Порушник праху [Вільям Фолкнер] (fb2) читать постранично, страница - 2

нікому: він ішов по цій колоді, уже здолавши пів-шляху, навіть не думаючи про це, начебто видирався на верхню штахетину, удвічі вищу, ніж оця, та й гуляв там собі — коли раптом така знайома, рідна, осяяна зимовим сонцем земля обернулася під ним, крутнулась і впала навзнак йому просто на лице, а він, усе ще не випускаючи рушниці, міг пригадати хіба що тонкий дзенькіт розколюваної криги; він навіть не відчув удару об воду, а лише ковток повітря, виринувши знову. Він випустив рушницю, тож довелося йому знову пірнати, і знову занурюватися, аби розшукати її, і знову з крижаного повітря — у воду, холоду якої ще не відчував, як і холоду промоклого одягу: чобіт і товстих штанів, і светра, і мисливської куртки, — навіть не відчуваючи тягаря, а просто це сковувало рухи, і він знайшов рушницю, і ще раз намацав дно, а потім, гамселячи по берегу рукою, усе ще тупцюючи на місці та чіпляючись за вербову гілку, він простягав рушницю, доки хтось не перехопив її; певно, Едмондсовий хлопчик, бо тої ж миті Алек Сендер совав йому кінець довгої тичини, майже рубанця, і спочатку вибив йому землю з-під ніг та ледь не потопив під водою, ледь не змусивши відпустити гілку, доки чийсь голос не сказав:

— Прибери кілка, хай вилізе, — просто чийсь голос, і не тому, що він міг належати Алеку Сендеру чи хлопчику Едмондса, а тому, що зараз це неважливо; хапаючись обома руками за крихкий лід, намагаючись вилізти, у грудях дзвенить і розриває кашлем; його одяг, схожий на розплавлений, але холодний свинець, який зрушити неможливо, але, здавалося, огортав його тіло, ніби пончо або брезент; виборсуючись, він гріб до берега, доки не побачив ноги у гумових чоботях — не Едмондсового хлопчика і не Алека Сендера, — а потім побачив ноги у комбінезонових штанинах, у гумових чоботях, і, підвівшись, побачив негра із сокирою на плечі, у підбитому вовною пальті й крислатому збляклому фетровому капелюсі — такий носив його дідусь, — який дивився на нього, і ось як він вперше побачив Лукаса Бічема. Таких, як Лукас Бічем, забути неможливо: задихаючись, здригаючись і лише тепер відчуваючи шок від крижаної води, він дивився на обличчя, яке, у свою чергу, дивилося на нього без жодного натяку на співчуття або якийсь інший вираз, навіть подив: лише спостерігаючи за ним, адже хазяїн цього обличчя не доклав жодних зусиль, аби витягнути потопельника зі струмка; насправді ж наказав Алеку Сендеру забрати кілка, що був єдиною соломинкою для того, хто потопав, і ось як сталося насправді; те обличчя належало чоловіку, якому, на його думку, було десь під п’ятдесят чи навіть лише сорок — такий вік можна було дати, якщо не дивитися на капелюха та на очі, а сам, за шкірою, це був негр; але все це навіть не хвилювало дванадцятирічного хлопчика, який тремтів од холоду і все ще задихався від шоку та напруги, а в тому обличчі не було взагалі жодної барви — навіть якогось виразу, притаманного білому, — ні зарозумілості, ні навіть презирства: просто непрозірне та стримане.

Потім Едмондсів хлопчик щось сказав чоловікові, назвавши його на ім’я: якісь слова і «містер Лукас», і тоді він дізнався, хто це, а потім пригадав і завершення цієї історії, яку знали уривком, як окрушину хроніки цього округу — знали її замало, та й навряд чи хтось знав краще, ніж його дядько: що цей чоловік був сином одного з людей старого Керотерза МакКасліна, Едмондсового прадіда, рабом, який не просто належав старому Керотерзу, але й був його сином; пригадував це, стоячи і тепер невпинно тремтячи, як йому здавалося, ще цілу хвилину, доки цей чоловік стояв і дивився на нього, а обличчя нічого не виражало. Потім чоловік повернувся, говорячи навіть не через плече, а вже на ходу, навіть не чекаючи, щоб побачити, чи розчули вони, не кажучи вже про те, чи хочуть вони підкоритися:

— Ходімо до мене додому.

— Я повернуся до містера Едмондса, — відповів той. Чоловік не озирнувся. Він навіть не відповів.

— Тягни його рушницю, Джо, — сказав він.

Так вони йшли, а Едмондсів хлопчик і Алек Сендер услід за ними, вервечкою уздовж струмка, до мосту і на стежку. Невдовзі він більше не тремтів; йому просто зараз було холодно і мокро, та це мине, якщо лише він не припинить рухатися. Вони перейшли міст. Тепер попереду з’явилася брама, звідки можна було дістатися через парк до Едмондсової господи. Він ішов майже милю; мабуть, він обсушився та зігрівся, адже стільки подолав дороги, і все ще йому здавалося, що треба зайти у браму, аж раптом він збагнув, що так туди й не зайшов, ні, не зайшов, зараз уже пізно. Він казав собі, що вся причина в тому, що хоча Едмондс — старий парубок і не терпить у себе вдома ніяких жінок, сам Едмондс може так і не дозволити йому знову покинути будинок, доки його не відправлять назад до матері, і все ще переконував себе в цьому, навіть попри все знання: справжня причина полягала в тому, що він не міг уявити, як насмілиться сперечатися з тим чоловіком, який ступає попереду, так само, як не міг сперечатися зі своїм дідом, і не від страху чи навіть погрози розправи, а тому,