, атласів і посібників, збіркою любовних послань — ліричних штрихів до сухої історії, наче діяли в ній не люди, а ляльки, що їх смикала за шворки незбагненна десниця згуби, кривавий шарварок і біженці, які тікають невідь-куди. Історія не повторюється, вона триває, в ній змінюються шати, але не сюжети. Ненаписаний підручник, в якому немає місця ні полководцям, ні тиранам, ні пройдисвітам, ні узурпаторам, лише людині, яка рятується від навколишнього безглуздя, намагається оборонити свій дім, кохання, життя — своє і своїх дітей. Він розповідав би історію людських страждань, бо лише вона може претендувати на справжність.

Якось я поділився роздумами з моїм другом.

— Тобі треба було ставати письменником, — спробував віджартуватися він. — Тоді ти міг би з номерів, хрестиків, актів, до яких зведено людей, які жили перед нами, з безіменних цифр, що нічого не кажуть понад те, що мільйон — більше за дев’ятсот дев’яносто тисяч, а сто — більше, ніж один, вдихати життя...

— Як Пігмаліон, — сказав я, гірко всміхнувшись.

— Хіба то не ваш брат (він уже зробив мене письменником) сказав: «Одинка — нуль»? Хіба то не про людину?

— Авжеж, про людину.

З його легкої руки я раптом опинився на боці, на якому мені зовсім не хотілось перебувати, то був не мій бік, я не міг вважати його своїм — у пам’ять про пекло, крізь, яке пройшов мій батько, й острівець любові, який відкрився йому одного дня.

Одинка — нуль. Це було сказано людиною в непомірному самозасліпленні. Ота дія, коли ти множиш на нуль. Уперше зіткнувшись із нею, я ніяк не міг збагнути, як це: є щось, ти множиш його на нуль, й тоді від нього вже немає нічого, нічогісінько, жодного сліду. Від того, яке щойно було і зненацька його вже немає — цілком, безнадійно, повністю! Наче засипаєш прірву, якої від того не меншає. Війна множить на нуль усе, чого досягла людина. Глупота — нуль, на який множиться людський розум. Хай що ти робитимеш, у підсумку все одно буде нуль.

Авторові рядка, процитованого моїм другом, проникливості не бракувало. Він провістив те, про що й сам не підозрював, а коли таки раптом збагнув, помножив себе на нуль. По ньому збереглося не тільки це. Жменя відважних строф і сміливих метафор. Він гартував вірш, готуючи його до найстрашнішого. «Я», яке бунтувало, домагаючись розширення території себе, одним розчерком капітулювало, самозреклося, підписало собі вирок, «привівши» його, як зазначається в документах, що їх згодом стосами оприлюднювали, «до виконання».

Я виношував задум написати історичний роман, проте так і не здійснив його — в ньому історія все одно була би лише кулісою для любові, ув’язненої в трапеції зла, на вершині якої, наче божки, тронували ті, хто відповідальний за розруху і смерть, за множення на нуль сотень тисяч, мільйонів життів, за доведення людини до стану, коли вона ладна була обнулити себе сама. За вбивання й тортури. За біль. Якби його можна було зібрати докупи, від нього на друзки розлетілася би Земля.

Що старшим я ставав, то глибше переживав розчарування, бо факти, хоч якими певними вони були б, нічого не кажуть, а те, що нічого не каже, — бреше. Тоді як вони мали б волати голосами всіх тих, кого під ними поховано. Вони — хрести на людських могилах. Хіба можлива історія? Щоб бути правдивим, довелося б писати стільки історій, скільки людей і стосунків, що зав’язувалися між ними. Такого ніхто не осилить — жодний підручник.

Я перегортаю аркуші. Наївні нотатки, виведені моєю рукою, нагадують сюжети ненаписаних оповідань. То мало бути щось цікаве, заохочувальне, яке запрошувало би в подорож часом, привертало увагу, не вдаючись до прямого повчання, стало б іскрою, з якої спалахував би вогонь. Ось він біжить паперовою смужкою, перетворюючи її на попіл, а разом із нею речення, сміховинні спроби, набазграні в юнацькому максималізмі, коли здавалося, що переді мною весь світ.

Я бачу карликові фігурки тиранів, які змагаються, хто кого переплюне. Вони сердяться, пнучись один одному дошкулити, як знесамовитілі діти, яких немає кому схаменути. Плюс мінус мільйон... Рулетка в темній кімнаті, з якої немає виходу. Все, що залишається історикові, — лічити мерців. Книжкові полиці стогнуть під біографіями катів, в яких про жертви згадано принагідно, як про якесь другорядне явище, винесене на маргінес, мов вихлюпнуте на берег.

Я був спраглий найменшої звістки про ту, яку не перестав кохати. Всі мої помисли були звернені до неї, в усіх моїх діях вчувалася її присутність, в усьому, за що брався, я радився з нею. Почуття сильніші за дійсність.

У неї довго не було дітей. Пригадую, як на світанку після випускної ночі, коли ми сиділи на парадних сходах, що вели до центрального корпусу школи, в якій ми ще кілька годин тому навчалися, вона заскочила нас запитанням, кого б ми хотіли — хлопчика чи дівчинку.

Ми сперечалися, проходячи, як ще напередодні шкільні підручники, уявні життя, не проживши й одного. Ще не згасли ліхтарі, а за невидимим пругом прокидалося сонце. Смуга таємничих півсутінків, що розсіювала нашу сповнену ґрандіозних сподівань невпевненість. Мільйони, мільярди разів воно випливатиме з-за небокраю, а такого світанку, як той, не буде більше ніколи. Ми, вчора самі ще діти, навперебій спілкувалися про дітей, тоді як течія несла нас вперед, у полоні мрій, мов невагомих субстанцій, що не набували форм.

Згадуючи мить, як він покинув своє весілля, по-змовницькому затягнувши мене у відлеглий закуток, я щоразу відчував ту саму бентегу. Ми були друзями, крім нього я нікого не мав. Авжеж, за партами сиділи прискіпливі слухачі, в учительській належало перекинутися кількома словами, в будинку, в якому мешкав, я вітався з сусідами, а коли хтось потребував допомоги, не відмовляв.

Мені й зараз, наче Богдан оце тримає мене за лікоть і ми незворушно та непомітно просуваємося до виходу, ніби поклали втнути яку-небудь штукенцію, як ми робили це дітлахами. Весільна забава — що може бути фантастичнішого? Проте мій друг надто не переймався, наче вона могла тривати без нас — навіть тоді, якби ми не повернулися.

Ми заглиблювалися в літню ніч, до стовбура очищеного від гілок і ще невивезеного дерева, його корою вже ніколи не пульсуватимуть соки, живлячи зелене склепіння, що рік у рік розгалужувалося і густішало. Невидимий зодчий, що ненастанно розбудовував, доточуючи тут і там, видовжуючи й увиразнюючи. Мій друг сів, я сперся, відчувши долонями нерівну рапату поверхню, мов письмо, яке я, сліпець, намагався потайки й без успіху відчитати.

Я швидше здогадався, ніж побачив те, що він добув із внутрішньої кишені свого шлюбного піджака, а він дивився на мене, наче бешкетник, що нахваляється витівкою, про яку нікому не вільно знати, наче ми знову діти, а перед нами обшири, які ми відкриватимемо і підкорюватимемо. Неправда, я ні про що не шкодую.

— Хочеш? — відпивши, він простягнув мені, наче спливло не двадцять років, а щонайбільше кілька днів.

Й ось пляшечка, про яку я встиг забути, опинилась у моїх руках, лише того разу з неї тхнуло не молоком, а солодкою водичкою, в яку домішано коньяку: суміш дитинства й дорослості. Я так і не дізнався, в якій воно містило їх пропорції.

Щось відворотне було в ній — не знаю, що саме. Скляне вийстя скидалось на риб’ячий рот. Спраглий від спеки і танців, а ще від того, що нездатні розвіяти ні напої, ні вентилятори, що крутилися у весільній залі, я віддав її моєму другові, так і не пригубивши. Він одним духом спорожнив її, любовно поплескавши перед тим, як сховати. Ми ще трохи погомоніли й пішли назад.

Він не розлучився з пляшечкою й тоді, коли став респектабельним чоловіком, батьком дітей, які народились один за другим, мовби зачекавшись появи на світ.

Ми сиділи в його вітальні, що змінювала інтер’єр мірою того, як зростав його добробут — старий креденс заступили лаковані чеські меблі, стільці перекочували на кухню, звільнивши місце м’яким фотелям, розділеним журнальним столиком зі склом в лакованій дерев’яній оправі, в кутку — шкіряний диван. Тоді ще не було ні розкішного перського килима на підлозі, ні люстри у вигляді кришталевих квітів, що розросталась вигадливою рослиною, спалахуючи грою барв, коли вмикалося світло; стелю прикрашав матовий, наче в застиглому димі, плафон. Друге, відколи одружився, «кубло».

— Ти не проти? — він запитував моєї згоди, проте ми обоє прекрасно знали, що те, що я скажу, не матиме ніякого значення: він був у себе вдома, а я — його гість.

Я знизував плечима, і тоді він виймав пляшечку, наповнену молочною сумішшю, як колись у дитинстві, лише тепер готувала її не його мати, а жінка. Я спостерігав, як він поцмулює, тримаючи скло вказівним і безіменним пальцями, наче сиґару, яку потім викурюватиме, пахкаючи, мов паротяг. Бракувало найнеобхіднішого, зате бакалійні відділення були переповнені куривом — болгарськими цигарками, російськими папіросами, справжніми, в оригінальних кисетах і вроздріб, дорогими, як світ, імпортними сиґарами з плантацій, де вирощували, зрізали, сушили й сікли тютюн, сортували і фасували, вантажили у портах на кораблі, звідки вони прокладали тисячі кілометрів, а потім ще сотні залізницею.

Відставивши пляшечку, він зрізав кінчик, припалював і глибоко затягувався. Від одного до іншого заняття він переходив з дивовижною, що й не збагнеш, невимушеністю. Інколи він простягав пляшечку мені, його цікавило, як я поведуся, але мої реакції не змінювалися; потримавши, я ставив її на стіл. Небавом кімната затягувалася їдким туманом, від якого сльозилися очі й забивало подих. Він пропонував мені, одну сиґару я в нього таки взяв — знічев’я, на згадку, як сувенір, поклавши вдома за скло, де вона лежала роками і звідки я брав її, щоб, пообертавши в руках, покласти на місце.

В нього було чимало захоплень, якими схильне обростати життя. Сиґари — лише одне з них. Його справжньою пристрастю були пляшки, яких він мав поважну колекцію, залюбки демонструючи мені зразок за зразком. Портвейни, лікери, коньяки, віскі, шнапси... «Такої, як у мене, ніхто не має», — хизувався він, а я не сумнівався, що так воно і є. Етикетки, яких не можна було знайти ні в гастрономах, ні в ресторані. Про кожну пляшку він міг розповісти історію, окремі з яких я знав назубок. «Це найдорожчі, решта — в підвалі», — пояснював він, пропонуючи будь-яку на мій вибір. Він не пошкодував би для мене нічого, а я, якби й хотів, не зміг би віддячити.

По шестиденному робочому тижні я займав о п’ятій ранку чергу перед ще замкненою крамницею, бо тільки по неділях завозили масло. Він по-дитячому радів, коли я погоджувався розпити з ним щось із його колекції, тож час до часу, з тих чи інших дрібних нагод я дарував йому і собі таку втіху. Зате щоразу, коли я лаштувався заговорити про неї, він випереджав мене отим «А пам’ятаєш...», збиваючи розмову на яку-небудь іншу тему.

Вже в достатку мій друг продовжував посилати своїх дітей в «Артек», літній табір на березі моря, де вони зміцнювали здоров’я. Морське повітря, якого їм так бракувало; від нього вони мали рости міцними і життєрадісними.

— Якби в тебе були діти, ти зрозумів би.

Хоча я й не мав дітей, я розумів. Він був мені другом, не тримаючи від мене таємниць. Дві путівки із тих, що їх виділяли для сиріт, погоди не зроблять.

— Якщо тобі щось потрібно, не кремпуйся. Мені приємно буде зробити що-небудь для тебе, — нагадував він. — Золотих гір не пообіцяю, але спробувати нічого не коштує.

Я віднікувався, в нього сім’я — про себе я здатний був подбати сам. Та й скільки мені, який нікого не мав, треба? Віхтувався я у шкільній їдальні — наш учительський стіл нічим особливим не вирізнявся, проте частіше я сидів разом з учнями; я з приємністю приймав їхнє запрошення. Вони мені як рідні, в їхніх допитливих поглядах палахкотів вогник життя, не даючи перетворитись іскрині, що жевріла в мені, на попіл. Скільки всього змінилося, скільки класів, поколінь перейшло, ще вчора вони сиділи за партами, а сьогодні я вчу їхніх дітей, користуючись визнанням, якого не заслуговую.

З вікна кабінету видно вхід на шкільне подвір’я, праворуч і ліворуч клумби з розквітлими ірисами, малюки чимчикують у супроводі батьків, старші — хто поодинці, хто групками, а буває — хлопець і дівчина, тримаючись за руку. До горла підкочується клубок, щось дивне відбувається зі мною.

Мій приятель мав причетність до доброчинства:

— Ти не уявляєш, наскільки це прибутково. Вступай — не пошкодуєш. Я навчу тебе, що і як, насправді це дуже легко — легше, ніж тобі здається.

А мені нічого не здавалося...

Якось він продемонстрував мені квиток благодійної лотереї, кошти від якої спрямовувалися на соціальні проекти. Наша газета присвятила цій грані його діяльності розлогу статтю, яку я досі зберігаю на видноті. «Знаний доброчинець...» — це про нього. І далі: «Людина, з якої слід брати приклад усім нам». Кореспондент порівнював мого друга з першими святими, які віддали своє життя служінню іншим, назвавши статтю: «Апостол добра і милосердя».

Більшість того, про що ми з легкої руки мого друга згадували, примушувало нас від щирого серця реготати. Ми кепкували і з себе, і з мимовільних жертв наших походеньок, які ще й зараз, по стількох роках, приносили нам осолоду. Ми знову перетворювалися на шпандюків, забуваючи про все на світі, він — що його дітям стільки років, як нам тоді, я — про моїх учнів, ми разом — про наш вік.

Дивлячись на юних слухачів, спраглих почути істину, якої я сам не знав, я не раз мав бажання впізнати в комусь із них себе, вони ж ловили кожне моє слово, чекаючи на момент, до якого я підводив, — тиждень у тиждень, місяць у місяць, рік за роком.

Мій друг розпитував про мої справи, про свої ж успіхи згадував з притаманною йому стриманістю, а коли я прибіг до нього, щоб чимскоріш поділитися новиною, він знітився, а його щоки спалахнули сором’язливим рум’янцем.

Не так, коли я був сам. Минуле навалювалося на мене, наче кепсько закріплений багаж, воно було моїм сьогоденням, частиною мого подвійного існування, яке я приховував не лише від сторонніх, а й від самого себе, хоча не могло бути нічого природнішого, емоційно ж — насиченішого. Я жив, ним наснажуваний, підтримуваний і підточуваний,а воно напливало, тривало, було в мені, було, врешті, мною.

Жінка мого приятеля частувала нас вигадливими смаколиками, вона була неперевершеною господинею, красива тією вродою, що, сяючи зсередини, надає людині й зовнішнього миловиддя. До мене вона ставилася як до далекого родича, який за збігом обставин ближче, ніж хтось близький.

Ми мешкали в одному місті, все наше життя діялося на одній його стороні, в одному районі. Перебравшись до дружини, мій приятель перейшов з однієї вулиці на іншу, через кілька проміжних й одну перехресну, як ото йдуть на найближче відділення пошти чи по продукти.

Відколи його фінансові справи, стрімко пішовши вгору, як ото зненацька стрибає курс акцій, зупинилися на стабільно високому рівні, його жінка звільнилася з роботи, остаточно присвятившись хатньому господарюванню. Коли я приходив, вона незмінно поралася на кухні, закохана в готування, щаслива і забезпечена.

Час до часу відчинялись кухонні двері — і до вітальні впливали перекуски, дрібні і духмяні, вигадливі й у великому розмаїтті, підживлюючи нашу розмову, як дрова вогонь. Коли бажання сягало апогею, з’являвся борщик із вушками, провісник головних страв — голубців у капустяних, а згодом, під впливом кулінарних книжок, у виноградних листках, кремзликів під сметаною, тушкованої в цибулі з вершками телятини, а по перерві, мовби затримавшись у дорозі, одночасно прибували тістечка чепурних форм і з різним наповненням.

Мені здавалося, наче я в мого друга на весіллі, що, одного разу почавшись, не знало завершення. Ось залунає епіталама, як ото вмикають музику, що сприяє травленню та відпочинку...

Авжеж, я був жаданим гостем на їхньому святі. Наче підігруючи, мій друг запевнював, що без мене він нічого цього не мав би, а я, зворушений нічим не заслуженою увагою, завдячуючи йому прихильністю і відчуттям, що маю власну сім’ю, в такі миті щиро вважав його святим.

Коли з’являлася кава, Богдан владно-доброзичливим жестом запрошував жінку залишитися. Відклавши фартух і поправивши сукню, господиня дому сідала на краєчок стільця, а ми продовжували спілкування. Якщо вона й брала до рук кавник, то лише поповнити наші спорожнілі філіжанки, а якщо й озивалася, то запитати, чи бажаємо ми чогось іще. Я й не помічав, як вона знову покидала нас. Судячи з хатньої сукні, в якій я її завше бачив, вона мала смак, її чоловік, мій друг, — можливості, недоступні для звичайних людей. Вони були ідеалом, що здійснився на прикладі окремої сім’ї, в якій мене сприймали за свого.

До добробуту мій друг ішов без поспіху, ніби не він усього того прагнув, а воно само пливло в його обійми, мовби знаючи, що він зуміє дати йому раду, знайшовши для найнікчемнішої абищиці підходяще застосування. Як часто ми чуємо про справедливість, але що нам відомо про неї? Я почувався подорожнім, який, утамувавши спрагу, рушав далі.

Достаток не зробив мого друга бундючним, навпаки, здавалося, він ставав скромнішим і тихішим, ми, як передше, спілкувалися на рівних, хоча не можна було не помітити внутрішньої впевненості, цілком природної, коли чогось самостійно досягаєш. Я ставився до його успіхів з пошаною і певним захопленням.

Думки про ту, яку я кохав, не полишали мене. З Богданом я більше про неї не заговорював, про мої почуття також. Для нього життя давно потекло іншим руслищем — він був не з тих, хто тупцює й постійно озирається. Він дивився вперед, а я назад; мене спонукали до цього любов, яка клекотіла в мені, і ремесло, яке я обрав. Проте він, який влаштувався не за фахом, завжди пам’ятав джерела свого успіху — диплом випускника історичного факультету: в наш час він відкривав будь-які двері. Авжеж, ми згадували минуле — коли він, коли я, одначе то все були спалахи вигаслого багаття, яке ще тліло тут і там. Для нього її більше не існувало, вона була однією з багатьох людей, які трапилися на його шляху, для мене — єдиною.

О тій самій порі спалахували і гасли ліхтарі, ті самі плітки і події плели тонке мереживо буднів, ті самі афіші запрошували на той самий концерт у тому самому місці о тій самій годині, вітер рвав краї погано приклеєного паперу, а червнева злива несла зелений кораблик. Немає нездоланнішої відстані, ніж та, яка найкоротша... Переді мною пролягла смуга років, в якій нічого не змінювалося, — мій друг, який поруч, і почуття, що нітрохи не ослабло. Я бажав їй добра, а моя любов — так здавалось мені — простирала над нею захисне крило.

Ми розміняли тридцятку, коли в неї народилася донька. Новина переповнювала мене, мені кортіло поділитися нею з першим стрічним, одначе якщо я і міг її комусь розповісти, то це йому, моєму приятелеві. Я не мав сумніву, що він розділить мою радість.

Я мчав, налітаючи на перехожих, скреготіли гальмами автомобілі і лаялись услід, опустивши віконце, розлючені водії, підошви мого взуття ледве торкалися сходинок, я нетерпляче тиснув на дверний дзвінок, я обіймав і цілував мого друга, заскоченого і розгубленого, я обхопив його і підняв, хоча відтоді, коли ми мірялися, хто дужчий, він додав ваги.

— А що тобі з того?

Я не пам’ятаю, коли покинув його і як добрів до власного дому. Переступивши рідний поріг, я зауважив у руці пляшку, його подарунок. Добірний французький коньяк, один із найкращих його колекції, якою він не вгавав пишатися. Відтиск у сургучі скріплював нашу спілку, висловлюючи все те, що годі передати словами. Я розкоркував її — за його і моє здоров’я. І за ту, яка народилася на світ.

Відтоді, як я пошкодив на пляшці сургуч, збігло чимало років — золотий, якого не відреставруєш, час. День спливав за днем, як у річці вода, а сон, який йому одного разу намарився, з дивовижною настирливістю з’являвся знову і знову. Ми ніколи не обговорювали таких речей, за винятком балачок про наше дитинство, яке, що невблаганніше ми від нього віддалялися, то більше скидалося на вигадку.

Здатний упоруватися з життям, з його видимим і очевидним боком, Богдан виявився безпорадним перед чимось, що приходить, коли йому заманеться. Він помітно змінювався, в ньому залишалося дедалі менше від мого друга, яким я його завжди знав.

Раніше я не бачив його таким розчавленим, його голос звучав приглушено, без колишніх владності та розміреності. З його очей, під якими з’явились мішки, на мене глипали страх і благання. Нещасне, нікчемне, не варте виїденого яйця марево, що отримало владу над тим, який упорувався з набагато поважнішими викликами. Адже належав до тих, хто здатні переступити й забути. Саме тепер, як ніколи досі, він розраховував на мою підтримку, і я надавав її, навідуючи його, хай і не так часто, як передше.

Він щойно перебрався туди, в новісіньку садибку над міським парком, вийшовши переможцем зі скандалу, брудного й запеклого, як йому довелося розлучитися з нею, мрією свого життя, до якої прямував непоквапки і несхибно.

Каріатиди підпирали перекриття, посередині — балкон з пухкенькими балясинами, фасад було виконано в стилі чужоземних реґентів, якби ті, воскреснувши, надумали омаєтнитися в наших краях; три поверхи і четвертий, горищний, що нічим не поступався іншим. Будинок скидався на палац, але річ була не в тисячі двохсот квадратних метрах, які він налічував, а в пресі, що не вгавала сурмити, ніби територія, на якій здійснювалося будівництво, належала паркові. Мій друг присягався, що це не так.

— Ти віриш мені?

Ми були, як рідні брати, яких не розлучило життя, що в одного склалося так, а в другого інакше. Коли я виходив від нього, перед будинком з’юрбилася купка людей, переважно юного віку, які тримали плакат «Поверніть громаді парк!». Один із молодиків був з перев’язаною рукою. На той час найгірше було вже позаду, і на місці паркана, що його зніс натовп, виріс бетонний мур. Вся історія була вкрай непевною і неприємною.

— А раніше де вони були? Увесь світ цінує тих, хто чогось досяг, а в нас? Я заробив усе ось цими руками.

Він потряс ними переді мною, проте, вловивши мій погляд, сховав руки за спину. Я хотів якось підтримати його, але не знав як, хотів щось сказати, але нічого не наверталося.

— Ось, — він постукав себе по голові. — Я ні в кого нічого не вкрав.

Я мовчав.

— Ти віриш мені?!

У мене не було причин ставити сказане ним під сумнів.

— Ти мені, наче духівник, — колись він кинув це, мовби між іншим, поплескавши мене по плечі.

Між нами давно встановилася симпатія, надто давно, аби чутки та плітки могли підступно зруйнувати її. Він симпатизував мені, але я також потребував його, не завжди виразно усвідомлюючи, потребував його розміреного голосу, тієї тихої гавані, якою було його помешкання перед тим, як він перебрався до новозбудованого палацу, потребував його впевненості.

Далеко не всі осуджували його, і преса врешті-решт також розділилася. Хай там як, за його депутатської каденції парк поремонтували — оновили алею, що мала жахітливий вигляд, відреставрували водограй, який досі, хоча мого друга давно вже немає, літньої спеки іскриться прохолодними бризками, а якщо стати спиною до сонця, видно, як виграє веселка, наче всміхається душа — того, який творив добро, про що так легко забулося. Завдяки моєму другові парк отримав нове життя: «І ти гадаєш, хтось похвалив мене?» — він відкидав звинувачення в розкраданні.

— Людям ніколи не догодиш.

Сума, що наводилася, становила дві третини бюджетних коштів, виділених на реконструкцію й озеленення. Мовляв, досить, щоб замостити алею золотом. Але навіщо йому, який усе мав!

— Якби всі розуміли мене, як ти!

Наслідком цькування, за яким стирчали вуха заздрісників і конкурентів, на підтвердження чого мій друг наводив десятки переконливих доказів, стало щось значно серйозніше за наївні плакати і понівечений паркан.

На мого друга було здійснено замах. Скляні друзки лежали врозкидь — на щастя, в кімнаті, де це сталося, нікого не було. Богдан проводив вихідні за містом, у своєму мотельчику біля підніжжя гір, куди не раз запрошував мене і де я так ні разу й не побував.

Він хотів, щоб я переконався на власні очі, проте хіба я роззява, принаджений чужим лихом? Богдан — мій друг. Таким він був, таким залишився до самого кінця.

— Мене ніхто не залякає, — він не мав наміру ні здаватися, ні чинити яких-небудь дій.

Колись парк був літнім садом, власністю графа, який заповів його містові. Парк замикали, а в хатинці, якої не збереглося, жив садівник, — я починав цікавитися цією темою, але моя спеціалізація — не місцева історія, а світова.

— Недоброзичливці пускають чутки, нібито я сам все підлаштував. Як тобі таке? — мій друг подивився мені в очі. Я відчув, як він напружився всім тілом, а в його погляді з’явилось щось викличне.

Я не уявляв, щоб Богдан, чоловік статечний і шанований, жбурляв сам собі у вікно вуличну бруківку. Це все одно, що наплювати в криницю, з якої береш воду. Я надто добре знав свого друга, аби припустити, що він здатний на нерозсудливий вчинок. Я не вірив у таке.

Мовби прочитавши це в моїх очах, мій друг відчув неабияке полегшення, напруга враз спала з нього, мов скотився великий тягар:

— Я їм не суддя. Життя поставить усе на свої місця.

На давніх світлинах видно три класицистичні ротонди, що утворювали вершини рівностороннього трикутника. Два ряди напівусохлих катальп досі нагадують про минуле парку, — залишок колись головної, згодом занедбаної алеї, яка нікуди не веде, раптово починаючись і так само раптово уриваючись, мовби її забули, колись давно переоблаштовуючи парк багато — задовго до того, як мій друг узявся відновлювати його. Південну рослинність витиснула хвоя, берези і вільхи. На центральному вході, прикрашеному аркою з коринфськими колонами, забовваніло погруддя того, хто не мав стосунку ні до парку, ні до міста, ні до краю. З’явились нові доріжки, вздовж них — лави, частину насаджень було викорчувано під майданчик для концертів та літніх вистав.

Упродовж десятиріч парк невпинно занепадав — шляхів ніхто не підремонтовував, у лавах ламалися дошки, доки від самих лав залишилися розбиті бетонні основи, з яких кульбачилася поруділа, мов усохле пагіння, арматура. Фонтан на майдані перед центральним входом перетворився на руїну, бетонні плити потріскали і пощербилися, а рештки рурок, з яких колись били струмені, доїдала іржа. Озерце, що постало разом із парком і, на відміну від ротонд та алей, пережило реконструкцію, давно стало болотом, куди скидали сміття.

— Чому вони не прийшли, не поприбирали, не навели лад?

Парк був однією з двох легень, якими дихало місто, — меншою, а тепер ще й усіченою, наче для того, щоб оздоровити одну його частину, довелося кромсати другу. Щоразу, доходячи до того самого місця, я зупинявся, наче перед невидимою лінією.

Палац сяяв комфортом і розкішшю, про які можна мріяти. В тих хоромах готували і прибирали служниці — п’ятеро найнятих ним жінок. В Богдановому житті то був новий щабель, до якого він йшов, знаючи, що те, яке його, нікуди від нього не дінеться.

— Я підібрав їх на вулиці, — казав мій друг. — Я не олігарх, але даю їм зарплату. Одна — кандидат наук, молекулярна біологія, публікації в світових виданнях, автор винаходів. Кому в нас потрібна наука? «Скільки тобі, Галочко, платили?» Я запропонував їй удвічі більше.

Я відчув величезне полегшення, коли мій друг перебрався назад у своє попереднє житло, де ще не вивітрилися запах страв, приготованих його дружиною, і дух теревень, які ми з ним правили, — невинних і безтурботних. Життя мовби вернулося на орбіту, до якої я звик, а все, що сталося, видалося на мить прикрим сном. Ось зараз розсотається...

Парк, протести, звинувачення, вся та історія з нібито незаконною забудовою, врешті-решт таки узаконеною, газетна шамотня і судові тяганини — мій друг усе витримав і все в нього знову налагоджувалося.

Я пробував уявити, що це я сиджу за кермом. Ось я наближаюся до перехрестя, попереду пішохідний перехід і люди, які вийшли на зебру.

Замість гальм я помилково тисну на газ...

...Їх було збито на смерть, зовсім юну матір з дитиною, їхні тіла годі було впізнати. Два вогники... Їх було розмазано по бампері і капоті, розбризкано на лобовому склі, розтерто впоперек посмугованого зеброю асфальту.

Я перекручую плівку назад, до моменту, в який усе відбулося. Я проробляю це раз у раз, неспроможний зупинитися. Моє серце божевільно калатає. Я чую, як задихаюся. Пальці намацують таблетку, я кладу її під язик. Світ, який розпливався, стає на місце. Потім знову все від початку. І так без кінця. Я перейшов через це.

— Не скніти ж нам вічними дітьми. Життя — для дорослих людей, еге ж?

Життя усамостійнюється від людини, пускається берега і пливе невідомо-куди...

Експертиза виявила в крові наркотичні речовини, проте її висновки небавом було анульовано, один із очевидців відмовився від своїх свідчень і справа розсипалася, як погано складена карткова хатка. Про червоне світло ніхто не згадував.

— Ми всі маємо право на помилку.

Зокрема й на таку, якої не виправити. В’язниця не воскресить загиблих. Смерть завжди безглузда — байдужа до мертвих, безжальна до живих.

Я був його останньою надією.

— Крім тебе, в мене немає друзів.

І він, і я — ми прекрасно знали, що на місці пригоди, як він називав її, злегка кривлячись, наче хтось завдавав йому, коли він те вимовляв, стусана, мене не було.

Він — мій друг, його син — мій похресник. Мертвих не воскресиш, занапастивши тих, хто живе.

— Він — мій син, — його тон нічим не нагадував недавнього володаря життя.

Я погодився дати свідчення.

Витягування сина влетіло в копійку:

— Вони обдерли мене, як липку.

Богдан усе ще був моїм другом, щоправда, тепер я намагався уникати цього слова. Щось у мені вчиняло бойкот, якому я не мав сили опертися. То відчайдушніше хапався за нього, мов за рятівну соломинку, він.

Він переживав шок — я не міг покинути його в такому стані. Життя, на яке він покладався, зненацька підвело його, а ще більше впливо́ві друзі, до яких він звернувся, а вони цинічно скористалися його скрутою. В світі, в якому обертався Богдан, дружба була конвертом, туго набитим банкнотами. Вона вимірювалася акціями в товариствах з обмеженою відповідальністю, підкупленими суддями і знайомими прокурорами і зводилася до спроможності віддячити послугою за послугу.

— А ти, як повівся би ти на моєму місці?

Я не знав.

Я всього-на-всього хроніст.

Він уже оговтувався, і щоб продемонструвати собі, мені і життю, що все вже позаду і він, хай там як, відігрався, було влаштовано урочисту гостину. Хоча він переконував, що все добре, і намагався затримати мене, я покинув його, зіпсувавши свято. Я не знаю, що на мене найшло.

Якийсь час я не відвідував його. Я боявся, що знову виб­люю — на страви, турботливо приготовані його жінкою (йому довелось розпрощатися із служницями), на стіл з червоного дерева, вкритий лляним обрусом, на дорогий перський килим.

Він неодмінно вигарбався би, якби не дурний і нікчемний сон, від якого помітно осунувся — він, який завше зберігав тверезість. Який полюбляв примовляти, що безвихідних ситуацій не буває: завжди можна принаймні пом’якшити наслідки. Й ось невидиме, незрозуміле, нісенітне, яке йшло з глибини його самого, здобувало гору над практичним глуздом, що його він уособлював.

— Он там, звідти воно насувається, — він дивився туди нажаханими, напівбожевільними очима, а його рука тремтіла.

А як суверенно він ще недавно відчиняв їх! Чимало пляшок перед тим, як осісти в затишній гавані його колекції, зазнали незвичайних пригод, що й людям не завжди випадають. Були й такі, яким призначалось завершити земний шлях на королівських столах, вони ж опинялися в його барі — ще донедавна вщерть заповненому, а зараз порожньому.

— Їх там немає, — підтвердив він зчавлено, — я забрав їх. Їх винесли геть.

Я мовчки дивився в порожнечу бару.

Воно з’являлось тоді, коли він найменше за все сподівався, накочувалося і захлинало.

— Влада... — булькотів він. — Ніхто, жодна жінка так не називається!

Він обурювався, наче викрив учинене над ним ошуканство, і несподівано нишк.

Він боявся засинати; як тільки заплющував очі, вона з’являлася зваблювати і мучити.

— «Візьми мене». Щоразу, як я беру її (ти розумієш — це сон), вона чорніє й викручується, перетворюючись на папірець, на тисячі звуглених банкнот. Хіба це життя?! — зойкав він. — І так щоночі.

Його жінка вже більше не усміхалася тим приязним усміхом, до якого я за всі роки так звик. Коли я переступав поріг їхнього помешкання, вона мовчки проводила мене в кінець коридорчика. Я обережно натискав клямку, наче за мутним склом вітальняних дверей лежав небіжчик.

Він сидів у фотелі з пляшечкою, застромленою в рот, що скидалася на ґротескну сиґару, якої він не відкладав навіть для того, щоб привітатися. Здавалося, він не зауважував моєї появи.

— А, це ти, — казав він нарешті блідою подобою свого колишнього голосу. — Сідай.

Якби я не знав про цю особливість мого друга, я подумав би, що він збожеволів. Я знав, як він потребує моєї присутності. Нудота вряди-годи здіймалася в мені, я докладав зусиль і заради нього перемагав себе. Я знав, що він перечікує. Я знав, що він набирається сили. Я був певний, що він усе здолає. І не помилився.

«Багатство, — повторював він у кращі часи, — потрясне здатністю множити себе». Я згадував про нуль, а він, мовби прочитавши мої думки, з осміхом додавав: «Не на нуль, звісно. Цим воно відрізняється від людей. Від отих твоїх пришелепкуватих поетів». На кошти, які йому пощастило врятувати, він справив для своїх синів по будиночку — без газетної шамотні та скандалів.

Невдовзі він ожив і зі свіжим завзяттям зайнявся бізнесом, відродивши його майже з нуля. Немає певнішого зцілення, ніж з головою поринути в улюблену справу. Таким я знав його. Таким він викликав симпатію; його знову шанували, його імʼя знову опинилося на слуху. Нічні кошмари розтиснули свої обценьки, до мене повернувся мій друг.

Його застрелили на порозі будинку, куля поставила останню крапку в серії фатальних збігів; то було жахливе непорозуміння — Богдан не мав ворогів, він з усіма вмів знайти спільну мову, навіть тоді, в тій історії з парком. Він нікому не заподіяв зла. Він саме вийшов з новісінького лендровера, яким пишався.

Богдан кохався в автомобілях, так що навіть пригода з його сином не змогла нічого в цьому змінити. Він замовляв каталоги. Навідуючись до нього, я не раз заставав його над їх розгляданням. Він запитував, чи подобається мені автівка, зображення якої дивилось на нас, проте я знав, що вибір уже зроблено, тож лише кивав. Він міняв їх щокілька років, мій друг міг собі дозволити це.

Він навіть не зачинив дверей автомобіля — Богдан довіряв людям. Він ішов туди вперше увімкнути світла, в тій чарівній казці, щойно збудованій. Він зводив їх не собі. Для себе він більше ні садиб не ставив, ані бажав перебиратися в апартаменти котрогось із тих будинків, що їх споруджував. «Мені й тут незле», — усміхався, мовби вибачаючись.

У мить, як життя покидало його брезкле тіло, його губи осяяв сторожкий усміх, наче після вечірньої грози показалося перед тим, як остаточно сховатися, сонце. Блідий відсвіток закарбувався на його мертвому лиці. З таким самим виразом колись давно він простягнув мені пляшечку, з якої все почалося. Ніхто не знав його так, як я.

Я пригадую його, яким він лежав у труні, а я стояв над ним. Він з усього знаходив вихід — коли я з успіхом склав вступні екзамени, а йому забракло балу; коли та, яку ми кохали, вийшла заміж і я не зміг з цим упоратися; і ще в тисячі інших випадків. «Ти справді з усього знаходив вихід. Та чи знайдеш ти його цього разу, коли віко закриють і приб’ють цвяхами, труну опустять у яму і засиплять землею? Чи чутимеш, як грудки глухо вдаряють об деревину?» — майнуло мені. «А навіщо? — до мене долинає його бадьорий, як у старі добрі часи, голос. — Його вже давно знайдено. Для нас усіх».

Моментами мені химерилося, що він зовсім не загинув, а перехитрив мене, залишивши сам на сам із тим, що сталося. «Ти приховав від мене...» — дорікав я йому, на що він, давно мрець, безтурботно відповідав: «Тепер це не має ніякого значення». «Для тебе воно й тоді, — я певний цього, — не мало». «Шила в мішку не сховаєш», — згоджувався він, наполовину винувато, наполовину поблажливо.

Хоча я пережив його, але якщо уявити життя змагом, яким воно буває між найліпшими друзями, мене не покидає сумнів, що перемогу здобув не я, а він. Він, який відкупився від мене талісманом, — перед самою своєю смертю. Брязкальцем, що втратило силу, насправді ж ніколи її не мало. Шахрайство, облуда, фокус-покус... Скляна пляшечка, здатна помножити на нуль найбільшу трагедію, надавши їй вигляду невинної дитячої витівки.

Мої губи торкаються холодного горлечка, мої плечі скидаються від безгучного сміху, каламутна паволока застилає погляд.

— Пляшка, затям собі, відчиняє будь-які двері.

Закінчивши інститут, ми знову опинилися на роздоріжжі.

Я не скористався його порадою, ставши звичайним шкільним учителем.

Я розповідаю дітям історію, цю моторошну казку, яка хай нічому й не вчить, проте знати її таки варто.

Дітям таке цікаво, вони слухають, розкривши роти. Для них все те — пригода; може, так краще — хтозна.

Я не маю кому передати своє ремесло — молодь відмовляється вчителювати.

— Чи могло все бути по-іншому?

Я здригаюся. Учні нерідко ставлять мені це запитання. Я постійно про це думаю. Ми не знаємо, що і як, ми — сліпці.

На старості очі часто сльозяться.

Чи могло все бути по-іншому...

Я досі кохаю її. Це усвідомлення дає мені снагу, я розриваю кайдани, що приковують мене до мерця, до його живого старшого сина, мого похресника. Я бачу вдалині згорьовану постать — літню жінку, яка в одну мить утратила все, ради чого жила. Я простягаю руки і біжу їй назустріч, щоб відвернути те, що зараз неминуче відбудеться. Якщо добіжу, все пере­снується назад, і я зроблю так, щоб його не сталося.

Життя немає нічого спільного з тим, що на сторінках підручників. Не більше, ніж прізвища на мармурових плитах з людьми, закопаними під сподом. Оберемок безглуздостей, яким ми прагнемо надати сенсу, життя ж перекроює.

Ти не зчуваєшся, як настає мить, коли у все, хай що би ти робив, хоч що казав би, закрадається фальш. Твої почуття починають видаватися гротескними, а дії — недолугими. Між світом, що в тобі, і зовнішніми подіями стається розрив. На його тлі твоє кохання постає таким самим нікчемним, як пляшечка для годування немовлят біля губів дорослого.

Мені так, ніби я зрадив батьків, їхнє кохання, що витримало терор і табори.

«Я люблю» — порожні слова, в яких гуде вітер змарнованих років. Я так і не подужав наповнити їх змістом.

Життя, прожите в самоомані.

Я відчуваю її терпкувато-солодкий присмак.

Я знаю, що в мене немає іншого виходу, як іти до кінця у сподіванні на прощення.

Я повторюю слова, наче молитву.

Я просуваюся кладкою, вузькою і спорохнявілою, на інший бік — той, який утрачено...

Зі школи мене забирала мати, в мене закінчувався подовжений день, у неї — робота. Пообіддя були такими самими обов’язковими, як ранкові заняття, звільнення в нашому класі мав лише один хлопчик, який часто хворів. Він був миршавенький і мовчазний, а невдовзі його взагалі забрали. Куди його перевели, я не знав. Побачивши його одного разу в місті, я відчув щось подібне до полегшення — він жив і виглядав здоровіше, ніж яким я його пам’ятав. Підійти і заговорити я не наважився.

— Ти впізнала його? — запитав я у матері.

— Кого?

— Він ходив до мого класу.

Я назвав ім’я та прізвище. Ще й зараз я можу перелічити всіх, з ким навчався, тоді як риси більшості з них стали розмитими, наче їх спотворила відстань у півсотні років, за які зір зносився над шкільними зошитами та підручниками.

Мати заходила до класу і, доки я складав ранець та одягав пальто, обмінювалася кількома реченнями з пообідньою вихователькою — низькою жіночкою в бурштиновому намисті, яке було на ній завжди, байдуже, в що вона одягалася. Вона прийшла до нас по операції, щось сталося з її голосовими зв’язками; вона говорила тихо, майже пошепки. Навіть якби захотіла, вона не змогла б на нас нагримати.

Якось, закінчивши школу, я прийшов на зустріч випуск­ників. Ми зайшли до рідного приміщення і сіли на свої місця. Мої коліна вперлися в стіл, я засовгався, намагаючись прилаштуватися. Авжеж, моє місце давно вже з іншого боку.

Мені було шкода того, чого я до пуття не зміг би окреслити. Я сумніваюся, що хто-небудь спромігся би. Я мало знав, як склалося в моїх колишніх однокласників, — хто з ким одружувався, хто де навчався, хто чим займався. Якийсь час я безугавно думав про нього, якого перевели до іншої школи. Знову я почув про нього, коли ми стали дорослими. Одного дня він вийшов на площу в центрі міста, облив себе бензином і підпалив.

Частина парт спорожніла, за деякими ще сиділи школярі, чекаючи на батьків. Мене завжди забирали десь посередині.

— Скажи вчительці «До побачення», — нагадувала, схилившись до мого вуха, мати.

Ми покидали клас, школу, подвір’я, по дорозі заходили до крамниці, де мати купувала хліб, а для мене духмяний пундик — нагороду за навчальний день, яку я з’їдав, ще не дійшовши до перехрестя. Вдома мати ставала готувати вечерю, за яку ми сідали пізно, так що я лягав спати з набитим кендюхом. Удосвіта від усього того нічого не залишалося, наче воно кудись, поки я спав, вивітрювалося.

— Збирайся, там твій дідусь.

Нас залишилося двоє — так пізно мене ще ніколи не забирали.

Я розгубився... Обох моїх дідів не стало задовго до мого народження: одного забрала хвороба, іншого — авіабомба. Один пішов на похорон свого друга, звідки вернувся заслаблим, зліг і довго та повільно згасав, інший загинув упродовж секунди.

Того дня по мене прийшов мій батько.

Людське життя — аркуш, в який внесено зарубки, мов позначки в учительський зошит. В ньому занотовано все, ти можеш про те й не пам’ятати.

Електроголярка створює характерний звук, сховані під захисним покриттям ножички працюють натужно, незвиклі до довгої щетини. Я виймаю її з шухляди, а потім кладу назад. Те, що осипається, нагадує попіл — сірувата, майже біла зола, я змиваю її водою.

Ми вмираємо повільно й потроху. Ми вмираємо, ще не народившись. Ми перетворюємося на попіл швидше, ніж нас кремують. Чохол геть зносився. Ті, від кого я отримав її в подарунок, давно на пенсії, а декотрих уже немає.

Я ніколи не святкував уродин. Рік починався першого січня, а закінчувався тридцять першого грудня, і десь між цвітінням тюльпанів і першими зачервонілими ягодами на черешні позаду автостанції — день, який нічого не означав. Один із багатьох, яких у році триста шістдесят п’ять. Він губиться в буянні прокинутого життя, тоне в зелені. Шелест молодого листя заколисує його, загойдуючи, мовби загоюючи.

З віком людина починає боятися цієї пори — весна нагадує їй про те, що ніколи не повториться. Осінь раптом здається спокійною і гармонійною. Зима, коли сніг та ожеледь, перетворюється з утіхи, якою колись була, на виклик. А літа мовби немає — лише календар на стіні нагадує, що воно позаду.

З дзеркала на мене дивиться лице старця. Я бачу його щодня, сьогодні воно видається мені не моїм, наче хтось чужий витріщується на мене — втомлено, недовірливо, налякано. Колись воно було молодим. Колись усі ми були юними...

Історія не знає умовного способу. А ще вона така сама абстрактна, як математика. Досить піддати її випробуванню людиною, як вона розсиплеться на порохно. Жодні історичні концепції нічого не варті — вони не здатні розповісти про почуття, тривоги, випробування. Через мої руки перейшли десятки підручників — ні один не виражає людського болю. А без нього немає історії. Історія — рана, що не загоюється. Її не зцілиш ні словом, ні мовчанням.

Чи бачив хтось підручник, який мовчить? Я такого не знаю. Історія — велика навчителька життя. Маґістра віте... Цими словами Цицерона я впродовж десятиріч починаю читання курсу світової історії. Що змінилося за дві тисячі років, відколи їх уперше озвучено? Ви скажете — все, я заперечу — нічого. Скільки губ процитувало їх переді мною? Який вони мали вигляд і як складалося їхнє життя? Що я знаю про них?

Колись я вірив у ці крилаті слова; що старшим ставав, то більше назбирувалося сумнівів, але я й далі тримався за них — механічно, за звичкою, як за молитву. Сьогодні я впевнений у їх нісенітності. Красива фраза — не більше; виточена, як і все, що виходило з-під пера цього оратора, яким я непомалу захоплювався. Воно засліплювало мене, мов позолота. Вишуканий надгробок із чудернацьким ліпленням і янголами над великою братською могилою. Авжеж, це і є вона, історія, — велетенська могила, над якою ми стоїмо.

Чи могло все скластись інакше? Якби мій батько одружився з якоюсь іншою жінкою, що було би тоді? Що було б, якби того недільного дня, про який я нічого не пам’ятаю, злива завадила моїй матері вийти зі мною до парку? Невже все подальше життя залежить від одного-єдиного збігу? Якби я не зустрівся з Богданом, мене не віддали б до тієї самої школи, і я запевне не зустрів би її — ту, яку покохав назавжди.

Життя — на долоні. Я не маю чого приховувати. Розказуючи про когось, найбільше ми розповідаємо про себе. Те, як ми розповідаємо, розповідає про нас.

Я стою біля вікна, між моїми пальцями затиснена сиґара — справжня кубинська сиґара, що пролежала багато років за склом, наче сувенір на згадку з далекої подорожі. Хіба життя нею не є? Вона триває довше або коротше, інколи видається, ніби їй не буде кінця, інколи ж вона закінчується, до пуття не почавшись, безглуздо і несподівано, залишаючи рану, якій не зарубцюватися. Це лише так здається. Можна встигнути, а можна проґавити. Щось спонукає йти, ми квапимося, заледве щось усвідомлюючи. Моя подорож добігає кінця.

Одного разу я приніс і поклав її на полицю. Я спостерігаю, як в’ється димок. Сиґара ледь тремтить; чужа рука — стареча, тонка, наче стерлася, шкіра обтягує кістляве зап’ястя. Рука мерця, який помер заживо, він іще пересувається, виходить надвір, відчовгує той самий шлях — не так жваво, як п’ятдесят років тому, і хоча його зустрічають такі самі, як завше, допитливі очі, пройдене щодня більше і більше перетворюється на дорогу в нікуди. Мерцеві немає чого боятися.

Перший у моєму житті тютюн, до того я жодного разу не курив. Я затягуюся і закашлююся, наче підліток, якому дим потрапляє в легені, я відчуваю легке запаморочення, очі ще дужче сльозяться.

Хто я такий? А моє життя?

Димок в’ється вгору, розчиняючись у повітрі. На мене дивляться очі моїх учнів, їх десятки, сотні, тисячі. Вони звинувачують мене в неправді.

Історія має тільки вчора.

Моє ремесло — перебріхування.

Хто в змозі розповісти?

Я розповідаю історію того, хто тривалий час був мені другом. У мене немає бажання щось приховувати. Я не маю наміру, хоч би що, замовчувати. Кожна історія має початок і кінець, її годі змінити. Хтось поставить останню крапку.

Попіл із сиґари падає на підлогу, крихітна купка, що розсипається від доторку до паркету. Від людини залишиться трохи більше.

— Нікому, хто множить на нуль, не минеться.

Я вірив у те, що казав.

Богдан засміявся.

Ми були великими друзями.

Нам було по двадцять із незначним чубком, життя заповідалось, як довгий день, коли щойно зійшло сонце.

Я зростав напівсиротою. Того дня, як батько прийшов по мене, я ще не знав, що всі наступні рази забиратиме мене він, доки якогось дня я піду і повернуся самостійно.

Коли ми переступили поріг, він сказав, що сьогодні ми засинатимемо без мами.

А я все одно чекав, коли вона прийде, і так у чеканні заснув.

Наступного ранку, розплющивши очі, я запитав:

— Де мама?

— Померла.

Батько промовив це тихим, утомленим голосом.

Я зрозумів, що сталося непоправне, однак ще не міг збагнути всієї його незмірності.

Я ще не усвідомлював, що відсьогодні і всі наступні ночі, доки стачить батькового життя, ми господарюватимемо без неї. Що без неї я плакатиму і сміятимуся, і вона не зможе разом зі мною розділяти радість моїх успіхів і розчарування від невдач.

Батько робив усе, щоб замінити мені матір, проте найтурботливіший батько не здатний заступити тієї, якої мені так бракувало!

Поволі ми стали друзями в нещасті. Материна смерть міцніше зблизила нас. І все одно час до часу я не міг втриматись, щоб не сказати цих слів — вони самі вихоплювалися з мого серця:

— Я так хочу побачити її! Щоб мама всміхнулася і я пригорнувся до неї...

Батько так і не привів іншої жінки в наш дім. Він казав, що по-справжньому закохатися можна лише раз, і та, якої це стосувалося, чекає на нього там.

— Де, батьку? — я саме закінчував школу.

— Де немає війн. Де поготів усе інакше.

Атож, де немає війн і де в матері маленького хлопчика не відривається мирного березневого дня, коли в чистому небі сяє сонце надії, тромб.

— Беріть, останній букет.

Тут завжди продають квіти. Жінка виймає одну. Ще перед тим, як я обертаюся і йду геть, вона пропонує її закоханій парі — юнакові і дівчині, які прошкують обійнявшись.

На краю тротуару свіжі жоржини. Я кладу букет поруч. Уранці двірники викинуть їх на смітник, увечері я принесу свіжі.

Я спираюся на паркан, металева гофрована бляха, якою відгороджено будівельний майданчик. До того, як почали вигрібати землю під фундамент, тут ріс невеличкий сквер, кілька дерев, затиснутих між будинками.

Мені нікуди не хочеться йти, я опускаюся на бетон.

Мій дім тут.

Я чекав на розі п’ятиповерхової коробки, що виступала клином до перехрестя. Востаннє його потинькували в червонувато-теракотовий колір, рештки якого досі вирізняють його на тлі сірої панорами довколишніх споруд.

Її довго не було. Щоразу, як хтось виходив з під’їзду, все в мені стрепеналося.

Кохання не гасне.

Перейти через усе.

Останній крок містком над прірвою.

Якийсь час я ступав назирці. Якби все склалось інакше, ми йшли б поруч.

Я так і не заговорив до неї. Останньої секунди мені знову забракло духу.

Я спізнився на багато десятків років.

На два життя, яких не повернеш.

Я вдома.

Раптом я відчуваю в руках пляшечку.

Я щосили жбурляю її.

Я бачу, як розлітаються навсібіч, наче у вповільненій зйомці, скляні друзки.

Якщо зможеш, кохана, прости.

...Відчиняє будь-які двері...

І зачиняє.

Богомаз

Не знаю, чому. Тоді я цього ще не знала. Колючий дріт звисав іржавими пелехами, а написи, якими рябів бетонний мур, покривало гігантське Я КОХАЮ ТЕБЕ, мов мазь обсипане вітрянкою дитяче лице. По той бік спиналася шпильчастими вежками церква.

Крім нас, усередині нікого не було. Хоча стояв липень і дерлося вгору, наче запізнювалося, ранкове сонце, в приміщенні тхнуло вологістю й пліснявою, крізь понищені вітражі млоїлося світло, надто кволе, аби розсіяти сутінки.

Він стояв на пересувному риштуванні, яке нагадувало дерев’яні гнізда, що їх діти облаштовують в кронах крислатих дерев. Спершу він не звернув на мене уваги, потім раптом заціпенів, а тоді, не обертаючись, запитав:

— Тут хтось є?

Мов сліпець, вловивши чужу присутність.

Я притулилася плечем до холодного муру, вкритого сірим накипом. Мій погляд вчепився в його руку, якою він вів, наче дириґував невидимим оркестром, який виконував повільно-заспокійливу, невловну мелодію. Коли він спускався, під його ногами порипували, мов захриплий орган, дошки. Худорлявий, невисокий — привид занедбаної будівлі.

Він не помітив мене, вирішила я, проте, не дійшовши до порогу, він раптом зупинився.

— Привіт.

Якби ми колись зустрічалися, я неодмінно запам’ятала б його — такі риси, як у нього, в’їдаються в пам’ять, а ще в нього був рубець над правою бровою.

— Ти не йдеш?

— Куди?

Він знизав плечима:

— Адже ти звідкись прийшла.

Я кивнула:

— Авжеж.

А потім додала:

— Нізвідки.

Він промовчав, і тоді я повторила:

— Я прийшла нізвідки.

— Ти не маєш куди вертатися?

Він звів брови, від чого рубець злегка вигнувся, подібно до питального знака в кінці речення.

— Не маю бажання.

Сірувата блакить, що наче ввібрала багато-багато не завжди безхмарного неба.

— Ходімо.

— А малярські знаряддя, ти не забираєш їх?

— Сюди ніхто не приходить. Тут, так би мовити, моя майстерня, — він усміхнувся. — Ти перша відвідувачка.

Я відчула тепло широкої долоні з майже юнацькими пальцями на своїй холодній, як лід, руці.

— Сюди.

Він повів мене через сірі острівці асфальту, що їх трава кришила на грудки, від яких одного дня не залишиться сліду. Закрехтіла, випускаючи нас, хвіртка.

— Я сприйняла тебе за сліпого художника.

— Непогана метафора.

— Адже є сліпі музиканти...

— «Сліпий музикант».

— Ти знаєш його?

— Він змусив мене заплакати. Тебе також?

— Так. Ні. Ти про що?

— Ти його взагалі читала?

— Що?

— Книжку.

— Ні.

— За її підсумками ми писали твір «Мистецтво в долі людини», за який я отримав двійку. Моя мати схопила берет, як щоразу, коли йшлося про життя і смерть, і почесала до школи. Твір, звісно, пістрявів помилками, не заслуговуючи вищої оцінки. Кілька днів поспіль я муштрував під її керівництвом граматику, косячись на полицю, з якої до мене підморгував, заманюючи шукати скарби, пірат.

— У тебе є брат або сестра?

— Ні. А в тебе?

— Не вийшло.

— А мої не старалися.

— Це все одно краще.

— Що нікого немає?

— Що не старалися.

Ми прошкували парковою алеєю між дерев з посіченою написами і знаками корою, чиї крони спліталися високо вгорі в зелене склепіння. Між стовбурами, то тут, то там стирчали порохняві, наче зіпсуті зуби, пні.

— Ти теж робив це?

— Доволі давно.

— Це роблять усі хлопці.

— Так, з цього можна вивести теорію.

— Хочеш, вгадаю, що з того твоє?

— Не вгадаєш.

— Ти не писав?

— Не в корі дерев.

— А де?

— У школі.

— Звичні капості?

— Можна сказати й так.

— Що саме?

— «Я люблю тебе». Не надто оригінально, еге ж?

— У любовних зізнаннях мало оригінального.

— Якщо ти не закоханий.

— Кохання — засліплення.

— А я сказав би — пригода, далеко не найгірша з тих, що можуть спіткати людину.

— Доки одного дня тобі відкривається обман...

— А дружба? А спогад? Без цього всього людина порожня, як храм без вірян. Без спогадів і фантазій. Живеш, доки надієшся. Можна не здійснити жодної, але не мати мрій?

— І вона прочитала?

— Ні.

— Чому?

— Ніколи не сиділа за тією партою.

— Співчуваю.

— Не пощастило.

— Чому ти не написав на іншій?

— Написав би, якби пробрався до класу, коли нікого не було, як у «Нічній школі» Кортасара.

— Ти міг запросити її в кіно, врешті — освідчитися.

— До цього я був ще менше готовим.

— Ти втратив її?

— В останній момент мене раптом прорвало.

— Ти багато разів закохувався?

— Раз. Напевно.

— Як це?

— Гаразд, півтора.

— Не розумію.

— Я й сам цього до кінця не збагнув.

— Ти кохав ще когось?

— І так, і ні.

— Ви зустрічалися?

— Ні.

— Що ж у такому разі між вами було?

— Ніч.

— І все?

— Все.

— А перед тим ви були знайомі?

— Авжеж, дуже довго, відколи себе пам’ятаю. Відтоді чимало всього змінилося.

— Відтоді...

— Коли музика означала для мене дуже багато. Книжки, музика, потім знову книжки. Ми мешкали двері в двері. Ірина була на п’ять років старшою, її батько помер, їй не виповнилося тринадцяти. Він лежав у труні, восковий, зі складеними руками. І хоча він був не першим мерцем, якого мені довелося побачити, ще довго по тому, як його поховали, я боявся залишатися сам, жадаючи якнайшвидше заснути й проспати, не прокидаючись, до світанку. Вона жила з матір’ю, а я за стіною зі своєю матір’ю, і якби не різниця у віці, можливо, між нами зав’язався б роман. Вона сприймала мене за малюка, мені ж вона здавалась дорослою. «Малий, ти трохи невчасно. У мене сесія». Я стишував музику. А потім вона запитала, чи я не позичив би їй касет для «невеличкої вечірки», тих касет я не мав, я запропонував їй інші, здається, я їй подарував їх, музика вже не проймала мене, як передше; вона кохалася під них зі своїм німцем, а невдовзі чкурнула з ним геть — від себе, від мертвого батька, від розбитого невідомо-ким кухонного вікна, із зачарованого кола, де посіла би місце своєї матері, одного дня так само прокинувшись біля мертвого тіла, можливо, в тому самому ліжку. Я одягнув вітрівку і якомога тихіше вийшов з дому. Зрідка вона надсилала листівки, звертаючись на ім’я і прощаючись незмінним «Тримайся, малюче», тоді як мені стукнуло вісімнадцять, а одного разу напередодні Різдва з містечка під Дрезденом надійшла бандеролька з диском мого колись улюбленого гурту. Я вклав його і коли забриніли перші акорди вступного програшу, оте незрівнянне соло,за яке я ладний був віддати душу, я мало не збожеволів — шмат життя, вміщений на звуковій доріжці. Ми бачилися ще двічі — коли вона приїхала ховати свою матір і... того другого разу, як продала помешкання, а поїзд, на який узяла квитки, відправлявся наступного дня опівдні. Ірина переступила поріг, за тонкою стіною — минуле, що належало наче не їй, а комусь іншому, ненароком до неї подібному. Ми танцювали, скільки крутився диск; музика стихла, а ми продовжували кружляти, мовчки й бездумно. Потім... Потім я лежав, дивлячись на смужку місячного сяєва на її спині, а вона сиділа на краю ліжка. «Чому так, малий?» Що я міг відповісти? Я розміняв тридцятку, мав сім’ю, а жив сам, десь у Німеччині на неї чекав її чоловік. «Хто поверне все це назад?» Ніхто. Ми обоє це знали. Я провів її на вокзал. Додому прийшов пізно ввечері. На столі на мене чекала пляшка червоного вина і кілька недопитих крапель на дні.

Типова забудова початку шістдесятих, низькі п’ятиповерхівки з пласкими дахами, без ліфтів, між ними вклинилося кілька свіженьких висоток. З вивішеної під вікном першого поверху білизни скрапувала вода і ширився запах прального порошку. З чийогось балкону озвався собака, спершу загавкав, а тоді жалісливо завив.

— Моя бабця була на сім років старшою від дідуся. Вона — висока й огрядна, він — низький і худий; в ательє дідусь ставав на дерев’яну основу, призначену для дітей, завдяки цьому трюкові на світлинах він на одному рівні з бабцею. В день їхнього одруження він подарував їй перламутрове намисто, виміняне в острів’ян. Капітан, з яким він виходив в океани, знав Джозефа Конрада. Я захоплювався Конрадом, а ще більше мене бентежив зв’язок із великою літературою; коли я думав, що дотичний до неї, шкірою пробігав трем, наче струм. «Лорд Джим» — відповідь на запитання, яке безуспішно ставив собі Родіон Раскольніков; Раскольнікова стискали понурі мури, тоді як перед Джимом простирався неозорий океан. Раскольніков закінчує каторгою і преображенням, Конрад, одначе, переконливіший. Типова російська розв’язка...

— Преображення?

Він засміявся:

— Каторга.

— В селі дід знову перетворився на гречкосія, наче ніколи нікуди не вирушав. Линви, що прив’язували його до рідної землі, виявилися міцнішими за корабельні. Шкода, що я не застав його! Наша родинна історія була частиною оточеного пагорбами і ліском світу з єдиною дорогою; в час мого дитинства пагорб, звідки витесували вапняк, яким засипали ями, нагадував недоїдений пиріг. Там, де колись текла річка, в якій голіруч ловили рибу, ще зміїться рогіз. Я привозив його до міста разом з домашнім сиром, сметаною, курячими яйцями і гускою. Гуска — святе. Мама витоплювала з неї лій, яким, щойно наставав лютий, натирала мої закладені хрипотою груди, а коли я одужував, буяла весна.

— Після сорока для жінки кожний рік — вирок, якому вона не має що протиставити, крім косметички з кремами.

— Якщо в тебе тугий гаманець, до тебе навідаються добродії — пан Силікон і пані Ботокс, запевнивши тебе, що вже завтра ти на третину помолодшаєш. Вони спотворять тебе, переробивши на ляльку Барбі, а ти помилково гадатимеш, що відкупилась. Марнославство не безкоштовне.

— Людина прагне бути молодою і гарною, хіба це не логічне бажання?

— Великі поети гинули юними і красивими, а їхня поезія, молода й неповторна, залишалася. Сто, двісті років, а вони — не змінилися. Хто скаже, чи витримали б вони випробування віком. А їхні вірші?

— Жінка сприймає себе інакше, ніж чоловік.

— Це лише так здається.

— Одного ранку я підійшла до дзеркала і... побачила старіючу жінку, яка втупилась у мене нажаханим поглядом.

— Ми змінюємося, тоді як нам здається, що ми такі, як були. На самому краєчку свідомості жевріє самообман. Ми віримо в диво, що нас це омине, доки раптом опиняємося з цим сам на сам. Коли показують літніх людей, неодмінно говорять про бідність.

— Чому?

Він знизав плечима.

— Тривалий час в Іриному помешканні ніхто не оселявся, зараз там галасують діти, наповнюючи будинок життям. Якось мені подумалося, що старість приходить тоді, коли тебе починають дратувати дитячі голоси за стіною. Ботокс проти цього безсилий. Для мене вони, наче рідні.

— Тобі подобається тут?

— Я тут виріс.

— Ти міг би переселитися. Люди часто переїздять. Тобі ніколи не хотілося опинитися далеко-далеко, де тебе ніхто не знає?

— Не раз.

— От бачиш.

— Я опинявся.

— Ти кудись їздив?

— Безперечно.

— І часто?

— Ще б пак!

— І як там було?

— Потрясно.

— Це десь далеко звідси?

— Коли як, часом бувало далеченько.

— Дуже?

— Дуже.

— Дуже-дуже?

— Ти навіть не уявляєш. Мені й самому не віриться.

— В тебе там родичі?

— Ні, зазвичай там узагалі не траплялось людей. Ну, таких, до яких ми звикли.

— Ти хочеш сказати, там вони кращі?

— Ні.

— Гірші?

— Інакші.

— Як це?

— Як тобі пояснити...

— І давно це було?

— Давненько.

— А ти мав там, куди мандрував, друзів? Адже коли часто кудись їздиш, у тебе з’являються нові знайомі.

— Авжеж.

— Багато?

— Залежно від того, куди я мандрував.

— Ти листувався з ними?

— Звичайно, ми підтримували стосунки.

— А куди була твоя остання подорож? Ти можеш розказати що-небудь про неї?

— В сузір’я Центуріона. Свого часу я міг би не вгавати про це день і ніч, тепер багато що стерлося. Вдруге я такої подорожі не втнув би, сьогодні — ні. Це як сон: прокидаючись, ти ще бачиш його, а вже через мить усе розпливається, залишаючи по собі розмиті контури.

В його словах бринів ледь уловний щем.

— Твоє найбільше розчарування?

— Я заснув у спальному відсіку міжгалактичного шатла, передавши капітанські повноваження своєму заступнику, моєму однокласникові, який, звісно, ні про що не здогадувався, а прокинувся в сільській хатинці, і перше, що я почув, — як дзижчала муха. Ти не уявляєш! Тепер я дивлюся на це інакше, — він усміхнувся. — Гадаю, мені неабияк пофортунило, адже могло щось статися, і ми ніколи не повернулися б. Коли я опамʼятався, переді мною стояло квасне молоко, а на тарелі лежав окраєць хліба. Найкраща, яку в такій ситуації можна помислити, розв’язка.

— Я ніколи не була на селі.

— На відміну від матері, цьоця, в якої я проводив добрячу частину літніх канікул, не залишала записок. Не подумай, що вона була неписьменною, за її плечима повноцінна восьмирічка. Просто в світі, куди я потрапляв попри бажання, письмо не мало аж такого значення, на відміну від оповіді, яку підтримували оцупками кострубатих слів, тоді як письмо пов’язувалося з міськими урядниками, викликами, квитанціями, повістками, що рекрутували до війська, звідки повертались каліками та мерцями. Письмо робило винуватими, комусь чимось зобов’язаними, змушувало переховуватися, відкуповуватися, брати до рук зброю, боронити себе, обійстя, дітей. Я застав оповідь у мить розпаду, коли на її місці утворювалася порожнеча.

— А все ж таки, ти переселився би куди інде? В інше місто, взагалі кудись, де ти ніколи не жив і не був?

— Нащо?

— А хоча б просто так.

— Тут — історія.

— Якраз для того, щоб її назавжди позбутися.

— Гадаєш, таке можливо? Те, що було з тобою, — не підручник. Його не викинеш на смітник.

— Податися геть і почати спочатку.

— Від нуля? Відмовитися від себе і стати кимось іншим? Це ілюзія.

— Якби в тебе був цей єдиний вихід?

— Я зробив вибір.

— Адже людина повинна мати право на ще один шанс.

— Безумовно, до того ж не один.

— Шанс почати з чистого аркуша.

— Ти хотіла б?

Сходи з почовганими стінами, на стелі — кіптяві плямки, в їхньому осерді — звуглені сірники. На майданчику між поверхами вазон.

Він перехопив мій погляд:

— Красень. Його виставили десь щойно. Коли я виходив з дому, його тут не було.

— Так просто: виставити за двері.

Він кивнув:

— Рослина нічого не скаже в свою оборону.

Він підважив горщик.

— Важкуватий, але разом ми здужаємо.

— Що ти замислив?

— Занесемо його до мене.

Пересохла земля, на поверхні якої руді струпи, що накипіли від тривалого підливання водою з крана. Ми просувалися сходина за сходиною, раз у раз перепочиваючи.

— Рододендрон.

— А я й не здогадувалася, що він так називається.

— Такий ріс у вестибюлі книгозбірні, в якій я дещицю божевільних років позичав книжки. Можливо, він там і зараз стоїть.

— І я знаю його.

— Теж звідти?

— Ні.

Ми з різних галактик.

— А звідки?

— Та так, з одного ресторану.

Дійсність, в якій я формувалася, була мереживом відбитків кривих дзеркал.

— У природі рододендрон цвіте раз на чверть сторіччя. В домашніх умовах — практично ніколи. Тужить за батьківщиною.

— Може, його тому й виставили, щоб не заразив тугою?

— Можливо.

— А де його батьківщина?

— Далеко-далеко на Півдні. Там, де пірати ховають скарби.

Брунатно-червоні, мов полежана вишня, двері. Номер, клямка, під нею замок.

— За багато часу ти перша гостя, не враховуючи зчитувачок лічильників, занудних тітоньок, за винятком однієї, з якою ми знайшли спільну тему. Прийшла по показники, а закінчилося Шаламовим.

— Це так зветься стрибання в ліжко?

Він засміявся:

— Шаламов описував пережите, а вона завідувала бібліо­текою. Потрясні тексти, короткий період суспільного прозрівання, що захлеснувся в новому приступі перебріхування, адже годівниця нікуди не поділася. Шаламов лише заважав.

— Але ж нічого не змінилося.

— Саме тому. Ті, які засадили його, поцупили в нього оповідь, привласнили її, почали розповідати від себе, наче то вони постраждали, звівши врешті Шаламових, Антоненків-Давидовичів — усіх, хто мав що сказати, до десерту на номенклатурному бенкеті. Нам завжди бракувало інтелектуалів. Жменька дисидентів, з якими система загравала, доки второпала, що їй нічого не загрожує. На той час третина тієї жменьки вже померла, третина скурвилася, решті заткнули пельку. Ні, сьогодні тебе не вбиватимуть і не запроторюватимуть на Колиму. Ти можеш базікати, скільки тобі заманеться, тільки от ніхто не почує тебе. Знаєш, як це робиться? Доволі просто. Прагнулось зовсім мало — правди.

— Ти отримав її?

— Так.

— І що вона тобі дала?

— Знаєш, як висловився Мандела? «Я навчився ненавидіти систему і любити моїх ворогів».

— Він що, святий, цей твій Мандела?

— Святі не беруться до зброї.

— Він убивав?

— Він чекав поступок з боку сильнішого, даючи втямки, що за зброю людина береться в безвиході. Мандела народився, коли почалася Перша світова, двадцять сім років провів за ґратами, де, зрозуміло, не увесь час вирощував помідори. Якби не зброя в руках чорних хлопців, нічого, швидше за все, не вийшло би. Разом із тим, якби не преображення, якого він зазнав на даху в’язниці, Африка захлиналася б кров’ю. Його обрали першим темношкірим президентом його батьківщини. Тієї миті, коли ставав ним, він збагнув, що представлятиме тих, які жили на тій землі споконвіку, і тих, для кого вона стала в різні часи домівкою. Чи можливий у нас Мандела? Я часто запитую себе про це. Щойно народжена країна з потенціалом, про який можна мріяти, — нікчемний задвірок найбагатшого континенту. Мораль — для слабких. Якщо не набив кишень, ти звичайнісінький слабак, вартий зневаги, ізоляції і забуття. Прокажений, якого оминатимуть, обпльовуватимуть, а коли священик нагадає про співчуття, пожбурять огризок. Магатма Ґанді? Тільки не в нас. Нельсон Мандела? Десь там, на протилежному кінці планети.

Він був зовсім інакшим. Коли ми познайомилися, він перебував на початку свого справжнього шляху, сам ще до пуття не здогадуючись. Ми перебували, він і я.

— Ось так я живу і не уявляю себе деінде. Звідси мене не викурить навіть війна, — він на секунду задумався, його чолом прокотилася хвилька, розбившись об рубець над правою бровою. — Тут мій дім. Хай будуть прокляті ті, хто розпалює ворожнечу.

Помешкання, яких тисячі, проте не було жодного фальшу, нічого, що волало би: це — брехня. Людина схильна оточувати себе примарами у вигляді симпатичних абищиць. Розбита порцелянова фігурка — страшніша трагедія, ніж сторонній біль.

Коли я розціпеніла, мені здалося, що спливло невідомо скільки часу. На столі стояла крихітна вазочка, наповнена оливками. Я взяла одну.

Він повернувся, тримаючи півхлібини і шоколад з жовтим сонцем і білою чайкою з розкритими крильми. Я обережно опустилася на стілець, наче він міг піді мною зламатися.

Порізані скибки пахнули житом і коріандром. Він зачерпував суп, розподіляючи двома порціями.

— Тут неподалік тролейбусне управління, в підвалі якого їдальня. Це звідти. Я — мінімаліст. В куховаренні мене приваб­лювала можливість поекспериментувати. Це було дуже давно.

Потім ми перейшли до вітальні. Необорна втома розморювала мене, проте мені не хотілося залишатись самій. Вловивши моє невисловлене бажання, він узяв із полиці книжку й опустився в крісло, що виглядало з ніші між шафою і вікном.

— Кортасар. Коли я ходив до школи, я нічого про нього не знав. А він тоді якраз писав ці та інші свої штучки. Лівак із саксофоном.

— Він був шульгою?

— У політичних поглядах.

Коли я розплющила очі, в кімнаті нікого не було. Він сидів на кухні з тією самою розкритою книжкою, сперши її ребром об стіл. Незважаючи на відчинене вікно, всередині панувала в’язка, як маґазинний джем, задуха. В будинку напроти гасли останні світла.

Зрідка нізвідки брався вітер, котив вулицями клуби гарячого повітря, мовби розчахувались велетенські печі. Блакитна пустеля, застигла і нескінченна, посередині — диск, наче хтось закинув його туди. На бузку праворуч від входу темніли всохлі віхті суцвіть, з розпеченого асфальту проступала блискучими краплями смола. В кінці пощербленої доріжки куняли під затінком береста старі жінки, мов перелітне птаство, що сіло на перепочинок.

Я знову стояла, прихилившись до холодного муру, що не пропускав тепло заціпенілого, наче спинився час, літа.

— Привіт, Незнайомко. Я знав, що ти прийдеш. Ходімо щось перекусимо?

Торохтів, перескакуючи з асфальту на бруківку, транспорт. Навантажений фургон випустив у повітря кілька порцій чорного, як сажа, диму. Дівчинка перед зеброю ніяк не наважувалася перейти дорогу. Випірнувши з-під залізничного мосту, автомобілі шугали повз неї, не скидаючи швидкості.

Кава з молоком виявилася житнім напоєм кремового кольору, сильно пересолодженим. Зате випічка була свіжа, ще тепла; в повітрі невеличкої пиріжкової, куди ми зайшли, пахло здобним тістом і просмаженим зерном.

— Коли не маєш куди йти, будь певна: рано чи пізно прийдеш у покинутий храм. Так сталося зі мною. Ще лежав сніг. Весна впливає на мене, як жодна пора. Я ніколи не поділяв замилування осінню, ніколи не був залюбленим у розпад. Мене приваблює життя, бентежить і надить. Поезія, що оспівує тлін, сягнула вершин майстерності, тоді як хвала життю наївна й неоковирна. Висловлювати радість можна маленькими дозами завдовжки з хайку. Зло привабливіше, ніж добро. Коли в мені прокинулась спрага, я тамував її чужими думками і досвідом, доки збагнув, що маю власний, і заки я усвідомив це, його набігло не так уже й мало. Одного дня я натрапив на фразу про банальність зла і довго роздумував над нею. На митця лягає особлива відповідальність. Таємниця мистецтва — не в красивих мазках, як ми гадаємо, справжні творці це прекрасно усвідомлювали. Від якогось часу я сприймаю лише спогади, документи і Кортасара.

Коли ми вийшли назовні, нас засліпив день, що мовби не збирався завершуватись. Дзиґарі на вокзальній вежі показували за чверть сьому, з дверей заходили і виходили люди.

— Ми вирушаємо лише для того, щоб спізнати необхідність повернення. Якщо не фізично, то емоційно — в спогадах, у до кінця не усвідомлених бажаннях, у стилі життя, в творчості. Всі релігії побудовані на цьому, всі філософії уявляють життя мандрівкою. Дім — центральний образ, а найпалкіше почуття — любов. Зло перед нею безсиле. Вона йде зсередини, ніхто не піднесе її на рушнику. Найгнітючіший автор, якого я читав, англієць Орвелл. У нього щось зовсім інакше, чого ще не траплялося в літературі. Він фантастично змальовує почуття між чоловіком і жінкою, проте далі любов піддається негативній ревізії; тортурами людину можна примусити до будь-якого зізнання, але тоді вона вже не людина, лише оболонка. Я поміняв би другу і третю частини місцями, а словник викреслив, про нього сказано досить, до загальної гнітючості він уже нічого не додає. Орвелл довів письмо до межі, далі йти вже нікуди, а будь-яке повернення видаватиметься фарсом. 1984. Що ти робила в той рік? Я пам’ятаю кожний мій крок.

Куйовдилися зелені килими вздовж тротуарів; проносилися, кваплячись у невість, грози — одна, дві, три, кличучи за собою літо. П’ятого вересня випав перший осінній дощ, змивши разом із порохами спеку, наче її й не було.

В покинутій церкві швидко темніло, скісне проміння сонця скупо пробивалось крізь хмари, ледь торкаючись зафарбованих вікон. Ставши на скриню, він узяв з нішки продовгуватий газетний згорток, дістав звідти свічку і запалив. На підлозі, куди впав, гаснучи, сірник, зашипіло. Він присів і провів рукою.

— Ось.

Полум’я освітило чорно-сірі пучки його пальців:

— Знаєш, що це?

— Пилюка?

— Ні.

— Сажа?

— Порох. Це все, на що він ще здатний, — сичати.

— Звідки він тут?

— Від складу. Скрині — теж. Розсипався, коли пакували й вивозили, геть вологий. Тут стояла військова частина. Зайди, для яких це була лише територія, на якій їх дислокували. Досить трохи абстрагуватися, і тоді здасться, що все те діялося на Марсі або на якій-небудь іншій планеті, яка не має нічого спільного з цивілізацією людей. Проте це не маячня, а правда. Ось вона — він ще раз ковзнув пучками по підлозі.

Крихта по крихті він відтворював історію храму, знаходячи скупі відомості в архівах і працях істориків, тут і там, принагідні згадки, тоді як більшість написаного обходила її мовчанням, наче на ній лежало табу або прокляття. Впадала в око простота, мовби зумисна непоказність, в якій будувалася, і зараз, коли нікому не потрібна. Порожнеча, що вгніздилася всередині все ще міцних мурів, містила в собі щось тихе та урочисте. Він оживляв її о́бразами і барвами.

— Протестантська кірха. Громада євангелістів, як їх називали, була найнечисленнішою, зате найкраще зорганізованою. Вони відкрили власну школу, згодом заклали сиротинець. Передусім для своїх, брали, однак, також чужих, — він назвав прізвище відомого композитора. — Не конче читати його біографію, досить послухати музику, щоб зрозуміти, де він навчався. Вона ближча до Баха, ніж до рідних джерел, з яких черпали всі наші світочі. Он на тому виступі свого часу стояв орга́н. Коли я заплющую очі, чую його божественну гру, — приміщення зберігають звуки й мелодії, шерехи і слова, те, що промовлено під цим склепінням, і те, яке тільки помислено, надії і розпач, потяг до чогось, що дало змогу випростатися, стати людством, яке постійно падатиме і підводитиметься, кожного наступного разу оговтуючись після ще гіршої катастрофи, ніж попередня. Підвестись і мріяти — тільки-но ми облишаємо, нас немає.

Вогонь рівним полум’ям линув угору, повторюючи структуру будівлі, мовби її крихітне гаряче серце, що освітлювало нас — його і мене, зблискуючи і зближуючи наші погляди.

Сніг падав великими платками, густий і лапатий, чути було, як він, осідаючи, шелестить, наче спогад про літо, про короткі грози, про краплі, що випаровувалися швидше, ніж досягали землі, про перший осінній дощ по ще зеленому листю.

Коли в березні ми знову прийшли туди, він уже з певністю знав, що всі наступні місяці малюватиме саме цей сюжет, водночас мовби відчуваючи, що його задум залишиться недовершеним. Це промовляло з кожної лінії, там і там недоведеної до кінця. Іноді мені здається, він хотів його таким залишити.

— Колись порохом замащували рани. Мене захоплювала історична тематика. Ти любила читати?

— Не особливо.

— Статистикою доведено, що жінки читають більше, ніж чоловіки.

— Тоді я — статистична похибка.

Він засміявся:

— Для дівчини хлопчачі пригоди, а це майже вся література, напевно, мало цікаві. В дорослому письменстві рахунок дещо вирівнюється, якщо не брати до уваги, що найкращі романи про жінок написані чоловіками. «Мадам Боварі» й «Анна Карєніна» проти «Домбі» і «Братів Карамазових». Два — два.

— Нічия.

— Авжеж, найкрасивіші голи світової літератури.

— Ти грав у футбол?

— Якщо ти маєш на увазі, чи я писав, тоді — ні. Єдиний опус, скомпонований мною, — любовний лист, в одному примірнику для однієї-однісінької читачки.

— І як?

— Він дійшов за призначенням.

— А що тобі дали книжки?

— Втіху.

— Там же ж усе вигадане.

— Зате переживаєш, читаючи, по-справжньому. Чогось іншого я не вимагав, згодом, утім, як я вже казав, ставлення змінилося. А ти?

— Я?

— Як сприймала прочитане ти?

— Ніяк.

Він розгубився.

— Ти ж не стверджуватимеш, що не прочитала жодної книжки?

— Звісно, прочитала.

— Невже залишилась байдужою?

— Прочитане нічого не змінює.

— Я виростав з книжками.

— І багато ти їх подужав?

— Сто сімдесят одну до неповних одинадцяти років.

— Ти рахував?

— Я завів зошит, куди записував назви і дати, роблячи напроти кожної, яку я прочитував більше, ніж один раз, відповідну кількість позначок.

— Аж так серйозно?

— Я обожнював їх.

— А життя?

— Вони були для мене життям. Його неймовірним просторовим розширенням.

— А чому до одинадцяти?

— В одинадцять світ, в якому я жив, розпався на друзки.

Його голос долинав ніби звідкись іздалеку.

— Ти коли-небудь втрачала?

Я не відповідала.

— Гей, ти ще тут?

— Так.

— Він був моїм другом.

— А потім?

— Усе пішло шкереберть. Ми виявилися частиною фальшивої оповіді. Наче достеменні історії — в книжках, а все, що поза ними — помилка, відпадки, рештки, що не ввійшли в основну частину.

— І ти облишив читати.

— Книжки залишалися єдиним містком. Вони мовби спростовували те, що сталося. А потім мене переклинило...

— Чому?

— Важко сказати.

— Ти розчарувався?

— Я почав шукати правди.

— В книжках?

— А ти шукала її в житті?

— Ні, я шукала життя, я полювала за ним. Муха, якій закортіло порозважатися гойданням у павутині.

— Мою спрагу ніщо не могло потамувати — розважальні історії раптом більше не розважали. Одначе я не облишив сподівань.

— І пощастило?

— Так.

— Я не вірю. Якби тобі пощастило, ти не стояв би зараз тут.

— Якраз навпаки.

— Ти впевнений?

— На всі сто.

— В такому разі ти щасливець.

— А що привело сюди тебе?

— Ти справді хочеш почути?

І тоді я розповіла.

Мене нітрохи не бентежило, що всі мали батька і матір. Мати оточила мене увагою, за якою я не уявляла, що в нашій сім’ї може бути ще хтось, крім нас. Мені нікого не бракувало. Коли одного дня вона повідомила: «Це, Надійко, твій батько», — я насупилася. Чоловік біля неї розплився в усмішці, що більше скидалась на ошкір. «Привітайся з ним», — попросила мати. І хоча вона сказала це, як завжди, лагідно, я мовчала. Коли той, про кого вона говорила, простягнув руку, я демонстративно обернулась до обох спиною. «Що з тобою, доню?» — моя поведінка заскочила матір. Я відчула, як усередині в ній щось напнулось, якась невидима тятива. До самого вечора я не промовила жодного слова, знехтувавши її незмінно привітне «на добраніч», до якого того разу домішалися розгубленість й острах, а може, мені лише так здалося.

Оскільки батько призначався для мене, я ніяк не могла збагнути, чому матір не порадилася зі мною, навіть не попередила. Я і гадки не мала, кому надала би перевагу, — такого, як цей, я точно не захотіла б.

Я не могла пробачити, що матір не взяла мене до тієї спеціальної крамниці, де отримують татів. Моя дитяча уява виліплювала їх, мов сніговиків, — то таких, то таких; і всі вони один за одним безнадійно танули. Краще б вона принесла ляльку, яку я доглядала б, вкладаючи в ліжечко, і візок, в якому я возила б її на прогулянку, накривши мережаною ковдрочкою. Втім, я так звикла до життя без батька, що мені його зовсім не бракувало, хай найгарнішого.

Надто довго мати зволікала! Вона вагалася в кожній дрібниці, не кажучи про таку відповідальну справу, як вибір батька. Вона ніяк не могла зупинитись на сукні, потім ще довго не наважувалася купити її — приходила, міряла, зітхала, вішала на місце, наче відділ жіночого одягу був продовженням нашого хатнього ґардероба, а сукня — його частиною. Коли мати нарешті зібралася з духом, сукні, звісно, вже не було.

Я мала платтячко в теплі весняні тони, з яким не бажала розпрощатися ще довго по тому, як з нього виросла. Воно нагадувало мені про неповторний щасливий час, коли ми жили вдвох, — такий самий короткий, як те платтячко. Мати не радилася зі мною, інакше я наполягла б на тій сукні — мама ніколи не матиме такої гарної, як та. Моя мама мала здатність усе втрачати. Вона була чудовою матір’ю; і вона мала прекрасне імʼя: її звали Марія. Якби можна було обирати батьків, я тоді і тепер обрала б її.

Незнайомець відразу не сподобався мені. Він від самого початку не церемонився. Дивно, як мати могла покохати такого. Він був далеко не красенем, щоб засліпити з першого погляду; єдине, чого йому не бракувало, — нахабства.

Я затялась, не підозрюючи, однак, які зміни він принесе в наше життя. «Ти зовсім-зовсім не радієш? — допитувалась у мене мати, на що я з напускною байдужістю знизувала плечима. — Ти не мусиш його любити, але ти зобов’язана ставитися до нього з повагою». «Будь ласка», — усміхалась вона. Вона ще хотіла додати: «Батьків не вибирають», — проте вкусила себе за язик, мовби вгадавши мої думки.

Перша зміна настала того самого дня, коли незнайомець переступив поріг нашої оселі. Він зробив це з такою безцеремонністю, наче то ми прийшли до нього додому, мало не затраснувши перед моїм носом двері.

Наше помешкання складалося з двох кімнаток — ліворуч і праворуч, а зовсім праворуч вузьке відгалуження вело попри спільні ванну і туалет на кухню з прилаштованим до підвіконня опускним столиком на дерев’яній ніжці. Більша кімната, призначена для вітальні, правила нам за спальню, а зовсім крихітну другу, в якій стояв вузький продовгуватий диван, мама використовувала для складання речей.

— Ти велика дівчинка, — мовила мати.

— Ти хочеш мати свою кімнату? — запитав незнайомець.

— Ні, — я злякалася власної рішучості.

— Ти матимеш свою кімнатку, а ми будемо поруч, — вламувала мене матір.

Моя сміливість куди й поділася, з очей полилися сльози; «ми», сказане нею, приголомшило мене, адже доти «ми», це були вона і я. «Ми» були світом, в якому було добре, й ось він раптом зникав.

— Не плач, бо я теж зараз розплачуся, — мати спробувала обійняти мене, але я випручалася.

— Будь чемною дівчинкою, — з притиском сказав незнайомець.

Я заціпеніла.

— Інші дітки про таке мріють.

Я розуміла, що мене спекуються, і саме тому, що це роб­лять дорослі — моя матір з чужим чоловіком, було особливо дошкульно. Хоча мати не ставилася до мене гірше, ми дедалі рідше бували разом.

Згодом, коли я довше не стримуватиму того, що переповнюватиме мене, з материних очей скотиться по великій сльозі.

— Ти засуджуєш мене? — вона простягне назустріч мені свої спрацьовані руки, а я, мов обпечена, відсахнуся.

Помовчавши, вона додасть:

— Ти ще маленька, Надійко. Виростеш і все зрозумієш.

Не так сталося, як гадалося. Хоча я виросла і зрозуміла, від того «все» не залишилося нічого, крім спогадів, що краяли гостріше за гострі уламки.

— Я так люблю тебе! — додасть вона якось розсіяно.

До самого кінця мати розривалась між мною і ним, а я тільки поглиблювала її муки. Бачачи, як вона страждає, я впадала в нестямну лють.

Незнайомець працював місяць у нічну, місяць у денну зміну. Високий, схильний до повноти, біля мами він ще більше погладшав. Невдовзі черево напинало сорочку, так що здавалося, наче ґудзики ось-ось відірвуться. Коли він йшов, воно погойдувалося, як наповнена рідиною куля. Вмиваючись, він заливав ванну водою, так що туди годі було зайти. Він не звертав на нас із мамою уваги.

Йому все належало першому. Він то сновигав по хаті в трусах і майці, то лежав, утупившись в автомобільний журнал. Я не пам’ятаю, щоб він коли-небудь займався чимось іншим. Він зовсім нічого не допомагав. Прибирала, виносила сміття, робила покупки, готувала їсти, мила посуд матір.

Матір виправдовувала його, бідненького, який так утомлювався, тоді як по ньому цього було не сказати. Я так ніколи і не дізналася, чим він займався. Я бажала, щоб ми знову опинилися вдвох, проте хоч скільки я вкладала снаги, мої замовляння не діяли: я ходила до звичайної школи, де не виховували чарівників.

Незнайомець покидав оселю пізно ввечері з повним пакунком їжі, а я йшла спати, отримавши швидкий материн поцілунок. Вона танцювала навколо нього, наче боялася втратити його; буцім то він утримував нас — її і мене. Коли мати приводила мене з садочка, а згодом зі школи, він безжурно хропів у колись нашій з мамою спальні, а прокинувшись, вивалювався на нас, ніби не розумів, хто ми такі і що нам тут треба.

Фальшива ідилія, що трималася на рабській покірності матері, протривала недовго. Ні, матір не прогнала його, як мені понад усе кортіло, проте дедалі частіше насмілювалась на опір. А не раз замість жагучого поцілунку вона зустрічала його сповненим німого докору поглядом. Якщо він мій батько, чому вона ні разу не поцікавилася в нього, де він був усі попередні роки?

Я раділа їхнім поганим стосункам, водночас боячись сцен, що спалахували між ними. Врешті-решт вона обплітала руками його шию, чим усе вичерпувалося, інколи ж він брутально відштовхував її.

Він поводився з нею, як із ганчіркою. З денної зміни він дедалі частіше вертався напідпитку. В такі вечори він розперізувався, лаявся на всі заставки і міг здійняти на маму руку. Я чимдуж заривалась під ковдру, прагнучи якнайшвидше забутись. Зранку вони вставали, мовби нічого не трапилось, лише синці на мамі підтверджували, що мені не наснилось.

Незнайомець намовляв маму придбати автомобіль, а коли вона пояснювала, що не має потрібних заощаджень, він схиляв її розміняти помешкання, продавши одну кімнату й підшукавши для нас однокімнатне. Він переконував, що ми всі помістимось там, і як це чудово мати свій транспорт. Коли він вимовляв слово «море», обіцяючи повезти нас туди, мама, зиркнувши на мене, впадала у вагання, аби врешті, як усі попередні рази, сказати «ні», спершу невпевнено, потім ще раз, змагаючись з ним, а ще дужче з власними сумнівами.

Що було б, якби вона не відстояла нашої оселі? Чим би все завершилося? Я не раз розмірковувала про це. Можливо, отримавши автомобіль, він дав би нам спокій. Покотився б геть, зірвався на повній швидкості з мосту — не знаю. Якби ми хоча б віддалено здогадувалися, що чекало на нас, мати без роздумів пожертвувала би житлом.

З подовженого дня мене забирали поперемінно він і вона. Відстань до школи складала шість зупинок автобусом, а тоді п’ять хвилин пішки. Здебільшого по мене приходила мати. Його не цікавило, як я вчуся, він ні про що не розпитував — ні її, ні вчителів, ні мене, ніколи не пропонував підтримки. Не знаю, наскільки ставлення моєї матері до нього залежало від того, щоб зі мною нічого не сталося, але щось у цьому було, і це його особливо дратувало. Щоб не заплакати, я закусувала губу.

Він прозивав мене, дозволяв собі дошкульні випади, а мені на гадку не наверталося, що можна комусь розповісти і тоді тремтітиму не я, а він. Він здобував наді мною злу й демонічну владу дорослого над дитиною. Я більше і більше заплутувалася, тоді як він зловтішався з моєї безпорадності. Граючи на подвірʼї в типові дівчачі забави, я забувала про нього, маму і дім.

Одного разу він прийшов по мене раніше, ніж мене звично забирали.

— Хочеш морозива? — запитав він, коли ми вийшли зі школи.

Він роззирнувся, приміряючи шлях.

— В тебе немає грошей! — вигукнула я, щоб допекти йому.

Він постійно нарікав, хоча, як і мама, отримував зарплату. Мама за все розраховувалася зі свого гаманця — за електрику, газ, хліб.

— Грошей? — зареготав він. — Кажеш, грошей?

Сягнувши в кишеню, він помахав перед моїм носом тугим гаманцем, відтак окинув мене переможно-зневажливим поглядом:

— Що тепер?

Він вкусив себе за язик, стримавши ладне вихопитися з нього «нікчемо».

Я мовчала.

— То хочеш? — перепитав.

Я кивнула.

Своє морозиво він миттєво ум’яв і чекав, поки я доїм мою порцію.

— Бачиш, я зовсім не страшний.

Ні, він не був страшний — я цього ніколи не казала. Я просто не терпіла його. Щось гидке було в ньому.

Того вечора мама затрималася на роботі. Першим її запитанням було: «Як Надійка?». Він сказав, що я сплю. «З нею все гаразд?» — мати мовби щось відчула. «Її заболів живіт, і вона лягла раніше. Домашні завдання ми виконали», — збрехав вітчим.

Мама погладила моє волосся і, поправивши ковдру, обережно зачинила позаду себе двері. Уткнувшись лицем у мокру від сліз подушку, я вдавала, що сплю.

У дванадцять років я дізналася, що він робить з моєю матір’ю те саме, що зі мною. Я припадала до стіни, що розділяла наші кімнати, і, сповнена розпачу, слухала, сам на сам з моїми розчавленими почуттями. В мені прокинулась жінка.

Я збагнула, що вони займалися цим і раніше — ще до того, як він зробив це вперше зі мною. «Якщо комусь розкажеш, тебе запроторять до в’язниці». Від тону, яким він сказав це, мене скував панічний страх. Я не сумнівалася, що так і буде.

Так ми з матірʼю мали коханця, одного на двох. Відколи я зробила це відкриття, вона стала моїм запеклим ворогом. Незнайомець був не таким тупим, щоб нічого не зауважити. Він почав потурати мені, чим я користалася, щоб якнайдовше відтягнути його усамітнення з матір’ю. Моя мама раділа такій переміні між ним і мною. Нещасна, наївна, довірлива жінка. Якщо вона й заслуговувала зневаги, то за свою безмежну сліпоту.

До корисливості, викликаної побоюванням, що я проговорюся, в незнайомця додалося щось подібне до почуттів, які спалахують у чоловіка до жінки.

Мій вітчим був моїм першим коханцем. Він не подобався мені, і згодом, коли я згадувала, викликав у мене суперечливі почуття — сум’яття, огиди й жалю.

Поступово я звикла до наших стосунків і вважала, що це нормально, ні з ким з цього приводу не ділячись.

З подругами я приятелювала не так, як раніше; я вже не була однією з них, і те, як вони пліткували про хлопців, наших однолітків, здавалося мені дитинячістю, викликаючи непоясненний щем, що примушував усамітнюватися і плакати. Ніхто на світі не здогадувався, що відбувалось зі мною, так само як ми з мамою не мали уявлення про його попереднє життя.

Відкриття, впавши, мов сніг на голову, зробило нас з мамою знову на якийсь час спільниками, ми опинилися в одному човні, який невблаганно опускався на дно, проте це не змінило мого ставлення до матері: сама винна, тієї миті я нітрохи не шкодувала її. Від обох попередніх шлюбів у нього було троє дітей, якими він не опікувався. Живучи з мамою, він навіть не розлучився.

Мамі він закрутив голову байками про нещасливе кохання. Він умів розжалоблювати таких, як вона, чия довірливість не знала меж. Досить було поглянути на нього, щоб збагнути, що це за тип.

Одного дня вона звернулась до мене:

— Я хочу поговорити з тобою.

Я здогадувалась, що вона скаже.

— Він не твій батько.

Вони познайомились на вечірці «Кому за тридцять», хоча їй було лише двадцять шість. Вона довго не наважувалась привести його до нас додому. Про свої тридцять два він збрехав, розмінявши на той час сороківку. Для мами це не мало ніякого значення: молода жінка, вона прагнула чоловіка, а для мене — батька.

— Якби ти бачила, як він танцював!

— А мій батько?

Мати розгублено знизала плечима.

— Що це означає?!

— Це надто складно, Надійко.

— Що складно?

— Нічого.

— Тоді хто мій батько?

— Він був високим й інтелігентним і... трохи диваком — одне слово, парубок, а я була дівчиною.

— Ти любила його?

Вона скрушно кивнула.

— Як це сприймати?

— Ми проводили разом вихідні, деколи він залишався в мене.

— А він тебе?

Мати мрійливо зітхнула.

— Ви довго зустрічалися?

— Неповний рік.

— І все?

Мама кивнула:

— Ось так.

— Чому ви не одружилися?

— Не знаю.

— Він знайшов собі іншу?

— Ні.

— Тоді я нічого не розумію.

— Я теж, — мама сумно всміхнулася.

— Він не любив тебе.

— Неправда.

— Ти просто не хочеш визнати.

— Нам було добре.

— Я коли-небудь бачила його?

— Ні.

— А він мене?

— Ні.

— Він хоч знає про мене?

Мати заперечливо похитала головою.

— Ти зустрічала його коли-небудь після мого народження?

— Ти була зовсім маленькою.

— Він упізнав тебе?

— Авжеж. Ми зупинилися і говорили.

— Про що?

— Та так.

— Про мене?

— Ні.

— Ти не сказала?

— Хотіла.

— Чому ж тоді не сказала?!

— Не наважилася.

— Дивні ви, батьки, — я роздратовано скинула плечима.

Зненацька щось найшло на мене:

— Він не любив тебе. Жодний чоловік тебе не любив. Вони тільки використовували тебе!

Мати нічого не відповіла, і тоді я прокричала їй у лице:

— Я спала з ним, моїм вітчимом!

Мати згасала на моїх очах. Її прооперували — раз, потім ще раз і ще. Хоча лікарі боролися за її життя, кожна нова операція тільки погіршувала її стан. Вона схудла, стала легкою, як пір’їна, й крихітною, мов дитина. Невдовзі вона перестала приймати їжу, і лише кволий усміх, яким силкувалася підбадьорити мене, нагадував про життєрадісну жінку, якою я її знала.

Дійсність скидалася на поганий сон. Наче зараз прокинуся, проте нічого не змінювалося, завтра нічим не відрізнялося від учора. Життя перетворилося на суцільний кошмар. Я борсалася в тягучій рідині годин — похмурих, гнітючих, каламутних, без іскринки надії.

Матір потребувала постійного догляду. Не витримуючи дивитись, як вона страждає, я тікала з дому. Я почала курити, нервовими затяжками, цигарка за цигаркою. Я розважалась з дорослими хлопцями і чоловіками — такими самими нікчемами, як мій вітчим. Раз я припленталася додому п’яна, як чіп, блювала і гикала, заходячись безпричинним реготом, тоді як за стіною помирала моя мати. Коли наступного дня я прийшла до тями, її тіло вже охололо.

Мої подруги спізнавали бентегу перших побачень і поцілунків.

Якось, коли я вийшла зі шкільного подвір’я, до мене підступив юнак:

— Ти не проти, якщо я проведу тебе?

Я нічого не відповіла.

— Можна, я тебе зустрічатиму? — спитав він, коли ми зупинилися під моїм під’їздом.

— Про мене, — я зневажливо пхекнула.

Щодня він чекав під шкільною брамою, і ми простували, як ото випадкові люди рухаються якийсь час поруч. Коли він що-небудь запитував, я затято мовчала. Тоді він розповідав яку-небудь історію.

Одного разу — це було на літніх канікулах — біля мене задзеленчав велосипедний дзвінок. Це був він.

— Сідай, покатаю.

Його раптова поява і бадьорий тон заскочили мене. Я не знала, як повестися.

— Тебе що, зачарували?

— Я ще ніколи не їздила на велосипеді, — зізналась я виклично.

— Це не складно. Примощуйся на раму і тримайся за мене!

Він був стрункий, його волосся свавільно куйовдилося на вітрі. На ньому були потріпані штани і кеди. Від частого прання сині смуги на його тенісці зблякли.

Прогулянка, яка так багатообіцяюче почалася, закінчилася швидко й плачевно. Якоїсь миті колесо вдарилось об бордюр, і ми опинилися на асфальті.

— Навчися їздити!

Я обізвала його ідіотом і помчала, немов ошпарена, геть. Він щось казав, проте я не слухала. Я ненавиділа його, хоча саме я — тоді я не думала про це — була причиною того, що він втратив пильність; його засліплення — хлопчина був закоханий у мене.

Наступного разу його рука була підв’язана до плеча. Я байдуже проминула його, вдавши, що ми не знайомі. Я остаточно втратила цікавість до перевесників. Невдовзі вітчим від нас накивав.

Мене вабило життя дорослих людей, його запахи, жести, тони, серпанок, що огортав їхній сміх і двозначні жарти. Я всотувала запах їхнього поту й парфумів. Ловила рухи, погляди і слова, щоб невдовзі повторювати все це з принагідними чоловіками.

Я жадала зайняти місце жінок, стати незамінною, я прагнула бути тією, яку обсипають пестощами, якій шепочуть нестямні слова, перед якою стають сліпцями. Я замовляла міцні коктейлі, а потім похитувалася біля теки.

Одного разу до бару зайшов патруль. Я трохи схмеліла. Мені було байдуже. Це моя справа, де і коли я стирчу. Я сказала їм це, й один із них ударив мене. З розсіченої губи зацебеніла кров.

Коли вони виводили мене, незнайомець саме відчиняв вхідні двері. Як зараз, пригадую його фразу: «Красотка — моя». Він добув хустинку і витер з мого лиця кров.

Рецепціоністка готелю, якій він підсунув кілька карбованців, вдала, що все окей. Двері ліфта відчинилися, він ґалантно дав мені зайти, а тоді зайшов сам.

Наостанок він усе зіпсував.

— Кицюню, мені вже час.

Я спробувала розплющити очі. Світ неохоче набирав обрисів.

— Мені вже час, — повторив він.

Мішки під його очима набрякли, зачесане назад сивувате волосся, лице, якого не вирізниш у людському потоці. В барі він здався мені цілком інакшим, таким собі супергероєм. Він і зараз тримався невимушено, без властивої для самців бундючності.

Йому було десь трохи за сорок. Він належав до тих, які в тридцять п’ять виглядають, як у п’ятдесят, а в п’ятдесят все ще зберігають статуру тридцятип’ятирічного молодика. Трохи зморшок, шрамів у невидимій битві з часом. І мішки під очима.

Я неозначено кивнула.

— Ти не квапся. І ні за що не хвилюйся.

Він уже поклав руку на клямку, тоді раптом замислився.

— Ти ще неповнолітня, еге ж?

Під його поглядом і після проведеної вдвох ночі мені не хотілось брехати.

— Років на два, я вгадав?

Я промовчала.

— Недобре це. Тобі треба вчитися.

Він дістав нову-новісіньку п’ятдесятку. Він нічого не зрозумів. Я з жахом подумала: «А якщо він раптом мій батько? Котрийсь із таких, як він?».

Інколи я нажлуктувалась до зелених коників. Мені кортіло забутися. Почуватись дорослою. Нічого не змінювалось.

Одного дня я вчепилася за ілюзію — мені забандюрилось сімейного щастя. Я вроїла собі, що це заміжжя розв’яже мої проблеми.

Мені сподобалося бути іграшкою в міцних, наче вилитих руках, по яких можна було вивчати м’язи. Природа не пошкодувала моєму обранцеві фізичних даних, а він старанно попрацював над ними.

Я закохалася сліпо й тваринно, погрожувала накласти на себе руки, якщо він покине мене. Я — хвиля, що розбилась об скелю.

Коли я побачила його, навколишній світперестав існувати. Він сидів напіврозвернувшись за стійкою.

Я помахала йому пальчиками, одначе він вдав, буцім це не обходить його. І тоді я повторила те саме викличніше.

Я підійшла до нього і поставила на підвищення ногу.

— Я тут.

Він усе ще дивився кудись крізь мене.

— Ти чекав на мене, і я прийшла.

В чаді цигаркового диму, коньячних випарів і близької ночі могло здатися, ніби ми давні знайомі.

Його брови зсунулися до перенісся. Це була його фішка. Молодий і грізний. Я злякалася втратити його, ще навіть не познайомившись.

— Почастуєш?

— Коктейль?

Коктейлі я цмулила й без нього по таких, як цей, і подібних закладах.

— Те, що й ти.

Він замовив для мене коньяк.

У повітрі стояв аромат напоїв, які тут розпивалися.

Він гадав, що я заберуся. Випʼю й ощасливлено відвалю. Він сприйняв мене за надокучливу муху, якої не позбудешся, доки не ляснеш долонею. Він міг прогнати мене, однак повівся шляхетніше, поклавши відкупитися коньяком. Він був гуманнішим, ніж здавався.

Коли я опускалася на сусідній стілець, спідничка, яку я носила, ненароком задерлася. Моїм козирем був мій вік.

Він продовжував сидіти із зсунутими до перенісся бровами, час до часу зиркаючи на годинник.

На прощання він буркнув мені:

— До завтра, мала. Якщо бажаєш ще щось, замовляй моїм коштом.

І кивнув барменові.

Трохи посидівши, я підвелася й пішла.

Я застала його на тому самому місці. Круглі, на високих металевих ніжках, вкручених у підлогу, оббиті темно-брунатним шкірзамінником стільці тягнулися на рівній відстані вздовж такої самої темно-брунатної стійки.

Він ніколи не усміхався. До життя він ставився, мов до ненадійного, який будь-якої миті може підкласти свиню, партнера.

Зі мною він ставав зворушливим і сентиментальним. Мені хотілося огорнути його теплом, хотілося закричати: «Неправда, він нікого не скривдив!». Грізністю насуплених брів він боронився від підступного світу. Той вираз — його забороло.

Побут, прогулянки, розваги... Чорний светр-ґольф, з яким не розлучався, нагадував про вечір, коли ми познайомилися. Мені подобалось мати іграшку — велику, живу і сильну, до якої інші не наважувались наблизитися.

Він стоїчно витримував мої ревнощі, уникаючи сцен і не зовсім розуміючи, про що це я.

Коли я запропонувала розписатися, він навідруб відмовився:

— Для тебе ж краще, мала.

Такої рішучості я не сподівалась. Він тримався, наче все давно вже обміркував; мовби знав, що рано чи пізно я запитаю його про це.

— Ти не любиш мене?

— Таке скажеш!

— Ти... одружений?

— Одружений?

Він покосився на мене. Тоді я ще не знала, чим він займався. Я ніколи не розпитувала його про це. Ми продовжували жити, як перше, проте я не облишала наміру міцніше прив’язати його до себе.

Як наслідок одного дня мені закортіло свіжих полуниць. Мені захотілось їх так раптово й нестримно, що здавалося, я помру, якщо він тієї ж миті не принесе їх.

— Я зараз збожеволію! — вигукнула я, а він розгублено закліпав очима.

У нього були довгі вії, які зовсім не пасували до його брутального, вилицюватого обличчя.

І він діставав ягоди серед морозів та хуртовин, а тоді сидів і занепокоєно спостерігав, як я поїдала їх. Я ще сама нічого не розуміла.

Потай від нього я відвідала гінеколога. Спливав тиждень за тижнем, мовчати далі було безглуздо.

— Про таке ми, мала, не домовлялися.

...Перше, що я відчула, опритомнівши, був запах квітів.

Він сидів закам’яніло напроти мого ліжка, з його чола котився піт. На свій лад він також був здатний страждати.

Повільно світ ставав на своє місце. Того дня, коли мене виписали, наша оселя скидалася на оранжерею. Наче всі квіти, що їх можна було добути, опинилися тут.

Ми жили, як раніше. Я все ще нестямно кохала його.

А потім він зник, навіть не попрощавшись. Я чекала, стрепенаючись від найменшого шереху. Вечір за вечором проводила там, де ми вперше зустрілися. Замовивши коньяк, сиділа, проте його не було; ніхто з клієнтів не наважувався смажити до мене халявок.

Я відмовлялася вірити, що спала в одному ліжку з убивцею.

Я успадкувала це від матері — втюхуватися не в тих чоловіків.

Я дивилася на дітей, які зосереджено водили крейдою по асфальті, доки світ перед моїми очима починав розпливатися.

Я опинилася сама. Що більше боялася порожнечі, то нестерпніше вона переслідувала мене, всякчас нагадуючи про себе — то якою-небудь дрібницею, то стогоном, що злітав з моїх губ. Я сахалась сама себе, і він мовби відчув це.

Він увійшов у моє життя ніби між іншим. Так, трапляється, заходять не в ті двері. Ось зараз вибачиться, і наші шляхи більше не перетнуться.

— Потанцюємо?

Він раз у раз зупинявся витерти хустинкою піт. У нього було розплюснуте лице, втиснена в шию голова, відстовбурчені вуха, широкі вилиці, каламутні очі, мов у здорослілого через ніч підлітка. Він був чимось схожий на нього, наче його помʼякшена і старша подоба, наче з фотопортрета — того, над яким стояло «Їх розшукує міліція», стерли риси, що надавали йому брутальності, зберігши водночас решту.

Він назвав мене чарівною феєю. Важко не повірити людині, яка вірить у те, що каже. Він умів спілкуватися. Його мова лилася тихо й невимушено. Його хотілося слухати.

Щось було в ньому, якесь невловне випромінювання, незбагненна задерикуватість, на яку вік наклав відбиток, мов грим. Волосся спадало на чоло з упертою, хлопчакуватою недбалістю; сивина злегка, ніби боячись передчасно наполохати, посріблила скроні. Він і мав такий вигляд — улюбленця долі.

Він був бізнесменом. Спробувавши себе в політиці, одного дня пішов з неї. Політика принесла йому більше клопоту, ніж користі:

— Я зрозумів, що мені нічого там робити.

Він не тримав від мене таємниць:

— Нащо мені що-небудь приховувати?

Його життєствердність заражала:

— Найцікавіше — попереду. Головне — не випустити керма. Володар — ти. Пам’ятай, і в тебе все вийде.

Він обхопив уявне кермо, його лице від напруги побуряковіло, а пальці побіліли; але ось він уже знову випромінював легкість.

— Повір, усе вийде.

Я повірила. Я потребувала його не менше, ніж він мене. Він був ненайгіршим варіантом. Я привʼязалась до нього подвійно — він замінив мені батька, якого в мене ніколи не було. Він міг упоратись з будь-яким викликом. Коли він говорив, проблеми розвʼязувалися самі собою — вони просто переставали існувати: з такою людиною їх не могло існувати.

Якби в мене був батько, все склалося б по-іншому. Ця думка часто навідувала мене.

— Я ніколи не зраджував, ти віриш мені?

Мені нічого не коштувало погодитись. Він одружився з розрахунку — його жінка чесно виконала відведену їй роль, подарувавши йому двох «козаків». Він відчував до неї щось подібне до вдячності:

— Коли довго живеш з людиною, звикаєш до неї.

Він ніколи не любив її. Можливо, це неправильно, але він нічого не міг з цим вдіяти. Не можна примусити себе кохати, проте він ставився до неї з належною увагою. Їй не було на що скаржитись — їй ніколи нічого не бракувало. Тепер, коли його сини дорослі, він почувався якоюсь мірою вільним. Вона ніколи не розуміла його по-справжньому. По суті, вони так і залишилися чужими людьми.

Він запевнював, що кохає мене. Що я подарувала йому любов, якої йому бракувало всі попередні роки:

— Адже я теж жива людина.

В мені він викликав суміш співчуття й зацікавлення. Він випромінював щось, чого прагне жінка. Без особливих зусиль створював атмосферу, в якій хотілося перебувати. Здавалося, поруч із ним життя не викине коників.

Разом ми проводили приємні години, його присутність зцілювала мене, його манера триматися і спілкуватись; він був добрим психологом — таким, який не длубається в тобі, лише ускладнюючи і троюдячи.

Він мав смак, а ще більше — потяг до прекрасного. Не знаю, чи хтось казав йому це. Він був посереднім танцівником, хоча старання й хвацькість, з якими брався до діла, не могли не викликати симпатії; зате був гарячим коханцем.

Коли я відчинила двері, він стояв за порогом з дерев’яною сувенірною коробкою, роздекорованою виноградними вусиками, що закручувалися посередині в чужомовний напис.

— Якщо ти, звісно, не проти.

Він дістав звідти два кришталеві келихи.

Ми випили за знайомство.

— За тебе.

— За тебе.

Він був таким милим...

— За нас.

Ми підносили їх за любов. За велике кохання, яке не знає перешкод. Його слова спʼяняли не менше, ніж шампанське, яке приносив. Здавалося, він сам хмелів від свого голосу, від моєї юності, біля якої омолоджувався. Його одурманювало щастя.

— Куди поспішати? Досить на мить зупинитися, і все постане інакшим. Світ такий, яким ми його сприймаємо.

Я ніжилася в атмосфері нашої близькості, в парашутиках слів, у заколисливих павутинках його по-батьківському лагідного голосу. Він не шкодував для мене нічого, а я нічогісінько не потребувала. Він ладний був нагнути до мене небо, та мені досить було землі, а на ній — його.

Він з’являвся бадьорий, усміхнений, з чудовим почуттям гумору.

Охоче розповідав про себе, і все було би прекрасно, якби життя, від якого брав не більше, ніж воно самохіть пропонувало, зненацька не наставило йому спину. Він говорив про нього, як про людину, яка не виправдала сподівань.

Це сталося наступного дня по тому, як ми відсвяткували ювілей нашого знайомства. Той самий ресторан, де ми вперше зустрілися. Нічого не змінилося — той самий інтерʼєр, ті самі офіціанти. Ми символічно замовили ті самі страви — його сентиментальність зворушувала. Ми нічого одне одному не заборгували.

Він залишився наніч. Він вгадував жіночі бажання. Оселя дихала свіжістю, наче разом зі старим тиньком майстри зішкребли минуле. Замінено було все — плафони, меблі і вікна, він повністю переобладнав кухню, яку я вибрала з найновішого каталогу за його енергійним наполяганням, а замість лінолеуму постелив паркет.

Того вечора він випив трохи більше, ніж завше.

Його молодшого сина я бачила одного разу мигцем, проте він нас так і не познайомив.

Він зробив усе, щоб врятувати його. Розповідаючи, він сильно хвилювався, наче переживав наново, хоча найгірше було вже позаду.

— Що сталося, того не вернеш.

Він не приховував розгубленості.

— В мене залишилося двоє друзів — ти і він.

Він — той, якого він знав з пелюшок.

— Ми разом виростали, ще отакими, — він простер долоню над підлогою. — Він врятував мого сина, ти — мене.

Наша близькість ввійшла в філософську фазу, щось інше зʼявилося в ній, якась нова якість.

— Якби не він... — його щоки зайшлися легким рум’янцем. — Я мушу познайомити вас.

Він сказав, що ми чимось подібні, чимось невловним; що він це відразу помітив, ще при першій зустрічі.

Він повторив:

— Він урятував мого сина.

Він довго мовчав:

— Хто ми, щоб засуджувати? Чи варто вслід за одним занапащати друге життя? Це нічого не дасть. Таке може трапитись з кожним.

А по хвилі додав:

— Він мій син.

Він ще більше, тепер уже якось по-іншому, прив’язався до мене.

Він був першим чоловіком, який заговорив про дитину. Він мріяв про донечку, в нього були серйозні наміри і далекосяжні плани.

Коли я завагітніла, купив фантастичний візок, гурму дитячих речей — добротних, сучасних, і дерев’яне ліжечко з балдахіном.

Я не мала сумніву, що настане день, коли він перейде до мене жити, і готувалась до цього. Ні, я не квапила подій: я не мала сумніву, що він — мій.

Життя — автомобіль, який схибив вулицею. Досить увімкнути задній хід, щоб вибратися з глухого кута і продовжити шлях.

Донечка відвертала його від неприємних думок. Він вбачав у дитині індульґенцією. Підтвердження, буцім те, що трапилося, — збіг, від якого годі застрахуватися.

— Еге ж?

Якоїсь миті моє самопочуття різко погіршилося.

— Я заплачу, скільки треба! — він ходив по пʼятах за лікарями, надокучливий, розхристаний, ладний колінкувати. Одні співчували йому, другі відмахувались, як від набридливої комахи, треті зневажали, не відмовляючись при цьому від «заохочень», які він пхав у кишені їхніх халатів, інколи по кілька разів на день.

Викидень розчавив його. Він впав у фрустрацію, сидів з виряченими очима й роззявленим ротом, так що могло здатися, наче в нього покаламутився розум. Він почав частіше прикладатись до пляшки, його переслідували гнітючі сни.

Проте він не з тих, які змирюються і йдуть на дно. Він швидко оговтався; борсався, наче риба. Знав, що єдиний рятунок — рухатися вперед, перейти через усе. В його випадку це виявилося не так просто — він ще до ладу не очумався від попереднього удару. Щоб продемонструвати самому собі, що він був і залишиться королем життя, з головою поринув у бізнес.

Я почувалась мерзенно, знесилювана частими кровотечами і головним болем. В мене почалися нервові зриви.

Я не бажала, щоб він бачив мене в такому стані. Я не знала, як далеко зайдуть психічні розлади і боялася їх. Я боялась сама себе. Мені праглось розчинитися, зникнути, припинити існувати.

Непересічна подія, коли ховають того, хто сам усього досягнув.

Промовці не шкодували яскравих фраз, вірячи у виголошуване, у фальш заповнених буквами аркушів, у хмільному потьмаренні, що й над їхніми могилами скажуть колись не менше чепурних слів.

Його друзі знову були поруч, злетівшись, наче круки; вони виклопотали йому місце серед славетних композиторів і правників на цвинтарі, де давно вже нікого не ховали, а високо над могилами шелестіли про марноту марнот старі ясени.

— Що таке щастя?

Вони увічнювали свою добу. Сприяючи небіжчикові, дбали про себе, адже вони теж колись так спочиватимуть. Подумки добирали костюми та взуття, нерішучі між Армані й Карденом, тоді як він лежав, нечулий до їхніх гризот. Батіг наздогнав його на порозі останнього спорудженого ним будинку — справжнісінької перлини, в яку він вклав усю свою велич і змарновані сподівання.

Метикуватому, йому й за життя було байдуже, що станеться з ним по смерті, а могло здатися, наче планував топтати ряст вічно. Він не будував палаців на небі, йому вистачало землі, де покладався на себе, фортуну і прихильність людей.

Й ось він лежав, його роздуте, спотворене тіло, яке ще недавно ходило і віддавалося втіхам, невеличким слабкостям, без яких немає життя. І голова, з якої волосся по-хлопчачому жевжикувато налізло на воскове чоло, наче ще й зараз, коли смерть стала доконаним фактом, пручаючись проти неї, не погоджуючись, насміхаючись. Не було нікого, хто б його відгорнув. Жінка бовваніла закам’янілою чорною статуєю, та обидва сини. Переплетені пальці складених на грудях рук робили мерця подібним до священика, що на мить задрімав.

Він здобув усе самотужки, власним розумом, навіть не так — поміркованістю, надто не випинаючись, але й не випускаючи належного йому з рук. Він не любив крикунів, він робив усе тихо. Навіть тут, у труні, почувався затишно й зручно. Уникаючи скандалів, ворожий до шамотні і гармидеру, він вірив, що все буде добре.

— Скаржиться той, хто не може собі зарадити.

Він просто розповідав, навіть коли наостанок його міркування більше і більше уподібнювалися до риторичних запитань.

Сонце пекло нестерпно, свіжо викопана земля засихала на тверді кім’яхи. Його син, упізнавши мене, відвернувся. Лицем він пішов у матір. Вибухнув замовним плачем комунальний оркестр. Мер лаштувався виголосити від імені громади міста прощальне слово.

На мене дивився високий сухорлявий чоловік в окулярах. Приятель, про якого він часто згадував, той самий, котрий врятував його старшого сина, — його годі було б не впізнати.

— Він був вірним чоловіком... Люблячим батьком... Присвятив своє життя... Трагічний випадок... Усі ми...

Я кинула грудку і відійшла.

Невдовзі глухе гупання припинилося, запала хвилинна тиша, а тоді задзоркали лопатами гробарі.

Знадвору долинули голоси незнайомою мовою. Судячи з усього, для жінки вона була нерідною, попри старання і плавний, дещо твердуватий акцент. Коли їй бракувало слів, вона перебільшено-театрально жестикулювала.

Вони були вдвох — вона і старший від неї на добрий десяток років чоловік. Емоційність робила її акцент відчутнішим — здавалося, зараз вона перейде на рідну, як ото раптом з вʼязкого місця вертаються на протоптану стежку.

На ній була сукня в строкатих, крикливих барвах, здатних однаковою мірою і відштовхнути, і зацікавити. Вони наче щось хотіли сказати тому, хто забажає слухати, і відгородитися від нездорового роззявства. Живі, гарячі тони, як спекотне літо. Новісінька сукня, куплена, ніби спеціально для цієї поїздки. До її вигинів доклалась рука дизайнера, виклична яскравість тканини мовби протестувала проти швидкого зблякання.

Пофарбоване набіло волосся, з ледь русявим відтінком, вкладене майже по-дівочому, торкалося перехопленим шпилькою хвостиком запліччя. Молодшою вона була, мабуть, симпатичною. Ще й зараз її постать зберегла гнучкість, а лице промінилося подібно до сонця, яке проминуло зеніт.

Обоє довго вивчали мапу, крутячи її туди-сюди, водили пальцем, виправляючи одне одного. Врешті чоловік добув із широкого портмоне складений вчетверо аркуш. Якийсь час вони дивилися то на зображення, то на будівлю: чоловік дещо спантеличено, жінка — в намаганні підлаштуватися під його сприйняття.

Зауваживши мене, незнайомець заскочено кивнув, а його супутниця окинула мене поглядом, в якому змішалися допитливість і подив.

— Вибачте, ми не сподівалися, що тут хтось є, — жінка перепрошуюче всміхнулася.

Я всміхнулась у відповідь:

— Ви також вибачте.

— Ой що Ви!

Щось у ній викликáло симпатію — не знаю, що.

— Можна Вас запитати?

Тепер говорив чоловік, жінка перекладала.

— Авжеж, звичайно.

— Це протестантська церква?

— Так.

— Ви знаєте німецьку? — на лиці жінки проскочив легкий острах.

— Ні. В нас протестантські храми називають кірхами. Не знаю, чи Ви зможете пояснити йому.

Жінка переклала, чоловік кивнув.

— Їх багато?

— Ні.

— Були інші?

— Не знаю. Гадаю, що ні.

— Чи можна оглянути?

— Звичайно.

Жриця покинутого храму.

Полум’я несміливо тремтіло; майже згаснувши, воно раптом спалахувало з новою силою.

Я приходжу сюди щодня.

Чужинець вивчав мури з давно посірілим тиньком, узятим павутиною тонших і грубших тріщин, кольорові вкраплення між фанерою і забіленим склом, колони, за якими нічний морок полохливо перечікував день.

Його погляд помандрував угору, під стрільчасте склепіння, потім знову до віконних пройм, що нагадували казкових птахів з перебитими крилами. Світло, що млоїлось крізь них, вступало в гру з рештками вітражів з протилежного, непідсонячного боку, від чого настінний розпис окутувався таємничим серпанком.

Чоловік здивовано взявся рукою, випробовуючи на міць дерев’яну опору, тоді піднявся на перший щабель, обернувся і подав руку своїй супутниці. Вони проминали рівень за рівнем, піднімаючись вище і вище, Ромео і Джульєтта, чия молодість відлунювала високими шпильками жіночих туфель.

...Нагорі, де засохлі краплі перетворили дошку на довільну палітру, наші губи злилися в поцілунку. П’янкий, гіркуватий присмак — такий залишає стигла придорожня черешня.

Нас вкривають нашарування, перетворюючи на мумій, що рухаються і говорять. Ми граємо роль. Все відбувається надто швидко. В п’ятнадцять я користувалась виклично-яскравою помадою в намаганні здаватися дорослою.

Тоді ми теж отак піднімалися, старечо крехтіли під нашими кроками риштувальні дошки.

Він проводив тут день за днем.

Ми — галузки, що прибились до берега...

Півсутінки надавали розписові пастельних тонів. Незнайомець водив пальцями, повторюючи шлях ліній. Наче не вірячи — ось зараз вони розчиняться і щезнуть.

Вони відтворювали давній-предавній сюжет. Розказаному мільйони разів, в ньому нічогісінько не змінилось — та сама свіжість і незбагненність, як першого разу. В цьому його привабливість. Це і є властива таємниця. Його вберігає щось надійніше за ботокс.

Чоловіка, в якого я знайшла притулок, звали Антін. Коли я прийшла, він стояв на риштуванні і малював.

В родині він був єдиним, хто отримав таке імʼя. Картини виникли одна за одною, протягом останніх років. Він показував їх, а тоді ставив на місце. На першій — дата, на звороті — назви.

Його життя не змінилося. Він малював просто так, на дозвіллі, заповнюючи ними час і самотність. Ні, за освітою він не художник. Він називав свої картини медитаціями.

— Коли довго дивишся, як тече вода, раптом відчуваєш її плин. Ми ходили на річку. За напускною материною рішучістю ховалася вразлива жінка, яка не мала з ким поділитися сумнівами, що гризли її, як вона свої нігті. Моє дорослішання стало для неї викликом.

Мати до всього ставилася серйозно, в неї не існувало дрібниць, невартих уваги. Я запускав камінці, а вона лежала — десять хвилин на спині, десять долічерева. Коли наближалась дванадцята, вона пересувалась у тінь.

Шуміли дерева, течія несла нескінченну флотилію парашутиків.

Зжалившись наді мною, мати додавала до тушкованих овочів шматок телятини, зрідка котлетку, неодмінно парову. Вона лякала себе і мене акриламідами. Мамо, я росту! Нічого, ти подивися на дерево. Дерева не їдять мʼяса. Я задирав голову на височезну тополю, верхівка якої впиралася в небо. Мамо, я не дерево! А ти попий водички.

Ми всі входимо в повноліття поінакшеними — батьками, вчителями, пубертатністю. Якби мати на час появи кришнаїтів була молодшою, вона співала би разом з ними. Гаре Крішна, Крішна гаре. Гаре-гаре, Крішна гаре...

Одного разу вона заскочила мене в черзі по квас.

— Антоне, а ти що тут робиш?

— Я...

— Ходімо, сину, — і вона потягнула мене геть.

— Я... я... мене попросили, — вигадував я.

— Хто попросив?

Я навмання назвав сусіда, якого матір з якихось причин недолюблювала. Вона поготів ставилася до людей з осторогою.

— Чому ти маєш стояти в черзі для когось? — вона не могла змиритися з цим.

Я залюбки забрав би сказане назад, одначе слово — не горобець.

— Не знаю.

— Я цього так не залишу.

Насилу мені пощастило відрадити її.

Ні, моя матір не була монстром. Матуся-одиначка, вона хотіла вберегти мене «від усього», тоді як «усе» — воно й було життям. Вона мріяла про пазл, який би я довіку складав під її наглядом. Тим часом наш жалюгідний кораблик гойдався посеред океану. Бідолашна жінка докладала відчайдушних зусиль, щоб утримати його на плаву.

Я спостерігав, як біжить течія. Зірвавши листок, клав його на воду, а вона підхоплювала і несла. Дивився, як він линув, кружляв і зменшувався, доки остаточно зникав за мисом, яким берег вклинювався в річку, викривлюючи її русло.

Коли матір одягала капелюшок, з якого спадали блакитна й зелена стрічки, її лице випогоджувалося, з нею сподіювалась дивовижна переміна, вона ставала щасливою і вмиротвореною. Мені здавалося, наче вона молодшала на десяток років. Мати брала його на «пляж», решту триста п’ятдесят днів він проводив у шафі.

Не те щоб він дуже вже личив їй. Одягнувши його, вона переносилася в якийсь інший час, про який я нічого не знав. В юність, де було місце коханню. Можливо, його подарував їй мій батько...

...Пожовклий папір, на ньому кілька штрихів простим олівцем. Портрет Євгена Плужника, перенесений з томика віршів.

До того він ніколи не малював, якщо не враховувати шкільних занять. Він нічого такого не відчував у собі. Його стихією були навколишні пустирища і книжки. Можливо, воно дрімало в ньому, а може, зʼявилося, наче дарунок, — варто було опинитися на самоті. Ще довго портрет Плужника був єдиним, доки раптом пішов сюжет за сюжетом.

Його цікавили лиця і постаті. Ліченими штрихами він вловлював їхні вирази, добував з глибини їхній стан. Вони оживали, ставали присутніми, справжніми.

За винятком Плужника, Антін не вдавався до перемальовувань, він викликав людей з памʼяті, якими вони поставали йому. Десь вулицями пересувалися прототипи, однак картини зображували вже цілком інших людей — папір створював територію, на якій вони розповідали свою неповторну історію. Здавалося, я чую їхні живі голоси. Наче вони мої добрі знайомі. Створені Антоном портрети навіювали відчуття родинності — якоїсь правдивості особливого ґатунку, що її здатне народити лише мистецтво. Й одне-однісіньке дерево.

Помешкання правило за житло і майстерню; так тривало, доки одного дня він набрів на покинутий храм.

Промовистий погляд і рубець над бровою. Він слухав, не розпитуючи і не уточнюючи — ні коли я розповідала, ні потім, коли замовкла.

З останнім словом те, що було, віддалилося, перестало належати мені, уже більше не було мною. Минуле завершується тоді, коли ми про нього розповімо. Невже я так легко розпрощалася з ним? Якусь хвилю ми запитливо дивилися одне одному в очі.

Я сперлася спиною на риштування. Напроти — рештки підсвіченого знадвору вітража. Здавалося, жовтий, червоний і синій зараз потечуть, як розфарбований лід. Ось вони дотануть, злившись у брудну калюжу, що сохнутиме і розтріскуватиметься, як земля без дощу.

Я не відразу второпала. Так могла починатись його власна історія — трав’яним килимом і ногами, що бігли, збиваючи ранкову росу. Історія багатьох — будь-кого, зокрема, й історія хлопчика, на якому тримається історія всіх нас. Хлопчика, якому відібрано і досі, по двох тисячах роках, не повернуто дитинство. Якого відразу зроблено дорослим. Надто дорослим. А потім розпʼято. Чому ми такі жорстокі? Якось Антін пожартував: «Якщо одного дня я скомпоную апокриф, він починатиметься саме так».

Містечко лежало посеред мальовничої низовини, де випасали білих з рудими плямами дорідних корів. Шумовиння ще теплого молока осідало над верхньою губою білими вусами.

Жінка, яка примостилась на низькому дерев’яному стільчику, затиснувши ногами цебро, була його матір’ю. Він дивився на її міцні жилаві руки, тоді знову біг попри вигін, назад, навперейми струмкові. Повільно заходив у холодну-холодну воду, де стояв то на одній нозі, то на іншій, мов чапля.

За свої дев’ятдесят три той, кому належали спогади, спізнав чимало. Проповідував, як жив, — простими словами, не огарнюючи і не ускладнюючи. Спостерігав, як день повільно котився до вечора. Слово — міра і воскресіння.

Що збереглося, гуляло світом — Мельбурн і Вінніпеґ, Ріо-де-Жанейро, Нью-Джерсі, Швайкгайм, Мужен... «Моя душа стане дзвоном старої дзвіниці, щоб голосити за мертвими і будити живих». Той, хто записував, переклав, а потім власним коштом надрукував чужі спогади.

За вікном джміль опустився на квітку — тендітна стеблина загойдалася під його вагою. Ми витримуємо стільки, скільки нам вділено. До самої смерті, вже майже втративши слух, чув, як кричать закатовані. Їхній біль був його болем.

І тоді йому відкрилося перше речення. Воно опустилося білим голубом на оббиту міддю віконну лутку. «Я присвятив своє життя Господові, пізнавши його через служіння людині». І: «Випробування, через які ми проходимо, достеменні».

Край далекого степу зачерпував журавлем і розливав воду у відра. Великі ковтки дужче розбуркували спрагу. Вода була солодкою, наче вкрите шумовинням молоко, і крижаною, як у струмку дитинства. Мандрував туди, потім назад просторами, що переходили з рук до рук — розірваними, пошматованими, зшитими піснею, мов ниткою рана. Латинськими літерами відтворював нелатинські слова, що згодом оживатимуть жіночими й чоловічими голосами.

Коли тобі одинадцять, про таке не замислюєшся. В тринадцять воно наздогнало його, відібравши батьків, братів і сестер. Їв дощових хробаків, конюшину, яку ніхто не косив, добував коріння і збирав ягоди. Почав забувати мову людей, «але Бог захотів інакше».

Він став на той шлях. Спогади-дихання — місцями глибокі і рівні, місцями уривчасті. «Людина завжди потребуватиме стіл, за яким їстиме, і лаву, куди сідатиме перепочити». Де вчився теслярувати, отримав пристанок і харч. Містечка тулились одне попри одне, путівці і стежки мережали густу павутину.

Та дівчина подобалася йому — уже старий, він бачив, як вона, молода-молода, сміялася луками, а вітер підкидав біляве волосся. Не раз вони бігли поруч, він і вона. Підібгавши коліна, засинав поряд із нею. На надгробках стояв один і той самий рік — тиф зрівняв старих і малих, дітей і їхніх батьків.

Одного разу, коли майстрував, до нього прийшло те рішення. Ще не раз рубанок викидатиме стружку, що пахнутиме терпкою живицею.

По багатьох роках, як уже стояла кірха і працювала школа для сиріт, йому пригадався сон, в якому оскаржував втрату близьких. Й ось він увійшов у приміщення, що пахло тиньком і деревом. З лав, які майстрував разом з місцевими теслями, на нього зінькали діти. Сон більше не тривожив його.

Ті, що, прийшовши до влади там, звідки походив, проголосили себе богами, кликали його повернутися, одначе він залишився тут, дарма що ставлення до нього зненацька різко змінилося. Став чужим — для тих і для цих. «Господь потребує нас не менше, ніж ми його».

Дібравшись сюди, винюхували, чим займався, досліджували найменшу порошинку, наставляли пастки слизьких запитань. Вони зверталися до нього мовою, якою говорили його батьки і дівчина, яку кохав, і сам він, проте ніколи не була вона для нього такою чужою.

Мов злодій, під покровом ночі відсував плиту і спускав у казанку харч. Єврейське коріння... Вони вивчили його рід краще, ніж орієнтувався він сам. Вони викопували мерців, щоб чинити самосуд над живими. Хіба не відомо їм, що Син Божий — єврей? Та не знайшли жодної зачіпки, за яку могли б ухопитися.

— Він помер у Штатах, коли я закінчував школу. Тисяча дев’ятсот шістдесят дев’ятого президент країни, в якій він народився, запросив його, щоб вручити високу державну відзнаку, однак він не прийняв її ні того, ні жодного наступного року. Для людей жив, не для держав.

В кінці війни він переховував повстанців, а потім, коли все закінчилося, провів їх на Захід; так уперше вертався туди, звідки колись прийшов.

...Перед ним зринає обійстя з добротною деревʼяною хатиною. Він бачить солдатів, які ведуть селянина; раптом офіцер вихоплює з солдатських рук карабін і бʼє арештанта по голові.

Він бачить жінку і чує її безутішно-розпачливе голосіння.

Він задихається від несамовитого бігу.

Кричить:

— Зупиніться, що ви робите?!

Офіцер відштовхує його закривавленим прикладом:

— Убирайся вон отсюда, поп!

І бачить очі дітей, прикипілі до шиб...

Він ніколи не забуде їхнього погляду.

Та кров на ньому, мов стигма. І погляди дітей, які бачили, як вбили їхнього батька. Вже згодом — спливе багато десятиріч — він раптом захоче розшукати їх, та що він їм скаже?

Якби міг, здійснив би ще одну, останню в земному житті прощу, — до того подвірʼя. Він проклав би її навколішки.

Йому хотілося, щоб усе те було маренням, страшним сном, виплодом розтривоженої уяви.

Все в ньому пручається — як тоді, так тепер; єство бунтує проти того, що відкрилось очам. Хоче бути сліпцем, та ставши ним, так само виразно бачитиме селянське обійстя і розчереплену голову, з якої литиметься, мов з розбитого глека, кров.

Щоразу, коли воно зринає перед очима, його прошиває біль, нестерпна туга, яку він, злякавшись себе, силкується відігнати. Туга, як спрут; обплітає тріщинами фундамент, на якому тримається будівля віри.

Всі люди брати і сестри...

Все докорінно змінилося, світ став інакшим; у ньому не залишилося місця для дива. Ось тут, під цими плитами, розташовувався шпиталь.

— Вони прийшли, він ще не встиг навести лад. Утомлений, задрімав, прихилившись головою до муру. У маренні до нього навідалося дитинство. Коли розплющував очі, перед зором ще стояла зелена трава.

Їх привела до нього кров — напередодні, в потемках, він затягнув пораненого. Людина створена за подобою Господа. Не буває своїх і чужих...

Впертий у груди автомат заважав.

Говорив скупо й спокійно. Вдавано збайдужіло, мов не від світу цього. А може, таки збайдужів?..

Зайди обнишпорили кожний закуток, але він вже опанував себе, його погляд зосередився на побаченій у сні зеленій траві дитинства. Відчув невимовний спокій і знав, що його не покинуто напризволяще з озброєними чужинцями.

Йому дали врешті спокій, сприйнявши за напівбожевільного.

Нікого не знайшли. Тоді він скерував їх туди, де текла ріка; де на порослому чагарями березі обривалося місто.

Він збрехав — ніхто не вимагав у нього притулку, ніяких нічних гостей не було. Лише нещасний, який спливав кровʼю, і він, який побачив його. І збрехав удруге, сказавши, що відмовився надати притулок. Якоюсь мірою друга брехня перекреслювала першу, так що в підсумку виходило, наче і не брехав.

Здивувався своїй незворушності. «Храм створено для молитви, не для вбивства». Це останнє було правдою.

Наприкінці спогадів він підраховував, скільки впродовж життя йому доводилося обманювати, проте налічив тільки той раз.

...Наші пальці переплелися.

Ми не помітили, коли це сталося.

Воно могло бути берестом з подвір’я перед будинком, будь-яким іншим деревом. Щось доглибніше, задум життя промовляв із нього, наче дерева навколо, що вкривалися листям — одні лапатим, нагадуючи людські долоні, простерті назустріч сонцю, інші — зубцюватим, наче з витинанок, ще інші у вигляді оксамитових клавіш, якими перебирав вітер, зійшли з цього полотна. Здавалося, доторкнешся і відчуєш рапатість кори. Було одночасно в ньому щось невловне, неосяжне, заворожливе.

Воно зазеленіло на цупкому ватмані. Він назвав його «Жага» — вкрай несподівано, адже жага викликала в уяві жовтогарячі, помаранчеві, інтенсивні, червоно-багряні асоціації. Тоді як його жага мала барву червневого листя, густого й насиченого. То була особлива зелень.

Життя — палімпсест, де сьогодні напластовується на вчора, хвилина — на хвилину, день — на день, місяць — на місяць, рік за роком.

— Любов має безліч яв.

В любові розкривається суть речей. Вона — життя, ненависть — смерть.

Любов — угода між суб’єктом і світом, шкіц оптимальних стосунків у безмежному просторі.

Стіл, за яким щойно сиділи, вікно, в яке хтось зазирав, — наче скло ввібрало тепло людського погляду. Трава, неторкнута, невитоптана, знята великим планом, і дерево, що промовляло, — навіть ті поодинокі картини, що не портретували людей, були просякнуті людською присутністю.

Час прибирав на його полотнах подобу людських облич, залягав зморшкою, всміхався кутиком губ, прокладав борозни, хвилясті й густі, спалахував з незглибності погляду.

Вимощені плиткою сходинки вели до пластикових дверей. «Одяг з Європи», Антін буквально заштовхнув мене досередини. Банґладеш, Пакистан, Китай... Час здатний зазнавати тектонічних зсувів. Колись тут була невеличка приватна ґалерея, в якій виставлялись і продавались картини.

Щасливці, які купаються в річці... Тоді як ніякої річки не було, лише пластика рухів, що викликала фізіологічне бажання скупатися, а відсутність води — достеменну спрагу. Я несамохіть роззирнулася в пошуках склянки.

Друга споріднена картина зображала жінку, яка йшла. Тільки затримавши погляд на довше, можна було побачити, що шлях, яким вона рухається, — русло всохлої річки.

— «Офелія».

— Хто це?

— Моя жінка.

— Її звали Офелія?

— Ні.

— Яке дивне ім’я!

Антін розповів мені про Рембо і Гайма. Він портретував її з пам’яті. Здавалося, наче Офелія зупинилася, відчувши на собі мій погляд. Ще мить, і вона обернеться.

Вони не вірили власним очам, наче перед ними марево. Чужинець фотографував розпис фрагмент за фрагментом, поквапливо, мовби той зараз розсотається.

З фрагментів він отримував цілісні панорами, він завжди так робив. Щоправда, досі він використовував свій метод на відкритому просторі — засніжені хребти гір, морські краєвиди, савана (так, він був в Африці, йому пощастило сфотографувати лева). Якщо резервувати літній відпочинок до Різдва, туристичні аґенції пропонують значні знижки. Різдво вони святкують у своєму містечку, хоча чимало його знайомих відлітають у південні широти — туди, де тепло і небо не шкодує сонця. Вже років пʼятнадцять, як це ввійшло в моду. Під Різдво їхнє містечко на третину порожніє. Він пригорнув свою супутницю.

В нього їх ціла колекція, неперевершених панорам. Фотошпалери у вітальні — його витвір. Вони вмощуються на дивані, серед пальм і морських хвиль, і дивляться, як шумує солона вода. Чудовий спосіб розпружитися. Якщо прислухатися, можна вловити голос синьо-зеленого моря. Тоді накочуються хвилі спогадів, таке дуже зцілює. Гармонія... Людина прагне її, сама ж постійно руйнуючи. Хоча... За великим рахунком, тепер вони подорожують більше, ніж колись.

— Раніше про таке й не мріялося.

Він сперся спиною на дерев’яну підпору. Збиті навхрест жердини скріплювали саморобну конструкцію.

Він не фанат архітектури — сакральної не більше, ніж будь-якої іншої, його стихія — природа. Сюди його привело щось геть інше.

— Взагалі, якщо Вам цікаво, я невіруючий. Але й не атеїст. Якщо людина невіруюча, її відразу сприймають за атеїста. Я не хочу мати з ними нічого спільного. Мені чужа войовничість, з якою ці люди ставляться до релігій. По суті, це той самий фундаменталізм, тільки навиворіт. А я... Я просто не знаю. Я довго думав над цим. На кожний арґумент на користь існування Бога я наведу сто арґументів проти, і навпаки. Після Освенціма я не можу молитися. Не можу і все. Це не для мене. Скільки у Вашій країні загинуло від Голодомору? Пояснювати, що це — Божий промисел і Господь свідомий, навіщо так чинить, — безвідповідальна Heuchelei.

— Heuchelei, — його супутниця склацнула пальцями, шукаючи відповідник. — Фарисейство. Він каже, що це — фарисейство.

— Примітивна спроба перекласти відповідальність за злочини на когось, кого годі притягти до відповідальності. Я вірю в те, що ось ми тут зараз стоїмо. Ви, я і вона. Ми не знаємо, що буде завтра. Проте я добре памʼятаю, що було вчора.

Свого часу він мріяв стати професійним фотографом. Він показав руки з посіченими, мов деревна кора, долонями.

— Фотоапарат таких слідів, повірте мені, не залишає.

Свою першу фотокамеру він виграв на міжшкільній вікторині, жодного разу не схибивши. Світлини виходили не надто якісні, плівку доводилося купувати про запас, зате в школі ніхто не мав навіть такого. Він документував класні екскурсії, його роботи ілюстрували шкільну стіннівку. Він пишався бачити своє прізвище, він ще тоді не знав, що воно не його. Певною мірою, фотоапарат забезпечував йому упривілейоване становище — своєрідний талісман. І п’ятірки йому ставили рідше.

— П’ятірка — найгірша оцінка.

Я кивнула:

— В нас — навпаки.

— Він знає це, — його співрозмовниця привітно всміхнулася.

— Потім фотоапарат зламався. Мої намагання полагодити остаточно доконали його — капут. Мене ніхто не попередив, що такого не треба робити, а сам я ще не доріс. Я торував свій шлях, навчаючись більше на своїх, інколи ж на чужих помилках. У людини є ця феноменальна здатність — вчитися, робити висновки. Коли одного разу я сказав про це нашому наставникові, він глипнув на мене поверх окулярів, насилу звівши брови, наче то не брови, а цеглини, і нічого не відповів. Нічогісінько. Запитання, на які найдужче кортіло почути відповідь, залишалися без коментарів. Проте того разу я не на жарт злякався. Мені здалося, що брови-цеглини зараз впадуть і від струсу зійде з осі Земля. Він брав участь у французькому русі Опору, діставшись туди через Персію і Китай, з китайського порту до Північної Африки, через Ґібралтар до франкістської Іспанії, а звідти по воді в Марсель; у нього й кличка була «німець». З Франції, де сильно полівішав, повернувся до Східної Німеччини, у своє розбомблене сільце, до купки попелу і обгорілого кістяка такого, як ось цей, храму, мов людського скелета, а потім переїхав до нашого містечка, де до самої смерті остерігався провокацій від тих, чиї ідеї сповідував. Під час війни йому доводилося нап’ялювати уніформу зі свастикою, він натренувався викидати руку так, що не залишалося сумнівів, ні, він не був чарівником, трохи акторських здібностей плюс дрібка зухвальства. Його рятувало вміння імпровізувати. Підлітком мріяв про велику сцену, натомість довелося виконувати невеличкі брудні завдання — ніколи не знаєш, якої миті талант стане в пригоді. «Так, я вбивав. Ось цими руками...» Ні, ворога він не боявся. Страшно, коли ворог — твій друг.

У майстерні, куди заніс фотоапарат, йому сказали навідатися через місяць. Той місяць тягнувся, як десять років. Потрібної деталі не надійшло ні тоді, ні через наступні два місяці, ні через рік.

— Фотоапарат був єдиною втіхою, крихітним віконцем у світ. Вони підсунули мені папір, і я підписав його. Знаєте, мені ще не було й десяти. Мене усиновила й виховувала тітка, рідна сестра мого батька. Вона так ніколи й не вийшла заміж — підозрюю, через цю історію. Мама стрибнула, а я побоявся. Батьки подавали розпачливо-заохочувальні сигнали. Будинок, в якому ми мешкали на другому поверсі, опинився на межі зон, вікна батьківської спальні та нашої кухні виходили в іншу країну. Батьки могли залишитися, я не знаю, як би тоді все склалося. Невдовзі будинок знесли, якийсь час ми мешкали в тітки, доки врешті вона розміняла житло, і ми назавжди покинули Берлін.

— Я Вас не втомлюю?

Я похитала головою.

Тридцять років. Тисячі людей покидали все і їхали, десятки тисяч. Вісімдесят дев’ятий рік, дев’ятдесятий. Все діялося надто швидко, наче в прискореній зйомці. Нарешті це було можливо.

— Я теж вирушив. Батьки ще жили, я не впізнав їх. На мене дивилися чужі мені люди. Колись вони були цілком інакшими. Не знаю, що спотворило їх більше — моя пам’ять чи час. Вони мене, звісно, впізнали, хоча я мало чим нагадував того хлопчика, яким вони мене востаннє бачили. Мати скрикнула, чоловік в інвалідному візку силкувався повернути голову. Він ще не второпав, що діється. Матір розвернула його до порогу, коло якого я стояв, не наважуючись ступити крок далі. Він хотів роздивитись мене. Він нічого не сказав, тільки його запалими, вкритими заростом щоками покотилися сльози. А ще брат і сестра. Брат подібний до мене, а так нічого спільного, навіть прізвища різні. Ми посиділи, спільна вечеря, більше в мовчанні, ніж спілкуючись. Брат і сестра роздивлялись мене, як своєрідний музейний експонат. Усиновивши, тітка переписала себе і мене на свою матір.

Він був упевнений, що батьки забули про нього, зреклися так само, як він їх, тоді як вони слали йому листи, докладали зусиль, щоб витягнути його, проте жодна звістка не дійшла за призначенням, про що не здогадувалися ні вони, ні тим більше він. Так вийшло велике непорозуміння: вони ще довго не могли пробачити собі, гадаючи, що він зачаїв образу, доки життя — адже були іще молоді, а він у них первістком — невзяло свого, тоді як він... Ні, він нічого не гадав. Тітка врятувала його від сиротинця, від одного з тих похмурих державних закладів, куди забирали дітей без батьків, а також дітей у батьків; так-так, про це друге не говорилося, воно випливло згодом, коли спалахнула боротьба за архіви: активісти не дали сховати їх, цього разу під іншим гербом і грифом, і врешті все було оприлюднено. Невдовзі він отримав змогу ознайомитися з паперами, що стосувались особисто його; там він і натрапив на всю ретельно збережену кореспонденцію. Листи він міг забрати, однак не зробив цього: вони були нікому не потрібні, а тепер, по стількох роках, він їх також не потребував.

— Й ось я сів і поїхав геть. Тупе ниття, наче від удару важким предметом. А що Ви хочете? Стільки років!

Усе своє дотеперішнє зріле життя він відтюхав на фабриці.

— Я міг зробити кар’єру, проте обрав шлях звичайного робітника. Це ж не Ви малювали? — це останнє він запитав з розгубленням, невідомо на що більше сподіваючись — на підтвердження чи спростування.

...Кілька разів ми влаштовували забаву: один мазок клав Антон, один я: «От бачиш, у тебе все виходить». Він підтримував мою руку, легенько ведучи її. Він вірив у те, що людина мусить знайти себе і посприяти зробити це іншій. Сенс життя — в тому, аби розкритися...

— У Вас буде трошки вільного часу?

Я завагалася.

— Я хотів би запросити Вас.

— Ми хочемо запросити Вас, — переклала його супутниця.

Його долоня лягла на мою, я відчула, як її тепло передається мені.

Щось у ньому квапило його, тоді як сам він, здавалося, не поспішав. І лише познайомившись із ним ближче, можна було зауважити, як дорого він оплачував показну неквапність свого життя.

Наче заповнював собою розрив, тримаючи два кінці невидимого канату.

Так народилось розпʼяття.

Антін зобразив людину. Ісус мовби йшов здаля, наче не існувало стіни, на якій його намальовано. Він рухався назустріч роздивляльникові, подібно до перехожого. Хрест — тінь, відкинута його постаттю. Якоїсь миті зʼявлялося відчуття, буцім ти також ідеш. Ось ви зараз зустрінетеся. Хоча я дивилася на зображення, у фокусі завжди був момент зустрічі. Хвилювання, чекання, радість і... страх, що вона не відбудеться. Невже ми байдуже розминемося, як чужі, випадкові, сторонні? Якщо ж ні, то що нас єднає? Що спільного між нами? Що ми можемо сказати одне одному? Чи потрібно що-небудь казати? Що означатиме наше мовчання? Зринало враження, ніби я вже десь бачила його, — таке саме, як від портретів у його помешканні. Тоді ще не було жінки з дитиною. Мені не відомо, чи вона була від початку частиною задуму. Я не встигла запитати Антона. Я нічого не знаю про це. Я багато чого не встигла.

Мені хотілось завмерти, не рухатися — годину, дві, вічність, зосередившись на моменті зустрічі — зібратися, підготуватись, не знаю.

Час, що зібгався в кім’ях.

Пожмаканий аркуш паперу.

Грудка землі, що глухо розбилась об віко.

Човен відштовхується від пірсу.

Більше нікого немає, тільки мартини віддалік здіймаються і ячать, кружляючи над водою.

Працівник, в якого ми взяли весла, спостерігає за нами.

Вутле суденце з деревʼяними лавами, з якого облущилась фарба. Одна лава — для веслувальника, друга — для пасажирів.

Першим заходить Антін, кладе весла і подає мені руку.

Чути, як плюскають хвильки.

Весло занурюється у воду.

Тоді робить півоберта у повітрі.

Вода скрапує сріблястими перлинками.

Не знаю, чому саме того ранку. Якось Антін сказав:

— Якби потрібно було обрати найфатальніше й одночасно найбезглуздіше ремесло, я назвав би перегортувача календарних аркушів. Годинникаря згинці над стисненим до розміру крихітної пружинки часом. Година триває шістдесят хвилин, хвилина — стільки ж секунд... Що вони означають? Час — те, як ми його відчуваємо.

— Чому для тебе це так важливо?

— А в тебе так не було?

— Як?

— Коли один і той самий час то збігав, так що ти не встигала кліпнути оком, то рухався повільніше від черепахи.

— Ні.

— Це починалося разом з прокиданням, коли ми нікуди не вирушали. В такі неділі мати любила поніжитися в ліжку, комплексуючи, що подає мені ненайкращий приклад. Тоді як мені не спалося. Я вставав і сновигав по хаті, доки вона врешті з’являлася в дверях своєї спальні. На кухні мати жонґлювала баняками, тарілками, черпаком, я уявляв її героїнею якого-небудь мюзиклу. Не маю поняття, що уявляла при цьому собі вона. Ложку вівсянки я жував довго і безапетитно, аж мати стурбовано запитувала: «З тобою все гаразд?». — «Авжеж». — «Тільки не надумай мені захворіти!» На моє превелике розчарування, доки я якомога повільніше снідав, спливало лише півгодини. Мати не розуміла моїх проблем. «Куди він подівся?» Не було потреби уточнювати, хто. Вона говорила про час, як про живу істоту, свавільну й непередбачувану. Тридцять хвилин, а я так ретельно жував! Дві з половиною години перетворювались на справжні тортури, тоді як сорок хвилин моєї улюбленої програми, якої я не міг дочекатися, випаровувались, як лід на липневій спеці. «Піди полови метеликів», — казала мати, коли хотіла поговорити з кимось без моєї присутності. Не підготувавшись до занять, я відпрошувався в туалет, де бовванів біля вікна, що виходило на порожнє, наче воно вимерло, подвір’я. До класу я повертався, напʼяливши маску страждальця, якому звело шлунок. «На, з’їж», — вчителька географії простягнула мені таблетку. Вона носила в торбі цілу аптечку. Напевно, в неї були піґулки і від малярії, і від дизентерії, і ще від бозна чого. Я проковтнув, запивши водою. Хто бреше, платить двічі. Я заплатив раз, зате по повній програмі.

— Саме тому, що всі знають, ніхто не звертає уваги. Вони зникають, втрачаючи себе і свою суть. Залишаються порожні оболонки.

Якоїсь миті лінії розпластовувалися на самостійні сюжети. Роздивляльник ніби перегортував сторінки.

Тінь, відкинута часом. Стрілка, що рухалась, креслячи чарівне коло циферблата. Час-тінь, відкинутий штрихами-стрілками.

Розірви невидимі пута опікунства, повір у себе. Або ти безжурний споживач, який механічно сягає до запобігливо піднесеного обслугою дека, або ж кшталтувальник свого життя. Кожний зроблений крок винагороджується невеличким відкриттям.

— Медитація — це, мовляв, коли ні про що не думаєш. Насправді це нагода звільнитись від зайвого, спосіб зосередитися на посутньому. Між тобою і тим, про що розмірковуєш, відбувається синергетичний ефект. Лінії на секунду зливаються. «Спинися, мите, ти прекрасна!» Тоді як властиве щойно по тому. «Фауст» — «Антігона» Нового Часу.

Мистецтво долає ґравітацію, тоді як митці прикуті до землі. До того, що було вчора і не повториться завтра. До завтра, яке поставить запізнілу крапку, що розпливеться темно-червоною плямою.

Годинник-медитація.

Метелик часу, зловлений у сачок циферблата.

Сонце наближалося до зеніту, загаласував, заскочений нашою появою, дрізд, з куща неподалік спурхнули горобці, наче звихрилося, зірване невидимим буревієм, листя. Десь далеко, мов на іншій планеті, гуркотіли автомобілі.

Чужинець зупинився, його супутниця сфотографувала його, а потім вони побажали сфотографуватися вдвох.

Він хотів обхопити її плечі; напевно, він робив так з усіма своїми супутницями; можливо, робив це й тоді, коли позував перед церквами, а тут раптом щось змусило його в останній момент опустити руку.

Вони стали поруч, близько-близько одне до одного — так близько, як можуть опинитися двоє близьких людей. Я намагалася захопити якнайбільше фасаду.

...Кілька юнацьких світлин і випускний альбом з уписаними різними почерками побажаннями. «Це...» — Антон чимдуж поклав на спід світлину усміхненої жінки...

— Мені не хочеться йти звідси, — мовила жінка і напіврозсіяно, а наполовину розгублено додала. — Я не знаю... Щось...

Її супутник підбадьорливо поплескав її по плечі.

— Давайте я й Вас сфотографую, — раптом запропонував він.

— Не варто.

— Знаєте, що? Ставайте удвох з моєю дружиною.

Іскра, що проскакує між людьми, коротша за спалах в прямокутному віконці фотокамери.

— Ви давно подорожуєте?

Авжеж, це приватна справа людей, куди і на скільки вони вирушають. Можливо, їх зблизили покинуті святині. Можливо, одного разу вони зустрілися в котромусь такому храмі. Де це було? В Провансі, в Камбоджі, в Японії? Покинуті храми, покинуті домівки, покинута земля. Випалена земля. Виморені народи. «Нам завжди здається, що ми виняткові в стражданнях».

— Скільки це ми подорожуємо?

Жінка мовчала. Вогник, що спалахнув в її очах, складався з половинки прихильності і ще однієї.

— Довгенько, — відповів на своє запитання чоловік.

Коли я прокидалася, його вже не було, а на кухні чекав сніданок. Антін готував його на нас обох. Залитий окропом розтертий овес, родзинки, що повернули собі форму виноградних ягід, шматки урюку, він купував їх в узбецькій крамничці на ринку. В того узбека урюк був темний, не оброблений сіркою.

Раптом мені захотілось піднятись на риштування. Я відклала книжку — котрусь із Антонових книжок, які читала, вмостившись внизу. Мені хотілося краще зрозуміти того, кому вони належали.

Антін перебував у пошуку.

— Колись це станеться.

Знав, що рано чи пізно знайде.

Ми полюбляли сидіти он там, під самим вікном, що виходило на тісне внутрішнє подвір’я з крислатим каштаном і всіяною розлущеними кожушками та плодами бруківкою. Простерті врізнобіч гілки-руки мовби стримували мури від наповзання, на самому краю галузки визирав з колючої схованки допитливим брунатним оком каштан.

Коли ми покидали піцерію, накрапав дощ.

Й ось я сиділа в ній з двома незнайомими людьми.

— Гарне місто.

Жінка окинула свого супутника вдячним поглядом.

— Вибачте, якщо запитання видасться Вам некоректним. Ви — протестантка?

— Ні.

— Може, Вам щось відомо про тутешню громаду?

Одних війна розкидала по світах, інших знищила. Котрі вижили, також давно вже померли. Зиґзаґи, в яких одна лінія спростовувала іншу. Плаха, де хтось був за ката, інший — жертвою. Кат — завжди кат, жертва — жертва. Вони ніколи не поміняються місцями. Хоча деякі жертви перед тим були катами. Храм із понищеним вітражем, наче птах із підбитим крилом, — оце, напевно, й усе.

— Можливо, Ви знаєте, хто виконував розписи? Адже це мало бути зовсім недавно. Вони ще геть свіжі.

— Мій чоловік.

Я вперше назвала Антона так. Я навіть не встигла здивуватись. Я сказала це тихо й невимушено, наче ми прожили разом довге щасливе життя. Мені не хотілось вдаватися в які-небудь пояснення. Ми не вінчалися і не розписувались, для мене це зовсім нічого не означало — нічогісінько. Ми провели разом всі дні, відколи зустрілися.

Чужинець раптом пожвавився, наче про щось здогадався. Дивлячись на мене, він мовби наново вивчав розпис. Схоже, він ще щось хотів запитати, а може, просто.

Тієї миті офіціант у фірмовому зеленому фартуху приніс замовлення.

— Ми завжди замовляємо з салямі, ніколи не помилишся. Хоча... Одного разу, ти не пригадуєш, де це було? — чужинець звернувся до своєї супутниці. — Авжеж, у Ґраці, де ж іще? Сало було жахливо несвіже. Нам обом стало погано, добре, що ми мали при собі піґулки. Ми їх завжди беремо в дорогу, про всяк випадок.

— Наступного разу ми замовимо «Для закоханих», — німець узяв лікоть своєї супутниці.

...Піца «Для закоханих» вперше зʼявилася на Валентина й відтоді була в асортименті закладу. Ми відрізали шматок за шматком — Антін з одного боку, я з другого. До останнього ми довго примірялися, нарешті Антін посунув його легенько ножем до мене. Він зробив це без грайливості, з якоюсь неймовірною лагідністю, майже пієтетом. Щойно згодом до мене дійшло, що він уже знав. Відчув, як тільки може відчути митець і... Тоді як сама я ще не здогадувалася. «Мистецтво побудоване на інтуїції». Воно черпає ті самі знання з інших криниць. З незглибних. Воно близьке до віри, майже доторкається її таїнства. Зупиняється на порозі, не переступаючи межі. Ми прекрасно розуміли одне одного. Якось я запитала Антона з якогось іншого приводу: «Тобі справді відомо?». — «Не більше, ніж тобі». — «Соло», «Родинні», «Для закоханих» — до кожного типу піци зазначався діаметр.

— Бажаєте ще щось?

— У Вас є табаско?

Офіціант кивнув, а через хвилину вернувся з пляшчиною водянисто-червонуватої, наче розбавлений томатний сік, рідини.

— Мій улюблений соус, без нього нічого не йде.

— Ганс любить гостре. Він завжди так.

— Може, ми нарешті познайомимося? — Ганс простягнув руку.

— Надя.

— Над’я, — повторив Ганс. — Я знати Над’я.

— Він трошки розмовляє українською. Зовсім трошки.

— Трошкі, — Ганс склав великий і вказівний пальці, залишивши між ними вузесенький проміжок.

— Мене звати Ірина, приємно познайомитися.

— Іріна, — ствердно кивнув Ганс, поливаючи з пляшки піцу.

— Ірина. Я йому пояснюю, що я не Іріна, а Ірина. «И», розумієш, «и».

— Ірочка, — Ганс ледь нахилився до своєї супутниці.

— Ірина й Надія — поширені імена.

— Я знаті, — Ганс розчепірив п’ятірню, — фір Ірін і толькі айне Над’я.

Чоловік узяв пляшку і з усією щедрістю вдруге скропив піцу.

— Хочете спробувати?

Він простягнув пляшчину мені:

— Краще, якщо Ви зробите це самі, — переклала Ірина, а Ганс не забарився з поясненням:

— Я Іріні колись налівати, вона довго гніватіся на мене.

— Було чого.

— Я хотів, як краще.

— Обережно, — застерегла Ірина.

Червонувата рідина побігла до горлечка, я чимдуж випрямила пляшку, проте й кількох крапелин виявилося задосить.

— Ну як?

Я не відразу спромоглася на відповідь. У роті нестерпно запекло, якийсь час я хапала, мов риба, якій забракло води, повітря. Очі нестерпно сльозилися.

— Дуже гостра, — нарешті випалила я.

— Туше хостра, — повторив Ганс. — Перепрошую.

— От бачиш, — сказала Гансова супутниця. — А він гадав, що це лише я така.

— Шінки люпити солотке, чоловіки — хостре, — заспокоїв себе Ганс, розчарований, що не знайшов у мені спільниці для табаско.

Коли ми перебралися в кав’ярню неподалік, Ганс сказав:

— Я Вам розповідати Над’я.

Ірина дістала пачку цигарок:

— Бажаєте? — вона простягнула її мені. — Ганс не палить.

— Дякую, — я заперечливо похитала головою.

В тютюновому чаді розчинилось моє дитинство. Мій вітчим курив, не звертаючи на нас з матір’ю уваги; одного разу він мало не підпалив ліжко, звідки недбалим жестом струшував попіл на килимок. «Не хвилюйся, я попорохотяжу», — кидав зневажливо, проте наставала субота, і лад, як усі попередні рази, наводила мама. Я шкодувала, що він не згорів, — я була ладна опинитися без даху над головою; чесно кажучи, я не замислювалася над тим, що було би.

Потім закурила я, це сталося перед тим, як мати померла. Вона була тяжко хвора, я зашивалася з безпорадності. До мене не відразу дійшло, що я залишилася сама, одна-однісінька на світі посеред людей, яким немає нічого до мене, а мені до них. Я була дорослою. Майже дорослою. Я спорожнила пачку, потім іще одну й аж коли схопила третю, до горла підступила нудота. Дивна байдужість охопила мене, тупе, блаженне отетеріння.

— Ви не проти, якщо я запалю? Ганс уже звик.

Історія «Над’ї» почалася задовго до її народження. Дівчинка з таким ім’ям стала її, історії, наслідком. Нитку можна до нескінченності мотати назад, адже кожна наступна подія випливає з попередньої.

Якби не перша війна, не вибухнуло б другої. Тоді не народилася б дівчинка «Над’я». Хтось інший з таким або зовсім інакшим ім’ям. Подібна до «Над’ї», з таким самим, як попіл, волоссям, наче її добули на світ з руїн, а не з жіночого лона, з такими самими сірими-сірими, що їх годі із чимось порівняти, очима, в яких осіли рештки листопадового туману. Або ж геть інакшим, нітрохи на неї не схожим.

— «Над’їна» мати працювала в книгозбірні за колишньою біржею — містечко, куди ми з тіткою перебралися, не таке вже й велике. Вона працювала там ще довго згодом, як я закінчив школу. До самої старості, і вже як вийшла на пенсію, щоранку вирушала туди. Ми з ними були майже сусідами.

Ще зовсім недавно тюпала вулицею, дрібними кроками — старенька самотня жіночка, яка, скільки ми памʼятали її, видавала і приймала літературу. «Над’я» часто приходила туди, однак ніхто не бачив, щоб вона брала книжки. Вони обмінювалися кількома словами.

Ми, курдуплі, звихнулися на Карлові Маї, щось інше нас тоді не цікавило. Ми відтворювали улюблені сцени, нам було де розгорнутися. Часом здається, війна досі ще не завершилася. Наче з планетою щось трапилося. З усіма нами щось сталося.

Ми вносили рух у могильний спокій цього довжелезного, якому, здавалося, не буде краю, лабіринту зі стелажами, заповненими від підлоги до стелі пронумерованими томами. За столами для читачів рідко коли хтось працював. Книжки на полицях нагадували складені щільними рядами труни. Знищені не воскреснуть.

Поволі в нас, замурзаних хлопчиськах, прокидалися чоловіки. Вона вже закінчувала школу, а ми, ледь молодші, щойно прочухрувалися. «Надʼя» не належала до тих, котрі засліплюють, складно було би назвати її симпатичною. Ми захоплювалися її фігурою, школа — її спортивними успіхами. Здобуті нею відзнаки красувалися в скляній шафі поруч з іншими — кубками, вимпелами, значками, мініатюрним футбольним м’ячем з підписом легенди місцевого футболу.

Це сталося на другому поверсі, вони рухалися коридором, з одного боку вона, з іншого він, вона і він і більше нікого. В школі тривав урок.

Він усе заперечував. Так, ненароком зачепив її, коли розминалися, от і все. В «Надʼї» було це: до неї годі було доторкнутися. Може, тому в неї не було друзів. Вона рідко сміялася, трималася не на свій вік зосереджено.

В нього був вічно набряклий із синіми прожилками ніс і свинячі очиці. В тридцять третьому він марширував, розцяцькований свастикою, в сорок четвертому безслідно зник — тоді всіх загрібали на фронт. Ми ще не народилися, як він уже прислуговував новій адміністрації. З ним не бажали мати справи. В школі його намагалися оминати.

Якби вона не відштовхнула його і якби він не гепнувся, і якби не рохнув отого просякненого перегаром «Російська байстрючка», не відкрилася б таємниця її народження — їй, нам усім. «Надєжда» — вона була дитям перемоги. Її зачав російський вояк — котрийсь із тих, які серед руїн ґвалтували по черзі її матір.

«Над’їна» мати сиділа в бібліотеці, чекаючи на відвідувачів, як глухий удар в шибку змусив її вибігти надвір. Нікого не було, лише на клумбі під вікном лежав дрізд. Коли вона підняла його, він іще жив.

Ганс замовк.

Ірина крутила в попільниці з емблемою кав’ярні давно згаслим недопалком.

— Надʼю не врятували. На той час, як приїхала швидка, дівчина втратила надто багато крові. Туалет заблокували — ніхто не повинен був бачити розтятих вен.

Ганс перевернув чек:

— Напишіть, будь ласка, адресу, і я надішлю Вам світлину.

З кожною цифрою та літерою, що народжувалися з-під кулькової ручки, яку простягнув Ганс, в Ірині наростало хвилювання.

Раптово, як спалах блискавки в грозовому небі. Скільки разів я піднімалася до нього нагору! Скільки разів ми сиділи при столі його тісної кухоньки! Скільки ночей провели, розділені тонюсінькою стіною!

Я читала або просто сиділа, тоді як він малював. Що відчував він, читаючи цю саму книжку? Я наче бачила його колишнього. Так я починала розуміти його. Дещо я також колись прочитала, зовсім мало; можливо, ми читали ті самі книжки в той самий час.

Коли він, не спускаючись, розташовувався перепочити, мені здавалося, наче він спостерігає за мною. Я підводила погляд, а він знову брався до праці. Коли завʼязувалась розмова, я відкладала книжку, він облишав малювати. Я брала і зачитувала який-небудь пасаж, і він несподівано підхоплював його.

— Ти що, завчив їх усі напам’ять?

— Це лише збіг, — відповідав він.

Він міг помилитися словом, проте з неймовірною точністю відтворював зміст.

Ми були мріями одне одного, втіленими проекціями наших потаємних жадань. Полум’я горить і якоїсь миті згасає.

Ми сиділи, звісивши ноги:

— Ми подібні зараз до птахів.

— Ти яким хотіла би бути?

— Не знаю, я не сильна в орнітології.

— Я тим більше.

— Я можу назвати голубів, горобців і ворон. Ще, напевно, кількох.

— В середині серпня на ланах збирались лелеки, провісники мого повернення до міста.

— Деяких птахів я знаю лише з ілюстрацій. Інколи мені здається, що їх вигадали. Як-от журавля в книжечці з дитячими віршами. В червоних чоботях, свитині зі стьожкою і причепуреному брилі.

— А напроти в кутку заховалася, накрившись листком, жабка.

— Жабка? — я недовірливо примружилася.

Антін зацитував вірш.

— Ти що, і його пам’ятаєш?

Я народилася навесні, тоді як моя улюблена пора — осінь. У нього все з точністю до навпаки.

— І його.

— Я майже нічого.

— Я загалом також далеко не все.

— Хочу згадати і не можу.

— Тоді воно не таке важливе.

— Табличку множення не забув?

— Це всі пам’ятають. Одного разу, це було в п’ятому класі, я побачив, як кіт підстерігав горобця — підступно, самовдоволено, насолоджуючись своєю перевагою. Він не розраховував, що я прожену його; відбігши на безпечну відстань, він мстиво гіпнотизував мене. Великий, пухнастий, з брудними лапами і масивною головою. Але і я прорахувався. Ми були не самі. Я трохи злякався. «Не втручайся в природу», — голос чоловіка, який спостерігав за сценкою, прозвучав погрозливо. А може, мені тільки здалося. Якби не я, кіт занапастив би горобця. Для кота це було розвагою, на голодного він явно не скидався. День у день він вилежувався на сонці. Слова незнайомця спантеличили мене.

Дитячий садок затиснений лещатами новобудов, переповнені групи користуються тим самим крихітним майданчиком; надвір виходять усі одночасно. Малюки безжурно гамуздряться, не роблячи собі з того справи — котрі жвавіше, котрі зосередженіше. Як легко вони знаходять спільну мову!

Я стою і спостерігаю. Відчувши мій погляд, Ганнуся обертається.

Ганнуся — моя донька. Її крихітна долонька ховається в моїй. Я намагаюся не запізнюватися.

Дівчинка — розумна і кмітлива. Вона в мене взагалі молодець.

Діти напрочуд допитливі. Її завжди щось цікавить, мої відповіді коли влаштовують її, коли ні. Я все одно терпляче пояснюю. Коли не знаю, я спокійно визнаю це. Вона перепитує, чи це я не знаю. Я відповідаю:

— Так, я.

— А хтось інший?

— Звичайно, хтось інший знає.

Тоді вона запитує, чи існує таке, чого не знає ніхто.

— Ніхто?

— Ніхто-ніхто!

На що немає відповідей.

— На що взагалі не існує відповідей?

Ганнуся киває.

— Напевно, так.

— Але якщо ти знаєш, що воно є, то знаєш відповідь.

Це бентежить мене.

— Батьки знають усе.

— Чому? — дивуюся я.

— Бо вони батьки.

— А якщо все-таки не знають?

— Такого не буває.

— Як то не буває?

Раптом мені здається, що я розумію її.

Коли розповідає вона, я зосереджено слухаю. Діти намагаються триматися по-дорослому, їхній артистизм гідний подиву.

— Познайомся, це Олежик.

Я простягаю руку:

— Я Ганнусина мама.

— Я знаю.

Ганнуся дружить з усіма, Олежик — її особливий приятель.

Дівчинка просить, щоб ми взяли хлопця з собою.

— Ми можемо взяти його, еге ж? — питає вона з надією.

— А Олежикові батьки? Уяви, як вони сумуватимуть, прийшовши увечері по Олежика, а його не буде.

— Ми скажемо Світлані Олександрівні.

Світлана Олександрівна — вихователька. Дітей ще й зараз навчають звертатися на ім’я та по батькові, тоді як Світлана Олександрівна — юна дівчина, яка прийшла рік тому з педагогічного коледжу. Діти тупцяють біля неї, як гномики довкола Білосніжки.

Одного разу Ганнуся сказала мені:

— Мамо, я щось таке знаю.

— Що?

Ганнуся майстриня розбуркувати цікавість.

— А ти нахилися.

— Чому? Адже нікого немає.

— Тссс. Це великий секрет.

Я нахилилася.

— Ти нікому не розкажеш?

— Ні, — я мимохіть перейшла на шепіт.

— Нікому-нікому?

Я кивнула.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

— Світлана Олександрівна має парубка. Він її наречений.

Ганнуся спостерігала, яке враження справили на мене її слова. Ще б пак, особливо оте «парубка».

— А ти звідки знаєш?

— Знаю, — запевнила Ганнуся, відкинувши назад волосся, як це роблять дорослі.

— Якщо знаєш... Тоді, мабуть, так воно і є.

— Я бачила його.

— Он як.

— Він подарував Світлані Олександрівні квіти. Вони поцілувалися, ось так, — Ганнуся цмокнула мене в щоку.

— Ти моє сонечко, — я міцно пригорнула її.

— В нього мотоцикл. Він приїздить по неї, вони сідають і їдуть.

— Хто тобі це сказав?

— Олежик.

Олежик для Ганнусі авторитет.

— Всі кажуть, — додала Ганнуся.

Й ось ми стоїмо, і Ганнуся просить взяти Олега з нами.

— Олежик знає дорогу до свого дому, — пояснює Ганнуся.

Хлопчик ствердно киває.

— Потім ми відведемо його, — пропонує Ганнуся.

— Я сам піду, каже Олежик статечно.

— Олежик такий, що не заблукає, — підтримує свого приятеля Ганнуся. — Будь ласка.

Я не погоджуюся.

— Ми не можемо тебе, Олежику, взяти. Сьогодні, на жаль, ні.

Ганнуся не приховує розчарування. Олежик заспокійливо обіймає її, і вони прощаються.

— До завтра, — каже Ганнуся.

Якийсь час ми пішкуємо мовчки.

— Чому ти така несмілива?

Отакої! Це каже до мене моя дитина.

— Я поговорю з Олежиковими батьками, — пропоную.

А ще я обіцяю, що ми запросимо Олежика на Ганнусині уродини.

— Ти серйозно?

— Цілком.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Ганнуся перелічує, кого ще запросить.

— А інші не образяться? — запитую.

— Ми зробимо гостину для всіх.

— Всіх ми не зможемо розмістити.

— У садку, — наполягає Ганнуся.

— Гаразд.

— А ти, — Ганнуся оцінює мене, — спечеш торт.

Я намагаюся приховати заскоченість. Не так багато тортів я спекла, якщо точно — жодного.

— Не турбуйся. Я тобі допоможу, — Ганнуся втішає мене.

— Ви не проти, якщо ми Вас проведемо?

Голос Ірини тремтить, раптом з нею щось сталося — жінка збентежена, наче щось збило її з пантелику. З кондиціонера скрапує на заплитчаний тротуар вода.

— Я залюбки показала б Вам місто.

Я не хочу здаватись неввічливою.

— Та що Ви?! — заперечує чоловік. — Ми тут не вперше.

— Не треба, — голос Ірини звучить хрипло і глухо.

— Ми тут майже вдома, — чоловік дивиться на свою супутницю.

Ірина розкриває торбинку; коли вона намагається припалити цигарку, пальці її не слухаються.

Колись я поривалась опинитись деінде, почати все з чистого аркуша, стати особою з іншим ім’ям та прізвищем, яку ніщо не пов’язуватиме з попередньою. «Час не буває змарнованим».

— Іріна тут виросла, — вони горнуться одне до одного, наче зливаються в одну істоту.

Ірина не виправляє, вона механічно перекладає, відсторонено і задумливо, наче йдеться про іншу жінку з таким самим, як у неї, ім’ям.

— Ми давно не були тут.

Якийсь час ми мовчимо.

— Коли ми востаннє приїздили?

— Багато років тому.

— Дуже багато, — погоджується чоловік. — Я тоді був не таким, як зараз.

Він підморгує Ірині:

— Інакше Іріна не захотіла б мене.

— Ви приїхали заради храму? — питаю навздогад.

— Заради Іріни, — відповідає він.

Ми скорочуємо шлях, залишаючи центральну частину ліворуч. Тому, хто виріс тут, не потрібно провідників.

— Ми не туристи, — голос Ірини, хоч і тремтить, звучить наполегливо, майже вперто.

Іринин супутник каже:

— Ми тут познайомилися. В цьому місті неможливо не закохатися.

І поправляє себе:

— Іріну не можна було не покохати.

Дівчинка дивиться з зацікавленням, тоді раптом простягає долоньку:

— Мене звати Ганнуся.

— Ганс.

— Яке дивне ім’я, — каже Ганнуся. — Майже як моє. Хто Вас так назвав?

— Батьки.

— Ганс приїхав з Німеччини, — пояснюю я. — Він — німець.

— А чому він приїхав?

— Йому подобається мандрувати, — кажу. — А це — Ірина.

Ганнуся подає жінці руку.

Ірина силкується всміхнутись.

— Ірина теж з Німеччини?

— Так, — Ганс відповідає замість Ірини.

— Тоді вона німкеня?

— Так. Ні, — я вагаюся.

— Я тут народилася, — Ірина нахиляється до Ганнусі і гладить дівчинку по голові. — Так само, як ти.

Вона пригортає дитину, розгублено й гаряче.

— Тоді ти українка.

Нові висотки утворили мур між дитячим садком і старими п’ятиповерхівками, розташованими на однаковій відстані, боком до вулиці. Ми проходимо крізь останній проїзд.

— А це наш дім, — показує Ганнуся з невимушеністю досвідченої екскурсоводки. — Ми мешкаємо он там, на третьому поверсі.

Ірина підводить голову і дивиться вслід дитячій руці.

— Хочете побачити, як ми живемо? В нас отакенний рододендрон.

Ганнуся проказує назву рослини з особливою ретельністю. Рододендронові ми завдячуємо правильне «р».

Одного разу Ганнуся запитала:

— А він цвіте?

— Так, — відповіла я. — Дуже рідко.

— А що для цього треба?

— Любити його.

— І він відчуває, як його люблять?

— Авжеж.

— Рослина так само, як людина?

— Все живе прагне любові.

— Ми любитимемо його, еге ж? — Ганнуся зазирає в мої очі.

— Безперечно, — підтверджую я.

Ганнусі до вподоби моя рішучість.

— Атож, заходьте на каву.

Ірина й Ганс спантеличено перезираються.

— Не соромтеся, — Ганнуся заходить у під’їзд, подаючи приклад.

Перші дорослі гості в нашій оселі.

Я ставлю італійський кавник і, поки готується кава, викладаю вівсяне печиво.

Ірина про щось думає. Я теж.

Ми думаємо про те саме.

Пахуча рідина чорно наповнює білі філіжанки з великими помаранчевими цятками і ледь потьмянілим лямуванням, де-не-де стертим.

Ірина заплющує очі і вбирає ніздрями аромат, а тоді доторкається і довго не відриває губ.

— А ти маєш дітей? — раптом питає Ганнуся. — Донечку або хлопчика?

Ірина притуляється своєю головою до Ганнусиної, а потім цілує дівчинку в чоло.

Ганс кладе поверх Ірининої долоні свою.

— Антін розповідав про Вас, — кажу.

Ми здолали нескінченність усесвітів, щоб зустрітися на цих плитах.

Наші ноги, наші тіла, наші руки переплелися.

Нас ніщо не розлучить.

Ми кохалися, а потім лежали, дивлячись у стрільчасте склепіння.

Кохання подібне до невагомості.

Потужніше, ніж земне тяжіння.

Ми довго йшли назустріч одне одному, він і я.

Кожна секунда скорочувала відстань.

Стрілки на годиннику рухаються за законами любові.

По-справжньому ми закохуємося лише раз.

...........................................................................................

— Не впізнаєш?

Приземкуватий, кремезний, він навіть напідпитку міцно тримався на ногах.

— Не чекала?

Менше за все я сподівалась зустріти його.

— Що тобі треба?

Минуле пересувається тими самими вулицями, що й ми.

— Вгадай.

Дражниться в хованки.

— Облиш.

Скрадається назирці.

— Тебе.

Наслідує ходу.

— Забудь.

Подібне до тіні, довшої й довшої, що похиліше призахідне сонце.

— Забути?

Зливається з темрявою.

— Мене немає.

Забігає вперед.

— Невже?

На мить порівнюється з тобою.

— Відпусти.

— Погано ти мене знаєш!

— Я не хочу тебе знати!

— Ти змінилася.

— Ти теж.

— А ти що хотіла?

— Забирайся геть!

— Так легко мене не спекаєшся.

— Я кричатиму.

— Пошкодуєш.

— Я ненавиджу тебе.

— Колись ти переконувала мене в протилежному.

— Відпусти! Ми чужі люди.

— Коротка, сучко, в тебе пам’ять.

— Ти злий.

— Таке життя.

— Ти такий.

— Ти любила мене таким.

— Це було давно.

— Ти любила мене, еге ж?

— Мені шкода.

— Це все, що ти хочеш сказати?

Я повторила, що мені шкода.

— Гадаєш так легко відкупитися?

— Між нами давно все закінчено.

— Ти хочеш сказати, що прикидалася?

— Ні.

— А я всі ці роки не забував тебе. Думав, як моя мала. Як вона там без мене?

— Не треба.

— ...З ким тепер трахається?

— Боже мій, яка ти підлота!

— Вип’єш зі мною?

— Ти п’яний.

— Я не звик, щоб мені відмовляли.

— А я не та, аби мною розпоряджалися.

— Набиваєш собі ціну?

— Ти не маєш права розмовляти зі мною так.

Від нього тхнуло гуґо босом і коньяком.

— Того, що було, не повернеш.

— Ми почнемо спочатку.

Він купував мене. Обіцяв забезпечене життя. Я матиму все, що забажаю.

— Запізно, ти це прекрасно знаєш.

— Дубль два, — його горлянку струснув гидкий булькіт.

Життя виявилося ненадійним партнером, на щось інше він не розраховував.

— Двічі не ввійдеш у ту саму річку.

— Це він тебе навчив?

— Хто?

— Твій богомаз.

— Тобі немає до нього діла.

— Я лише питаю.

— Він тобі нічого не завинив.

— Що ти в ньому знайшла?

— Якщо ти його хоч пальцем торкнешся...

— Це залежатиме від тебе.

— Тоді, коли ти зник, тебе не обходили мої почуття.

— Так треба було.

— А я чекала, хвилювалась за тебе, не знала, що думати, поки нарешті вирішила, що набридла тобі і ти покинув мене. Я зненавиділа себе. Одного разу, не витримавши погляду, який втупився в мене, я розбила дзеркало. Його уламки порізали щось усередині в мені. Я перетворилася на бездумний, тупий, невтішний, ниючий біль. Ти не приходив і не приходив, я ніде не могла знайти тебе, тоді я подалася до них. Ноги підкошувалися, від вагань, чи не роблю я ще гірше — для тебе, для себе, для нас обох, — хотілося вискочити зі шкіри. Я не мала нікого, з ким могла би порадитися. Вони витріщилися на мене, як на причинну. «Не хвилюйтесь, він уже в розшуку». Вони показали на оголошення, де ти був не подібний на себе, але я відразу впізнала тебе. Мене поривало кинутися і цілувати. Цілувати, цілувати і ніколи не зупинятися. Коли я отямилася, на їхніх пиках було написано щось подібне до співчуття.

— «Не хвилюйтесь...» — його прорвало, наче трубу, в якій надто довго і хрипко булькало.

Зненацька його обізлений регіт урвався.

— Мене, крихітко, здали. Даруй, я не мав часу на сюсюкання. Якби я не вшився, мене б уже не було. Перспектива ще раз опинитися в буцегарні не надто приваблювала мене. Тебе я не хотів вплутувати. Тепер уже все позаду. Я насидівся по самісіньку зав’язку. Я зарікся: більше туди не повернуся — дзуськи. Світ швидше накриється, ніж мене там ще раз побачать. Я обійняв його від щирого серця, як справжнього друга, — ми не бачились тисячу років.

— А в тебе є воно, серце?

— Ти знаєш мене, мала. Ти бачила, як подихає тварюка? Як вона дриґає ногами, як смішно і недолуго смикається? Він здихав, як свиня.

— Ти маніяк.

— Не люблю залишатися в боргу, — він криво ошкірився.

— Ти міг обстояти себе.

— Так кажеш?

— Є суд.

— Ти знущаєшся.

— Ти міг усе пояснити.

— І хто би мені повірив?

— У кожного є ще один шанс.

— Яка ти щедра...

— Ти міг скористатися ним.

— Що я й зробив.

— Ти вбивця.

— Зі мною, крихітко, тебе мізинчиком ніхто не зачепить.

— Між нами давно все закінчено.

— Мені бракує тебе, — його язик заплітався.

— Знаєш, чого тобі бракує насправді?

— Крім тебе, нічого.

— Милосердя.

— А що це таке?

— Звісно, звідки ж тобі знати?

— А ти розкажи мені.

— Мені шкода тебе.

— Це твоє останнє слово?

— Мені шкода тебе.

— Це ми ще побачимо.

Я розповіла Антонові не все.

Якось, коли я простувала вулицею...

Там часто стояли літні жінки. Нещасні пенсіонерки, залежні від чужої милостині. Соромлячись свого жебрацтва, вони тулились по нішах і закутках. В зношеному, проте доглянутому вбранні. Можна було б подумати, що вони просто зупинились на мить, якби не човники їхніх простягнутих назустріч перехожим старечих долонь. Сиве та поріділе волосся правило сумним нагадуванням про безнадійно проминулі часи.

Зрідка їм клали який-небудь дріб’язок, який вони хапливо стискали в кістлявому п’ястуці, наче добродійник міг передумати.

Їх ніхто не займав, більшість перехожих проходили повз, не звертаючи на них уваги. Їм ніхто нічого не казав і не проганяв, вони бовваніли, непомітно розчинялися і так само непомітно приходили знову. День у день, нікому не потрібні жінки-привиди: відсторонені, збайдужілі, німотні.

Вони дякували безгучно, самими лише губами. «Хай Господь поблагословить тебе» і «Бог віддячить твою доброту». Їхні очі сльозилися, руки тремтіли. Усохлі й зіщулені постаті. Вони ховали лице, не бажаючи, щоб хтось упізнав їх, і жадали не співчуття, а шматка звичайного хліба.

Вже проминувши його, я враз зупинилася.

— Миколо?

Розгублено обірвавшись, мелодія зненацька ушкварила ще загонистіше, нестямніше, відчайдушніше, мовби заглушуючи мій голос, наче він тільки примарився, ніби його приніс на своїх крилах сміхотун-вітер.

Я впізнала б його серед сотень тисяч облич. То був він. Я не могла помилитися.

Звільнившись нарешті від шкіряних шлейок, він поставив акордеон на землю, добув цигарку і закурив.

Затемнені скельця його окулярів дивилися прямо на мене. В них віддзеркалювалися люди і фрагменти будинків, наче вирізані з довкілля. І тонюсінька смужка неба.

— Миколо?

Він здригнувся, цигарка випала з його руки. Він зачовгав ногою, розтираючи її, підвівся, зачепивши футляр, і так стояв, знерухоміло, закам’яніло, а біля нього — його пожиток: складаний стільчик, акордеон і сперта на стіну будинку палиця, тонка і довга.

На ньому були темні штани і темно-синя, майже чорна сорочка з розщіпненими вгорі ґудзиками, чорні побрижені мешти з довгим стесаним передком, зчовганими підошвами і каблуками. Волосся спадало на широкі покотисті плечі.

— Це ти?

Запитання пролунало недовірливою бентегою, наче ми зустрілися далеко-далеко, в якомусь чужому нам обом місті.

— Так, це ти...

Він мешкав у гуртожитку для незрячих на північній околиці. Його матір була невисокою повнявкою, яка любила потеревенити з сусідами, батько накульгував.

— Вони не пробачили собі, що не змогли вберегти мене.

Збираючи кошти на його лікування, Миколині батьки влазили в дедалі безпросвітніші борги, а коли їх не стало, Миколі довелося продати помешкання, щоб розрахуватися з кредиторами.

— Я продав одну частину життя, щоб викупити іншу. Ось ціна за можливість ще трохи потусуватися, — він повільно скинув окуляри.

На мене дивився сліпець.

Якоїсь миті його життя перетворилося на нескінченні крапельниці, санаторії, знову крапельниці, на голоси медсестер, на торохтіння коліщат коридорною підлогою, на нервозні сигнали, що супроводжували провалювання його свідомості... одна, друга, третя операції... Повільне оклигування.

— Я чув, як пахне живиця. Я марив лісовими деревами. Вночі мені снилися Карпати, легені пожадливо вдихали повітря, мовби знаючи, що вранці я прокинуся в лікарняному ліжку. Я відвоював це право — сидіти просто неба, парамкаючи на акордеоні. Коли хочу — йду, забагнеться — приходжу.

Музика повернула йому відчуття життя, воно прибрало форму мелодії. Життя придатне хіба на те, щоб радіти. Музика сповнює його сенсом. Він слухає його звуки і голоси. Решта — марнота.

— Я бачив, як обов’язок змагався з переляком — природним страхом живої істоти перед смертю. Я був нею. Я випромінював її, вони це знали. Не всі здатні пересилити себе... Все давно вже позаду... Я маю привілей розмовляти зараз з тобою. Мене врятували лікарі і сновидіння, що переносили мене в ліс, де я досхочу дихав просякненим хвоєю повітрям. Їх ошелешило, на що здатний людський організм. Їм не розказували про це. Воно й зараз приходить... Я сплю чотири години. Виходжу надвір, сідаю на лаву і дивлюся на зоряне небо. Сліпець, я бачу, як сяють зорі. З темряви виринає пес, вкладається і лежить. Йому, як і мені, не спиться. Я нагинаюся і куйовджу його хутро. Світанки варті, щоб їх зустрічати благоговійним мовчанням. Це моя молитва. Мій отченаш. Вдень я приходжу сюди.

Він відмовився від допомоги.

— Я звик все робити самостійно. Ти просто йди поруч. І говори. Це для мене достатня винагорода.

— Я не сподівалась, що ми зустрінемось.

— Не сподівалась зустріти мерця, який ходить, базікає і, попри все, подібний до того хлопця, нестямно закоханого в тебе?

— Ти змінився, але той юнак залишився такий самий.

— Смерть править відкупне. Щось, що рідне тобі. Близьких людей, дорогі тобі речі. Якусь частинку тебе. Вона проникає в тебе, нищить тебе зсередини.

Ми зайшли до його кімнати.

— Ось, — він добув з-під подушки зошит. — Я завжди тримаю їх там. Поштові марки розвіювали мене.

— Мовчи. Не говори.

— Ось вона. «Мирний атом»... — Він провів по ній пальцями. — Колись я виміняв її за набір орхідей — задовго до того, як спізнав його мирність на собі. Orquideas cubanas.

Його лице на секунду закамʼяніло.

— Ми були не першими і не другими. Коли нас перекинули туди, тих, котрі побували там перед нами, вже не було. Дозиметри зашкалювали. Ми — прокажені нашої епохи, відпадки її карколомних досягнень.

Микола замовк.

— Грою на акордеоні я відганяю смерть. Вона не наважується підступити до мене.

Вечірнє сонце лягало на вишиту серветку.

— Це звідти.

Він повернув голову:

— І це теж.

Його рука з закасаним рукавом сорочки намацала виплетену з тонкої лози плиску:

— З Полісся.

Він поставив її назад під герань, зелені локони якої спадали до пофарбованої в темно-коричневий колір підлоги.

— Подивись, як вона славно цвіте, — він торкнувся пальцями до пелюсток. — Коли я наближаюсь до неї, я чую, як тремтять листки та пелюстки.

Якийсь час він працював у цеху, де разом з іншими незрячими складав картонну тару для харчових продуктів. Потім цех закрили. Поступово навчився бачити без очей:

— Я знову зажив повноцінним життям. Колись я починав ходити до музичної школи, по багатьох роках забуті навички раптом стали в пригоді. Трохи слуху і наполегливості.

Я залишалася в нього, більшість часу ми проводили разом. Я прала йому речі.

Це не була любов.

Ми обоє розуміли це — він і я.

Одного разу, коли я знову прийшла до нього, кімнатка стояла замкненою. Я посиділа на лаві перед будинком. Коли я вдруге спробувала достукатися, відчинились сусідні двері.

— Миколи немає.

— Ви не скажете, де він?

— Не знаю.

— Він кудись поїхав?

— Гадки не маю, — чоловік знизав плечима.

Я розвернулася йти.

— Стривайте, він щось залишив. Для Вас.

— Для мене?

— Авжеж, для Вас. Ви ж та сама жінка?

Я взяла пакунок.

— Він щось сказав?

— Попросив передати Вам, коли Ви прийдете.

Коли я відкривала зошит, вивільнивши з газети, в яку його було загорнуто, з-поміж сторінок випала марка. Густо списані сторінки — то великими, то дрібними літерами. Рядки лягали нерівно, слова набігали одні на одні.

«Мирний атом»... Я підняла його і вклала назад.

— Антоне...

Я бігла, мов божевільна.

— Антоне, ти чуєшмене?!

Вітер шмагав у лице, шарпав волосся, забивав подих, не пускав уперед.

Гнув дерева і зривав церати з людських балконів.

Я злилась на себе і на нього.

Зупинялась і знову бігла, а мені здавалося, наче стою на одному місці.

Ми бігли вдвох: я і та дівчинка, яка ще не народилася.

Я не вірю у сни.

— Антоне, скажи, що все це неправда.

Вітер відносив крик, заглушував нелюдським завиванням.

Зойк жінки, яка опинилася наодинці з власним розпачем. Він відбивався від мурів, змішувався з відлунням кроків, сплітався в нерозплутний клубок і так котився вулицями спорожнілого, наче раз і назавжди вимерлого міста.

— Антоооонеееееееееееее......

Закладка

Завалував пес, а тоді загупали чоботи.

Зараз із темряви випірне мобільна група. Цей сценарій повторюється щоразу.

— Що сталося?

— Та ось пробивається туди, — той, хто затримав мене, киває на інший бік колючого дроту.

Там, куди він показує, темрява.

— Ваші документи.

Я простягаю потріпану книжечку.

Так вони переконуються, що я — не привид.

Довго роздивляються, присвічуючи ліхтариком; шелестять туди-сюди сторінками. З особливою прискіпливістю вивчають фотографію, спрямовуючи світло то на моє лице, то в паспорт.

«Вам уже сорок п’ять».

Давно вже сорок п’ять.

Вони вагаються, а тоді закривають і віддають.

Я не лічу років.

Сорок.

Пʼятдесят.

Тисяча.

Це нічого не змінює.

Час втратив значення.

Одного дня ми з’являємося на світ.

Життя прекрасне.

Згодом завжди здаватиметься, що саме так і було.

Коли полум’я гасне, я черкаю сірником об коробку.

Навколо мокрінь. Листки журавлини, слизькі від вологи, блищать, коли по них ковзає світло. Мжичка затягнула світ густою запоною.

Я вклякаю, черкаю знову і знову, сірник за сірником, доки котрийсь спалахує. Я затуляю його долонею.

* * *

— Туди не можна.

Я чув це сто тисяч разів. Кожного разу вони торочать те саме. Інколи мене на добу-дві затримують «до зʼясування обставин»; потім усе одно відпускають. У водонепроникних плащах з накинутими капюшонами вони скидаються на ченців.

Вічність оявнюється незліченними голограмами, наче квітка пелюстками. Час — розгортка, стискання і розтискання, зондування властивостей, спроба пофрагментувати безмежність.

Явне — проекції, утворені його зіткненням з простором, зображення спрямованої на екран нескінченності. Лабіринт, в якому множинність відгалужень прокидає і підживлює віру в можливість виходу. Десь там, у кінці, світ. До нього веде смужка світла. Ми балансуємо на ній, мов на линві.

Осягненню надається те, що зриме. Що можна побачити, почути, відчути. Простір подібний до стисненої пружини, що раптово випрямилась. Теорія Великого Вибуху оголила межі пізнання. Експеримент добіг кінця. Пастка заклацнулася.

* * *

То була вкрай непевна затія. Описи конструкцій, здійснені піонерами часових переміщень, виглядають зворушливо і наївно. Без них, однак, нічого не вийшло б. Хоча на той момент сформульовані ними теорії здавались проривом, насправді все щойно починалося.

Чого ми прагнули? Сісти в автомобіль і, завівши мотор, доводити, що він їде? В чому ми хотіли переконатися? Що два плюс два дасть чотири?

Своєю інфантильністю ми загнали себе в глухий кут, де протупцювали б іще тисячу років. Чи варто було для виправлення поодиноких неточностей гайнувати незмір зусиль? Ми побачили себе, взявши проби власної юності, та що це в підсумку дало?

Сотні років час сприймався лінійно — якщо ним можна просуватись вперед, гадали ми, мусить існувати можливість зворотного руху. Тоді як жаданий апарат уже працював і був частиною нашої загальної недосконалості.

Людська памʼять коротка, памʼять спільноти непевна. Ми вимагали переконливих доказів, нам волілося чогось істотнішого, вільного від різнотлумачень. І навіть тоді, коли було здійснено перші вояжі, наше уявлення про час ще довго не зазнавало змін. Ми перебували в полоні казки, що народилася з наших обмежених можливостей.

* * *

Різкий голос виводить мене з задуми. Вони дивляться докірливо, без осуду, з нерозумінням.

— Нащо Вам це?

Вони ставляться до мене тактовно, діляться непоказним провіантом з сухих пайків — м’ясних консерв, овочевих паштетів. З бляшанки згущеного молока всміхається лице з русявим волоссям і блакитнішими за небо очима. Я силкуюся пригадати, де зустрічав його раніше. Роблю ковток і вслухаюся, як тепло поширюється судинами.

На шворці під стелею гриби. Вони скидаються на гірлянди з усохлих прикрас. Коли вони підморгують з-під опалого листя, граються в хованки між високих травин на галявинах, їм годі опертися.

Маслюки, підберезники, заячі губки — їх ніхто не торкається. Той, котрий збирав їх, чистив, а потім дбайливо нанизував, знав, що залишить їх тут. Ніхто не приймав того, що сталося. Надто раптовий розрив, не прорахований жодною симуляцією, — таке неможливо передбачити. А може, все було, навпаки, прораховано, й поразка — частина експерименту, його відправний пункт. Звідси ніхто нічого не забирає.

Вони остерігаються — лісу, грибів, ягід. Намагаються зайвий раз не покидати приміщення. Вода тут на вагу золота, її постачають їм у спеціальних баках, дарма що її повно навколо.

Я виходжу надвір. Сонце ще за верхівками дерев.

Я нахиляюся і зачерпую ранкову росу.

Вони заціпеніло спостерігають, як я вмиваюся.

На початках, затримуючи мене, вони поводилися напружено, шкіра на їхніх вилицях тривожно напиналася, а їхні руки тримали коротку, наче її обтяли, зброю.

Ворог — не я. Ворог — невидимий, куля не візьме його, їм це добре відомо. Вони міцніше стискають руків’я.

Один з них не витримав. Першокласний кухар. Вони не вловили нічого підозрілого. Чоловʼяга провів їх на ґанок — він завжди благословляв їх яким-небудь дотепом. Такому на роду призначено збадьорювати товариство. Вони не пригадували жодного разу, коли б журився. Ніхто не вмів розвеселити, як він.

«От що я вам скажу».

Нічого не скаже.

І йому ніхто нічого не скаже — ні цього, ні чого-небудь іншого.

Стосик актів, зданих невдовзі в архів.

Жодної зачіпки, яка бодай щось пояснювала б.

Ніхто нічого не почув.

Коли вернулися, вхід був замкненим. Гупали в подвійний метал, торсали клямку, колупалися в замку, зазирали у вікно, намагаючись що-небудь роздивитися, врешті виважили двері.

Тіло лежало на підлозі, ще тепле. І обід на плиті.

Його улюбленим коником був ресторан, який лаштувався відкрити, вийшовши в дембель. Він розповідав їм про інтерʼєр і меню.

Відшліфував усе до найменшої деталі.

Ніхто не приторкнувся до страв.

* * *

— Що вам там треба?

Я не подібний до тих, кого ласить брухт і покинуті в поспіху чужі речі. Таке відразу помітно. А зір у них, навіть якби вони не знали мене, набитий.

Вони навчилися розрізняти голоси птахів.

Засинають під виття вовків, які повернулись сюди. Спершу це їх виводило з себе, вони випускали в темряву чергу, вовки вмовкали.

Кілька разів на добу вони здійснюють рутинний обхід. Я міг би уникнути їхньої пильності.

Перед тим, як їх відрядили сюди, вони пройшли інструктаж; кожний поставив свій підпис — силоміць сюди давно вже нікого не посилають.

Самоліквідація не допускалася.

Вони намагаються відволіктися і думати про щось інше.

Ніхто не контролює, якою мірою тут дотримуються приписів.

Вони несуть службу сумлінно, проте ніч є ніч.

Вони більше не тривожаться, не через мене; я марно завдав їм клопоту, відволікши від дурня, в якого ріжуться, гайнуючи час. Декотрі впізнають мене.

Їх цікавить, як там, звідки я. Ловлять кожне слово, багато разів перепитують, мовби не вірячи, що воно десь ще існує, нормальне життя. Їм не вільно відлучатися.

Іноді я беру один-другий лист і в найближчому містечку вкидаю в поштову скриньку.

Вряди-годи виконую їхні невеличкі прохання. Якось один із них замовив жуйки. Він поплескав себе по кишенях, розчаровано розвівши руками. Складно пояснював, а я терпляче запам’ятовував. Його опис виявився настільки точним, що мені не склало труднощів знайти той кіоск. Я міг купити їх будь-де, проте я зробив так, як він попросив. Я знаю, що це таке, коли тебе про щось просять. Іншого разу може не настати.

Симпатична темноволоса дівчина; коли вона усміхнулася, відчинивши віконце, я зрозумів, чому він приходив сюди. На його місці я б теж купував тут що-небудь — будь-що: жуйки, цигарки, чіпси...

Дівчина ледь здивувалася, викладаючи на прилавок продовгуваті брикетики. Я забрав геть усі. Вона обернула до мене калькулятор, я витягнув гаманець і розрахувався. Решти не взяв. Вона залишила її лежати на прозорій пластиковій монетниці з рекламою американських цигарок. Схоже, вона щось відчула, а може, здогадалася.

Я вже ступив кілька кроків, як почув її голос: «Якщо бажаєте, я можу замовити більшу партію». Я завагався. «Але тільки якщо Ви точно прийдете».

Коли я опинився в них наступного разу, його вже відкликали. Я запитав, чи не повідомляв він адреси. Вони не обмінюються адресами. Це не те місце, де народжується побратимство.

Я намагаюся вдовольнити їхню допитливість.

Коли вугілля, яке їм постачають, геть неякісне, розповзається їдкий дим. Деревини, якої повно навколо, вони не торкають.

Кожен колись переходить через це випробування.

Смерть дивиться у вічі.

Тут усе заражене вірусом, від якого не існує вакцини.

Вони служать тут по півроку, інколи довше. Вдруге їх сюди не відряджують.

* * *

Ото й уся непоказна розкіш — карти і телевізор з екраном завбільшки в блокнот.

Коли прилад зненацька оживає, вони підкручують звук. Для них це справжнє свято.

Ретранслятори за кілька десятків кілометрів давно не функціонують. Тут усе вийшло з ладу. Вийшла з ладу цивілізація. Вони намагаються не говорити про зайве. Про таке краще не думати.

Мені сниться Земля, один в один відтворена на іншій планеті. На мить піддаюся спокусі.

Покоління за поколінням виростає у вірі, що це їхня домівка, доки одного дня в них, непомітно здорослішалих, прокидається туга.

Я — проекція. Остання людина, яка побувала там. Наші тіла світилися в темряві. Ми згорали живцем без вогню. Я марю про русявого хлопчика, етикетка на згущеному молоці — наче його спотворений розладнаним друкарським верстатом відбиток.

Вона надривається, коли я відклеюю її. Я розгладжую аркушик, намагаючись не пошкодити зображення, і вкладаю в паспорт.

* * *

Старі електричні стовпи стримлять у мовчазне небо. Раптом з нього, роздертого сліпучими блискавками, ллє, як з цебра.

Небо тут таке саме, як будь-де. Нескінченною блакиттю пливуть сіро-білі суденця. Дощі, як і скрізь, проминають. Це лише так здається, що вони навічно. Вдень сонце, вночі — місяць і зірки. Їх ніде не видно так, як тут, коли небо безхмарне. Вночі стовпи, з яких звисають клапті дротів, мов обірваних струн, зливаються з темрявою.

Я побував усередині Сонця. Ми стали першими, котрі повернулися. Ніхто не вірив, що це можливо. Ніхто не чекав на нас. Нас поховали живцем — ще тоді, коли ми туди вирушали.

Наша поява суперечила нескінченним числам, що бігли таблом згори вділ, а тоді враз зупинилися, екран заблимав і згас, супроводжуваний одним протяжним, а вслід за ним серією коротких звукових сигналів... Програма не передбачала збою.

Ніхто не хотів умирати.

* * *

Тут усе на автономному забезпеченні, поблизу катма крамниць, найближче поселення за багато кілометрів звідси. Енергію вони беруть з генератора — підстанції, схованої від дощів у дерев’яній, покритій руберойдом прибудові, від якої тхне соляркою. Про запас десяток наповнених каністр.

— На мене чекають.

Я підводжуся.

— Хто?

— Люди.

Вони вивалюються на мене, маючи те, що я сказав, за невдалий жарт.

Ні, я не шаленець.

У людини багато причин втратити глузд, ще більше — його зберегти.

— Там мертва зона.

Вони щосили тримаються за міф.

Міф єднає їх, з ним їх відсилають сюди.

В них просто немає іншого виходу, ніж покладатись на те, що їм кажуть.

Вони пройшли перевірки і тести. В багатьох за плечима досвід. Вони хутко збагають, що досвід тут нічого не вартий.

Пояснювати що-небудь марно.

Я лічу, як часто ми вдавалися до брехні. Скільки разів я зрадив себе.

Я звідти.

В цьому неважко переконатися.

В паспорті дві прописки. Та, де я народився, давно погашена.

— Я несу книжки.

Вони знизують плечима, роздивляються обкладинки, механічно гортають, шукаючи картинок, вряди-годи погляд котрогось із них перечіпається об те чи те речення.

Ось і цього разу.

Я прошуся, щоб мені дозволили йти.

— Куди?

Вони дають взнаки, що не відпустять. Надто пізно, щоб кудись вирушати, до того ж шлях туди заказано.

Вони усвідомлюють, що за першої ж нагоди я спробую проникнути на той бік.

Довкола жодної душі, лише глупа ніч. О такій сльоті навіть вовки не виють.

Щоразу безпрецедентніші заходи безпеки, а на місці все постає інакшим.

Я їх ні в чому не переконую.

Залишаюся до світанку, а тоді йду.

Вони знають, але зараз це їх не обходить.

Вони не складають протоколу.

Вони могли б висунути мені звинувачення, проте не роб­лять цього.

Хтось раптом згадує, що сьогодні футбол. Новина викликає пожвавлення, всі як один втуплюються в екран. Котрийсь із них відчиняє вікно, поправляючи саморобну антену, проте це нічого не дає.

Вони розчаровані.

Як-не-як, футбол.

Раніше у них був транзистор. Коли щастило зловити хвилю, всі напружено слухали. Одного разу танцювали під жахливо спотворену музику, що то зʼявлялася, то пропадала. Жінок сюди не відряджують.

Усвідомлення, що тут точиться зовсім інша війна, приходить поступово, мозок намагається витиснути його. Другого-­третього тижня вони вже все усвідомлюють. Все, що потрібно для самозбереження. Як і те, що небезпеки годі уникнути — хоч до яких заходів вдавалися б. Їм добре платять, та й хтось мусить виконувати це.

Вони знову беруться до карт. Спрямовують запитальні погляди на мене.

Я підсідаю до столу.

Граю з ними одну-дві партії. Я завше так роблю. Коли я підводжуся, вони нічого не кажуть.

Я лягаю на ганчір’яний матрац, який ще не охолов, відколи я ночував на ньому останнього разу.

Вони продовжують своє заняття, коментуючи ходи. Коли хтось із них починає що-небудь розповідати, гра зупиняється.

Я заплющую очі.

Переді мною кухар, який наклав на себе руки. Він щось говорить, тільки я нічого не чую.

Я провалююся в короткий сон.

Я бачу, як стерильно блищить лак на стійці бару, мовби до неї ніхто ніколи не приторкався.

Коли я розраховуюся, зʼявляється власник, сідає за столик і ми спілкуємося, наче давні знайомі.

Я прокидаюся.

Сон тривав не довше кількох хвилин, проте мені так, ніби спливло багато-багато років.

Зненацька лице переді мною перетворюється на криваве місиво, з якого на мене дивиться око, сповнене осклілого смутку.

Я відвертаюся.

І лежу так до самого ранку.

Це мій вибір.

Насправді це я інакше не зміг би.

Усе дає тріщини — віра, метал, бетон.

Повернулися майже всі.

Коли їх вивозили, буркотіли мотори, погнані, ще не взялося на світ.

За останньою вантажівкою біг пес. Котрийсь із них загрюкав, збиваючи пальці, об кабіну.

Собака біг і гавкав. Його привчали, що людина — друг. Й ось він мчав з останніх сил, демонструючи відданість.

На виїзді їх обнишпорили.

Дитина, в якої солдат, хлопчина з темним пушком над верхньою губою, відібрав і пожбурив в контейнер для особ­ливо небезпечних відходів плюшевого єнота, схлипувала.

Усе, що звідти, становило смертельну загрозу. Бра́ти що-­небудь з собою суворо заборонялося.

Люди також звідти. За блокпостом вони понуро пересіли в автобуси.

Дитина схлипувала. Ніхто не втішав.

Заспано витріщувалися на них придорожні села й містечка.

Від початку центральної траси, що бігла стрімко на південь, колону супроводжував бобик з військовими номерами й увімкненою блимавкою. Світло, здавалося, то спалахувало, то згасало.

Опівдні автобуси ненадовго з’їхали з маршруту.

Пасажирам дозволили вийти.

Відлучатись заборонялося.

Їли просякнену м’ясним запахом кашу. Дорослі чоловіки добре пригадували її характерний присмак.

Котрийсь узяв грудку землі і довго роздивлявся.

Земля звабливо лисніла в промінні нового дня. Чорна, мов крило крука, і масна, як сир з домашнього молока.

Невдовзі пролунала команда сідати в автобус.

Долоня перехилилась, і грудка впала назад на ріллю.

Знову загуркотіли мотори.

Їх повезли далі.

Їх уже виселяли. В товарних вагонах, замкнених на металеві шуфриги. Спершу на Захід, а коли повернулися звідти, на Схід.

Вони завжди поверталися.

Історія має не так багато варіацій.

Їм роздали таблетки з йодом.

Попереду на них чекало нове життя. Вони відмовилися від нього — їх ніхто не міг змусити.

Верталися поодинці й групками, наче змовившись.

Їх ніхто не займав. Невдовзі потому територію обнесли колючим дротом і встановили застережні знаки.

Пастка замкнулася. Вони опинилися всередині.

Яблуні в садах рясніли золотими плодами.

Лагідно всміхалося сонце.

Пес мів хвостом, підстрибував, лягав на передні лапи, скавулів і погавкував.

Він знав, що господарі повернуться.

Ніхто не радіє людині так, як той, кого вона приручила.

Я звідти, де добре.

Ми всі походимо з казки.

Світ — скло.

Тріщина просувається то швидше, то повільніше.

Розростається під пальцями, що марно силкуються зупинити її.

Сонце на вечірньому прузі заплющує око.

Через мільярди років настане новий світанок.

Ми прокинемося, й усе зітреться разом зі сном.

Проте щось непоясненне точитиме нас, ходитиме назирці з настирливою невідступністю, наче тінь.

Ми — ті, котрі вижили.

Між нами нічого не було.

Я тисячу разів міг сказати їй: «Я кохаю тебе». День у день я чекав на вході до шкільного подвір’я.

Я віддав би все, щоби навчатися з нею в одному класі.

Я хотів узяти її за руку, однак вона відсмикнула її, мов обпечена.

Підлаштовуючи крок, я дурив себе.

Її мовчання зводило всі мої спроби нанівець. Коли я що-­небудь розповідав, вона не виявляла жодного зацікавлення. Хоч би що, я волів, аби шлях, яким ми йшли, не закінчувався.

Кущ ясмину, де ми розставалися, і будинок, в якому я мешкав, розділяли лічені кроки.

Коли вона зникала в під’їзді, я опускався на бетонний ґанок, де щойно пройшли її ноги. На ній було взуття дорослої жінки, проте не воно робило її старшою. І не крикливо напомаджені губи.

Якийсь час я проводив у цілковитому заціпенінні, очмелений ароматом парфумів, що повільно розсотувався, а тоді підводився і чвалав домів.

Я марно шукав той запах, щойно по багатьох роках геть випадково зʼясувавши, що парфуми, якими вона користувалася, імпортні.

Вона носила те щось, що робило її похмурою й скритною, в собі, замкнувши там і сама замкнувшись на ньому. Раз у раз я починав від нуля, жодного разу так і не зумівши викликати її на відвертість.

Вона була неподібною до інших, це факт.

Я, ненабагато старший від неї, та майже дорослий; одначе те щось було доросліше за нас обох.

Її заняття закінчувалися швидше, ніж мої, проте я жодного разу не запізнився.

Вона не мала хлопця, я — дівчини. Вона була єдиною, ким я марив і жив.

Двері в глибині шкільного подвір’я відчинялися і зачинялися. За секунду до її появи щось тенькало в мені.

Навіть якби мені зав’язали очі, я знав би, що це вона.

Врешті-решт, вона могла сказати, що я їй огидний. Вона могла просто що-небудь сказати.

Вітер струшував на землю каштани.

Шурхотіло опале листя — жовте, брунатне, багряне, наче закольоровані неґативи безлічі розчепірених долонь, що лягали одна на одну, тяглися одна за одною, торкалися одна одної, чіплялися, боялися втратити звʼязок.

Рипів, мов старе дерево, сніг, а тоді знову наставала весна.

Я прокинувся в солодкому відчутті, яке одночасно з виразнішанням контурів речей поволі перетворювалося на усвідомлення винятковості дня, що світлів за віконними шторами.

Наче йшлося казна про що, а не про звичайний велосипед.

Дитячий, на якому я навчився їздити, ще довго стояв у «гаражі» — ніші між холодильником і стіною вітальні. На той час я здорослішав так, що коліна впиралися в кермо, заважаючи крутити педалі. Я сідав на нього і, посидівши, ставив на місце.

Над обрієм розтеклося, зачепившись об гострий зубець, світанкове сонце.

Розгорнута півколом похилих вітрин крамниця займала перший поверх житлової багатоповерхівки з заскленими балконами, з яких звисала, прикріплена прищіпками до саморобних виступів, білизна. Де-не-де між новими, всі як один будинками, подібними до кораблів, спущених з доку, вціліли старі дерева, тоді як уздовж дороги росли молоденькі катальпи. Їхні широкі долоні, розкриті назустріч небу і сонцю, скидалися на багаторукого індійського бога Шиву.

Сюди ми навідувались по плівки, на які батько знимкував дерева, квіти, нас із мамою, а ще жуків, коли ті вилазили на осоння зі сховків у вологому дерні. На звороті світлин він надписував назви українською і латинською мовами, звіряючи з енциклопедією, яку називав то добротною, то незамінною, то вартісною. Ні матір, ні я не турбували його за тим заняттям, тоді як за фахом мій батько працював інженером.

Хоча велосипедів було небагато, вибір я робив дуже довго.

Педалі крутилися, як по маслу, заохочуючи сідати і їхати.

Я без зволікань прийняв їхнє запрошення.

Я вирізнив би її з-поміж сотень тисяч людей. Коли вона обернулася, сліди задуми ще не стерлись з її лиця.

Щось привідкрилося в ній, наче зсунулась маска, що спотворювала її. Зненацька я зрозумів, що настала мить, якої я над усе прагнув. Сценарій нашого справжнього першого побачення з невимовною яснотою постав перед моїми очима.

Опори, на яких тримався місток, нагадували лапи кота, що вигнув спину. Над північною частиною верби напнули балдахін, тоді як підсонячний бік вкривала, підступаючи до самої води, трава.

Ми звертали в бічні, а потім знову викочувалися на головні вулиці, повз багатоповерхівки, будівельні майданчики з жовтими кістяками впертих у небо кранів, фабричні мури, якими вився плющ, людські сади й стадіони, де тренувалися гуртики вбраної в спортивні костюми молоді. Виношуване, вимріюване, вимарюване здавалося як ніколи близьким.

Хоча ми мешкали в сусідніх п’ятиповерхівках, вона ніколи не брала участі в спільних забавах і цуралася спілкування. Вуличні гурти то зав’язувалися, то розпадалися, об’єднувалися і ділилися, відроджувалися і поглинали одні одних, зливалися у галасливі ватаги, що снували подвірʼями.

Зелень закінчувалася над самим озером, протилежний край якого окреслював природну межу міста. По той бік, за дірявою ширмою тополь, проступали цятками в просвітках ряхтливого листя приземкуваті халупи.

Поступово озеро вужчало і видовжувалося. Острів Закоханих лежав у його найвіддаленішій частині.

Того дня мені виповнилося пʼятнадцять.

Щоразу, коли я називав фах, співрозмовників брав подив.

Вкупі з бібліотечною справою я обрав усі сфери — від аркуша на кульмані до листка катальпи, від особливостей конструкції мостів до властивостей води, що текла під ними, від сузір’їв у темно-фіолетовій високості до річкових рачків під слизьким валунцем; географія, фізика, історія, геометрія, біологія... Двигунець жаги і допитливості рухав мене вперед.

З-під моїх рук вийшло дещо з ужиткових речей — від дерев’яних основ для меблів до гайок, в яких я накручував на верстаті різьбу. Якби я прозаймався цим чотири десятиліття, їх набігло би сотні тисяч, проте якоїсь миті я збагнув, що воно не моє.

Одного прекрасного дня я прокинувся, знаючи, що стану бібліотекарем. Звідки таке береться? Авжеж, моя статура кеп­сько пасувала до книжок, читальних столів з увімкненими настільними лампами і читачів схильці над сторінками.

Моє серце ще довго тужило за дівчиною з сусіднього будинку.

Трохи одягу, голярський станок із комплектом лез, книжки, скільки вміщала валіза, — ото й усе.

Три роки, а тоді вільний птах — лети, куди заманеться.

Я почекав, поки електричка зникла серед дерев.

Товстий Ліс складався з однієї-єдиної споруди — залізничної станції з облущеною надбудовою, що правила за голубʼятник, наче її спеціально для цього доштукували.

Єдиною людиною був станційник. Час між поїздами він гайнував за спогляданням пташиної вовтузні.

— Ти не... — він зобразив затягування.

Я заперечливо похитав головою.

— Значиться, некурящий.

Я нічого не відповів.

— А що там у тебе добренького? — він покосився на валізу.

Я розщепив її, непомалу розчарувавши його.

— Книжка, як мертвому припарка. Знаєш, скільки навколо паперу? Він тягнеться он звідти і ген туди, — він провів рукою в повітрі, показуючи на ліс. — Наступного разу, як їхатимеш, бери тютюн. Те, що цінується. Справжнє. Без цигарки, брате, пропаще діло.

Станційник добув останню папіросу, і, попереминавши пальцями, застромив між жовтющі зуби.

Він довго не припалював її.

Я ще не отямився, як автобус розчинився у хмарі куряви.

Біля обвугленого дерева, яке колись розпанахала блискавка, відгалужувався путівець.

Пороззиравшись, я зійшов з головної дороги, не підозрюючи, що затримаюся там, куди прямував, набагато довше за передбачених три роки.

На вигляд чоловікові було п’ятдесят, темні свердла очей, щоки в сірій щетині, на мочках вух по віхтеві волосин.

— Мені потрібна бібліотека.

Він зміряв мене настороженим поглядом.

— Бібліотека, — повторив я. — Підкажете, як пройти?

— Йди, — чоловік рубонув повітря.

Я стояв.

На мить він завагався.

— А ти що будеш? — буркнув, загиливши запорошеним черевиком ствердлу на камінець грудку.

— Бібліотекар.

Шморгнувши носом, мій неговіркий співрозмовник тугіше нацупив картуз.

Вони народжуються дорослими. Їхній погляд несила витримати. Тоді як вони витримують. Вкипають у твої очі, вимогливо і допитливо, з іскриною незбагненної, потамованої надії. Все, що я міг би сказати, вони знають краще за мене. Носять його в собі. Вони є ним.

На дозвіллі вони віддаються звичним для свого віку розвагам. Забуваються і стають такими самими безжурними, як решта дітей.

А потім воно знову накочується. Їхні шанси близькі до нуля, тоді як вони прагнуть звичайного життя. Вони читають про море, якого ніколи не побачать.

Зненацька нишкнуть.

Я не маю що сказати. Мій єдиний козир — відвертість. Я відволікаю їх, вигадуючи нові і нові забави, головне — не дати їм опинитися наодинці з собою. Я можу зробити зовсім мало. Коли був таким, як вони, вірив у диво. Я відганяю гнітючі думки, інакше вони відразу таке помічають.

Їхній дзвінкий сміх спонукає забутися. Їхня прихильність — безкорислива, а щедрість не знає меж. Хтось із них смикає мене за рукав, і ми граємо далі.

Коли вони щебечуть навперебій, здається, мовби нічого не сталося; що все — лише макабричний сон, аберація перевтомленого мозку. Життя — надто короткий перепочинок на придорожній галявинці, повній барвистих рослин і комах.

Хоч би яким міцним сном я спав, воно нікуди не зникає. Я прокидаюся разом із тим відчуттям. Силкуюся змити його крижаною водою, струсити пріч разом із бризками.

Журналісти не приїздять сюди. Це не ті місця. Єдина сенсація тут — життя.

Найтонша стеблина несе памʼять про те, що скоїлось. Найменша галузка. Спогад — прожилка на розчепіреному листку.

Під недосконалі мелодії стареньких транзисторів вони беруться танцювати. Їм ніхто цього не прищеплює, рухи народжуються самі, нізвідки, зсередини їхнього єства. Чарлзтон, танґо, рок-н-рол, гіп-гоп — це їм нічого не каже. Їхні тільця квапляться за дорослістю погляду. Тому що часу в них обмаль, вони сприймають його по-іншому.

Для них воно все конкретне, вони можуть доторкнутись до нього. Надто рано воно відкривається їм. Деколи здається, наче тільки вони його по-справжньому знають.

Ніхто не здатний поцінувати життя так, як вони. Найгірше, що могло статися, сталося. Їм надважлива кожна найменша мить.

«Ти що, заснув?» — вони торсають мене. Їхня безпосередність, наче я один із них, вертає мене до тями.

Слова складаються в цілком інші синонімічні ряди, ніж передбачено словниками.

Фольга по краях дзеркал відклеїлась і скрутилася в потьмянілі локони.

Історія ділиться на до і на після.

Майже коло самого вікна в проміжку, куди падало денне світло, він читав книжку. Коли, неквапно відклавши її і так само неквапно підводячись з-за столу, зиркнув туди, звідки дивився на нього я, наші розділені склом погляди на секунду зустрілися.

Лице без волосяного заросту й очі — глибокі, синьо-зелені, мов океан, з якого мільярди років тому вийшло на берег життя. Невизначеного кольору волосся, що, прилягаючи до голови, надавало йому хлопчакуватості, сірий із синюватим відтінком халат, що спадав на штани нижче колін, довгі руки з великими долонями і довгими, як у скрипаля, пальцями. Стрункі, як у бігуна, ноги і непропорційно короткий тулуб, наче він мав вирости набагато вищим, але щось завадило йому.

Тим чимось був горб, який випинався гострою, потворною, здеформованою ключицею, подібною до так і не розпростертого крила.

На вітрині ліворуч від вхідних дверей, помальованих поверх колишньої фарби, над якими виднілася назва з прибитих до прямокутної дошки опуклих планок, висів плакат, один край якого відклеївся.

Коли він узявся запрошувати мене досередини, рукав, і без того закороткий, наче він виріс із нього, тоді як халат здавався завеликим, ще більше зʼїхав, оголивши молозивно-­біле запʼястя і руку, що ніколи не знала сонячної засмаги.

Полиці від підлоги до стелі були заповнені книжками — старими й новими, вживаними і ще не читаними, акуратно і щільно вставленими корінцями на одній лінії.

— Вас щось цікавить?

Мʼякий мелодійний голос.

Я розправив складений вчетверо аркуш.

Він перебіг його, вимовляючи, мов молитву, назви, а тоді запропонував своє місце при столі — інших стільців, ніж той, з якого він підвівся назустріч, у приміщенні, що переділялося на дві частини — вужчу і глибшу та ширшу й просторішу, не було.

Мій погляд ковзнув помережаною ґарнітурою «Таймз» сторінкою, від якої я відволік його.

«Надіє моя від перших хвиль молодості моєї, де ж Ти була, і куди відійшла Ти від мене? Чи ж не Ти створила мене, чи ж не Ти відрізнила мене від чотириногих і зробила розумнішим за птахів небесних?»

Філософія відштовхувала мене, здавалася засушеною квіткою, препарованими скальпелем розуму почуттями, різновидом лукавства, набором ювелірно відшліфованих фраз, силогізмів і парадоксів, що не так що-небудь пояснювали, як заплутували.

«Я ще не дійшов до правди, зате вже вирвався з обіймів оманливої брехні». Це письмо чимось вирізнялося — може, тим, що нагадувало радше поезію, ніж філософський трактат.

Знайшовши потрібне видання, він клав його на теку біля каси. Коли вилазив на драбину, здавалося, наче короткий тулуб і горб утворились від того, що стеля завадила йому випростатися на повний зріст.

Перед тим як долучити книжку до стосика вже відібраних, на мить завмирав. Він легко орієнтувався в розмаїтті книжок, що потрапили під його опіку, — ймовірно, він їх усі перечитав. Він ставився до них без лихоманної жадібності збирача. Відтоді, як одного дня уклав потаємний шлюб з літературою, вони стали його властивою сімʼєю. Декотрих назв у нього не було.

Вписавши книжки до квитанції й вибивши суму на касовому апараті, він охайно запакував їх у коричнюватий обгортковий папір.

Я покинув його зі змішаними відчуттями.

Ще дужче збентеження охопило мене, коли я, прибувши на місце, взявся за розпаковування.

До музичної школи, де мені усміхалася багатообіцяюча карʼєра, я так і не повернувся. Щоразу, досить було думки про ту, з котрою мені так дошкульно не пофортунило, злощасне падіння давалось взнаки. Разом з рукою зламалось щось інше; на відміну від неї, воно не захотіло зростися — на нього годі було накласти гіпс.

Велосипед більше не приносив утіхи. Ноги байдуже виконували одноманітні рухи, наче вони були самі по собі, а я сам по собі, колеса котилися вулицями, ніби мене не існувало, а лише те щось, якому байдуже, як його називають. Зненацька, охоплений розпачем і люттю, я навіжено впивався в педалі, переганяючи автомобілі, а мені здавалося, що вони повзуть з боягузливою повільністю, запопадливо підібгавши хвости; зневага виповнювала мене і невимовний розпач. Я мав усі шанси розбитися, одначе цього не сталося. І нічого іншого також не сталося. Ангел, який беріг мене, був за сумісництвом моїм катом.

Доки одного разу я проспав ніч і більшу частину дня, а коли прокинувся, все опинилося позаду. Я наче повернувся до життя з далекої, виснажливої мандрівки. Вибравшись з манівців, я більше не покидав віднайденого шляху.

Я до неймовірного виразно відчув, як люблю життя і як воно варте, щоб його цінувати — наскільки я був залежним і наскільки був ним. І хоча я давно змінився, а ще карколомніших змін зазнали обставини, в цьому нічогісінько не зінакшилося.

Я таки заїхав на острів — згодом, по тривалому часі, невідь-­нащо. Я нічого нікому не сказав. У таких речах немає про що і з ким ділитися. Хоч би розсурмив мій біль на цілий світ, у підсумку все одно залишився б із ним сам на сам. Мені якнайменше праглося товариства. Я й сам не знав, що їду туди. Ровер котився, спрямовуючи кермо моїми руками.

Кохання розлітається подібно до скляних друзок. Якщо не встигнути відскочити, вони всікаються глибоко в тебе. І хоча з часом перестають завдавати болю, застрягають там назавжди.

Я підібгав ноги і витріщився на ряботливе плесо, яким снували водоміри, буцім насправді вимірювали поверхню, заклопотані тим своїм заняттям, сенс якого відомий хіба їм самим.

Тоді на гадку спало те слово, випірнувши нізвідки, — наче з глибини озера, чиї темні води розлилися переді мною, віддзеркаливши надвечірʼя — скрадливе, лагідне, заколисливе. Наче старий знайомий, на вустах якого застиг сповнений оманливої привітності усміх.

Я сидів, погойдуючись взад-вперед стеблиною, яку розхитує вітер. А тоді підвівся і в химерному заціпенінні почвалав просто себе. А воно знай крутилося і крутилося.

Ще трохи, і тихе озеро назавжди зімкнулося б наді мною. Раптом мої долоні, що мовби належали чужим рукам, вдарили по воді. Холодні бризки і довгоногі комахи, що сипонули врозтіч, вернули мене до тями.

Я злякався, знетямлений, що трапилося. Згодом, міркуючи про це, збагнув, що мусив перейти через нього.

То було моє перше випробування. На тлі всього, що буде згодом, Острів Закоханих здасться дитинним вибриком.

Я мав відчуття найгіршої, яка могла статися, катастрофи. Дедалі палючіше усвідомлення обпікало мене. Справжній шлях простирався попереду, і на ньому чигало досить викликів.

Ні, я не забув її. Я не міг збайдужіти. Любов складається з чогось незбагненного, чому замало слів. Їй властиві всі симптоми недуги, від якої марудно і — що найгірше — не прагнеться виліковуватись.

Ми могли усміхнутися одне одному, перекинутися кількома словами, як звичайні знайомі.

Ми перетиналися рідше і рідше, вона мовби зумисне уникала мене. Під брамою, за якою виднілося подвірʼя школи, я більше не чекав. Раз чи два спостерігав, як вона виходила, — останні відсвітки полумʼя, що догасало. Та, яку я кохав, жодного разу не озирнулася, прошкуючи своїм шляхом, коли байдуже, коли ж кудись поспішаючи.

Нас більше нічого не поєднувало.

А хіба між нами щось було?

Ми взяли тільки найнеобхідніше.

Кожний новий листок дарував утіху, і хоча, а може, саме тому, що нам був відомий зміст зашифрованого в ньому послання, його поява дорівнювала святу.

Ми мало не зʼїхали з глузду, коли вибростилася перша зелень. Ми до кінця не вірили, що це станеться — здавалося б, найприродніша, яка лише може бути, річ. Звичайні бруньки, яких щороку розпускалося мільйони й мільярди.

Й ось деревце зеленіло в глиняному горщику перед прозорою плівкою, що правила водночас за монітор, на який ми проектували наші наміри, розпорядок поточного дня.

Наші тіла крутило з незвички — ми засинали, хто де перебував, щоб прокинутися в найнеймовірніших позах: скрутцем у кріслах, фотелях чи на підлозі, тоді як день і не брався до вечора.

Щось у нас пристосовувало нас до нових умов, воно не піддавалося міркам класичної біології. Досвід, здобутий протягом сотень тисячоліть, зазнав докорінного випробування.

Наша фізіологія повільно синхронізувалася з новим протіканням, точніше — з його браком. Ми в буквальному сенсі перероджувалися, нездатні все вповні осягнути. Наша свідомість ще не зазнала змін, а певною мірою до решти так ніколи і не змінилася.

За великим рахунком, ми залишилися такими, як були; жарт, що вихоплювався сам по собі, зненацька, мовби незалежно від нашого бажання, найкраще потверджував це. Змінюючи нас, ніщо не могло перепрограмувати нашої сутності. Ми залишились людьми.

Моя улюблена книжка була зі мною; коли вона потрапила до моїх рук, я поглинув її на одному подиху, вона не була грубою. Ніколи, хоч куди мене заносило б, я не розлучався з нею.

Пригадую, як мені раптом закортіло щось погортати в дорозі, в той період я не так часто куди-небудь вирушав. Відкинувшись на сидіння і заплющивши очі, я слухав, як стукотять колеса.

Купивши квиток, я вернувся на привокзальний майдан з газетним кіоском, в якому, поряд з пресою, дешевими батарейками і канцелярським дрібʼязком, приторговували книжками. Вибір не райдужний — специфічна лектура для безтурботного гайнування часу, здебільшого мелодрами, в сам раз просльозитися, доки замріє потрібна станція. Авжеж, їзда — слушна нагода розвіятися і не знудьгувати.

Запроторена в найдальший куток, та книжка відразу привернула мою увагу. Геть виблякла обкладинка, заледве помітні літери — я не так прочитав, як вгадав її назву. Схоже, вона заблукала сюди випадково і вже довгенько чекала на покупця.

Тієї миті мене пронизав струм, дивне відчуття, наче це вже колись відбувалося й одного разу я тримав її в руках. Той самий день, те саме місце, легкий, наче він теж здатний запамʼятатися, вітерець.

— Можна он ту книжечку?

— Подивитися?

— Купити.

Кіоскерка недовірливо витріщилася на мене. Я почувався, наче ляпнув щось не те, тоді як вона мала вигляд, наче їй щось не те причулося.

— Я хочу купити її, — я підтвердив свій намір.

На звороті барви майже повністю збереглися, утворивши ґротескний контраст з вигорілою на сонці лицьовою сторінкою, наче книжка нова й одночасно невимовно давня.

Вона пройшла все, що я. Коли я скидав спецкостюм, який ні від чого не захищав, контролер просвердлив мене прискіпливим поглядом, нічого особистого. Це тривало якусь мить, було видно, як він вагався. Раптом чоловік на секунду відвернувся — якби йшлося про якусь іншу річ, він цього нізащо не зробив би. Такі не дуже схильні відступати від приписів, понадто де на кону життя і смерть.

Побувавши там, найневинніша марничка перетворювалася на знаряддя вбивства. Так само, як і живі, яких, однак, ніхто не зважився б відіслати назад — туди, звідки вони повернулися. Ми проходили рутинну, якщо її так можна було назвати, дезінфекцію, тоді як кожний знав, що вірус всередині. Навіть ті, котрі професійно займалися цим, і гадки не мали, як все серйозно.

Переді мною пропливає те пізнє літо, примірка, старий кравець, каталоги на деревʼяній полиці — випуски останньої моди. Натренована десятиріччями рука впевнено орудує крейдою та кравецькими ножицями. Він робив свою справу з незворушним спокоєм — коли людина у злагоді з ремеслом, то й увесь світ довкола неї в гармонії.

Я пересунув горщик так, щоб світло не падало на нього надто прямо, — лише те, що «сонце» ніколи не піднімається в зеніт, рятує все навколо від плавлення.

Скісне проміння ковзає, забарвлюючи в бузковий відтінок. Трансформаторний агрегат добуває потрібні для дихання складники.

У такі горщики ми висаджували декоративні пальми, пристосовані до житлових, громадських і службових приміщень. Той, хто випалював, прикрасив боки, як глина була ще сирою, малюнками.

Такими сюжетами досхочу розцяцьковували глиняні і не тільки вироби. Світу, який там відтворювався, давно вже не існувало: ні хатини під соломʼяною стріхою, ні мальв, ні тину, ні перевернених догори днищем гладущиків.

Це скидалось на травму, присуд, невідворотність, на останню соломинку, за яку трималися тим затятіше, що вище дерлися в небо хмарочоси. Через мільйони років, якщо від нього щось уціліє, зображення сприйматимуться за клинопис.

Годинники на наших запʼястях здеґрадували до цяцьок, проте ми й далі ретельно накручували їх; механічні іграшки з каліграфічно нанесеними арабськими цифрами, якими бігла, відлічуючи неіснуючий час, секундна стрілка, вводячи нас і себе в оману.

Порівняння спрацьовували до певної межі, за якою втрачали сенс, тоді як підходящіших інструментів у нас не було.

Це і був той наступний етап, який торкався свідомості, тоді як памʼять залишилася такою, як перед тим, і спогади про те, що було, і саме воно. Нашу памʼять могло стерти так, як стерло все до решти з електронних носіїв.

Частина відомостей, на яких ґрунтувався світ наших уявлень, за якими тяглися сотні тисяч років зусиль, сповнених помилок, небезпек і абсурдності, містилася в енциклопедіях. Вони стали нашим ultima ratio — нам не було більше на що покликатися.

А ми ще вагалися, чи потрібно їх! Нам здавалось, що вони дурно займатимуть місце. Ми повантажили їх, наче мотлох, з яким несила розлучитися. Та коли невдовзі вклали диск, потім другий, третій, і так далі, один за одним, усі до останнього — флешки, коробки з мільярдами терабайтів памʼяті, плексиґласові корпуси з кремнієвою серцевиною, ми раптом згадали про так і не розпаковані картонні коробки.

Ми враз подорослішали — мовби нам навернулись на очі дитячі сандалі, які ми колись носили, й ось зараз ми вирячилися на них, не ймучи, що могли колись бути хлопчаками, на яких вони пасували в сам раз, а коли вперше взули їх, навіть були завеликими.

Ми натикалися на минуле скрізь, хай за що бралися б. Те, що не зазнало в нас змін, складалося з нього, проте й воно сприймалось інакше.

Монітори автоматично фіксували проекції наших сновидінь, ми дивилися, як вони тануть, розсотуючись, вскочуючись до крихітних острівців, менших і менших, доки разом із ними стиралася наша памʼять про них.

Досить натиснути на пульт, проте ми не вдавались до цього; наші зусилля поглинало укладанняхроніки знань — того, що кожен із нас памʼятав, міг описати і відтворити; ми верифікували його взаємним досвідом, почерпнутими свого часу знаннями. З розкиданих кубиків складали модель світу, який зазнав краху, віртуальну книгу здобутків, що персоналізувала й доповнювала випадково врятовані фоліанти. Тривалий час ми були заклопотані цим і лише цим.

Ми досягли неймовірно багато, а втратили все.

Десь тоді я натрапив на абетку. Здивовано розгорнув її, безнадійно обшурані сторінки, малюнки і літери ледь проступали на поверхні колись проламінованих сторінок.

Ми вправлялися, хто назве більше слів. Так ми випробовували себе на міцність.

Ми вийшли звідти, проте щось суттєве в нас залишилося там назавжди.

Ми виявилися надто привʼязаними до всього, що втратили.

Я повернувся сюди без жодної певності, на коротко чи на довго. Я не думав про це.

Я сподівався на зустріч. Я прагнув її.

Крім неї, в мене тут нікого не залишилося. Але й не тут у мене також нікого не було.

Я не знав, що з нею. Атож, вона давно вже не та дівчина, якою я бачив її востаннє, але і я давно вже не той хлопець, що тоді.

Я не мав поняття, чи вона проживає за тією самою адресою, чи перебралася в сусідній район, на іншу вулицю, в багатоповерхівку, споруджену, коли все було вже позаду, а попереду тільки майбутнє, — поготів кудись інде. Напевно, в неї діти, сімʼя. Люди їдуть геть, шукаючи щастя. Квартири, будинки, міста порожніють, простоюють, змінюють мешканців.

Якоїсь миті я знову почав думати про неї. Чи памʼятає вона, адже спливло стільки часу! Що, як для мене не виявилося місця не тільки в її житті, а й у спогадах?

Я намагався уявити, як ми випадково перетинаємося на котрійсь із залюднених вулиць. Навіть якщо шанси один до мільйона. Чи, може, кращі?

Я пробував сконструювати нашу розмову, добирав слова і фрази, якими звернувся б до неї, доточував, відкидав, перебирав, нерішучий, з чого почати. «Добрий день» здавалось мені жахливо недолугим; хоч як я крутив і комбінував, нічого не клеїлося.

Плутанина, що виникала в голові, доводила мене до безглуздя. Мабуть, я божевільний.

Радше за все, вона не впізнає мене, сприйме за жебрака, а може, щось у ній, якийсь невиразний порух, що його не назвати спогадом, спонукає уповільнити крок.

Хай вона пройде повз, дуже близько, не зупиняючись. Так краще для нас обох.

Я з головою поринав у мелодії, що їх добували знесамовитілі пальці.

— Чому ґінкґо?

Відповіддю було листя. Воно нагадувало крихітні зелені віяльця, силуети напнутих парашутиків, намножені з зеленого паперу витинанки.

Ладний прийняти будь-яке моє рішення, він поклав чекати. Це була та мить, коли поспішати немає куди однаковою мірою, як і баритися.

То була найважча мандрівка мого життя і дальша, ніж до найвіддаленішої планети. Сповнена суперечностей, розіпʼята між блаженством і нестерпністю, ілюзією віднайдення і незворотністю втрат.

Ми мали невеликий вибір. Якщо його поготів доречно так назвати. І він, і я прекрасно усвідомлювали це. І хоча ми воліли не говорити більшого, саме воно зумовлювало наші вчинки.

Я шукав голку в копиці сіна. Я мусив це зробити, дарма що все було розписане до найменшої дрібнички. Нічого зайвого, тільки найнеобхідніше. А воно й було ним.

Ще б пак — абсурд, дивацтво, недолугий експеримент. Кінець кінцем, анахронізм.

З вазона спиналося вгору тендітне деревце; ми стояли і дивилися в теракотову далечінь.

Цього разу він усе знав.

Якось, вийшовши з задуми й підвівши погляд, я побачив прозору поверхню, помережану дощовими краплями. Вони здавались до того справжніми, що я несамохіть провів по них долонею.

Рука відчула свіжість і прохолоду, щось давно забуте.

Іншого разу я побачив чоловіка і заклопотаних людей схильці над ним. Вони оглядали його і перемовлялися. Дисплеєм приладу поруч з операційним столом бігла ритмічно-хвиляста лінія.

Зненацька в напружену тишу ввірвались короткі уривчасті звуки.

Люди довкола заметушилися. Їхні рухи зробились тривожними і розгубленими.

Прилад не вгавав подавати сигнали.

Не знаю, скільки це протривало. Як довго я провів у заціпенінні. Це могла бути секунда, а могло — багато хвилин.

— Кінець.

Той, кому належало слово, втомлено скинув ґумові рукавиці.

— Можна відʼєднувати.

Десь я вже чув цей апатично-відсторонений голос. Мене переслідувало дивне враження, наче це вже одного разу було. Воно мало гіркуватий присмак. Памʼять дедалі частіше грається в дежавю.

Якось подібно називався ресторан веселуна-самогубця, так ніколи і не відкритий. І ніхто інший не зробив це — бодай на згадку.

На мить запала гнітюча мовчанка, в якій жалібно поквилював кардіометр; до мене долинуло «Ми зробили все, що могли», а тоді все затихло. Приміщення, люди, предмети почали розпливатися.

Я впізнав би її з-поміж мільйонів голосів.

Акордеон, мало не вислизнувши з рук, геть збожеволів. Він рвався й стискався, звивався й підскакував, то випинаючи ребра, то бгаючись, наче злякавшись самого себе, докупи, мов безпорадне звіря, яке щулиться перед невідомістю.

Пальці не могли відірватися від клавіш, притягувані якоюсь диявольською ґравітацією.

Атож, все неповерненно позаду.

Волілося чогось, що вмотивовувало б усе. Це тобі, парубче, не жарти.

В горлі пересохло.

Недопалок залоскотав губи.

А вона стояла і не йшла.

Проходь, не затримуйся, красуне. Ми не знайомі. Це всього-­на-всього аберація памʼяті. Інколи таке трапляється.

А вона знай обпікала мене своїм поглядом.

Я багато віддав би, щоб побачити, яка вона.

Раптом я злякався.

Сорок років тому я був сміливішим.

Світила спалахують і згасають.

Сонце проклало на асфальті лінію світла і тіні, розділивши нас. О цій порі лінія ділить тротуар навпіл. Ми наче опинилися на різних берегах. Вона — світло, я — тінь.

Все до біса серйозно.

Десь так воно й мало бути.

Якщо він гадав, що його пронесло, то глибоко помилявся. Наївність мало не коштувала йому життя. Хлопчина прямував до краю прірви, ні про що не здогадуючись.

Вони таки добрались до нього. Їм здалося, що він забагато знає, а може, були надто впоєні. Запах крові збуджував і спʼяняв. На одязі, який вони сховали і який хутко знайдуть і досліджуватимуть криміналісти, вона ще не встигла висохнути.

Йому прищеплювали, що знання гратимуть на його боці. Не було нічого легшого, ніж повірити в це; він всотував їх, мов губка.

Був рослиною, з тих, котрі безжурно відкриваються назустріч світові — багатообіцяючому, закличному, привабливому. Квіткою, що проросте крізь бетон, проте звичайна підошва розтопче її. Такі дивляться на довкілля широко розплющеними очима, тоді як їхній світ — усередині них, обʼємний і нескінченний; саме там відбуваються найважливіші події. Решта — гра обставин, серія збігів, вартість яких вимірюється єдино їхніми наслідками.

Він мав цю довірливість, цю презумпцію, що рідкісний дар і безжальний зашморг. Й ось зашморг затягувався тугіше й тугіше.

Те, що знав, обернулося проти нього. Щоправда, як невдовзі зʼясувалося, йому мало що було відомо — майже нічого.

Це не зовсім те, про що без угаву торочать. Воно — табу, до такого не готують, дорослий ти раптом стаєш таким. Як ті відморозки. Нам належить вірити в кращу версію світу, навіть коли проповідь суттєво накульгує.

А він ще нічого не знав, коли вони перестріли його. Ще й не здогадувався, що його приятеля немає, а його власні шанси сильно похитнулися. З чола над розсіченою бровою юшилась кров.

Можливо, вони мірилися лише налякати. А він стояв, прикипівши до землі, доки «Тікай!», яке вирвалось з мого нутра гаркотом незнаного мені звіра, схаменуло його. Хлопчина позадкував, а вже наступної миті розвернувся і побіг. Вони могли підстерегти його наступного разу, одначе наступного разу не настало.

Такі пики, як їхні, швидко не забуваються. Тих обох й особливо того, що позаду. Він цілком міг бути заводієм. З тих, які не знають, куди притулитися, доки врешті опиняються в обіймах зла; воно засмоктує їх, а вони наївно вірять у неписані кодекси й інші самонавіювання, врозбіж з життям і власними витівками. В таких залишається назавжди щось нездорослішале, вони так і не можуть приступити до світу зі зрілими мірками. Наламавши дров, потрапляють за ґрати. Вʼязниця править їм за готель. Світ чимало завинив їм — усі ті роки, які у них відібрали. Одного дня вони приходять по мзду.

Для малюка то було надмірним випробуванням. На суді він увесь час тремтів, а тоді раптом упав на підлогу і бився в істеричних конвульсіях. Засідання довелося перенести.

Хлопчина боявся клітки, де сиділи його кривдники і вбивці його друга, — сахався зиркнути в їхній бік. Він дивився на тих, котрі ставили йому запитання, вряди-годи збиваючись поглядом на зал, наче когось шукав. То був не його спектакль. Зацьковане звіря, він белькотів, затинався і плутався. Наче то його судили, а не тих трьох.

Йому було десять, не більше, ще ж геть шмаркач. Судді просвердлювали його несхвальними поглядами. Вони мали його за малого брехуна, а він, відчуваючи це, поводився ще недоладніше. Мантія вберігала їх від таких слабкостей, як людяність. Вони витягували з нього слово за словом, а коли він з переляку сам собі перечив, погрозливо підвищували голос. Якби його ще трохи дотиснули, він зізнався б у чому завгодно.

Гра виходила поза правила. Дорослі дядьки, які собаку зʼїли на судових вивертах, і безпорадна дитина — надто разюча несумірність. Адвоката звинувачених він боявся незменша за тих у клітці. Не тямив, чого від нього домагаються, раз у раз втрачаючи відчуття дійсності. Йому здавалося, що охайний чоловічок, не схожий на бандита, вигороджує кривдників. Чому робить це? Чому не вірить йому? Всі ті «чому» крутилися в його голові, доводячи до запаморочення.

Хай там що, він, який будь-якої миті міг знепритомніти, витримав. Заходив до приміщення, мов на страту, а вийшов звідти сполотнілим неповнолітнім переможцем. Ще цього не усвідомлював, зашарпаний, помотеличений. Він почув там багацько слів, які ще довго переслідуватимуть його. Йому дали відчути присмак справжнього світу, і він ще довго перетравлюватиме те, що сталося. Колись же ж настає момент одкровення.

Він так і не змириться з втратою. Йому болітиме; хлопчина вповні відсьорбне, як це — без друга. Це вибʼє його з колії, однак він уникне манівців, просто рухатиметься узбіччям, уздовж магістралі, що не суперечитиме його вдачі. Це стане його винагородою. Ріка життя бурлитиме, а потім тихо тектиме, відносячи далі і далі від моменту ікс — його, мене, тих трьох, усіх. Невдовзі про це забудуть, лише не він. Місце над бровою заклеював пластир. Він був єдиним, який міг дати хоч якісь свідчення у справі про вбивство.

Коли дійшла моя черга, я розповів, що мав. Це не було багато. І на всі уточнюючі запитання відповідав, не даючи збити себе з пантелику. Я міг повторювати так довго, як потребуватиметься, — до сказаного я не мав що додати.

Вони сподівалися загнати мене на слизьке. Їм шкода було проґавити такецьку нагоду. Можливо, вони переслідували якусь мету. Я не стверджуватиму цього. Юридична машина здатна перемолоти всіх і все. В неї своєрідний підхід до істини.

Схоже, вони намагалися зʼясувати, чи я якимось іншим чином причетний до вбивства, проте нюх, який, хоч і мали його, підвів їх. Агов — якщо я ненароком запобіг свинству, це не означало, що причетний до попереднього.

Накивуючи пʼятами, малюк ще нічого не знав. Він біг останні метри щастя й невідання. Кращої альтернативи тієї миті в нього не було.

Я не знаю ні тих трьох, ні того хлопчини, якого ви досхочу нарозпиналися. І вам по барабану, що йому тепер з цим усім впоруватися.

Їх не цікавило, хто розтяв брову. Котрий із трьох. На тлі того, що сталося, це здавалося несуттєвою дрібничкою — їм видніше. На них — мантії. Либонь, вони щось відчувають, скидаючи їх і виходячи надвір. Дорогою додому зайдуть по хліб і кефір. А заодно і по щось міцніше. Адже вони всього-­на-всього люди. Не так легко розібратися, кого куди і на скільки запроторювати. А може просто — гобі.

Під моє алібі так і не підкопалися. Дві дюжини свідків змогли підтвердити його. Тоді як вони гнули своєї. Чи я не звернув уваги на щось підозріле? Ні, не звернув. Тієї миті моя увага була прикута до кошика на стіні вимощеного пофарбованими дошками спортивного залу, в який належало засадати якнайбільше мʼячів. «Йди на спорт, розробляй руку», — я послухався і пішов. Спорт врятував мене. Цього я їм не розповідав — стосунку до того, що відбувалося, воно не мало.

Слідчий упіймав облизня. На мить у мені ворухнувся бридкий хробак сумніву. Щось у тому всьому було нечисто. Проте я не знав, що.

Русявка з помережаним ластовинням лицем. Одного дня, коли вітер кушпелив шляхом золоте листя, вона вийшла з нього, незрівнянна й небачена. Я замружив очі, а коли розплющив, вона не зникла.

Вони всі тут русяві — чоловіки та жінки. Русяві їхні світанки і сонце, і розбризкується яскравими крапелинами, розбиваючись об листя, його сміх. Тут русява земля, й опала хвоя стелиться русим килимом.

Вона їхня сестра, одна з них, а я — чужак без певного ремесла.

Від тієї миті ми належали одне одному. Все було давно вирішено, тоді як вони вперто передавали її від рук до рук, обступивши непроникним муром. Кепсько вони мене знали!

Якоїсь миті все те не на жарт вкурвило мене — я давно вже перестав бути зеленим хлопчиськом.

Я й сам не зчувся, як вона опинилася в моїх руках. Це було неминуче — ми закружляли, а вони зʼюрбилися довкола нас, повідвалювавши щелепи.

Вона мовби народилася для танцю. Не було нічого природнішого, ніж тримати її стан в руках, розʼєднуватись, кружляти, зливатись. Наче ми від початку були незмінними партнерами. Хай зарубають собі на носі цей невеличкий майстер-клас!

Бібліотекар — все одно що ледар? Чоловікам годилося серйознішого заняття? Нехай!

Тебе ніхто не зустріне з розкритими обіймами, не розраховуй на це. До тебе приглядатимуться — повільно, довго і недовірливо, терпітимуть твою присутність, й одного дня — таке вилами по воді писано — тебе буде або потурено, або сприйнято за свого.

Ми не зупинялися, доки не стихла остання мелодія.

З клубу ми вийшли, тримаючись за руки.

Вони не займали нас.

І тоді, коли, провівши її до брами, я вертався до себе, ніхто не заступив мені шлях.

У височині сяяли зорі.

Мені зовсім не хотілося спати.

Я опустився на ґанок і звідти дивився в ніч, сплетену з ожинових лоз. Ген удалині ряхтів крізь крихітні прозірки світанок.

Я не знав, що дівчина, з якою кружляв, сирота.

Якби не той вечір, я б назавжди залишився для них дивакуватим чужинцем.

Восени ми разом збирали виноград, а невдовзі по тому я перейшов жити до її оселі.

Однієї грудневої ночі щось нове зʼявилося в нашій близькості. Ми відчули його бентежну присутність. Від тієї миті ми були не самі. Благоговійно ми прислухалися до порухів нового життя. Чули його, проте ще не бачили: воно мовби гралося з нами в хованки.

...А потім я ніс на руках її ще тепле тіло...

То найкоротша на світі вуличка. Відрубна від головної, вона ніяк не називалася. Обидва будинки, що утворювали її з одного боку, і обидва навпроти належали до сусідніх.

То була навіть не вуличка, а перешийок, сполучна поперечка. Досить звернути в неї, аби закралась підозра, що все трохи інакше від забрукованого проспекту з показовими клумбами, підстриженими деревами та зробленими за одним шаблоном мініфонтанами. За нею відкривалися ще вулиці — такі самі, як вона, довші і звивисті, подвірʼя, закапелки, квартали, майдани, сквери, парки — щойно заглибившись туди, можна вдихнути справжність. Саме там розкривалася суть — в міру щира, не без того, що скупувата, інколи не до ладу емоційна і в кожному разі сповнена широкосяжних претензій.

На тій вуличці розташовувався один-єдиний обʼєкт. Він і був метою нашої виправи.

Ми потяглися туди на великій перерві. Таке наче пошесть. Тоді я ого-го ще скільки всього не бачив.

Мій рецепт простий. Природа забезпечила мене безвідмовною перепусткою. Кремезного, мене сприймали за свого — я нічим не поступався старшим від мене. Я ріс тоді, наче на дріжджах.

Спершу я розгубився, сприйнявши все за жарт. Однак те, по що ми прийшли, було всередині. На радощах ми зчинили несусвітній гармидер.

Асфальт якимось дивом витримав нас, будинок не завалився. Щось завадило нам вдертися досередини. Ми заціпеніли, мовби забувши, що нас туди привело.

Було пʼятнадцять по десятій, книгарня якраз відчинилася. Ми заскочили горбаня тієї миті, коли він лаштувався накинути халат і горб з усією виразністю напнув на його спині сорочку, — здавалося, вона от-от розірветься.

Ми прикипіли до вітрини. Чогось подібного ми не бачили. Ми так і стирчали б, пороззявлявши роти. Ось зараз зʼявиться крило, а тоді друге. Жвавіше, відьмаче! Шкільна перерва не вічна.

Ніхто з нас нічого не побачив. Ми мали те дурне відчуття непотамованої кортячки, мовби відібраної з-під носа цукерки. Відчувши на собі наші погляди, горбань обернувся. Багатообіцяюче дійство обірвалося.

Світ по той бік вітрини притягував і відлякував. Ми не збиралися просто так облишати. Нам баглося продовження. Ми налаштувались вимагати його.

Ми внадилися туди з гідною подиву настирливістю.

До яких тільки витівок вдавалися!

Розвага зробила з нас спільників, ми заходили далі і далі.

Не знаю, кому з нас те сяйнуло першому. Ми назбирали їх на шляху зі школи до книгарні.

Ми не мали якогось певного наміру. Прихопили їх зі страху — якби в разі чогось. Так, ніби камінцем можна оборонити себе від чарів. Що горбань — ворожбит, ми не мали ніякого сумніву. Це було ясно кожному з нас, як білий день.

Розчереплювати вітрину ми не збиралися. Він жодному з нас нічого не заподіяв. І все-таки, в нас щось нуртувало, не даючи спокою. Ні, ми нічого не узгоджували наперед.

Відбившись, камінці падали на землю, доки один зробив свою справу.

Друзка розбитого скла ценькнула об тротуарну плитку, розлетівшись на дрібніші. Чари спали, вітрина враз зістарілася, вкрившись павутиною зморщок-тріщин. Метаморфоза ошелешила нас. Стало тихо-тихо.

Коли ми поткнулися туди наступного разу, жодного сліду нашого переступу не залишилося — на місці розбитого сяяло нове скло. Його було вправлено так, що ми бачили в ньому себе, вуличний ліхтар і силует будинку позаду; щойно припавши до шиби, можна було роздивитися, що діялося всередині.

Щоправда, який з нього чаклун, якщо він не вмів простих речей, притаманних людині? Наприклад, дратуватися — в нього це виходило до примітивності недолуго. Ніби він змушував себе до чогось непосильного. Нам навіть стало якось ніяково за нього.

Тим часом ми розгулювались дужче і дужче, мовби поклавши навчити його справжніх емоцій. Й одного разу воно сталося.

Хлопці казали, що я влучив йому в груди. Бігме — я не цілився.

Інцидент пригнітив нас. Ми воліли не згадувати про горбаня, доки хтось приніс звістку, що бачив його, живого й здорового. Ми пішли перевірити — так воно й було.

Ми взялися потроху за старе, щоправда, наша тактика зазнала змін.

Ми заходили пороздивлятись книжки. Нас наче хтось підмінив— ми були втіленням чемності, не забуваючи ні привітатись, ні попрощатися. Робили це з якомога прикрішою ґречністю. Брали книжки з полиць і благоговійно гортали їх — утім, лише для того, щоб непомітно поставити на інше місце, спричинивши в їх розташуванні якогомога більший розгардіяш.

Деколи ж, набравшись сміливості, ховали книжку за пазуху, намагаючись якомога швидше вшитися.

Книжки нас нітрохи не цікавили. Нам було байдуже, що красти.

Поцуплене ми не заганяли і не мали такого наміру. Ми викидали здобич у перший-ліпший смітник. Гадаю, кожний із нас, не зізнаючись у цьому ні собі, ні друзям, трохи побоювався — не так бути зловленим на гарячому, як чарів, якими міг поквитатись горбань. А в тому, що він це міг, ми не мали сумніву. Не думаю, що хто-небудь із нас зрадів би, якби посеред уроку на очах в цілого класу перетворився на бридку жабу. Водночас, страх ще дужче підбехтував.

А горбань далі пускав нас, наче нічого не ставалося, тоді як ми жодного разу не купили в нього бодай найдешевшу книжку. Нам відкривалися незрівнянно привабливіші можливості для інвестування, ніж тринькати монетний дрібʼязок на папір — нам по завʼязку вистачало шкільних підручників.

За всі рази ми нацупили, либонь, не так уже й багато. Не думаю, що горбань мав з того великі збитки. Хтось сказав, начебто він тихцем списує пропалі книжки.

Мені вдруге не пощастило. Поглинутий хованням здобичі, я не відразу помітив горбаня, який стояв і дивився на мене. Він був утіленням незворушності, майже блаженства. І лише в кутиках його очей зачаїлося легке здивування. Зараз він загіпнотизує мене. Перспектива стати жертвою чарів мене не приваблювала, і я щодуху рвонув геть — на щось оригінальніше я не спромігся.

Хоч у нього були довгі бігунські ноги, він не кинувся навздогін. І нічого не вигукнув. Жоднісінького слова. І не перетворив мене на яку-небудь гидку потвору, чого я, безумовно, заслуговував. Йому досить було розчепірити долоню і проказати закляття, і я приклеївся б до неї. Чому він не зробив цього, залишилося для мене загадкою.

Хлопці чатували за рогом. Вони вже були в курсі. Майже всі вони вчилися в моїй школі, кілька — в сусідній. В їхніх очах я був героєм, який поцупив книжку під носом у чорнокнижника і чаклуна. То було вершиною зухвальства. Вони теж так хотіли б.

Вони не сумнівалися, що я зробив це навмисно в бажанні козирнути, адже ніхто інший так не наважився. Я не розчаровував їх — не так з марнославства, як тому, що мене переціпило. В міру того, як я відхекувався, мене оповивало дивовижне спустошення, від якого посвистувало у вухах.

Книжку я не викинув на смітник. І нікому не віддав її. Вона дісталась мені надто дорогою ціною. Чесно кажучи, я зауважив, що вона в мене, щойно вдома, коли витрушував ранець. Я знічевʼя погортав її і запроторив у якнайдальший куток.

Більше я не брав участі в подібних забавах. Цей період у нашому становленні хутко опинився позаду.

Зненацька ми зауважили, що навколо повно симпатичних дівчат. Це відкриття ошелешило нас. Про букіністичні походеньки ніхто більше не згадував. Вони тихо і непомітно відійшли в минуле.

Й ось я йшов. То було одного дня, я ще не закінчив школи.

Я надто пізно зауважив його, щоб куди-небудь чкурнути.

Відстань між нами невблаганно скорочувалася. Хоча розділяв нас десяток кроків, я ніколи не прокладав довшого, ніж тоді, шляху.

Він проминув мене, усміхнувшись кутиками губ, як демонструють формальну приязнь випадкові зустрічні.

Книжка лежала там, куди я її запроторив. Я довго вагався, перед тим як віднести туди, куди вона належала. Я мусив зробити це.

Горбань чекав на мене. Він незворушно прийняв її, наче то я не поцупив, а він дав мені почитати.

Коли я вже йшов, він несподівано запитав, ким я мрію стати. Я знизав плечима. Я ніколи не думав про це.

Підліткові мрії — це щось цілком інакше.

Він знав, що я неодмінно прийду, а я намагався не баритися.

Ми старі друзі.

Вчителі, які приходили до нього, приносили підручники, сам він уже майже не писав, вони робили це за нього своєю рукою в його акуратно ними ж підписаних зошитах; він розвʼязував задачі, а вони занотовували.

Одного ранку він, який вчився на відмінно, так і не дійшов до школи. Його знайшли край дороги, знесиленого підвестися.

Від недавнього заводіяки залишилася сама тінь. Хіба оте сяйво, мов пізньожовтневе сонце, в якому наче востаннє спалахнуло недожевріле літо.

В ньому рано прокинулася допитливість. На відміну від тіла, розум зберіг жвавість і прагнув поживи.

Більшість часу він проводив, вмостившись у кріслі з плетеної лози.

Його судження вирізнялись парадоксальністю і, якщо так можна сказати, дорослим підходом.

З затінку дерев він спостерігав за розвагами однолітків.

Поступово в ньому викристалізувався отой потяг до фантастики — він просто обожнював її.

Відтоді волів цілком певної літератури, поклавши вивчити все, що створено в цій ділянці.

Кожна нова книжка додавала йому снаги, продовжуючи життя на ще одну годину, день, тиждень, місяць. То була наче гра, в яку я, сам незчувшись коли, втягнувся. Я дедалі більше вірив у це.

На початку він оглядав новинки, перекладаючи їх з моєю допомогою з одного стосика на інший. Потому сортував їх у тій послідовності, в якій опісля читатиме і яку ніколи не порушував.

Книжки завжди були з ним. Він читав з великим запалом, а коли фізична втома брала своє, впадав у дрімоту. Стрепенувшись, найперше переконувався, що книжки поруч.

Вони лежали на столику, змайстрованому спеціально для його потреб, а те, що він перед тим читав, лежало в нього на колінах. Його ноги окутував вовняний плед, як у стареньких людей, які не можуть самостійно пересуватися.

Фізичний рух коштував йому дедалі більших зусиль. Його тендітне лице перекошував біль, коли він від крісла, з якого повільно підводився, ішов до хатини, а потім назад. Майже щоразу він опускався на ослін під вікном у потребі перепочити і від разу до разу ті перепочинки тривали довше. Він долав усе коротші відстані, доки залишилася тільки ця одна, якої вперто тримався, доки й звідти вже не міг без сторонньої допомоги повернутися до свого незмінного місця в затінку шелестливих крон.

Що дужче марнів, то спрагліше поглинав книжки, мовби вони замінили йому тілесний харч. «Не хлібом єдиним» накладалось на нього буквальним чином. Для нього то була не метафора, а ще одна проведена на Землі мить.

Медицина демонструвала безсилість, лише марно відволікаючи від найостаннішої з усіх утіх. Знахар, остання надія, якого привезли здалеку, спеціалізувався на зціленні аур, тоді як з аурою юнака, геть спалого з себе, було все гаразд: вона іскрилася, як джерельна вода.

— Як там?

Я розповідав, намагаючись не випустити подробиць, що надавало моїй розповіді переконливості. Він перепитував те чи те, і я тамував його цікавість.

— Ми поїдемо туди? — його погляд спалахував.

— Авжеж, — нічого іншого я не міг відповісти.

— Я одужаю, і ми відразу вирушимо, еге ж?

Те, що сталося, не було хворобою. Від такого не одужують. Від смерті ніхто не вилікувався. Більше і більше опановуючи його, вона не здатна була підпорядкувати собі його розум; вся колишня жвавість, яким я його знав, перемістилась туди — в останній з найостанніших бастіон, звідки чинила відчайдушний опір. Змусити спізнати біль, до того ж так рано — злочин.

— Куди ми вирушимо?

Я складав маршрут, розписуючи все до найменших дрібниць. Я говорив повільно і довго. То й були наші спільні подорожі — мої і його.

— А потім?

Книжки надходили також поштою, заадресовані на бібліотеку. Я приносив бандероль, і він розпаковував її. То був його єдиний прямий звʼязок із зовнішнім світом.

Не думаю, що це брехня. В основі будь-якої брехні лежить вигода, тоді як моєю вигодою було хвилювання, з яким він розгортав поштовий папір.

Якось він сидів з прямокутним аркушиком у руці. То був невеличкий конверт від звичайного поштового листа з кінця сімдесятих — на штемпелі виразно проглядалася дата. Хтось комусь щось у ньому повідомляв — самого листа не збереглося.

— Що це?

Його цікавило абстрактне зображення на марці.

Я пояснив. Це було нелегко. Він довго й зосереджено вдивлявся в неї. Я здогадувався, що в ньому відбувається.

— Я відклею її?

Він відʼєднав марку і довго тримав на долоні. Те, що вона символізувала, мало стати проривом, залити сліпучим світлом міста, забезпечити неперервну діяльність орбітальних станцій, зробити безпідставною властиву людській вдачі тривогу, проголосити настання вимріюваної тисячоліттями ери щастя й добробуту. Одного разу я виміняв таку саму за набір орхідей. Я був тоді таким, як він. Ледь молодшим. Мені постійно здається, що він доросліший за мене, що йому відомо те, чого не знаю я. Ми обоє спізнали його.

— Це правда, що там, — він назвав, не випускаючи з рук книжки, планету, — гарно?

Ми не раз обговорювали прочитане.

— Що ти маєш на увазі?

— Там теж ростуть дерева?

— Цілком можливо.

— І там так само все, як у нас?

Я кивнув. Так само або подібно. Я розповів йому про теорію ймовірності.

— А ти зміг би написати науково-фантастичний роман? Такий, як цей, — йому коштувало значних зусиль піднести книжку, — тільки твій?

Я засумнівався.

— Чому?

— Я бібліотекар. Моя справа — опікуватись романами. Хтось пише, а хтось читає. Я — посередник.

Він усміхнувся кутиками безбарвних губ.

— А я зміг би.

Помовчавши, він додав:

— Коли виросту, я напишу.

— Це чудова ідея.

— Ти це справді?

— Звичайно.

— Ти гадаєш, у мене вийде?

— Авжеж.

— І я так думаю.

— Майбутні автори книжок спершу були читачами.

— Я присвячу його тобі. Що ти на це скажеш?

Це мене заскочило.

— Скажи, — він раптом змінив тему. — Ти справді вважаєш, що життя не закінчується?

Я розгубився ще більше.

— Тільки добре подумай.

Я збирався з думками. Я розумів, що мушу зважити кожне слово. І мушу, хоч як це складно, що-небудь відповісти:

— Десь у Всесвіті є планета, на якій ми рано чи пізно опиняємося, багато небесних тіл, це не зовсім планети в нашому звичному розумінні, нам складно це уявити — ми просто переходимо в інший вимір.

Ще якийсь час крісло стояло порожнім.

З дерев опадало листя — золоте, теракотове, русе.

Його очі палахкотіли вогнем одержимого вірою фанатика. Перехлюпуючи від сподівань і далекосяжних планів, він дні і ночі проводив над улюбленим заняттям. Ширяв, пританцьовуючи, вимахуючи руками, наспівуючи, мугикаючи, наче композитор у полоні симфонії всього свого життя. Мені випало бути свідком її ґрандіозного творення.

Він був неперевершеним майстром своєї справи, не розуміючи, як можна займатися не тим, чим хочеш, і як можна не знати, чого прагнеш.

— Невже так важко вловити, що твоє? Послухай! — він підносив угору палець. — Чуєш? Це і є воно. Воно промовляє до тебе, тобою, з тебе. Ти просто не годний від нього втекти. Воно знайде тебе хоч на краю світу. Все інше — смішно і марно.

Якщо його руки й тремтіли, то благоговійним тремом закоханого однаковою мірою, як і приреченця. Так алкоголік тягнеться до пляшки, а маніяк — до обожнюваного тіла.

На фізико-математичному факультеті йому пророкували стрімку карʼєру. Його мали за генія-дивака — геніальність і дивацтво, а йому було байдуже, що про нього пліткують: він був повністю занурений у себе, поглинутий осяйними звуками майбутнього твору, що вже тоді пробивалися з глибин, долинали до його внутрішнього слуху; він просто-на-просто не зауважував довкілля.

Серед зими прошкував у костюмі нарозхрист, він завжди так пересувався. Про нього жартували, буцім він народився в костюмі. Не мерз, хоч би сорокаґрадусний мороз рипів під ногами; для нього існувала єдина пора року — його пристрасть. Пасма покучерявленого від нестрижки волосся, широкі, ледь відстовбурчені, як у штанґіста, плечі і матерчаті, проґумовані довкола над підошвою і на носаках кеди. Костюм старів, а він залишався таким же хлопчакуватим.

Дівчата пробували зійтися з ним, їх приваблювали його риси й перспективи, він був далеко не потворним, їх зводила з глузду його геніальність, викарбувана на чолі, як оте давнє «мене-текел-фарес», заради неї вони ладні були змиритися з дивацтвами. Від того, що мали його за велику дитину, в них прокидався материнський інстинкт, оте бажання опікуватися ним, оберігати і виховувати. Хай би запізнювався на побачення — вони чекали би, скільки треба, мокнули б і тремтіли, але про таке могли хіба мріяти. Дійшло до того, що вони, жінки, пропонували йому руку і серце, шантажували його тим, що кинуться з балкона, втопляться в річці, підпалять себе і ще дюжиною подібних нісенітниць.

Йому підкидали листи, на яких червоніли помадні контури жіночих губів. Вивівши помаду, він використовував врятовані конверти для листування з науковими інституціями, бюрократичними установами, дослідницькими осередками. Ошалілі, доведені до розпачу, з ураженою гордістю, його проклинали, а потім любили, після чого знову проклинали, нездатні що-небудь удіяти — ні з ним, ні з собою; вдавалися до сумнівних рецептів і послуг третіх осіб, ласих нажитися на слабкості, щоправда, раз із ним щось таки діялося: йому довелося проковтнути одним махом кілька блістерів вітаміну С, щоб перестати хитатися і розвіявся туман. Йому мало очі не вилізли з орбіт, а голова, здавалося, ось-ось мала луснути, наче всередині в ній тисячорукий оркестр виконував ту нескомпоновану мелодію. Це було занадто. Проте його організм витримав, маючи за плечима ще не такий гарт. Нарешті йому дали спокій.

Ніяка сила не могла відірвати його від компʼютерів, ще громіздких, допотопних, повільних, з обмеженими можливостями і памʼяттю. Світ технологій карколомно розвивався, і не менш карколомно формувався він як унікум.

Та дівка виявилася наполегливою. Вона не відставала від нього, гасала вслід, торочачи про факультетську забаву, називаючи ніч, місце і час, описувала інтерʼєр гуртожитської кімнати, в якій все відбувалося. Стверджувала, що це він затягнув її туди і замкнув зсередини двері. Розраховувала як мінімум на безмежну вдячність, зчинивши з цього приводу нечуваний лемент. Небавом усі знали, що вона зробила його чоловіком.

Він відкараськувався, на нього було жалюгідно дивитися — або ні нібельмеса не памʼятав, або не на жарт злякався.

Тоді як настирливиця ніяк не могла вгамуватися; наостанок вона зажадала, щоб він дав їхньому спільному синові своє прізвище, на що він без зволікань погодився. Йому захотілося випорожнитися, він не дослухав і замкнувся в клозеті, звідки довго, дуже довго не зʼявлявся. Вийшов звідти задумливий, зрівноважений, підкреслено спокійний.

В нього не було батька. У дванадцять років вирушив шукати його, нікого не попередивши. Заки самого його знайшли, його мати побувала в сущому пеклі. А він ще не раз ішов з дому, ночував по каналізаціях і горищах, тинявся подвірʼями і підворіттями. Цупив і кидав у воду карбід, отупіло дивився, як той булькає, і вдихав їдкі випари. Однак не карбід став причиною його чудотворного преображення.

Його били — нещадно, безжально, просто так, бо за нього не було кому заступитися, а сам він виявився не здатним на відсіч. Його заганяли у відлюдний закапелок і, облаюючи сукою, жирною скотиною і пацифістом, скопували на квасне яблуко. Троє, інколи четверо.

Отоді, одного дня, він вирушив на пошуки батька, тільки щоб не плуганитися до школи, де вчителі вважали його нікчемою, терплячи зі співчуття до його бідолашної матері, а зграйка пубертуючих мерзотників влаштовувала собі з нього потіхи. Й ось під час однієї такої розваги його прошила блискавка — подібна до того чудотворного просвітлення, що сходить лише на обраних: спершу сліпуче сяйво, а потім морок. Рано чи пізно воно мало статися.

Коли відійшов від наркозу, все вже було гаразд. Він знав, що щось із ним кепсько, тільки ще не усвідомлював, що це означало. Мабуть, все-таки краще не мати дітей, ніж з них знущатимуться або вони з когось.

Але невдовзі — гульк. І ще раз — гульк. Наставники були в шоці, коли зневажений парія розлузав задачку не до снаги їм, дорослим, а невдовзі здобув перше місце на олімпіаді. Ще б пак!

Його злякались і ще гірше зненавиділи. Доходили до сказу, ставлячи щоразу вищі оцінки.

З ним щось діялося, його не впізнавали. Потому, як директор школи, самотній «жидяра» з залисиною на видовженому чолі, вручив йому золоту медаль, — єдиний, хто ставився до нього без западлюцтва, з чимось подібним до симпатії (хоч, може, йому тільки здавалося), вони кинулися вітати його, один наперед одного простягаючи руку, — улесливо, пишномовно, огидно.

Він ніяк не міг відмити долоні, вона нестерпно смерділа лайном, наче переручкався з капрофагами. Ненавидів себе за це. За той зачумлений, дурний стан, в якому давав тиснути її. Вище голову, суко, — усе позаду. А був день, коли перебував за три чисниці од вічності. Якби не та пристрасть, його вже давно відспівали б. Пристрасть вбиває — його вона врятувала. А далі — інститут, шлейф наречених, звинувачення і домагання.

Після аспірантури він опинився в науково-дослідному інституті, одному з підрозділів всемогутньої інтелектуальної імперії. Чхав на престиж і достаток — воно було для нього засобом, супутним ефектом діяльності, йому нічого не бракувало, тулився на тих двох кімнатках, що й передше, де в повітрі лунали стишені голоси матері й бабці, давно вже покійної, а коли наука раптом знецінилася і небавом її взагалі припинили фінансувати, він ні секунди не скиглив.

Безвихідь прокинула в ньому азарт гравця — чоловіка, який бере в руки долю, цю суму невичерпних можливостей і фатальних збігів. То була справжня свобода — він досхочу насолоджувався нею. Свобода — те, що всередині. Він зумів конвертувати її назовні й опинився в рідній стихії. Настав його час.

Рознюхавши, що і як, заснував комерційну структуру — першу, що надавала послуги оцифровування. Він оцифровував все, будь-яку примху, в дискретності і повазі до приватної сфери. Він уповні виправдовував довіру, жодного разу не поласившись на підробіток, що в сотні разів перевищував гонорар, в обмін на дещицю інформації — всього-на-всього світлину, який-небудь нещасний папірець, навіть не оригінал, а лише копію. Замовники ладні були перегризти один одного, і він міг завиграшки влаштувати їм той ґрандіозний спектакль, відплативши сповна, але не пішов на це. Ним рухала не помста, а пізнання — діаметрально протилежні величини, хоч та і та починались на «п». Оцифровуючи людські сентиментальність і марнославство, він призбирав перший солідний капіталець.

Незменша, ніж база для майбутньої діяльності, в заробітчанстві його цікавило й щось інше, не менш особисте за приватні архіви, до яких йому відкривали безперешкодний доступ. Прагнув простої, сказати б, банальної речі: збагнути людину — людину-як-таку. Ту, яка в одинадцять-дванадцять-тринадцять упоюється злом. Звідки беруться лють і ненависть. Як формуються покидьки, схиблені калічити і мордувати. Як вони стають респектабельними дорослими, тримаючи в кишені не найостаннішу акцію. Як до них тягнуться, шанують, вірнопіддано і благоговійно моляться, як на святих. Його цікавили джерела і механізми. Йому чимало всього відкрилося, проте відповіді на основне так і не знайшов.

Він працював одночасно на кілька провідних світових компаній, його хотіли завербувати, підкупити, переманити, зловити на гачок. Він не дався. У відкритому листі, що його, ретельно обміркувавши все, надіслав, він погоджувався на співпрацю за двох умов: житиме там, де жив, і виконуватиме завдання в будь-яких обсягах, доки ті не суперечитимуть його переконанням.

Його не зрозуміли. Запитали, скільки це буде в грошах. Про всяк випадок перепитали. Потім перепитали ще раз. Нарешті він відписав їм fuck off, над яким вони нескінченно довго марудилися, вгадуючи, що він хотів цим сказати. Доки визнали його психом.

Це відкриття заспокоїло їх. Так він ставав зрозумілішим — вони могли прилаштувати його в якусь нішу.

Вони пристали на його умови. Переказували йому шалені гонорари, час до часу сумніваючись в його існуванні, проте він сумлінно виконував роботу. Вони не могли мати до нього претензій. До ненормального важко їх мати.

— Ми ще неодмінно зустрінемося, — він промінився життєствердністю. — Все колись зміниться. Головне — вірити.

І він вірив.

Вірив у те, що, якщо не вірити, нічого не вийде.

Що без віри життя нічого не варте.

Одного разу, коли вкотре вирушив на пошуки батька, що стало його навʼязливою ідеєю, це було в парку, він запустив руку в кишеню старця, скоцюбленого над химерною дошкою у світлі і темні квадратики, в наївному намірі непомітно обчистити її. Старець скидався на знак запитання. Йому здалося, що той заснув.

Проте коли старець схопив його, він зрозумів, що дав хука, і непомалу злякався. Відчув, як чіпко впʼялися в його руку холодні кістляві пальці, наче скелета. Гейби заклацнулися кайданки. Зараз старець віддухопелить його, а тоді здасть. Така близька мрія трохи розжитися враз відлетіла в недосяжну далеч. На очі навернулися сльози, й він інстинктивно зіщулився.

— Сідай, — сказав той.

Так він навчився грати в шахи. Старий показав, як називаються фігури, і навчив пересувати їх. Найбільше на себе був схожий кінь. Тура нагадувала мініатюрну вежу.

Він хутко ввійшов у смак. Шахи відволікли його від інших думок. Він облишив нюхати карбід — потреба в цьому відпала.

Проте шахи були лише способом, бо найважливіше, що вдивотворив старий, — прокинув у ньому мислення. Перед ним раптом відкрилася перспектива; його перестало смоктати — оте, що примушувало вдихати отруйні випари і поглинати жменями цукор. Це старий готував його до міжшкільних першостей.

Мислення було подібне до карколомних перегонів без небезпеки розбитися; або до епілепсії — до тієї секунди просвітлення й одночасно без того, що настає опісля; або короткого замикання, від якого не вибиває пробок.

Старий сказав йому:

— Десь на світі людина має подібну до себе. Вона може мешкати на сусідній вулиці або на іншому кінці планети, це не суттєво. Ви можете перетнутись, не звернувши уваги один на одного, а можете жодного разу не зустрітися. Ви все робите майже синхронно — з нею стаються всі ті події, що й з тобою. Ви мовби сіамські близнюки. Котрийсь із вас наче прототип другого. Якоїсь миті його життя обірвалося — зовсім несправедливо, завадивши стати тим, ким міг би. Та людина віддала його, щоб ти вижив. Памʼятай це.

Старий гайнував час за шахами, щоб не зʼїхати з глузду по тому, як померла його дружина. Він грав на гроші, які потім вкидав у поштову скриньку на вході до сиротинця. Старець, якого вперше побачив на парковій лаві, виріс у притулку. Він знав, що це таке. Це все пояснювало. З ним він грав просто так.

Старий розробив кілька партій, зокрема, ту, якою спростовувалось існування безвиході і в якій шахи тільки виконували роль ілюстрації. Він навчив її його:

— Тобі ніхто ніколи не зможе поставити мат: ні люди, ні ситуації. Ось ти бачиш це.

Множинність має принаймні одну цятку, яка є виходом. Штука в тім, щоби розпізнати її поміж тисячі однаковісіньких на вигляд. Її заховано так, що чим ретельніше приглядаєшся, то гірше рябіє в очах.

Він поховав старого, а небавом зазнав ще однієї непоправної втрати.

Мати була єдиною в безмежному універсумі людиною, яка любила його. Любила, це означало: безкорисливо, ні за що. Тільки тому, що він був, і тільки на те, щоб не переставав бути. Любила його саме таким. Безніяких обумовленостей. Без жодних причинно-наслідкових звʼязків. Без корупції, яка все безнадійно спотворює. Не вимагала, щоб виріс таким чи таким. Єдине, чого хотіла, — щоб був щасливим. Вона не мріяла надто багато — лише про те, щоб усе було добре.

Так він знайшов наймення для того, чого його навчав старий: та одна крапка є любовʼю. Саме це і тільки це відрізняло її від мільйонів подібних.

Він залишався біля матері до її останнього подиху, а коли відійшла, узявся креслити від тієї крапки систему координат.

Почувши мої кроки, він підвів погляд. Я вловив у його очах нетерпець, легкий докір, хоча я прийшов о тій порі, що й завжди. Це було щось незвичне — здебільшого його з головою поглинало читання.

Зараз він також тримав у руках книжку. Було помітно, що вже деякий час він не просувався вперед. Й однаково не закривав її.

Я намагався не баритися. Рідко коли щось нагальне відволікало мене, проте він цим не журився, певний, що з хвилини на хвилину я прийду. Книжки займали його, думки й уява. Він ніколи не нудьгував — не мав на те ні часу, ні охоти.

Ми черпали з тієї самої криниці. Спілкування приносило обопільну користь, ота присутність, що рівною мірою наснажувала нас обох. Ми не зчувалися, як меркло і сутінки переходили в темряву.

Пʼянке повітря погідного вечора огортало розморою, я вертався домів, сповнений блаженного вмиротворення, як то буває, коли все добре. Випростувався, сплітаючи пальці під головою і так лежав, доки картини, що пропливали перед очима, переходили в перший сон. Я ще вловлював той момент, коли між ними починали снуватися інші, чудернацькі звʼязки, наче їм дано картбланш на самостійні конфігурації. На світанку я прокидався в тій самій позі, що й заснув. Хоча здавалося, ніби лише коротко передрімав, вставав я бадьорий, сповнений свіжого завзяття. Я надто сильно привʼязався до нього.

Мені впало в око, як мало він цього разу прочитав. Це було не подібно на нього. Щось зупинило його, ставши причиною нетерплячого чекання.

Він провів сторінкою, а тоді двічі підкреслив нігтем слово. Хотів знати, що воно означає. Рухався далі не раніше, ніж зʼясовував те, об що спіткнувся. Поглинання книжки за книжкою не перешкоджало бути пильним. Життя не надало йому легковажної розкоші ковзати поверхнею, подібно до водоміра; був відповідальним з кожною літерою і чесним з собою.

— Це дерево, — пояснив я.

Він проказав назву з легким подивом і відстороненістю.

Вона скидалася на скоромовку.

— Скажи ще раз.

Я повторив.

Він замислено всміхнувся. Кволим, як жовтневий відсвіток літа, усміхом.

То була мова, якою спілкувались його діди. Мати з бабцею приховували її від нього, наче кожне слово, з якого складалася, кожний звук і найменший тон несли небезпеку викриття і переслідування. Наче то не звичайні слова, а речові докази.

А для нього вони якраз були незвичайними. З чого б інакше викликали в ньому хвилювання? Воно наростало з глибини, невідворотне і незбагненне.

Від напруги, як зголодніло вслухався, пересихало горло. Його цікавило не так, про що вони розмовляють, як те, як вони розмовляють; він інтуїтивно здогадувався, що саме це й було причиною таємничення. Й ось той спогад, давно стертий у ньому, зненацька ожив.

Він почав шукати, достеменно не усвідомлюючи, чого саме. Виростав із загально прийнятим балаком, що мало забезпечити йому надійний шлях, і воно справді так було, аж щось у ньому, давно вже дорослому, вчинило бунт.

І він постановив урятувати її. Відчув, як при цій думці його єство наливається соками, подібно до дерева, що напоюється дощем після затяжної посухи. Все в ньому чекально стрепенулося.

Він мав зробити це бодай у памʼять про матір, з удячності до неї. Досягнув усього, що вона могла би вимріювати для нього, якби мала дещицю марнославства, і тепер міг зі спокійним серцем віддати кесареві кесареве, щоб присвятитись Боговому.

Тим Боговим і була материнська мова, яку мати приховувала від нього заради його майбутнього. Бабця була останньою, з ким вона могла спілкуватися нею. Й ось майбутнє постало перед ним у подобі приховуваного минулого. Його вухо памʼятало дзюрчання струмка, кришталевої води сказаних стишеним голосом слів, незвичайних зворотів, цілком інакших тонів та інтонацій, коли обоє гадали, що він спить. Він узявся за це, бо щось у ньому вимагало. Міг знехтувати його, і, радше за все, нічого не сталося б. Але в тім то й річ, що не міг.

Найдивніше, що, врятувавши мову, сам нею не розмовляв.

— В нас закладені коди. Ми можемо вирости з будь-яким фоном, одначе згодом вони спрацьовують. Ми починаємо шукати, до ладу не усвідомлюючи, чого. Ми є мовою, яка творить нас. Тоді як моя мати спотворювала мене. Звісно, з благими намірами — вона хотіла для мене найкращого. Щоб я став успішним, а успішним можна було стати, лише зрікшись слів, якими вона потай від мене перешіптувалася. Все має свою ціну. Ось я плачу її, — він обвів поглядом бункер з невиразним інтерʼєром, який прикрашало кілька репродукцій, в одній з них я впізнав «Соняшники» ван Ґоґа. Навіть виконані друкарськими фарбами, вони палахкотіли в цих постійних півсутінках, крихітні змійки жовтогарячого полумʼя, мовби освітлюючи простір в доповнення до настільної лампи-клешні, увімкненої над місцем священнодіяння, під час якого речі перетворювалися на зображення, а зображення — на вертикальні шпальти, подібні до ієрогліфічного письма.

— Як багато людей йшли на зречення, і нічого з ними не ставалося.

— А звідки ми знаємо? Що нам відомо про те, що відбувалося в них? Ви запитували їх про це? Ви коли-небудь розмовляли з ними? — він звертався до мене на «Ви» і в день нашого знайомства, і в усі наступні. — Перший-ліпший життєпис, який я беру до рук, нічого не розповідає. Крім нісенітниць, обзаголовлених хронікою життя і діяльності. Ви задумувалися про причини того, що сталося? А якраз звідти ростуть ноги. Це і є вона, несправедливість.

— Мови зʼявлялися і зникали, культури, народи, цивілізації.

— Війни, війни і ще раз війни. Насильство, приниження, різанини. Непомірні страждання одних задля успіху інших — ось що рухало нас вперед. Ви вважаєте це поступом?

— Ви хочете сказати, що людина — нікчемна і безпорадна?

— Ні, повнолітній злочинець, уповні притомний того, що коїть.

— Ви мізантроп.

— Ви так гадаєте? — запитав він і, витримавши паузу, наче обмірковував, додав: — Якби так було, я не робив би зараз цього.

— Ми досягли речей, які кілька сотень років тому не снилися.

— Це вже напевне.

— Ми рухалися вперед.

— Й ось де опинилися, — він окинув бункер.

— Це прикра помилка.

— Я не погоджуюся з Вами.

— Цього ніхто не хотів.

— Ви впевнені?

— Безглузда, фатальна випадковість.

— Ні, друже, — закономірність.

Він додав, що теж би волів бути шляхетним, але факти — вперта річ. І ще додав, що відмовився б від усього, якби це щось дало. Якби цим можна було щось виправити. Ми обоє розуміли, що це неможливо.

Він говорив без сатисфакції і без скиглення. Немовби констатував факт, жалкуючи, що той мав місце.

Хіба народження та згасання цивілізацій — не так само природний процес, як землетруси, виверження вулканів, цунамі?

Скільки нерозвʼязаних проблем, яким можна було присвятитися! Їх уже ніхто не розвʼяже. Тепер це нічого не дало б.

Сторіччя за сторіччям людський світ бгався в нерозплутніший і нерозплутніший клубок. Й ось він перетворився на купку попелу посеред згарища. Ніхто не вчинив опору. Ніхто нічого подібного не сподівався. Поодинокі наважувались борсатися. Все минуще. Матерія незнищенна. Людство — лише короткий епізод.

— Ви любите солодощі? — раптом запитав він і, не чекаючи на мою відповідь, продовжив:

— Хвороба, що сидить у людині, спонукаючи її руйнувати себе. Споживаючи цукор, ми й не здогадуємося, що годуємо монстра. Ви вловлюєте?

Пригадую, як мати приносила з базару лускатих шоколадних риб. Вона розтоплювала їх на водяній бані, прикрашаючи торти власного виробництва. З обшураної дамської торбини, з якою ходила, вона викладала відразу кілька злитків. Торбина вміщала чимало. Одного разу я змотлошив увесь налов.

Він вірив у шанс. Він покладався на ту цятку, про яку йому колись розповів старець. Вона жевріла перед ним крихітним вогником. Він до останнього орієнтувався на неї.

— Я зичу Вам успіху. Можливо, Вам пощастить більше, ніж мені. Мені вже запізно. За всі ці роки я чомусь не помолодшав. Химерно, еге ж?

Він провів мене до порогу:

— Настане день, і Ви повернетеся. Ви просто не зможете інакше. Ви матимете нагоду почати з чистого аркуша. Вас виповнюватимуть прекрасні почуття, Вам перехоплюватиме подих. Усе залежатиме тільки від вас. Не змарнуйте її!

Він узяв мене за лікоть:

— Пообіцяйте не схибити. Не повторіть помилки — вона надто дорого обійшлася нам. Не забувайте про це.

На початку був задум. Можливо, вірус проник досередини вже в процесі. Світ дещо складніший від компʼютера, проте досить кнопки, щоб його вимкнути.

Цей проект доводилося закрити.

Не все було так кепсько, проте все кепсько закінчилося.

Його розум пручався, кидаючи останній виклик.

Ми попрощалися.

Він хотів, щоб я розповідав. Його цікавило, яке воно і де росте, все до найменшої подробиці; як виглядають плоди та листя.

Намагався збагнути, чому саме воно. Адже на світі — сотні, тисячі різних дерев.

— Це для нас воно екзотичне. Для автора воно таке саме, як для нас тополя чи вільха.

Я спробував відтворити з памʼяті листок. Він уважно стежив за моїми рухами.

— У тебе вийшла качина лапка.

Я пильно поглянув на малюнок.

Зображене нагадувало ступню водоплавного птаха.

Я ніколи не зауважував цього.

Мова була йому божевіллям, як горілка для пияка. Інʼєкцією для наркомана. Варто було йому захопитися поточними справами, як вона нагадувала про себе.

Його крутило в буквальному розумінні, він спізнавав нестерпний біль, наче його цвяхували, і воскресав, щойно вділивши їй належну увагу. Вона, що розпинала його, вивільняла нечувану енергію. Він вмиротворено насвистував відомі і вигадані мелодії, забуті й відновлені, продукуюючи незліченну кількість варіацій. Всі вони так чи так нагадували одну — виростали з неї, перегукувались, імітували.

Він присвячував те невинне мугикання памʼяті матері. Ймовірно, мати чула її там, бо вряди-годи з неба досягали землі сльози невимовного, адже тепер то й була її мова, щастя.

Мова була позикою, а він — той, хто виплачував відсотки. Раніше він присвячувався їй у вільний від основної роботи час, тепер же ніщо не обмежувало його. Оцифровував слова, словники, книжки. Володів незліченними записами на бобінах, касетах, платівках, звідки лише не настяганих, правдами і неправдами: куплених, вициганених, виканючених, виміняних — врешті-решт, вкрадених. У матеріальному плані він на тому ніяк не наживався, а часто-густо ще й піддавав себе ризику. Цієї своєї діяльності він не афішував, як не афішують потреби в молитві — ніхто не вклякатиме і не молитиметься прилюдно тільки на те, щоб його бачили.

Храм слова набув у його випадку дослівного значення — в жодному іншому місці не було зосереджено стільки вокабул і речень, як довкола нього — на підлозі, столах, полицях, стінах, під стелею. Воно стояло, лежало, висіло, пірамідилося, тулилось, хилилося. Все воно поступово дублювалося на електронні носії, оживало в динаміках програвачів та компʼютерів, лилося з труби грамофона, подібної до застиглого в розквіті кампсиса.

Мова була його молитвою, найсокровеннішим. Чи то дався взнаки вплив матері, чи щось інше — хай там як, він вважав це своїм персональним клопотом, чимось, що ніхто за нього й для нього не владнає. Йому належало впорати це самотужки, як полагоджують зі своїм сумлінням. Бо це й було справою його сумління — справою і сумлінням.

Тоді як такої, як у нього, колекції, не було навіть там, де словами опікувалися професійно, де їх деклінували, тлумачили, каталогізували, нанизуючи картка за карткою, щоб потім вони вкривались грибком, розмокаючи від вологи, накипілої на стінах розміщених під землею сховищ, і на горищах з шапликами, куди скрапувала дощова вода, і в робочих кабінетах, де сиділось у верхньому одязі, де доводилось гріти приміщення теплом власних тіл, хукати на неслухняні пальці, щоб о вісімнадцятій нуль нуль вирватись звідти і якнайшвидше пірнути в нормальне життя, де можна було досхочу теревенити балаком.

Її давно вже там не було. Не було й самого центру. Одного дня йому дісталася надурняк вся розкішна колекція, він не вірив у своє щастя. Проґавити таку нагоду міг тільки заплішений дурень. Час до часу він переглядав новинні ресурси, різного роду платформи, де вряди-годи натрапляв на те чи на те.

Успіх завдячував орендарям, які одного дня ввійшли повноправними господарями, з належно оформленим свідоцтвом власності, витуривши з приміщень кнохенцузаммен і виставивши всі ті незліченні, нагромаджені впродовж десятиріч шухляди і шабатури надвір, просто неба, звідки невтішно ридав холодний осінній дощ.

Ніхто не впоминався про папірці, прямокутнички наполовину зіпсованого картону. Вітер віяв їх вулицями впереміш з опалим листям. А він біг за ними, ловив і складав, наче не мав більше що до роботи. Мільйони прикладів, підтверджень, покликань на джерела! Неоціненний маєток — крім нього, схоже, більше нікому не потрібний. Збурена людність лаштувалась на кухнях і клумбах до хрестового походу в Англійський банк по відсотки від покладеного туди гетьманом Полуботком багато сотень років тому козацького скарбу, тоді як він лазив навкарачки, рятуючи безмовні слова.

Щось походило з радіо, з його розкішної медіатеки — живі голоси, мова в її непідробному, неумертвленому й розкладеному по шухлядах звучанні. Ні, вона бриніла, переливалася, заповнювала регістри, широчезний діапазон, тембри, вкраплення. Вона могла все, що потрібно, а попри те — щось більше. І він вслухався — онімілий, охмелений, щасливий, а його щетинистою щокою тихо котилась сльоза.

Вона ще жила, щось неосяжне, одержиме, піднесено-безнадійне було в її існуванні. Вона переслідувала його в снах і наяву, ополчувалась на нього, викликала запаморочливо-солодкі галюцинації. Він вмикав її, Пігмаліон, створюючи ілюзію багатоголосся, оживлюючи бездонну порожнечу, що стягувалась довкола нього тугішим й тугішим зашморгом.

То була його рятівна доза, він ризикував недотягнутися, забаритися в самозабутті, знепритомніти. Поруч нього нікого не було, він існував самітником, він прирік себе на невимовність розкішно-повільного, невідворотного самознищення, перетворив вмирання на наснажену, нескінченну симфонію, смертію смерть подолав. Тоді, кожної попередньої і всі наступні, що будуть, миті.

Повторював, знав напамʼять, міг відтворити значні частини колекції, озвучити їх, самовіддано тренувався, поклав собі ввібрати її до останньої барвистої краплі, наповнити нею себе, перетворити себе на мову, на живе сховище, на неспростовний доказ її неповторного, самобутнього, сповненого жаги бриніння. Був Гамлетом її ніким не оплаканої трагедії.

Мово! О мово... Вона була його болем і піснею. Він продовжував триматись за неї — тим відчайдушніше, що невдовзі все буде інакше. Він умирав разом із нею, що в ньому, завдяки йому і через нього воскресла.

Святкував і оплакував. Геть усе зміниться. Він передбачив це. Все переходило в щось нове, ще не збагнене і до кінця не осяжне. Проте він знав достеменно: його не було б, якби воно не пройшло крізь горнило тисячолітнього ошляхетнення.

Він не міг не передчувати цього — тоді навіщо займався цим? Анахронізм, ілюзії, примарні вежки повітряних замків... Досить було прокрутити її в послідовності записів, як усе відкривалося. То була хроніка вмирання, все одно, що записати людину — від моменту інфікації до останнього подиху. І він робив це — як збожеволілий, длубався в рані, не даючи їй стягнутись скориною. Потребував цього — нестерпної істини.

На час, коли він узявся за це, нею давно вже ніхто не розмовляв; голоси скидалися на акустичні фантоми, що безтілесно блукали приміщенням. Він мусив усе це зберегти; через мільйон років комусь заманеться розібратися, як оце йому. Тоді той хтось матиме до своїх послуг все і, можливо, кохатиметься в ній, як оце він, — у дзвінкій, мелодійній і безнадійній.

Досліджував джерела — давні і найдавніші, переписи того, що вціліло. Переписи переписів. Й отак одного дня дійшов висновку, що більшіть письмових памʼяток не просто відбігли від оригіналів, а й зазнали спотворення цілеспрямованим коригуванням і потаємним вилученням певних місць. Самі ж оригінали безслідно зникли. Памʼять цілої нації базувалася на підтасуванні.

Я — архівар, випадковий хроніст, секретар його останніх днів. Ми з ним ніколи не зустрінемося. Мені кортить повернутись туди, відчинити важкі металеві двері, оброблені захисними матеріалами, а ззовні обшиті звичайними деревʼяними планками, наче вхід до пересічного помешкання, в тихий людський затишок — диван, телевізор, шафа з десятком-другим модних романів, креденс з марничками, кошик на забавки, фотоальбоми. Скріншот хроніки міщанства. Слухаючи, він разом зі значенням озвучених слів вбирав мову, яка розповідала йому щось іще — те, що так спрагло жадав почути. Він виконав колосальну працю. Тінь птаха на освітленому сонцем фасаді.

Ми вийшли надвір. Він провів мене до кінця доріжки.

На заході мостилося ночувати сонце.

— А звідки ти знав?

— Тепер ти також знаєш.

— Ти розповідав про нього так... так... — він шукав підходяще слово. — Так упевнено. Розумієш, так ніби ти...

Авжеж, я розумів його.

— Ніби для тебе воно, як оця яблуня.

Він показав на деревце, чиї гілки, рясно обсипані золотими плодами, торкалися підвіконня.

Перше дерево, яке він побачив, коли світ довкола нього набув виразних обрисів.

— Воно росло там, де ти жив?

Це довга розповідь.

Він напʼялював свій незрівнянний зашмульгано-продірявлений перший бізнесменський піджак — згадку про не такі віддалені часи, коли його сонце щойно сходило, і йшов копирсатися в макулатурі. Реакція людей, з якими перетинався на вулиці, цілком влаштовувала його — міг не боятися: ні колег, з якими колись починав, ні клієнтів, які сахалися бідності, наче пошесті, ні, кінець кінцем, працівників заснованої ним оцифровувальної компанії, не готових до такого рандеву з шефом.

В кількох десятках салонів, що називались відділеннями, куди не вгавало паломництво, клієнтів зустрічали акваріуми, в яких плавали сріблясті, сині, жовті, зелені й червоні заворожливі рибки; шкіряні дивани напроти вмонтованих у стіну плазм; алебастрові столики з ґлянцевими журналами, тоді як поруч у кабінетах фотографії, листи, речі, долі, сльози, усміхи, метрики, нагороди, ретельно і з любовʼю переносилися на крихітні електронні носії. Грошовитим і шанованим відвідувачам у моторошному сні не наснилося б, що, доки вони отут, де все за належними лекалами, ініціатор та очільник усього того шику вовтузиться десь неподалік у паперовому мотлосі. Він тямив, чого вони потребують, і вповні забезпечував їм це, тоді як починав карʼєру, за браком власних апартаментів, візитами до сильних світу цього, його, світу, фаворитів.

Його, на той час уже доволі заможну і, якщо зважити, скільки приватних історій проходили через його руки, небезпечно впливову людину, сприймали за волоцюгу. Це йому лестило. Багатії, в основному чиновники і бізнесмени, навперебій запрошували його, славетного оцифровувача, до своїх родин і на корпоративні вечірки, де він смиренно виконував відведену йому роль рідкісної прикраси, здатної пересуватись і висловлюватися, незрідка дотепно.

Ходячи швидкими сягнистими кроками, що свідчили про творчу вдачу, одного разу він буквально налетів на чоловіка, якому посеред тротуару розсипалася макулатура. Він машинально зігнувся і заходився допомагати. Якоїсь миті їхні погляди зустрілися у взаємному віддзеркаленні.

Він і чоловік були майже відбитками один одного. Чоловік міг бути старшим від нього на жменю років, а міг лише таким видаватися. Життя хльоснуло його хоч на якийсь свій лад, але, поза сумнівом, хльоснуло.

По якихось ледь уловних рисах і порухах він здогадався, що перед ним не звичайний волоцюга, як і він сам, хоча надто вже зношений костюм був, схоже, його справжнім одягом, а не прикидом, так як у нього. Він мовби впізнав себе в ньому. На мить згадав старця-шахіста, свого рятівника.

Він допоміг надійніше звʼязати стос. Такому, як він, там не було чим порозкошувати, за винятком етикеток, цікавих хіба помилками, та й то здебільшого однотипними. Тоді як його приваблювали книжки, різноманітна друкована продукція — папір, на якому багато слів, поміж них те, якого жадав і майже завжди знаходив: не викреслене, проґавлене, не помічене пильними редакторами.

Він хотів завʼязати розмову, проте відчув небажання свого візаві, майже безмовне благання. Він навіть звернув тоді в інший бік, щоб не зустрітися в пункті прийому макулатури — йому не хотілося зайвий раз тривожити незнайомця.

Він підтримував кількох колишніх колег. Робив це так, щоб ті ні про що не здогадувалися. Виплачував їм щось на зразок ренти. Анонімно. Одного, настільки молодого і перспективного, наскільки безпорадного в побутових речах, схильного до чорного песимізму, він витягнув з того світу, оплативши пересадку печінки. Для цього зініціював збирання пожертв і під вигаданими іменами зофірував левову частку потрібної суми. Тим одним пострілом убив двох зайців — врятував людину, а також її віру в інших людей. Від старця навчився не тільки гри в шахи. Зазвичай він був у своїх макулатурних виправах тим, котрий намагався не привертати до себе уваги.

Власники пунктів за якусь десятку пускали його в темні, вологуваті, з недбалою бетонною долівкою приміщення, наповнені целюлозним непотребом — картоном, упаковками, книжками, зошитами, журналами. Вони вмикали підвішену до стелі жарівку і прихиляли позаду нього двері.

Деколи він натрапляв — не зовсім на те, що шукав, але це вже було щось. Чужий лист брав, лише зачепившись оком за несподіване слово, зворот, рідкісний приклад вживання. Рука невідомої людини робила знахідку вартіснішою за аркушики з картотеки центру; хоча до останніх і додавалися приклади з зазначенням джерел, проте вже сам факт, що їх набрано на друкарській машинці (їх набирали так до останнього), позбавляв їх частини їхнього «я», невловної, а воднораз визначальної риси. Пробиті на картон літери не могли замінити неповторність письма, наче почерк був частиною, наріжним каменем, підмурівком їхньої суті.

Так він опинився за півкроку до відкриття.

Я чую, як шелестить листя і бачу, як воно рухається — то погойдом, то тріпоче, ось воно на мить завмирає, а тоді вітер підхоплює його, від чого крони нагадують волосся людей, незліченної кількості постатей, застиглих одна біля одної.

Шелест не стихає ні вдень, ні вночі, приходить божевільними снами. Мені так, наче я марю. Я ще довго вслухаюся в заворожливу мелодію, не наважуючись поворухнутися. Вона звучить мʼякше і мʼякше, доки перетворюється на ледь уловне відлуння, а мене не полишає відчуття, наче воно хотіло щось розповісти.

Він зводить погляд і говорить про море. Чи знаю я води, що омивають берег? Чи бачив я коли-небудь розбурхані хвилі? Семирічному, вони здавались йому роззявленими пащеками, жадібними проковтнути все просто себе; він стояв у провоскованому, скроєному не на нього дощовику, поли якого торкались землі, а тоді розвертався і гнав, ніби в нього вселилась несамовитість спогляненої стихії.

Його звати Андре, він народився на морському узбережжі. Гори уявлялись йому хмарами, наклубоченими на обрії, ген у недосяжній далині над побриженим плесом — коли сталево-сірі, коли ж сизо-білі, наче вкриті пухким снігом.

З діда-прадіда всі ставали рибалками. Інших ремесел у світі, в якому виростав, для чоловіків не передбачалося. Він спостерігав, як напиналися мʼязи оголених торсів молодиків і жили на обтягнених просоленою водою й вітрами шкірою руках старців, несхибних і дужих; ця гра заворожувала його.

У вісім років він разом з дорослими церував неводи, а в десять вийшов з батьком на риболовлю. Хоча їхнє рибальське селище існувало з незапамʼятних часів, цвинтар розростався повільно — кожного третього забирало в свої ненаситні обійми море. Так було не лише в їхній родині. За харч, який день у день добували з його нутра, платили життям — молодістю і коханням, вечорами в шинку й жінками, що приводили на світ сиріт. Мав бути третім, одначе склалось по-іншому.

У місті він винаймав майстерню — халабуду, що гуділа від експериментаторських оргій невизнаних геніїв, наївних і наполегливих. Старий ґараж власник віддав їм у безкоштовне користування разом з автомобілем, який вони перебудували, нафаршувавши панель управління мікросхемами. Вони вирушали на ньому в нічний клуб зривати дівчат, щоб потім вишивати з ними вулицями залитого штучним освітленням міста.

День у день злютовували, зʼєднували, клепали, доки якогось разу перед ними постав у людський зріст робот, простягнув їм бляшану правицю і привітався голосом одного з них, дещо спотвореним у записі. Вони сконструювали його просто так, для розваги, до того ж навмання, не зовсім упевнені, чи в них щось вийде.

Таким було їхнє парубкування — коротке, тоді як здавалось, що триватиме вічно. Час підігрував їм — час завжди грає на твоєму боці, рівно стільки, доки ти молодий та безжурний.

Так і тієї ночі. Таких, як та дівчина, хоч греблю гати, але коли йому захотілося прогулятися з нею вдвох над річкою, що сріблилася міріадами крихітних ліхтариків, він занепокоївся. До винахідницького азарту домішалося щось нове.

Вони трохи сьорбнули — обʼїздили разом міста і містечка, з півночі на південь і з заходу на схід.

Він був чудовим винахідником, але нікудишнім менеджером. Одного дня вона покинула його, який відмовився від усього, щоб супроводжувати її, допомагати їй і радіти на її стороні її успіхам. Вольова дівчина — цього в неї не відбереш. Добігало кінця сторіччя.

Її новий менеджер мав звʼязки, досвід і нюх. Вони ще під стіл ходили, а він уже крутився в шоу-бізнесі. Для її карʼєри то був, безперечно, вдаліший вибір.

Десь у студіях звукозапису й кабінках радіостанцій вона кохала його, як він її. Йому здавалося, наче пісні, що їх чув, вона виконувала для нього. Наче в такий спосіб вони далі спілкувалися — всупереч відстаням, які розділяли їх.

Його напарник подався за океан, відгукнувшись на пропозицію одного з відомих концернів, що працювали для НАСА. Він же повернувся в ґараж, опинившись сам на сам з розбитим коханням і роботом, з якого тепер лунав її голос.

Між тисяч зірок у небі одна —

то іскра кохання,

що спалахнуло між нами

тієї травневої ночі, —

памʼятаєш?

Я чую биття твого серця,

хай де ти —

хоч на краю планети;

а ти чуєш, як бʼється моє, —

це і є

любооооооооооооооов.

Йому крутилася ще одна, в якій вона закликала його зазирнути їй у вічі. Він охоче зробив би це, понадто не був «на краю планети», якби на той час вже трохи не вник у мистецтво. І все одно ця метафора завдавала йому — моментами нестерпних — мук. Мав усі шанси ввійти в історію першим електронником, який кинувся з мосту в холодну і мокру вічність: до нього то був привілей поетів.

Він спробував писати, проте так і не зважився надіслати їй жодного рядка, не годний вирішити, варте воно чи ні, доки збагнув, що то не його: воно не приносило йому заспокоєння. І хоча уявляв, як вона співає його створені для неї рядки, врешті-решт відкинув спокусу.

Все, що виконувала в прямому ефірі, завойовуючи більшу і більшу популярність, призначалось для нього. Позаяк биття його серця, яке вона чула так, як він звідусіль її голос, наснажувало її, він не мав права бажати і тим більше вживати яких-небудь дій для його передчасної зупинки.

Йому хотілось сімʼї, дітей, щоправда, коли він усвідомив це, все було вже позаду. Робот, який подавав надії, виконував тепер функцію звичайного програвача, доки поступово зачах — чи від такої деґрадації, чи від браку уваги, чи з туги, характерної для людини і протипоказаної бляшанкам.

Хвиля набігає на берег, стираючи спогад, сліпуче і невимовне.

Перед очима сад, в якому ми спустошували дерева. Це було на тій іншій планеті. Я надкушую яблуко і дивлюся, як виступає сік.

Окіл шелестять дерева. Шумлять рясно поцятковані плодами крони. Я слухаю їхні мелодії і мимоволі озираюся.

А потім він каже:

— Коли море затихає, чути його неповторний шепіт. Він нагадує шелест дерев. Вони чимось подібні.

Життя наповнене звуками.

Матерія — уловний бік нескінченності.

Одного разу він натрапив на «Слово», нічим не примітну книжчину, яких штампувалось донесхочу — з коментарями і без. Навіть не подарункове видання з характерними ілюстраціями. Він перелопатив десятки, сотні, тисячі таких бандур, що їх купували, а згодом спекувалися, привабливих хіба наявними в них слідами користування — загнуті сторінки, посаджені їжею та напоями плями, дрібні комашки, випадково препаровані між сторінок, нотатки, присвяти, вкладені і забуті цидулки, календарики, смужки паперу, вряди-годи навіть банкноти — наче випрасувані. Зіставивши ці та інші ознаки, можна було, якщо захотіти, довідатися дещо про людей, інколи — доволі багато. Йому траплялись книжки, за якими він міг би відтворити життєпис невідомої йому, загубленої у незлічі собі подібних сімʼї, штрих-другий до її портрета. А були й такі, що їх ні разу не розкривали.

Щось примусило його заглибитися, колись текст уже попадав на очі, тоді він був школярем, змушеним сказати що-­небудь про написане, щоб заслужити позитивну оцінку. Й ось раптом спіткнувся.

Збіг обставин — його перебування в пункті прийому макулатури і перебування там у той самий момент книжки з видертою титульною сторінкою; можливо, на ній стояв екслібрис власника або чиясь комусь присвята. Папір вивозили нереґулярно, тож він мав де розгулятися.

Того разу вантажівка особливо барилася, мовби давала нагоду знайти те, чого не шукав і що, коли знайшов, шмагонуло його. Коли опинився на денному світлі й розмружив після першого засліплення очі, побачив фургон, який саме виконував маневр, щоб підʼїхати до пункту прийому кузовом. Все було відпасовано до секунди.

В півсутінках кепсько освітленого приміщення заходився гортати знахідку. Щось підказало йому, якесь чуття не дало відкинути її геть. Скільки таких книжок пройшло через його руки. І тоді, в тому пункті прийому макулатури, в якому з хвилини на хвилину почнуть вантажити старі книжки, щоб народились нові — книжки, зошити, туалетний папір, він зробив приголомшливе відкриття. Ще й згодом, коли думав про ту мить, під шкірою бігли мурашки. Він ще не знав, проте щось у ньому вже здогадувалося.

Він скупив усі літописи. Що більше вивчав їх, то дужче переконувався в системному характері того, що оприявнилося. Так ненароком, шукаючи щось геть інше, розкрив аферу афер.

Ще якийсь час він вірив у чиєсь недбальство і відчайдушно тримався за це, доки врешті змушено здався. Припертий до муру, якоїсь миті злякався, нерадий, що зробив своє відкриття. Проте невдовзі азарт здобув гору.

Він не знайшов жодного першоджерела, а те, що за них правило, було результатом численних нашарувань. Своєрідність тих палімпсестів полягала в пізніших цілеспрямованих втручаннях в тканину першооснови, що тільки на перший погляд можна було сприйняти за недбальство чи спробу додати оригіналові краси. Виконано було їх так, щоб ніхто нічого не міг зауважити — він же ж сам доти ніколи чогось подібного не помічав.

Зʼясував він хоч не багато, але достатньо: оригінали зберігалися свого часу в одному місці, куди потрапляли різними шляхами — їх купували, обмінювали (часто-густо невигідно), заради них укладалися династійні шлюби і затіювалися війни. Більшість оригіналів походила зі згорілого свого часу монастиря.

Ретельне дослідження змусило його відкинути будь-які інші версії, крім підпалу. Заради істини, вражений і схвильований, він здійснив мандрівку — єдину в своєму житті прощу на колись легендарну, проте давно вже забуту гору. Хоча від будівлі, частини колись непересічного ансамблю сакральних споруд, не вціліло ні балки, ні каменя, щось бентежне пойняло його. Він вловив трепетну музику вічності.

Мав таке відчуття, наче по століттях митарювання прибув до себе. Місце мало неймовірну, потужну, незбагненну, якої не зустрічав ніколи й ніде, ауру. В долині текла ріка, він не міг відірвати погляду. Обидва береги зʼєднувалися вдалині мостами.

Він спробував навести довідки про палія, аби зʼясувати щось через його особу, одначе слід того безнадійно губився в трясовинах не такого вже віддаленого, як могло здатись, минулого. Взявся обережно рознюхувати далі, не привертаючи уваги і не накликаючи підозр, доки натрапив на чутку про таємний циркуляр, випущений якогось там року.

Ні документа, ні копії він, звісно, не роздобув. Це не означало, що циркуляр не діяв; змінювалися формації, кордони й підходи, а його не скасовували. Якимось незбагненним чином він передавався далі, і щоразу, мовби нізвідки, бралися його нові і нові виконавці.

Усвідомлення зумисного, до того ж системного характеру перекручень парадоксальним чином підбадьорило його. Де системність, там ключ. Це вселяло надію на можливість знайти його.

Врешті-решт, він ототожнив усі пізніші нашарування. Усунувши їх, отримав первісний текст, повний прогалин; і хоча не зміг відреставрувати втрачених місць, це вже та й щось було. А ще він чимало довідався про технологію.

Він припустив, що у тих відсутніх пасажах закладались властиві послання, оквітчані поетичними лозами. Поезія була формою, прикрасою, способом мовлення, адже то був докорінно інакший світ, в якому сакральне мало не меншу вагу, ніж матеріальне. Й ось він тримав у руках красиві лози без жодного послання.

Ті, котрі усунули первісний текст, наповнили прогалини своїм, до того ж у той самий спосіб, як в оригіналі, забезпечивши вплив на читача, який ні про що не здогадувався. Не залишалося сумніву, що творці підміни свідомо підштовхували світ до катастрофи. Що їх рухало? Невже вони на щось розраховували? На що? Відповідей він не мав. Проте ще швидше, ніж прочитав відновлений текст, дещо почало прояснюватись.

Хоч там як, він не міг пробачити собі, що не зробив свого відкриття бодай кількома десятиріччями раніше.

Енциклопедія геть зачарувала його. Хлопчина сидів, прикутий до розгорнених сторінок, щоразу на тому самому місці, здивований і щасливий. Він перебував там, у глибині, в тому світі, куди сторінка була для нього віконцем.

То була новісінька енциклопедія з кольоровими вкладками, що зображали дерева світу. Він застиг схильці над світлиною ґінкґо. Поруч на тій самій ілюстрації, у квадратику праворуч внизу примістився листок. Мініатюрне віяльце. Розгладжена стружка від олівця.

Ноги юнака вкривав вовняний плед.

Я ступав заплитчаною доріжкою, сірі квадрати якої нагадували поле для гри в класики — не встигнеш завершити раунд, як попереду відкривався новий і так далі, до самого кінця. Ландшафт мало відрізнявся від тих, якими рябіли пізнавальні журнали — світлини так ніколи і не підкореного космосу. Лише тепер це була Земля.

Хіба міг я інакше? Схоже, Андре плекав підозри. Проте залишатися не входило в мої наміри. Я мусив ще раз побувати там після того випадку і край.

Ми з ним мало подібні, трохи статурою. Його світле волосся ввібрало колір піску, очі — барву морської хвилі. Де закінчувався суходіл, простиралась затока, що переходила в океан. Ми єдині, хто врятувався.

Й ось я тут, куди вчащав в останні місяці перед тим, як назавжди покинути.

Я знав цей інтерʼєр до найменших дрібниць. Недожеврілі «Соняшники» ван Ґоґа, програвач з металевою квіткою труби на підвищенні з довгими, ледь увігнутими ніжками. Проте дещо й змінилося. Цією зміною були мідні шпульки з зазубринками, добуті з музичних скриньок та мініатюрних катеринок — колись їх дарували дорослим, згодом — дітям. Я зустрічав такі в музейних крамничках.

Скидалося, наче наостанок він впав у дитинство. Самотність — не найлегше випробування. А коли ти остання людина... Я переконував його, наводив, які тільки навертались на гадку, арґументи. Ми запропонували йому перемістити лабораторію на станцію, де він міг продовжувати дослідження.

Він уже майже погодився, але останньої миті різко передумав. Його не лякала невідомість — там, де обрав залишитися, її було тепер не менше, ніж там, куди ми вирушали. Він вирішив бути біля джерел.

Земля перетворилася на крихітну цятку.

То його вибір.

Мій погляд упав на фоліант перед вимкненим і вкритим павутиною порохів компʼютером. Він справляв враження древньої книги. Обшитий деревом, з акуратними накутниками з розрівняної бляхи від консерв, якими харчувався. Він назносив їх з колишніх військових складів, лаштуючись засісти надовго, він усе ще на щось сподівався.

Фоліант відтворював давні зразки. Той, хто зробив його, не мав на меті вводити в оману. Його намагання надати витворові якомога автентичнішого вигляду пояснювалося великою пасіонарністю. Єдина вигода, на яку він міг розраховувати, — що хтось коли-небудь побачить. Цю партію продумано до найменших нюансів.

Переді мною лежало «Слово», повний текст з відреставрованими прогалинами.

Я відступив назад — він таки знайшов його! Проте це не був оригінал. Витвір переді мною був справою його рук. Він знайшов ключ, який дав йому змогу добратися до пратексту, яким той був перед втручанням.

Ненароком я зачепив край столу. Корбочка покотилася і впала на долівку. Я нагнувся, підняв її, а мої розгублені пальці заходились її крутити. І коли мідне віяльце зачепилось об виступ, відтак вдруге, а потім ще раз і ще, народжуючи звуки простої-простісінької мелодії, я раптом усе збагнув.

Цікаво, чи він зробив те відкриття так само випадково? Чи, нагромаджуючи корбочки довкола себе, уже знав, що буде далі?

Чому він усе покинув і куди зник? Щось сполохало його? Що? Чи це також було розрахунком — частиною геніально продуманої партії?

Він передбачав, що я повернуся. Можливо, й корбочку він поклав так, щоб я зачепив її і вона впала, привернувши мою увагу. Він давав мені час, поки я згинатимусь і підніматиму її, роздивитись і здогадатись.

Він продерся крізь метафори, епітети, порівняння до властивих місць, надійно й надовго завуальованих. Зловмисники стали в пригоді — без них він не звернув би тоді, в тому скупо освітленому приміщенні, уваги. Йому залишилося відновити знищене, а тоді з виступів-зубців скласти мелодію.

Він відтворив її нота за нотою. Мені здавалося, наче з якогось потайного сховку він спостерігає за нами, наскільки ми здогадливі повторити те, що виявилося до снаги йому. По його підготовчих роботах, по численних вправно розкладених натяках це було не так складно. Він заслужив свій тріумф.

Плюс кілька аркушів, зʼєднаних канцелярською спиначкою. Шифрограма відновлених місць, в якій словам і літерам з певною вибірковістю, в основу якої було покладено ретельно продуманий механізм, відповідали знаки; відтак дешифратор і фінальний текст.

Я читав його спершу про себе, далі вголос. Послання звучало настільки цілісно, аж не вірилося, що його можна було покромсати і заховати, щоб згодом хтось інший знайшов його і так само потай спотворив. Тоді як впродовж сторіч предметом вивчення була поетика.

Я поклав аркуші на місце й закрив деревʼяну палітурку.

Я взяв до рук корбочку і обережно прилаштував назад у розмальований зимовими сюжетами кожух.

Мелодія народжується з торкання тонких еластичних пластин об виступи. Й ось я чую її, симфонію його життя.

Симфонію людства — альтернативний шлях, який не відбувся.

Завжди існує альтернатива. Він добре засвоїв слова старця, спізнавши при цьому гірке розчарування.

Іронія полягала в тому, що добувшись суті, він нічого не міг змінити.

Відкриття мало винятково ідеалістичну вартість.

Я дотримав слова.

Він довго роздивлявся листок, обертаючи так і сяк. Ця сценка відбувалася в обіймах густо-зеленого, яким буває листя пізнього літа, саду.

— Я хотів би побачити те дерево.

Я мовчав.

— Я одужаю, і ми поїдемо туди. Пообіцяй.

Я пообіцяв.

Лице Андре виражало задуму, в ньому, як у дзеркалі, відображався мій стан. Тепер він знав, звідки ця примха.

Дерево нагадувало про ліси, яких ставало менше і менше, наче вони всихалися, чорніли і скручувалися, як легені курця.

Крім нас із ним воно було на нескінченні обшири єдиним живим створінням. Можливо, єдиною рослиною в нескінченності.

Ось він зʼявляється на моніторі. Я сприймаю це за проекцію памʼяті, проте марево не зникає.

Я не можу вимкнути його, і коли змушую себе думати про щось інше, він трохи співчутливо, а трохи іронічно дивиться на мої муки.

Відтак переможно шкіриться — він, яким я його знав, з сивим волоссям, що по-юнацькому недбало спадало на плечі, з якоюсь задерикуватою життєствердністю, яка заражала.

Його лице розсипається на незліч химерних знаків.

Секунду триває хаос, а потім стрічкою, в яку групуються знаки, біжить те, що він наготувався сказати.

Я бачу їх уперше, проте все розумію.

Я марно пробую запалити свічку. Навколо волого. Сірник безсило шипить і, так і не спалахнувши, гасне.

Я обережно повертаю листок, поки його не торкнулась волога, на те саме місце між сторінками, а потім кладу книжку, яку приніс із собою, на порослий травою горбок. Її місце — тут.

Мій доторк розтривожує кущ чорнобривців.

Ніздрі вловлюють терпкувато-медвяний запах.

— Все могло бути по-іншому.

Я проводжу рукою, зелений краєвид перед нами щезає.

Одного дня ми повернемося.

Я спрагло вдихаю напоєне киснем дерев повітря.

Я чую, як стрепенаються легені.

Я бачу русявого хлопчика. Його блакитні очі лагідно усміхаються. Він підводиться з плетеного крісла в затінку вкритого рясним палистом ґінкґо і прямує до мене. Я ступаю йому назустріч.

Рука Андре зупиняє мене:

— Це нічого не дасть.

— Я знаю, — кажу.

Я фінка в руках твого бога

Моя стара прибирала у взуттєвій крамниці. Вона приводила мене на примірку, але розговітися не було з чого — найкраще розхапували начальнички ще перед тим, як воно попадало в роздрібну торгівлю, а вже потім наставала черга таких горопах, як вона.

В ті дні стара замикала крамницю, я сидів і дивився, як вона водить шваброю, розпацькуючи бруд. Шмата була такою самою сіро-коричневою, як підлога; стара проходила раз, потім ще раз, доки камінці в стяжці починали блищати — свою справу вонавиконувала ретельно.

Знадвору, приклавши долоні, зазирали пізні роззяви: невдахи, які, вертаючись з роботи, на щось сподівалися. Стара не звертала на них уваги; назаглядавшись, вони сунули далі, однак траплялися й відверті нахаби. Коли вони надто вже допікали, вона показувала на виведені на вхідних дверях години; в розмови стара не встрявала. Наостанок вона стирала наші сліди, залишаючи швабру спертою на одвірок.

Коли прибувала нова партія, першою обслуговувала себе завідувачка, запускаючи з чорного ходу родичів і знайомих. Потім наставала черга продавчинь, а вже після них моєї старої. Стара знала своє місце і ніколи не висовувалася. Залишки розставляли таким чином, щоб хоч якось заповнити полиці. Протягом лічених годин асортимент безжально змітався.

Спершись на держак, стара по-філософському споглядала шамотню. Ось дві дебілки вчепилися в чобіток, випробовуючи на міцність. Вони мало не порвали його. Стара тішилася, що я в неї не ходжу босим. Дурною моя стара не була.

Собі вона мало що купувала, роками човгала в тих самих розхлябаних шлапаках, міняючи їх на щось нове, аж коли вони безнадійно розлазилися. Стара ризикувала, приводячи до взуттєвої крамниці, коли нікого не було, моїх учителів. Не думаю, що вона корчила з себе щось більше, ніж являла. Я нічого не знав про це, доки одного разу хімічка тицьнула мені під ніс свої смердючі туфлі з відірваним хлястиком. Я не швець і не фетишист.

Мені байдуже, то була ініціатива старої. Я забив на школу — я й так безглуздо довго простирчав там. Навчання мене не цікавило. Я дивився на нашого історика, сцикуна в окулярах, якого слухали, розвісивши вуха. Мої однокласниці були закохані в нього.

Дорослі заливали — чого вони могли навчити? Це було нестерпно. Як вони собі все те уявляли? Невже вірили у власну брехню?

Ні — з мене досить, серед уроку я встав і пішов. Ніхто не тримав мене. Опинившись надворі, я спізнав невимовне полегшення. В повітрі кружляли сніжинки, поверх стоптаного снігу лягав новий. «Прощавай, старий, ти єдиний проводжаєш мене», — кинув я сніговикові. Його ліпили всією школою. Я ще не доторкнувся до нього, як його голова, сумно гойднувшись, гепнулася на клумбу. Що ж ти, друзяко? Я хотів лише попрощатися.

Моя туга за школою розтанула швидше, ніж рештки снігу, з якого його зліпили. Я взагалі особливо не побивався.

До вечора я катався на ковзанці, ніхто не займав мене. Її залили на схилі, я відштовхувався і з’їжджав, підошви пливли спадистою поверхнею, набираючи швидкість. Жодна тварюка не вказуватиме мені, як жити.

Друзів у мене не було, а старій я не набридав: її і без мене менінгітило. Зранку я вирушав з дому, ввечері повертався.

Старий моїми шкільними успіхами не цікавився, стара лише запитувала, чи в мене все добре. В мене все добре. Я не схильний за чим-небудь шкодувати. Я рухаюся, надто не побиваючись, вперед. Якби захотілось затримати, то той нетривалий час, коли я покинув школу.

Знання ще нікого не ощасливили. Якщо в тебе немає знайомств, ніхто не врятує тебе, хоч би ти став ходячою енциклопедією. Об тебе без кінця витиратимуть шкари, скільки ти сам дозволятимеш. Ось це і вся доброта. Твоя вартість — шмати, якою моя стара квацяла у взуттєвій крамниці.

В мого старого було своєрідне ремесло, якому він віддавався сповна. Він був ветераном війни. Той ще дурбелик! Дев’ятого травня він влаштовував нам, ще не бралось на світ, побудку. А міг дати виспатись — стара мала не так багато вихідних, я теж. Я клявся собі, що колись поламаю сурму, яку він тримав у ніші між стіною і шафою, об його пришелепкувату макітру. Він не міг без неї жити.

Зірвавши нас на ноги, він нап’ялював кітель і шкутильгав на парад. Напередодні він ґлянцував свої нагороди — крий Боже було потурбувати його. Він міг переламати хребет, ми боялися писнути. Він пропадав цілий день і приповзав додому нализаний, як свиня.

Старий був неправий: заради нього стара перервала освіту. У подвійних скельцях вона косила як мінімум на професоршу; він її нітрохи не шанував. Краще б вона з ним не зв’язувалася. Вона принесла себе в жертву, а йому було по цимбалах. Кожний сам вирішує, як занапастити себе. Моя стара зробила свій вибір, ніхто не примушував її. Вона ніколи не ставила його під сумнів, не скаржилася і ні з ким не обговорювала.

Вона мріяла, що прогулюватиметься з ним під ручку, — бідолашка! Старий позбавляв її навіть такої куцої втіхи. Він називав її кісткою поперек горла, тоді як стара сподівалася, що все налагодиться. Він мав спеціальний черевик, в якому не було нічого помітно, одначе старий зумисне підкасував штанину, аби всі бачили, яку ціну він заплатив, щоби жирували такі дармоїди, як ми зі старою. Свинюка.

Стара була не такою потворною, як здавалася, це з ним вона стала такою. Він був набагато старшим від неї і щоразу паскудно нагадував їй про це. «В тебе ще шмарклі з носа висіли, коли я брав Берлін!»

Берлін був його нав’язливою ідеєю. Він горлав це щоразу, коли його щось не влаштовувало. Стара пнулась зі шкіри, щоб догодити йому. Їй було шкода його, вона вийшла заміж зі співчуття. Я — помилка. Висер її милосердя. Я не можу сказати, що старий зовсім не цікавився мною. Це було би неправдою. Старий строполичив мене, як умів. Я не тримаю на нього зла.

Насправді старому не пощастило — на самому кінці війни йому відірвало ногу: шварк — і немає. Він бачив, як її швиргонуло в повітря разом з землею та іншим мотлохом; до нього не відразу дійшло, що трапилося.

Він не дотяг до Гітлерового лігва якусь сотню кілометрів, якщо не менше; він уже уявляв себе героєм. Він мріяв власноруч скрутити фюреру вʼязи. Нажлуктившись, він щоразу горлав до нас зі старою: «Я — гєгємон!». Звільняючи світ від коричневої чуми, старий сам заразився. Він так ніколи до кінця й не очухрався. Час до часу зараза вибухала в ньому, тоді старий біснуватів, а нам було непереливки: кожне його загострення ми спізнавали на собі. Ми зі старою знали, що це таке. Ми могли б багато розповісти про це.

Я думаю, йому просто крупно не пощастило. Капітуляція застала його на хірургічному столі глибоко в тилу, в гарячці, непритомного, більше мертвого, ніж живого. Він розраховував на зовсім інакше, він не хотів того, що його спіткало. Він не був кровожерним, нелюдом його зробила війна. Старий ненавидів нацизм і нацистів, Сталіна він обожнював.

Потім він усе згадав: йому відшибло кінцівку, але не пам’ять. Він нічого не пам’ятатиме так виразно, як той епізод. Його життя на цьому вичерпалося, хоча він іще довгенько топтав ряст, катуючи нас зі старою. Він був нещасний, старий; вже за це одне Гітлера вартувало четвертувати.

Йому, герою війни, виділили однокімнатку, тоді як засранці, які нічим не відзначилися, отримали повноцінні квартири — по дві, три і чотири кімнати. Старий не вмів жити, стара трохи крутилася, без неї він здох би набагато швидше. Вона продовжила його конання, тяжко розплачуючись за своє милосердя. В рідкісні проблиски він розумів це, але його дурість була сильнішою за нього. Він нічого не міг із собою вдіяти.

Старий не належав до обраних. Він був гарматним м’ясом; його біда полягала в небажанні змиритися з цим і тихенько скніти. Йому було замало парадів, він хотів, щоб вони не закінчувалися — з музикою, кашею і водярою. Вони виправдовували в його власних очах його кухкання по землі.

З ним ніхто не панькався, крім старої. Він також ні з ким не панькався, особливо з нами. Він добре заливав нам смальцю — і старій, і мені: якогось ремесла він так і не опанував. Він і собі не давав розслабитися.

Він ходив під той будинок з квартирами на двох рівнях. То був перший такий. І єдиний. Неважко здогадатися, кого там поселили. Коли закінчилася війна, старого довго і нудно перевіряли, чи він часом не сам відірвав собі ногу. Такі самі, як ті, які заходили туди і звідти виходили. А може, навіть ті самі.

Стара раділа, що він знайшов нарешті заняття. Старий міг простирчати там цілісінький день. Вона турботливо церувала йому підштаники, вмовляла одягнути теплу шкарпетку, зшила докупи дві звичайні, набгавши всередину вати, винахідниця. Другої він і так не потребував.

Стара морочилася з ним. Коли він уже не міг підвестися, вона припрягла мене, самій їй було не до снаги. Ми разом обходжували його. Старий перетворився на лантух, він майже нічого не говорив, лише очі безперестанку сльозилися. Старий геть здитинів. Я піднімав його, взявши під пахви, з ліжка, а стара наводила лад. У квартирі смерділо урином та екскрементами.

Старий обережно приглядався, план визрівав у ньому повільно. Його контужений мозок сприймав усе вкрай загострено. Банальна вовтузня роздмухувалася в його голові до світової заворушки. Він був пришелепкуватий, мій старий.

Й ось одного дня об’єкт його неспокою вхопив півня. Полум’я подерлося вгору з поверху на поверх, чіпляючись за підвіконня. Воно гуготіло сильніше й сильніше, відбиваючись нестямною втіхою в очах старого.

Ні стара, ні я не знали, коли і де він збовтав запальну суміш. Лягаві перетельбушили буквально все, але знайшли дулю з маком. Він був скритний, старий. Голими руками такого, як він, не візьмеш. Випнувши груди, він у нестямному екстазі милувався творінням своїх рук. І хоча пожежники трохи підіпсули видовище, свій адреналін він отримав.

Стара ще довго латвила розтельбушені ковдри і подушки, а також матрац, на якому вони спали. Вона робила це з таким виглядом, ніби водила голкою по живому. Вони пошкодили його сурму, їм було насрати на неї, після їхнього візиту вона жалюгідно й нестерпно пищала. До старого нарешті дійшло, що його використовують, проте він і далі ходив на паради. Він не міг без них.

Водячи голкою, стара думала про нього. Вона наче зашивала його рани. Вона комплексувала, що не одного віку з ним. Стара шкодувала, що це не вона врятувала його. Вона хотіла б пройти з ним усе від початку і до кінця, але це було неможливо. Не знаю, як вона собі це уявляла. Вона і без цього досить мудохкалася. Стара рятувала його щодня — його, мене і себе.

Своєї провини старий не визнав — у нього була власна версія. Старий хрін підбив ворожий танк. Він торочив це цілком серйозно, вимагав експертизи, заперечував очевидне, а тоді його раптом понесло. Пісенька називалася «Як я брав Берлін», до того він співав її тільки вдома. Старий ніяк не міг второпати, чому йому не пришпилюють ще одного ордена. Його неабияк образило те, що публіка не в захопленні від його подвигу.

Ніхто так і не дізнався, грав він вар’ята чи таки зсунувся з глузду, навіть стара. Війна для нього ніколи не закінчилася. Тоді як усі намагались позручніше влаштуватися, він продовжував воювати. Якби він був трохи притомнішим, ми жили би, як нормальні люди. Його бзики ми спізнали на своїй шкурі, по повній програмі.

З психушки він прийшов обережнішим, зіпав розчавлено, якось так ледь наполохано, на деякий час принишк. Стара подумала, що він навернувся на розум, проте невдовзі старий знову взявся за своє. На фасаді тієї клятої шестиповерхівки ще довго виднілися сліди його подвигу, доки їх затинькували кольоровою монументалкою. Він більше не потикався туди.

Свою приватну війну старий з тріском програв, тільки не хотів цього визнати. Він нізащо не погодився б, навіть якби його припікали залізом. Старий хрін був стійким. Він і мене так виховував, гартуючи, куди попало, дерев’янкою.

Він звинуватив стару, що то вона здала його. Запідозрив нас у змові проти нього. Старий вроїв собі, що ми хочемо здихатися його. Ми стали його найлютішими ворогами. Стару він матюкав чорною силою, всякчас дотикаючи мною. Старий геть забув, що без нього мене не було б. «Ти привела на світ вилупка! На твоєму місці, — старий ковтав повітря, — я б задушив його ще там». Старий барабанив пʼястуками в свій кендюх, так наче то він народив мене, а потім гепнувся і товкся спиною по підлозі. Ми боялися, що він зараз відкине копита — старий умів влаштувати театр. Він був худющий, хоча й жер дай Боже. У мені він вбачав конкурента і карикатуру на себе. Стара знай тупцяла біля кухонної плити. Сумніваюся, чи на її місці він витримав би бодай день.

«Ти передав своєму батькові?» — була одна така, постійно діставала мене. Й одного разу він привалив у всій своїй красі, почувши її благання. Флюїди її оргазму досягли його пор. Старий занюхав шанс. Й ось він стояв перед чимдуж зігнаними в актовий зал з нагоди його появи малолітніми покидьками. Саме те, чого йому треба.

Старий заливав, аж свистіло. Як він брав Берлін — про що ж іще? А вона слухала, відвісивши щелепу. Вона, яка завжди пильнувала, щоб ніхто ані муркнув, геть забула про нас. В її вирячених від захвату балухах відблискували його ордени та медалі. Ще трохи, і вони викотилися б з орбіт. Її перехлюпувало від ейфорії, вона мало не народила рака. Фанатичка відповідала за шкільне виховання, за що її відзначили грамотою. Вона була грозою і гордістю школи, якимось іншими особливими досягненнями навчальний заклад, де я провчився, не вирізнявся.

Вони добре пасували б одне до одного. І може, моя стара здобула би спокій. І тоді би справді не народила мене. Доля вештається заплутаними стежками, тоді як простіше не буває. Вони й за віком підходили б. Їм було би що щебетати одне одному. Про мою стару цього не скажеш — старий вперто не визнавав її.

На перерві мене з усіх боків обступили: «Та ти що! То це твій старий? Такий прикольний! Чого ж ти мовчав». Тієї миті я мав тільки одне бажання — вколошкати їх усіх. Навіщо старий це зробив? Невже йому було мало домашніх знущань із нас? Мудак виставив мене на загальне посміховисько.

Коли дурепі знову закортіло діставати мене, я урвав її на півслові — як мені не соромно... не гідний свого визначного батька і теде, і тепе... Я добре знав її катеринку. Вона напосілась, щоб я сказав, де був, коли мій батько брав Берлін. Саме так — де я був! А де я міг бути? А де була ти, суко? Того разу вона вирішила остаточно дістати мене.

Я харкнув в її нарумʼянену пику. Вона розгубилася; їй не вірилося, що це моя слина, а не манна з неба.

Сяк-так оговтавшись, істеричка розкіпішувалася, погрожувала, штрикала пальцем повітря, наша Касандра. Вона повернулася у свою стихію. Вона ні чорта не бачила, я влучив їй прямо в око. Друге задля більшого ефекту вона заплющила.

Ніхто не співчував їй. Задрипанці всі як один понишкли. В глибині заячого нутра вони заздрили мені, адже я зробив це. Вони на таке не наважилися б. Вони виростали підлабузниками і гидили потай — щоб ніхто не вхопив за шкірку. Непомітно підставити ніжку — це все, на що були здатні. Вони сформувалися справжніми громадянами. Мене вони знати не бажали, я їх тим більше.

Їх цікавило, що буде далі. Чим усе завершиться. Скандальчика, одначе, не вийшло. Вистава на цьому увірвалася. Стара відкупила мене зимовими чобітками. Погляньте, яка цигейочка. Яка мʼякесенька. А теплюнька! Ваші ніжки почуватимуться зручно і затишно, вони не ходитимуть, а співатимуть. Стара сокотіла, ладна колінкувати, аби тільки це помогло.

Стара вболівала за мене. Вона розуміла мене, як ніхто, вона ніколи не читала мені моралі. Вона подарувала їх їй! «Хай вони будуть Вам пухом». Хай земля тобі буде пухом! Краще стара залишила би їх собі. Проте я не хотів ще раз усе зіпсувати, мені було шкода моєї старої, яка розуміла всіх, тільки не себе. Я дивуюся, як вона не луснула від розуміння, що переповнювало її. Якби могла, вона огорнула би, ангелиця, крилами свого розуміння весь світ.

Хай побереже здоров’я, їй здається, що вона все ще молода. Вона бігає, забувши, що їй давно вже не двадцять. За своє життя вона більш ніж достатньо насьорбалася. На старість вона зробилась побожною. Вона по життю все всім прощала.

Старий лупцював нас, коли йому заманеться, проте з похмілля, в день після параду, робив це з особливим оскаженінням. Він хотів, щоб забава тривала вічно — з завиваннями, оркестрами, прапорами і транспарантами, тоді як усе закінчувалося, і він зганяв на нас свою злість.

Позбувшись ноги, старий почав худнути і зменшуватися, на довоєнній фотографії, з якою не розлучався, він пашить здоров’ям — молодий самовдоволений індюк. Йому самому не вірилося, що там, на тій фотографії, — він. Коли стара злигалася з ним, він виглядав уже цілком інакше, його мовби підмінили. Даремно стара прилипла до нього — що хотіла, те й отримала. Разом з пихою війна вибила з нього клепки. Він постійно тицяв фотографію нам під ніс, ніби це ми приклалися до його каліцтва.

Він сунув на нас на здоровій нозі, вимахуючи дерев’янкою, у сімейних трусах і майці, що їх стара з любовʼю прала для нього. Коли він скакав по хаті, кукса баламкалася на всі боки. Шматок безживного м’яса.

Старий лупив навідліг. Великого вибору ми не мали: в однокімнатці дуже не заховаєшся. Коли ми замикались у ванній, він скаженів іще більше. Краще було цього не робити. Він міг рознести будинок. Ми були віддані йому на поталу.

Наостанок обоє трахалися, стара стогнала — чи то від задоволення, чи від завданих їй побоїв. Потім лежали, і він розповідав їй, як вони провчили під Берліном німецьку сучку; як вона тікала; як вони зловили і дерли її, а наступного дня йому відірвало ногу.

Стара, не дослухавши, схлипувала. Перегодом уже обоє жалісливо шморгали. У них це завжди так завершувалося. Стара втішала його, доки він провалювався в сон. Це ставалося з ним раптово, він спав, як убитий. На світанку він являвся в усій своїй красі. Я мав бачити його сильним. Незламним, невблаганним, гордим — таким, як належиться переможцю.

Він щоразу гірше знущався з нас. Стара все витримувала, покірно і мовчки. Мати Тереза. Ні, то не її імʼя.

Старому велося кепськіше й кепськіше. Паради помагали йому, як мертвому припарка. Вони вже не трахались; він завалювався спиною до неї і хропів. Стара догоджала йому, як могла.

Одного разу йому потрапила на очі книжка, я ненароком зачепив ранець, і вона вивалилася звідти. Якби фізика або географія, нічого не сталося б. Старий блискавично зметикував, він був напрочуд шпаркий, коли йому на чомусь залежало, в ньому жила диявольська чуйка.

Він не дав мені покласти її назад. Він притиснув її протезом до підлоги, а тоді наказав підняти і подати йому. Він скомандував це металевим голосом, від якого мурашки зашкребли по спині. Війна вивільнила в ньому диявольську частину його суті.

Він сидів і скрупульозно перевіряв написане, його цікавила війна, решта його не обходила, історія нею починалась і завершувалась, мене він не відпускав від себе. Раптом його лице почало буряковіти, шия набрякла. На нього страшно було дивитися. Він нагадував удава, що зараз накинеться на мене. Я злякався — він міг закатрупити. Я не знав, що не так. Чим провинився цього разу. Я нічого не підлаштовував, книжка сама випала. Стара була на роботі.

В підручнику ні словом не згадувалося про те, як він брав Берлін. Берлін узяли без нього! Старий не міг цього пережити; торочив, що все, що там написано, брехня. Змушував мене повторювати: «Брехня, брехня, брехня!». Спершу це казав він, потім я. Закінчилося тим, що ми виспівували це дуетом. І так від початку, без кінця і краю. Я повторював за ним, як папуга.

«Ось яка вона, справжня війна!» — він ляснув себе по куксі. Він забув, як цвірінькав нам зі старою — підручник не дуже чим відрізнявся: просто там не згадувалось його. Зі сторінки рохкали кнуряки в кашкетах і з портупеями, вгодовані та рожевощокі, вони дивилися порожніми поглядами крізь нього кудись у далеч — у світле майбутнє, до якого старий не дотягне і ніхто з нас. До того часу його забудуть, його вже забули. Він почувався, наче його злили в клозет. Ще секунда, і йому настав би гаплик. Одначе старий був живучий. Його дзвін іще не пробамкав.

Старий психопат вхопив книжку і пошпарив до школи. Поспішаючи, він дурнувато підстрибував, наче йому вкрутили шуруп. Він боявся не встигнути. Він припер нашого історика до стіни. Я стояв поруч, він не відпустив мене ні на крок. Щоб я бачив і чув. На зворотному шляху старому полегшало. Того разу обійшлось без побоїв, він не рухав мене цілий тиждень. Стару теж.

Другого пришестя не вийшло. Старий конфіскував підручник, що мені було тільки на руку, — я і так не читав його. Я віддав би йому всі підручники, якби це допомогло. Якби він нарешті вгамувався. Якби сказав бодай одне нормальне слово. Вони все одно мені не належали.

Стара думала про старого і про мене, мріяла про мою кар’єру. Вона не була сліпа, вона мала те, що в магазинах не продається і по блату його також не дістанеш. Стара плекала надію. Вона сподівалася, що все ще зміниться. Вона вірила в мій зоряний час. Вона була невиправною оптимісткою, стара.

Вона крутила роман з одним обкомівським інструктором — стара теж прагнула втіхи від життя, вона заслуговувала на це. Старий приносив їй тільки клопіт. Інструктор приходив до неї в крамницю, коли там уже нікого не було, й вони усамітнювалися в підсобці.

Я застав їх якраз за цим ділом. Стара не замкнула службового входу, через який запускала свого коханця, а вона ж була в мене обачною.

З несподіванки стара скрикнула — старий послав мене по неї, було вже пізно. Щастя, що сам не пішов. Інакше він убив би її, а потім мене. Я їм усе зіпсував.

— На, візьми собі, — поправивши штани, інструктор простягнув мені десятку, вартість мого мовчання.

Десятка дорого обійшлася мені. Я заплатив за неї сторицею. Старий був упевнений, що я вкрав її. Я так і не встиг скористатися нею. Про стару я, звісно, промовчав.

Старий нарешті вкумекав, що щось не так і що це щось не обмежується шкільним підручником. Він не знаходив собі місця, зважуючи та обмірковуючи, доки йому сяйнула ідея з телевізором.

Удома в нас не було жодної техніки — нічого. Коли стара хотіла щось сказати, старий перебивав її. Він затикав їй рота — тим, хто говорив, був він. Старий був нашим радіоприймачем і телевізором. Він усе знав. За право базікати він заплатив ногою. Нам належало слухати і покірно мовчати. Стара й так рідко щось казала. Вона звикла тримати язик за зубами.

Ми пішли туди втрьох. Менше, ніж на рік, телевізор не здавали, але старий як хотів, то хотів; його ніхто не міг переперти. Про нас зі старою він не думав. Про сімейний бюджет теж. Тоді як стара рахувала кожну копійку — грошей на вітер вона не пускала.

Стара запропонувала подумати, сподіваючись, що старий вгамується, проте він не збирався чекати, йому припекло тут і зараз. Без телевізора він звідти не вийде. Старий поводився гірше малої дитини. Його навіженство влетіло старій у копійку.

Старий вибрав найбільший — ще б пак, йому якось у голову не прийшло, що нам його тарабанити. Ми насилу доплуганилися додому. З натуги старий забув, де живе. Якби не ми, він так і блукав би до скону.

Старий розраховував, що більший екран, то він більше побачить. На великому екрані від нього ніщо не сховається. Він не дуже помилився, хоча вистачило б і меншого. Це вже точно.

Він примушував нас сидіти поруч із ним, не пропускав жодної передачі. Його цікавило все, що стосувалось війни. Війна і лише війна, чогось іншого він не визнавав. Стара, може, щось і подивилася б, вона була не проти, який-небудь концертик чи фігурне катання — їй праглося хоч крихту чогось одухотвореного, але старий деспот вмикав і вимикав, коли заманеться. Він не зауважував нашого існування. Він навіть не припускав, що ми також можемо мати якісь потреби.

Телевізор — не для розваги, все надто серйозно. Ні стара, ні я не мали права доторкнутись до нього. Вранці старий був уже на нозі, тоді як я не міг підвестися. Мені хотілося спати. Я насилу пересувався. Я лягав на яку-небудь лаву і досипав, ніхто не турбував мене — я більше не ходив до школи.

Старий оглядав бандуру з усіх боків, намагався зазирнути й пропхати у шпарки пальці, щоб добути звідти брехунів, яких бачив в екрані. Його цікавило, чи зможе він залізти туди всередину і черевомовити звідти замість них. Ясна річ, правду. Правду і тільки правду. Він прикидав, чи бачитимуть його в усіх телеящиках, увімкнених у розетку, як наш, чи лише в нашому.

Він усе безперервно коментував, без угаву обурюючись. За його розпатякуванням ми мало що чули. Старий вергав громи і блискавки, вимагаючи правди. Від його лютих позирків старій завмирало серце — не за себе, за мене: за себе вона не боялася. Нехай покажуть, як розривається на шматки людське тіло. Старий бачив це тисячу разів, заки воно спіткало його самого. Незрівнянне видовище! Як людина перетворюється на гівно. Людина, вона і є гівном.

Він жадав, щоб усі відчули, як це, коли тобі на голову сипляться цукерки. Цукерками старий називав авіабомби. При цьому він косився в мій бік. Старий реґулярно обнишпорював мої кишені і як тільки знаходив те, що шукав, нестямно товк деревʼянкою, доки воно перетворювалося на ніщо. Він примушував мене збирати все до останньої крихти і спускати в унітаз, стежачи, щоб усе було, як він сказав, — він гадав, що зі смітника я виберу і потайки зʼїм. Старий пильнував, щоб я не виріс слизняком. Цукор він не визнавав. Він вважав, що солодощі псують характер. Він обох нас тримав у тонусі — стару і мене.

Старий знав, що це, коли тобі свої ж влаштовують пекло. Бомби помилково скинули не там, де треба. То було під Новий рік, сніг перемішався з землею і кров’ю. Він нагодував би цією кашею всіх, хто зазіхнув на святе. Справжня велич, перед якою блякнуть найгеніальніші симфонії, бо що їм відомо? Вибухівка — ось музика нашого часу, ніщо не перевершить її. Старий псував нам зі старою навіть цю невеличку втіху.

От якби його запросили в консультанти! Він не займався наукою, він узагалі не мав порядної освіти, зате знав практику, спізнав її на своїй шкурі. Він мав достатньо нагод переконатися, що знання не дають жодних переваг. Це в мене від нього — єдине, що йому вдалось прищепити мені.

Він переконувався в цьому щодня й щогодини, куля не вибирала, хто з освітою, а хто без. Один такий встиг закінчити інститут. Він якраз розводився їм про зоряне небо, коли це сталося. Бідолаха не долетів туди — зорі сяяли надто високо. Старий не мав чим втертися — навіть жмутка трави. Зима є зима. Він просто човгав лицем об сніг. Довго це тягтись не могло. Належало підводитись і йти далі. Старий зірвався і загорланив «Ура!». Він горланив так щоразу і щоразу воно рятувало його. Вернувшись з параду, він примушував стару і мене теж горлати. Він хотів, щоб нас було порятовано. Пильнував, щоб ми виконували все правильно. Демонстрував, як це робиться. Нещасний був астрофізиком.

Родичі бідолахи розшукали його, вони визначили, що старий був останнім, з ким той спілкувався. В листах, які вони показали йому, про мого старого згадувалося кілька разів. Вони хотіли, щоб старий виклав їм усе, як на долоні, офіційному повідомленню вони не довіряли, і він зробив це, не втаємничивши жодної деталі, після чого падлюки накинулися на нього. Вони звинуватили мого старого в нарузі над памʼяттю небіжчика. Вони навіть не дослухали його до кінця. Вони гадали, що старий відбіг глузду. Що в нього почалась маячня. Не вірили в те, що він їм розповів, вони приїхали по щось геть інакше, хотіли почути правду. Вони почули її.

Старий визволяв світ від варварів, а це не так просто, як здається. Більшу частину звитяжного шляху він повз, здираючи лікті й коліна, — спочатку тікаючи на схід, а потім наступаючи на захід; підводився і нісся вперед, нерідко йому бракувало певності, живий він ще, чи вже мрець. Від страху, що його марно заглушував, у ньому наростала ненависть, його єство жадало відплати, старий мав на це повне право. Він достатньо всього набачився. Історію він знав не з підручника. Він хотів, щоб показали, як летить у повітрі його нога — великим планом, на цілий екран, під музику Баха і Моцарта. Він позичив найбільший телевізор, щоб нарешті доглупати, що його ошукали.

Що бажав, старий з’ясував. Більше скриня, нутро якої породжувало брехню, його не цікавила; не спливло місяця, як він охолов до неї. Назад ми тарганили телевізор удвох зі старою. Вона тільки видавалася миршавою. Стара зважилась нагадати йому, що ми оплатили рік, проте старий не дозволив тримати телевізор ані дня. Стара була в розпачі, в пункті винайму вона насилу відвоювала півроку, одначе кілька місяців все одно пішли корові під хвіст. Квитанцію стара не викинула — вона все зберігала, кожний нікчемний папірець, ховаючи так, щоб не знайшов старий. Примха старого влетіла в копійку.

Старий узявся клепати листи, в яких не залишав каменя на камені від побаченого, лаяв його ідеологічною проституцією, вимагаючи спростування. Він шкандибав на пошту й особисто відсилав свою базгранину, не довіряючи ні старій, ні мені. Стара металася, як звір у клітці, мало не схибнувшись з безпорадності: їй тільки цього ще бракувало.

Її виручив інструктор, він віддавав їй листи, і вона власноручно знищувала їх. Ні, стара не була дурною. Вона не хотіла, щоб старий занапастив себе. Ще більше вона не хотіла, щоб він перекреслив моє майбутнє. Про себе вона не думала, тоді як заслуговувала кращого. Якби не довбане милосердя, вона жила б, як нормальні люди. Старий умів завдати їй стресу — цього в нього не відбереш.

Він звинувачував стару в черствості, йому здавалося, що вона ніколи не любила його, так ніби він знав що-небудь про любов. Закидав, що її засліпили його ордени, — чим він лише не дотикав їй. І щоразу в який-небудь паскудніший спосіб. Стара мовчала, смиренно ковтаючи образу. Старого краще не зачіпати, інакше він розходився ще нестримніше. Те, що він виливав на стару, було вкрай несправедливо.

Старий відкрив скриньку Пандори. Я потягнув медальку в сподіванні, що він не зауважить. На мій подив, я загнав її дорожче, ніж розраховував. На секунду старий виріс в моїх очах. Він не блефував, коли торочив про їхню безцінність. Згодом до мене дійшло, що він мав на увазі іншу ціну, одначе мене цілком влаштовувала така.

Розклавши напередодні параду нагороди, старий одразу зметикував, що це я. Я прорахувався, він пам’ятав кожну свою медальку. За свою наївність я дорого заплатив. Стара ледве відходила мене, їй здавалося, що я вже ніколи не оклигаю. Сльози, які проливала наді мною, любов і компреси зцілили мене. Старий міг завиграшки закатрупити. Йому це не вперше, він мав добрячий досвід. Війна показала йому справжню вартість людського життя. Бляшки він любив більше, ніж нас зі старою.

Старий вирішив зіграти на випередження. Він уклав заповіт, не залишивши мені жодного шансу. Він волів за краще віддати свої нагороди цвинтарним мародерам, ніж рідному синові. Вони могли б вивести мене, як казала стара, в люди. Кінець кінцем, він міг зробити щось для старої, якій перепадало подвійно — за неї й за мене. Він сікався за найменшу дрібницю.

Перед сконом він поклав допекти старій — так, ніби мало назнущався. Вибравши мить, коли нікого не було вдома, старий вивалився з вікна. Коли сусіди побачили його, він ще дихав. Він був піхотинцем, а не десантником. Стара далі вивішувала його труси на найвиднішому місці, щоб усі бачили, що в неї є чоловік. Ми зі старою добряче наморочилися, заки поховали його.

Стара не переконувала і не плакала. «Це для тебе», — вона простягнула газетний згорток; всередині лежало кілька банкнот, які вона приберігала на чорний день. Я просадив їх за одну ніч.

Я повернувся над ранок. Стара сиділа на табуретці, покірно й згорьовано. Крім мене, в неї більше нікого не залишилося. Стара сподівалась на диво. Хай там як, у неї був дім, і був я.

Гадаю, стара ще довго дорікала собі, що не вберегла старого. З фотки, яку він носив при собі, вона замовила портрет.

Стара повісила старого над ліжком, звідки він усміхався до неї. Таким вона його ніколи не знала — за життя він не сказав їй доброго слова. Нарешті вона знайшла з ним порозуміння. Їхні стосунки ввійшли в гармонію.

До тих двох я пристав випадково. Вони здалися мені ненайгіршими хлопцями. В дошку своїми. В них водилось бабло, особливо в одного з них. Бракувало розваг, великого вибору не було, тоді як кортіло чогось серйозного.

Я не здогадувався, що зустріч з ними змінить усе моє життя. «Ти все перекапустив собі». Авжеж, моралізаторів — хоч греблю гати.

А я так не вважаю. Що чекало на мене? Які перспективи відкривалися переді мною? Низькооплачуваного роботяги, приреченого повільно спиватися? Старий був наочним прикладом — я поклав не допустити, щоб подібне повторилось зі мною. Суспільство — монстр, який пережує і виплюне, сито і самовдоволено відригнувши. Я відверстав неблизький шлях; я пройшов його від початку до кінця, кожний сантиметр.

Якось мені сяйнуло припущення, що стара водилася зі своїм інструктором неспростецька. Я маю на увазі, не тільки в своє задоволення. Вона комбінувала ходи наперед, шахістка, я не раз помічав це за нею. Від такого відкриття мене ошелешило. Через інструктора вона і старого витягла звідти, де його догробили б, недогробленого під Берліном. На відміну від старого, стара трохи знала життя. Вона, яка прагнула чогось вищого, так ніколи і не отримавши його, всякчас дбала, щоб усі тили були захищеними. Стара не малювала ілюзій.

Дамоклового меча, що завис наді мною, вона не змогла відвернути, проте пережила й це. Віра допомогла їй усе витримати. Стара виявилася загартованою. Вона допізна затримувалася на роботі, дедалі частіше стирчала там до світанку, щоб не збожеволіти в спорожнілій однокімнатці, в якій не було ні мене, ні старого, а тільки фотопортрет, перед яким виливала жалі, доки злякалась самої себе. Їй не хотілось туди вертатись, де все нагадувало про щасливе життя, раптом дійсність перевернулася в її голові догори дриґом, минуле видалося їй райською ідилією, вона бажала, щоб старий ожив і нагорланив на неї. Щастя — штука відносна.

Стара чекала на інструктора, не замикаючи службового входу. Вона не боялась ні злодіїв, ні лягавих. Їй не було що втрачати. Стара розраховувала, що він прийде. Що просто не зможе не прийти. Почує її слізні благання. В людини, загнаної в глухий кут, логіка починає функціонувати своєрідним чином.

Стара відмовлялася визнавати очевидне — інструктор давно вже покинув її, задовго до того, як я вскочив в халепу. Вона вірила, що він зʼявиться і врятує нас, лицар на білому коні. Людині властиво сподіватися. Ранок заставав її сидячою на стільці, спертою лицем до одвірка. То були не найвеселіші часи.

На секунду надія покинула її. Стара зойкнула, проте зуміла взяти себе в руки. Вона все пережила.

Я зустрів його, її інструктора, коли він зажив на широку ногу, хоча йому й до того велось не кепсько, він умів влаштуватися. Чимало води спливло відтоді, як я востаннє бачив його; пробило нові часи.

Інструктор сконав на порозі будинку, на сходах свого останнього дітища. «Це ти?» — я не зовсім зрозумів, про що він. Авжеж, це я. А тобі що до мене? Я хотів, щоб він ще щось сказав; пояснив, що мав на увазі. Я не впізнав його.

«Це ти?» прошило мене, всвердлилося в серце, змусило насторожитися. Я завагався. Щось у його запитанні викликало подив, спантеличило невчасністю й недоречністю. Якось не так воно пролунало. В промовлене людиною, яка дихає на ладан, вплітаються особливі нотки.

Я присів уважніше роздивитись його лице. «Я твій батько», — коли він промовляв це, я впізнав у ньому коханця моєї старої. Для кожного настає мить одкровення.

Він прохрипів його, слова викотились з горлянки кривавим булькотом. Я досі чую їх. Вони ценькають, як підбиті металом чоботи по бетонній поверхні. Живуть своїм, лише їм знаним ритмом. В такі вечори я вихиляю подвійний коньяк. А потім ще пʼять. Аж тоді вони відступають, млояться звідкись іздалеку. Алкоголь не бере їх, і я знаю, що ніколи не візьме.

Стара кивнула, на очі їй накотилися сльози. Не треба було розповідати — взагалі не треба було.

Замовникам жаба цицьки дала. Їхні апетити росли швидше, ніж його статки. Вони отримали, що хотіли. Апартаменти тягнули на мільйон баксів. Інструктор лайна не споруджував. У нього були злети й падіння. Він знав ціну успіху. Поки зустрічалися, він підкидав старій грошенят, інакше вона не звела би кінців з кінцями.

Стара повірила. Я багато віддав би, щоб так воно було. Щоб я міг вірити в це так, як вона. Я сказав їй, що це вони закатрупили його. Інакше стара не пережила б удару.

Лише стара могла підтвердити або спростувати. Я сказав їй, що сидів у забігайлівці неподалік, коли це сталося. Стара безгучно плакала, сльози текли її вкритим павутиною зморщок лицем.

Батько і син зустрілися — хоч так. Стара заслужила бодай на одну в її бідовому житті казку. Всі ці роки вона мовчала, як партизанка.

Старій сяйнуло, що вбивці могли спровадити на той світ мене. Вона завжди вміла себе заспокоїти. Стара в мене молодчага.

Замовники не знали, що їм не треба було цього робити. Вони могли замовити інструктора кому завгодно, лише не мені.

Ніхто з нас не сподівався, що так обернеться. Вони відвалили солідний завдаток. Ні вони, ні я ні про що не здогадувались.

Коли все вже було позаду, ми зустрілися на березі лісового озера. Райський закуток, суща ідилія. Вони не встигли що-небудь збагнути, навіть здивуватися.

Банкноти розсипалися, осінній вітер закружляв ними впереміш з опалим листям. Ціна помилки, яку ніхто і ніщо не виправить. Я тупо споглядав їхній вальс. Я не лічив їх; я не мав сумніву, що там була вся обумовлена сума.

Я не розповів їм — все одно нічого не змінилося б. Помилки статися не могло. Стара все підтвердила.

Той, кому я завдячую путівку в світ, згас на моїх руках. Він був уже мертвий, а його очі все ще дивились на мене, тихо й оскліло, з якоюсь незбагненною добротою, наче щойно побачивши мене, він віднайшов спокій. Може, всі ті роки він сподівався нашої зустрічі. Чекав на неї.

Все могло скластись по-іншому, а вийшло так. Я нікого не звинувачую. Я живу. Я перейшов через це. Я — вбивця свого батька.

Я не скиглій. Сталося те, що сталося. Від збігів ніхто не застрахований. Ми всі прибуваємо до тієї самої кінцевої станції. Лише одні їдуть у пульмані, інші повзуть рачки.

Це було згодом. А перед тим я зустрів її, мою крихітку. Перед тим ми були щасливими. Перед тим відбулося багато всього.

Колись нам усім гаплик. А зараз ще хочеться трохи пожити.

Призахідний промінь упав яскравою смужкою на стійку бару. Коньяк у келиху став схожий на рідкий бурштин. В ній щось було.

Я завертаю сюди вечорами, того разу прийшов раніше, ніж завжди. Я ще на порозі, а бармен вітає мене. Ми наче добрі знайомі. Коли сідаю на дзиґлик, келих уже чекає на мене. Тут мене розуміють. Комфортно там, де не лізуть у душу.

Хлопці тримають мій келих у полі зору. Я ні до кого не маю претензій і сподіваюся, до мене їх також ніхто не має. Мене багато що не влаштовувало. Життя — норовливе. Воно мститиметься за наївність і слаботу, доки врешті безжально розтопче. Потік, що рине вперед, змітаючи і перемелюючи. Йому не відомо, що таке милосердя.

Доки на дні бодай одна крапля, все гаразд. Вона виблискує, міниться. Всякий може знайти мене тут. Якщо ти друг, займай вільне місце, і я виставлю тобі. Можеш помедитувати неподалік. Якщо ворог — ну що ж.

Я не маю кого і чого остерігатися. В цьому барі продають добре пійло, а не клієнтів. Хлопці сервірують міцні напої з незворушністю, що викликає повагу. На них незмінно чистюсінькі, підкрохмалені сорочки. Тут усе справжнє — несправжнього не наливають. Кожен спокійно займається своєю справою.

Коньяк — ось воно, решта — помиї. Людській вдачі відповідає певний напій. Для цього не треба закінчувати університетів. І квітка, одначе її вже покладуть тобі на могилу. Ти несеш відповідальність за те, як чиниш, і за пастки, в яких опиняєшся. Ніхто ні від чого не застрахований.

Я пригублюю, потім вряди-годи відковтую. Я нікуди не кваплюся, час — мій. Час — запах, що млоїться над келихом. Я його володар, його відміряно з точністю до краплини, на більше я не претендую.

Тут шанують право на усамітненість. Інколи хочеться зібратись з думками, інколи — від них звільнитися. Я сиджу і годинами слухаю музику, хлопці ставлять її спеціально для мене. Прості слова і голос, який бере за живе.

Дзиґлики поруч ніхто не займає, місця досить — нікому нічого не станеться. Ще ніхто не скаржився.

Я проклав довгий шлях, на якому не завжди було з медом.

— Бажаєш випити?

Вона кивнула.

— Що?

— Те, що й ти.

Вона могла назвати суму, вона просто могла попросити грошей. Проте їй захотілось любові.

Я спробував відрадити.

— Добре подумай, крихітко.

Вона хотіла бути зі мною. Зі мною і тільки зі мною.

— Ти впевнена?

— На всі сто.

Це, звісно, міняло справу. Дівчинка виявилась з наполегливих. Ми опинилися в ліжку. Не думаю, що я перепив.

Я не бачив причини відмовлятися від того, що само припливло в руки. Чимось ми були з нею подібні.

Крихітка мала цілковиту свободу. Я не ставив дурних запитань. Вона швидко знайшла собі заняття — опікуватися нашим житлом.

Вона моторошно куховарила і страждала від цього — дівчинко, розслабся. Ми маємо де поїсти. Захочеш перекусити — ось холодильник. Я потягнув двері. Дістаєш лоток з яйцями. Ставиш пательню на газ, ллєш олії, тоді — цок. Ще раз цок. І ще разок.

Не люблю ранкових кафешок. Поготів не люблю світанків, моя стихія — аметистові вечори.

Яєшня в неї вийшла не з першого разу, однак заради мене вона навчилась смажити її. Більшого я від неї не вимагав.

Ми вечеряли в найшикарніших ресторанах. Увесь світ був до наших послуг. Крихітка сприймала все як належне, ні на що не скаржилась, нічого не вимагала. Їй вистачало, що я є і дозволяю висіти на моїй шиї.

Я не зчувся, як звик до неї. Її присутність здавалася мені самозрозумілою.

А потім це сталося. Чому ти не попередила мене? Про таке ми, крихітко, не домовлялися. Довелося зробити аборт.

Хоча я організував усе на найвищому рівні, в процесі виникли ускладнення. Я зробив усе, що залежало від мене. Зрештою, сама винна. Я мало не втратив її.

Інтуїція схильна помилятися, жіноча — не виняток. Кілька разів вона зривалася, проте невдовзі все втряслося. Життя повернулося в наїжджену колію. Ми здолали це. Дівчинка виявилася хороброю.

А невдовзі мені довелося зникнути. Так було краще для неї, для мене — для нас обох. Я не прийшов ні вночі, ні наступного дня. І не встиг попередити її — я ще не знав, що доведеться затриматися на довше, ніж думалося. Принаймні, її ніхто не чіпатиме. Вона не заслуговувала на приниження. Це було б несправедливо.

До неї так нічого і не дійшло. Скільки разів я відчував спокусу надіслати їй вісточку! Якби я зробив це, мене б уже давно не було.

Час спливає швидше, ніж нам здається. Того разу, як усі попередні, я повернувся. Атож, я повернувся. Звиняй, крихітко, що не зміг раніше. Так було треба. Повір, я постійно думав про тебе. Головне — що я тут.

Лише от... я не застав її. Я уявляв собі це дещо інакше. Прокручував чимало варіантів нашої зустрічі. Трохи хвилювався.

Що ж — я прорахувався. З чоловіками все більш-менш зрозуміло, жінки в цьому плані складніші. Аможе, це вона в мене така?

Я зайшов у квартиру, де пахло нею, нашою близькістю, наче мене не було кілька годин.

— Агов, крихітко, я вже тут!

Вона не озвалася. Я потрактував це за гру. Ось зараз вийде зі сховку, і все стане на свої місця.

Я чекав, а вона не виходила. Гра починала набридати. Я уявляв усе трохи по-іншому.

— Досить уже. Виходь.

Крихітка покинула мене, замкнувши в оселі нашу любов. Я опустився на стілець і сидів. Я все ще сподівався, що з хвилини на хвилину вона повернеться.

Я відсунув штору. Надто багато всього, чому належало дати раду, назбиралося за час моєї відсутності. Що ж, я готовий.

Ми ще обовʼязково зустрінемося. Шляхи рано чи пізно знову перетинаються. На все свій час, хай-но лише розгребу завали.

Я не з тих, хто опускатиме руки. Я часто думав про неї, однак не давав хандрі заволодіти мною. Я розклав усе на полички, згідно з пріоритетами.

Дурість старого, який деревʼянкою втовкмачував абстрактну чесність замість навчити жити, давно вивітрилася. Старий забрав деревʼянку з собою — в надії довчити мене з могили, чого не навчив за життя. І нагороди. Вони там, із ним. Якщо там щось є, він марширує на парадах разом з іншими такими, як сам, небіжчиками. Його тримав великий обман, він сам тримався за нього. Він дав зробити з себе опудало. Щоправда, там немає старої, яка доглядала б його. І мене, щоб зігнати на нас обох злість. Мене там ще довгенько не буде.

Все починається і закінчується тут. Решта — боягузливий самообман. Якби там щось було, я не провтикав би свої кучеряві роки.

Якби там щось було, бомби не шматували б людей на гівно.

Якби там щось було, старий не позбувся б ноги, а жив би в своє задоволення, він мав потенціал — на довоєнній фотці, де він — молодий пацан, це відразу помітно. Він так і не впорався з тим, що з ним зроблено. Розраховував на щось краще, а впіймав великого облизня. Мені шкода його. Якоюсь мірою я його син.

Ми могли б загнати його ордени і медалі, підзаробивши на них. Хоча стара не наймала оркестрів, похорон старого щось коштував. «Просурми, — попросила вона, — просурми». Старий заповів, щоб це сталось на цвинтарі. Щоб це зробив я над його могилою. Я просурмив. Нестерпне квиління розірвало навколишню тишу. Стара поклала сурму на розпушену землю, обвʼязавши поминальною стрічкою, — для кожного, хто забажає вшанувати її чоловіка.

Старому нагороди і так не потрібні. Проте я не сказав цього. Костюм стара довго і нудно відпарювала, водячи праскою по мокрій ошматині, яку раз у раз змочувала, прикладала вище і прасувала далі. Ця абсолютно безглузда затія тримала стару, наповнюючи порожнечу, в якій вона раптом опинилася, механічними рухами. Старий лежав у труні, як нова копійка. Стара могла б відкрити кабінет воскових фігур. Про старого вона дбала до останнього.

Я не хотів памʼятати старого потворним калікою, який вимахує перед нами протезом. Я хотів бачити його повносправним, яким ніколи не знав. Він мав право на такий образ себе — бодай після смерті. Мені хотілось запамʼятати його саме таким. Старій теж. Стара мовби вдруге вийшла за нього заміж — цього разу за такого, який не принижуватиме і не ображатиме. Їй мовби нарешті всміхнулося щастя. Нахилившись, вона щось прошепотіла до нього, наче він міг почути її. Старий, звісно, нічого не відповів, так було навіть краще.

Не вірилося, що це той самий, який лупцював мене. Хто така людина? Купка лайна, що уявила себе чимось великим. Проти природи, дитинко, не попреш.

Якби там щось було, одні не мотлошили б інших, стара жила би з моїм справжнім батьком. Ми мешкали б у будинку, на порозі якого все сталося, і він не освятив би його власною кровʼю. Все дуже просто.

Хай подивлюся хоч на одного мерця, який вибрався б з домовини. Гола земля, яку ми удобримо, — все, на що можна сподіватися. В цьому бодай якийсь сенс. Зіпнеться травинка — ти вже не прожив марно.

Я був надто зелений і взяв провину на себе. Я вважав їх моїми друзями, мені не хотілось здаватися слабаком.

Вони валили все на мене, а я гадав, що так має бути; що це частина гри — нашої крутезної змови проти решти світу; трюк, необхідний, щоб у самому кінці вийти сухим з води. Я тримався за це рік, другий, третій, намагаючись обміркувати, що і як. На четвертий раптом збагнув, як дешево дав пошити себе в дурні. Все геніальне просте. Прозріння — колись воно мусить настати.

Від осяяння, що мудакам, які врятувались моїм коштом, щиро начхати на мене, я знесамовитів. Воно раптом вибухнуло в мені. Кинуло на двері, змусило грюкати — тупо, одуріло, щосили, доки заскрипіло віконце і камера раптом відімкнулася.

Притомність поверталась до мене повільно. Памʼять — це така штука; я вхопився за неї і більше не відпускав. Не дати забути. Я не маю права на забуття. Будь-що вийти звідти. Я житиму. Житиму. Я повторював це, як мантру. І врятувався.

Відтоді я думав лише про одне — нашу зустріч. Вона марилась мені вдень і вночі. Я прокидався і не міг заснути. Заклавши руки під голову, кайфував від неспання. Під ногами зʼявився ґрунт. Серед темряви, хоч в око стрель, усе стало до неможливості виразним. Речі набувають контурів незалежно від ступеня освітлення. Ми неодмінно зустрінемося — вже заради цього варто було вийти на свободу.

Я хотів побачити їх, обійняти і пригорнути, як справжніх друзяк. Мені кортіло розпитати їх про дещо. Я скучив за звичайним людським спілкуванням. Жадав, щоб вони розповіли мені, як їм велося без мене, куди ходили, що бачили, кого ще спровадили на той світ, і хто цього разу сидів замість них. Кінець кінцем, що змінилося в цьому світі, якщо взагалі що-небудь змінилося. Я хотів, щоб вони мені все пояснили. Поділилися сокровенним. Хотів почути це з їхніх смердючих пельок, щоб воно прозвучало їхніми брехливими голосами.

Якби вони лише могли уявити, як я скучив за ними! Хай там що, розлука протривала довгенько — незрівнянно довше, ніж волілося б. Забивши на одну, я й не підозрював, що пройду ще одну школу, порівняно з якою деревʼянка старого поставатиме лагідною пірʼїною. Старий мовби готував мене спеціально для цього.

Тоді як я випав з їхніх мізків. Я не розумів, як можна забути. Мене мало не забили до смерті, а я не забув. Очунявши, все пригадав. Кожний звук, кожний порух, найменшу детальку. Я складав памʼять, як дитина кубики. Я вийшов на своїх власних, а могли винести.

Я тримався за спогад — за ту мить, коли мене доправили сюди на таксі. Лягаві, знаючи, що я не скоро знову пересуватимусь вулицями, не дали бодай разок зиркнути в заґратоване віконце.

Водій нісся, як скажений пес. Він ненавидів мене, хоча я йому нічого не заподіяв. Ненавидів увесь світ, ладний рознести його деренчливою халабудою. Петляв, шарпаючи з боку на бік. Вони не дали мені прихилити голову. Просто прихилити на мить голову. «Як постелив, брате, так виспишся». І на цьому спасибі.

Двоє не зводили з мене очей, тоді як третій раз у раз припадав до віконця, наче це його транспортували; я почав задихатися, віконце було останньою надією, такою близькою і недосяжною. Сонце мовби дражнилось зі мною.

Я мав удосталь часу обмізкувати все. Коли пʼятизірковий готель опинився позаду, час блискавично перекрутився до початку. Так ніби не було проклятих років. Наче їх стерто, як плями зі столу.

Я вийшов і пішов — звідти, де колись зупинився. Від постійного топтання на тому самому місці ноги розівчились пересуватися. Забули, як це — йти, коли ніхто та ніщо не обмежує тебе. Скільки заманеться — до нескінченності.

Я дибав, наче на милицях. Я скидався собі на мого старого. Кожний крок, віддаляючи від колючого дроту, наближав мене до мети. Ноги звикали до вільного пересування, вони мовби пригадували і впізнавали.

Ні, я не побував на Місяці, хоча можна сказати й так. Я просто рушив після невеличкої перерви далі. Звідти, де зупинився. Я йшов. Я відчув, що таке — бути щасливим.

Віяв весняний вітерець. Хоч одягу на мені було благенько, мені стало душно. Мною похитувало. Міцніше за коньяк лише повітря свободи.

Атож, ти на свободі, братику. Вчора я втратив її, сьогодні здобув. Між вчора і сьогодні нічого не сталося. Від цієї миті я сам собі танцюрист.

Опинившись на вулиці, я почув звуки довколишнього життя, благодатні і неповторні. Я вбирав їх і не міг насититися. В ті хвилини я наново народився на світ, цього разу без посередництва старої. Ніхто не стане мені більше на заваді.

Я не такий, я все памʼятаю. Я взяв їхню провину на себе, все вірно, жодної помилки. Жодна падлюка не задала уточнюючого запитання, ніхто нічого не поставив під сумнів, всі зітхнули з полегшенням, і лише натовп обурено загудів. Їм не сподобався вирок. Вони вважали його надто мʼяким.

«Тебе засудять, а потім амністують». Мені подобалося те слівце. Воно підвищувало мене у моїх очах. Я був кимось. Зі мною рахувалися. Більше цей варіант не пройде. Я подбаю про це.

Батя справжнього вбивці день і ніч домовлявся зі мною, як запроторити мене за ґрати, щоб я не створив при цьому проб­лем. У нього був добре підвішений язик. Він сипав перлами на кшталт «перепрошую» і «даруй»: «Даруй, тобі доведеться відсидіти замість мого синка, і краще, якщо ти погодишся на це добровільно». Цього він, звичайно, не сказав.

Він довго вибачався, палко запевнюючи, що не мине кількох місяців, як мене звільнять. Про все вже домовлено. Я не встигну кліпнути оком. Повір. Так, повір. Саме так він сказав. «Ти ж потерпиш трошки, еге ж?» Коли я кивнув, він з великим полегшенням додав: «Ти розумний юнак». І: «На тебе чекає велике майбутнє». На прощання лицедій підніс руку зі стиснутим пʼястуком. «Ми переможемо». Його останні слова. Він не збрехав — вони справді перемогли.

Його пускали безперешкодно, хоча він не доводився мені родичем, ніким. Цабе зі звʼязка́ми, яких вистачило впакувати мене за ґрати. Мовляв, він теж був таким, як я, і з ним свого часу також трапилося щось подібне. А я, Піноккіо, розвісив вуха. Вони переконали мене, що так буде краще для всіх. Для них так справді було краще — для всіх, окрім мене.

Мій шлях склепав суд — що ж, я пішов ним. Він нічим не кращий і не гірший за інші. Я чесно йду і не маю наміру відступати. Я не ренеґат. Я просто не прощаю брехні. Я фінка в руках твого Бога, мала. Того, що його наквацяв твій богомаз. Ми ще з тобою станцюємо. Я в блискучій формі, сьогодні, кицюню, музику замовляю я.

Й ось я сидів. Я розташувався на асфальті — в тюрязі було не набагато комфортніше. Якби мені запропонували вибір між нарами і асфальтом, я обрав би асфальт.

Перехожі сунули тупо і німо. Довго я все одно не збирався так сидіти. Я спостерігав шамотню і на повні груди вдихав повітря, за яким скучив, — цього разу в мене його ніхто не відбере.

Картуз я поклав перед собою. З перспективи, максимально близької до землі, власники ніг, які проходили повз мене, видавались недоладними ляльками. Одні крокували в один бік, інші — в протилежний. Я нічого не знав про них, вони нічого не знали один про одного, рівно як і про мене.

Інколи якась істота розщедрювалась на монетний дрібʼязок. Якщо сидіти день у день, можна було б зібрати на невеличкий бенкет. Перехожі — не сволочі.

Вони не хотіли, щоб їх спіткало таке саме або щось подібне. Завжди може бути гірше. Вони кидали милостиню похапки, мовби боялися обпектися.

Ніхто не знає, якої миті розверзнеться чорне провалля. Кожний надіється, що це станеться не з ним. Я приймав з вдячністю найнікчемнішу копійку, хоча прийшов туди зовсім не ради цього.

Я довго чекав. Я прочекав досить років і ладний був прочекати, скільки ще знадобиться. Щось тенькнуло в мені, від струму, що пронизав мене, на секунду потемніло в очах. «Сиди!» — наказав я собі.

Я сидів кілька днів, а він кілька днів проходив повз мене, наче повз смітник чи шматок вилупленого з тротуару асфальту. Чорна прірва вже розчахалась під ним, а він і не здогадувався. Він ходив над нею, безпечний і самовдоволений.

Я не квапився — в мене вдосталь хвилин. Якби він попросив, я позичив би йому дещицю. Мені й зараз їх не бракує.

Я знайшов би його і в пеклі. Навіть якби його мордяку до невпізнання розмалювали. Я був перед ним у боргу і лаштувався сплатити включно з відсотками.

Я простягнув картуз. Для більшої переконливості моя рука тремтіла, мій змінений голос прохарамаркав потрібні слова.

Це його зовсім не вразило, він тупо посунув далі, не вшанувавши мене найменшою увагою. Здається, він злегка пришвидшив крок.

Наступного дня я перегородив йому шлях. Я запитав його, чи не знайдеться в нього для мене копійчини. «Допоможеш мені?» Він вивалився, як баран, а потім висмикнув з моєї руки картуз і заходився шурати свої мешти. Він витирав їх розмірено, з самовдоволенням, розтягуючи насолоду. Це була його відповідь. Він знову став собою — таким, яким я його знав. Колись він імпонував мені таким.

Відколи ми востаннє бачилися, він додав ваги і щоки офалдилися, як у бульдога. Я терпляче спостерігав, якоюсь мірою мені навіть стало цікаво. Досхочу нашуравшись, він тицьнув мені те, що залишилось від мого картуза. «Спасибі», — мовив я. В нього відвисла щелепа.

Я залишився в минулому, давньому і примарному, для нього мене давно вже не існувало. Він втоптав мене в грязюку, а я проріс. Й ось я тут.

Для нього я був картузом, придатним повитирати мешти. Зате для мене він був достеменним. І минуле. Моє минуле, наше спільне минуле. Він викинув його, а я підібрав і ніс — його і мою поклажу. Воно було двигуном, що рухав вперед. Завдяки йому я дихав.

Я не заслуговував буцегарні, а він не отримав того, що заробив. Ніж належав йому. І не я, а він його всаджував. І земля стерпіла все це. Він дав їй лизнути крові невинного ягняти.

Коли я побачив його, всі мої почуття до нього, що переповнювали мене, зникли. І згодом, дивлячись на його розпластану тушу, я також нічого не відчував.

Він паразитував на біді своїх жертв. Подібного не можна залишати просто так. Наближався час діяти. Я не мав наміру вічно стирчати в минулому. Я не плакальниця на власному похороні. Я — той, хто повертає борги. Чужих мені не потрібно.

Він був у костюмчику, що аж переливався, його татусь-стукач очолював парламентський комітет. Обоє затишно влаштувалися. Їм і до того нічого не бракувало.

Тремтячими пальцями він скинув з запʼястя годинник: «Він коштує десять тисяч баксів». Його свинячі очиці благали пощади.

Це все, що він спромігся пробелькотіти, тоді як я розраховував почути щось трохи інше. Я підняв годинник за золотий браслет, а тоді жбуронув об землю. Від десяти тисяч баксів нічого не залишилося. «Лайно, — сказав я йому, — сам бачиш».

«Скажи, скільки ти хочеш?» До нього так нічого і не дійшло. Він продовжував торгуватися. Життя — базар, ти — мені, я — тобі. Все має прийнятну формулу.

Він гадав, що я набиваю ціну. Підвищував ставку — ще і ще. Він розраховував на мою жадібність. В ньому не залишилось нічого людяного, крім страху. Від нього починало смердіти. Він ще стояв на тремтячих, ладних підкоситись ногах і дивився на мене. Він уже був трупом. Нічого іншого в ньому ніколи й не було. Годі пускати бульки — ти ж мужик! «Ми ж тебе...» Атож, ви мене. Це ти добре сказав. Ти. Ти і твій пупсик-татусик. Це ж ти зробив, ге?

Довелось помʼяти його новісінького Луї Віттона. Він ще дриґав ногами, а потім затих, так нічого і не сказавши. Нічого посутнього. Нічого, на що я чекав. Одне слово — і цілком ймовірно, я передумав би.

Я задушив його ось цими руками. Я хотів відчувати його до останнього. Як пульсує життя. І як воно затихає — тихше і тихше, а тоді зупиняється, мов годинник.

При мені не було ні ножа, ні жодної іншої зброї. Моя зброя — моя правота. Я всього-на-всього виправив ґандж.

Я відчув полегкість, позбувшись нарешті тягаря, який гнітив мене стільки років. Все повернулося на круги своя.

Я вийшов з минулого. Я зʼявився з темряви. Зі скрухи розвішаної на дротах під будинком з облущеним тиньком білизни, з якої скрапувала на землю вода, а деревʼяні, посірілі від тривалого користування прищіпки тримали від вітру.

Зі скрухи неспроможного, відбіглого глузду каліки, який, нахлявшись, горланив про велич. Від вартих жалю хитрощів старої, яка звивалася, щоб не полетіло шкереберть крихке божевілля примарної злагоди.

Я зʼявився на світ із злиднів і нескінченної брехні. Й ось тепер він канув у темряву. Навічно. А я тут.

Його старий помітно осунувся, проте навіть смерть власного сина не схаменула його. Він конвертував її в політичний прибуток. Такі, як він, знають, як це робиться. Він міг далі безжурно складати пачки зелених в сейф. Він забезпечив це собі на найближчі роки. Горбатого й могила не виправить.

Інструктор мав двох синів. Законних, так би мовити. А я, виходить, незаконний. Що ж, я прийняв цю гру. Зі своєю жінкою він прожив чимало років, так і не наважившись розлучитися. Схоже, він ніколи й не лаштувався. В його уявленні було місце для коханки, проте не знайшлося рішучості зробити наступний крок, цілком логічний. Стара була для нього забавкою, невеличкою розвагою. Вони зустрічалися не так часто, доки одного дня він щез — якраз тоді, коли його найбільше бракувало.

А може, інструктор любив збочення. Можливо, його розпалював запах взуття, який не вивітрювався навіть тоді, коли полиці стояли порожні. Можливо, в цьому полягав сенс його стосунків з моєю старою — в потаємності, в тому, щоб, як діти, ховатися від навколишнього світу. Хай там як, інструктор знайшов у старій те, чого йому не вистачало. Що могла дати вона і лише вона. Щось від того, звісно, перепадало і їй, невибагливій.

Чимало всього я розмірковував, доки до мене дійшло, що я нічого про нього не знаю. Що він за один? Я бачив його двічі — тоді в підсобці і згодом, по численних роках, на сходах, коли нахилився, щоб розчути його слова. Він уже майже не дихав, проте його губи ворушилися. Він вклав останні зусилля, щоб вимовити оте, що мав би сказати набагато раніше.

Отакої — я мав братуханів... Я ніколи не розпитував стару, як вони зійшлися. Не думаю, що це вона обкрутила його. Знаючи її, в таке важко повірити, хоча, звісно, все можливо. Стара була для нього продухвиною від буденності. Я не втручався в їхні стосунки. Це сфера старої, її особисте життя, бодай на шматочок якого вона мала право. Вона ніколи не сумнівалась у мені. Людина — загадкова істота.

Я спітнів, силкуючись щось придумати, доки врешті ді­йшов висновку, що це рівно нічого не означало. Особливого бажання спілкуватися з ними не виникло. Я не допитливий. Я приймаю речі, як вони є. Коли бракує ясності, я її вношу.

Інструктор подбав про все заздалегідь — мені припала така сама доля, як моїм братам. З власною жінкою він обі­йшовся з меншою щедрістю. Моїй старій він узагалі ні чорта не заповів. А міг — якусь марничку. Моя стара нічогісінько не потребувала — дрібний знак уваги; життя не пестило її надмірною прихильністю. Гадаю, він провів з нею не найгірші години. Моя стара така, що кожному догодить.

Відмовлятися від того, що належало мені, я не збирався. Ніхто цього від мене й не вимагав. Ми розійшлися кожний при своїх інтересах, без претензій один до одного. Старший свою долю просадив, тоді як молодший відчайдушно борсався, проте чогось йому бракувало, їм обом — найголовнішого.

Природа відпочиває на нащадках — на дітях інструктора вона відірвалася по повній програмі. Те, що пливло інструктору в руки, тікало від його старшого сина геть, а молодший тікатиме від свого щастя сам. Я не брав у їхньому падінні участі.

Я не вписувався в їхню картину, вони в мою також. Старший сколовся. Одного дня його знайшли на глухому задвірку серед відпадків і чужих сциклин. Всі ми приречені, кожний на свій неповторний лад. Я пережив обох. І ще не одного переживу.

Старій було відомо про синів коханця, проте вона ніколи не робила собі з цього справи. Новина, що я дещо успадкував, привела її в захват. У неї підскочив тиск, довелося викликати швидку.

Лікарі заборонили їй хвилюватися. Вона потерпала за старого, за мене, за все на світі, хоча їй від природи протипоказані емоції. Було б сумно, якби стара на радощах врізала дуба. Вона була вже не така молода, хоча бігала ще ого-го.

Мою частку стара вважала закономірною компенсацією за те, що спіткало мене. Вона пішла на похорон, а я не пішов.

Вернувшись з цвинтаря, стара якийсь час по-філософському мовчала. Вона трохи подалась, щось гризло її. Проте невдовзі стара віджила — не інакше, як пригадала свої рандеву.

Життя не давало їй розслабитися, вона бігала серед морозів і хуртовин у непоказних мештиках, відмовляючись від пристойнішого взуття. «Ти не турбуйся, мені так добре». Вона й тепер, коли нічого не бракувало, ощадила.

Стара дотримувалася переконання, що мені довелося несправедливо багато всього пережити. Вона не думала, що сьорбнула не менше, ніж я.

Й ось фортуна нарешті розкривала свої соромʼязливі обійми.

Ми ще гульнемо, старенька.

З великим запізненням інструктор ввів мене в клуб обраних. Так я вернувся туди, куди від самого початку належав. Справедливість перемогла. Моє імʼя опинилося на слуху. Я не мав наміру тринькати його на вітер.

Ми зустрілися в готелі одного з них, він побудував його разом з інструктором — якийсь час вони були компаньйонами, доки інструктор відступив свою частку в обмін на послугу.

Вони дещо знали про мене. Я їм сподобався. Вони нічого не хотіли. Навпаки — пропонували. Мені ніхто ніколи нічого не пропонував. Єдиною пропозицією, на яку я колись пристав, була буцегарня. Свого часу інструктор побував депутатом місцевої ради, вони спокушали мене місцем в парламенті.

Мої співрозмовники розуміли, що я не збирався протирати штанів, і врахували і цю обставину. Праця надто не перевтомлюватиме мене; моє завдання — підсилити фракцію, більше нічого. Вони зробили наголос на «підсилити». Я все вловив, хоча ще нічого конкретного не уявляв.

Вони дали мені час на роздуми. Я обмірковував — хвилину, дві; можливо, трохи довше. Вони знали, що я не з тих, хто піддаватиметься ейфорії. Відкинувшись на спинку шкіряного дивана, вони мовчки чекали, намагаючись не заважати мені, а коли я нарешті кивнув, полегшено зітхнули. Вони запропонували мені сприяння в усьому, що мене цікавитиме. Ми потиснули один одному руки. Якби не ідея зі старою, що зненацька сяйнула мені, я, можливо, відмовився б.

Моє імʼя опинилося в списку, з публікою я не контактував — мене справді не переобтяжували. З моїми фанатами працювала професійна команда. Це була для мене нова сфера, а мої уявлення про неї, відповідно, туманні. Мені пальцем не довелося поворухнути. Небавом я складав присягу депутата Верховної Ради. Щось у цьому було.

Стара знала, що рано чи пізно я пробʼюсь. Вірила в мене. Жодної миті не сумнівалася, що буцегарня — епізод, увертюра, щось на зразок трампліна перед стрибком у визнання. Я продерся крізь терни до зірок. І вона знала, що кінець — це щойно початок. Що ж, стара, ти дочекалася.

— Я чула по радіо твій голос.

Стара була сама не своя. Ось зараз у неї знову підскочить тиск. Замість цього стара раптом впала в нірвану, на неї зійшла невимовна благодать. Я міг бути спокійним за неї — вона в мене ще потопче ряст. Серце старої плюскалось в океані щастя непотопним човником. Вона поклала свою сиву голову мені на плече. Старенька розчулила мене.

Стара розцвіла, побачивши мерседес.

— Сідайте.

Водій зачинив за нею двері. Й ось вона сиділа і їхала. Він мчав її крізь міста, попри тополі, що виструнчилися, віддаючи їй честь, моїй генеральші, вздовж піль, пагорбів, через мости. Вона вперше в житті сиділа в автомобілі.

— Я знала, що ти вибʼєшся в люди.

Стара не дала перетворити себе на опудало. Вона прийшла в тих самих мештиках, відмовившись взутись у що-небудь інше. Залишилась такою, якою я завжди знав її. Якою з неї знущався старий. Якою її брав у підсобці інструктор. Вона зʼявилася в памʼять про них усіх.

Стара простувала до трибуни, ніби в крамницю по хліб. Публіка вивалилася на неї — народні обранці, журналюги, помічники, помічники помічників, помічники помічників помічників, іноземні посли, вся продажна й огидна потолоч, що жирувала на таких, як моя стара; розводилася від її імені; плела інтриги, про які стара не мала зеленого уявлення. Й ось нарешті вона могла сказати за себе сама.

Стару не злякала ні атмосфера, ні мікрофон. Вона сперлася на нього, як на швабру у взуттєвій крамниці; ніби перед нею — покупці, яким вона читатиме на тлі порожніх полиць лекцію про взуття. Вона мала що розказати.

Депутати питали один одного, хто це. Що за одна. Хто її пустив сюди. Що їй тут треба. А старій нічого не треба — їй уже точно. «Люби ближнього свого, як самого себе»... Коли вона сказала це, зал здригнувся. Стара була щирою — такою самою, як одяг на ній. Вона завжди такою була. І тут, серед цих стін і в цій атмосфері, вона залишилась собою.

Вони сприйняли її за Христа в спідниці. Обраним, їм випало стати свідками другого пришестя. Їм зробилося не по собі. Засранці прокинулися в страшному сні. Невідомо, чи таке ще колись повториться.

На завершення стара вирішила добити їх: «Котрі були першими, стануть останніми». Вибухнула істерика. Іуди добряче наклали в штани. Повітря можна було рубати сокирою.

Стара трохи перебрала — їй не варто було цього казати. Опісля мене запитували, чи це я так підготував її.

Вона сама в мене така розумна, моя стара. Їй не потрібно суфлерів. Вона вповні заслужила бути почутою.

Стара знала дещицю істин, перевірених часом, — вона випробувала їх на власній шкурі.

До своїх десяти хвилин моя стара йшла довге і непросте життя — власною ходою. Без мерседеса.

На завершення лицеміри засипали її квітами. Старій дали відчути, що вона також щось означає.

Вона таки більше пасувала би до старого — більше, ніж моя стара. Моїй старій треба було виходити заміж за інструктора. Шкода, що не підчепила його раніше.

Водій загальмував, я опустив шибку.

Хоча стояла спиною до дороги, я відразу впізнав її. Зміни не пішли їй на користь, час добряче потріпав її.

Вона порпалася в смітнику, розгортаючи палицею сміття. Вона шукала там своїх ідеалів, якими колись промивала наші мізки. Судячи з усього, грамота, яку вона отримала за самовіддану діяльність, їй не допомогла.

Якби старий жив, вона віддалася б йому з усією емпатією, на яку здатна. Навалилася б, всмоктала б його всього, каліку, героя. Вони разом вирушали би на парад. Їх поставили б на чолі колони, де вони злили́ся б в екстазі — з прапорами, що майоріли б на вітрі, з напнутими впоперек вулиць транспарантами, з промовцями на трибунах, які вони проминали б з віддано задертою головою, схмелілі та осяйні, з будівлями, з пішоходами, кінець кінцем — з вічністю. Тільки-от не було старого, а полумʼяності ніхто більше не потребував.

«По тобі плаче вʼязниця...» А вона яснобачлива була, сука. Все саме так і склалося, цього в неї не відбереш.

Мені було шкода її — розтрахана ілюзією світового щастя, вона не спізнала звичайних земних утіх.

Я сигналив, доки вона обернулася. Я не певний, чи до неї дійшло.

Я хотів побачити її фейс. Знайома зачіска, наче перед тим, як порпатися у смітниках, їй зробили в перукарні завивку.

— Заводь, — кинув я водієві.

Мерседес безшумно поплив уперед.

Спершись на палицю, вона дивилася вслід.

Я не певний, чи вона впізнала мене.

Хай шукає.

А раптом — знайде?

Моя картка голосувала. Я оцінив цей дотеп. Щось і мені відкрилося в цьому житті.

Це починало мені подобатися. Я щось важив. Моє прізвище штампувало закони. Я був у долі.

Мене не заморочували надмірними обовʼязками. Не змушували вникати в нюанси. Нічого не вимагали.

Я не міг поскаржитися. Мене турбували, лише коли далі вже ніяк. І тоді я брався до діла.

На мене можна покластися.

Я — надійний партнер.

Одним ударом я завалюю коня.

Моя карʼєра стрімко розвивалася, мовби надолужуючи згаяні десятиліття. Я спостерігав за нею із затінку звичного життя, в якому для мене нічого не змінилося.

Мені хотілося заволати: «Старий, у мене також медалька!». Тієї миті мені по-справжньому закортіло, щоб він побачив мене звідти. «В мене медалька і ноги цілі. Я пересуваюся на своїх двох».

«Старий, мене обрано почесним доктором трьох університетів — двох вітчизняних й іноземного!»

Мені багато всього кортіло сказати старому, який мав мене за гівно. На відміну від старої, він не вірив у мене. Він і себе мав за гівно. Його переконала в цьому війна, і він з усіх сил старався, щоб так воно і було.

Все правильно, я закінчив школу життя — університети, які іншим не снилися.

Я стояв у набитому студентами й професорсько-викладацьким складом актовому залі, як колись старий у моїй школі. Голці не було би де впасти. Сотні допитливих очей жадали від мене істини. Зазирали в рот, наче звідти зараз випурхне таємниця всесвіту.

Я не брехатиму, пані і панове.

— Я не брехатиму, — почав я. — Це не мій стиль. Гадаю, вам без мене достатньо вішають локшини на вуха. Ви зібралися тут не для цього, еге ж?

Я підніс угору диплом, на якому ще не просохло чорнило:

— Це всього-на-всього папірець. Ідіть в життя — тільки воно дасть вам належну освіту. Ту, якої не купите за гроші. Щойно тоді, як жорна буднів перемелють вас, ви станете справжніми.

Й ось я розрізав стрічку перед погруддям. Миле місто, блакитний, як його називають, Дунай. Колись воно було пупом світу.

Славістика... Отакої! Тут навчають, як здобувати славу. Я не закінчував університетів, мої університети — життя. Мене ніхто не вчив здобувати славу, і тим не менше я здобув її.

Це мої кілька речень. Мої, як казав мій старий, пʼять копійок. Мій язик підвішений не так вправно, проте я не маю наміру здаватися — колись я був соромʼязливим хлопчиною, але ті неповторні часи давно позаду.

— Імєю чєсть відкривати сьогодні це погруддя. Шевченко — всємірно ізвєстний футболіст, якого ми зараз тут разом вшановуємо...

Публіка благоговійно затихла, всі витріщились на мене. Від мене чекали одкровення. Я прибув із Країни Слави, великої Славії. Я її представник.

(— Поет, — шепнув посольський хлопчина, мій персональний суфлер.)

— ...ізвєстний футболіст і поет...

Публіка трепетно слухала. Вона чекала на світло зі Сходу, й ось воно прийшло до неї.

Стара була би щаслива, вона носилася зі мною, як дурень зі ступкою. Ще б пак — їй усміхнулося сонце материнства!

Я народився, щоб ректи істину.

— Ми партнери.

Аплодисменти.

— Ми НАДІЙНІ партнери. Нас не розʼєднають ні атомні бомби, ні землетруси.

Бурхливі аплодисменти.

Тут поважають сказане слово.

Панове, я не прима-балерина, не футболіст, який рве ворота красивими голами. Я — вбивця. Так, я зробив карʼєру. Я — тінь мого президента. Це і є справжня демократія — від параші до Маріїнського палацу. Мій президент зривав з перехожих хутряні шапки, як сьогодні це роблять ваші активісти на вулицях ваших чарівних міст. Він також був проти знущання над тваринами. У наші часи за таке не гладили по голівці. Він — ваш ґуру й предтеча. То була велика держава... Держава слави... Славія... Це вам не щось, панове, це — Славістика!

Я не Санта Клаус. Я — бізнесмен. Я не маю боргів, нікому нічого не винен. Я сповна з усіма розрахувався. Кажуть, що я — політик. Ще недавно мені таке й не приснилося б. Але якщо ви кажете, що це так, я не заперечую. Мені тиснуть руку, я — один із тих, від кого щось залежить. Це не зовсім моє. Я чоловік простий. Світ моєї старої, світ, у якому я виріс, ближчий і зрозуміліший мені. Як би це вам пояснити... Я розумію його без перекладача.

Ми прямували до виходу — крізь галас, тисняву, повз мікрофони...

— Будь ласка, кілька слів.

Молода, в джинсах, ще майже шмаркачка загородила собою шлях. Кілька слів? На це, лялюню, потрібен час. Кількома словами не обійдеться. Це значно довша історія. Колись іншим разом я розповім тобі про все, що тебе цікавить. Пропустимо по коньячку, якщо ти не проти.

Я — один із них. Чим я гірший? Тим, що вколошкав фізичного батька? Від подібного ніхто не застрахований.

Я звільнив землю від кількох мерзотників — не думаю, що хтось надто сильно побивався за ними. Я — вовк. Тобі нічого не загрожує. Якщо ж ти смердиш, якщо ти смердиш зсередини, з глибини твого гнилого нутра, тебе можуть зачепити мої гострі зуби. Це я так, образно, як мовлять у нас. У нашій Країні-Славістиці.

А тепер — коронний номер. Моя вставна щелепа. Свої зуби я подарував тюремним наглядачам — на згадку, щоб не забували про мене. Плата за прозріння. Могло обійтися дорожче. За вбивство — те перше, якого я не скоював.

Ви облажалися? Вас лоханули? Ви самі цього просите, як мій покійний братан-зведенюк чергової дози, щоразу нової й нової. Одного дня все це кепсько завершується. Ваша ціна — кілограм гречки.

Справжній вбивця — хто вбиває надію. Що було б зі старою, якби вона не трималася за промінчик світла? Що сталося би зі мною, якби вона не вірила в мене, відчайдушно і неослабно? Стара привозила передачі, днювала і ночувала під зоною, а я не бачив ні її, ні хавки. Те, що стара відривала від себе, згрібаючи останні копійки, зжирали наглядачі і їхні діти. Уявіть, як вони все це апетитно наминають, у той час як ви хлебчете помиї.

Авжеж, я не завжди був політиком і бізнесменом. Я піднявся із дна. Мене ніхто не запитував, чи хотілось мені там бути. І, як ви здогадуєтесь, повертатись туди я не збираюся.

Ваші кривдники винайшли кнопку, яка одним натисканням знищить світ, проте так і не придумали ліків від раку. Або як відростити ногу. Чи щелепу. Їхнє мислення працює в іншому напрямку. Їхній геній процвітає на інших реґістрах. Такий світ давно вже заслужив, щоб його спустили в унітаз.

Добродії засіють світ соєю, якщо це приноситиме прибутки, змусивши вас жерти її від ранку до вечора. Засіють трупами вас і ваших дітей, якщо від цього наростуть проценти.

Одного дня ви захаркаєте кровʼю. Але фармаіндустрія до ваших послуг — все це чекає на вас. Мільярди таблеток, які вам належить проковтнути, щоб процвітав чийсь бізнес. У всього свій термін придатності — в людини теж. Незамінних немає. Збитки — це завжди кепсько. Збитки породжують кризи. Про це вам економісти джінґлбелз заспівають.

Хочете побачити, як деґрадує людина? Як розкладається живцем? Фізично й психічно. І що від неї на виході.

Хто ж відмовиться заробити? Ми були напівкровними, від спільного батька, лише довго нічого не знали про це (воно нам не дуже то й заважало). Від того, якого я прикінчив на порозі збудованого ним будинку. Ми перетнулися зрілими мужиками — я з моїм досвідом, він — зі своїм. Якщо людина прагне зруйнувати себе, їй ніщо не завадить. Проте брат є брат. Одного дня він відкинув копита. Загнувся від передозування.

Я — чистий. Я знаю свою ціну. Я нікого й нічого не зрікався. Як це написано... Я сягнув у кишеню, папірець усе ще лежав там, я добув і розгладив його. «Зерна неправди за собою...» — я зібгав і пожбурив його геть. Цидулка більше не знадобиться.

Червоний килим зміївся від автомобільних дверцят, зникаючи в глибинах освітленої кришталевими люстрами багатоповерхової споруди. Переді мною тут приймали Путіна.

Коли я йшов, з дерева впав листок. Запопадливий клерк кинувся прибирати його. Я втелющив підпис під угодою про економічне партнерство. Ще буде багато підписів — вирішальний поставить наш президент.

Того дня мене розривали на частини.

Опісля ми непогано розважилися. Всі вже лаштувались підводитись, як раптом директор Славістики заспівав, а потім поліз цілуватися. Я зупинив його — якомога делікатніше, щоб не нашкодити дружбі між народами.

В мене традиційна орієнтація — навіть тоді, коли вихилю. Я міцно стою на ногах. Матінка-земля носить мене. Вона все стерпить — ще не такого набачилася. Досить, що ми ходимо нею.

Коли ми покидали корчму, довелося взяти сусіда, з яким ми поруч просиділи вечір, в оберемок.

— Ти теж там працюєш? Він — твій директор? Хороший пацан.

— Ні...

— Нехороший?

— Хо...роший... Але...

— Але що?

— Він не мій... директор...

— А що ж ти за один?

— Я — автор...

— Автор чого?

— Просто автор.

Кент нализався. Він ледве тримався на ногах.

— Бидло... твердий кулак... інакше... — його язик обертався, авторові кортіло базікати.

Старий, це ти мені розказуєш?

І раптом його понесло:

— Як... я... люблю... вас... гуцулів...

— Я не гуцул, чудак.

— ...як... рідну... неньку...

— А батю?

— Батю? Мій батя... був... наці... Наці... Знаєш... хто... такий... наці?.. Нацист.

— Знаю. Мій старий таким, як твій батя, тельбухи випускав.

— Я... написав... про... нього... книжку...

— Про мого старого?

— Про батю...

— Мій старий — герой.

— Мій... батя... — чудак злякано роззирнувся, — теж.

— Ну і ти, сподіваюся, накатав про це?

— Тссс... тихіше... Ні...

— Чому?

— Не можна.

— Як то, не можна?

— Не ті... часи...

— А що ти написав?

— Що... він... свиня...

— Він тебе лупцював?

— Я... не знав... його... Не пригадую... Мені... було... два... роки...

На будинках ліпилися поторочі, жінки в туніках, чуваки з опущеними заборолами й усілякий інший архітектурний мотлох, про який нам втюхували на екскурсії.

— Тобі куди?

Він не знав. Я заніс його в порожній трамвай.

Мій супутник виявився важкуватим кнурякою.

— Довези мого друга додому, — кинув я водієві, а тоді обернувся в салон. — Ти де живеш?

Той, кого я назвав другом, щось нерозбірливо прохарамаркав. Я згадав, як він розводився в ресторані про якесь сільце під столицею. Запрошував мене туди: «Ти мій гість». Авжеж, я твій гість, тільки іншим разом.

— Запамʼятав? — запитав я у водія. — Отуди й довези його. Там його дім.

Я спробував пояснити, що таке дім.

Водій запротестував, однак я втиснув в його клешню двадцятку:

— Це тобі на чай.

Коли я покидав трамвай, мій компаньйон блаженно хропів.

Посольство все оплатило.

Я не бідний.

Демократія — не така й кепська штука.

Демократія не найгірша річ, щоправда, вряди-годи вона страждає запорами. Особливо така недосконала, як у нас. Треба клізми, щоб проштовхнути її.

Для мене то була невеличка розминка.

Я сумлінно виконував свою частину угоди, проте всім, звісно, не догодиш.

Я — практик.

Моє діло — не писати, а пропихати закони.

Я товк мордяки. Мною пишалися. Виконавши місію, я скромно покидав сесійний зал. Вкинувши в буфеті з десяток бутербродів з ікрою, я зникав геть. Я — чоловік зайнятий. На мене чекали справи.

Бізнес-партнери — колись інструкторові, тепер мої — дружно потиснулися. В повазі до мене. В памʼять про інструктора.

Справедливість неодмінно восторжествує.

Я не маю кому звіритися.

До мене ніхто не підгребеться — кишка тонка.

Я сам собі духівник.

Я плювати хотів на закон. Правила — для лохів. Одного разу закон закатав мене в асфальт, але я вибрався звідти й ось стою перед вами. Сьогодні лягаві звітують мені. Все змінюється. «Хто був нічим, той стане всім».

Соціальні ліфти в нас працюють не гірше, ніж будь-де інде. Я — живий приклад. Ще не народився той, який зігне мене у підкову. Ніхто не буде мене повчати. Гей ти, жовторотий. Так, ти. Спершу відсьорбни, а тоді крякнеш.

...Відколи прийшов туди, не покидало враження, що десь я вже бачив його. Наче ми вже колись зустрічалися. Когось він нагадував. Наче хтось інший заховався під маскою його лиця — звідти, з далекого минулого.

Я не перекидав риштування — зачепив, як проходив, плечем, всяке буває.

А може, він сам похитнувся? Пішла обертом голова... Якимось миршавеньким був — такого вітерець здує.

Він і без мене на ладан дихав. Кажуть, у нього рак був в останній стадії — падіння звільнило його від зайвих страждань.

Я прийшов до тебе, крихітко, але не застав тебе, і це дещо спантеличило мене. Що вдієш — так склались обставини.

Краще поділись, чим він привабив тебе. Ніяк не второпаю. Отим смішним, примітивним мазюканням?

Жартуєш.

Я знаю, що ти жартуєш.

Скажи мені:

— Я жартую.

Два слова.

І все знову буде, як колись.

...........................................................................................

Не побоялась приїхати сюди. Що ж, відчайдушності в неї не відбереш.

Приперлася з дочкою-калікою, яку нажила зі своїм богомазом. Мабуть, щоб розчулити.

— Відпусти.

— Кого?

— Не клей ідіота.

— Викладай, що знаєш.

— Материнське чуття.

— Брешеш. У тебе немає сина. В тебе його просто не могло бути.

— Кому, як не тобі, це знати.

— Чи я щось проґавив?

— Ти багато всього проґавив.

— Висловлюйся ясніше.

— Хіба не ясно?

— Що це все означає?

— Він — її брат.

Вона показала на малу. Я мовчки вивчав обох. Мені це не подобалося. Проте вона все ще подобалася мені.

— Напіврідний, — додала.

Суттєве уточнення. Це щось пояснювало. Дещо, ймовірно, змінювало.

— Он воно що.

Перед тим як обоє знюхались, хилячок мав сімʼю і дітей. Хто б подумав! Від такого рідна жінка чкурнула — кому потрібні невдахи?

Я запропонував прийняти її разом з дочкою — зараз, у непевні часи. Перешумить, а там побачимо. Я ладний був заплющити на все очі. На її походеньки. На хамовитий тон.

Вона відмовилася:

— Двічі в ту саму річку не ввійдеш.

Філософ-мазюкало навчив, ще б пак — сама до такого не додумалася б. А колись була не такою норовливою.

Якби не комизилась, дійшли б згоди. Хай там як, ми з нею не чужі. Колись ми прекрасно розумілися. Кінець кінцем, не я, а вона прилипла до мене.

— А що ти пропонуєш навзамін?

— Ти негайно відпустиш його!

Вона не мала що запропонувати.

— Це несерйозно.

Я не потерплю хамства. Навіть від неї.

— Ти ж людина.

Ти це запитуєш, крихітко, чи стверджуєш?

— Ти пропонуєш мені прогулятися по моргах? І заради цього ти так далеко їхала? Мило, нічого не скажеш. Тільки я тобі в цьому не компаньйон. Мої ноги вже не ті.

............................................................................................

— Візьмешся?

Погляди присутніх звернулись до мене.

Щось раптом, куди не глянь, чудиться. Пацюки повисувалися з нір. Невже це ті самі нікчеми, з якими я протирав за партою штани? Їхні діти? Я щось таки справді проґавив...

Ми зібрались в сюїті готелю — в тому самому складі, як тоді, коли вони запросили мене, щоб зробити пропозицію.

Цього разу з нами був ще один, якого представили гостем.

— Може, це висадились марсіани?

Коли я пожартував, гостя пересмикнуло, він на секунду відвернувся від вікна, крізь яке напружено вдивлявся в долину, на місто — туди, звідки крізь щільні, надійно зачинені стулки проникав у приміщення шум.

Гупали барабани.

Смерділо горілою ґумою.

Гуркіт безупинно наростав.

Ще мить — і шиби не витримають тиску.

Чого підібгали хвости? Перешумить і вляжеться — не таке проходили. Гей ви —тихіше, ваші барабани ранять мій ніжний слух. Поважайте немолодого джентльмена, який дещо побачив у цьому житті. Спізнав на своїй шкурі.

Життя добряче пройшлося по мені. У вас ще все попереду. Завʼязуйте дитячий садок.Час дорослішати.

Приходьте — пропустимо коньячку. Погомонимо задушевно — тема завжди знайдеться. Або помовчимо. Мовчання народить істину — ви ж її шукаєте?

А знаєте, яка вона? Ось бачите цей бокал? Спалах сонця, чий промінь на долю секунди ковзне по склі перед тим, як згаснути, — це і є вона, ваша істина.

Те, що на дні, коли проковтнете останню краплю.

Стара познайомилася з інструктором перед тим, як вискочила заміж за старого. Вона не мала великого вибору. Коли завагітніла, інструктор був зеленим пацанюком, який тільки-­но закінчив школу. І бажанням одружуватися він не палав.

Ґарсоне, ще один!

Сонечко

Останнім було те речення. Воно кружляло, то розпливаючись, то виразнішаючи, віддалялось, а тоді знову близилося, механічно повторюване губами, наче інакше щезне, доки якоїсь миті зникло, розчинилося подібно до барв, що так і не викристалізувалися в сюжет.

З тупика, яким завершувалася вулиця, далі нагору вздовж просмоленого муру, ізольованого ґумовою прокладкою, що випиналася над землею, скрадалися вузькі бетонні сходи; встановлений освітлювати їх ліхтар безнадійно втонув у зелені. Над прорубаними в схилі ґаражами височіли одна попри одну рівною лінією тополі.

Речення виринуло разом із прокиданням, наче нікуди не зникало. То він вирубався, а воно чатувало — тут, поруч, безгучно, мов кіт біля господаря. То він провалився в сон без сновидінь, за який само могло б, як з гори бігти, правити. Вони запеклися на губах, два слова, з яких складалося. І риска між першим і другим. Коротшими є лише речення з одного.

Наткнувшись на прохолодний метал у кімнаті, в якій зависла нестерпна, зловлена в пастку задуха, від якої змокрів сам і промокла від поту білизна, пальці на секунду завмерли, а тоді узялись підносити бляшанку за бляшанкою і зараз же розчаровано відставляти, доки за якимось разом натрапили на те, що шукали.

Рештки рідини зволожили пересохлі губи, і рот заходився пожадливо ковтати, аж у горлянку скотилася остання крапля з гіркуватим присмаком, притлумивши, повністю, однак, так і не загасивши вогонь.

Ото й усе, що залишилося від бенкету. Водив за інерцією губами, як риба, що хапає повітря. Полічив бляшанки, згромаджені, мов круглі на гральній доріжці, даючись диву, що стільки вквасив — сам, без компанії, наодинці з собою. Давно такого з ним не було. Раз на місяць вирушав на гуртівню, куди постачали ввізне непляшкове, яким затарювався; міцно тримався його — чи не на згадку про той перший раз, солодкий і гіркуватий, як сама рідина. Воно смакувало жінкою і Парижем.

Його найпевніше заняття, оте вирушання по пиво, хоча розваг йому не бракувало — ні до того, ні згодом. На смак не відрізняючись від першого-ліпшого, пиво в бляшанках було таким, яким лише може бути відлуння спомину. Пив не його, а епізод, ту мить, що запала вглиб, оживаючи на характерний звук тріскаючого, коли його розламувати, алюмінію, й душок стабілізованого пійла, в якому вже не вчувалося духмяності жита, що бродить.

Хоча в холодильнику він завжди мав запас, та вдовільнявся однією, подібно до того, як вдовільнявся однією жінкою, лише раз опинившись у ліжку одночасно з двома, які, наче цього не досить, ще й виявилися матірʼю і донькою, після чого почувався збоченцем і змушений був переспати з багатьма іншими жінками, щоб знову все стало, як було. Це нагадувало похмілля, з якого ніяк не міг вичухратися. Щось було в цьому солодке й одночасно бридке, проте шанувався, аби подібним чином не влипнути вдруге.

Трунок приємно розморював — рівно настільки, що майже відразу поринав у безжурний сон. Він любив цю мить безтурботного відчалювання, хай хоч западається світ. Пиво — його снодійне, легкий поштовх в обійми сну з калейдоскопом видінь, що стиралися разом із прокиданням. А того вечора його переклинило, дарма що спека дошкуляла не більше, ніж напередодні: завислу в повітрі духотняву можна було мастити на хліб, такою густою, вʼязкою вона була; того ж вечора бляшанка за бляшанкою вижлуктив увесь запас. Й аж тоді якоїсь миті, далеко за північ, вирубався.

Незважаючи на кількість випитого, сон як рукою зняло. Хвилювання, що наростало, повернувшись разом з реченням, як вода після відпливу, перебило стан, характерний для закороткого сну і незвично раннього прокидання. Щось підхопило на свої крила і понесло в новий день.

Ще півгодини до шостої, а за вікном давно вже взялося на світ. Будильник на нічній шафці саме лаштувався задзеленчати, а він уже на ногах, бадьорий, сповнений завзяття, як серфінгіст на гребені хвилі. Вона накочувалася, а він дослухався до її нуртування, від якого крижаним подихом лоскотало нутрощі.

Надворі суттєво посвіжішало, спека останніх тижнів осіла сизим оксамитом на дахи, капоти й багажники вилаштуваних вздовж бордюру безґаражних пересувних засобів екстракласу. Коли рушив, кілька краплин скотилося по лобовому склі, наче чиїсь сльози, проклавши вологі сліди, що висохнуть, ще вуглини ночі не розжаряться до сліпучої пекельності дня.

Його порше губився миршавою жабкою між динозаврів, що дрімали один попри одного на стоянці. Білою фарбою на бордюрі було нанесено номерні знаки припаркованих автомобілів. Пересувні фортеці, куди їхні власники запаковували в будні дні сонних дітей, а на вікенд вирушали сімʼями в розважальні центри, споруджені, хоч і з розмахом, наче на один день, мовби саме життя — на один день. Мовби завтра нічого більше не буде. Тоді як його спортивного крою малюк був для нього сімʼєю, надійним, нерозлучним другом. Він привʼязався до нього так, наче автомобіль справді був живою істотою. Настільки звик, що кілька сотень метрів пішки здавалися йому нескінченною каторгою самотності, і ця понура перспектива спонукала сідати за кермо навіть тоді, коли досить було спуститися вулицею і повернути за ріг, так що довше шукав, де припаркуватися, ніж їхав. Вони чудово розумілися, без слів.

Два місця — водійське, на якому сидів, і те друге: від нього віяло теплом і парфумами. І ще чимось, що годі повністю осягнути. Воно відкривало віконце в світ, що нагадував йому світ його власного дитинства, світ більшості людей, збагненний і затишний — правильний світ, в якому все, як належиться. Його манило туди, проте щось стримувало від того, щоб стати таким, як усі. Будь-яка жінка, більшість жінок, з якими відривався по повній програмі, ладні були вирушити з ним туди — будь-куди, хоч до пекла, натякаючи й заохочуючи до спільної подорожі, дарували йому книжки, в одній йшлося про закоханих старців, які на порозі смерті вирушили в шлюбний круїз, тоді як він не мав уявлення, де опиниться у сімдесят років і що з ним тоді буде й не мав бажання думати про таке; він вчасно поривав з ними. І тим не менше воно наростало — подібно до мелодії, що то доносилася звідкись здалеку, то майже повністю пропадала. З глибин. З нього самого.

Сидіння й зараз пахло жінками — всіма тими, з якими знайомився на вечірках, по супермаркетах чи підчіпляв просто на вулиці. А йому завше фортунило — не без того, що автомобіль справляв враження: як на те пішло, враження справляли вони обоє. Хоча кожна нова пригода не відрізнялась від поперед­ньої, переживав щоразу все заново, наче вперше, так само, як щороку вперше наставала весна. Гайнути, витискаючи швидкість, — це його. Шляхами, максимум з того, що вони дозволяли, якщо, звісно, не бажав розтрощитися в друзки.

То був квартал тих, які чогось досягли, — бізнесменів, суддів, прокурорів, державних службовців, — і він поміж ними, син батька. Два ряди триповерхових котеджів з терасами на припагорбний бік. Прикритий з одного боку горою, з іншого райський закуток заступали дерева, рештки монастирського саду, тоді як сам монастир не зберігся, відтак будинки, будинки і ще раз будинки, високі, низькі, старі, нові — полущені і посірілі, в однаково жалюгідному стані. Дерева відгороджували від них новий світ, мов від жахливої, невиліковної недуги. Наче не досить, поселення відокремлював цегляний, вище людського зросту мур. Один із котеджиків — його.

Колеса безшумно побігли новісінькою асфальтівкою, на найближчому розі автомобіль звернув у вуличку, що вела на схід, аби, досхочу напетлявшись, побігти-помчати на захід, навзмаг із сонцем.

Ось воно котиться, торкаючись обрію; велике, вогненне, воно ніколи ще не здавалося таким невимовно, неймовірно, бентежно досяжним. Сонце простягало назустріч жовтогаряче проміння — ще мить, і воно обгорне-обкутає ним, поглинувши його й автомобіль. Тієї миті, коли це мало статися, їх розʼєднав торс одноманітно-неперервної забудови.

Як зараз, те відчуття; воно зʼявилося, щойно нога торкнулась землі; коли відчинилися двері і в черзі пасажирів спускався трапом, причмелений перельотом і хаотичними думками, що кордебалетили у звільненій від загнузд голові.

Раніше, ще як літак відірвався від злітної смуги і почав набирати разом зі швидкістю висоту, вже тоді я відчув його. Воно заступило напругу від першого в житті польоту, з якою проходив контроль і сідав у літак. Наче з висотою рвалися пута, що привʼязували і звʼязували. Безпричинно щасливий, дарма що майже нічого не розумів — не до порівняння з іншими. Ця дрібничка дошкуляла не більше, ніж мешти, чиї чванливо задерті кирпи впивалися власною викличністю; новісінькі, ще до ладу не розходжені. «Ти вичепурився, наче до шлюбу», — незлостиво піджартовували, тоді як я до ладу з усіма ще не перезнайомився.

Стиляга, «стиль» якого формувався винятково з можливостей. Правильніше б, з виняткових можливостей. Щось середнє між ковбоєм і нареченим з підміського села — як же ж бо ще? Задоволений собою, та й підстав бути незадоволеним я не мав. Моя безпроблемність давала можливість сприймати все поблажливо, без зусиль входити за свого в першому-ліпшому товаристві. Сказати, що я привертав увагу, — не сказати нічого, це не так складно. Я викликав симпатію, якою якщо й зловживав, то рідко і без підступних намірів. Я не знав, що таке лихо. Я не журився і не створював труднощів. Не множ турбот, і вони не зʼїдатимуть тебе, — гасло, яке я вчасно засвоїв. Безклопітність ясніла великими літерами на моєму чолі. «Буде день наш безпечален, бо одна у нас мета». Мені часто казали, що зі мною легко, та я й сам це знаю. Мені ніколи не було складно — ні з іншими, ні з собою, а коли тобі легко з собою, тоді, хоч що діялося б, усе гаразд. Можете повірити мені на слово, мій козир — я сам.

Від першої хвилини поїздки ми обмінювалися французькою. Це був bon ton, гра, в якій я брав участь з усією обережністю невігласа і чарівною невимушеністю, притаманною моїй вдачі. Моє становище радше звеселяло мене, ніж непокоїло. Подібне виходить природним чином, щоправда, ти мусиш мати його в собі. «Paris, mon amour», — я вкидав час до часу, облесно всміхаючись. Небо звільняє від гризот, а я ніколи особливо й не переймався. Ми летіли на висоті десять тисяч метрів, за бортом мінус пʼятдесят, глибоко внизу розбуяла весна, зменшена до розмірів топографічної мапи. А в ілюмінатор світило сонце — сліпуче сяєво, сріблясто розсипане вздовж крила, наче кульки ртуті, мерехтливі й отруйні.

«Paris, mon amour» — ото й усе, однак його цілком вистачило: мене одностайно сприйняли за особливо витонченого, дотепного і скромного. Від колег, яких я не міг по-справжньому оцінити, мене відділяла нездоланна прірва — більша, ніж до землі піді мною. Та мене це, щиро кажучи, мало обходило, до того ж мого невігластва ніхто, здавалося, не помічав. Париж простерся перед нами — все, що я бажав, було моїм, а як щось не подобалося, я безщемно відкидав його. Нам фортунить в оберненій пропорції до того, наскільки ми все ускладнюємо.

Та крамничка, невеличкий універсам, куди я зайшов, — її розчахнені навстіж двері, підперті упаковкою пепсікол, розташовувалися напроти наших. Вона була тіснуватенька, зате в ній продавалася купа всього, включно з сорочками і шкарпетками, та головним асортиментом все-таки були харчі. Вона була просто завалена, все це нагадувало безлад, на полицях ще сяк-так посортований, а що не вмістилось на них, тулилося на підлозі, захаращуючи і без того вузький прохід.

Мені пощастило, бляшанка дивилася на мене, мовби благаючи: «Звільни мене з цієї неймовірної тисняви», а коли в номері гуртожитку готельного типу, куди нас поселили, я спорожнив її, відвʼязався останній канат. Човен поплив, а я розлігся, зручно і безтурботно. Потім я линув між небом і землею, на шлейках невидимого парашута, що напнувся білосніжним куполом. Я почувався, як тільки можна, безпечно. То було не пиво. То було шалене відчуття — неймовірне і незрівнянне.

Не скажу, що пійло було ідеальне, проте саме його я потребував. Я забив на всіх і на все, віддавшись цьому неймовірному відчуттю. На дорогу я прихопив таку саму, вихиливши останню краплю, коли ми приземлялися.

Мої супутники розривалися між спокусами Парижа, луврами-нотрдамами і левістросами в крикливих вітринах — оригінальними, несамопальними. Не знаю, як вони витримали все це, не позизоокішавши і не зідіотівши. Джинси перемогли врешті Делакруа — цілком прогнозоване завершення танталових мук. Я прекрасно розумів їх. Якщо існує співчуття, то я співчував. Всі ми прагнули модно одягатися, лише от не було в що. Небезпечно дориватися до добробуту з майже порожнім гаманцем.

Я був вільний від подібних страждань, я поготів був вільний — від усього, від будь-якого баласту. Я — чиста монета. Чіт або лишок. Мені раз у раз випадала фортуна. Одного разу мені подарували «Колеса фортуни», натякаючи на те, що я — щасливчик. Тільки от я не читаю книжок. Може, саме тому я щасливий. Одні — живуть, інші довідуються про життя з написаного. Поки вони шукають великої правди, життя пропливає повз них. Хто вже на що вродився. Я коваль власної долі.

Париж сам по собі був спокусою, в якій я на дурняк побував у добірному товаристві знавців французької. Це вивищувало мене у власних очах. Ні, я не комплексував — не знаю, що це таке: цього мене ніхто не навчав. Я — матеріаліст. Вірю у вільний секс. Маю на увазі — у світ перед моїми очима. Я почувався напрочуд комфортно, моя ситуація відкривала неповторну перспективу, якої бракувало моїм супутникам, — якби я був таким, як вони, відповідно й поводився б. Ми завжди на своєму місці.

Нещасні затоварилися по повній програмі — кому на що вистачило: одяг, фірмові лахи, піввалізи бельгійського шоколаду. Для цього вони ощадили на всьому, вони навіть у ресторан не дозволили собі сходити. Я пішов сам, нічого нікому не сказавши. Гроші помічніші, ніж знання мов. Я не мав бажання провокувати. На свій лад, я шкодував їх.

Я теж затарився — однією-однісінькою бляшанкою і флакончиком парфумів. Поцмулював пиво, доки летів літак; воно нагадувало мені про Париж і два тижні, які корова злизала язиком. Ну побачив я щось. Те незрівнянне відчуття, коли літак вперше відірвався від злітної смуги, раптом кудись зникло. Пиво ще якийсь час підтримувало його. Воно було, здається, з Фінляндії.

По прибуттю наш багаж суттєво облегшили. Моїм надбанням стала порожня бляшанка. Митник, розгодована шафа, недовірливо зазирнув досередини, відтак потрусив, перевернувши догори дном, — діловито, зі знанням справи, наче звідти зараз посипляться діаманти, тоді ще раз схопив мій паспорт з уже проставленим штемпелем і довго не віддавав, прискіпливо звіряючи фотографію, але то був я — що в паспорті, що в натурі.

Це я був тим, хто брав — від життя, від моменту, від усього. Коли плоди самі просяться в руки, лише дурний їх не прийме. Я насолоджувався — на відміну від французької, це не складало труднощів.

Свої франки я просадив — я звик жити поточним днем, не розпачаючи за вчорашнім, а завтрашній мене не обходив: що моє, не втече, в цьому я впевнився на сто відсотків. Бляшанка ще довго стояла в моїй кімнаті. Мій трофей, культурне, як це воно називається, надбання. Париж був універсамом, де на мене чекало фінське пиво. Й Аліна.

Прощальну вечірку ми влаштували в нашому тимчасовому пристанищі. Тієї ночі я довідався про існування Рембо й Метерлінка, трішки пришиблених чуваків. Всі вони крейзі — ті, кого вважають найкращими і без угаву цитують; життя дещо простіше, ніж вони його оспівують.

Тієї ночі я багато про що довідався. Мої супутники ще завзятіше щебетали французькою, хизуючись один перед одним, наче папужки, випущені з клітки, а я — що вдієш — цитував себе. Paris, mon amour, — невичерпне, як сама Франція. Мов універсам напроти гуртожитку. Наостанок ми з Аліною опинилися в моїй кімнаті.

— А презерватив у тебе є?

Я дурнувато реготнув, тоді як Аліна з демонстративною шармантністю дістала з кишені пакетик.

— Справжні джентльмени носять ось тут, — я не встиг кліпнути, як, висмикнувши з нагрудної кишені гордість мого ґардероба, вона встромила туди пакетик, поправивши так, аби визирав краєчок. — Це аксесуар сучасного мужчини.

— Ти зіпсувала мою хустинку.

— Забудь, — Аліна провела долонею по ґудзиках моєї розщіпнутої під шиєю сорочки.

— І все-таки.

— Не сміши мене. Хустинка — позавчорашній день.

З цими словами Аліна поклала її собі на голову і виконала кілька рухів східного танцю — зі спокусливою недбалістю.

Аліна не була неофіткою, я — теж.

— Я напишу тобі.

— Ти це серйозно?

Питання заскочило мене.

— Розслабся, — кинула вона, зжалившись.

— Ти крута тьолка, — сказав я, щоб замʼяти промах.

— Ти не перший, від кого це чую, — відрубала Аліна, спостерігаючи, яке враження справлять її слова. — Слухай, як ти потрапив сюди?

— Не зрозумів, — я спробував зіграти варʼята. З дівчатами це завжди проходило, таке їм навіть подобалося.

— Не прикидайся шлангом. Ти ж нічого не шариш. Ти що, гадаєш, що я повелася на оте твоє «Paris, mon amour»? — перекривила вона.

Алінина французька була такою самою бездоганною, як кожний рух її еластичного тіла. Здавалося, наче французька була закладена в її хромосомах, як і її досконалість. Вона була втіленням зграбності й сексу — розкутого, без церемоній і умовностей. Аліна понад кордонами. Для неї не існувало меж. Я вітаю вільні стосунки.

— Знаєш, що?

— Ні, — я знизав плечима.

— Так хочеться заїхати по твоїй пиці.

Вона стояла наді мною — свідома себе і розпещена цією свідомістю. Аліна мала чим похизуватися. Нас єднала якась невловна подібність, як між сестрою і братом. Аліна вагалася, наче щось обмірковувала; примруживши очі, вона вивчала мене, проте вже за мить знову опинилася в ліжку.

— Павук. Негідник.

Пройшовши контроль, я обернувся — щось примусило мене зробити це. Не знаю, чи то був її погляд, проте саме вона вглядалася в мене. Якусь мить ми дивились одне на одного, тоді Аліна рвучко відвернулася. Мені здалося, вона розсердилася. Щось роздратувало її. Вихід один для всіх, проте далі нам було в різних напрямках.

Ми так і не обмінялися адресами. Аліна була епізодом, одним із багатьох. У мене не було сумніву, що я в неї — також. Я розчарував її — що ж, усі ми віримо у свою винятковість.

Поступово її риси змішалися з рисами інших жінок. Аліна перетворилася на спогад, що тьмянів, як усе, до чого доторкається час. Якби хтось кинув, що ми ще зустрінемося, я йому не повірив би. Як я вже казав, я вірю в дійсність, а не в казки. Я й зараз покладаюся тільки на неї.

Місто позаду додрімувало ранковий сон, попереду біг в заобрійну далеч шлях, наче хтось невидимий розгортав нескінченний килим. З узбіччя спурхнула зграйка перепілок, мовби звихрилися в повітря грудки попелясто-коричневої землі. Працівник автозаправної станції отетеріло вивалюєть­ся на мене, наче я — марево, і станція, і він сам; врешті він потягується і недоумкувато шкіриться. Мотель край дороги куняє в полоні блаженного забуття, скидаючись на зачарований замок. Далі, далі, вперед...

Я натискаю на газ, дорога вільна, порше мчить швидше і швидше — ще секунда, і колеса покинуть асфальт. Покриття вперше за багато років відремонтоване.

Крізь хрипоту проривається голос радіостанції, шукач перестрибує з ефемки на ефемку, ніде не затримуючись, — не те, не те, не те. Цей світанок воліє інакшої мелодії. Я ставлю «Океан Ельзи», щойно тоді він по-справжньому починається.

Я зупиняюся під вивіскою «ЦІЛОДОБОВО»; літери виграють неоном, ще не вимкнені. «ЦІЛОДОБОВО» — назва цієї й інших подібних придорожніх крамничок, що їх неможливо не помітити, навіть на великій швидкості.

В холодильній вітрині кілька загорнених у харчову плівку сендвічів і напої — кола, фанта, мінералка в півлітрових пластикових пляшках. На полиці — печиво «Артек», решта все — імпортне.

— Щось бажаєте?

В дівчини сонний голос. Моя поява вивела її з дрімоти.

— Кави, — кажу.

Вона апатично киває позад себе.

— Гарячої духмяної кави.

Це зайве, кава тепер скрізь однакова — від кавʼярні в центральній частині міста з навʼязливою й разом з тим досить вправною імітацією під давнину до такого, як цей, автомату в кутку придорожньої забігайлівки. Я пʼю ковток за ковтком. Різниться хіба що посуд, куди її наливають.

Пальці жмакають пластик, я кидаю його в заправлений поліетиленовим мішечком смітник. Коли виходжу, продавчиня дрімає в тій самій позі, в якій я її застав. Вибілене волосся спадає на складені руки. На маківці, при шкірі проступає його справжній колір. Я зручніше вмощуюся за кермом.

Коли стрілка сягає ста шістдесяти, час раптом зупиняється, мовби стоїть, а не їде автомобіль, застигають краєвиди — та сама неймовірно розтягнена панорама. Я мовби опиняюся в стані невагомості, який, однак, швидко закінчується.

Річка петляє туди-сюди, мов нитка, всилена в голку, тканиною, — щойно ліворуч, уже за мить вона вʼюниться з протилежного боку. Мости — один, другий, третій, сьомий, дванадцятий. Ландшафт гористішає, дорога починає петляти синхронно з річкою, лише не так різко. Я скидаю швидкість, змушений раз у раз пригальмовувати. Зненацька серед дороги козулі. Я витріщуюся на них, вони на мене, наше здивування взаємне. Спостерігаю за ними крізь лобове скло, доки вони нечутно зникають у хащах. Шлях вільний — а може, вони тільки примарились? Я рушаю — якомога тихіше, щоб не злякати ще свіжу зʼяву. Силуети тварин довго стоять перед очима.

Річка зміїться видолинком між гір, під схилом завмерла на одній нозі у воді чапля. Заправок — хоч греблю гати, заїзд з плетеним тином і переверненими догори дном горщиками — спершу з одного боку, через десяток кілометрів — з іншого. Мальви — відразу не розрізниш, справжні чи пластикові. Рідний кіч; крихітні діснейленди — картинка, яку вкладають у голову від народження. Села дедалі рідше підступають впритул до асфальту, вони воліють триматись на відстані, тулячись у видолинках між пагорбами.

Поодинокі автомобілі виринають мовби нізвідки й нестерпно повзуть — чи це тільки мені здається? Я залишаю їх один за одним позаду. За багато кілометрів їх заледве набігає десяток, доки раптом все змінюється.

Транспорту зненацька більшає, він уже тягнеться неперервною стрічкою. Це повзіння триває якийсь час, нудне, монотонне. Врешті ми зупиняємося, дарма що попереду нічого не видно — ні спостережних веж, ні шапки вʼїзної конструкції.

Водії збираються гуртиками, декотрі залишаються в салоні, стискаючи кермо, наче їх заціпило. Відкинутися на спинку, розслабитись, вимкнутися і мріяти з розплющеними очима, періодично підкочуючись на кілька метрів вперед; різкі рухи не працюють на тебе, час також не працює на тебе, він узяв тут тайм-аут; тут нічого не працює на тебе, зате усе решта — проти. Як я скучив за тобою, неповторний, незмінний кордоне... Мине тисяча років, і так само повзтимуть, а потім грітимуть панцир на сонці автомобілі.

Ні, таки нічого не змінилося. Аніскілечки. І не зміниться. Все — плоди наших рук. Ми живемо так, а нам знай видається, буцім ми заслуговуємо на щось краще. Ніхто нічого тобі не винен — зарубай це собі на носі.

Я йду через безбожно запльований асфальт на узбіччя, де повно лушпиння, недоїдків, блювотини від зіпсутих в теплі бутербродів, пластикового сміття. Цей пейзаж викликає огиду й бажання за всяку ціну вирватися вперед. Все це скидається на велике переселення, тоді як більшість тих, хто перетинає кордон, вертаються, чимало — того самого дня.

Я зводжусь навшпиньки що-небудь роздивитися. Все, що я бачу, — довгу валку транспорту, що тягнеться до металевої конструкції далеко попереду. Останній відтинок, довший від найдовшого дня. Тут кілометри вимірюються годинами, якщо ж не пощастить — добами; тут навчились в чеканні спати і жити. Від стічних рівчаків смердить сечею. Фруктові дерева на прилеглих подвірʼях нагадують обдерті оцурки й давно вже не плодоносять. Приблудні пси сновигають ватагами, підбираючи їстівні покидьки.

Я вертаюся за кермо. Ввімкнувши аварійку, легенько викочуюсь з черги. В пригоді стає досвід. І паспорт.

Не встигаю проїхати кількох метрів, як гурт чоловіків загороджує проїзд. Насуплені обличчя не налаштовані на балачку. Від мене жадають розвернутися. Що це означає, їм відомо незгірше за мене. Ґав тут не ловлять.

Похряснути годин так на вісім не входить у мої наміри. Зараз я дам повчальну лекцію, коротку і безкоштовну.

Я опускаю віконце. В моїй руці дипломатичний паспорт. Мій голос звучить владно, ледь грубувато. На їхніх пиках проступає розгубленість. Мені вдалося їх ошелешити, від їхньої самовпевненості мало що залишається — щось жалюгідне. Їхні мармизи подібні на зморщені в безпорадності пеніси. Дипломатичний паспорт годі сплутати з яким-небудь іншим.

— Я на службі.

Я кидаю це з недбалою незворушністю, вони нічого не можуть вдіяти. Виставу закінчено, хоча насправді це тільки антракт.

Чоловіки неохоче розступаються, з-під насуплених брів кремʼяхи їхніх очей викрешують злість. Тієї миті я уособлюю все ненависне, якого вони невідʼємна частина. Я не маю до них жодних претензій, я теж міг би отак бовваніти. На моєму місці вони повелися б так само, саме воно їх найбільше ятрить — що я не на їхньому, а вони не на моєму. Спокійно, пацани: кожний із нас на своєму місці. Я просуваюся на кілька десятків метрів вперед, а відчуття таке, наче здолав сотні кілометрів. Відстань — величина відносна.

Я рухаюся вздовж неперервної стрічки автомобілів, міліметр до міліметра розминаючись із зустрічними. На громіздкішому такий маневр не пройшов би. Я довго вибирав тебе, малюче. Я вдячно погладжую кермо.

Антракт закінчився. Ці — іншого штибу, дипломатичний паспорт їх не вразить. Таких не злякає ніщо, в них шкіра грубша, ніж в алігаторів. Вони зблискують жовтими, прокуреними зубами, що мов укриті іржею, проте все ще гострі ножі. Все одно я показую його. Вимахую, навіюючи на себе обурення. Я ладний приліпити його до їхніх засмаглих, порубаних зморшками мармиз. Ноумени з заклеєними закордонним паспортом фейсами. Вони поблажливо радять мені запхати його собі в одне місце.

— Ви що, не бачите, що в мене дипломатичний паспорт?

Один із них зневажливо спльовує. Це їхня колективна відповідь. Я бачу, як вона осідає зеленкуватим слизом у порохах.

Інший міцніше стискає зубами цигарку, недопалок стовбурчиться вгору і застережливо спалахує, наче червоне кружальце світлофора.

— Звільніть, будь ласка, дорогу.

Вони вивалюються на мене.

— Негайно звільніть проїзд!

— Ми вас не затримуємо.

Вони криво шкіряться, в одного бракує більшої половини зубів, проте це його не конфузить.

Ні, вони не затримують мене. Вони всього-на-всього стоять на дорозі. Я можу вийти і йти пішки. Вони знають, що я не зроблю цього.

Кордон — їхнє все, а день влітку достатньо довгий. Вуйки нікуди не квапляться. Вони задіяні в сфері послуг. Самозайнятість. Третій сектор. Їх не треба вчити, як робиться бізнес.

Ці підприємці, які ще вчора були селянами, сьогодні володіють ексклюзивним правом на просування далі. Дещо швидше, ніж загальна черга. Деколи суттєво швидше. Штрих до нескладеного ґросбуху винахідництва.

Вони торгують місцем у черзі, ненавʼязливо пропонуючи свої послуги, тоді як земля, на якій живуть, заростає бурʼянами.

На життя не тримають образ. Всі ми потроху шельмуємо. Всі ми звиваємось — подібно до річки по дорозі сюди, подібно до самого прокладеного між пагорбів шляху. Людина має тільки одне життя. Ви вірите в загробне царство? Гадаєте, тим, хто вам втирає про це, відомо щось більше? Якби мешкав он у тій халупі, я займався би цим самим. І кожний із вас.

Витягую сотку. Дядьки вимагають по одній на кожного. Тарифи змінилися. Ставки виросли.

— Забагато.

Я обурююся.

Вони впираються, проте сотки не віддають. Ці смердюхи облуплять кожного, хто попадеться в їхні лабети — хоч міністр, хоч президент: тут свої закони, своя держава. Тут життя наголяса, без святенництва. Тут ніхто нічого не обіцяє крім того, що здатний виконати.

Вони отримують те, що жадали, я — їхній супровід. Вони крокують попереду, мов свати, з божевільною урочистістю, театрально розчищаючи і без того вільний проїзд. Я смиренно кочуся назирці, терплячий до їхнього збиткування. Це їхнє свято. Вони мають мене за телепня, я не хочу розчаровувати їх, та й не так легко це.

Біля іржавого тарантаса процесія зупиняється. Один із них плюхається на вичовгане до дір сидіння, проте ще перш ніж він зачиняє двері, я заперечливо хитаю головою, тицяючи в дипломатичний паспорт.

Нарешті вони облишають ламати комедію, я викликаю в них щось на зразок поваги — я видавався їм суттєво придуркуватішим. Дядьки крекчуть, золотий зуб того з них, котрий сидить за кермом розвалюхи, так і не зачинивши двері, зблискує, як сонце перед тим як сховатись за обрій, і тієї ж миті я перестаю для них існувати.

Місце вони продадуть ще раз, охочі завжди знайдуться. Можна посипати голову попелом, а можна просуватись вперед. Я надаю перевагу останньому. Я — прагматик.

Перетнувши кордон, я раптом відчуваю, як смокче під ложечкою. Вистава відволікла мене від насущнішого; а може, це якраз вона його розвередила. Ця поїздка — ва-банк.

Між Дебреценом і Ніредьгазою я зупиняюся біля корчми. Коли відчиняю двері, в ніс вдаряє аромат паприки й прянощів. Я заслужив що-небудь перекусити, від ранку в мене ні рісочки в роті.

Йду в туалет, де паперовими рушничками ґлянцую взуття. Ця звичка виробилась у мене ще в школі, я роблю так скрізь. Тепер мешти, яким нічого особливо не бракувало, блищать, наче до них причепилися іскринки сонця. Тоді вмиваюся і поправляю зачіску. Я роздивляюся в дзеркалі своє лице, на якому жодних слідів пивної оргії, раннього вставання і кордонної вовтузні. Якщо не помиляюся, я влупив напередодні тижневий запас.

Дебрецен лежить на південь, і хоча до Ніредьгази ближче — я майже на вʼїзді до неї, — назви страв починаються з «дебреценський». Угорка сервірує дебреценський ґуляш, порцію «робін-бобін-ненажера» — либонь, у мене вираз відповідний. В плетеному кошичку скиби білого хліба, пухкі, грубо й разом з тим рівно накраяні. У приміщенні тихо-тихо. Я втуплююся в страву переді мною, щось домашнє здіймається в її розміреному паруванні, заколисливе, ладне затримати назавжди над шляхом, яким інші квапляться — хто в один бік, хто в протилежний.

Ґуляш смакує так само розкішно, як пахне. Я залюбки ще посидів би, одначе підводжуся йти. Більшу частину чайових угорка повертає назад:

— Це забагато.

Я не мушу знати угорську, щоб зрозуміти це. Проте дещо таки знаю, я запамʼятав його раз і назавжди:

— Нем тодом.

Мови — моя ахіллесова пʼята. Я сказав би кілька слів про її вроду.

— Ґуляш, — кажу я, складаючи пальці в пʼястук, за винятком великого, який підношу вгору. — Ґуляш — люкс.

Угорка відповідає щось, усміхаючись, я також усміхаюся. Попереду ще чимало корчм.

— Забагато, — кельнерка наполеглива. На її білому фартусі різнобарвні контури розрізаних навпіл овочів і жодної плями. Кожна деталь навіює затишок. Тут не панує розхристаності, характерної для подібних закладів по той бік кордону. По той бік... Як швидко змінюється перспектива! На цій думці я відчуваю неймовірне полегшення. Напевно, страва у шлунку робить свою справу. Голод напружує, від нього ще ніхто не став ситим.

Схоже, угорка тут і за офіціантку, і за куховарку, і за господиню.

— Нем тодом, — я розводжу руками.

Мабуть, у мене жахливий акцент, однак угорка не дає цього взнаки. Вона кладе монети на стіл. Дві двохсотки. Це менше, ніж півтора долара, на скількись там центів. У світі, де тебе за кілька шелягів у найкращому разі пустять з торбами, в найгіршому — скрутять вʼязи, я надаю перевагу дебреценському ґуляшу. Я ладний заплатити за нього подвійно. Зі щедрими чайовими.

Без грошей ти ніхто, тебе не існує. Мені їх ніколи не бракувало, але раніше я так не казав. Думки приходять повільно, а тоді вже не покидають. Орудуйте ліктями, не ловіть ґав, не слухайте демагогів, — це моя вам дружня порада; мій, якщо хочете, заповіт: те, що урвете, ваше. Гроші — ваше все. Бо тільки коли ви їх матимете донесхочу, коли ними блюватимете, щойно тоді збагнете, що вам їх не треба. І ніколи не було потрібно. Нічого не потрібно. Щоправда, буде запізно. Се ля ві, як кажуть в Парижі. Коли я прямую до дверей, жінка згрібає їх і йде вслід за мною.

Платанові, єдиному дереву, чиї простерті над корчмою гілки відкидають тінь, всю благословенність якої вповні можна буде оцінити вже за годину-дві, з сотня, якщо не більше, років. Другого дерева поруч немає. Ні дерева, ні куща. За Дебреценом тягнеться пушта.

Схоже, платан посадили, коли поставили першу корчму. Цій також уже чимало. І тільки жінці не більше тридцятки. Якщо це родинне, то до вісімдесят девʼятого вони орендували корчму самі в себе, тоді як у нас навіть такого не було.

Платан — його я також завдячую Парижеві. Скільки назв дерев нам відомо? Я механічно загинаю пальці. Не думаю, що пересічна людина знає більше.

Раптом мені хочеться запропонувати моїй господині вільне місце поруч в автомобілі. Ця думка коротша від секунди — миттєвий спалах, проте жінка шаріється, наче прочитала її. Спілкування майбутнього обходитиметься без слів, наче фільм, що не потребуватиме озвучки. Якщо воно коли-небудь настане. Принаймні, в майбутнього було минуле, і про це варто памʼятати.

— Суперґуляш, — кидаю в опущене віконце, рушаючи з місця.

Угорка стоїть край дороги, її постать у фартусі і мереживній блузці віддаляється, спершу повільно, відтак швидше і швидше, доки перетворюється на невиразний силует, що якоїсь миті зливається з обрієм.

То було не більше, ніж мерехтіння уяви. Невеличка забава, що відволікала від одноманітної їзди, пучка адреналіну. Не думаю, що я легковажив. Я прокручував це щоразу, коли перетинав кордон, і щоразу нічого не ставалося. Був упевнений, що нічого й не може статися.

Коли ж це сталося, я виявився заскоченим. Я до останньої секунди вірив, що це звичайнісінька помилка, і все швидко владнається. Фантазії мають здатність матеріалізовуватися; передусім ті, що не треба. Хто і чому підставив мене, я не знав, та й це вже нічого не змінювало. Хоч і з великим запізненням, я таки добрався до місця призначення, одначе в цьому було ще менше сенсу.

Випірнувши з приміщення, митник дав знак зʼїхати вбік. Я роззирнувся, проте ні позаду, ні попереду нікого іншого, кого це могло б стосуватися, не було — то була смуга для власників дипломатичних паспортів.

Герой міг зупинити мене з якої-небудь іншої причини. З будь-якої, лише не цієї. Наприклад, щоб побажати «Щасливої дороги». Або поцікавитися, що нового там, звідки я їду. Або замовити щось. Або щибнути цигарку. Однак усе виявилося серйознішим.

Ось митник бачить номерний знак і наліпку CD, він просто не може не бачити їх.

— Ваші документи, будь ласка.

Цієї миті з приміщення вигулькують його напарники.

— Відчиніть багажник.

Я не рухаюся. На мене сходить спокій. Я ніколи не думав, як поведуся в такій ситуації. Чекаю, коли мені віддадуть документи, проте митник зволікає. Він нікуди не квапиться, це його служба.

— Нем тодом?

Я вловлюю в його голосі глузливу нотку, змішану з невдоволенням. З дипломатами так не розмовляють.

Очевидно, йому ще ніколи не випадало нагоди трусити рідного консула, й ось сьогодні він може нарешті постати в усій красі.

Митник — дядько в літах: сиве волосся, сиві вуса і викотом черево. Втикає на добробут онуків. Й ось відкрилась нагода вислужитися перед тим, як вийти на пенсію. В подяку отримає іменний годинник з підписом премʼєр-міністра. Цікаво, як довго вони чекали на мене?

— Не розумію.

— Не розумієте?

— Ні. Що це означає?

— Це й означає.

Опиняючись перед очевидним, ми відмовляємось сприймати його.

— Усе гаразд, — кажу.

— Що?! — він визвірюється на мене.

— Що? — горлаю й собі.

Це дещо присаджує його, одначе по суті нічого не змінює.

— Я ж переклав вам. Працюєте консулом і не розумієте? Он я звичайний митник, а дещо тямлю, — мовив мій співрозмовник з притиском на «звичайний».

— В Словаччині.

— Вийдіть з машини, — скомандував він і, долаючи нехіть, додав. — Будь ласка.

Він усе ще не певний — на одній шальці мій статус, на іншій — відмашка, яку отримав. Час до часу таких, як він, на когось спускають. Всі вони на коротенькому повідку. Шальки усе ще хитаються, проте котрась із них таки переважить.

— Ви не маєте права. В мене дипломатичний паспорт. Це помилка — ви щось переплутали. На мене поширюється недоторканність. У мене імунітет.

— У мене також імунітет.

— Я поскаржуся.

— Як тільки завершимо огляд.

І тоді вони взялись до роботи, перетельбушивши буквально все, не пощадивши ні футболок, ні трусів, кожний папірець, кожну найнікчемнішу річ.

Розправившись з валізою і спортивною сумкою, вони з такою самою незворушною цілеспрямованістю взялися за автомобіль. Було в їхніх рухах щось потворне й пластичне. Я почувався студентом-початківцем в анатомічному кабінеті.

Я не спізнав ні страху, ні хвилювання. Рутинність і впевненість, з якою вони орудували, дивним чином навіювала спокій, наче все, що відбувалося, зовсім не стосувалось мене.

Так діють лише тоді, коли знають, заради чого. Не завдавши собі клопоту простукати метал, як це роблять, рухаючись навмання, вони відразу перейшли до суті, один — з одного боку, другий — з іншого, розкрутивши кожну шурупку, освітивши ліхтариком найвіддаленішу заглибинку, тоді як третій наглядав і асистував.

Коли перший блок вислизнув просто в руки одного з них, всі троє перезирнулися. Я волів би, щоб це було те, що їх цікавило.

На жаль, вони шукали не цигарки — досить було їхніх спантеличених мармиз, щоб це втеленькати. Виклавши блок за блоком, наче усунувши незаплановану перешкоду, вони продовжили огляд. Їхні рухи ставали неквапливішими, обережнішими, пластичнішими, передчуваючи урочистість моменту, до якого несхибно наближалися, наче знали все наперед, збоченськи відтягуючи солодку мить істини.

Я надав би перевагу філософському мовчанню, проте довелось відповісти на кілька запитань. Я сказав, що нічого не знаю. Не думаю, що хтось на моєму місці зімпровізував би щось дотепніше. Я повторював це, як мантру. Поводився так, наче вперше побачив цигарки і те друге, яке вони обережно виклали; не те щоб це була безпрограшна тактика — іншої я не мав.

Знайшовши пакунок, вони заспокоїлись. Автомобіль враз перестав цікавити їх. Тоді в мене ще не було порше, і я користувався службовою тачкою. Їхній успіх — чийсь провал; того разу мій.

— Воно само опинилося там, ге?

Я не стверджував цього. Я ще раз повторив, що я, як і вони, вперше це все бачу.

— Це провокація.

— Що ви маєте на увазі? — вони наїжачилися.

— Мене підставили. Мене зумисне підставили, — докинув я. І в цій підставі вони брали участь. Їм була відведена роль тих, хто бере на гарячому. Вони були всього-на-всього інструментом.

— Ваші спільнички.

Вони подивилися на мене з ноткою жалю і зневаги. Їм не конче хотілось цим займатися, однак професійний азарт і нагода вислужитися здобули гору.

— Я не знаю, про що ви говорите.

— Про автомобіль. Ви ж не будете заперечувати, що його нафаршували?

Я кивнув.

— От і добре.

— Я не маю до цього ніякого стосунку.

— Ви хочете сказати, що це відбулося без Вашого відома?

— Я вже пояснив вам.

— І як ви це уявляєте?

— Звідки мені знати?!

— Ну не ми ж вам підлаштували...

А таки підлаштували. Хоча, звісно, не вони. До них я не мав претензій. У мене поготів не буває претензій. Не я до них причепився.

— Це дискредитація мене.

— Можливо.

— Це все зроблено зумисне.

— І ви ні про що не здогадувались...

— Саме так.

— Але ж це професійна робота!

— Я тут ні до чого.

— Знаєте, скільки часу на це потрібно?

Я знизав плечима.

— Чимало.

Я мовчав.

— Треба було пововтузитися.

Їм теж довелось пововтузитися.

— Ви передавали комусь ключі?

— Ключі завжди в мене, — це було правдою.

Де можна, я поклав не брехати. Поруч із правдою брехня видавалася переконливішою. Я не мав наміру їх заплутувати; вони щось знали — ймовірно, не все. Головне — нічого не визнавати. Все заперечувати. Все, крім очевидного. Передусім, свою причетність.

— Коли ви вʼїхали в країну?

— Вам це відомо не гірше за мене.

Вони повторили запитання. Я назвав дату. Пропонуючи дрібні козирі, вони заманювали в пастку.

— І Ви не здогадувалися, що переправляєте нелегальний вантаж?

— Ні. Яким чином?

— Щось могли помітити.

— Що?

— Наприклад, хтось побував в автомобілі.

— Ні.

— Нічого підозрілого?

— Ні.

— Ніяких слідів стороннього втручання?

— Ні.

— Нічого, що насторожило б?

— Ні.

— Жодної дрібниці?

— Ні.

— Нічогісінько?

— Я вже відповів.

— Добре подумайте.

На секунду я завагався.

— Ні, — повторив я.

Від контрабандистів їх відрізняв службовий одяг — уніформа була їхнім алібі. Вона ставила їх на виграшний бік, забезпечуючи розкішними садибами і шикарними поза­шляховиками. Якщо ти ні на що не придатний, а хочеш жити, як біла людина, — стань митником.

Мені хотілось розреготатися в їхні вгодовані пики. Тоді я не зробив цього. На їхньому боці був закон. Плюс бонуси у вигляді знайденого.

В мою версію, хоч як я намагався надати їй переконливої подоби, ніхто не повірив, а кращої я запропонувати не міг.

З автомобілем усе окей — службових тачок не конфісковують. Зі мною теж все окей. Зі мною завжди все окей. Я перегортую цю сторінку і рухаюсь далі. Залишається щось подібне до осаду. Я розтираю його зубами. Чую, як воно скрегоче, наче пісок. Мов кава найгіршого ґатунку, перепечена і гірка, яку в девʼяностих варили по тісних забігайлівках, в яких завжди бракувало освітлення.

— Ви все заперечуєте?

Не зовсім так. Смішно відкидати очевидне. Я не заперечував, що я водій цього автомобіля. Не заперечував, що саме в ньому виявлено цигарки і пакунок.

— Ви палите?

— Ні.

— Закортіло підзаробити?

—Не мені.

— А кому?

— Я ж уже пояснив.

Дідька лисого вони щось довели б. До цигарок я не доторкався і навіть не бачив їх. Лише сідав за кермо і їхав, а потім отримував певну суму — невеличку компенсацію за згоду підсобити.

Я надавач послуг. Всі ми надаємо їх у тому чи іншому вигляді. Всі ми давно вже крутимося в цій сфері. Останніми їх надають гробарі. Я спробував перейти в наступ.

Консульську службу довелося покинути. Бог свідок, я не тримався за неї. Я пішов звідти так само, як і прийшов туди — з валізкою і спортивною сумкою. Посол був у себе, він потиснув мені руку і побажав усього найкращого. На новій роботі. І провів до дверей.

Далі мене проводжали жінки. Скільки себе памʼятаю, мене завжди проводжають жінки. Я не бажаю, щоб вони йшли за моєю труною скорботні і мовчазні. Не хочу, щоб безутішно стеналися над моїм трупом. Хай згадують, як ми трахалися. Хай стогнуть від задоволення. Хай сльози радості скрапують на мою труну.

— Нам тебе бракуватиме.

— Мені тебе теж.

Ця зробить карʼєру. Посол накинув на неї оком. Ще б пак. Його власна, як жаба. Де він таку вишпортав? Зате, подейкують, завдяки їй зробив карʼєру. Найслушніша пора, щоб я покинув сцену і не заважав розвиватися любовній інтризі. Якщо жінка у нашій дипломатії коли-небудь чогось доможеться, то нею буде нова коханка посла.

Без жінок світ звироднів би набагато швидше. Своєю присутністю вони помʼякшують потворну невідворотність його колективної деградації. Я кохаю вас, представниці прекрасної статі. Змінити теперішній час на минулий, й епітафія готова. Бувають гірші. Вважайте це моїм любовним зізнанням.

Ми поцілувалися в губи, солодко і взасмокт, з самозабутньою викличністю, як уміла тільки вона, перетворивши присутніх на жалюгідних статистів, наче звільнили не мене, а їх: славна й смілива мала. Якби я тримався за місце консула, то хіба ради неї.

Вона поставила на кін свою карʼєру. На секунду я завагався. Ми народжуємося на світ, щоб наповнювати його сенсами. Ви хочете, щоб я повірив у це? Ми наповнюємо світ безсенсовністю всього, що робимо. І злягання — ще найсвітліше, що може бути, інакше давно вже запанувала б пітьма.

Я вільний птах, ні від кого не залежу. Я можу собі дозволити це. Клав я на лицедійство. Я ніколи до кінця не був у системі. Щоразу, коли переді мною відкривалася брама нових, за­хмарних можливостей, щось у мені надламувалося.

Я поправив дзеркало, з нього до мене всміхнувся чоловік у розквіті зрілості, його біляве волосся спадало на чоло і неслухняно кучерявилося на скронях, а дводенний заріст на щоках надавав схожості з голлівудським актором, який впарює супер-пупер порохотяги, що самі їздять і прибирають. Або спортивне взуття. Або ще якусь бридню. Або жере піцу на десятках тисяч рекламних щитів одночасно. Скоро ми нічого не знатимемо про життя. Одного дня воно перетвориться на супермаркет — ми вже в ньому безперервно скуповуємося. Я беру тільки найнеобхідніше, щоб уповні спізнати його неповторний аромат.

Я закінчив звичайний інститут. Таких, як я, тисячі. Мій диплом засвідчує пересічні успіхи; як і в решту дипломів, туди також вписано «спеціаліст». Коли я починав навчання, нам заливали одне, а коли закінчував, — протилежне. Диплом мені не потрібен. Скільки в мене зайвих речей? Не так багато. Могло нагромадитись більше.

Щось зі мною не так. Мені постійно звертали на це увагу. Я сам це знаю. Якоюсь мірою мені шкода цей світ. Я зробив вибір. Надаю перевагу неробству у своє задоволення. Я не ловець ілюзій. Я вмикаю запалення. Гуркотіння мотора виводить зі ступору.

Віртуозність, з якою були ущільнені порожнини і нішки, заслуговувала визнання. Не думав, що в звичайний легковик можна так щедро нафаршувати. Скидаю, панове контрабандисти, капелюха.

Завдяки митникам я вперше побачив, як це робиться, — товар закладали і викладали без моєї присутності. Крапля в морі на тлі фургонів, що день у день перетинають кордон під прикриттям спецслужб, міністрів і, кажуть, самого президента. У цій епохальній веремії митникам відведена роль жалюгідних паяциків, проте своє вони також відстібають. Ми живемо в країні, де всі всіх ошукують, це наша суспільна угода.

Бізнес луснув, як мильна бульбашка. Якщо це взагалі бізнес — так собі, принагідна розвага з невеличкою винагородою. Додаток до основного заробітку. А що? Ви теж погодилися б. У цьому навіть щось було — проминати уніформованих лохів, які, можливо, про щось і здогадувалися, а може — ні. Кілька копійок на кишенькові витрати, ото й усе.

Мені це нічого не коштувало. Автомобіль начиняли без мене, я давав ключі, які мені акуратно приносили назад; те саме в пункті призначення, тож більшість моїх відповідей не далеко відбігали від дійсності.

Я запропонував спортивну сумку — все, що в машині, захищене дипломатичним імунітетом, я — теж. Партнери — назвімо їх так — відмовилися. Вони хотіли, аби все було, як належить: береженого Бог береже. Я знизав плечима — хай роблять, як знають.

Автомобіль мені повертали таким, яким я його давав, — коли завантажували товар і потому, як його вивантажили, також. У мене не було до них жодних претензій, стосовно всього іншого теж.

Того разу я попросив вкласти ось це. Послуга за послугу. Я не відмовляв їм упродовж тривалого часу. Мені здалося, настала пора, аби вони теж зробили що-небудь для мене. Я простягнув їм пакунок.

— Лише обережно.

Вони не запитували, що всередині. На них можна було покластися. Я й сьогодні впевнений, що здали мене не вони — інакше митників не спантеличили б цигарки.

Не думаю, що митники ламали комедію. Судячи з їхнього вигляду, особливими дарами природа на них не розщедрилася. Ланцюжок провисав кудись в іншому напрямку.

Прийшовши по ключі, я лише запитав:

— Де?

— Ось тут, — партнери постукали по заглибині під бардачком.

Богородице Діво, радуйся, благодатна Маріє... Благословенна ти між жінками і благословенний плід лона Твого... Вісімнадцять тисяч хрустких євро, з них половина — чистісінького, мов досвітня роса, навару: без педеве і відрахувань до пенсійного фонду.

Тільки бевзь завагався б.

Це країна, в якій усі, хто лише здатний, тікають геть. В якій ті, хто в ній виріс, ненавидять її. Ненавидять все. Обгиджують і оббирають, розтягують по шматках, продають, що тільки можна, а що годі загнати, нищать. В якій всякий з усього жадає вигоди. В якій усе перетворюється на товар — памʼять, земля, страждання, любов, смерть. Мовби населяє її не народ, а набрід — син-негідник, який обпльовує матір, а та корчиться в екстазі любові, надії і прощення, простягаючи руки назустріч потворі, яку породила.

Перетнувши кордон на Захід, водії збирали непотріб, щоб потім акуратно викинути його на якому-небудь паркінґу в призначену для відходів урну. А повернувшись, ті самі водії жбурляли сміття з вікон своїх автівок. Їхні лиця виражали лють, зневагу і затамовану образу. Вони ненавиділи землю, яка носила їх. За яку їх морили голодом. Яку вивозили вагонами. Затоплювали, фальшиво при цьому оспівуючи. Називали житницею. Її досі так називають.

Ніхто, хто захоплював, не отримував її по-справжньому. Ніхто не міг заволодіти її таємницею. Мільйони вгноїли її своїми тілами, а ще мільйони зросили потом і кровʼю. Земля достатку, на якій незатишно. Мовби на ній прокляття, невідь-ким і коли покладене.

Ті, хто покинули її, гадали раз і назавжди порвати з нею, проте не покидала їх вона. Кожна річ, яку взяли з собою, нагадувала про неї, кожний спогад був просякнутий її запахом. Вона приходила непозбувними снами, спокушала, доводила до нестями, повільно і невблаганно перетворювалася з пекла на рай — солодкий і втрачений.

Її годі забути. Вона невідступно нагадувала, нагадує і нагадуватиме про себе. Переслідуватиме до останнього подиху. До смерті й опісля, на тому світі, де чорнота небуття, що його слабкодуха людина силкується освітити вогником віри.

Хоч де опинимося, наша земля прийде по нас — хай в другому, третьому, четвертому поколінні.

Я лежу на землі, підібгавши ногу під живіт. Силкуюся пригадати, коли і як опинився тут; як це сталося. Мені здається, що ліг відпочити й незчувся, як поринув у міцний і тривалий сон, з якого оце прокинувся, а разом зі сновидіннями стерлася памʼять про те, що було, лише глухе ниття то наростає, то відступає.

Ніздрі вдихають її запах. Я чую шум, чую, як пульсує у ній життя, наче у велетенській істоті; наче вона так само жива, як ми. Земля щось розповідає, до мене долинає її голос. Вона тепла, як може бути теплим живе тіло, до якого доторкається твоє власне. Такою може бути тільки вона.

Від її лагідного шепоту ниття на мить відступає. Мені хочеться слухати ще і ще; хочеться, щоб вона не припиняла розмовляти зі мною і щоб тривало це вічно.

Раптом кортить спробувати її на смак — відчути, яка вона. Мені здається, що вона має бути солонувата, як твердий сир, що пахне собою й приправами. Я простягаю руку по грудку попереду, наче то грудка сиру, і мені смокче під ложечкою.

Від болю, що пронизує мене, я непритомнію.

Знову розплющивши очі, бачу бліді пальці, що недотягнулись до грудки на якийсь сантиметр. Вони здаються мені не моїми, ніби хтось доточив їх до моєї руки, як приладнують протез. Я пробую поворухнути ними, проте вони відмовляються підкорятись.

Грудки навколо постають згустками памʼяті, розкиданими частинками мене самого. Моїм збитим у кімʼяхи єством, подібно до того, як збивається, вурдячись, молоко.

І трава. Я чую шелест, упізнаю його. Розплющую очі і пробую усміхнутись. Хочу підвестись і дивитись на неї. Спивати поглядом і так віднайти рівновагу, силу в собі. Крізь біль спостерігаю, як погойдується стеблина.

Я ніколи не припускав, що доведеться змагатись за те, аби памʼятати.

Я був пестунчиком долі, як мій батько.

Ми з ним одного крою.

Сонце підбилося високо, тепер воно стоїть у недосяжній глибині блакитного, майже білого неба. Все більше і більше я віддаляюся від котеджу, від певних своєю одноманітністю днів, від годин, засохлих на дні бляшанок. Зненацька переді мною вся безглуздість затії. Я не маю однозначної відповіді. Я взагалі не маю її.

Рука міцніше стискає кермо, я прагну якнайшвидше вирватися з інертної смуги. Все це триває секунду, тоді миттєво розсіюється.

Що це було?

Не знаю.

На угорському боці траса вужчає; вона стелиться темно-сірою стьожкою з лінією посередині та обабіч, бездоганно рівний асфальт. Розмітка біжить швидше і швидше, мовби намотуючись на невидиму шпульку.

Я вмикаю диск і підкручую звук.

Пʼять-шість-сім. Будинок мав сім або вісім поверхів і плаский дах. Вікна виходили на пішохідну зону, від якої його відділяла поперечна, відкрита для автомобільного руху вулиця, над якою він у буквальному сенсі нависав. Вони дивилися в протилежний кінець, де на обрії мрів застружений олівець церковного шпиля. Фасад, крім вузької крайньої смуги праворуч, був кремовим, якими кремовими можуть бути штани, наче його зроблено із трикотажу. А потім будинки по обидва боки з крамницями на нижніх поверхах, філіями дорогих мереж і не менш дорогими бутиками.

З рибного ресторану на розі пахло висмаженою в багато разів перекипʼяченій олії рибою. Здавалося, наче там, за будинками, море. Тоді як море хлюпотіло далеко. Бризи осідали на порослих соснами схилах, не здолавши й першого зі смуги гірських хребтів. А до них — сотні кілометрів.

Ми вийшли в безвітряну тишу передобіддя. Сонце спокушало помірним травневим теплом. Хтось встромив у вазон на низькому виступі першого поверху недопалок.

— А ти не бажаєш надіслати листівку?

— Кому?

— Собі.

Вона справді надіслала — сама собі.

— А ти не знав?

— Ні.

— Так багато хто робить. Я побачила це в якомусь фільмі.

Ми теж були, наче у фільмі. В якомусь фільмі. І вулиця, якою йшли. Ще майже порожня, хоча день вже давно настав.

Ми — тіні, що відділяємося від мурів, будинків, дерев. Наше існування ми завдячуємо смужці світла, спроектованого на екран.

Потім у готелі ми допізна дивилися телевізор. В серіалах, які там крутили, поштівок ніхто нікому не надсилав. В рекламних перервах вона міряла придбаний одяг — сорочки зі штанами й коротенькими спідничками, що перетворювали її на дівчинку, якою вона так хотіла бути, і такі самі коротенькі сукні, роздивляючись при цьому свої ноги. Ноги були її пунктиком.

На черницю вона явно не змахувала. Починаючи від дверей, увесь прохід був заставлений покупками.

— Заплющ очі.

— Я заплющив.

— А тепер розплющ.

Вона постала переді мною у вишневих трусиках з прозорого мережива і такому самому ліфчику.

— Як я тобі?

— Королева.

— Ти це справді?

— Звичайно.

Мій тон переконав її. Вона хотіла, щоб я переконав її, а мені це нічого не коштувало.

— Ти не хочеш їх скинути?

— Ще й як.

Все одно їх треба було позбутися. Ліфчик вона залишила на собі. Вона звільнилась від нього серед ночі — спати в ньому виявилося не вельми зручно.

Це був той самий будинок з кремовим фасадом у вікнах і балконах і вертикальним мозаїчним сюжетом.

Я чув, як шелестів пісок і бачив перед собою море — прозору-прозору воду.

Я потягнувся до неї, спраглий її прохолоди.

Провів язиком по губах і відчув на них сіль.

Цвіла акація.

Я вірив у серйозність власних намірів. Хай там як, ми давно вже не шмаркачі.

Моря за рогом не було.

Та вулиця, де здавалося, досить звернути за ріг, щоб опинитися за другим чи третім перехрестям на пляжі. Довгенько довелося би тьопати! Я силкуюся пригадати, як вона називалася. Вона мала такий дивний напис. Cилкуюся впорядкувати літери на таблиці, що стоїть перед очима, наче я щойно звідти, проте нічого путнього не виходить. Вулиця могла називатися будь-як. Зараз це вже не має жодного значення.

Та химерна присутність моря, яке відрізняло її від подібних вулиць, однакових, наче створених за одним шаблоном.

...Її зґвалтували, а потім вбили. Можливо, задушили, а тоді ґвалтували. Поліції так і не пощастило вийти на вбивць. Мабуть, вони особливо й не напрягалися.

Успішна бізнесвумен. Комусь це не сподобалося. А може, не так. Я також займався бізнесом. Тоді ще займався. Наші інтереси не перетнулися, зате перетнулися ми. Жінка з харизмою, у неї був хлопчик. Не знаю, з ким він тепер — можливо, з родичами. Або в сиротинці.

Авжеж, пригадую. Ми вирушили в шопінґ-тур, проте наша поїздка більше нагадувала медовий місяць. Шлюбне турне перезрілих закоханих. Вік пішов їй на користь, додавши соку і смаку.

Трагедія сталася невдовзі по тому, як між нами усе завершилося.

Вона потребувала чоловіка, який торочив би їй про красу її ніг.

— У тебе чудові ноги.

— Справді?

— У тебе с п р а в д і чудові ноги.

Вона подобалася мені. Вся. І її харизма. Вона прорвала шаблон. Вона в усьому була нестандартна. Ледь екстравагантна. Жінка, яка порушила табу. Однією з перших, ще як тільки все починалося. Селф-мейд-вумен. Таке приваблює. Виявилося, не лише мене.

Я пробую пригадати, як вона виглядала. Мені хочеться, щоб то була якась інша жінка, не вона. Я намагаюсь переконати себе в цьому.

Труп лежав на тротуарі. Понівечений, у роздертій коротенькій спідничці — мабуть, одній із тих, які міряла в готельному номері. Вона одягалася тільки від відомих дизайнерів — могла собі це дозволити. Раніше дозволити собі цього не могла. Ні, вона не намагалась розчулити. Вона просто перемогла обставини. Жахливе, нестерпне дитинство. Вона мала право пишатися. Назовні вольова, вона прагнула того, що всі: розуміння. Трішки тепла. Звичайної ласки.

Машину виявили в лісо-посадковій смузі, вщент вигорілу. Кущі навколо теж почорніли. І стовбурі дерев. З попелу пробивалась цнотлива травичка.

Думки гнояться у голові, мов нарив, що ось-ось прорветься. Я відчуваю потребу перепочити. Намагаюся ні про що не думати. Памʼять неодмінно об щось перечіплюється.

Інколи здається, наче більше нічого не залишилося, крім цього вмістища, з якого раптом зʼявляється і вʼється нитка — синя, червона, зелена... На все, що було, забракне барв. Хай збережеться щось на те, яке буде.

Мить, і від них нічого не залишиться.

— Зроби щось!

Аби лише встигнути...

Вони саме вертаються із занять, двійко школярів. Вони щодня йдуть цим шляхом — безтурботно, яким лише безтурботним може пересуватись коридорами часу дитинство. На плечах в обох шкільні ранці. Вони щось жваво обговорюють.

Я шарпаю їх убік, а вже за мить місце, де ми щойно були, накриває вибухом. Хлопчаки навіть не встигають злякатися. Коли порох розвіюється, вони підступають ближче і роздивляються. Один із них розчовгує землю.

Хлопці задирають голови і показують вгору. Про всяк випадок обоє приступають до стіни і так просуваються один за одним до перехрестя. Тоді один звертає ліворуч, а інший іде прямо. Завтра вони побачаться знову.

Ти врятував два невинних життя.

А тепер зроби щось для себе.

Давно вже пора.

— Врятуй себе.

Хто це сказав?

Я озираюся, проте вулиці порожні.

Місто нагадує лабіринт з безлічі рукавів, якими безпечно гуляє вітер.

Тиша насторожує. Я притискаюсь до муру, тримаючи зброю напоготові, і так просуваюсь вперед.

Вітер.

Вітер куйовдить події. Звіюється раптово, підхоплюючи зачеплену на балконне перило теніску.

Зриває її разом з вішаком.

А тоді так само раптово вщухає.

Теніска приземлилася на сусідньому балконі. Я накинув сорочку і вийшов з дому.

Дівчина приїхала на три дні. То було таке саме помешкання, як моє. Його здавали таким, як вона, туристам, у ньому ніхто довше кількох ночей не зупинявся.

Там, звідки вона приїхала, такі самі будинки й балкони. Все таке саме.

— То ж що привело тебе сюди?

— Ти.

Я не супроводжував її на вокзал, ми виявили одну спільну рису: ні вона, ні я не любили прощавань. Мелодраматичний елемент не її.

Нас познайомив вітер.

Я біжу, ледь торкаючись ступнями поверхні. Мені здається, це триває одвічно; наче, скільки себе памʼятаю, біжу. Я ухиляюся від снопів, що сліпуче розтинають темряву. Подаюсь то вліво, то вправо. Виконую давній, як світ, ритуальний танок. Життя — студія, в якій тренуєш рухи однієї й тієї самої партії. Бачиш, як спалахує світло: «Увага, запис», — спершу кілька разів зблимує, а потім горить. Звукооператор за склом киває. З незлічі спроб хтось відбере згодом найкращу.

Зненацька щось впивається в мене, я зупиняюся. Щось липке на моїх долонях, я здивовано роздивляюсь його. Сильніше затискаю те місце. Незвична втома розбирає мене, ноги підкошуються. Хочеться лягти й відпочити...

Я не маю бажання підводитися. Більше не треба лавірувати між сліпучих снопів. Можна забутись і мріяти. Мрії — наче марихуана. Я міг би додати — памʼяті мого брата, що сколовся і спився.

Мій рідний брат — овоч. Привид, який блукає тими самими до набриднення рідними вулицями. Далеко звідси. Там, де ми разом виростали. Я ніяк не зберуся написати йому кілька слів. Він усе одно вже не прочитає. «У мене все добре». Життя має різні грані.

Я рухаюсь разом з поверхнею, на якій лежу, легко і плавно. Земля піді мною заспокійливо погойдується. Чую голос, який наспівує колискову, приємний тембр. Він не належить ані моїй матері, ані няні.

Раптом стає холодно, я хочу щось натягнути на себе, шукаю, чим би накритись. Мене дедалі сильніше морозить. Сліпучі снопи без угаву спалахують, тепер десь далі попереду. Світло перемістилося вбік. Воно зараз у вигляді цяток густого спалахування і згасання, наче вмикаються й відразу перегорають лампи. Життя — вольфрамова нитка.

Мені здається, якщо не рухатимусь, тіло зігріється.

Липковина все ще просочується крізь пальці, вже не так інтенсивно.

Я не хочу мерзнути.

Прийдіть і накрийте мене.

Я написав їй, що ні про що не шкодую. Якби не вітер, я сам закинув би вішак. «Ти того варта», — закінчив я лист.

Через кілька днів надійшла відповідь. Відповіді перебували в дорозі до тижня, іноді довше, на конверт наліплювали зубцювату поштову марку. Не пригадую, що вона зображувала; ні листа, ні конверта не збереглося — з мене кепський хранитель кореспонденцій.

(— Пане Оцифровувачу, Ви зугарні оцифрувати будь-який папірець, предмет, просторовий обʼєкт. А... життя — як Вам таке? Візьметеся? Вважайте це моїм Вам замовленням.

«Пане Оцифровувачу»...)

«Ти теж».

Відразу все стало на свої місця. Шалена дівчина. Здається, вона була трохи схиблена. Ми знаємося? Ні, ми не були знайомі. Небавом вона описала свої враження від міста. То були враження від нашого трахання. Красуня виявилася журналісткою-початківкою.

Вона надіслала мені ґлянц, для якого укладала рейтинґ. Так би мовити, мій співаторський примірник. Моє місто відкривало в ньому шпальту найсексуальніших. Вона уклала його на основі нашого знайомства. Репортаж потонув в океані подібного трешу.

— Ми секспартнери.

Атож. Дівчинка мала хибне уявлення про любов, а я не той, хто здатний її просвітити. В неї ще все попереду. Колись вона зробить своє перше велике відкриття, ставши нарешті по-справжньому дорослою.

Нічим цікавим, судячи з його відсутності в решті шпальт, воно не вирізнялося; в інших містах вітер не закидав тенісок на чужі балкони.

— Ти відкритий до світу?

— Я відкритий до тебе.

Вона намагалася взяти в мене інтервʼю. До мене це дійшло не відразу. Моя голова була забита нісенітницями.

Через десяток років, згадавши прізвище, я легко наґуґлив її. Вона мала профілі в усіх існуючих мережах. Вона вже не укладала рейтинґи, зате на мене посипалися її незліченні селфі — Європа, Африка, Азія, Чилі. Десь у Новій Зеландії вона тримала на руках тасманійського диявола. Симпатюля вигідно вирізнялася на тлі бідолашної тваринки; в цьому, мабуть, і полягав задум. Сама, з чоловіками — високими, опецькуватими, світлими, темними, кучерявими, білими, чорними, кольоровими, засмаглими, вилицюватими, вузькоокими, вкритими з голови до пʼят татуюваннями, з них можна було укласти енциклопедію рас і звичаїв. Всі вони були старшими за неї і всі, як один, щасливо шкірилися. Здавалось, вона обʼїздила світ лише для того, щоб досхочу нафоткатися. Купа зображень, в яких можна втонути. На старість вона сидітиме і роздивлятиметься їх. І показуватиме внукам. Якщо, звісно, їх матиме.

Я написав їй у приват, проте симпомпотка не відгукнулася. Можливо, повідомлення осіло в спамі; або ж я її більше не цікавив; не виключено, що вона взагалі не пригадувала мене, якому завдячувала дебют.

До нових спроб я не вдавався. Я написав їй просто так, знічевʼя. Мабуть, поволі старів.

Я був її першим редакційним завданням.

Вона виконала його на відмінно.

Завантаж своє фото з улюбленим пивом і виграй навколосвітній круїз для себе і найдорожчої тобі людини.

З улюбленим пивом без проблем.

Навколосвітній круїз відкладається.

Ця не остання.

Будуть іще нагоди.

Навколосвітні круїзи скоро вийдуть з моди, їх замінять — якщо щось вціліє, міжпланетні. Бунґало на краю універсуму. І квиток лише в один бік.

Останнього разу поранило двох школярів. І вчительку. Юну дівчину, яка на дозвіллі від основного ремесла перевʼязувала рани і влаштовувала лікнеп. Всі ми недоучки. Ми в неоплатному боргу перед нею. На таких тримається світ.

Гуртик учнів, які прийшли провести улюблену вчительку, спостерігає, як машина зникає в ніч; вони помітно розгублені. Війна робить чотирнадцятирічних дітей передчасно дорослими, яким відомо те, чого не знають їхні однолітки деінде; чого краще не знати. Є знання, які не збагачують. Більшість того, що нам відомо, ні на що не придатне.

Вони не втрачають витримки, коли починається обстріл, й розкисли, коли наздогнало їхню наставницю. Їхні однокашники відбулись подряпинами й переляком. Війна відбирає дитинство. Їх ніхто не запитав, чи хотіли вони цього. Чи хотів цього хтось із тих, котрі тут живуть. Мир приходить у снах, він перетворився на щось віддалене і недосяжне.

Мене не покидає впевненість, що дівчина неодмінно повернеться. Вона з тих, хто легко не здається. Вона боролася за життя інших, тепер їй доведеться позмагатися за своє.

Більшості вікон у школі немає, а на носі зима. Школа — улюблена мішень. Війна — тир, ти не чуєш зойків тих, в кого влучаєш. Коли починається обстріл, учні й учителі спускаються в льох. Хто не витримав, давно виїхав. Людина має право між життям і смертю обрати життя. Це правильний вибір.

Половина оцінок в моєму атестаті куплені.

На щось більше я не претендував.

Угорщина — країна в Центральній Європі з населенням близько десяти мільйонів осіб. Столицею держави є місто Будапешт. Державна мова — угорська. Унітарна держава, парламентська республіка. Більшість вірян католики. Валюта — угорський форинт.

Я залишаю Будапешт осторонь, проскакую Секешвегервар, Сьофок і Кестелі — на губах гаряч перцю, кулінарний цілунок власниці придорожньої корчми між Ніредьгазою і Дебреценом. Перед кордоном звертаю на заправку. Рештки форинтів витрачаю на магніт із зображенням замку мадярського князя, приліплю його, коли вернуся, на холодильник.

Не зчуваюся, як залишається позаду Словенія. Я в Італії. У мене кілька адрес, усі непевні, але це все одно краще, ніж нічого. Попетлявши, знаходжу автовокзал. Касовий хол, кавʼяренька. До віконець черги. Покрутившись у намірі щось рознюхати, врешті усвідомлюю, що мені тут нічого не світить. Коли прямую до виходу, увагу привертає газета, залишена кимось на лаві.

Коли беру газету, до мене раптом доходить, чим вона привабила мене. А що, як її залишила вона? Трепетна хвиля здіймається в мені. Я скручую папір — навряд щоб той, хто залишив, вернувся по неї. Той чи та. Життя зіткане зі збігів. Воно нагадує гру, в якій ти щоразу змушений вибирати. Свій вибір я зробив. Я наближався до нього довго, шмат життя.

Я вирішую трохи пройтися, розімʼяти затерплі від тривалого сидіння ноги. Сонце опускається за пальми. Воно все ще настільки яскраве, що за ним не видно човна, в якому воно пливе. І човняра, який перевозить його на другий бік, де на нічних шафках таких самих, як по цей бік планети, помешкань ось-ось задзеленчать будильники.

Вгорі довкола стовбурів вʼязки бананів. Жовті, майже стиглі плоди. З напнутої над вулицею линви звисає білизна. Я зупиняюся перед палациком з мавританськими рисами. Роздивляюсь його. Над струмком витинають зиґзаґи бабки. Це їхній вечірній танок. Вони радіють життю, надто короткому, аби обходитися з ним якось інакше.

Я покидаю місто з палациком у мавританському стилі і пальмами. Праворуч зникає за обрієм сонце, а невдовзі гасне останній його відсвіт. Сьогоднішній раунд завершено, завтра продовження. Завтра — день, який поставить крапку над «і». В кишені — те, що мені треба. Я таки добув точну адресу. Повідомляючи її, жінка зніяковіла. Я назвався другом студентських років, так воно й було.

Я ще не зʼясував, скільки мені залишилося їхати, — в кожному разі, незрівнянно менше, ніж відверстав. Думка про день, що вже позаду, викликає химерні відчуття. З сутінок виокреслюються силуети самотніх будівель, осібних від населених пунктів. Колись хтось їх покинув і не повернувся, перед тим у їхніх мурах вирувало життя. Замалі для фабрик і завеликі для родинних садиб, вони скидаються на компактні фортеці. Кукурудза підступає впритул до шляху, фари ковзають довгими листками і високими стеблами; і — виноградники.

Я кочуся крізь села й містечка з вузькими дорогами і тротуарами; і кільцями у вигляді заквітчаних клумб, від яких пахне лавандою. Лаванда, лавандерія... Звучить майже однаково. Невже це всього-на-всього збіг?

Лавандерія — перше слово, яке навмання вихопив зір з українсько-італійського розмовника, пропахлого друкарськими фарбами і клеєм; зручний для користування кишеньковий формат. «Ваш надійний порадник під час подорожі». «Buonasera!» нагадує «Bonsoir!», проте жодний телепень не переконуватиме, що це одна і та сама мова: ніхто не страждатиме подібними нісенітницями; не зʼясовуватиме, котра котрій діалект. Плюс іспанська і португальська.

Розмовник — так, про всяк випадок. Наче він здатний розвʼязати проблеми. Я уявив, як шукаю потрібного виразу, потім зачитую, спотворюючи слова. Відтак стою і силкуюся збагнути почуте у відповідь; вгадати, що воно означає. Grazie. Prego. Милий усміх. А якщо тебе послали під три чорти? «Вас вітає Бібіоне», під написом викладений з камінців краб і таке саме доброзичливе сонце. Від диска відходить пунктирне проміння, під штучним освітленням воно здається білим, як алебастр.

Я занурююся в містечко, проминаю щільно забудовані квартали, заглиблююся в пінієвий гай, де під густим, майже суцільним тентом хвої такі самі будиночки, щоправда, їх не так щільно, врозкидь то тут, то там, з деревʼяними віконницями і балконами під кожним вікном; судячи з усього, перед тим, як їх набудували, тут ріс ліс. Будиночки споруджені в той самий час.

Я викермовую на головний шлях, проминаю кемпінґ із неоновим Нептуном, який стискає в руці неоновий тризуб; неонова борода спадає нижче пояса. Шлях раптом дикішає, я звертаю ліворуч, у відгалуження з будиночками обабіч; кілька сотень метрів, і я знову опиняюся в центрі — одному з осередків зітканого з автономних острівців містечка, на кожному з яких діється власне життя. Його аура ще стоїть у повітрі, воно щойно відвирувало. Над архіпелагом розпростерла муслінові крила адріатична ніч.

В лобі готелю порожньо, на рецепції дрімає патлатий хлопчина з мушкетерською борідкою й окулярах у масивній оправі. Зі щелепою, як у коня.

— Buonasera!

Хлопчина зіскакує назустріч. Йому мало що за двадцять, двадцять чотири — гора. Його усмішка вибачливо запевнює, що він зовсім не спав, а увесь час чекав на мене. Атож, саме на мене, а не на когось іншого. Від тривалого чекання — він не зʼясовує, де я барився, — в нього заплющились очі: це не така вже й неймовірна річ, коли годинна стрілка на настінному дзиґарі перевалила за північ.

Чи розмовляю я італійською?

Мені здається, він запитує мене саме це. Можливо, він уточнює, чи я сам.

— Do you speak English?

Моя реакція розчаровує його. Хлопчина дещо розгублений, проте він не втрачає надії. В окулярах його очі здаються мовби відокремленими від голови. Славний юнак.

— German? Tedesco?

День у день — ще трохи, і сезон буде в розпалі — він має справу з німецькими туристами — переважно з ними, своїми найчастішими гістьми. Вони сьогодні при грошах, колись такими були американці.

Я не турист. І не з Німеччини. Я не знаю, як йому пояснити це.

— Czech?

Це останнє він уже не запитує, а, схоже, стверджує. Хлопчина борсається, намагаючись прилаштувати мене; czech — його рятівна соломинка.

Відкриття, яке він щойно зробив, підбадьорює його. Зрештою, кимось я повинен бути. Тож хто я? Це один з моїх перших спогадів. Це питання мучило мене, й ось, по стількох роках, зринуло знову. В його очах я подібний до чеха. Мабуть, лише чех може виринути отак серед ночі. І либонь, лише чех не знає ні італійської, ні англійської, ні німецької.

— Я українець. Je suis Ukrainniene, — як це, хлопче, буде по-твоєму? — Так, je suis.

Мені лише переночувати. Трохи поспати, відійти — не так від утоми, як від багатогодинного сидіння, від якого затерп хребет.

Я не відчуваю втоми. Сюди мене завела ніч. У цю заколисливу казкову глушінь. А може, щось інше? Але чого ще можна хотіти в готелі, понадто о цій порі?

Хлопчина заспокійливо випростує руки. Він усе збагнув. До нього дійшло, що я звідкись дуже і дуже здалеку. З іншого кінця світу, що заслуговує на увагу, — людина з іншого кінця світу потребує матраца. Ліжка в номері, де кілька годин ніхто не турбуватиме її спокою. Хто з протилежного кінця світу, той довго в дорозі, не один день; тиждень, два або й довше.

На свій лад, він має рацію. Я довго в дорозі. В цій дорозі я вже чимало років.

— Your passport, please.

Він знову переходить на англійську. Я мовчки простягаю паспорт, клеючи усмішку. Тямущий хлопчина, він ретельно нотує дані, кілька разів збиваючись і виправляючи помилки. Переносить літери з паспорта в компʼютер, літери й цифри, а тоді сканує першу розгортку.

Дипломатичний паспорт викликає в хлопчини респект. Повертаючи його, він звертається «signore», відтак дублює англійською «mister». Дипломати зупиняються в його готелі не так часто. Банківська картка остаточно повертає йому професійну впевненість.

Він висловлює жаль, що я зупиняюся лише на одну ніч. Їхати світ за очі заради кількох годин сну в готелі, який нічим особливим не вирізняється? Він цього не розуміє. Такого ніхто не збагне.

Здогад, що готель і короткий перепочинок — не властива мета моєї поїздки, пожвавлює його. Хлопчина звик, що будівля, в якій чергує на рецепції, — пункт призначення для подорожніх. Всіх, хто заходить у розсувні двері, привело сюди море. Прибульці нікуди не квапляться, проводять тут від кількох днів до кількох тижнів, інколи місяць чи й довше.

Постійних клієнтів він знає в обличчя, дарма що працює не так давно. Він переконаний, що я їду в Рим. Він готовий побитися об заклад, що перед ним — новий посол своєї країни. Що ж, юначе, ти не так далеко від істини: колись я спробував себе консулом.

Крізь скло він бачить на яскраво освітленому майданчику порше. Він упевнений, що країна, яку я представляю, не бідна. Можливо, мене покажуть на телебаченні, і тоді він розповість, що цей синьйоре зупинявся в їхній скромній та гостинній обителі, а на підтвердження помахає копією мого дипломатичного паспорта; можливо, якраз задля цього він і зробив її. Хлопчина зичить мені на добраніч, проводить до ліфта і притримує двері, дарма що весь мій багаж — газетний скрутень і шкіряна барсетка.

Порше, мов магніт, притягує погляди. Останнім кільканадцять годин тому був митник на українському боці. Автівка привабила бідолаху, як світло метелика. На таку тобі доведеться попітніти. Років пʼятнадцять, і вона твоя, а якщо пощастить, то й швидше.

— А в багажник можна зазирнути?

Митник не наполягав, лише запитав, тамуючи хіть.

Зазирни — чом би й ні? Лише обережно — не обпечи крилець, метелику!

— Будь ласка, — кидаю, вийшовши з-за керма.

Стою і поблажливо спостерігаю, як він трепетно набли­жається, майже скрадається, мовби всередині немовля, якого зась потривожити.

— Можна? — митник зиркає на мене з недовірою.

Я заохочую його усміхом, принагідно милуючись відвислою щелепою. Він зазирав у багажник, а побачив мотор. З надміру випнутими маслаками й отетерілими баньками службовець скидається на ошукану жінку. Щось манірне є в ньому. І хтиве. Мені хочеться поплескати його заспокійливо по плечі.

Бідолаха ще довго перетравлюватиме побачене.

Раптом мені стає його шкода.

Колись ми завжди бачимо щось уперше. Воно відкривається нам, як мотор з-під капота.

— Щасливої дороги.

— Щасливо залишатися.

Митник кволо підносить руку, мов священик, який дає розгрішення, шокований почутим.

Атож, я грішник, і це моя сповідь.

В піднесеному настрої я вкочуюся в смугу між країнами. Він усе ще стоїть позаду, він навіть зробив кілька кроків услід за мною.

Сіромаха не скоро оговтається. Що ж, життя цінне, доки ти в змозі дивуватися.

— Ти мене неабияк потішив, — кажу, однак митник не чує.

Він далеко. Дуже далеко. Добре вже й не пригадую, який він до біса. Тільки щелепу, погляд і маслаки. Життя рухається вперед, і лише митниця залишається на місці з її звихненим від побаченого службовцем...

Мінімалістичний й одночасно ідеальний комфорт з телевізором, кондиціонером і холодильником. Саме те, що треба. Й оригінальною картиною над ліжком з підписом художника. Статичний сюжет без кольористичного перебору, наче намальований спеціально для цього номера. Італійці мають відчуття стилю.

Я відчиняю холодильник — на дверцятах напої, всі в скляних двістімілілітрових пляшчинках: мінеральна вода, італійське вино, навіть пиво; на полиці пакетики з соленими горішками. Я беру пиво і, потримавши, ставлю на місце: я не італієць, й охоче це визнаю.

Я виходжу надвір. Крамниці замкнені. З майданчика перед рестораном працівники прибирають апаратуру. Йду далі. Морозиво. Пункт винайму велосипедів, напроти через дорогу нічний бар з групкою молодих людей, ще майже дітлахів. Обліпивши столик, вони безжурно поцмулюють алкогольні бовтанки, перекидаючись час до часу словами. Мова, якою вони спілкуються, не італійська.

Мені здається, я зараз помру від спраги. В скляній вітрині холодильної шафи ліворуч від стійки мій порятунок. Я показую пальцем, облизуючи пересохлі губи.

Я вертаюся з трофеєм у номер. Коли роблю перший ковток, погляд падає на газету. Я відставляю бляшанку і, не підводячись, дотягуюся до паперового скрутня.

Не так далеко до Удіне.

Корок розтягся на багато кілометрів. Автобус, заледве рушивши, раз по раз пригальмовував. Двадцять хвилин спочатку стали тридцятьма, відтак перетворилися на п’ятдесят. Обабіч зустрічалися покинуті і напівзруйновані цегляні будинки, їхні похняблені тіла, в яких давно загніздилася порожнеча, нагадували панцирі крабів, прохромлені ногою Ґуллівера-відпочивальника і викинуті хвилею на берег, де сонце і вітер довершували справу. Розсіяні тут і там, вони нагадували про час, який назавжди минув. То не була ні зухвалість, ні марнославство, вони знали достеменно, що час не повертається, знали про це і про те, що вони останні, хто марно пручається, — ні, вони б не змогли його затримати, з їхнього боку це було б безглуздо, їхній вигляд якнайкраще підтверджував невтримність часу, невідворотність його проминання. Єдине, на що претендували, — звістити, що час не минає безслідно: ось вони, його уламки, залишені в просторі. Вони пручалися проти стирання. Вони стояли самотньо і велично, їх не розбирали і не доруйновували, не реставрували і не відбудовували, невеликі сучасні садиби виростали далеко від них, створюючи інші центри життя. В архітектурі нових будівель проглядав задум, далеко не такий амбітний, відчувалася капітуляція перед часом, вони були тимчасовими, через двадцять років їх змете в небуття, на їхньому місці з’являться нові, і ніщо не нагадуватиме про те, що вони тут були. Так само, як ніщо не нагадуватиме про дошкульність проминання часу.

Комп’ютери не були приєднані до мережі, тут узагалі не було інтернету, це був клаптик землі з високими пініями і гомінкими піцеріями, вільний від світової павутини. Тут квиток копіюють і відсилають факсом далі, туди, де діє світова павутина, а якщо її й там немає, то принаймні є довідники з розкладами руху: «По відповідь прийдіть, будь ласка, завтра». Міський транспорт курсував за іншим графіком, ніж той, який висів на зупинці. Потім корок...

— Інших сполучень немає?

— Ні.

— Наш потяг о шістнадцятій шістнадцять.

— Я знаю, Ви мені давали квиток.

— Ми б радо виїхали пізніше. До Удіне не так далеко.

— Ви можете залишити в нас речі. Але інших сполучень немає.

В суботу все триває довше, ніж звичайно. Час тягнеться по-іншому, ніж той, що зазначений в розкладах, вивішених на придорожніх стовпах і в касових залах. Час пересування в просторі загрозливо уповільнюється, загрозливо і недбало, зате час на годинниках невблаганно квапиться, люфт між обома часами катастрофічно більшає, більшає й ризик опинитися в міжчассі, за десятки кілометрів, не так вже й далеко від Удіне.

Удіне утворює вершину трикутника між Трієстом і Венецією. За Удіне починаються гори. По цей бік ще ростуть пінії й пальми, по інший — сосни; по інший бік пальми виставляють надвір у горщиках, восени заносять назад до приміщень. Удіне — північ середземноморського півдня. В Удіне ще вчувається солоний подих моря. Воно поряд, позаду, за плечима, з пляжами і готелями, пансіонатами і будинками відпочинку, кемпінґами і бунґало, з відпочивальниками, заради яких усе існує — пляж, Адріатика, сальса.

Попереду тунелі і шлях у міжгір’ї. І сонце, що заходить раніше, ніж на рівнині. Сонце... Благословенне сонце Італії! Удіне починається з піцерії й макдональдза — цим воно не відрізняється від інших міст. В Удіне пропонують грецький салат і макроял-меню. Єдине, чого не запропонують ніде інде, — маленьке еспресо, міцне і духмяне. Й остерії на бічних вуличках і закупівельних проспектах, з вином і канапками. На брукованих і бетонованих внутрішніх подвір’ях уздовж стін, якими в’ється плющ, вишикувалися скляні сулії.

З висоти пташиного лету середньовічне Удіне нагадувало спину медузи, покладеної на пісок. Між Альпами й Адрією, під словенським кордоном, Відем-Удіне — центр історичного ландшафту, серце історії. Площа Свободи з палацами у венеціанському стилі, Замкова гора, Південна брама, над Лоджією Сан Джованні годинникова вежа, вівтар у соборі св. Марії — Джованні Батіста Тьєполо, рококо, Венеція, багато Венеції, три з половиною сторіччя Венеції, до пришестя Наполеона, корсиканця.

В цьому закутку під боком Словенії й Австрії все близько. Від Монфальконе однаково близько до Удіне і Трієста. Залишився в потязі наплічник? Його привезе невдовзі той самий реґіональний експрес. Менше, ніж через годину. Вам завше раді. Вашу хронічну забудькуватість ніхто тут не візьме Вам за зле, не натякатиме на зайнятість і дорогоцінність часу, його тут досить, до нього тут ставляться невимушеніше, не легковажно, лише з легкістю, хоча він тут має всі ті самі властивості, що й деінде.

Удіне починається з України. Ще перед піцою й еспресо. З «Української газети» в руках жінки в почекальні, до якої підбиває клини шістдесятирічний сеньйор. Не танцюєте? Шкода, шкода. Ваша італійська просто чудова. В цей час інша українка, можливо навіть її близька землячка, неподалік удома виливає урин за його батьком, вже не таким моторним, однак, як на свої дев’ятдесят чотири, непомалу життєствердним дідком. Урин коштує сімсот євро — на це живе її сім’я під Надвірною, старший закінчує школу, вступатиме в університет. Жінка зітхає, вона не бачила їх ось уже чотири роки, її леґалізували, нещодавно її леґалізували, скоро поїде додому. Ні, не назавжди. Побачити своїх. Плаче.

Десь там відбувається битва. Під дорогими килимами, через супутниковий зв’язок, готівкою і безготівково, між олігархами і за допомоги спецслужб, за контроль над, за доступ до. Курсують літаки і автомобілі, потяги і кур’єри, такі затребувані у вирішальній та останній битві. Проводяться консультації. Замовляють. Їдуть по підтримку. Повертаються, напомповані нею, впевнені, що мають її досить, аби перемогти. Впевнені, що мають її тільки вони. Вони одні. Вони — гравці. Вони — «обставили» й «опустили», одні інших: «Ну? Як ми їх?». Тільки на них можна покластися. Вони — правильні. Вони — ті, кого слід підтримувати у великій битві. Вирішальній битві. Кожна битва — вирішальна. Остання битва, бо там кожна битва — завжди остання.

Вони — там. Вона — тут. Вона все знає. Їй боляче. Таких, як вона, тут сотні тисяч. Вони всі цезнають. Їм усім болить. Вони намагаються про те не думати. Намагаються думати про родину, щасливі, що їх леґалізували, або чекають, щоб стати щасливими. Думають про своїх, заради яких сюди приїхали, — чотири, вісім і дванадцять років тому, спочатку вони стереглися виходити на вулицю, скрадалися завулками, боячись бути висланими назад зі своїми безнадійно протермінованими візами і паспортами. Вони не хочуть назад. Хіба щось змінилося? Ви дійсно вірите, що щось може змінитися? Восени і взимку дві тисячі четвертого вони, з помаранчевими стрічками і шаликами, йшли на демонстрацію. З італійськими приятелями і доброзичливцями. Передавали гроші на революцію, на єдину мирну революцію в історії їхньої країни. Вона теж виходила. Котила свого дідка, який невимовно тішився і, помолодшавши на сто сорок років, шамкотів: «Viva Ґарібальді!». Не Ґарібальді, виправляла вона і сміялася, — Ющенко.

Здається, якийсь період Дрогобич і Снятин були з Удіне в одній країні. Це було давно і завершилося значно раніше, ніж Велика війна. Завершилося для Удіне. На відміну від Дрогобича і Снятина, Удіне ніколи не перебувало в одній країні з Санкт-Петербурґом і Владивостоком. Щосуботи Удіне стає українським. Ні, тут не переходить з рук у руки влада, з італійських рук в українські і навпаки. Вона, влада, в прагматичних і патріотичних руках. Тут не вивішують синьо-жовтого двокольора. Кілька тижнів тому, коли закінчився чемпіонат світу з футболу, тут вивішували зелено-біло-червоний трикольор і цілу ніч було чути державний гімн. Він згас на світанку. Його підхопили цикади. В суботу в Удіне чути українську, рідше італійську. В суботу в Удіне з’їжджаються українські заробітчани, точніше, заробіт­чанки з довколишніх гірських і долинних містечок.

У Києві переходять на російську. Далі на Схід і Південь, на Південний Схід не переходять. З російської на жодну іншу. З російської на українську. В Удіне заробітчанки з Луганська і Запоріжжя переходять на українську, на доволі добротну українську, з м’яким і співочим східним акцентом. Тут немає Просвіти, немає законів, актів і хартій, немає чиновників, які б змушували і яких би змушували говорити. Тут ніхто нікого ні до чого не змушує. Тут на еспресо в макдональдзі написано «Я ЦЕ ЛЮБЛЮ» — такими самими завеликими літерами, як й іншими мовами. Тут немає квот, яких ніхто не виконує, тут не тероризують мовним питанням. Тут його немає, мовного питання. Тут спілкуються українською. Щосуботи Удіне стає українським містом, в остеріях, піцеріях і макдональдзі чути українську. Щосуботи в Удіне український ярмарок. Обмінюються інформацією, зустрічають знайомих і знайомляться, передають передачі в Україну — туди, де діється остання битва.

Я відкладаю газету й мимохіть озираюся. До Удіне справді не так далеко.

Вимикаю світло і відчиняю вікно. Надворі скрекочуть цикади — швидше, більше, гучніше. Враз їхній спів обривається. В тиші чути шум хвиль, наче їх народжує не море, а ніч. Шум моря, шепіт листя, шелест трави... Ніби хвилі зовсім поруч. Готель-корабель погойдується — і каюта, в якій я пливу. Їхній лагідний шелест загойдує мене в сон.

Тієї ночі мені нічого не сниться, жодного сновидіння. Я спав кілька годин, а мені так, наче спливло кілька діб. Удосвіта я йду на нічний шум. Ящірка перебігає дорогу. Золотистий пісок. Море тихе-тихе. Скидаю одяг і заходжу у воду. Працівник пляжу відкриває першу від деревʼяної доріжки парасолю. Ще надто рано.

Викупавшись, рухаюсь берегом. Плавати я навчився в літньому таборі, також на морі; було це давно. То був табір, куди зʼїздилися звідусіль; Едем для обраних.

Поодинокі люди і пари пішкують босоніж в обидва боки. Я йду вздовж пляжів далі і далі, і там, де вони закінчуються, стелиться скупа рослинність, поступово переходячи в низькі чагарники, за якими виглядають низькорослі деревцята, над якими напнули темно-зелений балдахін пінії.

Я доходжу до коси, відгородженої хвилерізом з вбитих у дно деревʼяних колод, з яких чоловік згинці, по коліна у воді, зішкрябує чорних з бузковим полиском молюсків. За косою протока для човнів і яхт, по той бік приземкуваті, покриті очеретом хатки: покинені оселі рибалок. Колись вони мешкали в них, звідки виходили в море, щоб закинути неводи в надії на щедрий налов. Це протривало сотні років, а може, тисячі. Клаптик неторкнутого суходолу. Я вдивляюся в лиця, намагаючись впізнати в них риси нащадків рибалок, проте обслуга тут, схоже, доїжджа.

Крамниці уже працюють. Вони відчиняються рано і зачиняються пізно ввечері з обідньою перервою в три години. Сонце зумовлює стиль життя. Мені такий до вподоби. Мені підійшов би будь-який.

Я беру зі стелажа великого помаранчевого плюшевого краба з моряцьким кашкетом набакир. Він подібний до того з клумби на вʼїзді до міста. Прямуючи до каси, хочу поправити йому кашкет, проте кашкет пришитий.

Я вмощую краба на сидіння, відтак на виступ під лобовим склом. Звідти він спостерігатиме за шляхом, хай побачить разом зі мною трохи Італії.

Хто я? Хто той чоловік, який тримає кермо? Куди він так квапиться, тоді як я лежу тут? Чому він їде повз мене, байдуже проминаючи мене? Чому не зупиниться? Не візьме з собою? Чому мчить крізь моє тіло, протинає його, а я нічого не відчуваю?

Мені дивно, що він не зауважує моєї відсутності, адже щойно ми їхали разом, та це могло бути давно — тоді, як ми були друзями.

Колись ми були друзями. Між нами не виникало суперечок, ми розумілись з півслова. Тож що сталося? Він подібний до мене, я впізнаю в ньому себе. Я теж був таким. Й ось я тут.

Невже він не зауважив мого зникнення? Як відчинилися двері і вітряна хвиля вихопила мене з салону? Про що ми говорили, коли це сталося? А може, ми сиділи й мовчали? Про що думав він, і про що думав я? Можливо, ми думали про те саме? Тільки що це змінює?

Куди ми їхали?

Куди він їде тепер без мене? Чому так жахливо квапиться?

Я хочу окликнути його, проте бракує голосу. Моє волання звучить безгучно, дарма що від напруги зводить горло, а доведені до краю звʼязки ось-ось розірвуться, мов струни музичного інструмента. А може, я давно вже німий? Може, ніколи й не мав голосу?

Поруч нього пасажирка, я приглядаюся, хто вона. Мені здається, наче я знаю її, наче зараз впізнаю й одночасно боюся цього. Мої губи вимовляють імʼя, якесь імʼя, можливо, її імʼя, наче пробують щось на смак, щось знайоме.

Вітер куйовдить її зачіску, тоді як на ньому не торкається жодної волосини. Якщо довго дивитися, не кліпаючи й не відводячи погляду, здається, наче автомобіль стоїть. Наче то не він мчить, а земля під колесами. Обоє в моєму порше.

Про що вони говорять? А може, мовчать... Мені прагнеться, щоб вони спілкувались про мене.

Раптом мене прошиває здогад.

З моєї горлянки виривається хрип.

Однак йому байдуже, він не почує навіть цього мого хрипу. Для нього мене не існує.

— Ти вкрав мою подобу, а тепер позбувся мене, щоб усе приховати. Адже ти — це я...

Коли усвідомлюю це, бачу прірву, а вони далі безтурботні й безпечні. Прірва мчить їм назустріч, але навіть якби я зміг заволати, вони не почули б мене в цій пустелі, де повітря не народжує жодного звуку.

Та сама. Я відразу впізнав її.

Погляд прикипів до плазми. Я зіскочив, наче вжалений, і роззявив з подиву рот, і ще довго стояв так, втупившись в екран, де вже бігло щось інше.

Свиня, яка хотіла нагрітись на ній, і я — одна й та сама особа.

Прозріння приходить поступово.

Я не святий, щоб зазіхати на осяяння, я — один із багатьох. Мені велося дещо краще від інших. Суттєво краще.

Такими, як ця, завалені антикваріати. Досить зайти в яку-небудь крамничку де-небудь західніше від західного кордону, в затишному закутку історичного кварталу, де ціни на житло зашкалюють, а оренда до снаги поодиноким, як вони дивитимуться на вас, подібно до повій, які коло бордельної стійки виглядають грошовитих клієнтів.

Всі вони виконані в техніці, близькій до візантійського іконопису. Найкоштовніші оминають викладку, їх постачають під індивідуальне замовлення. Той, хто платить, зберігає анонімність, усе полагоджують посередники. Улов осідає в приватних колекціях, ніхто і ніколи не довідається адреси та прізвища.

Першачкам на вступному занятті прищеплюють повагу до власності. А я гадав — до людини. Ми продали свою суть, якщо поміркувати — за безцінь. Світ — товар, усе має свою ціну — від внутрішніх органів до козацької Богородиці першої половини сімнадцятого сторіччя. Не треба Маркса, щоб це втеленькати.

Камера йшла повільно, оператор тримав її в руках.

Я сприйняв побачене за одну з тих культурно-просвітницьких передач, що, виконані на замовлення туристичних аґенцій, ознайомлюють з розкішшю історико-архітектурних ансамблів. Палаци, в яких мешкали королі, принци й абати. Пересічні люди так не жили. Ми нічого про них не знаємо. Людина прагне вибитись з сірості.

Цей був виконаний в колоніальному стилі. Таким був побут посадників незчисленних володінь іспанського монарха. Будень як свято. Десь у Латинській Америці. Дві-три сотні років тому.

Й раптом — осічка, проте спіткнулась не камера, камера просто на мить зупинилася. Можливо, лише вповільнила рух.

Пряма трансляція велася з палацу генпрокурора, який недавно перед тим накивав пʼятами. Державні посади, мов тавро; навіть у вʼязниці він залишиться генпрокурором, проте мало ймовірно, що він там колись опиниться.

Тип майже нічого не встиг прихопити, крім кількох валіз готівки, однак вже невдовзі його адвокати затіяли судову тяганину, вимагаючи повернути ікону і решту майна законному власнику.

Я з країни, в якій шизофренія зашкалює.

Це моя батьківщина.

Людина — ніщо, її вільно ошукувати, калічити і вбивати. Власність — святе. Тут воно було таким у буквальному розумінні.

Я почувався, наче читаю підручник історії, де перемішались часи та епохи. Передача справді виявилась пізнавальною.

Я вирушив, щоб ще раз побачити її. Як вирушають у гості до старої знайомої. Переконатися, що вона не марево. То була моя єдина в житті паломницька подорож. Моя проща. Мій персональний Лурд.

Коли я приїхав, Богородиці не було. Події розгорталися з блискавичною швидкістю, наче час — девʼять один один турбо, в якому чиясь нога натиснула на газ. Найцінніші експонати евакуювали, а маєток відкрили для загального огляду. Кожний охочий здобув нагоду переконатися, що ми — заможна країна. З нами варто рахуватися. Якщо хтось там щось каже, хай добре перед тим поміркує.

Палац дихав нечуваною розкішшю. В такому просто неможливо довго перебувати, ти заражаєшся невидимим вірусом. Від думки, що я теж міг би так жити, пробігли мурашки під шкірою. Я вчасно зійшов з цього шляху.

Я взявся за пошуки, проте сліди загубилися. Зате зʼясував трохи передісторії, не все. Ікона була подарунком генпрокуророві від міністра освіти. Я прикупив нарізку, що закарбувала всю урочистість моменту. Високопоставлені бандити перетворили свої злочини, банальні крадіжки на акти державної ваги.

Обидва накивали пʼятами — один на схід, другий — на південь. Кожний з них перечікує, щоб слушної миті повернутися. Вони мріють сторицею відшкодувати заподіяне їм. Вони — ті, хто скривджені. Ніхто не любить так рідну землю, як наші керманичі.

Від тієї секунди, як митник вийняв її зі сховку в автомобілі, до урочистого акту дарування шлях Богородиці губився в нетрях припущень. Можна було лише здогадуватися. Її повернули туди, куди належала і звідки небавом щезла вдруге, так само як першого разу. Без гучного пограбування. Без жирних новинних рядків. Одного дня вона просто зійшла з експозиції, тоді як облікові книги справно вели її далі, покровительку Війська Запорозького. Можливо, її цілував Хмельницький, йдучи на військову спілку з московським царем.

Зненацька історія постала переді мною цинічною, розтягненою в часі оборудкою, в якій сини і внуки тих, хто висаджував у повітря святині, стали власниками вцілілих реліквій — не так генетична, як духовна, якщо її так можна назвати, спадкоємність. У цій оборудці вибухи правили димовою завісою, призначеною завуалювати банальне грабіжництво.

Зараз, коли мій невдалий контрабандний вояж давно перетворився на спогад, я спізнаю втіху й полегшення; невидимий тягар, який гнітив мене, як дошкуляє, відступивши на другий план, головний біль, скотився геть. Девʼять тисяч виявилися звичайними папірцями.

Я провів Майдан перед плазмою. Чим займалися люди, які зараз там? Що привело їх туди? Час я гайнував по спортклубах і вечірках, шукаючи розваг і знаходячи їх досхочу. Життя невичерпне і повне втіх.

Нічого цікавого не відбувалося. Спорожнивши бляшанку, я вимикав екран, вкладався спати і миттєво засинав.

Якогось вечора я підчепив її.

— Як тебе звати?

— Ліля.

Ми приїхали під котедж.

— О, ти так живеш?

— Так живу. Тебе це дивує?

— Ні, хоча... В нас часто їздять на дорогезних тачках і перебиваються поганющим житлом.

— Я не такий.

— Ти не такий... — вона повторила це, підбадьорливо усміхнувшись.

Поки Ліля длялася в душі, я за звичкою потягнувся до пульта. Вийшовши в купальному халаті, який ледь прикривав голизну її багатообіцяючого тіла, вона втупилася в екран.

Я намірився вимкнути, проте було вже запізно.

— Не вимикай.

Ми стояли й дивилися. Я пробував відволікти її — зрештою, не для того ми приїхали сюди.

— Я не можу. Вибач, але не можу.

Якби я знав, не вмикав би. Ми сиділи голяса, вона і я, обійнявшись, а перед нами Майдан, який усе зіпсував.

Я відчував, як під моєю рукою тремтить її тіло, однак це було не від моїх пестощів: вона їх зовсім не відчувала.

Ми просиділи ніч, прикипівши до екрана. Над ранок, напівснобродячи, я зробив ще одну, останню і не таку наполегливу, спробу.

— Вибач, не сьогодні. Іншого разу.

Іншого разу не настало.

Ліля пішла, і я більше не зустрічав її.

Я вмикав далі і далі. Цмулив бляшанку за бляшанкою, проте сон не брав мене. Щось робилось зі мною, якась необорна сила, якій не міг опертися, опановувала мене.

А тоді ось це. Все закрутилося надто швидко. Люди рухалися вперед і падали, відступали, підводилися і знову рухалися вперед. Тих, хто не підводився, забирали. Хтось із нещасних був ще живий, іншим нічим уже не можна було зарадити.

— Хлопче, я бачив тебе. Десь я тебе вже бачив...

Він промайнув лише раз. Один-однісінький раз. Більше його не було, проте я вмикав і вмикав. Я робив це заради нього. Мені здавалось, що ми знайомі. Я був упевнений, що колись ми перетиналися, тільки коли і де?

Десятки, сотні людських облич. Декотрих я впізнавав з попередніх разів, інші розчинялися в загальній масі, хтось зникав і вже не зʼявлявся. Вряди-годи виринали і танули, надовго не затримуючись, політики. Люди ж залишалися.

Те рішення, наче воно зʼявилося з суміші пива, кадрів і ще чогось, до ладу не усвідомленого.

А може, то було звичайнісіньке дежавю.

А потім...

Потім вибухнула війна.

— Аліна?

Жінка водить невидющими очима, шукаючи того, хто це сказав; її каламутний погляд повільно виразнішає. Її очі зберегли ту саму барву, однак дивиться вона на мене, як дивляться крізь оптичний приціл. Навіть зараз, коли вона не може поворухнутися, я для неї мішень.

Раптом вираз її очей змінюється, щось відбувається в ній, якась внутрішня боротьба.

— Аліно, це я.

Я радше вгадую, ніж чую кволий Алінин голос:

— Хто?..

— Аліно...

Алінин погляд спалахує кволою іскринкою, крізь туман пробивається спогад про щось давнє. Вона силкується усміхнутись і ворушить губами:

— Paris, mon amour...

Я тримаю її долоню. Замість усмішки з її розірваної щоки юшить кров.

— Що ти забула тут?

— Тебе, — вона робить довгу перерву. — А ти?

— Je suis Ukrainienne.

Аліна пробує поворухнутися, гримаса болю ще більше спотворює її. А потім:

— Je t’aime… — щасливий усміх застигає на її вустах.

— Аліно...

Вона знову розплющує очі, оптичний приціл більше не розділяє нас. Нас більше нічого не розділяє. Зненацька мене опановує втома, вона зовсім не фізична, її джерела десь інде — там, куди не так легко дістатися.

Мені хочеться говорити з Аліною про Париж, сісти за столик кавʼярні, в якій каву подавали в кавниках, а до неї глечик вкритого шумовинням молока; опинитися там удвох, надолужити, чого не встигли, бо літак відлітав, підводячи риску під скупо відміряними днями в місті, де все було таке саме й докорінно відмінне.

— Вони навіть не поховають тебе... — однак Аліна мене більше не чує.

Аліна згасла на моїх руках.

Що її привело сюди? Не віриться, що життя такої цілеспрямованої жінки зайшло в глухий кут. Аліна виразно знала, чого хотіла, тоді як я плив безжурною рікою, оточений комфортом, недоступним для моїх однолітків, яким доводилося вистоювати черги, щоб отримати найнеобхідніше, якого в мене було стільки, що мене нудило від нього. Я сприймав його як належне, не здогадуючись, що таке злидні і звідки вони беруться. Не розумів, як людям хочеться вставати о пʼятій ранку. Не міг збагнути, як батьки з нормальними зарплатами могли бути такими жорстокими, щоб, ще не зійшло сонце, виривати дітей із солодкого сну. Коли я запитав про це батька, він повчально підніс палець:

— Зарплати ще далеко не все. До них треба вміти крутитися.

Я жив у паралельному світі, далекий від турбот, що поглинали більшість моїх однолітків, а також старших і тих, хто народжувався на світ. У цьому нічого не змінилося — паралельні дійсності, які не перетинаються, нікуди не зникли. Я перейшов з однієї до іншої, ніхто мене до цього не змушував. З погляду тих, кого я покинув, я зробив крок назад.

Я — відступник.

Будь-якої миті я можу вернутись.

Мені здається, що зможу.

— Я тут народився. Це моя рідна земля й інших виправдань мені не потрібно, — перед війною він працював айтішником, жвавий, дещо жевжикуватий юнак.

Я розпитую, що це таке. Він розповідає, дедалі більше захоплюючись, а тоді запитує:

— Що ти робитимеш після війни?

— Не знаю, а ти?

Олег дивується:

— Повернуся до свого ремесла.

По хвилі додає:

— Коли ми переможемо, не раніше.

Його впевненість бентежить мене: я ніколи не думав про це: перемога, поразка. Я вдовільняюся теперішнім часом, його поточною миттю. Я завітав у тир, де стріляють, однак, в обидва боки. Для тих, хто по той бік, я мішень — так само, як вони для мене. Можливо, це лише відгалуження, рукав річки, якою мене несе вперед, і десь там попереду він знову увіллється в головне русло.

— То як?

— Повернуся.

— Куди? — Олегові цікаво, йому кортить спілкуватися, розмовляння відволікає від напруги, від думок про війну.

— До порше.

Олег сміється, тоді як я сказав це без наміру жартувати. Він народився в цій стороні і знає місцевість, як власну пʼятірню; без нього ми, як сліпці без поводиря.

Після школи він подався в Київ, де й зачепився, закінчивши політехніку. В столиці завжди достатньо пропозицій, проте останнім часом хлопець накинув оком на Львів, мекку айтішників, куди лаштувався перебратись, та на заваді стала війна. З роботи хлопцеві довелось звільнитися.

— Довелось зробити вибір між конвертом й отчим краєм. Я заробляв тридцять тисяч. Офіційно, звісно, три з половиною. Моя родина живе тут споконвіку. Бабця боялась розповідати про Голодомор. Із шести братів і сестер вона єдина вижила і то лише завдяки тому, що її віддали в місто до тітки. А я в сімʼї одинак. Й ось вони прийшли знову — домордувати, що не домордували в тридцять третьому, а потім у сорок сьомому, а потім у сімдесят другому. Мій інтерес простий — не дати їм цього зробити. Я не войовничий. Я ніколи не тримав у руках зброї. Військова кафедра обійшла мене через фізичну непридатність.

— Я теж не тримав. Я маю на увазі — справжньої, як оця.

Олег змірює мене недовірливим поглядом:

— А де ти тоді так нацикався?

— В тирі. Коли брала нудьга, я йшов у тир і стріляв по мішенях, загрібаючи призи. Дійшло до того, що, помітивши мене, працівники вивішували таблицю «Переоблік» і замикали двері.

— І що вони переобліковували? — в Олега чудове почуття гумору.

— Збитки, які я міг заподіяти, якби вони проґавили мою появу. Ти мав добру роботу.

— Я не журюся. Роботу я завжди знайду. А ти?

— Я теж, — відтак додаю. — Я закінчив військову кафедру, чисто формально. За рік до початку війни мене викликали у військомат. Коли я прийшов туди, там уже зібралось чимало таких, як я. Нам запропонували написати заяву, обравши один із двох варіантів: ми залишаємося або відмовляємося. Я відмовився, у мене не було наміру робити військову карʼєру, хоча на той час мене підвищили до старшого лейтенанта запасу, про що я, якби не прийшов, і не довідався б. Надаю перевагу буденному життю з його скромними спокусами: бляшанці пива, вечорові удвох із розкутою дівчиною, яка розділить з тобою секс, і моєму порше. Війна готувалась давно, поступово і методично. Таким чином затійники зондували ґрунт, прикидаючи, скільки осіб в разі чогось вдасться змобілізувати. Працівниця військомату, жінка-офіцер, з жахом дивилася на заяви нас, чоловіків, девʼятдесят девʼять відсотків яких були відмовами. Її брав розпач за довірену їй справу, вона мало не плакала, проте нічого не могла вдіяти: отримавши наказ, виконувала його всупереч власній волі. Не глупа, щось відчувала, а може, розуміла, до чого йде. Якби не статут і форма, вона заволала б: «Що ви робите? Які з вас захисники?!». Тепер відомо, хто віддавав накази. Тоді я про таке не думав. Загарбники не врахували чинник людини, її емоційну привʼязку до своєї землі. Якби не волонтери, військо не мало б найнеобхіднішого — воно взагалі мало чим нагадувало регулярну армію, її розікрали і розклали. Якщо існують ангели і якщо вони колись зійдуть з небес, то неодмінно в подобі волонтерів. Дві тисячі чотирнадцятого вони зійшли зупинити крах.

— Все так не буде. Це авантюра. Довго вона не протриває. Скоро все завершиться, ось побачиш.

Олеговими вустами мед би пити.

— Візьму кілька вихідних і гайну до Львова. Ти був коли-­небудь у Львові?

Я киваю.

— А я ні.

— Я бував там не так часто, проїздом. Одного разу провів кілька днів.

— І як?

Так само, як скрізь, проте я не хочу розчаровувати Олега. Люди подуріли на Львові. Кожний з нас має маленьку мрію, крихітний вогник, що гріє. В Олега це Львів, у мене — котедж і порше, які чекають на мене. Будь-якої миті я можу розвернутись і поїхати геть. Ніхто не затримуватиме мене і не осудить. Коли все закінчиться, я насамперед відісплюся.

— Ти хто? Я маю на увазі, чим ти займався перед війною? — запитує Олег.

— Бізнесом.

— А за освітою?

— Історик.

Розвіятись, забути, а тоді вернутись до миті, де зупинився, наче все, що відбулось у міжчассі, намарене.

Коли все завершиться, я вирушу в подорож Україною — довгу й повільну, без мети, просто так, від Полісся до Криму, від Ужгорода до Луганська. Я не братиму мап і не приладнуватиму навігаторів, дарма що знаю про неї небагато. Майже нічого, за винятком звичних банальностей.

Я прибув сюди, щоб зробити це відкриття. Все налагодиться, коли ми перестанемо тікати від себе, мов від чуми, на все готове, створене чужими руками; щастя — ілюзія, не більше, ніж стан — так само, як біль і смуток. Вони там, де ми; разом з нами. Нам належить зробити найважливіше відкриття. Ми можемо створити рай тут, на власній землі — без війни і терору. Це наше покликання, від якого ми безупинно тікаємо.

— Рано чи пізно ми прийдемо до процвітання.

Я не маю що заперечити. Війна — місце, де найбільше хочеться мріяти про мир. Де мир перестає бути абстракцією, а приходить у вигляді конкретних картин. Тільки-но віддашся цій мрії, як тебе вибиває з гри. Я мрію про жінок. Я усіх їх памʼятаю, з ким спав.

Я спостерігаю за розлитою червінню на прузі вечірнього неба. Бачу, як лінією на горизонті рухається автомобіль, не більший за крихітну чорну цятку на спині зозульки; я супроводжую його, боячись втратити з поля зору, і пальми. Заворожливе видиво триває якусь секунду, а мені здається, буцім спливло чимало годин. Червінь повільно зникає, ніби затягується рана. Я мрію про порше і котедж.

— Що це? — запитую.

— Адреса моєї матері. Якщо зі мною щось трапиться, дай їй знати.

Я киваю, обережно ховаючи аркушик. Якщо станеться щось зі мною, не буде куди сповіщати. Так спокійніше.

Я не хочу залишати Аліну тут, беру тіло на руки і несу. Смерть подібна на сон, який, однак, ніколи не припиниться; в ньому немає сновидінь.

Кров замащує мій одяг, кров жінки, яку я ніколи не любив, проте весь цей час вона кохала мене, й ось вона на моїх руках. Дивне відчуття, наче несу наречену. Я міг мати всіх жінок світу, будь-яку, тоді як у дійсності я всіх їх втрачав; відмовлявся від них. Життя рухалося вперед і наступного дня я думав про щось інше. Я сахався рутинності, неминучої в стосунках, досить стати на шлях, який веде до докорів, зʼясовувань, лукавства, залежності. Якщо зі мною щось станеться, я нікому не заподію страждань. Ніхто не відчує болю, жодна людина. Найменшого дискомфорту.

Наступного ранку за занедбаним парком на околиці містечка я рию могилу. Роблю це сам, ніхто не допомагає мені. Не маю бажання нікого вплутувати. Мушу владнати це самотужки, Аліна — моя особиста справа. Мій борг, про який я й віддалено не підозрював, що сплачуватиму тут і таким чином. Далеко від Парижа. Замість листа, ненаписаного і ненадісланого, і телефонного дзвінка, незробленого і неможливого.

— Ти ж навіть не повідомила мені адреси...

Я вклякаю й орудую саперською лопатою з коротким міцним руківʼям. Блискуче лезо, нагадуючи гострий дзьоб, врізається в ґрунт. Ніздрі вдихають запах сирої землі, аромат тліну, з якого народжується життя. Земля мовчки приймає мерців, не розрізняючи, звідки вони прийшли і з якими намірами; їй це байдуже.

— Ми ще зустрінемося!

Вона кинула це тоді, в аеропорту, навздогін по тому, як я обернувся, відчувши на собі її погляд. Це можна було однаковою мірою сприйняти і за погрозу, і за надію.

Я ховаю тіло без труни, загорнене в ошматок полотна. При Аліні не виявилося жодних документів, я навіть не знаю її прізвища. В кожному разі, я не пригадую його, — по-моєму, вона його ніколи не називала. Для мене вона залишиться назавжди Аліною, з якою я провів у Парижі незабутню ніч. Вона народилась в Архангельську, але вже в дитячому віці переселилася до Москви. Більше Аліна про себе не розповіла. Не встигла або не захотіла. Можливо, вона чекала, щоб я шукав її: хто кохає, знайде, здолавши найнеймовірніші перепони. Ще б пак! Ось ми й зустрілися.

— Я знайшов тебе.

Я збиваю з березових гілок хрест і вирізьблюю ножем імʼя, а потім встромлюю витвір у землю, вкручую, обхопивши обіруч, а наостанок скількимога вганяю углиб лопатою.

Хтось знайде могилу, коли закінчиться війна. Адже війна колись завершиться. Найзатяжніші бійні рано чи пізно зупинялися. Коли все мине, я повернуся сюди посадити кущ троянд на могилі жінки, про яку я майже нічого не знаю.

Ми зустрілися через чверть сторіччя за докорінно відмінних обставин. Ні вона, ні я про таке не думали. Тоді, в Парижі, воно нас не обходило. Чогось подібного ми не підозрювали. Ми були молодими.

Війна звідкись береться, завжди є та мить, якою вона починається; колись падає перший постріл. Ця війна визрівала і готувалась давно, й тим не менше, ніхто не сподівався її.

Війна мов нарив, урґентний наслідок порушеного функціонування. Глухий кут, з якого немає виходу. Ми не підготувались до неї. Вона заскочила нас, кожного за своїм заняттям, вирвавши зі звичних буднів, що тривають десь там, можливі тому, що ми тут.

Я видираюсь на пагорб і, сівши долі, спостерігаю, як замінованим полем ходять лелеки. Їх багато. Птахи ступають обережно, наче знають, що воно таїть небезпеку.

Й зараз, думаючи про Аліну, я не впевнений, що зміг би ненавидіти її. Чи когось іншого. Для ненависті запальної вдачі замало. Треба, щоб емоції усамостійнилися, вийшовши з-під контролю здорового глузду, як вогонь відстрибує від сірника, перетворюючись на багаття.

Олег — на її рахунку. Ми називали її летючим голландцем. Ніхто з нас не підозрював, що це жінка: холоднокровна, методична, несхибна. Що вона відчувала, коли мішень, в яку влучала, падала? Чисто спортивний інтерес? Навіть мертве, її тіло не втратило підтягнутої форми гімнастки. Які цінності вона боронила?

Я підводжуся і клигаю в табір.

— Твій трофей.

Беру простягнену мені снайперську рушницю й уважно роздивляюсь її. Перфектна річ, така щось коштує. Я шукаю, де її вироблено.

— Вона твоя. Ти заслужив її.

— Ми разом були в Парижі, — відказую.

Западає тиша.

— Нащо тобі це? Хіба тобі чогось бракує? Ти ж забезпечений чоловік!

Наша розмова відбулася напередодні мого відʼїзду на Схід.

— Гадаєш, станеш завтра святим? Гадаєш, тебе беатифікують, а мощі виставлять, щоб народ цілував?

Він виявився здібним і підприємливим, якийсь час ми рухалися синхронно, а тоді він вирвався вперед, тоді як я залишився на місці: він мав амбіції, в мене їх не було.

— Я відкупився.

— Це твій вибір.

— Ти ж також міг відкупитися!

— Якщо всі відкупляться?

— Тоді не буде війни.

— Або нас.

Він розпливається в недовірливій усмішці:

— Нас? Тебе і мене?

— Саме так.

— Це ти загнув! Хто-хто, а ми з тобою точно будемо, — він змовницьки підморгує мені.

Я уважно дивлюсь на нього, а тоді кажу:

— Я не отримував повістки.

— Ти хочеш сказати, що йдеш добровольцем?

Саме це я хотів сказати.

Він чекає, щоб я запевнив, що це жарт.

— Це не жарт.

Якусь мить складно обмірковує почуте, його чоло морщиться.

— Ти зʼїхав з глузду.

Я нічого не відповідаю.

— Це забава для раґулів, хай вони йдуть.

— Тоді я, напевно, раґуль.

— Раджу тобі піти і добре проспатися.

— Я проспався.

В мене відчуття, наче я спав усі ці роки. Наче щойно зараз прокинувся.

— Ти обираєш не той бік.

— Що ти маєш на увазі?

— Добре поміркуй.

— Є два боки, розділені лінією фронту.

— Помиляєшся. Ніколи б не подумав, що ти такий наївний. Є ті, хто гине, вони по обидва твої боки, між ними немає різниці, хіба наліпки на уніформі. І ті, хто процвітає. До речі, війна непогана нагода заробити, поле для креативу. І ми могли б у цьому плані щось зметикувати, поки інші не наклали лапу. Ось де пролягає справжня межа.

— У тебе цинічний підхід.

— Тверезий.

— Цинічний.

— Революцію роблять романтики, війну роблять фанатики, а користають з усього циніки: вони найдовше і найзабезпеченіше живуть.

— Цього не буде. Не той зараз випадок.

— Такий, як завжди.

— На чужому горі не наживешся.

— Кепсько ти вчив історію.

— Ніби ти її знаєш краще.

— Горе — штукенція спекулятивна.

— Доки воно не торкнеться тебе особисто.

— Якщо доброхіть стромлятимеш голову в зашморг, тоді точно торкнеться. Співчуття, милосердя — облудні вогники: варто раз оступитися, і тебе засмокче та трясовина. Ти звідти не виберешся, тоді як інші насолоджуватимуться життям. Ти волатимеш до них, а вони зачинять вікно і гучніше підкрутять музику, щоб не чути тебе. Хіба не ти казав, що життя — свято?

— Не сьогодні.

— А коли?

— Післязавтра я вирушаю.

— Ще не пізно. Якщо переступиш межу, буде важко вернутися. Якщо взагалі вийдеш звідти живим. А якщо вийдеш, не виключено, що з тавром злочинця. Ти будеш по самі вуха в лайні, станеш вбивцею.

— А ти не став ним?

— Я? Я... — кривий усміх перекосив його лице, мов блискавка сіре небо.

Він скорчився, наче від фізичного болю, що раптово пронизав його, проте вже по хвилі правив, наче не чув моїх слів, ніби я нічого не сказав, далі:

— ...Ізгоєм, який сам винен у тому, що з ним сталося. Тебе не носитимуть на руках, а цілком може статися, що проклинатимуть — я знаю, що кажу. Тебе витурять з найвошивішого гадючника, саме твоє існування заважатиме, мулятиме, як тісний мешт. Ти будеш дзеркалом їхнього занечищеного сумління.

— Твого теж?

— Мого? Мого ні. Воно в мене чисте, аж виблискує, як — хе-хе — роса на сонці.

— Ми ж друзі.

— Атож. Не сподівайся на почесті! Політика — матерія нестабільна.

— Я не задля політики. Вона не цікавить мене, ти знаєш це.

— Стабільний лише прибуток.

— А заробляти на війні не злочин?

— Бізнес не злочин. Ще раз кажу: ми могли б щось поміркувати. В тебе легка рука. Разом ми гори перевернули б. Що гадаєш?

— Нічого нового.

— Поміркуй.

— Я все обміркував.

Я хочу покласти край розмові:

— Ти зробив свій вибір, а я свій.

— Не ображайся на мене, — каже, а тоді додає: — Ех, де ті благословенні часи, коли ми були студентами! До речі, чому тобі забаглося на історичний?

— Не мені, а батькові. Ти знаєш. Це йому забаглося.

— А я вирішив сам. Я не мав бажання ставати трудягою, як мої старі, на яких всіляка потолоч збивала собі добробут. Мерзотники крали й погиркували, а мої старі віддувалися. Я прагнув незалежності і домігся цього. Тебе ніщо не гребло, ти виростав у паралельному світі, а я рано скуштував, що таке чмошність. Я не безмовний віл, я — людина. Я сам зробив себе і хочу пожити. Я вийшов з болота і ніхто не поверне мене в нього.

— Ніхто тебе й не збирається повертати.

— Я доклав до цього чимало зусиль.

— Ти отримав доступ до фінансів, але ти прекрасно знаєш, що це були членські внески. Ці гроші належали всім, хто вносив їх. Люди залишилися ні з чим і навіть не здогадуються про це. Їм навішали локшини про перехідний період, і вони, проковтнувши її, виживають, хто як може. Ти прирік їх на животіння. Ти знаєш, скільки сімей розпалося через це, скільки людей наклало на себе руки, скільки опустилося на дно?! Ти погнав їх з торбами по світу.

— Самі пішли. Так склалося. Якби не я, тоді на моєму місці був би хтось інший. Байдуже, з яким прізвищем, але неодмінно був би. Чи ти гадаєш, що зʼявився б Ісус Христос і все розподілив би по справедливості: «Ось вам, глупі злидарі. Це ваше. Ви його вносили, ви отримуєте його назад. Ваші акції, ваші сертифікати. Вибачте і простіть: вони не відали, що коять». Не було б такого. Або ти серед тих, хто стриже купони, або серед лузерів. Хочеш стати лохом, твоє місце швидко займуть. Іншого не існує. Це правило всіх суспільств, закон виживання, в нас воно, може, трохи загостреніше: хвороба росту. Твій старий не схвалив би такого вибору.

— Срав я на це!

Я відчув, як кров приплинула до лиця. На якусь мить мені стало гаряче, на чолі виступив піт. Про мерців так не говорять.

— Ти викинув разом з моїм батьком кілька тисяч працівників на вулицю, щоб запопасти територію в центрі міста і забудувати її.

— Ми запропонували їм місце на будівництві.

— Звісно! Інженерам.

— Інженерам ми залишили один корпус.

— Ви загробили величезне підприємство.

— Не ми, а їхнє керівництво. Воно розікрало все. Коли ми прийшли, вони все одно нічого не виробляли. Ти теж там був — хіба не памʼятаєш, як ти підійшов до кульмана, відсторонивши жовторотого інженерика?

— Це було тоді.

— А тепер? Що змінилось тепер?

— Багато, дуже багато.

На секунду він замислився, а тоді пхекнув, скинувши плечима, наче розпростуючи їх:

— Та що з тобою, кінець кінцем сталося?

— Щось сталося.

Вирушаючи на війну, я кажу «ні». Я звертаю зі шляху, який ти проторував мені; який ти накреслив для мене, і який я дотепер жодного разу не поставив під сумнів. Це не мій шлях. Я збагнув це пізно, можливо запізно, але краще так, ніж ніколи. Хай воно помилкове, але це моє рішення. Це моє перше в житті самостійне рішення, відповідальність за яке повністю лежить на мені. Я ні на кого не перекладаю її і нікому не докоряю. Ні тобі, батьку, ні комусь іншому.

— Приглянь за порше й котеджем.

— За це можеш бути спокійний. Вертайся пошвидше, на нас чекають великі звершення.

Оборудки. Ти хотів, друже, сказати: оборудки. Речі варто називати справжніми іменами — що раніше це зробиш, то краще: тоді, може, життя не зайде в глухий кут. Всі ці роки, плаваючи в достатку, як вареник у маслі, я йшов проти себе. Я не мав себе. Не знав, хто я.

Я не жив, а перекантовувався.

Війна вирвала мене з летаргії, багатьох з нас.

Я тут не цілий рік, а мені здається, що мʼясорубка триває багато років. Все, що відбувається, дедалі більше нагадує забаву — криваву й безглузду.

Мені сниться обличчя. Жіноче лице, таке знайоме. Від нього відходить золоте проміння, як від сонця в небі. Так само, як воно, вони гріють, обіймають і пестять. Тієї миті, коли впізнаю його, я прокидаюся. Запалюю цигарку і жадібно викурюю її, відтак ще одну й ще. Мені дивно, як я раніше обходився без паління. Мені здається, що це не можливо. Цигарка так само належить до життя, як смерть; є частиною життя і частиною смерті. Того справжнього, в кінці якого не по-вдаваному вмирають.

Сон, якого раніше не було, приходить знову і знову. Вперше він намарився двадцять першого листопада, я запамʼятав цю дату. Обличчя вві сні кличе, і я йду смужкою прокладеного ним світла.

Я хочу поговорити про це з капеланом, але не наважуюся. Не знаю, з чого почати. Не уявляю, як йому розповісти всю історію і що він скаже, проте колись це треба зробити. Я відкладаю розмову до наступного разу.

Сиджу надворі, де в траві сюрчать цвіркуни, а високо вгорі завмерло поцятковане зорями небо. Їх рясно, як ніколи, декотрі мерехтять. Вітер котить травою хвилі, вони ледь-ледь срібляться під місяцем, наче там, на сяг руки, море. Вслухаюся в неповторні голоси; вони вмовкають за хвилину до того, як довколишня ніч перетворюється на каламутне молозиво. Це триває годинами, тоді западає пустка. Між останнім вибухом і знаком життя розверзається порожнеча. Тим на протилежному боці безперестану підвозять набої. Щасливчики!

Невдовзі знову оживає неповторними голосами тиша. Першими озиваються цвіркуни. Вони перегукуються — віддалено, а тоді ближче і ближче, доки котрийсь зацвіркоче зовсім поруч.

За капелановими плечима — досвід. Тоді йому було вісімнадцять, він мріяв стати оперним співаком. Відправляючи його в Афганістан, ніхто не запитував про мрії. Котроїсь безсонної ночі під Кандагаром він поклав стати священиком. Якщо виживе.

Сюди його ніхто не силував.

Нікого з нас.

Свого часу капелан побував у Римі на аудієнції в Івана Павла II. То були прекрасні часи.

— І що він сказав Вам?

Капелан єдиний, до кого ми звертаємося на «Ви», дарма що він старший від нас на якийсь десяток, не більше років.

— «Ви можете розповісти не менше, ніж я Вам».

Так сказав чоловік, який зруйнував червоний тоталітаризм.

Щоразу, коли думаю про Італію, пахне лавандою. Я жадібно ловлю її аромат.

Це не зовсім так. Хоча я добряче халявив, трохи історії я таки знав. Я не такий примітивний, хоча, за великим рахунком, мені байдуже — що мені до мерців? Життя діється тут і зараз. Я ціную поточний момент, він — справжній. Решта — привиддя. Вже навіть те, що було вчора, сьогодні його немає, воно — не більше, ніж спогад, а будь-який спогад — приблизний.

Час неможливо вловити. Неможливо зафіксувати. Неможливо задокументувати. Архіви — фігня. Самообман. Вони не містять присмаку пострілу, змішаного із запахом осені і барвою листя на одинокому дереві, що править за орієнтир. Жовте, і лише тут і там з крони скрапує поодинокий багрянець. Чарівна, досконала сльоза. Проте ти достеменно знаєш, що це всього-на-всього фарс. Буде весна. Вона неодмінно настане.

Начхати хотів я на все. Протоколи не містять зойку того, хто похитнувся; він мовби перечепився об щось — ось зараз впаде. Він здивовано дивиться на червону рідину, що цебенить з його власного просвердленого тіла. А щойно перед цим біг і здавався собі невмирущим.

Я перебирав країни, в яких міг би жити, — одна з моїх улюблених форм байдикування. Фантазія розгортала альтернативний проект життя. Я бачив себе в якому-небудь місті, де ніколи не був, за яким-небудь заняттям, якого ніколи не мав, відчуваючи неповторність минущої миті. Уява — птах, що несе на крилах. Бляшанка запускала механізм, як пальне двигун. Франція, Іспанія... Здебільшого це був Південь. Італія... Моє серце належить Півдню.

Тоді я ще не наткнувся на те повідомлення. Ту пропозицію. Франція, Париж — звісно, Париж. Париж вартий всіх інших міст світу, і це так, навіть якщо я сильно перебільшую. Проте незбагненним чином мене приваблювала Італія, і хоча нічого не стояло на заваді, я відкладав подорож. Чи здатна людина щось передчувати, а якщо здатна, чи хоч раз це врятувало її?

Сонце швидко мандрує вгору, мовби закликаючи знову змагатися з ним, проте сьогодні я не налаштований на перегони — мені нема куди квапитись. Я спускаюся вниз. На рецепції кремезний працівник, до якого зовсім не пасує «похилого віку», дарма що йому за шістдесят, з виглядом клерка з багаторічним стажем зустрічає мою появу незворушним поглядом поверх окулярів; в мене втуплюються його непроникні очі, які нічого не виражають — ні досади через те, що я відволік його від читання ранкової преси, ні цікавості, ні очікування, ні чогось іншого. Я кладу пластиковий ключ-картку від номера, розраховуюся за солені горішки і прямую до виходу.

Порше пливе у день, ще не розпечений сонцем. Ліворуч море, я чую його солоний подих. Година, я проскакую над Венецією, ще пʼятнадцять хвилин, і я в Падуї. Падуя — пункт призначення, однак мене привело сюди не місто. Я не турист, якого цікавить історія й архітектура, мої путівники — розмовник і мапа автомобільних доріг, перші й останні книжки, які я придбав у своєму житті. «Книжки ще нікого не навчили розуму». Мене привела сюди моя власна історія.

Я вкочуюся в місто, якийсь час петляю вулицями. Адреса, зазначена в записці, ховається від мене, наче її зачаровано. Я пригальмовую біля зупинки громадського транспорту й відчиняю двері. Хлопчина, який стоїть там, послужливо квапиться на допомогу. Я простягаю мапу Падуї й адресу.

— Per favore, — кажу, — як доїхати сюди?

Тицяю в мапу, ми порозуміємося, брате, на миґах. Ти просто поведи пальцем, щоб я збагнув, що зробив не так. Покажи, голубе, де я схибив.

Юнак дивиться на мене, а тоді говорить:

— Це недалеко звідси.

Я згадую прочитану перед сном статтю — в Італії все «недалеко звідси».

— Ти говориш українською?

Я ошелешений.

— Ви ж також.

— Я з України.

— Я також з України.

— Таке враження, наче половина Італії з України.

— В Італії дійсно багато українців, — каже, а тоді додає, повагавшись. — Але, напевно, не так багато, як може здатися.

Не так багато, як може здатися... Я подарував би тобі, юначе, газету, якби не залишив в готелі, де її з високою ймовірністю вже підібрала українська обслуга, і показав обклеєні українськими оголошеннями мури будинків в Удіне. Таке варто побачити! От хіба в Бібіоне я не зустрів жодного земляка. Гаразд, я прибув туди серед ночі й випарувався швидше, ніж прокинулося пляжне життя.

— Я тут кружляю вже півгодини.

— Це не найкраща вулиця.

— А ти що тут робиш?

— Живу,навчаюсь в університеті, він один з найстаріших в Європі. Падуя — гарне місто.

— Я приїхав сюди не на екскурсію.

Хлопець з розумінням киває.

— Когось розшукуєте?

— Саме так. Шукаю одну людину. Жінку. Шерше ля фам.

— Це близенько, — хлопець водить пальцем по мапі, детально пояснюючи. — Вам треба звернути не тут, а тут, тоді не схибите.

— Он воно що.

— Якщо хочете, я підʼїду з вами.

— Сідай.

Мій тямущий пасажир показує, куди їхати.

— Ти прибув сюди на навчання?

— Не зовсім так, — мій співрозмовник шаріється. — Я приїхав сюди з мамою і сестричкою, коли мені було пʼять років. Сестричка ще ходить до школи.

— А батько?

— Перепрошую, тепер сюди.

— Ага, то ось де собака заритий! Без тебе я знову проґавив би. Мапа мапою, а місто містом.

Я зупиняюся перед поворотом:

— Тебе кудись підкинути?

— Ні, дякую. Загубите свою вулицю.

Хлопчина виходить з автомобіля. А я сприйняв його за стовідсоткового італійця. Як можна помилитися!

Я простягаю йому десятку:

— Це тобі за допомогу.

— Ви що?! Я забезпечений.

Я теж забезпечений.

— Що ж, тоді успішних студій!

— І вам на все добре. Вдалої зустрічі!

Я все ще не можу прийти до тями. Падуя — зачароване місто.

Не встигаю вийти з автомобіля, як бачу її. Не подумав би, що це відбудеться за таких обставин. Що взагалі коли-небудь іще зустріну її, якщо це можна назвати зустріччю. Вийшовши з брами, вона валить просто на мене. Залишається розпростерти обійми. Мене вкидає в піт. А може, це не вона? Я вагаюся. Кроки жінки швидкі, похапливі — так ідуть, кудись поспішаючи або в намірі притьмом залишити позаду те, звідки вийшли. Її хода не залишає часу на роздуми.

Я шарпаю найближчі двері і застрибую, де в ніс бʼє букетом вистояних сирів і добірних прянощів. Крізь ненадійну скляну ширму спостерігаю за жінкою, до якої одного дня вирушив з пропозицією руки і серця, не підозрюючи, що цей шлях протриває чверть сторіччя. Букет, який я тримав у руці, давно зівʼяв, зівʼяла б іще тисяча букетів, не збереглось ні костюма, ні хустинки, що випиналась з нагрудної кишені, почуття також перестали бути однозначними, проте щось вело мене далі — й тоді, коли я думав про неї, і тоді, коли надовго й накоротко забував. Це мала бути несподіванка, і вона воістину такою стала.

Жінка, до якої я їхав, нічого не знає про це — ні тоді, ні тепер, та й це вже не має ніякого значення. Ось вона проходить повз вітрину, я відсахуюся, прилипаючи до стіни — жовтої, як сири на полиці, проте та, котру я розшукував, а зараз злякався, не дивиться в мій бік. Її погляд спрямований кудись уперед, заклопотаний і рішучий. Вона занурена в себе, для неї нічого навколо не існує, вона й тротуаром йде, наче в повітрі; мов над невидимою прірвою — так, ніби під ногами нічого немає.

Переді мною геть інша жінка, її мовби підмінили, але я знаю, що це вона: її риси, її фігура. Вона так само погойдує стегнами, однак цього разу це скидається на погойдування шлюпки, що не йде під воду лише тому, що порожня. Такими стають наші почуття — шлюпкою із прогнилим дном. Такими їх робить час і обставини.

Я їхав по дівчину, з якою колись зустрічався, доки вона безслідно зникла, а натрапив на немолоду жінку, на яку життя наклало відбиток, наче заповзялося спотворити, аби її не можна було впізнати; аби я не впізнав її, щоб до кінця так і не був певен, вона це чи не вона.

Повз крамницю пройшла зовсім не та особа, заради якої я сів за кермо і відверстав стільки кілометрів. Вона проминула мене, як перехожа чужого, випадкового зустрічного чоловіка. Я мав усвідомлювати це від самого початку.

Я виявився не готовим до зустрічі. Не уявляв, що буде, коли ми зіткнемося. Не мав поняття, що скажу. Хотів побачити її, ще раз побачити. Я мусив зробити це — не задля неї, для себе.

Вона проминула крамницю й віддаляється, а я все ще не можу відірватись від скла. Мені не віриться, що можна так сильно змінитися. Я їхав по минуле, а приїхав у нікуди, з яким мене ніщо не поєднує.

З заціпеніння мене виводить продавчиня:

— Щось бажаєте?

Я киваю. Вона запитує ще щось італійською. Я перебиваю її, показуючи на перший-ліпший сир на полиці.

Моя німота ніяк не впливає на її ставлення до мене. Пополовинені кругляки всі однакові розміром, між жовтими сирами — зелені, червоні й бузковий. Здається, наче вона теж зроблена з сиру — її шкіра, волосся, і тільки очі, наче в сир упали дві пелюстки лаванди.

Продавчиня відрізає брусок бузкового, як її очі, сиру і загортає, схоплюючи краї пакувального паперу наліпкою з фірмовим символом з датою, коли засновано сироварню. Я розраховуюся і розсіяно запихаю покупку в кишеню. Продавчиня щось каже навздогін — мабуть, щоб заходив іще.

Я шмигаю в автомобіль, наче злодійкуватий щур; ніби я оце поцупив сир у крамниці, а не купив його. Тієї, від якої я ховаюся, вже не видно. Я газую, порше зі скреготом рве з місця. Все відбулось надто швидко, в голові туманиться, я намагаюсь не думати, проганяю думки, мов набридливих голубів, ласих до найменшої нагоди поживитися. Мені хочеться пива, проте пива немає і я за кермом. Я сягаю в кишеню й відкушую шматок — сир має дивний присмак, в ніздрі вдаряє лавандою.

Я виявився боягузом. Я банкрот. Я міг би щось сказати. Вибачитися, спробувати пояснити. Я злякався, що погляд надмірно підведених тінями очей спопелить мене, як спопеляє навкілля південне сонце.

Подалі від людей. Я зупиняю машину і рухаюсь пішки до моря. Рослинність підступає впритул до води — зовсім не так, як на пляжі. На мене находить спустошення. Я згадую про надкушений сир у кишені, добуваю його звідтіля і розгортаю папір. Мартин, розпростерши крила, вичікувально кружляє наді мною, час до часу озиваючись канючливим покликом. Я кусаю шматок за шматком фіолетову, геть розмʼяклу масу з квітковим присмаком, так наче вона здатна заповнити порожнечу всередині мене, а недоїдок жбурляю в море. Мартин пронизливо ячить, лаштуючись підібрати те, що я викинув. Заходить в піке, стрімко шугає вниз і, хапнувши здобич, летить геть.

Я їду крізь день, що добігає кінця, крізь вечір і ніч. Сон не бере мене, і лише думка кружляє голодним птахом, якому немає чим поживитися. Я відганяю його, впиваючись у кермо, обплітаю пальцями, наче виноград вусиками опору, стискаю якомога міцніше, тоді як сонце намагається вибити його з моїх рук, змусити втратити контроль — бодай на долю секунди.

Сонце далеко позаду, велика вогняна куля, що тане, розтікаючись жовтогарячою калюжею. Воно норовить різонути відображенням з дзеркала, спрагле помсти, відплати за те, що я топчу ряст. Я тисну на газ — якщо не вирвуся, воно схопить мене, і ми зіллємося в непримиренному борюканні. Так легко, палаючий диску, я не здамся.

Сонце зблискує кволіше й кволіше, як протиборець, який охляв, так і не спромігшись завдати удару. Сонце — минуле, я хочу остаточно розірвати його пута. Минуле, по яке їхав, а зустрів потворну гримасу, що вилупилася на мене з крамниці карнавальних аксесуарів, наче дзеркало, в яке зазирнув і побачив своє життя. Маскарад, на якому я виступав у невідповідному мені костюмі. Й ось я скинув його, а заодно чимало змарнованих літ.

Сонце закотилось за обрій, більше не здатне дошкулити, спопеляюче око заплющилось. Я знаю, що то лише підступний маневр. Невдовзі воно розплющиться попереду, щоб спопелити в невблаганному гніві.

Я витискаю все, що можу, наче це мій останній шанс — опинитися до того, як настане світанок, вдома.

Я в тирі. Та сама буда, в якій я шпокав мішені. Той самий фацет, який нітрохи не постарів, хоча років спливло, як води в річці. Він витріщується на мене — схоже, впізнав мене, однак не дає цього взнаки. І всередині все так само, як тоді, лише бракує призів, а полиця, якими її було завжди заставлено, порожня. Мовби все згребли, знаючи, що я прийду. Я хочу сказати, що не жадаю винагород, а просто зайшов розважитися.

Працівник відлічує десять набоїв. Я розщіпаю рушницю — ту саму, з якої завше стріляв, і вкладаю перший. Несхибно випустивши девʼять кульок, закладаю десяту. Перед останнім пострілом витримую паузу.

Мені належить призова гра. Працівник підсуває бойові патрони, проте я не надаю цьому значення.

Я вистрілюю першу й коли цілюся знову, раптом бачу жіноче обличчя, пробите, мов посічене віспою. Проте я не можу зупинитись, палець натискає гачок.

— Ми так не домовлялися...

Працівники тиру, тепер їх двоє, витріщуються на мене.

— А що ви хотіли, це — війна, — раптом кажу заспокійливо напів до них, наполовину до себе. І прокидаюся...

Голова мокра від поту, наче я цілу ніч молотив, як той божевільний селянин у нічийній смузі, який нищив колосся, рвав і топтав його, наче виконував моторошний ритуальний тан. Війна порила й випалила все навколо, не зачепивши тільки крихітного острівця серед навколишнього безглуздя. Й ось він мстився йому — єдиному, що вціліло...

В наметі холодно, як лише може бути осінньої ночі. Я вище натягую спальний мішок, перевертаюсь на бік і пробую знову заснути.

Тільки-но заплющу очі, як переді мною зринає посвердлена кулями Богородиця.

Налиті груди з темними овальними плямками й вузькими заглибинками на місці пиптиків. Гарячі й спітнілі, вони підіймалися й опускались за кожним подихом. Я не знав, що зі мною. З нами обома щось діялося.

— Ти сонечко.

— Кажи, кажи ще...

І я казав — слова вихоплювалися з мене, лились, як вода, надто довго стримувана загатою. Щось відрізняло цю дівчину від решти, приковувало магнітом, і вже не можна було отямитись.

— Ходи на підлогу, — мовила, тягнучи за собою.

Старе дерево зрипнуло — круглий розсувний стіл з увігнутими ніжками та облізлим від часу лаком, винесений з котроїсь кімнати, де його замінили новим, його ж самого не викинули, а занесли сюди, втиснувши між чавунною ванною і стіною, за якою вікно виходило на внутрішнє подвірʼя, поросле деревами, що за багато років вистриміли вгору, їхнє листя й гілки терлись одні об одні, об тиньк будинкових мурів, об підвіконня, по шибі, очищаючи скло, яке ніхто ніколи не мив, від бруду, рухалися ритмічно в лад вітрові, наче автомобільні щіточки лобовим склом, і там, де було чисте, скло разюче контрастувало з брудом на неторкнутих галуззям місцях, а з протилежного боку мотузались суцільні вузькі балкони старої забудови, наче лінії жовтуватим аркушем зошита для конспектування; будинки стояли неперервним рядом, відгороджуючи подвірʼя від вулиці.

Стіл правив за місце, на якому розкладали косметичні знаряддя за браком поличок над мініатюрними умивальниками, де незручно було ні митися, ні голитись. На його поверхні позалишались сліди гелю для гоління, косметичних засобів, мила; парафінові налипи від свічок, що горіли, коли зникала електрика.

Підлога була викладена з темнішої і яскравішої дрібної плитки, темніша мала червонувато-теракотовий, світліша — бежевуватий відтінок, а вгорі млоїлась жарівка без плафона, що світилася цілу ніч. Цією кімнаткою з високим вузьким двостулковим вікном й недолугими умивальниками я користувався невдовзі багато. Не було нічого ріднішого за шиби з засохлими патьоками, за недоладну, що раз по раз порушувалася, шахівницю дрібної плитки під нами й безбарвної плитки стін, подібної на вицвілі очі, за умивальники, над якими я голився, тримаючи в лівій руці її люстерко, а в правій станок; жодний готельний номер з душем і ванною, найкращий комфорт з усім, чого душа забажає, не викликали ні перед тим, ні опісля відчуттів, бодай віддалено порівнянних з тими, що їх розбуркувала ця гуртожитська кімнатка, коридор і вмивальня, бо не бажалося нічого іншого, як туди — бодай на хвилину знову опинитися там.

Чиясь рука шарпнула клямку, й гачок, яким ми защепилися, напружився. Ось рука смикнула вдруге, мовби переконуючись, що двері заблоковано зсередини, відтак постукала, почекала і, загасивши світло, мовчки пошурхала геть.

Нас огорнула темрява, і тільки знадвору, крізь відчинене вікно, скупо сочилися бліді відсвітки, суміш місячного сяйва, що ледве млоїлося крізь крони дерев, й далекого невимкненого ліхтаря над туалетом будинку напроти, тоді як у вікнах світло давно погасло.

— Міцніше... Не відпускай мене...

Я відчув, як міцно обплели мене її руки, а вже через секунду ми линули крізь час і простір, доки в кінці мандрівки розкрилися парашути солодкого приземлення. Згодом я мріяв повторити це, проте мені не пощастило спізнати подібного відчуття з жодною іншою жінкою.

Влітку, коли мешканці розʼїхались, я перебрався до Мирослави, і ми провели бурхливий місяць, в який ніхто не турбував нас...

Коли вона йшла сходами, вигойдуючи стегнами, хлопці хтиво присвистували, тоді як вона не звертала на них уваги. Вона проминала їх, наче їх не існувало. Це зачіпало їхню чоловічу гордість і ще дужче розпалювало. Вони укладали парі, хто першим переспить з нею, хоча жодному з них нічого не світило. В ду́ші, що містився в підвалі, розділений на дві секції, бідолахи підсаджували один одного, щоб бодай краєм ока побачити її наготу.

Хоча Мирослава приїхала з райцентру біля підніжжя гір, нічого селюцького ні в її манерах, ні у вигляді не було. Вона давала фору міським дівчатам, приреченим зівʼянути, не розцвівши, в яких від куріння шкіра мала неприємний бляклий відтінок, як пелюстки, що втратили барву.

Мирослава прокидала в чоловіках самців, вони роздягали її хтивими поглядами, не наважуючись, однак, зачепити й чекаючи, коли вона обере когось із них сама, проте вона нікому не надавала переваги, ставлячись до всіх з однаковою усміхненою байдужістю, яку бідолахи хибно трактували за увагу і заохочення.

Мирослава була не першою, з котрою я переспав, проте залишилась єдиною, до якої в мене спалахнуло кохання. Любов — як вольфрамова нитка: вона дає яскраве світло й тепло, проте легко рветься, і її вже не склеїш, не звʼяжеш, не зʼєднаєш. Моє кохання до Мирослави перетворилось на перегорілу жарівку, з якою я, однак, не міг розлучитися...

Це сталось само по собі, так як стається день. Історики мешкали разом з іноземними філологами, здебільшого дівчатами, хлопців майже не було, тоді як на історичному навчалися переважно юнаки. Мені закортіло спробувати романтики гуртожитського життя, про яке вони без угаву розводилися. Й ось я прийшов на дискотеку, не підозрюючи, що та ніч переверне моє життя. І хоча воно перевернулось значно пізніше, проте зовсім не так, як жадалося. Забави і дискотеки дещо вирівнювали перекіс між жіночою й чоловічою статями обох факультетів, розміщених в різних навчальних корпусах й оселених в одному гуртожитку.

Мирослава навчалася на французькій, куди пройшла за співбесідою, без вступних екзаменів — нечувано як для дівчини з села. Вона володіла французькою на рівні, який нічим не поступався випускницям міських шкіл, тож можна було хіба дивуватися, звідки вивчила її в такому обсязі. Одяг, вбогіший, ніж у її одноліток, сидів на ній стильно, підкреслюючи принади тіла. Вона нагадувала чужинку, що випадково опинилася поміж нас. Якби існувало переселення душ, я сказав би, що в попередньому житті Мирослава була француженкою, проте інших життів немає, є лише це.

Ми прозустрічались якихось півроку, ледь довше. Зникнення Мирослави збіглося з моїм поверненням із Парижа. Парфуми, які я привіз для неї, так і залишилися в мене: я нікому не подарував їх, жодній жінці. Рідина всередині повільно розшаровувалась на складники, втрачаючи однорідність і приємний колір. Невже так само і з почуттями?

Ніхто не знав, де вона, а я нічого не міг второпати. Мирослава випала з мого життя, здавалося, раз і назавжди, спроби що-небудь зʼясувати зазнавали невдачі, доки по багатьох роках я натрапив на лист, заадресований на моє імʼя.

Я ніколи ні з ким не листувався і не пригадував, щоб коли-­небудь отримував подібну кореспонденцію. Адресу заповнила зграбна жіноча рука. Я прикипів до літер, якими було виведене моє імʼя, і сидів в глухому оціпенінні, а всередині наростав неспокій, невиразний, мутний здогад.

Місце відправника лишилося незаповненим, друкарські рядки робили порожнечу промовистою і нестерпною. Кожна літера й цифра кидали виклик, звинувачуючи в чомусь, про що я не мав найменшого уявлення. Думки не вʼязались докупи, я довго не наважувався рушити далі, наче заїло мене, а не диск — з диском було все гаразд.

Що веде нашими діями і чому я вклав його саме того вечора, а не набагато-багато раніше? Не напередодні й не згодом? Не якогось іншого дня? Чому взагалі вклав його?!

Знічевʼя я взявся переглядати зображення — одного дня батькові закортіло оцифрувати себе, нас, нашу родину. З цього бажання виник диск: документи, світлини, відзнаки, листи... Були моє і братове свідоцтва про народження, батькова метрика, купа шлюбних світлин, на яких батько поставав задерикуватим молодиком, а мати — юною дівчиною, ледь настороженою, наче її злякала його задерикуватість. Шкіц родинного герба, батькова гордість. Шкіц висів у вітальні в золотій рамці. Батько не раз хизувався його походженням:

— Він каже: «Не думаю, що зможу допомогти Вам». «А Ви пошукайте». Я підсунув йому конверт. За місяць він викопирсав в архіві дрібних шляхтичів, які до свого українського прізвища приростили польський суфікс. Чоловік потребує заохочення — ніхто не працюватиме для тебе задарма. Якби я заплатив мільйон, ми були б королями, але варто й честь знати.

А невдовзі зʼявився Оцифровувач. Так звертався до нього батько, тож патлатий, трохи не від світу цього незнайомець, який кілька разів приходив до нас і з яким батько любив поспілкуватися, саме так запамʼятався мені.

— Пане Оцифровувачу, прошу сюди, — батько брав його з притаманною йому улесливістю господаря за лікоть, і обоє зникали в кабінеті.

Не думаю, що Оцифровувач цікавився змістом того, що оцифровував. Не вірю, що він вчитувався в папери, що їх безжурно довірив йому мій батько. На дигіталізації родинних історій він заробляв, це був такий самий бізнес, як будь-який інший; працював кебетою, за що отримав щедру винагороду. В кожному разі, з їхньої останньої зустрічі патлань пішов у чудовому гуморі. Більше я його ніколи не бачив.

Як призначений мені лист міг опинитися в батьковому архіві? Може, вийнявши з поштової скриньки, батько відклав і забув про нього, а потім лист заникався між паперів та іншої кореспонденції? Таке припущення підбадьорило мене рухатись далі.

Наступним зображенням був аркуш, видертий із загального зошита, в яких ми конспектували лекції, старанно вписуючи все, що чули, щоб на екзамені слово в слово протараторити його й отримати «відмінно», а невеличка меншість, до якої належав я, вдавала, що конспектує. Якщо на початках я приходив в інститут, щоб відсидівши пару-другу, вирушити з колегами на пиво, то згодом узагалі припинив ходити туди. Замість пар я вирушав у тир постріляти. Я вбачав у цій розвазі більше сенсу, ніж у небилицях, що їх плів нам, надувши щоки й сховавшись за скельця в масивній оправі, професор, розчервонілий від власної брехні.

В аркуші стояло небагато, кілька скупих речень, проте і їх було більше, ніж досить. Виконаний тим самим незнайомим почерком, що й адреса, лист не містив ні дати, ні підпису, так що лише поштовий штемпель на конверті зафіксував день, місяць і рік відправлення. Самого листа я не знайшов, ні конверта, та й що від цього змінилося б?

Для мене так і залишилося загадкою, хто розпечатав лист — батько чи Оцифровувач. Якщо Оцифровувач, то чи переглядав батько коли-небудь зображення? Якщо ж батько, то не було сумніву, що він зробив би все, щоб я не прочитав його, і це «все» означало порвати і викинути. Проте сумнів не покидав мене — підозра, що батько таки першим розкрив конверт. Розкрив і... забув знищити?

Я не впевнений, що якби прочитав тоді написане і розшукав Мирославу, все владналося б, проте, не віддавши лист, батько позбавив мене навіть такої спроби. «Що ти ще приховав?» — хотілося запитати, знаючи, що не отримаю відповіді. Скільки ще таємниць забрав у могилу? Якби на одній шальці опинилась карʼєра, до якої з лише йому властивою ненавʼязливістю готував нас батько, а на іншій Мирослава, я ні хвилини не вагався б. Пригасле кохання раптом жбухнуло запізнілим вогнем, щоб обпекти наостанок.

Впевненість приходить із великим запізненням. Нічого не змінилося б, якби не поштовх, що його дав лист. Нічого й не змінилося — тривалий час усе було, як завжди, і лише всередині відбувалося щось, чому я довго не надавав особливого значення. Я жив тим самим ненапружливим плином, що й передше. Я був ловцем, якому риба успіху пливла в руки, й усі, хто знав батька, стверджували, що це в мене від нього.

Чи знав батько про мої стосунки з Мирославою? Він не втручався в моє життя, достеменно знаючи, що я рухаюся проторованою ним колією; не цікавився моїми сердечними справами, переконаний, що на все свій час і я прекрасно дам собі раду, а коли щось підказував, то подавав це так, ніби я роблю самостійний вибір.

Хоч як намагався, я не міг знайти жодної нитки, яка вела б від Мирослави до батька; нічого, що вказувало б, що йому відомо про наші стосунки. Мені хотілося думати, що батько пішов на той світ у невіданні. Він дбав про мене, він завжди дбав тільки про нас, про наш з братом добробут — нічого, чого не зичать своїм дітям батьки. Я починав розуміти його, але й себе також.

Діалог, що відбувся між ним і мною, зненацька постав у всій виразності:

— Ти летиш у Париж!

Він повідомив це підбадьорливим, заохочувальним й одночасно безапеляційним тоном, в його погляді не було й тіні двозначності, а очі випромінювали батьківське тепло.

Побачивши мою розгубленість, якої, схоже, сподівався, він додав — напівурочисто, напівзмовницьки:

— Ти переміг в олімпіаді знавців французької мови й культури.

— Я? — я все ще не міг прийти до тями.

— Ти, авжеж, — він поплескав мене по плечі.

Поволі дар мови повертався до мене:

— Ти жартуєш.

— Ні, не жартую.

— Але ж... але я не брав участі ні в якій олімпіаді...

— Як не брав? — батько вирішив розіграти мене.

— А так. І ти знаєш це.

— Хіба ти не ходиш на французьку?

— Ходжу! Хочеш почути, коли я востаннє там був?

Батько знизав плечима, ледь поморщившись.

— На заліку. Прочитавши моє прізвище, викладач поставив «зараховано», навіть не подивившись на мене. Я приходжу на французьку двічі на рік — в кінці першого семестру, а потім другого.

— Матимеш стимул поліпшити знання, — з того, як незворушно він відреагував, було ясно, що його не вразить ні це, ні будь-що інше. Мій батько був до всього готовий, жодна новина, хоч якою була б, не могла ошелешити його; у свої роки він скидався на легковажного хлопчиська.

— Мене не цікавить навчання, тим більше французька.

— Яка різниця...

— Я не хотів вступати в інститут.

— А що ти робив би?

— Нічого.

— А так отримаєш диплом.

— Нащо?

— Твоя візитка. Диплом випускника історичного факультету відкриє перед тобою будь-які двері. Житимеш і не журитимешся.

— Я й не журюся.

— Це добре, лише завжди так тривати не може. Можна, звісно, влаштуватись і без диплома, але це не те.

— Я не хочу нікуди влаштовуватися.

— Зараз. А далі?

— Далі теж.

— А ти поміркував, які в такому разі твої перспективи? Батько не вічний. Ти ж не хочеш сказати, що підеш на будову?

— Ні.

— І вагони також не розвантажуватимеш.

— Не конче.

— Ото й воно.

— Але...

— З Парижем все вирішено. Як сказав Гай Юлій Цезар, переправляючись через Рубікон: «Alea iacta est».

— Це французькою?

— Латинською.

— Ти знаєш латинську?

— Кілька обовʼязкових висловів, без яких не було б історії.

— А без цього не можна?

— Можна. Поїдеш у складі групи студентів, найкращих знавців французької. Матимеш отаке добірне товариство.

— І що я серед них робитиму?

— Побачиш Париж. Розважишся.

— Коли? — запитав я.

— Це вже зовсім інша річ. Впізнаю сина свого батька.

Батько тішився, наче цього досяг я, хоча воно було його здобутком, до якого я не мав жодного стосунку. Інколи він видавався всемогутнім — на свій лад, ми пишалися ним. Ми були в захопленні від його вміння все пояснити і з усього знайти вихід, від його гумору і незворушності, він поставав перед братом і мною чарівником, який витрушував з рукава плюшевих тварин, згодом іграшкові автомобілі, в яких відчинялися і зачинялися двері, багажник і капот, потім знову автомобілі, лише їздили вони вже по-справжньому. Наостанок він витрусив нам по будиночку. Мені й на гадку не спало відмовитися чи бодай запитати, хто мав би летіти замість мене: точніше, замість кого полечу я. Я зовсім не думав про це. Париж — це таки щось. Батько вмів переконувати.

«Як ти міг це вчинити? Я ніколи не думала, що ти на таке здатний! Ти... Ти... Ти... Як це гидко і підло». Батько не сказав, що тією, чиє місце я зайняв завдяки його спритній махінації (він завжди робив усе з невинністю ангела), була Мирослава. Мені не наснилося б таке у страшному сні. Хоч як гарячково силкувався, я так і не зміг пригадати, чи відомо щось було батькові про наші стосунки, чи таки розповідав я, що зустрічаюся з дівчиною і що звуть її Мирославою і що вона вчиться на французькій, і що відмінниця, і що ми плануємо одружитися. Я зволікав, щоб зробити несподіванку, насправді ж боявся, що батько, який був для нас незаперечним авторитетом, не схвалить мого вибору. Батько... Він був для нас, мов маяк на виступі — рятунком, як кожний маяк, й одночасно небезпекою розбитись об скелю, на якій його встановлено.

Якби не Париж, ми побралися б — навіть мій батько не став би нам з Мирославою на заваді. Якби не він, який переграв партію, що називалась «Париж». Наче той картяр, який перешахрує всіх — який врешті перешахрував себе і мене.

Я волів не згадувати про Аліну, не думати про ніч у готелі гуртожитського типу неподалік від станції метро в глибині вулиці, вздовж якої росли платани і яку ніщо не вирізняло з-поміж сотень таких самих вулиць. Аліна була епізодом, як інші жінки перед тим й опісля.

Життя раптом постало у вигляді пісочниці, де я зводив усі ці роки замок, й ось він, який ще трохи і був би готовий, розсипався. Мені захотілось вижлуктити все пиво, яке я привіз з гуртівні, все пиво світу з усіх броварень, де його варять упродовж сторіч. Я хотів зникнути, розчинитися, перестати існувати. Я знав, що коли прокинуся, все знову буде гаразд.

Раптом я все пригадую.

— Я не вірю, батьку, що ти міг зробити це.

Я бачу його усміх, той самий, що й за життя, невинно-хлопʼячий вираз.

— Навіщо?

— Для твого блага. Лідія — вигідніша партія.

— Хто така Лідія?

— Доця начальника обласного відділу віз і реєстрацій. Її батько посприяв нам з твоїм закордонним паспортом. Паспорт не так легко було отримати, як і дозвіл на виїзд. Ти ж памʼятаєш ту неділю, коли вони приходили до нас?

— Але ж, батьку...

— Що?

— Дай мені відповідь: коли ти зробив мене найкращим знавцем французької, ти знав, що перемогу здобула Мирослава?

— Ні. Лист надійшов опісля. Ти ж бачив штемпель на конверті?

Невинний усміх ще довго не сходить з його лиця.

І розсотується разом з ним.

«Ya_sonechko». Я впізнав її швидше, ніж звернув увагу на підпис. Два слова, що розірвали нарив усередині, сяк-так зарубцьований по тому, як я натрапив на призначений для мене лист. Я відчув гострий біль, мов від механічного поранення.

Це сталося в Австрії, в готелі «Амбасадор». В «Імперіалі» неподалік полюбляв зупинятися один із приятелів мого батька, проте мені не хотілося опинитися з ним під одним дахом. «Вас запрошує країна Моцарта, Фройда і Гітлера». Про Гітлера рекламний проспект скромно промовчав. Каламутна країна, депресивна столиця, насуплені і непривітні люди, тут навіть туристи втомлені та понурі.

Жодної жінки, з якою закортіло б затишно провести ніч. Я повернувся в готель сам. Піднявшись у номер, дістав планшет, на той час останній крик галузі. В прочинене вікно долинала російська, рідше німецька і китайська. А може, японська.

Компанія, що утримувала сайт, підчіплюючи його до інших, пропонувала широкий спектр послуг — жінок, чоловіків, ґеїв, лесбійок, трансґендерів, поодинці, парами, оптом і вроздріб. Попит породжує пропозицію, і тільки мій батько вважав навпаки:

— Справжній бізнесмен той, — хто вміє на рівному місці створити попит. Запропонувати щось, від чого не зможуть відмовитися. Що хапатимуть тисячі, сотні тисяч, мільйони людей у святій вірі, що ось саме те, чого їм завжди бракувало; воно зробить їх нарешті щасливими. Але це вже завдання для вас, молодих. Я для цього застарий.

Між сандрами, наталями, ліліанами і ще як вони там називали себе Мирослава була єдиною, хто не обрав вигаданого імʼя, а ті два слова.

Коли я навів курсор, картинка почала збільшуватися, доки груди заполонили віконце, заступивши решту тіла, тоді як я жадав роздивитись лице. «„Ya_sonechko“ на звʼязку. Розпочніть чат. Перше спілкування безкоштовне». Я натиснув на цеглинку, екраном побігли крапки виклику, мов видимі сліди невидимої комахи. Вирішальної миті мені забракло духу, і я обірвав спілкування, не розпочавши його. «Станьте нашим клієнтом, і ви отримаєте багато переваг».

Життя подібне на транспортний засіб, в якому ти за кермом. Досить випустити його в легковажній впевненості, що воно само знає, як і куди йому їхати, як якоїсь миті, коли найменше сподіватимешся, розібʼєшся.

То хто ж ти, батьку? Хоч як я силкувався затримати їх, риси розчинялися, він мовби вислизав від мене, не бажаючи, щоб я побачив його таким, яким він був насправді.

Я ніяк не міг зліпити його портрет. Насамкінець у моїх руках залишався усміх, що нікому не належав і був подібним до метелика з поцяткованої тканини. Раптом метелик оживав і мерехтів перламутровими крильцями — такими самими поцяткованими, як тканина. Він то зникав, то зʼявлявся.

Від лопотіння раптом зарябіло в очах і пішла обертом голова. Я відкинувся на подушку і заплющив очі. Коли розплющив, комахи-метелика не було, а метелик-аксесуар перетворився на зібгану паперову серветку. Я розтиснув пальці, й серветка випала. Її підбере прибиральниця. Або медсестра.

Зненацька я збагнув, що те «щось» уже було в батькові. Що він завжди відчував це. Наче ціле його життя, всі досягнення були опиранням цьому «щось», а безжурність і легковажність правили захисною маскою, заборолом, формою опору і несприйняття. Ота легкість; оте, як йому щастило; як він перетворював на прибуток, хоч би за що брався, наче алхімік, під рукою якого все, до чого торкався, зблискувало золотом.

Батько мовби вальсував, як линуть гладкою, дзеркальною поверхнею. Від нього воно передалось мені, проте я не скористався ним так, як він...

Найперше побачив фабрику. Він прямував на її силует, що височів серед скутого хмарами неба, а вона рівно настільки ж віддалялася.

Частину стіни знесло, і будівля постала перед ним у розрізі. Зі зруйнованого перекриття стирчала арматура.

Торс з південного боку майже повністю вцілів. І бетонні сходи, що вели від поверху до поверху, неіснуючого. Він вибрався ними на саму гору, а тоді повільно спустився вниз.

Від фабричної будівлі відгалужувалися складські приміщення — приземкуваті, вкриті руберойдом цегляні бараки з вʼїзними брамами на однаковій відстані. Під прогнутим накриттям завмер електрокар, наче його щойно припаркували. Мовби водій пішов на обід і зараз повернеться. Він роззирнувся, проте марно.

Вхід до адміністративного корпусу, розташованого по інший бік бараків, фасадом до багатоповерхової виробничої споруди, так що вся забудова утворювала протягле опецькувате «П», блокувала металева шуфрига. У дверях на місці клямки чорніла діра. Він збив з шуфриги замок і ступив досередини.

Вогнегасник, план евакуації, такий самий поверхом вище, посередині на стіні інформаційний стенд. Він зупинився перед останнім у правому крилі кабінетом. З вазона на коридорній лутці стирчав сухий віхоть. Його увагу привернула крихітна закручена мушелька. Він узяв її і, підносячи роздивитися, зачепив горщик. Випалена глина розлетілася на друзки; тепер земля, обмотана корінням, відтворювала її форму. Він пнув носаком черепок і наліг на клямку.

Другий стіл від вікна. Пройшовши між рядами і зупинившись перед ватмановим аркушем на кульмані, взяв простий олівець і почав водити ним, малюючи небо для пташки на майже готовому кресленні. В кутку під стіною тулилося кілька рулонів міліметрового паперу, які стеріг, сплівши над ними павутину, довгоногий павук.

З-під стержня поповзла мʼяка чорна лінія. Невдоволений тим, що нічого не виходило, роздер папір, один край якого, ледь скрутившись, так і залишився звисати, тоді як другий осів на підлогу.

Обігнув будинок, а тоді ще раз перетнув територію. Пройшовши крізь турнікет і повз настінний телефонний апарат з обривками дроту, подався далі — вулицею, на яку нанизувалося місто.

Довго нікого не зустрічав. Аж тоді почали зʼявлятися перехожі, зрідка й повільно — спершу один, потім ще. Вони проминали його без жодної уваги, наче його не існувало. Він вдивлявся напружено в лиця, які нічого не виражали, і марно силкувався впізнати. Перехожих ставало більше і більше. Чужі, незнайомі постаті.

— Підкажете, котра година?

Час нічого не означав. У його розпорядженні — не більше, не менше — вічність. Він хотів, аби хтось відповів, заговорив до нього. Прагнув почути звичайне, все одно яке, найкоротше слово, який-небудь звук; жадав реакції.

Вони проминали його — оціпеніло, відсторонено. А він і далі вдивлявся — ще більше, з майже нестямною відчайдушністю.

— Когось шукаєте?

Звиклий до безмовних силуетів, які рухалися назустріч, а він — до них, за інерцією пройшов далі, а коли зупинився, того, хто запитав, уже не було. Він метнувся за ріг, а там тяглася порожня, скільки сягало око, вулиця.

Та чи дійсно до нього озвались? Перехожі німотно й безвиразно сунули просто себе.

Він побачив їх здалеку, матір з дитиною. І те, як у дитини з руки випала забавка.

Щось знайоме промайнуло у вигляді жінки, ледь уловне. На секунду йому здалося, наче впізнав її.

— Ваша іграшка...

Вони байдуже проминули його, а він наче закляк.

Зі спини плюшевого ведмедика стирчав ключ. Він підняв і довго тримав забавку в пальцях, потім завів та обережно поставив на асфальт.

Ведмедик зачимчикував куцими кроками, а тоді раптом зупинився і, недовиконавши останній рух, застиг.

Ці вулиці знав, як свою пʼятірню. Каштани росли двома рядами до перехрестя, що нагадувало складанку з чотирьох частин, на одній з яких розташовувалася школа.

Тут усе для нього знайоме. Міг пройти із заплющеними очима. Він покрутив кран вмонтованого в стіну умивальника. Той самий, мов маленький пропелер, шматок металу, прикручений шурупкою. Звідси коридор вів до фізкультурної зали.

До стіни ліворуч від входу приладнано тренувальні драбини, до горішніх щаблів кріпилося металеве пристосування для гімнастичних вправ. Вхопився руками за поперечку й повис над підлогою. А тоді заходився підтягуватись. Раз, два, три. Перевів подих, відтак продовжив, довівши до дванадцяти, вже без перерв.

Коли зістрибнув, вона стояла біля стіни і дивилася на нього.

— Аліна?

Він рушив назустріч її перекошеному усміхові, доки вперся в стіну. Долоні безпорадно нипали по холодній вологій побілці. Цього разу помилки не було. Вона стояла, де зараз він. Він загамселив щосили кулаками, неспроможний спинитися.

Надворі знову побачив її, яка наче заманювала його. Рвонув навперейми і встиг помітити, як вона розчинилася в дверях навчального корпусу. Перестрибуючи через сходини, спустився навздогін. Широка темна пройма, він рвучко пірнув у підземʼя.

Вона лежала на довгому столі, який тримали грубі залізні опори. Колись тут розміщувалась майстерня.

На його чолі виступив холодний піт. Він застромив до рота цигарку і кресонув сірником. Тіло перед ним було жахливо понівечене. В кутку перекошених губ запеклася кров. Чорна змійка збігала на крейдяну шию. Він хотів стерти її, проте чорнота обпекла йому пальці.

— Аліно... Що вони зробили з тобою...

Відчувши на собі погляд, він обернувся. Аліна стояла коло стіни і дивилась на нього холодними очима.

Тоді він усе збагнув.

— Це не я, — Аліна прочитала його думки.

Але він знав, що це вона.

Вони дивились одне на одного.

— Навіщо ти це зробила?

Він нахилився впритул над лицем, яке сприйняв за Аліну. Роздуте, спотворене, воно когось нагадувало йому.

Від того, що ніяк не міг пригадати, розболілася голова. Різкі пронизливі удари, наче хтось колов усередині дрова, а потім — тупе ниття, від якого розходилися гарячі кола.

— Козацька Богородиця...

Він сказав це сам до себе, почувши свій глухий голос без відлуння. Доти — і наяву, і в сні — він бачив лице, від якого відходило золоте проміння металевого орамлення. Наче та, кому воно належало, ожила перед тим, як її замордували.

Йому відкрилися трупи, скидані одне на одне тіла жінок і чоловіків, пойнятих розкладом, з чорними слідами тортур; з викрученими руками, розпоротими животами, видертими геніталями. Їх звозили сюди і тут катували.

Він втупився в лице, що визирало з напху знеосіблених тіл, до невпізнання спотворене людське обличчя, від якого мало що залишилося.

— À la guerre comme à la guerre.

Він обернувся на Алінин голос, проте Аліни вже не було.

Докурив цигарку, а тоді підошвою розтер недопалок.

Вечоріло. Хмари в небі темнішали і здавались від цього налитішими й важчими. Їхні черева висли низько над дахами. Сутінки перетворювали будинки на нігрозинові прямокутники, вертикальні й горизонтальні.

Він висунув пластиковий стілець вуличної кавʼярні. На танцмайданчику вигоцували пари. За одним зі столиків збуджено гомоніли.

Присутні нагадували фігурки лялькового театру, щось недійсне відчувалося в них — у рухах танцювальників, у вовтузні компанії, що раз у раз вибухала безжурним реготом.

Він довго прочекав на тролейбус, а тоді почвалав пішки. Це не так далеко. Він брав не такі відстані. Залишилося сміховинно мало.

Дерева й кущі зібгали простір в клубок. Рушив туди, продираючись крізь галуззя, — йому здалося, наче в глибині подвірʼя хтось є. Дві масивні «А», зʼєднані трубою, такою ж завгрубшки, а з неї спадали металеві прути.

Хлопчик, який сидів на гойдалці, мав таке саме, як у нього, волосся. Мав його очі. І ту саму картату сорочку, яку він носив, коли йому було девʼять. І плямку. Крихітну плямку на лівій щоці, в нього теперішнього сховану під густою щетиною.

Він інстинктивно зиркнув на хлопчикові ноги, що випиналися з шортів, але те, слідів чого шукав, сталось пізніше; на коліні назавжди залишився шрам.

З нагрудної кишені виглядав краєчок хустинки. Він вподобав мати її, потому як побачив таку в свого діда, якого знав з тієї єдиної, чорно-білої фотографії. Його переконували, що зараз так не ходять, але він уперто носив її.

Ніде ні травинки. Раптом рослинність кудись зникла, вся зелень. Це викликало в ньому подив і невиразний спогад.

Хлопчик дивився прямо в його очі, сумно і запитально.

Він здригнувся.

Якоїсь миті він не витримав того погляду.

— Неправда!

Він сказав це з притиском.

Ймовірно, він вигукнув це.

Не стямився, коли вихопив зброю.

Куля прошила тіло. Звідти, куди вона влучила, зацебеніла червона рідина.

— Ти ж знаєш, що це не так, — повторив самими лише губами.

Українська Ґерніка

Ми закохалися на Майдані. Євген прибув з аеропорту, маршруткою до Харківської, а звідти метрополітеном. Рухався разом з людьми, допитливо роззираючись навколо. Хлопця цікавило все — голоси, що озвучували оголошення; люди, які їхали на ескалаторі вгору, тоді як він спускався вниз, глибше і глибше, з захмарного неба в лабіринт під землею; поспішальники, які оминали його, майже бігли, наче боялися проґавити потяг, так ніби той — останній; рекламні вітрини між поручнями; плитка, якою викладена станція...

Йшло до зими, а в серці буяла весна. Прекрасне, неперевершене відчуття. Рішення було прийняте спонтанно, хлопець не вагався і не обмірковував його, воно визріло в ньому давно і лише чекало на слушну мить.

Обставини сприяли йому — здійснювалася його заповітна мрія. Останньої миті купив квиток. Заскочив в автобус, коли той рушав. Встиг на посадку за секунду до того, як вона завершилася.

Літак, в якому зайняв місце біля ілюмінатора, викотившись на злітну смугу, пригальмував, а тоді раптово почав набирати швидкість. Й ось громіздка машина відірвалася від землі, стрімко набираючи висоту. Побачив, як сховалось шасі.

Літак — птах, на якому летів, а він — Нільс Гольґерсон. «Дивовижна пригода» — перша історія, яку самотужки осилив від «А» до «Я», прочитавши, мабуть, з десяток разів. Зі стрільчастим вікном на обкладинці, за яким пролітав дикий гусь з карликом-пасажиром і ґномом у ковпаку на віконній лутці. Він вишколив сам себе. Сам себе навчив рідної мови. І навчив себе ніколи її не розівчитися.

Летів туди, де на нього чекав усміхнений хлопчик, щоб нарешті зʼєднатися з ним і вже ніколи не розлучатися. Всі ці роки хлопчик терпляче чекав на нього. Він обійме його міцно і стужено, як вітаються по довгій, дуже довгій розлуці.

Пісня повернення забриніла спершу тихо, подібно до жебоніння, яким звіщає про себе гірська вода, й ось уже вона була всім, і все було нею: вона лилася сонячним промінням, іскрилася на поверхні літака, мережалась павутинкою в міжшибʼї ілюмінатора, ставала блакитною, як блакить безхмарного неба. Був її словами, мелодією, поетичним рядком.

Від станції до станції у вагон набивалося більше і більше пасажирів. Спрагло вслухався у назви станцій й озвучені літературною мовою оголошення. Мова була містком над темним, бурливим урвищем часу, таємницею, що ділив із сестрою, яку навчив нею читати й писати.

Так здобув собі спільницю — відтоді їх обʼєднувало щось більше за кревне рідство. Згодом, коли сестра знайде його щоденник, їй відкриється глибина — ментальне розширення брата, якого вона не достатньо добре знала. Він сам себе не достатньо добре знав, і нотатник був місцем його самопізнання. Проте в щоденнику не стоятиме того, чого вона там гарячково шукатиме.

Було чимало таких, як він, і вони так само їхали, тримаючись за поручень, дехто читав при цьому книжку. Усміх не сходив з Євгенових губ, примістився метеликом, розкривши крильця, візитка у світі, в якому виростав, куди його вкинуло, як ото хвиля вихлюпує на берег — лагідний, сонячний, привітний.

Він врятувався. Вони врятувалися втрьох: мати, сестра і Євген. У свій ранній вік опинився в чарівному замку, де все, однак, було справжнє й просте.

Прибув у великій ейфорії, наче надхмарна висота, на якій летів, окрилила його. Літак давно приземлився, хлопець пройшов контроль і дивився, як наближалося місто, ніби не маршрутка мчала йому назустріч, а воно їй: згасне бліде, сповнене тривогисонце дня, та палахкотітиме вогник в Євгеновому серці.

— Моє місце тут.

Ми всі спізнавали хвилювання. Кожний із нас мав відчуття, що щось змінюється і ми дотичні до цього: ми робимо ці зміни. Це підтримувало і надихало нас. Це наше майбутнє, і рухало нами єдине бажання: не дати вкрасти його.

В девʼяностих нам відібрали дитинство, у більшості нас. Ніхто нічого за нас не владнає — те, що робимо, ми робимо для себе. Авжеж, ми егоїсти: нами рухає бажання нормально жити у власній країні. Ми претендуємо на те, щоб творити її. Це наша земля, ми тут народилися. Ми зазіхаємо на відібране в наших батьків, на майбутнє, шахрайськи привласнене.

Це Жанна, моя подруга. Наша Жанна дʼАрк. Скромна, непомітна дівчина, яка постійно трималася в тіні, так що ми жартували, що вона — фата морґана. По ній не скажеш, що вона під кулями беркутівців надавала першу допомогу пораненим. У розпал протестів «Ройтерс» брав у неї інтервʼю — Жанна найкраще з нас знає англійську. Кореспондент раз у раз домагався, щоб вона пояснила, що привело її, англійку, сюди, на український Майдан. Заради чого вона ризикувала своїм життям.

Жанна розповість вам тихим, злегка співучим, сумним і спокійним голосом про своє попереднє життя. Її матір отруїли власники фірми, в якій та працювала бухгалтеркою. Жінка вмирала жахливою повільною смертю, лікарі продемонстрували максимальне безсилля. Почувши, що за жінку, яка конає на четвертому поверсі будинку без ліфта, немає кому заплатити, швидка розвернулася і помчала геть. Все вкрай просто: наша безкоштовна медицина, прописана окремим рядком у конституції. Клятва Гіппократа, або, як воно називається... милосердя. Батько ще не встиг поховати Жаннину матір, як у нього стався інсульт. Таких історій тисячі, десятки тисяч. Таких чи подібних. Авжеж, життя — жорстоке: комусь пощастить, а комусь ні... Більшості крупно не пощастило.

Промовці, які зʼявлятимуться, щоб, виголосивши полумʼяний спіч, зникнути, говоритимуть про історію. Про те, що ми тут, щоб не повторилась історія. Я була там, щоб не повторилися ТАКІ історії. Мої друзі і я. Ми зʼїхались покласти їм край. В нас різні уявлення і плани, ми різні, проте це не завадило нам стати однодумцями. Наша країна — наша спільна справа: моя, твоя. Кожного з нас. Це мій голос. Ви запитуєте, я розповідаю.

Одного разу ми вже виходили — разом з батьками, які тримали нас за руку, пришпиливши собі і нам помаранчеві стрічки, а там, куди нас привели, панував піднесений настрій. Нам роздали прапорці — такі самі помаранчеві, як стрічки на наших дитячих пальтечках. «Так, Ющенко!» — ми махали ними, наслідуючи дорослих, вірячи, що так треба, сповнюючись невимовною і такою, якої ми до кінця не могли осягнути, радістю. Повітряні кульки здіймалися вгору, вище і вище, десятки, сотні помаранчевих цяток — незрівнянне видовище. На сцену виходили і сходили з неї промовці, які говорили про майбутнє, що вирішується зараз і тут, музичні гурти виконували пісні, які брали за душу, підсилені гучномовцями й підхоплені вітром, і ми слухали їх, як слухали наші батьки — дорослі, вони були, схоже, такими самими інфантильними, як ми у свою першу дюжину років.

Проте дуже швидко надії луснули — вони навіть не здійнялися в небо, як подаровані нам повітряні кульки. Залишилося відчуття обманеності, як показують, а потім, коли ти впевнена, що зараз тобі подарують її, ховають омріяну іграшку.

Помаранчевий прапорець ще довго стирчав у вазочці в нашій вітальні, у шафі за склом, поруч із сувенірами — він і сьогодні ще там, тоді як помаранчеве горнятко з підковою, якою коням підбивають копито і яка нібито приносить щастя, і все тим самим написом «Так, Ющенко!», з якого мій батько пив каву, невдовзі розбилося. Щось символічне було в його падінні і розлітанні на друзки. Мати підмела черепки і, нічого не сказавши, висипала у смітник, — все, що залишилося від великих надій, що опановували нас. Під помаранчевим покриттям кераміка була безбарвною, зі слабким, наче багато разів розбавлена жовта фарба, відтінком. Одного грудневого дня, коли батько відсунув скло і добув з шафи прапорець, мати з легким несхваленням, як докоряють тінейджерові, в якого пушок над губою вибився у вуса, а він ніяк не розлучиться з дитячими брязкальцями, запитала: «І скільки ти ще зберігатимеш його?». Батько замислився: «Хіба прапорець у чомусь винний?». «Тільки в тому, що захаращує наше і без того тісне житло». По-моєму, вони обоє відчували провину: вони дали ошукати себе. Їм було незручно переді мною, наче то вони, дорослі, обдурили мене. «Прапорцем більше, прапорцем менше», — розгубився батько. На помаранчевому тлі красувалась підкова, наче фірмовий штемпель фабрики, якій, як мінімум, чотириста років. Фабрики бажань і ошукувань. Батьки, проблеми у вас...

Все повторилося. Нам не йшлося про підпис. Ми не вибирали між Росією і Європою, багато з нас слухали російську музику, читали російські книжки, для багатьох російська була мовою, з якою вони виростали і спілкувалися. Хтось мав у Росії родичів. Це не був вибір між мовами і між культурами. Це був вибір між минулим і майбутнім, між шансом і безвихіддю, між, якщо так зрозуміліше, темрявою і світлом. І ми зробили його. Ми не мали бажання сидіти по загиджених подвірʼях, слухати шансон, покурювати травичку і озлоблюватися на весь світ, наче хтось щось нам винен. Наша власна культура всі ці роки зачахала — її вбивали безжально, підступно, методично. Вони насміхалися з неї, як легіонери з Христа. Це не моє порівняння, та воно проникло в мене і не відпускає. Так, це було вбивство, я наполягаю на цьому. Вбивство, яке нічим не відрізнялося від убивства людей на Майдані. З нас виховували зомбі, а нам хотілось бути людьми.

Якщо ви запитаєте Жанну, чому вона перейшла на українську, вона розповість вам, що виростала в російськомовному середовищі, де всі навколо спілкувались російською — в сімʼї, в транспорті, в магазині, так що лише в школі на заняттях вчителі говорили українською, щоб на перерві з полегшенням перескочити на російську чи суржик, мовби звільняючись від незручного, але обовʼязкового робочого одягу. Декотрі відверто ненавиділи мову — як вони могли прищепити любов? Жанна — з українського Півдня, з Херсона. В нас у Черкасах ситуація не набагато краща. Дещо змінюється — нехай це крапля в морі, та люди нарешті прокидаються з пʼяного сну.

Коли ми були на Майдані, Жанна розмовляла російською — і ніхто не робив з цього проблеми. Нас розділяла не мова — нас обʼєднувало бажання змінити країну. Ви питаєте, що сталося потім? А ви коли-небудь відчували, як історія наздоганяє вас, дихає вам у потилицю? Історія — серійний убивця, який женеться за вами аж ніяк не для того, щоб освідчитися й подарувати троянди. Ви знаєте, скільки знищено письменників, мислителів, державних діячів? Скільки знищено книжок, викреслено зі словників слів? Вам відома історія літери «ґ», яку викинули з абетки? Я не хочу говорити на цю тему. Жанна — українка, її батьки — українці, вона боялася спілкуватися українською, в себе вдома, в своєму рідному місці. Батьки боялися не в останню чергу за Жанну — піклувалися, якщо це так можна назвати, про її майбутнє; ви уявляєте, що це таке? А дівчина відчувала все це — діти вловлюють незрівнянно більше, ніж здається дорослим. Боялася на дитячому майданчику, боялася в школі. Боялася бути не такою, боялася зневаги. Боялася, що її побʼють. Побʼють за те, що вона українка. Побʼють не в Росії і не на Північному полюсі. Дізнаються, що її батьки колись спілкувалися нею і батьки батьків. Від цих страхів у дівчини зривалися нерви, але вона переступила через себе — «переросла».

Жанна приїхала на Майдан не за мову, вона приїхала проти свавілля. Воно нависало над нею, вона відчувала себе прокаженою. Вона зважилася тоді, коли відбулись перші побиття. Раптом те, чому вона наступила на горло заради карʼєри, заради успіху, заради життя, озвалося в ній. Це хоробре рішення. Жанна — успішна, менеджер мережі кавʼярень. За це вона заплатила своїм українством. Дорога ціна, щоб нормально жити? Моя мама етнічна росіянка, мій батько покохав її. Вони були молоді. В них народилася я. Це погано? Це — злочин? Дедалі більше людей переходять на українську. Це незворотний процес. Я впевнена, що одного дня українська стане невідʼємною частиною суспільної угоди, спільним знаменником — подібно до того, як герб і гімн. Це делікатна матерія, до цього ще йти. Складніша, ніж здається. Людські життя, біографії, стосунки. Але я не маю сумніву, що це відбудеться.

Коли я ввійшла на фейсбук, у приваті вже чекало повідомлення. Таня випередила мене на кілька секунд. «Ти прочитала мої думки», — відповіла я. З Танею ми разом вчились у школі, звідки й залишилися подругами. Ми здзвонилися, я набрала її номер, я набирала його не раз. Я вперше набрала його з такого приводу. Ми не запитували одна одну: «Дівчата, що робимо?». Ми знали, що вирушаємо в Київ — туди, куди напередодні прибули перші студенти. Це класно — бути там. Бути собою. Згодом до нас приєднувалися найрізноманітніші люди, однак першою була молодь.

Це було спонтанне рішення, наче яскравий спалах у чорному небі. Воно не визрівало в мені, я взагалі не обмірковувала його — я мала цілком інші плани на найближчі дні. Я не цікавилася політикою. Я прийшла з роботи, ввімкнула телевізор і побачила банкротів, які витворяли щось таке, з чим я абсолютно не згідна. І моїх однолітків на Майдані — тих, котрі прибули туди першими. Мої розум і почуття збунтувалися.

Банкроти коїли це від мого імені, не запитавши моєї згоди. Це нічим не відрізнялося від зґвалтування. Я зрозуміла, що чинитиму опір. Не дамся. Я не безборонна жертва і не безмовна істота, ні, я — українка. Я кохатимусь з хлопцями, яких обиратиму. Не зі слинявими підстаркуватими маніяками; чужими, зіпсутими, безпринципними імпотентами. Вони розкинули карти і програли — країну і нас, її громадян. Вони — примари минулого, мерці, які вчепились в життя й висмоктували з нього соки. Я житиму так, як мені до вподоби. Вони не викликали в мені нічого, крім несприйняття. Я дивилася на вовкуватий погляд премʼєра, і він нагнітав у мені відчуття огиди та обурення. Я вільна птаха, ще ніхто не приборкав мене. Ніхто не вказуватиме мені. Це моє життя, і рішення я прийматиму в ньому самостійно.

Наостанок банкротам заманулося продати те, що вже багато разів продано. Вони ще мірилися щось вторгувати. Суспільство було їм по барабану, вони не знали, що це таке. Вони не заручилися нашою згодою, прекрасно усвідомлюючи, що ми ніколи не дали б її. І ми не дали. Перед моїми очима вони торгували моєю батьківщиною, нашим із Жанною майбутнім, виставивши країну, в якій я народилася, в якій народилися мої батьки і батьки моїх батьків, на аукціон: хто більше запропонує, тому вони ладні були її зсипати, як ото забирають із ваг лантух. Якщо раніше вони розтягували вроздріб, то тепер замахнулись продати оптом. Вони уявили себе великими ділками. Їм море було по коліна. Безкарність розбещує. Надто довго ніхто не показав їм червоної картки. Це було огидно. Вони перекреслювали моє завтра, персонально моє. Завтра всіх нас. Я не мала бажання лягти спати, а на світанку прокинутися в минулому. Це вже все було. Мене опосіло бажання надавати їм по пиці, я просто ошаліла. Я не знаю, що зі мною діялося. Якщо це політика, то нехай це буде політика. Називайте це, як бажаєте.

Ми не знали, як розвиватимуться події, і не могли цього передбачити, зате знали одне: ми не повторимо помилки, якої припустилися наші батьки. Ми не наші батьки, ми формувалися у вільній країні, яку банкроти вирішили пустити з молотка. Ми зібралися не для того, щоб, радісно помахавши прапорцями, покірно розійтися. Ми не приречені. Нас ніхто не прирече. Дзуськи. Ми допнемо свого — цього разу ми не попустимо. Воно було в повітрі, ми всі це однаково відчували, про таке навіть не треба було домовлятися.

В нас різне уявлення про бізнес. Бізнес — справа, яку ти любиш і якій віддаєшся з захопленням. Яка приносить користь іншим. Жити заможно — не злочин. Злочин — гребти без гальм під себе, висмоктувати країну, людей і природу, одуріло набивати кишені, виводити мільярди, посилати власних дітей у найпрестижніші університети, при цьому лякаючи громадян своєї країни «наколотими апельсинами», «ґейропою» і схожими нісенітницями. Між баригою-хабарником і художником-ґеєм мої симпатії на боці художника-ґея, щодо цього в мене немає найменшого сумніву. Я зробила вибір.

Це він. Він зобразив сам себе, автопортрет — таким він побачив себе, гра уяви. Десь такий він був з вигляду, трохи інакший. Ми так і називали його — Художник, йому сподобалося, він просив, щоб ми до нього зверталися так. А ось це він намалював нас з Євгеном, замість фотографії. Кілька цифрових світлин, усі вони в Євгеновому телефоні, жодної з них ми не встигли роздрукувати. Ми просто не думали про це. Вони відкривали б наш альбом — перший спільний, Євгена і мій. Мали б відкривати. Там також мої номер і адреса і номери його матері та сестри. Євген носив його при собі, не розлучався з ним, ніде і ніколи не відкладав і не забував. На канікулах він підпрацьовував, заощадивши таким чином потрібну суму. То були його власні кошти, які він витрачав на свої потреби. Такий самий він подарував сестрі на день народження. Коли я побачила його в неї, це було, як дежавю. «Звідки він у тебе?» — запитання вихопилось само; звісно, до мене відразу дійшло: швидше, ніж дівчина змогла пояснити.

Ми з Євгеном регулярно зідзвонювалися, часто лінія була перевантажена або вони просто блокували звʼязок. Вони тиснули на нас, розсилаючи есемески, потім облишили це. Ми обмінювалися повідомленнями, пробиваючись крізь перешкоди, хоча перебували на сусідніх вулицях за кілька сотень метрів одне від одного. Якби не залюдненість і дим, Євген міг би побачити мене, а я його. Він набирав мій номер, і я знала, що все гаразд. Якось ми вирушили в місто, я обіцяла йому показати Київ, який сама мало знала. Стояв ранок, морозяне зимове повітря. Досить було відійти трохи далі, заглибившись у відлегліші вулиці, як запановувала тиша, і тільки поодинокі перехожі квапилися на роботу.

Все звелося до вештання двох закоханих. Нам просто хотілося поблукати разом. Це був фантастичний день. Євгена зачарував ландшафт; він сказав, що ще ніколи не бачив міста, яке б так неповторно розкинулося на пагорбах і в долині, і що він прекрасно розуміє його засновників, і якби він жив тоді і прийшов сюди, він теж залишився б тут, осівши і започаткувавши рід. Коли ти раз приїхав, звідси вже нікуди не прагнеться вирушати. «Тому що тут я зустрів тебе». Чи щасливий Євген? Гадаю, так. Він знайшов себе і знайшов мене, ми зустрілися тут. Ми разом.

Коли ми стояли на кручі, дивлячись на Дніпро, над яким здіймалися легкі змійки туману, він сказав, що ми вирушимо в подорож річкою річок, додавши: «Тільки-но переможемо». Війни ще тоді і близько не було, і вбивства не снилися. Він привʼязував своє щастя, наше щастя до успіху тих, котрі зібралися на Майдані. Він робив це неусвідомлено, для нього це було само собою зрозуміло. «Я знайшов мій справжній дім». А то був усього-на-всього намет. Вечорами в чавунній палилці потріскували дрова, а на світанку іній підводив вії сизою тушшю. Євген зціловував їх, від доторку його губ я прокидалася. Я прокидалася б так ціле життя. Щастя не може тривати довго, однак його не буває забагато. Часом здається, що все примарилося. Я заплющую очі, міцно-міцно, до болю стискаючи повіки, відтак знову розплющую. Те, що було, не сон.

Ми намагалися надовго не розлучатися. Того разу телефон мовчав. Це не вперше, тому я не надала цьому значення. Звичайно, захвилювалась, я завжди хвилювалась, коли він не відповідав. Бувало так, що він брав не відразу, особливо, як почалися ті дні. «Візьми. Будь ласочка. Я благаю тебе, візьми». Довгі гудки, на які ніхто не відповідав. Але я вірила, що все буде гаразд. Я знала, що інакше не може бути. Його допитувалися, яка з них наймелодійніша. «Мова кохання». «Італійська?» «Кохання». Скажи щось по-французьки. Він казав. Це саме через мови він зблизився з тими, хто готував повідомлення. Він перекладав їх італійською і французькою. Він користувався ними не менш впевнено, ніж рідною. Я ніколи не бачила, як він писав від руки українською. Дивно, чи не так? Він писав латинкою, з його айфона йому так було зручніше. Коли я думаю про Євгена, вона завжди мені тільки звучить. Звучить його голосом. Українська завжди звучить мені його голосом, навіть коли до мене звертаються геть сторонні люди.

Це Євген. Подарунок Художника. Такий самий портрет він намалював Євгенові. Тільки мій. Євген скрізь ходив із ним. Не розлучався. І тоді він також пішов з ним. Він сприйняв жарт всерйоз. Він вірив, що кохання вбереже його. «З нами все буде гаразд». Спершу це для нього було як пригода. Він не боявся крові. Його вразило, коли вони почали стріляти в беззбройних людей. «Я хочу жити. Я приїхав сюди, де життя». А наступного дня він встав і знову пішов туди. Цього разу я так само думала, що ми неодмінно знайдемося.

Це трапилося випадково. Він просто робив це, бо я дівчина. Просто тієї миті ми опинилися поруч. Він закрив мене собою. Вони намагалися влучити в голову. І тоді я зрозуміла, що він не вперше на протесті. Він виходив на протести там, далеко звідси, між прихильниками і противниками спалахували сутички, поліція стояла між ними. Він виходив на протести за права тих, які припливали в Європу на надувних човнах; чимало нещасних гинуло у морських водах — тих самих, де пляжі і відпочивальники. Він планував пройти тренінґ, де навчають мирному опору.

Художник — геніальний хлопчина. Великі, як у дівчини очі. Божа кульбабка. Він був з нами до самого кінця. Пристав до нас, мало що розповідав про себе. Він просто був, і ми звик­ли до його присутності. Він пішов одним із останніх, мовби не хотів, щоб ми розходилися. Так, наче не мав куди йти. Організовуючи першу виставку, я згадала про нього, однак не змогла його розшукати — він не залишив ні телефону, ні адреси, лише відчуття, що, як ми ще раз зберемося на Майдані, він знову буде поміж нас. Хтось назвав його проекцією нашого товариства, колективним ангелом, наче це дійсно так, проте він такий самий, як ми. Він віддавав свої картини — намалювавши, відразу розлучався з ними, він просто не мав де їх тримати. Мовби роздавав по частинках себе, доки роздарував повністю.

Що ви маєте на увазі? Я гадала, ми перегорнули сторінку. Вкрай неприємна дискусія, якщо її взагалі можна назвати так. Як мʼяко висловилася моя подруга, «неапетитна». Якщо чесно, її не можна уникнути, але ТАКОЇ її явно не мало бути. Це провокатори. Людська глупота не має меж. Людина — обмежена, їй важко вирватися за себе, за власні уявлення, комплекси, за середовище, в якому вона формувалася. Їй кортить і це значно легше — перекласти провину й відповідальність на кого-небудь: на Бога, на обставини, на інших людей. Знаєте, чим раб відрізняється від вільної людини? Вчинками раба рухають набуті страхи і пережиті приниження, тоді як для вільної людини вони чужі: людина стає вільною саме тому, що звільнилась від них.

З тими, хто не бажав, щоб на карті була така країна, як Україна, вони грали в спільну гру, от лише мʼяч щоразу летів в одні ворота — наші, проте вони не могли зупинитися. Якоюсь мірою вони підготували анексію Криму і війну — в унісон з кремлівською пропагандою, яка робила з нас (і з них зокрема) фашистів, захлинаючись від ненависті. Вона відбирала в нас право на існування, право голосу, а за нею пішли танки. Вони заперечували Крим і Донбас, відкидали геть, мов зайвий баласт, який тягнув корабель їхнього процвітання на дно. Їхнього особистого процвітання, яке було не більше, ніж ілюзією. Мов божевільні хірурги, які кромсають тіло, щоб зупинити гангрену, що мариться їм тут, там — скрізь. Що про це можна сказати? Я не знаю. Не хочу аналогій. Вони відводять кудись від істини, і потім важко до неї повернутися. Вони подібні до комети, за якою вʼється хвіст руйнівних значень. Обмежені, самозакохані, пихаті сліпці, яким ніхто не заперечив. Не наважився. А може, якби вчасно зробив це, не пішло б усе шкереберть? Війна багато що розставила на свої місця, показала нутро кожного з нас. Показала нам самим наші можливості й межі, злети тих, про кого ніколи б не подумали, і падіння ідолів.

Я не знаю, наскільки вони усвідомлювали це. Наскільки їм узагалі залежало що-небудь осмислювати. Гра захоплює, азарт підмінив рефлексії, в людині прокинувся звір. Якби були чесними з собою і з матерією, вони повелися б інакше, дібрали б докорінно відмінні слова, але це не так ефектно — ось що головне. Декотрі були тут, Майдан — відкрита спільнота. Приїхали попіаритися, їм цього ніхто не закидав, вони були серед нас, одними з нас, ми прийняли їх з відкритими обіймами. Коли ж запахло смаленим, миттєво звітрилися. Найскрутніші місяці їх не було — вони поринули в себе, в роздуми. Саме тоді, коли ми їх найдужче потребували — ви не уявляєте, як ми жадали слів підтримки! Як праглося слова — привітного, теплого, світлого; ціннішого за будь-що інше. Найдорожча коштовність. Знаєте, ті недолугі політики, які приходили, підібгавши хвіст, а декотрі проводили з нами не так уже й мало часу, найгірші миті, викликали тоді більше симпатії. Опинилися при владі, а ми програли? Я так не вважаю: ми не програли. Вони завжди там були, вони — частина системи і займаються тим самим, що і їхні попередники, — людину годі перекроїти: її думки, звички, алгоритм, вони не спізнали потрясіння, в них не відбулося справжнього очищення, вони так і не схаменулися, однак, попри все, ми не програли.

Потім спалахнула війна. Її розвʼязали задовго до того, як до нас вдерлися російські танки. Я звернула на них увагу — дивні особи, войовничі й аґресивні, вони мовби нізвідки виринали серед нас, а потім так само зникали, вони не були частиною Майдану; в багатьох містах їм вдалося спровокувати людей на погроми державних установ, емоції доведених до відчаю можна зрозуміти, ми впали в дилему — це була формально наша рідна держава й одночасно покруч, ворожий суспільству і цінностям, які ми сповідували. Погромами скористалися ті, які небавом вигулькнули в Криму, а за тим на Донбасі. Як не в двері, то через вікно.

В той час, як прямо з Майдану десятки вирушали добровольцями на фронт, оскільки молода країна мала найбільше в Європі лампасистих генералів, але не мала армії — елементарного бинта, щоб перевʼязати рану; в той час, як звичайні громадяни, які виконували мирні, далекі від війни професії, кинулись голіруч обороняти країну проти ворожих танків, один з оракулів розродився шпальтою, в якій плакався, який він старий і непридатний і взагалі мало не каліка. Він злякався — не кожний однаково стійкий, проте міг би принаймні промовчати. А він ще ж був у розквіті віку, щойно лаштувався вкотре одружитися... Мені стало соромно, пекуче соромно. Це було гидко. На тлі Василя Сліпака, який покинув сцену паризької опери, щоб загинути, обороняючи рідну країну, яка виштовхнула його, як виштовхнула у світ сотні тисяч своїх громадян, вони втратили для мене моральне право говорити. Я облишила таке читати. Зате коли привид загальної мобілізації зник, вони хутко вернулися до звичної катеринки, завертіли її ще гучніше — щоб заглушила голос сумління. Комусь дано хоробрість іти з деревʼяним щитом на металеві кулі, комусь — мріяти, комусь — творити, комусь — оспівувати, комусь — оплакувати, а таким, як ці, — скиглити. Тепер він уже відверто наскакував на не таких, ладний відсікти разом з Кримом і Донбасом підозрілі території, пів-України, майже всю Україну, де не розмовляють українською або не достатньо такою, як він. Відгородитися, не приймати біженців, не чути й не бачити, оточивши себе неприступним муром. Цим він зневажив тих, котрі повірили — в Майдан, у себе, в перспективу, у спільну домівку, де кожний зміг би здійснитися; у мрію, яка почала набувати виразних обрисів. Хто там, на Майдані, переходив на українську, відкривав її, вона ставала для них рідною — вони поверталися до неї по трьох сотнях років розлуки, як повертаються до рідної матері. Я бачила це преображення. На Майдан нас вивела спрага нормального життя, цього ніхто не заперечить.

Інший такий, коли вибухнула війна, запостив, що він боягуз і не може нічого з цим вдіяти. Його ніхто не питав і тим більше не осуджував. А невдовзі він уже визначав, хто «ватник», а хто ні. Вказував, кого я маю викинути з друзів, вимагав цього від мене; я відфрендила його. Я ніколи не бачила його особисто. Згодом я зустріла його, він представляв на арсеналі свою дитячу книжечку. Я подумала, чого він може навчити дітей, мені кортіло підійти і запитати його про це, однак я передумала. Не варто. Я просто проминула стенд. Я впевнена, що він не впізнав мене. Й відразу була винагороджена — побачила Художника з Майдану. Він теж відразу впізнав мене. Він працював ілюстратором книжок. Ми довго сиділи і пили каву. Ми спілкувались про мир, не про війну.

Батьки моєї матері приїхали з Росії, моїй матері ще не виповнилося чотирьох років. Коли лаштувалися віддавати її в перший клас, мій дідусь запитав мою бабцю, до якої школи віддавати — української чи російської.

— До української, безперечно. Ми ж в Україні.

Він знав, що вона так відповість. Усі рішення вони приймали спільно, проте останнє слово було за бабцею. І я теж ходила до української школи, хоча до російської було ближче і там були просторі, світлі класи з великими вікнами, спортивним залом, у новій прекрасній будівлі, що мовби насміхалася з нашої української школи.

Я знаю, що це рідкість, велика рідкість, і все одно. Ми можемо скільки завгодно фіксуватися на чомусь, але воно не замінить порядності, цього критерію критеріїв — незрівнянно важливішого за всі інші. Я знаю, що зараз це здається не так, але це — самоомана. Порядність завжди на часі. Немає нічого, що було б важливіше за неї.

Невдовзі дідусь із бабцею переїхали в Смілу, де моя мати на відмінно закінчила десятирічку. Потім вони вернулися в Росію, а мати залишилася: вона вже зустрічалася з моїм батьком.

Я писала їм листи українською, і вони мені українською відповідали. Я рада, що в мене склалося саме так. Ця ситуація була винятком з правила, я свідома цього і пишаюся. Вона мовби перекреслювала несправедливість, заперечувала, стверджуючи, що може бути й інакше, проте не могла зупинити русифікації — цілеспрямованої, бездушної, насильницької.

Я перестала звертати на тих оракулів увагу, відбувся остаточний розрив, я навчилася покладатись на себе, власну спроможність осмислювати. «Дитинко — це твоя СПРАВЖНЯ емансипація, а емансипація — складний процес. Виходити і домагатися прав — лише верхівка айсберґа. Наймарудніше — за лаштунками, з собою, в сірому будні, кожної хвилини, коли ти приймаєш рішення».

Ми кликали його дядьком Андрієм. Він приїхав з Волині: «Я рушив, коли побачив, що ситуація загострюється. Влада розвʼязала проти вас війну. Війна озброєного режиму проти беззбройного суспільства — кепська штука. На вашому боці правда, однак правда не створює вам захисту від куль. Я знаю, що кажу».

Дядько Андрій воював в Афганістані, його привезли важко пораненого. «Я вийшов з пекла, де згораєш живцем, без смоли в казані. Сімдесят відсотків опіків; несумісність з життям. Й ось я тут, де життя. В його вирі. Де воно сконцентрувалося в одному пункті. Неймовірна енергетика! Все буде добре, але ціна вийде, дітки, несказанно вищою, ніж хотілося б. Ми ще не можемо цього зміряти. Це вам не помаранчеві брязкальця. Смерть квапиться сюди, а вона знає, де можна поласувати. Саме тому, що тут так багато життя. Вона хоче зірвати його одним кушем, стара азартниця. Чую, чую її, ох і чую. В мене з нею особливі рахунки. Коли ти сам на сам зі стінґерами, настає твій момент істини, ти переходиш через це. Це твій Рубікон. Або починаєш вірити в Бога або перестаєш вірити будь-кому і в будь-що, раз і назавжди втрачаєш рештки віри, якщо ти її, звісно, мав. Ти тим більше не віриш в людину. Ти не віриш ні в кого і ні в ніщо. Якщо стінґер не пошматує тебе, він пошматує твою мрію. Ти — чистий аркуш. Ти стаєш небезпечним — для себе і для оточуючих. Ти сам у цьому світі і вчишся, відповідно, жити. По той бік, як там казав Ніцше, добра і зла, бо все, що можна спізнати, ти вже спізнав. Ти починаєш усе спочатку, від нуля, першокласником. Ти знаєш, що не матимеш того, що для решти звичне і невідʼємне. Ставиш хрест на звичайних людських речах, на тому, що для кожного зрозуміле, природне і не потребує пояснень та апологій». Він приїхав з мисливською рушницею і... медом: «Це моя пасіка, після Афгану я перекваліфікувався на бджоляра. Ви мене витягнули сюди. Що ж, бджоли зараз зимують. Вони це вміють без мене. Влітку приїдете, я вам покажу, як вони пʼють воду. Я набираю широке цебро — по самісінькі вінця. Вони сідають на край і, тримаючись лапками, пʼють. Інколи, зірвавшись, хлюпаються у воду. Я виловлюю їх долонею. Бджола не кусає — вона знає, що я її рятівник. Вона оговтується, а я роздивляюсь її. Й ось вона вже летить. Це споглядання компенсує мою присутність на цій землі — без віри і без ідеалів. Бджіл треба так само напоювати, як худобу. Щоправда, їх у тебе не кілька, а з півмільйона: від тридцяти до пʼятдесяти тисяч на вулик. Вони відволікають від порожнечі, наповнюють її собою, як соти медом. Їхнє бриніння — найсолодша колискова».

Коли нам уже нічого не загрожувало, а зʼявилась загроза країні, дядько Андрій покинув нас. Ми розійшлися. «Гаразд, дітки. Тепер ви дасте раду й без мене. А мені пора. Хто раз побував на війні, для того вона, як наркотик. Я думав, що назавжди завʼязав, аж тут стерва стукає у твої двері. Як я не пішов до неї тоді, коли приходили сватати мене — спершу в Африку, згодом на Близький Схід, їм потрібен був досвід, вони ладні були башляти, тільки я не беру в руки зброї за гроші — ні там, в Афганістані, куди мене заголили без моєї згоди, ще геть зеленого, ні тут, то вона приперлась по мене. Досить парубкувати. Це буде криваве весілля. Ми, дітки, потанцюємо!» Я зовсім не сердилася на нього за оте неодмінне «дітки», яким він звертався до нас, ніхто з нас не ображався. Я хотіла б, щоб він це ще раз сказав. Один-однісінький раз. Тим неповторним тоном.

Підлітком я ганяла в футбол. Я зібрала першу жіночу команду, і ми виходили проти хлопчаків. Хлопці кпили з нас — авжеж, ми не такі, як вони, але ми таки вигравали, до того ж не раз. Вам відомо, що в Японії жіночий футбол популярний? Я поклала ні в чому не поступатися чоловікам. Бути однією з них. Я прагнула, щоб мене визнали. Потім я облишила це. Це помилка — за всяку ціну уподібнюватися до когось, втрачаючи насправді себе. Життя як дорога, ось ви безжурно сунете гомінкою ватагою, здіймаючи куряву. Вас уже немає, а курява ще стоїть, де ви щойно пройшли. Нагадування про вас, а потім і вона влягається.

Майдан звів багатьох з нас разом, дівчат і хлопців, яких я не бачила сто років, декотрі з них сильно змінилися. Ми всі сильно змінилися. Майдан зробив з нас дорослих людей, відповідальних не тільки за себе, а й за свою країну. Ми раптом збагнули, що маємо її. І що це не абстракція, а щось дуже конкретне. Це було найважливішим відкриттям. До того ми про таке не задумувалися. З нами були хлопці, київські філософи, декотрі проміняли вежі зі слонової кості на лежаки в наметах, один із них скидався на давньогрецького мудреця зі статуї — кучеряве волосся, що переходило в таку саму кучеряву бороду. Вони мислили незашорено, парадоксально; найважливіше — вони не боялися мислити. Коли вони виступали з відкритими лекціями, набивався повний намет. Вони читали в оригіналі західних філософів, жонглювали складними матеріями, демонструючи, як все просто: в них це виходило природно і переконливо. Один із них вільно володів китайською. У школі він вчив німецьку. Китайську опанував самотужки. Він сказав, що китайську йому було вивчити легше. Ми сприйняли це за жарт, проте, здається, він не жартував. Але в них, повірте, було почуття гумору. Гумор рятував нас.

Ні, я не вважаю себе особливою. Так, змінилася. Багато що в мені змінилося. Я багато переосмислила. Чимало змінилося загалом. Євген теж не був героєм. Я проти героїзації. Це втеча в нікуди. Ілюзія. Самоомана. «Герої не вмирають». Ні, вмирають. Якби вони не загинули, ми не казали б цього. Небесна сотня. Всі вони були живими людьми, вони ходили поміж нас. Інша річ, що ми завдячуємо їм. Ми перед ними в боргу, і ми сплачуємо його, памʼятаючи про них, але ще більше продовжуючи спільну справу. Я проти слова «герой». Я прихильниця слова «людина», це розвʼязує суперечності, більшість з яких надумані, результат непорозуміння. Таке моє бачення. Багатьох, з ким я була поруч, немає. Ні, я промовляю від свого імені. Голосом, який ви чуєте. Іншого в мене немає. Чи приїхала б я на Майдан, знаючи, як усе закрутилося? Безумовно.

Ще як наближався до станції «Харківська» і потім у метро йому на якусь мить здалося, що нічого не відбувається і він марно приїхав сюди, збитий з пантелику стрічками новин, соціальними мережами, світлинами і відеосюжетами, що мовби снували паралельну дійсність. Наче сплутав країну, а може — місто.

Йому раптом закортіло роздивитись столицю держави, в якій народився; вони народилися одночасно, того самого року, він і країна, того самого місяця, розминувшись на кілька днів, — пологи, в яких народжувалась, пройшли безпроблемно, болюче настало згодом, наростаючи поступово, наче вспадкований вірус, коли дитина була плодом у лоні й живилася через пуповину, що єднала її з матірʼю в один організм; вірус почав виявляти себе, безперешкодно розмножуючись і призводячи до розладів та ускладнень. Щойно зараз, на висоті одинадцять кілометрів, рвалася пуповина, що звʼязувала його з тією, яка дала йому життя, — саме тоді, коли вертався на рідну землю. Він не сумнівався, що вчинив правильно, й одночасно розумів, завдавши їй щось більше, ніж звичайного клопоту імпульсивного хлопчака. Мусив, однак, вийти з дилеми, розрубати гордіїв вузол, пройти крізь це, як літак крізь смугу турбулентності. Воно і було дорослішанням — першим у його житті по-справжньому самостійним рішенням.

Довкола нього панувала рутинність, до тієї пори він ніколи не стикався з нею такою і, відповідно, не мав про неї достатнього уявлення. В нього збереглися уривчасті спогади про місто, де ступив перші кроки асфальтом з високими бордюрами, мов берегами, обабіч яких цвіли кущі: воно лежало далеко звідси острівцем в розпорошеному архіпелазі, проте здавалось йому таким самим, принаймні дуже подібним, лише меншим — суттєво меншим, дарма що значилося обласним центром, але якраз тому, що меншим, затишнішим. Всі міста чимось подібні, однак то була схожість іншого сорту, то були такі самі будинки, такі самі квартали і той самий вогкий та бентежний подих чогось, що годі означити; над чим ще не було зіткано мережива слів.

Спогади відклалися в ньому, проте не так, як напластовується місто на місто, нове на старе і так упродовж сторіч, від найдавніших поселень, наче все те, що було колись, давно, дуже давно і зовсім недавно, утворювало основу теперішності.

Спогади снувалися паралельно, окремішніми фрагментами, він пробував злучити їх, проте неодмінно наштовхувався на прогалини й нестикування і облишав, поки знайшов насолоду в їхній фрагментарній самодостатності — нічого не пояснюючи, вони були проясненнями, сонячними просвітленнями між хмар; не затягували його, як поглинає трясовина, — навпаки, надихали, як художника-початківця візит в галерею, він черпав з них, і хоча їх не так багато, були вони невичерпними, мов криниця, в якій, хоч скільки відбирай, не зменшувалося води. Не сподівався, що повернеться туди, куди не потрапляв навіть у снах. Тим більше, що це відбудеться саме тепер.

Люди проминули кіоски — декотрі оббиті вагонкою, інші з пофарбованої бляхи, іржа підʼїдала їхню білину, проступаючи назовні: де відлущуючи фарбу, де накипаючи з-під неї; в кіосках щось продавалося, харчі і речі. На майданчику між будами юрбилися люди, вони те щось доскіпливо розглядали, перемовлялися, купували. Кусали випічку і запивали кавою в одноразових місткостях.

Хлопець на секунду зупинився, приваблений не так запахом кави, як спокусою спробувати її на смак, зварену на рідній землі.

Налагоджував звʼязок, шукав дотичностей.

— Ти чё за хипстер такой? Нам вот пажрать хочется.

Кинуте стосувалося його.

— Отстань, Женя.

Отже, вони — тезки. Той, що звернувся до нього, звався так само, як він. Щоправда, віку вони різного: тому під пʼятдесят, йому ж удвічі менше. Невже він теж так стояв би, якби зʼявився на світ двома десятиріччями раніше? Але ж його батько не такий, і мати також.

Женя був напідпитку, про що свідчила розчервоніла, як просмажений рак, фізіономія. Похитувався, наче поривався йти, тільки кіоск не відпускав його, тримаючи за руку, не даючи відірвати її від виступу.

Кілька разів подібно назвали й його — «Женічкою», доброзичливо, з легким сюсюканням. Це було на подвірʼї, яке зринало перед очима то виразно, то розплито, памʼять виловлювала яку-небудь деталь, малюючи її з такою очевидністю, що, здавалося, міг доторкнутись. Навдивовижу яскрава картина являлась все тими самими клаптиками, які, однак, хоч як брався б, не склеювалися; імітація цілості, якої не було.

Жінки, яка так назвала його, звертаючись не так до нього, як до його батька, він не пригадував, зате чув її голос — ось зараз вона знову окликне його й він обернеться і побачить, яка вона. То була мана: жінка була старшою, попри недоладність зовнішніх рис штепно вдягненою, їй тоді було, либонь, близько сімдесяти, але не здавалась допотопно старою, як ще довго по тому значно молодші люди, доки самому перемахнуло за двадцятку.

Раптом Євген згадав її таємницю, що так виразно залунала у вухах, наче жінка з минулого тюпала поруч, з несподіванки він навіть озирнувся. То був голос, який не підходив до тієї, чиїми масивними, намальованими помадою губами лелькотів, грудний і з легким приспівуванням, наче дражнилася дівчинка, мало старша за нього. Йому кортіло зазирнути позад неї, як зазирають за лаштунки; йому здавалося, що його розігрують, ось пустунка вигулькне, засміється, — і він побачить її справжнє личко, не таке мʼясисте, без рідких, довгих та грубих волосин на підборідді, мов у коня, суттєво тендітніше, а головне — молодше. Хлопець і тепер не знав, що думати.

Ймовірно, жінка мешкала в тому самому будинку, що й вони, а може, в тій самій брамі і на тому самому поверсі. Його памʼять не могла відчинити жодних дверей, крім їхніх власних, і так само марно чекала, щоб із сусідських хтось вийшов. Він тільки пригадував, що двері були — квадратний майданчик і чотири квартири. Так, вона десь там мешкала, він нічого про неї не знав: був надто малим, аби щось кумекати. Так, мешкала. Я почала вживати це слово, ми всі так почали казати. Воно сподобалося нам, несло щось легке, свіже, мовби розвіюючи затхлість, проти якої ми вийшли. Воно — від Євгена.

— А як тебе кликали рідні?

— Євгеном. Бабця — Ґеником.

Кілька осіб відʼєдналося від гурту, в якому йшов, замість них кілька додалося, наче за законами фізики, очевидними й воднораз неосяжними. Йому здалось, що ці люди нічого не знають про те, що відомо йому і що привело його сюди. Йому кортіло поділитися з ними, розповісти, як колись давно апостоли поширювали благу вість.

А може, вдавали, що не знають. Мовби закрилися в собі, впізнавши в ньому чужинця, як колись замикали міські брами. Якщо це так, то що зраджує його? Похідний «європейський» наплічник? Євген демонстрував відкритість і сподівався на взаємність, почувався собою і найменше розраховував, що його сприймуть за чужинця. В його кишені лежав закордонний паспорт з таким самим тризубом, як на їхніх. Він усміхнувся й хотів щось відповісти тезці, однак тієї миті потік підхопив і поніс його.

Ще в аеропорту, тільки-но прибув, до нього спрямували низку запитань, що їх він потрактував за службову рутинність.

— Яка мета вашого перебування?

Питання спантеличило його. Його ще ніколи про таке не запитували. Він — вільний птах у вільному світі.

— Київ, — відповів Євген.

— Чим плануєте займатися в Києві?

Питання звучало дивно — куди дотепер їздив, ніхто не цікавився його намірами; це було його справою. На нього було вкрай просто й одночасно напрочуд важко відповісти. «Долучитися до друзів», — тоді як він ще нікого не знав, жодної душі, так само, як ми його, проте вже тоді ми були його друзями. Якщо він скаже так, прикордонник перепитає його: «Де ваші друзі?». І він відповість: «На Майдані».

— Нічим, — відповів натомість, спізнаючи при цьому велике полегшення.

— Ви турист?

— Ні, — Євген заперечливо замотав головою: якнайменше йому баглося бути туристом на своїй батьківщині, і хоча він не знав столиці і в його наміри входило познайомитися з нею ближче, проте прибув сюди зовсім не як турист. Його подорож не мала нічого спільного з таким статусом — навпаки, всіляко спростовувала його.

Хлопцеві навіть здалось необхідним повторити:

— Ні, я не турист.

— У вас тут родичі?

Євген пожвавився, підхопивши роль, в якій навіть не доводилося особливо імпровізувати:

— Я до тітки.

Прикордонник закрив паспорт:

— Проходьте.

Євген пройшов далі. Кілька десятків пасажирів чекало на багаж, обступивши вигнуту змією стрічку й утворивши її людську імітацію. Коли хлопець наблизився, стрічка саме ввімкнулася. Кілька хвилин вона рухалася порожньою, поки зʼявилася перша валіза. Впізнавши багаж, люди брали його і йшли. Їхнє місце заповнювали нові, які відбули прикордонний контроль.

Євгенового наплічника довго не було. Він хотів уже звернутися до когось із працівників, як упізнав скручений синій килимок для лежання. Нарешті килимок випірнув з квадратної темряви, наче вирвався з неї. До цього часу він користувався ним у горах, ніколи не стелив його на асфальті й ґранітних плитах міських майданів. Він прилаштував його до наплічника, як завжди, коли вирушав у похід. То був його найважливіший похід. «Благо, що речі видають після проходження паспортного контролю», — подумалося йому. Підстав затримати його не було, а килимок для спання не міг нею стати. «В рідної тітки не сплять на підлозі», — припустімо, йому дорікнули б так. А далі?

Працівниця митниці з неоднорідно пофарбованим набіло волоссям вивчала вміст його невигадливого спорядження. Забираючи наплічник, Євген усміхнувся, однак, зосереджена на екрані, де оголилися нутрощі наступної після його багажу валізи, працівниця не бачила його: для неї він припинив існувати тієї миті, коли наплічник виїхав з камери; якщо Євген існував для неї взагалі. Здавалося, наче жінка — частина цього сучасного й одночасно примітивного механізму. Наче багаж проходить через її власну утробу, і вона бачить його, як бачать плід на екрані апарата ультразвукової діагностики. До вмісту його наплічника в неї не булопретензій.

Власників великогабаритних валіз відводили до окремого столу, де здійснювався ручний огляд. Його наплічник, хоч і довгий, вмістився, наче його спеціально скроїли; чубок з привʼязаним килимком уже висунувся, а нижній край щойно вʼїхав всередину.

Гучномовець оголошував авіарейси, а також правила користування аеропортом, ніби перелічував їх не для того, щоб їх дотримувалися, а щоб заповнити перерву, завадивши їй тривати надто довго. Наче мовчання було слабкістю, поразкою, могло про щось свідчити, могло вибовкнути щось вкрай небажане.

Оголошення про прибуття і відліт та правила аеропорту здійснювалися монотонним виразним голосом, час від часу в цю рутину вклинювалося «Вас вітає столиця України, місто-герой Київ», вибиваючись недоречною помпезністю. Наче місто — жива людина, велетенська колективна істота, яка вчинила подвиг. Наче вона сама вихваляє себе одним із мільйонів голосів, з яких складається. Всі, хто приземлявся, мали дізнаватись про це. В тій урочистості було щось застережливе, а може, й погрозливе, як погрожує жук, наставляючи лапки.

Реклама знімала ґрадус напруги, жінки й чоловіки на ній нічим не різнилися від тих, до яких звик, вони намагалися бути такими самими, мовби переконуючи, що ми — один спільний світ. Ласкаво просимо в Київ, місто контрастів, де сусідять минуле й майбутнє, байдужі одне до одного.

Мати не знала, що він тут. Вона не мала уявлення, де її син і що він не прийде на домовлену годину, тоді як прохала його звільнитися і бути заздалегідь, на півгодини раніше, адже така подія стається не щодня, і вони довго, чимало років готувались до неї — довше, ніж можна уявити.

Він мав вийти на двадцять хвилин раніше, не дослухавши лекції. Якоюсь мірою то був найурочистіший, переломний момент їхнього життя. Замість цього він сидів у літаку, занурений у читання книжки, обкладинка якої зображала розкошланого лисуватого старця з висолопленим язиком, що мовби кривлявся до того, хто брав її до рук. В Євгена було їх з собою дві — дочитавши цю, він добуде ту другу.

З хлопця ще не встигли опасти іскринки недавнього ширяння над хмарами, він мовби привіз з собою молекули іншого повітря — подих свободи, вільного світу: на одязі, речах, у тому, як тримався, словах. Флюїди, яких не міг зісканувати апарат контролю вмісту пасажирського багажу. І його погляд. Він говорив з легким кумедним акцентом, інколи йому бракувало слів, було видно, що він звик називати предмети інакше. Він соромився цього, шарівся, й коли ми казали йому, як те чи те називається, повторював, як старанний учень. Він прагнув бути таким, як ми, одним із нас, нічим з-поміж нас не вирізняючись — ні одягом, ні манерами, ні мовою; разом з нами, серед важкого повітря подій, що згущувалося над столицею. Ми були готові до всього, проте ніхто не думав, що так обернеться. Нікому з нас не хотілося думати про погане. В двадцять плюс-мінус років, якщо ти не поет-декадент, ти оптиміст.

Хоча маршрутка прямувала на залізничний вокзал, більшість пасажирів вийшла, і він разом з ними; потік перехожих підхопив і розчинив їхній гурт. Коли Євген покинув приміщення аеропорту, йому здалося, наче прилетів у південне місто на березі моря і коли їхав, роздивляючись у віконце краєвид, його не полишало це враження.

Основний контингент складали такі, як він, пасажири, він упізнав жінку з дитиною, з якими летів, проте були також працівники летовища, в яких закінчилась зміна, і жменька осіб, які чи то когось проводжали, а зараз верталися, чи то належали до аеропортного життя, як метелики до увімкненого ліхтаря. Євген озирнувся, проте споруда аеропорту розчинилася за деревами, що разом з дорогою зімкнулися в нерівну лінію обрію.

Він тримав на колінах похідний наплічник зі скрученим поролоновим килимком, який у нього відтоді, коли лаштувався з класом у перший гірський похід. Більшість однокласників перейшли, як і він, до останнього щабля гімназійної освіти, поклавши відсвяткувати це гірськими стежками і ватрою просто нічного неба.

Коли піднімалися вгору, їм навперейми побіг табун коней, що паслися на вигоні між пагорбами. Хлопці розгубилися, і в розгубленості один із них простягнув яблуко. То було правильне рішення. Кінь схопив недогризок, коні поруч вимогливо заіржали, тоді хлопці витрусили з наплічників зо три тузені яблук, свій вітамінний провіант. Дівчата, збившись у гуртик полохливими сарнами, з-за хлопчачих спин зацікавлено спостерігали, як коні, ворушачи масивними губами, умиротворено ремиґали. Так вони зіткнулися з природою — незагнузданою, свавільною, мов стихія, таємничою і нестриманою, але то був тільки пролог. Коні мовби прибігли привітати їх.

То був відкуп — тварини більше не переслідували їх. В сільці, куди згодом спустилися по продукти, їм розповіли про кінську любов до яблук. Зір у коней прекрасний; забачивши яблуко, табун уже не відчепиться; туристи, які регулярно приїздили туди, залюбки підгодовували тварин, перетворюючи це на розвагу і фотосесії. Селфі з доместикованою, проте все ще свавільною природою. Хитрющі істоти, недовірливі й норовливі, ласі на дурняк поживитися; коні непомильно визначали, хто прибулець, а хто місцевий. Горян вони ігнорували.

То було перше випробування. Друге — коли ступали, з одного боку скеля, з іншого провалля, а вони, хлопці й дівчата, припавши спинами до скелі, тримаючись за неї вивернутими дозаду долонями, обернені лицями до прірви, стрімкої, наче хтось обрубав її, так що навіть рослини не могли втриматися на ній, просувалися ланцюжком, сантиметр за сантиметром. Вони відчували, як тремтіло під колінами. На одній ділянці прірва майже дотикалась до скелі, так що довелося розчепірювати ступні.

Третє — як спалахнуло дерево, в яке влучила блискавка, і вони дивилися на палаючий смолоскип, неспроможні відвести погляд, жаске і потрясне видовище, що прокидало памʼять про щось давнє, таке задавнене, що його годі пригадати так, як пригадується забута подія, — памʼять про цілком інакші взаємини людини й природи, про звʼязок, який продовжує існувати: десь там, глибоко-глибоко. Шлях людини — шлях внезалежнення; доісторична гармонія з довкіллям — не більше, ніж казка; наша схильність ідеалізувати минуле — те, що віддалене; воно здається привабливішим порівно з тим, котре ближче до нас. Ми проклали чималий шлях, але чи припинили поводитися, як варвари?

І вони пройшли, прийнявши виклик, щоб потім балансувати на гребені гори, на рівні неба, звідки хмари здавалися декораціями зі штучного пуху, що було мовби винагородою й одночасно новим випробуванням, неймовірне відчуття — хмарки висіли під ними. Прірва під ними щороку правила нових жертвопринесень — останнього сезону в її глибинах загинула сімʼя — батько, мати й донька. Вони довідаються про це в гірській корчмі, куди спустяться пообідати, вони багато всього почують.

За тієї поїздки їм чимало відкрилося. З віконця деревʼяної хатинки, яку винаймали, вони спостерігали, як витанцьовують блискавки. Здавалося, наче розряди справді танцюють, їхні зиґзаґи нагадували розкинуті в стрімкому, свавільному вихилянні руки. Щороку гори забирали людські життя, наче туристи приїздили туди, щоб знайти смерть.

Таким був відпочинок. Вони спустилися з гір з іншим досвідом — інакші, змужнілі, здорослішалі. Таке зближує цілком по-іншому. Хоч їхні шляхи розійшлися, вони залишилися друзями. Їх тримало щось спільне — таємниця, написана стрімким почерком у грозовому небі. Вони ще раз вирушили туди, вже студентами.

Коли він виходив з аеропорту, я ще не знала, що його звати Євген, і не здогадувалася про його існування, як і він про моє. Він зупинився вдихнути повітря. Повітря рідної землі. Він саме так сприймав її, хоча ніколи не був у Києві. Людина є тим, ким себе уявляє. Ким її робить поклик у ній.

— Таксі?

Чоловік, який звернувся до нього, зміряв його оцінним поглядом.

— Таксі не бажаєте?

— Ні, дякую.

— Недорого.

Євген заперечливо похитав головою.

— А куди вам?

Проте хлопець уже пішов далі. Йому здалось, що, сівши в таксі, він відгородиться від людей, тоді як приїхав бути разом з ними. Він не хотів нічого не побачити, промчавши крізь місто. Прагнув бути серед людей. З людьми своєї країни. Зануритися в її життя. Країни, що стала його тієї миті, як замість домовленої зустрічі вирушив до аеропорту. Хоча мав паспорт із тризубом, вона мовби наново стала його батьківщиною. Вперше по-справжньому. Він побачив попереду на зупинці автобус з написом sky bus і людей, які заходили досередини. Ще трохи, і ми зустрінемося.

Яким він був? Яким може бути хлопець, в якого ти закохана? Ми були разом, нам було добре. Євген шукав сенсу, прагнув збагнути себе. Спокійний, тендітний, відкритий — не скажеш, що за Зодіаком він — лев. Лише познайомившись із ним ближче, можна було відчути за зовнішньою делікатністю волю до життя і пізнання нескінченних можливостей, які воно відкриває. Ні, він був зовсім не наївним, відкритість — не наївність, він шукав сенсу, прагнув збагнути, ким є. Це його мучило. Він переживав особисту драму, події пришвидшили його самоусвідомлення.

Він вдався у батька — інженера, який дорослим відкрив у собі художника. Ні, Євген не малював. Палітрою, яку носив з собою, була зашурана до дір абетка — він навчився по ній читати і не розлучався з нею. Коли прощалися, він запитав у батька, чи може взяти її з собою. Вона була частиною його світу, його звʼязком. Він узяв її, як беруть улюблену іграшку. Євген навчив по ній читати сестру, літера за літерою, слово за словом. В гори, куди вирушав щороку на останньому рівні гімназії, брав щедро проілюстровану книжчину з собою. Грубі картонні сторінки зі згладженими кутами. Возив, наче Біблію; клав поруч і так засинав, а вночі, прокинувшись, шарудів рукою і не заспокоювався, доки не відчував поруч. Підсував під подушку і поринав у вмиротворений сон.

Абетка — рідний світ, в якому ще батько і мати, вони разом. Коли розгортав її, звідти лунав голос батька, з яким починав вивчати її. Євген знав звідти всі віршики й скоромовки, до останньої літери. Щоразу, коли він проказував їх, вони звучали йому голосом батька.

Й ось його абеткою стала я. Ми стали абеткою одне для одного. А Майдан — абеткою нашої зрілості, з повним спектром — від «А» до «Я». Ми пройшли її швидше, ніж вчаться читати.

Якщо бажаєте, ви можете побачити роботи Євгенового батька, виставка ще триває — завітайте, не пошкодуєте. Це недалеко, практично в центрі. Київ змінив моє сприйняття відстаней. В Києві я скажу: «Недалеко», а в Черкасах це було б уже через ціле місто. Ландшафти впливають на нас. Ми на них — теж. Лише от вони нас створюють, тоді як ми їх здебільшого спотворюємо.

Я кураторка. Я не повернулася в Черкаси, хоча часто навідуюся туди, я осіла тут. Я знаю, що ніколи звідси нікуди не рушуся. Усе нагадує? Так, саме цим і зумовлене моє рішення — я хочу бути поблизу місця, де все сталося, де ми познайомилися і провели два місяці, два з половиною місяці, варті цілого життя, проведеного вдвох; ми мовби прожили його — пришвидшено, але від того не менш повноцінно. Ні, не пригнічує, навіює спокій, інакший спокій, як вам це пояснити, і трохи сум. Так, іноді сумно. Дошкульно сумно. Тоді здається, що це все несправедливо. Що так не мало статися. Поруч, коли ми поруч, здавалося, що нічого не трапиться; наче нічого й не відбулося — ніби ми далі вдвох. Абетка залишилася там, звідки він приїхав. Того ранку, прокинувшись, він сказав: «Я приїхав, бо тут життя. Я не хочу вмирати». Це була перша мандрівка, куди він не взяв її з собою.

Я співпрацюю з мистецькими галереями, цього мені вистачає на прожиття. Так, я належу до тих, кому матеріально добре ведеться. Мені подобається цим займатися, я багато контактую з людьми. Найбільше Євген боявся втратити себе. Проґавити мить, котра вирішальна. Знаєте, це як за кермом — варто замріятися, на секунду відволіктися, як проскочите поворот, на якому ви були зосереджені весь час упродовж їзди. Ваш поворот. Так, можна вернутися назад — автомобілем це простіше.

Вона його переслідувала, та навʼязлива думка, змушувала запитувати себе. Й ось він зважився; коли побачив студентів на плитах, це примусило його прийняти рішення, це було подібно до осяяння. Мати? Мати як мати. Кожна мати зичить дітям щастя, як вона його уявляє. Вона дбала про них — вона фактично сама їх виховала. Однак Євген уже дорослий. Хоча для матері він завжди дитина. І в двадцять, і в тридцять, і в пʼятдесят років. Майдан усе прискорив, наче машина часу, що до неймовірності ущільнила людське життя; де рік — одна мить. Чи був щасливим? Я хотіла б, щоб ви запитали про це в нього. Я понад усе хотіла б, щоб це було можливо. Щоб він сказав сам. Гадаю, він відповів би: «Так».

Ні, не суперечить волонтерству — доповнює. Це один з аспектів моєї діяльності. Картини як терапія. Ми робимо цей проект, багато хто не хоче мати з цим справи, прагне якнайшвидше забути, витиснути геть, що цілком зрозуміло, найгірше, коли людина опиняється з цим сам на сам. Тому, хто побував на війні, важко повернутися в звичне життя. Йому дивно, що люди сидять у кавʼярні, сміються і про щось розмовляють. Гайнують час на розваги. Це вимагає звикання, привчання себе до найпростіших речей. Дехто, навпаки, починає цікавитися мистецтвом, культурою, хтось пробує себе сам й у нього виходить. Драматично спостерігати, як ті, котрі не похитнулись на передовій, долають цей шлях до першого контакту: боязко, з невпевненістю, наче малюки, які роблять перші в житті самостійні кроки, тоді як за їхніми плечима досвід, якого нічим не зміряти — його краще не мати: чимало хто з них хотів би не мати його. Одні тікають від нього, вигадуючи неймовірні сюжети, які тематично не мають нічого спільного з пережитим, проте фарби, сам спосіб опрацювання, підхід — подібного не сховаєш. Інші ж, навпаки, опрацьовують його, створюючи не менш приголомшливі зображення.

Кілька слів про «Українську ґерніку»? Це колаж. Спільна робота пʼятнадцятьох вояків, які повернулись з Донбасу, частина з них пережили аеропорт й Іловайськ. Вони вийшли звідти живими, проте війна не покинула їх, а десь на краєчку свідомості глодало сумління, що ось вони врятувалися, а їхні побратими — ні. Було задано тільки формат. «Українська ґерніка» — мозаїка з однакових за розміром фрагментів, кожний з яких виконаний іншою людиною; коли ви підійдете ближче, ви побачите рубці стиків, отакі залишає війна — навіть тоді, коли вас жодного разу не зачепило. А коли відступите назад, на відстань, з якої погляд зможе сприймати її як цілість, вам здаватиметься, наче вона створена однією рукою, ви саме так бачитимете її. Наче зображення просто ледь зміщені, там чи там розірвані. Є галереї, які відмовляються. Є власники, які з війною не хочуть мати нічого спільного; вдають, що її немає. Я шукаю тих, з ким можна спілкуватися. Інколи щастить переконати. Я наполеглива. Мистецтво не може замовкнути і не повинно — так само, як не припинить рости трава і сходити сонце. Водночас, мистецтво — нерв, воно не може байдуже пройти повз.

Це їхня земля, земля тих людей, які там живуть, розділені лінією фронту. Випалена, замінована земля, яку замість сільськогосподарської техніки переорюють вибухи. Ми зробили проект — інший, тема, однак, та сама. Виставка побажань, в якій ми принципово відмовились від класичної візуалізації — лише тексти, побажання дітей звідти, які живуть по обидва боки; не менше, ніж у словах, ви прочитаєте в почерках, в тому, як виводила букви рука. В цьому все — розпач, надії, страх; не треба й слів. Дитяча рука — літери вам увесь час нагадуватимуть про це. Однієї з дівчаток уже немає серед живих, а її крик, затамований на папері, пронизує нас. Це ми не врятували її. Вона написала тільки одне слово, S. O. S. Маюскули, які обводила багато разів, наче для того, щоб їх було добре видно. Ми запрошували її і її батьків, але вони відмовилися приїхати. Вона загинула в день відкриття виставки. Тієї миті, коли телекамери вели пряму трансляцію. Можливо, дівчинка сиділа перед телеекраном. Можливо, бачила аркуш і свій почерк на ньому. Смерть настала відразу, її тільце рятувальники добули з-під завалу на другий день. Батько працював на підстанції, у вечірню зміну, за двадцять кілометрів від того, що ЗМІ назвали місцем трагедії, деякі — місцем події. Коли він повернувся, замість жінки й доньки на нього чекало звалище уламків, що залишилися від прямого влучання. Він кинувся розгрібати, здерши до мʼяса пальці. Поблизу не містилося жодного військового обʼєкта, цілилися саме в оселю. В людське житло, яке простояло там багато років.

Ні, я не думаю, що наші виставки зупинять бійню, що мистецтво поготів спроможне відвернути війну. Я хотіла б, щоб воно її відвернуло. Виставка викликала величезний резонанс, історія дівчинки, яка загинула, прокотилась країною. Черга тяглася вздовж вулиці — траурна процесія, якій не було кінця, люди приносили квіти і клали на підлогу під прикріпленим на стіні листом з літерами S. O. S. Книга відгуків перетворилася на книгу співчуття.

Десятки інших таких історій проминули непомітними, про більшість ніхто не знає. Я думаю, ми назвемо імена цивільних, які загинули. Це буде одна з наступних акцій — історії людей, що їх обірвала війна. Біографії, в яких «конфлікт на Сході України», як його лицемірно називають, поставив крапку задовго до того, як вони завершилися б. Недописані біографії, до кінця не прожиті життя. У них залишилися родини, діти батьки, друзі, улюблені речі й заняття, обірвані мрії — їх ніхто не зможе втілити. Бо ніхто не може прожити чийогось життя, тільки своє. Актор, виконавши роль, стирає в гримерній грим. Людина народжується, щоб здійснити себе. Не для війни.

Ми організували виставку його картин спільно з його другою дружиною, жінкою, з якою він жив, ні, вони не брали шлюбу і не розписувалися. Обривається як оповідь — обірвана оповідь. Здавалося, наче це не все, наче зайдеш у наступний зал і натрапиш там на продовження, проте наступного залу немає, прохід перегороджує стрічка, до якої приклеєно засторогу «кінець експозиції», пройма між двома полотнами, наче ще одна картина — чорна зі світлою стрічкою і цим написом на аркуші крейдяного паперу. Чорний прямокутник, а на його тлі значно менший білий, вертикаль і горизонталь двох однотипних фігур. Білий — наче екран, на якому чорнота того, що позаду, проступає зображенням.

Вони не змогли б побачитись — Євген і його батько. Вони розминулися в часі. Євген не здогадувався про це. Він грів себе надією, мені здається, йому дуже залежало на тому, щоб вони зустрілися. Щоб він сказав «Тату» змужнілим, дорослим голосом. Голосом українця, який пройшов через Майдан. Мені здається, його голос змужнів саме для того, щоб сказати це. Між тоді, коли він востаннє так звертався, і тепер пролягла довга смуга. Він хотів переконатися, що це все ще те саме звертання, хай воно і пролунало б від дорослого чоловіка. Він хотів продемонструвати, що він уже дорослий і ось приїхав до батька.

То була їхня ідея, хлопців-філософів, я розповіла їм, а тоді показала кілька фотографій, вони зацікавилися. Вони сказали, що це філософські роботи, на стику мистецтва і мислення, мабуть, це так. Для мене це було відкриття, через неї я ще більше зблизилася з Євгеном. Ні, Євгена вона не знала. Вони ніколи не бачилися. Схоже, Євген не здогадувався, що в його батька інша жінка, як і не підозрював, що в нього не одна, а дві сестри. Ще одна сестра, набагато молодша від нього. Я впевнена, що він зрадів би їй.

Мовби створювали світ, наче він там продовжував жити; так, наче вони ніколи не розлучались. Він не закінчував художніх шкіл і не крутився в мистецькому середовищі, Євгенів батько — самоучка, який добував матеріал з себе, воно все в нього западало, а потім він черпав його звідти. Водночас, його роботи вільні від наївності того, хто береться за пензель, не маючи образотворчої освіти. Одного дня він пішов у себе, щоб вийти з таким несподіваним набутком: несподіваним передусім для нього самого. Наче картини чекали всередині нього. Так, ніби внутрішній світ — сховище, в якому все є, однак не кожний наважиться туди зазирнути або йому це просто ніколи не сяйне, що туди можна увійти і що він — комора себе самого. Людина боїться себе і тікає від себе. Інколи здається, люди розминаються з собою, так як проходиш повз друга, не помітивши його в дрібʼязковій заклопотаності. Можливо, більшість людей. По-моєму, знайти себе — найважливіше: призначення, покликання — називайте, як хочете. Це і є достатня мотивація і зміст усього, що робиш.

Євгенів батько зрозумів, хто він, і відкрив у собі це нове, наче друге дихання — щось, чого в ньому, здавалося б, ніколи не було, а потім раптом настав його час. Людина може відкрити себе і в дорослому віці, навіть старцем на порозі смерті. Ні, батько Євгена не був старцем. З Євгеновою матірʼю вони дуже рано одружилися, і в них рано народилися діти. Мабуть, вони кохали одне одного.

Він малював не на продаж. Його мистецтво не комерційне і тим приголомшливе. Одна з робіт зображає інженера перед кульманом, проте його погляд зосереджений не на кресленні, а здивовано піднятий до ластівки, що, мов із сильця, випурхнула з мережива густих геометричних ліній, що зображали деталь складної конструкції, сама мовби зіткана з них; ніби частина ліній, відламавшись від місця, де їх на картині бракує, ожила, перетворившись на птаха. Інженер наче прощається з професією, якій віддав частину життя.

Картини він продавав рідко, наскільки це необхідно було, щоб забезпечувати прожиття, а витрачав він вкрай мало: комунальні послуги, сякий-такий харч, найбільше, однак, на фарби та ще книжки, які він, утім, купував украй рідко — в нього була велика бібліотека, власна, яку він зібрав значно раніше; він був одним з нечисленних читачів обласної книгозбірні; художніх книжок він майже не зичив, за винятком тих, в основі яких лежав особистий досвід авторів. Думаю, він не шкодував розлучатися з картинами, причина полягала в іншому. В Євгенового батька було драматичне дитинство — щось колись трапилося, від чого над його бровою залишився шрам, наче хтось хотів розсікти її, як ото розтинають дощового хробака.

Мені здається, Євгенів батько створював світ, щоб у ньому жити; віддати картину — це так ніби віддати частину дороги, якою йдеш. Частину своєї оселі, своєї кімнати — частину себе. Він знав, що цього ніхто не зрозуміє, крім нього. Проте картини мали самоцінну вартість, вони відкривали щось цілком інше, вони відходили від його інтерпретації, покидали його особисту історію — схоже, цього він якраз стерігся. Зате вони оповідають свої, самостійні сюжети. Хлопці кажуть, що в них закладений колосальний потенціал. Вони залюбки тлумачать їх. Одного з них вона надихнула на філософський есей. Так, ми плануємо опублікувати альбом, есей відкриватиме його — притомнішого вступу годі побажати. Каталога ми не публікували — ми просто не встигли все вповні розібрати. Не встигли розібратися в ньому. Це — світ, універсум; не на один день. Потрібен час, щоб його осмислити і впорядкувати.

Вона прийшла тієї миті, коли він робив розпис. Та жінка, з якою в нього народилась донька. Вона прийшла туди, наче в гавань, мов до корабля, який Євгенів батько взявся відновити — повертав у нього життя по тривалому запустінні. Наче вони лаштувались у плавання. Йому бракувало образу жінки, дівчини Ісуса Христа, й ось вона зʼявилася. І хоча Ісус йде своїм шляхом, зрозуміло, що між нею і ним існує звʼязок. Що це його дівчина. Що зближує їх любов. Жінка на розписі — вагітна.

Тож Євген мав ще одну сестричку. Ганнуся випромінює допитливість і прихильність, мов сонце тепло. В неї не згинається ліва нога і ліва рука майже не рухається — частковий однобокий параліч; при цьому дівчинка навчилася пересуватися так, що це майже не впадає у вічі. Її каліцтво вроджене — наслідок шоку, пережитого її матірʼю під час вагітності. Ми познайомилися в Києві і відразу заприязнилися, вони приїхали туди вдвох. Жінка приїхала шукати Євгена. Вона навіть не знала, який він з вигляду.

Євген надіслав звістку батькові, за кілька днів до того, він наче відчував щось. Він дуже хотів побачити його, вони не бачилися майже двадцять років. Ви уявляєте, батько і син, які не бачилися стільки часу? Євген не встиг довідатися, що батька немає. Проте звістка надійшла, пошта працювала, пошта й зараз працює. Коли вона виймала її з поштової скриньки, її серце нестямно закалатало. Це була листівка з панорамою Києва, вкладена у конверт: «Тату, ти як? У мене все добре. Я зараз у Києві», — більше слів не вміщалося. А більше й не потребувалося. Жінка, яка вийняла листівку з поштової скриньки, все збагнула.

Бійня почалася над ранок. Вони оскаженіло накинулися на нас. Більшість нас спала долі, просто на плитах. Зі сну нас вирвали удари. Ми зʼїхалися на мирний протест. Ніхто з нас не вчинив жодної протиправної дії.

Вони били ґумовими кийками і копали носаками уніформ­них черевиків, намагаючись влучити в нирки, хребет, живіт. Вони цілили в обличчя, в погляд, в очі. Вони робили це з дикою люттю. Звідки вона в них? Вони ж навіть не знали нас...

Вони не зважали, хлопець чи дівчина. Хапали і лупцювали, накидаючись удвох-утрьох на одного. В повному оснащенні, тоді як ми не мали жодного захисту. І нічого, де можна було б сховатися поблизу.

Нападники ні з чим не рахувалися. Діяли, наче роботи. В ту мить у них не було нічого людського, крім люті. Такою оскаженілою може бути тільки людина.

Вони хапали і вкидали студентів до автозаків. Їх зовсім не бентежило, що ми беззбройні. Ми не чинили жодного опору — тоді ще ми не чинили його.

Раптом хтось закрив мене собою. Удар, який призначався мені, впав на мого оборонця. Він намагався захистити голову руками, продовжуючи заступати мене своїм тілом. Якоїсь миті ми кинулися бігти.

Увесь той час я не підводила погляду. Я боялася не ударів, не болю, не ненависті в їхніх очах. Я боялася зустрітись з поглядом мого брата. Якимось дивом ми вирвалися від них.

Коли ми опинились далеко від місця бійні, я нарешті підвела погляд, щоб роздивитися мого доброго ангела.

Пробігши чималий шмат, ми усвідомили, що тримаємося за руку. Що всю дорогу ми отак бігли, міцно переплівши пальці.

Хлопець, який врятував мене, усміхнувся. Ми усміхнулися одночасно. Його лицем цебеніла кров. Наше знайомство почалося з того, що я витирала її з його чола. Ангела теж можна поранити.

Над Хрещатиком сходило скупе сонце останнього дня осені. Останнього дня миру в моїй країні.

Ніщо не затримувало його. Міг сісти на літак і полетіти назад. Відразу чи наступного дня. Піднятись над хмари й абстрагуватися від усього.

Вирушаючи сюди, Євген узяв квиток лише в один бік.

Його батько був інженером. Він мав технічну освіту і працював за фахом. Здається, він влаштувався відразу по тому, як отримав диплом, — його прийняли з простертими обіймами, здібного молодого спеціаліста. Проте йому не пощастило, дуже швидко все змінилося, під шумок невизначеності керівництво розікрало підприємство. Велике? Величезне, гігантська площа в кілька міських кварталів. А потім прийшли ділки і за безцінь скупили територію.

Євгенів батько так і не дочекався зарплати за останні роки, в які сумлінно приходив і працював. Він зрозумів, що ніколи не отримає її, однак причина не в цьому; він пішов, бо його праця стала непотрібною. Якийсь час він заспокоював себе, що скрута протриває недовго і виробництво знову налагодиться, він до останнього тримався за ту ілюзію. Й одного дня пішов з конструкторського бюро, назавжди покинувши робоче місце, з яким повʼязував надії на стабільність.

Великі вікна приміщення виходили на вулицю, вздовж якої росли каштани. Темно-коричневі плоди визирали з кожушків, сховані під лапатим листям, що нагадувало розчепірену долоню, наче вона зумисне накривала їх. Кожушки розлущувалися, і каштани — які падали на тротуар, а які викочувалися на дорогу, — машини розчавлювали їх. Давши очам відволіктися, він вертався до креслення.

Того дня він прийшов, як завжди. Він зосередився на роботі, продовжуючи її, а об одинадцятій зʼявилися покупці. Євгенів батько ще не знав, що вони покупці, тієї миті вони були для нього незнайомими молодиками, яких ладний був сприйняти за ділових партнерів: колись до них отак приїздили з інших міст від підприємств, з якими вони мали співпрацю, і самі вони теж їздили у відрядження, здебільшого головний інженер і керівник кабе — конструкторського бюро. Приїздили й представники компанії «Сіменс», однак співпраці не вийшло.

Оскільки незнайомців супроводжував заступник директора, Євгенів батько так і сприйняв їх — за колег. Обоє були приблизно такого ж віку, як Євгенів батько; Євгенів батько був надто поглинутий роботою, щоб роздивитися в них ділків, а навіть якби впізнав, це геть нічого не змінило б. Колектив, який налічував дві тисячі працівників — від робітників у цехах до еліти з конструкторського крила, означав нуль, право голосу було зведено нанівець, очільники виробничої профспілки виявилися в змові з керівництвом, продавши тих, чиї інтереси мали представляти, бутафорія розсипалася. Тепер вони поруч, в шикарних садибах — довга вулиця жменьки, яка скористалася за рахунок решти, «проспект демократів», геть несправедливо: на мій погляд, з демократією це нічого спільного не має. Війна загнала напругу між тими, хто «виявив ініціативу», й тими, хто «лоханувся», в підспіддя, одночасно загостривши її там; ця частина новітньої історії ще дасться взнаки, подібно до нариву, що гноїться, щоб одного дня розірватися.

Один із молодиків підійшов до кульмана, взяв олівець і наквацяв пташку — щось подібне на пташку або комаху, а другий подивився на Євгенового батька, який заціпенів і в розгубленості нічого не казав, зі співчуттям, як дивляться на невдаху або ж на божевільного, який став таким з власного бажання. Вони поводилися розвʼязно — ще не запопавши, вже почувалися господарями. Євгенів батько продовжив креслити, однак пташки не стер. Він прийшов наступного дня і наступного після наступного. Він ходив на роботу, як завше, і майже завершив креслення, а тоді склав приладдя, як робив це щоразу, коли добігав кінця робочий день, хоча не минуло й кількох годин відтоді, як він прийшов, і подався геть, щоб більше ніколи не повернутися. Втім... не зовсім так. Здається, він таки повернувся: схоже, «Інженер» Євгенового батька і та пригода повʼязані, я розповідала про картину.

Корпус вцілів, проте Євгенів батько туди більше не приходив. То була перегорнута сторінка. Фрагмент життя, про який краще забути, як ото викидають зношений одяг, до якого звикли і з яким через це не так легко розпрощатися. Тупик, дарма що вулиця наскрізна. Корпус ще й зараз стоїть. І каштани ростуть, ті самі дерева: рік тому їх уперше за два десятиліття доглянули. Доти люди відламували гілки, що заважали пройти. Листя іржавіє вже в липні, наче воно з тонких залізних пластин, а в кінці серпня дерева голі, їх нищить каштанова міль. І тільки миршаві плоди, що мовби зіщулилися, відмовившись рости, позаяк їм ніде сховатись, гупають об землю. Листя, яке б накрило їх, немає.

Коли ми приїхали, був вересень. Середина вересня. Стояло сонце й тепло, як улітку. Наче літо повернулося, мов по щось забуте; як повертаються, щоб закінчити недолагоджене. Серед голого гілля то тут, то там зеленіло молоде листя. І білі підсвічники цвіту. Дерева борються за життя — так само, як людина. Ні, не вперше. Я приїздитиму туди ще не один раз. Тепер це також і моє місто. Інколи так, наче я знала Євгена відмалку, мовби ми разом пересувалися тими самими вулицями — до школи і назад. Мені здається, я тут усе знаю. Воно рідне мені. Моє. Наче ми тут удвох виростали.

Територія підприємства зменшилася до тієї однієї будівлі, яку залишили, наче алібі. Точніше, речовий доказ. В кожному разі, вона стоїть; її навіть взялися утеплювати, хоча всередині пустка, й усе неторкнуте, як його залишили — і робочі місця, і кульмани, і все, включно з приладдям; воно мов зачароване, ніхто не рухнув його, наче люди ненадовго покинули приміщення, щоб невдовзі повернутись туди, як ото спускаються в бомбосховище, почувши сигнал повітряної тривоги. Наче війна розпочалась тоді, а не дві тисячі чотирнадцятого. Й ось вона спалахнула — коли найменше будь-хто сподівався.

З будівлею повʼязана історія, це трапилося зовсім недавно, трохи більше, ніж рік тому. Перехожі звернули увагу на чоловіка, який заходив туди. Ті, що бачили його, стверджували, що чоловік був у військовій формі, а з нагрудної кишені в нього випиналась хустинка, така, знаєте, насичено-червона, кольору стиглої вишні. Людям запамʼяталося, бо хустинок сьогодні ніхто не носить, вона не пасувала до однострою, разюче контрастувала з одягом і масивними військовими берцями. Це був той самий вояк, якого потім знайшли на подвірʼї житлового будинку. Він лежав на автомобільній стоянці в калюжі крові. Кажуть, на тому місці, де він застрелився, колись давно була гойдалка.

Може, він працював там, може, вони були товаришами з Євгеновим батьком — невідомо. Тільки чомусь він туди зайшов, щось привабило його до будівлі. Можливо, збіг. В такому стані, в якому він перебував... Доброволець АТО, його батько був у місті знаною і шанованою людиною. Кажуть, він багато зробив для громади. Батькові встановили погруддя й назвали його імʼям одну з вулиць. На основі, що тримає бюст, вкарбовано слова: «Я вас усіх люблю, памʼятайте це», — під ними — імʼя та прізвище. Й ось нещодавно міська рада перейменувала перпендикулярну на честь його сина. Дітей? Ні, здається ні. Та не таким уже й молодим. Давно вже не молодим. Про жінку також нічого не чула. Тепер батько і син поруч — на прикріплених до будинків табличках з назвами вулиць.

На території, де розміщувалося підприємство, виросли багатоповерхівки. Ні, там немає дитячих майданчиків і ви не побачите жодного дерева — їм просто не знайшлося місця в щільній забудові. За дерево ніхто не заплатить. Кожний сантиметр — додатковий прибуток. Ціни на помешкання в тих спорудах зашкалювали — фактично центр міста. Ви відразу впізнаєте нові висотки, що випинаються, мов острівець посеред навколишніх приземкуватих хрущовок, псевдокласицистичної сталінки й одноповерхових хиж уздовж бічної дороги — ще відтоді, як місто було не так густо заселеним. Здається, наче вони вистрілили вгору, вириваючись з навколишньої сірості, як ото людина орудує ліктями, прагнучи проштовхнутися наперед, виділитися й самоутвердитися. З чого тоді живуть, якщо виробництво зупинилося? З Італії, з Іспанії, з Португалії. З Росії. В кожній родині є хтось, хто працює за кордоном і переказує звідти чималі кошти. Сотні мільйонів на рік. А може, й більше. Це не тримає економіку. Це тримає завісу, яка приховує її агонію.

Чи можу я розповісти детальніше, що сталося? Ви про Євгенового батька? Вважають, що це нещасний випадок, багато хто, однак, сумнівається. Жінка, з якою жив Євгенів батько, стверджує, що це вбивство. Ні, нічого не довели — правоохоронці не надто бажали цим займатися. Провадження припинили врешті за відсутністю складу злочину, це тягнулося якийсь час. Вони викликали жінку, з якою жив батько Євгена, і запропонували їй забрати заяву. Коли вона відмовилася, погрожували, намагалися залякати. Вона не піддалася, тоді вони самі закрили справу.

Євгенів батько зірвався з риштування. Останні роки він працював над розписом, майже завершив. Залишалось покласти окремі штрихи. Так, наче насильницька смерть, що нависла над ним колись давно, за збігом обставин лише відтермінувалася. Він малював життя. Подивіться його картини — і вам відкриється більше. Те, що вас цікавить. Ви все збагнете.

Того дня Євген не повернувся. Я чекала. Чекала до ночі. Не могла знайти собі місця. Чекала й тоді, коли всі, потомлені, поснули. Ми обійшли вулиці, обійшли намети. Розпитували тих, хто там був. Ніхто нічого не міг сказати. Я побувала в повстанському шпиталі, облаштованому в одному з приміщень, де хірурги, справжні хірурги в умовах, що нічим не відрізнялися від похідних, проводили операції, рятуючи життя важко поранених. Я втішала себе, що все буде добре. Цей голос, який заспокоював мене, відокремився в мені від мене. Я чекала, ось розвидніється — і я побачу Євгена, наче світанок міг відділити його силует з нічної темряви, як роблять витинанку. Мозок відмовлявся приймати, що могло щось статися. Те, що ставалось тепер щодня, щогодини, ставалося поруч, з кимось іншим. Воно не могло статись з тобою. З тим, хто тобі найдорожчий. Розум спорудив барʼєри, окреслив довкола себе захисну оболонку, на тлі якої дійсність, щойно вона могла торкнутись тебе, видавалася нереальною. Наче книжка жахів, яку читаєш і знаєш, що будь-якої хвилини можеш її відкласти. Я вірила в гепіенд. Я до останнього трималась за це. До тієї миті...

Повстання — розпач. Людський розпач. Наче режисер, який накивав, коли дійство перейшло в криваву фазу. Наче хтось перехопив у нього ініціативу, а сам він, утративши контроль, злякався. Повстанців відстрілювали, як дичину. Це було полювання. Полювання на людей — на молодь, яка піднялась змінити країну. На наших батьків, які вийшли підтримати нас, так наче могли захистити собою від куль. Наче вік робить людину стійкою, невразливою перед зброєю. Більшість убитих мали вогнепальні поранення.

Історія батька, який загинув, заступивши собою сина. Історія батька і сина, які йдуть закривавлені проспектом столиці — він доктор фізико-математичних наук і його син, молодий дослідник, тендітний хлопчина з розкуйовдженим волоссям. Якби не кров, що стікає обличчям, можна було б подумати, що обоє вертаються з конференції, де щойно розвʼязували надскладне завдання. Вдивіться в їхній погляд. Погляд нескорених. Погляд, який вірить, що людина все одно вийде переможцем. Вірить у розум, який здобуде гору над звірячістю. Вірить так само, як у те, що можна розвʼязати нерозвʼязну задачу.

А потім війна? Це й була війна. Вона почалася на Майдані, війна проти людей, а потім наче вітер відносить палаючу скіпку туди, де вона з найбільшою вірогідністю може спричинити пожежу. Й ось воно спалахнуло. Різанина перемістилась на Схід — туди, де близько кордон, сотні кілометрів відкритого, практично незахищеного кордону. Його облаштовували для миру, не для війни. Якби завтра його закрили, післязавтра війна припинилася б. Тому ті, які не хочуть кінця війні, лізтимуть зі шкіри, щоб Україна не контролювала кордон. Але є й інша війна, з якої все почалося. Війна системи проти людини. Війна мерця проти тих, котрі жадають жити. Війна скорумпованої свідомості проти правової країни.

Якщо дуже розхитувати корабель, рано чи пізно він дасть тріщину. Навіть достатньо міцний. Якщо роздмухувати багаття, то десь воно займеться — в трюмі, на палубі, в якійсь каюті. Команда? Її не було. Вона різалась в кубрику в дурня. Капітан першим накивав, не дохрумавши золотих батонів. Не встиг з перестраху. Наклав у штани і здимів. Оце наша еліта. Клептомани з липовими дипломами й науковими ступенями. Може, тому вони так пнуться до влади. Коли людині чогось сильно бракує, вона шукає можливостей компенсувати це; вона піде на злочин. Тоді як їм бракувало того, що називається сумлінням, прописних істин, звичайних координат людяності, нічого недосяжного. За багато десятиліть вони викричали з людяності її суть. «Мир — це війна. Війна — це мир». Пригадуєте? Дзеркало нас самих? Якщо й так, то хіба дуже викривлене.

Ніхто не покараний, жодний убивця. Ні, не стихійне лихо. Руки, які тримають зброю, які ціляться нею в беззбройних громадян, — не стихійне лихо. Всі завжди виконували наказ — хіба ні? Але ж виконували. І хтось його віддавав. Крайніх немає. Зброя стріляла сама, сама віддавала накази, сама отримувала їх і сама виконувала. Тоді в сам раз притягти до відповідальності зброю, облишивши в спокої вбивць, хіба ні? Не думаю, що як знищити всі арсенали, людство завтра стане святим. Зменшиться розмах, насильство, однак, залишиться. В людині закладене творче і руйнівне, воно змагається в ній між собою, змагається за людину. А людина змагається за себе.

Ми поїхали до дядька Андрія, прийнявши, щоправда, із запізненням його запрошення. Він ще квапив нас, щоб не барилися, проте того разу не вийшло. Всім нам було не до подорожі.

Стояло літо дві тисячі пʼятнадцятого. Назустріч вийшла літня жінка в чорній хустині. Вона запросила нас досередини. Крихітна хатинка, аж дивно, як у такій міг вимахати чоловʼяга під два метри зросту, її син. Вишиті рушники, хрест. Образ Миколи Чудотворця.

Тут народилася УПА. І Леся Українка. В школі я захоплювалась нею, пробувала організувати поїздку в Новоград-Волинський, підбивала однокласниць, проте нічого не вийшло. А трохи далі, за Случем, неподалік від річки Горинь, де вона випинається на захід, утворюючи мис, — село, звідки дядько Андрій.

Руки жінки тремтіли — чи то від хвилювання, чи від віку, як ото буває в старших людей. На застеленому скатеркою столі спиналася карафка зі звичайного прозорого скла з рожевим вмістом. «Ви, діточки, сідайте, я зараз», — жінка пішла, щоб, повернувшись, долити в карафку компоту, від якого запахло полуницями, а тоді принесла й поставила на стіл чотири склянки.

Вона вивчала нас, пильно роздивляючись наші риси, наче силкувалася пригадати; наче придивившись уважніше, впізнала б нас, як упізнають когось, кого давно не бачили, а він за той час сильно змінився — й усе одно не настільки: хоч що її спіткало би, людина так сильно не змінюється. Нас перекроює час, подібно до скульптора, який на гладку поверхню наносить карби — один, другий, третій, доки утворюються суцільні борозни, мов багатократ зоране поле: колись ця жіночка, яка роздивлялася нас, була також молодою, такою самою, як ми. Можливо, вона шукала якраз цієї подібності, прагнула в котрійсь із нас впізнати себе — себе давню, тодішню, молоду. А може, вона шукала в наших поглядах свого сина, хотіла побачити його там, як ото вглядаються в чарівне дзеркало, наче він міг зринути, йдучи їй назустріч. Ми були одними з останніх, з ким він приятелював.

«Ви з дороги голодні, а в мене нічого немає», — вона не чекала гостей, не чекала нікого. Вона втомилась чекати. Перестала. Вона терпляче відчекала своє, й ось каганець надії згас. За цей короткий час жінка вже звикла самувати. «Ви сидіть, а я ліпитиму вареники». «Ні, та що Ви, не треба», — ми почувались незручно. «Хіба разом з Вами», — запропонувала Таня, а Катерина обережно додала: «Ми допомагатимемо». Ніхто з нас ніколи не ліпив вареників. Я відчувала тепло під пальцями, щось, що обʼєднувало мене з подругами, а нас — з матірʼю дядька Андрія. І тоді відкрився той інший бік, це було як церемонія чаювання, воно зближувало, робило спілку, робило можливим розмову, підпорядковувалось їй, супроводжувало. Наче розпадалося на дві площини, очевидну й глибинну. Готування страви задля тамуваннятого іншого голоду. Наче в цьому другому й полягав справжній сенс. Людині протипоказана самотність.

Ця літня жінка, що була матірʼю дядька Андрія, називала нас «діточки» — так само, як її син; ми могли бути її онуками. Такими, як ми, могли бути її онуки, якби дядько Андрій мав дітей. Або старшими. Можливо, вона думала це, дивлячись на нас. Вони приїздили б до неї — влітку і на Різдво, як в тих родинах, де старше покоління трималось землі, тоді як молодь осідала в містах, куди вирушала хто на навчання, хто працювати. Село, в якому нікого, молодшого тридцяти років, тільки каліка Михась, якому не було куди їхати.

Ми зустрілися з ним, вийшовши з хатини. Приведений цікавістю, хлопчина зупинився, не наважуючись ступити на подвірʼя. Він був нашим однолітком, а видавався молодшим від нас, наче природа, відібравши в нього щось одне, пошкодувала й захотіла врівноважити іншим; він виглядав, як людина без віку, яку не візьме час і безславно пощербиться різець невидимого скульптора. Михась запитально дивився на нас чистим-чистим, як безхмарне небо, поглядом. Він чекав на усміх, не більше; на знак уваги. Він мовчки супроводжував нас до автобусної станції, а коли ми заходили в салон, доторкнувся до кожної з нас, до наших долонь, одягу, лиця, волосся. Це була його мова, його спосіб спілкування, його вдячність за зустріч з нами і нашу увагу до нього, його подив. А потім біг услід, доки розчинився в куряві сільської дороги. Наче сам був із куряви. І літня жінка в чорній хустині. І село, приречене вимирати. І лише дядько Андрій був справжнім. Таких блакитних очей, як у неповносправного Михася, я ніколи не бачила.

Коли жінка взялася місити тісто, її руки перестали тремтіти. Наче звиклі до праці, вони тремтіли від її браку. Ми вперше в житті ліпили вареники. А потім сиділи на старому дивані з бильцями, з яких злущився лак, і роздивлялися фотографії. Їх було не так багато, всі вони вміщалися в один великий надірваний конверт. «А це з Афганістану, — жінка розповідала спокійним голосом, в якому застиг потамований крик. На зображенні троє хлопців, один з них — дядько Андрій. — Я молилася, Бог почув мене, і мій хлопчик воскрес, вернувшись до мене з того світу. Андрійко часто брав це фото і роздивлявся його. Воно притягувало його, мов магнітом. Він міг провести над ним цілий день — зображене вкидало його в похмуре заціпеніння, наче намагалося затягнути туди, назад. Йому натякали, жартома і всерйоз, що пора завести сімʼю, сподіваючись, що це відволіче його — зрештою, роки йшли — і він уже не був молодим парубком. А він нічого не відповідав — ні „так“, ні „ні“, не ображався й не сердився, а тільки брав до рук фотографію, наче то й була його відповідь, його сімʼя. Потім він почав потроху говорити, і все ніби стало на свої місця, а про шлюб слухати не хотів. Перед тим, як його забрали до війська, він мав дівчину. Вона чекала на нього, коли він служив в Афганістані і ще довго по тому, як звідти вернувся. Доглядала його, важко пораненого, в ташкентському шпиталі. Днювала і ночувала біля лікарняного ліжка. Я — мати, а вона — молода дівчина, парубки липли до неї. А потім, уже тут, Андрій уникав її, мовби не впізнавав. Наче вони чужі люди, лише дратувався. Вони розміняли тридцятку, як вона вийшла заміж за їхнього однокласника, й Андрій раптом заспокоївся, мовби знайшов вмиротворення. Ото лише наступного ранку осідлав мотоцикл і рвонув так, що здригнулося село. Тиждень його не було, а потім вернувся й нічого не згадував. А це школа, сільська восьмирічка, випускний клас. Ось Андрійко, впізнаєте? Ще дитина. Він мав нахил до техніки, охоче майстрував, знай ходив і дивився, як воно робиться, і собі брався».

Золоті руки, призначені для творення, тримали в руках автомат. Андрій повернувся, але повернувся інакшим, ніж пішов туди. Це вже був не той хлопчина зі шкільної світлини. Бокував від людей, уникав знайомих, наче не впізнавав їх. Міг годинами просидіти, нічого не роблячи, все щось обмірковував. Гасав на мотоциклі, мов надолужував неви́ганялу юність. Мотоцикл був для нього, як жива істота. Плескав його, як плескають по гриві коня, а тоді сідлав — і за мить його тільки й бачили.

Світлина з Афганістану заскочила нас. На ній він зафіксований до того. Пряме влучання. Тих, з ким він був, збирали по шматках. Рідним заборонили відкривати труни. Раптом «дядько Андрій» розпалося. «Дядько» зникло, наче струшений недоладний одяг, зовсім невідповідний. Й ось їх кинули в пекло неоголошеної, чужої й далекої різанини, наче вугілля в піч. Їх ніхто не запитував, що вони думають. Ніхто не цікавився їхніми почуттями. Їм належалися бушлат і миска твердої, як кирза, каші. І, звісно, калашников.

Сьогоднішня війна поволі перетворюється на забаву, в якій платять гроші — тим, хто з цього боку, і тим, котрі з протилежного. Різновид комерції із затвердженим прейскурантом, скільки коштує твоя нога, скільки рука і, звісно, в цілості — твоє життя. Воно оцінено не так високо, проте за нього щось платять. Ні, це не складно — досить забрати можливість гідно заробляти, і контрактників хоч греблю гати. Ця нещодавня історія... Я саме про неї подумала. Ви маєте рацію. Жінка втратила роботу, а в неї на руках трирічна донька і мати-інвалід. От вона й уклала контракт. Та хоч з самим чортом. Вона загинула в перший же день. Її рідним виплатять компенсацію, якої вистачить на найнагальніше, проте ніхто не поверне дівчинці матір. Гроші не накладеш на біль, як бинт на рану. В прейскуранті нічого про це не сказано. Прейскурант — стисла форма, куди вміщаються цифри, але не люди і не їхні страждання, цього не обумовлено. Нещасна з Херсонщини — з того самого краю, звідки Жанна. Таких історій чимало, проте вони рідко потрапляють на шпальти видань. Про таке не заведено повідомляти — подібне не вписується в героїчну картинку.

За час війни суспільство в кілька разів зубожіло, а ті, кого називають у нас олігархами, потроїли статки. Держава, яка живе з подачок, рачкує і колінкує, щоб їй кинули милостиню, і... доларові мільярдери. Є солідарність між людьми і чорнюща прірва між суспільством і правлячим класом. Наші інтереси діаметрально протилежні — для них найважливіше зберегти систему, тоді як ми прагнемо докорінних змін. Час починає відкочуватися назад. Корупція, принишкла після Революції Гідності, буяє. І все одно не вірю, що цього разу знову зійде з рук.

Він там такий, як ми зараз. Молодший від нас. Ставний хлопчина, міцно скроєний селянський парубок. З покоління наших батьків, чорна пляма на білому тілі їхнього самоусвідомлення, наче вражені цигарковими смолами легені. А вони хотіли дихати, вдихати повітря. Жити, кохати. Почервонілі сухі материнські очі, в яких не залишилося жодної краплі вологи для сліз. Що могло — виплакане. Всохла, як скіпка, постать. Наступного року Андрієвій матері виповниться вісімдесят.

«Він ще приїздив, переклав крівлю, що протікала. Самотужки, без сторонньої підмоги. Наче приїхав спеціально, щоб зробити, що передше запланував. Наче знав, що потім не зробить. Сказав, що відпустка закінчилася, і знову подався туди, а чи дійсно так? Я ніби відчувала, вмовляла, щоб не їхав, проте його не відрадити, таким і батько його був: як щось замислив, то світ завалиться, а доведе до кінця. Воно ж ні кінця, ні краю не видно. Й ось немає його. Немає...» — повторила, мовби сама не вірячи. Наче чекала, щоб ми заперечили. Спростували, що це не так. А ми не мали що заперечити.

Коли ми вийшли надвір, жінка не замикала дверей — в селі всі один одного знають. Ми рухалися повільно, їй нелегко давалась хода, кожний крок був нагадуванням, наближенням — роки і розпач зупиняли її, не даючи йти, тягнули назад. Вона наче рухалася крізь сипкий, нескінченний пісок, наче продиралася крізь шпичаки. Говірка, вона раптом замовкла й до самого цвинтаря не обмовилась жодним словом. Її проща, яку старенька постать у чорній хустині торуватиме, поки якогось дня займе місце поруч із сином. Поки з неї скинуть чорну хустку й одягнуть світлу, жваво розквітчану, якої вона ні разу не носила.

Уже як вернулися з цвинтаря, жінка продовжила говорити. З чотирьох доньок — дві в Португалії, одна в Москві, одна в Рівному. Всі четверо заміжні, мають дітей. Одна з двох, котрі в Португалії, вийшла заміж за «тамтешнього», він приїздив сюди, влаштовували два весілля — там і тут. Андрій ще жив. Він намовляв Андрія їхати в Португалію, та Андрій лише зиркнув з-під лоба, то більше про те не згадували. Віка — найстарша, це вона переманила за собою сестру, ото відмалку трималися вдвох, та й народились одна за одною, «Андрійко мій — третім. А я коло хати. Земля не відпускає мене. Та й куди мені, старій бабі. З власної волі мій Андрій не пішов би в Афганістан. Я добре знаю його. Схід — то вже інше. І на Майдан. Ото побачив, як збиткувалися з дітей, пригорнув мене і пішов. На війну і смерть в нього нюх. Мов на жінку, яку впізнавав за парфумами: він не переплутав би її з жодною іншою. Ох, — Андрієва мати зітхнула, й у цьому зітханні виразилося все те, чого не охоплювали слова. — Не спізнав хлопець людського щастя». Людина народжується, щоб знайти своє. «Леся, „московитка“, як її тут називають, не приїздить. Дзвонить. Наймолодша. Як з чоловіком подалися на заробітки, ще як тільки побралися, та так і пропали. Славко водій, а Леся довго сиділа без нічого, перебивалася принагідними заробітками, доки влаштувалася бібліотекаркою. Він звідси, наш — он хата через два подвірʼя, там виростав, а одного дня став на порозі і сказав, що буде зятем».

Ще як їхали до села, до нас заговорив сільський дядько.

— Ви до кого?

— До дядька Андрія.

— Спізнилися ви, дівчатка.

І тоді чоловік розговорився.

Це від нього ми вперше почули про мотоцикл:

«Він ходив у якомусь ступорі, а вони силкувалися вивести його з того стану. Тоді їм і навернулося оте з мотоциклом. Колись вони влаштовували забави — молоді були ще, кров грала. Бо тільки до мотоцикла Андрюха не збайдужів, виводив його, мов живого. Ото стане дибки, задерши кермо, так що лише заднє колесо до землі й доторкалося. Не їхав — летів, сіючи куряву. Мовби хотів розбитися. Але не розбився, наче то не курява була, а рятівна хмара, що кожного разу огортала його, а коли влягалася, мотоцикла й сліду не залишалося. Ото вони і вчепились за мотоцикл.

— Не жартуйте, хлопці.

А іншого разу:

— Не випробовуйте мене.

А вони не вгавали. Тоді й осідлав.

Неслися один на одного, мов ті олені, але перший не витримав. І другий, і третій. Останньої миті, спасувавши, вступалися. Мовби то не Андріїв осклілий погляд, а сама смерть дивилась на них. А четвертий не зʼїхав — принцип на принцип. Андрюха втримався, а той — ні. Якби сіромаху не шпуронуло в траву, кісток не позбирав би. Як будете йти і побачите чоловіка, який накульгує, то він. У нього костур такий, ви впізнаєте. То ще легко відбувся. Тепер старий, а тоді перший задирака на селі, разом з Андрюхою, було, гори перевертали. На тому й сквиталося. Бджолярство стало Андрюсі релігією, отак пасічникував, маючи, однак, золоті руки до техніки. І все стало ніби на місце. Знайшов свій мир — з бджолами, не з людьми.

Парубійка боялися смерті, а Андрюха не боявся. Даремно його потривожили, хотіли як краще. Жаль їм було, ми всі шкодували його. Андрюха знав, яка вона. Ото ми собі теревенимо, а самі зеленого поняття не маємо. Переспав з нею, як із коханкою, відтоді не міг більше з жодною молодицею зійтися. І своє юнацьке кохання занапастив — такої дівчини зрікся! Хлопи лікті кусали, знаючи, що вона Андрієва. А тут приходь і задарма бери. Пішла за їхнього спільного однокласника, Андрюшиного давнього приятеля. Не дівувати ж до пенсії. Раз скочиш у ліжко до смерті — пиши, пропало. Це лише так здається, що ти — король.

Андрій знав, як воно, помирати, а вони — ні. Одне — побувати в її обіймах, друге — правити небилиці. Він мовби глузував з неї, ніби викликав її на герць, як ото хлопці-мотоциклетники його. Випробовував, а вона підстерігала зовсім не там. Міцні ручища, мотоцикл слухався, як комонь вершника. А й вишивав же!

Й ось тоді збагнув. Почув її поклик. Мати відмовляла, щоб не йшов. Але що мати дорослому чоловікові, який раз уже зазирнув в очі кульгавої. Хто раз пішов на війну, той з неї вже ніколи не вернеться. Отак я вам, дівчатка, тлумачитиму. Усі літа продовжував бути на війні — то тільки здавалося, буцім вернувся. Так мислю собі, так воно є. Вернувся не він, а його копія — бліда подоба того Андрюхи, якого знали. Мабуть, і він розумів це. Або принаймні відчував.

Ховали цілим селом. З окільних приходили — багацько, що аж не здається, що стільки ще нас живе тут. Його колеги — ті, з котрими змагався на мотоциклах. Довгий шлях, люди вклякали, коли попри них несли труну.

Жінка, що її спершу кохав, відтак зрікся, народить синаша, якого охрестять Андрійком, але що воно. Одного Андрія опустили в яму й засипали землицею, другий зʼявився на світ. Та й квит».

Ми вирушили втрьох, ми і в школі скрізь разом ходили — навіть у туалет відпрошувалися одночасно, і додому йшли, хоча нам було в різні боки. Подружки-нерозлийвода. Нас називали сіамськими близнючками. Коли котрась із нас просилася вийти, а інші ні, це викликало у вчителів занепокоєння, і вони стривожено казали: «Світлано і Лесю, ви теж, звісно, можете вийти».

Дійшовши до роздоріжжя, ми зупинялися і довго стояли там, переминаючись з ноги на ногу, нездатні розлучитися. «Ну, дівчата, до завтра». «До завтра». І так ми прощалися, аж поки надʼїздив Катьчин автобус. Катька зволікала, і ми майже силоміць впихали її в переповнений салон. Двері незбагненним дивом зачинялися, Катерина оберталася до нас і, театрально скривившись, «викрапувала» з очей сльози розлуки.

Катька — ще та кривляка, їй дай нагоду; гумору нашій дівочій компанійці, що не кажи, не бракувало. Ми гнались за нею, вимахуючи ранцями. Журба не про нас, і плани в нас снувалися грандіозні. Часто, не в змозі розійтися, ми й далі тюпали разом. Це називалося проводжати — ми проводжали котрусь із нас. І так доходили до чийогось дому, де застрявали до вечора; коли на нас сходила благодать, ще й виконували домашні завдання.

Четвертою з нами мала вирушити Надюся, проте того ранку виїхати вона не змогла, пообіцявши невдовзі приєднатися, але так і не приїхала. Надюся потерпала за роботу, в неї шеф — драконище, а не людина. Сказати навпростець Надюся не наважилася; я думаю, вона й сама до кінця не була певною.

В Надюсі умора. Коли нас заносило до неї, про домашні завдання можна було забути і про все інше також. Закинувши портфелі, ми вирушали разом з нею забирати її братів і сестер, кого з садка, кого з початкової школи — коли її побудували, Надюся закінчила пʼятий клас. Переходити в нову школу вона відмовилася, залишившись з нами — як же ж без нас? Та й ми, безрідні, що робили б без неї? Головне — нікого не забути, всіх забрати в правильному порядку, а тоді привести додому. Це «додому» тривало до сутінків — забраних належало вигуляти, не проминувши, зрозуміло, жодного сто разів дослідженого закапелка. Верталися ми галасливою ватагою. Однак досить було переступити поріг, як діти перетворювалися на ангелів.

В Надюсі все було під контролем, задрипанці слухалися її, мов рідної матері. Надюся йшла куховарити, а ми — трохи з малечею, трохи з Надюсею. Аж лячно, як вона все незворушно порала — наче доросла, а не наша однокласниця, з якою ми дуріли на перервах. Я брала до рук картоплину і пробувала чистити. «Давай, — зжалювалася Надюся, — забираючи її від мене». Овочі вона чистила, різала, сікла, мов кухонний комбайн. Замовляючи картоплю, я щоразу згадую Надюсю і кухню, куди нас набивалося, як у чарівну рукавичку. Ми накидалися, мов з голодного краю, геть забувши про сором. Отак, крім братів і сестер, Надюся годувала ще й нас.

Коли я востаннє зустріла Надюсю, вона скидалася на вичавлений лимон. Ми ще байдики били, а вона вже працювала. Живучи в Черкасах, вона заробляла, як у столиці. Їй із цим пофортунило. Хоча це як сказати — в Надюсі зовсім не залишалося часу на особисте життя; коли ти до девʼятої вечора на роботі, в тебе невеликі шанси познайомитися з красивим хлопцем. І з некрасивим, звичайно, теж. Мені здається, їй взагалі було не до цього, — Надюся утримувала сімʼю: братів і сестер, поміж якими вона найстарша, в неї їх пʼятеро, плюс безробітні батьки, яких викинули на вулицю, після того як вони прогарували чверть сторіччя. Згодом Надюсин батько влаштувався сторожем, але там він мало що отримував, а мати підпрацьовувала прибиральницею, обоє — «технічна інтелігенція», з вищою освітою і червоними дипломами. Черкаси — не Київ, де завжди щось нагодиться.

Надюся уникала розмов про Майдан і війну. Війна не вписувалася в її бачення світу, в розпорядок робочого дня, що починався зранку і закінчувався пізно ввечері; в неї свій фронт, і вона день у день самовіддано тримає його. Батьки на шиї, здитинілі від безпорадності, а тепер ще й менінгіт, куди прилаштувати братів і сестер. «Я знаю, — тільки й мовила, міцно обіймаючи мене. — Я все знаю». Двадцятитрьохрічна багатодітна мати без чоловіка, вільного часу і кохання.

У вагоні стояла задуха, наче поїзд прибув не з Одеси, а звідкілясь далі, зі спекотного Півдня, примарного і недосяжного, де в розпалі літо, в українську зиму, що починалася дошкульним розчаруванням і тим потужнішою надією. Нас зустріла суміш засильно опаленого непровітрюваного приміщення, просяклого потом одягу і спожитих напередодні страв. Пасажири ще спали. Ми зайняли місця.

— Кофє, дєвушкі, чай?

— Чай, будь ласка.

Чути було, як дзенькало за перегородою скло, а потім лився тонкою цівкою окріп.

— Пожалуста, — мовила провідниця, ставлячи на стіл склянки з гарячою водою і кладучи поруч «Принцесу Нурі». Опустивши пакетики в воду, ми спостерігали, як розходиться чай, подібно, як дим у повітрі, поки вода забарвилась в темно-коричневий колір. Духмяний запах, неспроможний перебити спертого задушшя вагону. Я виклала печиво.

Провідниця стояла над нами. Дебела жінка з низько посадженою головою, широким мʼясистим носом і чоловічими ногами.

— Вертайтеся, дівчата, нашо оно вам нужно?

— Звідки ви знаєте, чому ми їдемо?

— За столько лєт я научілась чітать людєй. Чєлавєк — как пісьмо. І тєлєвізар тоже сматрю. Погляньте, які ви харошиє. Вам какраз діточок ражать.

— Ми знаємо, коли нам народжувати.

Запала незручна пауза. Ми не сподівалися, що Катерина так відрубає. Схоже, Катерина й сама здивувалася.

— Змінимо країну, а тоді народимо, — спробувала розрядити атмосферу Тетяна.

Таня — жайвір. Тоді як ми сонні ледве пленталися до школи, вона приходила однією з перших. В той час, як ми куняли за партами, вона розгортала бурхливу діяльність. «Що сови, так і будете спати?» Легко казати! Прочухувалися ми одночасно з дзвінком, який сповіщав про закінчення шкільних занять. Він був чимось на зразок нашого будильника. Та й не лише нашого. Почувши його, клас раптом пожвавлювався, а вже за хвилину школа ходила ходором.

Провідниця знизала плечима.

— Глупі ви.

Я народилася в Смілі, в Черкаси ми переїхали, коли мені виповнилося три роки. Сміли я майже не памʼятаю. Ми потім ні разу не були там, хоча це всього-на-всього кілька десятків кілометрів від Черкас. Річку пригадую, а так більше нічого. Наче ми переїхали з меншої річки на більшу. Батько стверджував, що в Смілі найсмачніший на світі шербет, й усе збирався туди по нього, але так ніколи і не поїхав. Мій батько обожнює солодощі — маму, мене і солодощі. Скільки на столі, стільки він зʼїсть. Мати завбачливо ховала їх від нього, мов від дитини, — в нього цукор завищений. Батьки працювали, я ходила до школи.

«Що, сміла?» — мене діставали цим у школі. Я не була смілива, однак, якщо треба, могла за себе постояти. І за подруг. «Як ти сміла...» — мати недовершувала, нам обом робилося весело. «Ну йди вже, — лагідніла, — але більше так не роби». Місце мого народження вберігало мене від нагінок. Громовідвід, об який розряджається блискавка.

Другою книжкою, яку Євген привіз із собою, був Турянський. «Поза межами болю» Осипа Турянського. Ніхто з нас не чув про такого автора. У школі про нього не згадувалось.

Євген добув томик з наплічника і заходився читати. Він читав уголос, спершу тихо ворушачи губами, ледь чутно, як проказують молитву. Здавалося, наче він озвучує Біблію, як представники деяких християнських течій, які роблять це часто прилюдно, щоб привернути увагу. Ні, не до себе, а до написаного. Їм здається, що всі біди від того, що ми надто далеко відбігаємо від тексту. Я не знаю, чи Євген робив це для того, щоб зацікавити нас.

Помітивши, що ми прислухаємося, він підніс голос, як підкручують, вловивши щось важливе, радіо. Євген читав Турянського вечорами, в перервах, при світлі полумʼя, що танцювало танець, перекладаючи написане в ній мовою рухів, світла і тіней, що зʼявлялися і зникали. Поки людина здатна відчувати біль, вона жива.

Його вразила метафора мистецтва. Скрипка, яка ні на що не годилась, крім як розпалити багаття, її остання роль, її найважливіша для людини в безвихідних обставинах мелодія. Музичний інструмент не зміг відвернути війни — ні грою, ні символічністю. Людина не водитиме смичком по струнах, коли коцюбіють руки і ноги, коли мороз обпалює лице, як вогонь. Скрипка не виконала тієї функції, яку в давнину покладали на предмети. Її залишалося розтрощити. Наскрізь автобіографічна оповідь, наче герой вижив, щоб описати свій досвід. Мистецтво втратило вартість. А може, він помер? Фізіологічно живий, але загинув духовно, культурно? Що робить нас тими, ким ми є, і до якої межі ми ще люди, а коли вже ні?

Євген натрапив на Турянського випадково. Турянський зацікавив його — зовсім не метафорою (то сталося згодом, коли прочитав книжку), а схожістю. Турянський йшов через перевал — тими самими гірськими стежками, що й він та його товариші. То був шлях смерті, яким він пройшов і вижив. Й ось українець через сотню років приїздить туди відпочивати. Який звʼязок міг бути між ним і письменником з віддаленої епохи, між якими пролягло стільки часу? Турянський українець, і Євген українець. Для Турянського воно було не зовсім чуже і не зовсім своє, для Євгена теж. Лише Турянський йшов з півночі, він — з півдня. І сто років. І — війна.

Боюся, це ілюзія, що світ змінюється. Сьогодні він такий самий, як тисячу років тому. Змін зазнають несуттєві речі; засліпленим ними, нам здається, що ми здійснили неймовірний прорив. Проте ми поводимося так само, як перед тим, так само воюємо і ненавидимо, як вчора і передучора. І кохаємо.

Достоєвський написав, що світ врятує краса. Він вийшов з родини греко-католицького священика. Майже дві тисячі років перед ним чоловік на імʼя Ісус, чиї батьки з Назарета, а він сам народився у Віфлеємі, проповідував, що світ врятує любов. Вона не врятувала його, проте він вірив, що вона здатна врятувати світ. Він приніс себе в жертву в цій надії.

Ті, хто загинув на Майдані, принесли себе в жертву в такій самій надії. Достоєвський вловив дух біснуватості, що невдовзі заполонив Європу. Достоєвський — брехун; смішнішої і карикатурнішої фігури, ніж князь Мишкін, я не зустрічала. Мишкін — цнотливець. І брати Карамазови. І Раскольніков, який зарубав Альону Іванівну. Раскольніков — карикатура на християнство; дзеркало, в яке вряди-годи варто зазирати. Достоєвський брехав, щось у ньому сигналізувало, що він бреше. Проте, блукаючи манівцями, рідко хто так близько ходив довкола правди. Нещодавно я читала японського письменника Ое, він переписав Достоєвського, скинувши з його героїв облуду цнотливості, як скидають красиву обгортку, і тоді оголюється те, що насправді.

Нас відмалку загортають в такі обгортки. І якщо ми поступово навчаємось обходитися без памперсів, то від пелюшок лукавства звільнитися незрівнянно складніше. З цього рідко хто здатний виплутатися, поодинокі особистості.

Смерть забирає тих, хто любить життя, вона раптом шкодує його їм. Світ зміниться тоді, коли люди не гинутимуть заради чогось, а житимуть.

Лукавство заводить у глухий кут. Тоді — війна. Хибне ословлення світу, хибне розуміння себе і своїх бажань, брак сили волі сказати правду. Вберегти нас може лише правдиве називання.

Я боюся тієї зустрічі. Я боюся зустрітися з ним. Я боюся побачити його — боюся того, що прочитаю в його погляді. Боюся ступити крок, наче за ним — провалля, порожнеча. В нас спільні батько і мати. І кімната, в якій ми виростали.

Кілька разів він приїздив до батьків — потайки, ні з ким не зустрічаючись, а потім безслідно зник. Він переховується, батьки переживають за нього; для них він усе ще їхній син. Попри все їхній син. Вони не мають поняття, де він. Інколи він телефонує їм. Тоді ще він приїздив до них.

Того дня я приїхала, не повідомивши батьків; я часто приїздила без попередження. Батько розмовляв з кимось, звідкись з глибини помешкання долинав інший чоловічий голос. Я прислухалася. Коли він пролунав ближче, я впізнала його. Пальці зʼїхали одвірком, так і не натиснувши на дзвінок. Я зупинилася в Надюсі. До ранку я проплакала, вранці Надюся пішла на роботу, а я вернулася в Київ.

Я не вірю, що це він. Що він на таке здатний. У нього сімʼя і дитина. Хай втече в Москву, будь-куди, куди-небудь в Росію. Я не хочу бачити його. Я не хочу зустрітися сам на сам з його поглядом. Хочу забути його. Хай живе десь там і десь там буде щасливим, хай невідомими вулицями пересуватиметься людина, чужа мені. Наш ворог роздає їм громадянство, йому потрібні такі, як мій брат. У мене є брат — це твердження хибне чи істинне? Ніхто не може дати на нього відповіді, жодний філософ. Колись у мене він був. Нехай це залишається в минулому часі.

Він не ставився до мене ні добре, ні погано. Як брат до сестри. Інколи кпив, тоді як я зі шкіри пнулася, щоб бути такою, як він. Подібною до нього. Для цього я навіть одягалася по-хлопчачому. І ганяла на спортивному майданчику у футбол, не усвідомлюючи, що все те заради нього. Таким чином я домагалась його визнання.

Бувало, він розмовляв зі мною. В ті часи, коли він не відкидав мене, я почувалася по-справжньому щасливою.

— Ось бачиш, — вона тримає фотографію, її рука тремтить.

Зріз з відеоролика на ютубі. Ні, то я тримаю. То я зробила її. Зупиняється перекурити. Дуже коротку мить видно обличчя. Компʼютерна програма дала змогу зафіксувати цю мить. У фотосалоні зображення роздрукували на папері. Прийдіть через годину. Я оплатила замовлення й отримала талончик. Через годину я прийшла. Навіщо? Година ще навіть не закінчилася, проте фотографії були готові. Вони вже чекали на мене, поміж них — ота. Його синові пʼять з половиною — невдовзі він підросте, жвавий, набитий малюк. Він тягнувся до мене на руки, я давно вже не бачила його.

Там, на Майдані, були чиїсь діти. Коли він цілився в них, мусив думати про свою. І дорослі. Котрийсь з тих дорослих міг бути його батьком.

Його дитина теж колись виросте. А я знаю, як він любить її. Вертаючись зі служби, він підкидав її вгору. Як він радів їй. Як вони разом гралися.

Це все одно, що вбити власну дитину.

Я не хочу думати про це. Я намагаюся відразу перебити думкою про щось інше. Поринаю з головою в роботу, яка подобається мені. Вона — моя; я знайшла себе в ній.

Я не знаю, що з цим робити.

— Це твій брат.

— Мовчи!

Я кричу:

— Не кажи цього.

Я намагаюся прокинутися до тієї миті, як Євген скаже це.

Я не хочу спати.

Не хочу заплющувати очей.

Я хочу прожити життя, ні на секунду не відключаючись.

В такі миті здавалося, що я збожеволію.

Я перейшла через це.

Я вийшла звідти.

А Євген залишився там.

У чорному сні, якому не існує кінця.

Ми домовилися про зустріч. Стояв червень. Я хвилювалася.

Нас єднає міцна дружба. Соломія, як і я, у волонтерському русі. Ми працюємо в тій самій волонтерській організації, я тут, вона — там. Вона домовляється зі шпиталями, знаходить спонсорів, перекладає, коли привозять поранених, їде зустрічати їх в аеропорт. Я супроводжую їх у Києві, через дві години вона приймає їх там. Офіційних представників майже ніколи не видно, наче хлопці, яких транспортують, без громадянства. Ми опікуємося добровольцями, досі невизнаними, а вони ж першими піднялись на оборону. Ніхто не шукав їх по військкоматах, не влаштовував облав у нічних клубах. Як це гидко... Куди ми прямуємо?

Консули про все довідуються останніми, їх воно особливо не зачіпає. Вони більше зайняті виставлянням у соціальних мережах дорогих речей, іменних подарунків від премʼєр-міністра з нагоди річниці незалежності, за неуточнені досягнення чи просто «за сумлінну службу». Тим часом в урядовій скарбниці бракує коштів на елементарне. Люди помирають посеред вулиці. Вони не мають ліків, якими їх має забезпечувати держава. Щотижня десятки дітей потрапляють у сиротинці, бо батьки не можуть прогодувати їх. Це ще одна війна, вона триває набагато довше, ніж на сході. Вона триває третину сторіччя.

Цього року опалення ввімкнули в середині листопада, а дві тисячі чотирнадцятого і ще дві тисячі пʼятнадцятого тижнем раніше від початку опалювального сезону. Ні, тоді не було холодніше, тоді тільки-но почався жовтень. Ненадовго прокинулося сумління? Страх. Майдан не привів нової еліти, все стало на свої місця, «обнулилося». У війні винні не хлопці-добровольці, а ті, котрі довели країну до такого стану. Опалення хрущовки обходиться в півтора рази дорожче, ніж пенсія, яку отримує людина, відпрацювавши сорок і більше років. Наче війна десь у паралельному світі, лише гинуть у ній по-справжньому.

Все тримається на приватній ініціативі, держава байдужа, співчуття виявляють звичайні люди. Італійські хірурги незрідка відмовляються від гонорарів. На дороге протезування пожертви надходять від малого й середнього бізнесу, здебільшого анонімні. А також перекази від людей. Олігархи не дали ні копійки, аби врятувати бодай одну людину.

Потім Соломія і такі, як вона, її однодумці везуть бійців на море, незалежно від пори року. Вода заспокоює; шелест хвиль, що набігають на пісок. Соломіїн паспорт сильно спрощує спілкування з місцевими установами.

— Мені щоразу здається, що ось зараз я побачу його.

Вона дивиться мені в очі, чи я розумію. Я розумію її. Вона втратила рідного брата, я — хлопця.

Тоді я навіть не знала, як вона виглядає.

— Ви Світлана? Я Соломія, сестра Євгена.

Напевно, я задумалася, бо проґавила, коли вона підійшла. Я думала про Євгена.

«Сестра Євгена». Вона сказала це так, що мені здалося, наче ось-ось надійде Євген, і далі ми попростуємо втрьох.

Ми обійнялися. Я відчула на щоці вологу, наче впала сльоза: з неба покотилися великі краплі, спершу поодинокі, потім густіші й густіші, а тоді зненацька линуло, як з відра.

Ми кинулись бігти. Змоклі, ми знайшли прихисток у кавʼярні. Над столами низько звисали матові лампи з круглими металевими плафонами. Ми примостилися за вільним столиком коло вікна. По кількох хвилинах всі вільні місця були зайняті.

Ми говорили, а тоді раптом замовкли та обернулися до вікна — одночасно, мовби відчувши.

Євген ішов повільно по зливі, наче гірським хребтом, з похідним наплічником за спиною. Нас тут триста, як скло, товариства лягло. Він переписав і завчив слова. Хтось приніс їх, рядки про студентів, які майже голіруч обороняли країну проти більшовиків. Це було задовго до вбивств на Майдані, напередодні Різдва. Він знову був молодим, яким я зустріла його першого разу. Ми бачили його кілька секунд, а потім видиво розтануло. Він не бачив нас, він дивився кудись вперед й усміхався.

Після цього вже більше нічого не було — надворі періщило так, що тільки камʼяна фігурка святого на фронтоні проступала невиразно, мов крізь туман. Наче вона ось-ось розсотається. Буцім вона значно далі, а не зовсім поруч. Мов постать живої людини, яку зменшив не скульптор, а перспектива.

Того лютневого ранку Соломія прокинулася від глухого удару. Наче хтось пожбурив у шибку камінцем, загорнутим у щось мʼяке. Надворі ще було темно. Дівчина прислухалася і, не почувши більше нічого, відвернулась і задрімала, а коли знову прокинулася, звук стерся, як стирається сон.

Відсунувши штору, вона побачить щось чорне.

— Мамо, там дрізд.

Птах лежав долі зі складеними крильми. Він був мертвим.

— Вийди, я приберу.

— Не викидай, — Світлана не прокаже це, скрикне.

Мертвого птаха закопали, точніше, поклали під кущі, пригорнувши землею. Мати пішла на роботу, тоді як доньку не покидало мульке відчуття. Наче опустилася паволока. Пішла з дому, не поснідавши, і цілий день не хотіла їсти, аж увечері відчувши, як смокче всередині. Лежачи в ліжку, Світлана думала про мертвого птаха і свого брата. Вона ще нічого не зрозуміла, зате щось у ній вже знало, що трапилося.

Євген нікого не попередив — ні сестру, ні друзів, ні, звісно, матір, а потім жінка знайшла лист. Він поклав його так, щоб аркуш можна було помітити, висунувши шухляду. Він знав, що вони прочитають його не раніше, ніж він приземлиться в Києві; не швидше, ніж увечері. Вони прочитали його через кілька днів. Скупі рядки, накидані квапким почерком, яких виявилося досить, щоб збагнути, що до спонтанного, на перший погляд, рішення вів довгий шлях. «Мамо, моє серце там... Моє місце — між хлопців і дівчат на ґраніті... Я один із них... Я впевнений, ти мене зрозумієш і не засуджуватимеш... Я — українець».

Вони зайшли досередини, мати й донька, довше не було куди зволікати. Вони все ще сподівалися, до останньої секунди, мати занепокоєно роззиралася, і сестра — теж. Наставав новий етап.

— А ваш син?

Службовець розгубився.

— Ми можемо вручити тільки йому особисто.

Того дня вони отримували паспорти, до яких йшли багато років, як наближають мету; мати вважала їх найбільшим досягненням. Думала при цьому про майбутнє дітей, про нормальне життя для них — з нормальною освітою, нормальною працею, в нормальній країні. Тут менше лукавства. Тут люди менше заплутуються у брехні, менше її снують і вигадують, тому все краще. Її діти заслуговували на це краще. І вона змогла його забезпечити їм — витримкою, наполегливістю, впертістю. Коли людина чогось прагне, зазвичай вона досягає його, і дуже рідко коли обставини становлять нездоланну перешкоду.

Й ось вони вийшли з новісінькими документами, тоді як Євгенів залишився в шухляді чиновницького столу.

— Наступного разу, — це все, чим клерк міг їх утішити.

Він і сам розгубився що-небудь второпати. Для людей з неблагополучних країн ця мить — мрія. Часто-густо — єдина, найбільша, остаточна мрія їхнього життя. Вони тікають від злиднів, гідність передбачає також матеріальний достаток. А ці українці далебі наполегливі. Працьовиті. Українки, що не кажи, — симпатичні.

Коли обидві жінки виходили, він покрадьки зиркнув на обох, відтак на обручку на пальці своєї руки, а тоді, натиснувши на ґудзичок, оголосив у мікрофон наступне прізвище.

В ті хвилини, як Євген дочитував у літаку біографію Ейнштейна, його мати й сестра стали громадянами Європейського Союзу з безхмарним небом над головою: тієї пори року радше метафоричним.

Він не був самогубцею. Ніхто з тих, хто загинув, не були самогубцями. Жодний, хто йшов голіруч під кулі; з деревʼяними щитами. Того дня. Перед тим. Й усі дні опісля. Він не був героєм, як ми уявляємо.

Так ми разом. Ми — поруч. Удвох. Ніби й не розлучалися. Наче вона не розлучила нас, рушниця снайпера.

Вбивця цілився в очі. Від ґумових куль сяк-так можна було оборонитися, від свинцевих — ні. Нас, дівчат, не пускали туди. Коли впали постріли, нам заборонили туди йти. Ні, не думаю. Так, була загальна координація.

Снайпер влучив у відкритий, допитливий, привітний погляд. В той, в який я закохалася, вперше побачивши його.

Вони зумисне обирали очі.

Очі бачать світ.

Очі бачать правду.

Дивляться на тебе.

Ще все свіже, наче відбувалося вчора, проте час намагається віднести геть, змити свавільною течією, стерти, усунути, знищити, як нещодавно майданне графіті з будинкового муру.

«Я приїхав сюди, щоб жити».

2012–2017

Оглавление

Наші діти

Для дорослих людей

Богомаз

Закладка

Я фінка в руках твого бога

Сонечко

Українська Ґерніка