Мати і не мати [Эрнест Миллер Хемингуэй] (epub) читать постранично, страница - 3

а тоді міцно зв’язував рибі рота дротяним повідком, аби гачок не вислизав і наживка йшла у воду плавно, не розкручуючись. 

Він був справжній чорний негр, кмітливий і понурий, з блакитним бісером-вуду на шиї, під сорочкою, і в старенькому солом’яному капелюсі. У човні йому найбільше подобалося спати й читати газети. Але гачки він наживляв управно і швидко. 

— А сам ти, капітане, не зміг би так наживляти? — питає в мене Джонсон. 

— Міг би, сер. 

— То чого ти береш цього негра? 

— Побачите, коли піде велика риба, — відповів йому я. 

— І що тоді? 

— Негр робить це швидше за мене. 

— А що, Едді так не зможе? 

— Ні, сер. 

— Це просто зайві витрати, як на мене. — Він платив негру по долару щодня, і той щоночі танцював до ранку румбу. Я бачив, що його вже хилить на сон. 

— Він якраз не зайвий, — сказав я. 

Тим часом ми проминули рибальські човни, які стояли на якорі навпроти Кабаньяс, та ялики, з яких ловили луціанів над кам’янистим дном біля Морро, і я скерував човен до темної смуги Гольфстріму. Едді закинув дві великі приманки, а негр наживив три вудки. 

Гольфстрім ставав тут доволі мілким, вода на краю течії вирувала й була майже фіолетова. Зі сходу віяв легенький вітерець, і ми сполохали зграйку летючих риб, великих і чорнокрилих, подібних у повітрі на Ліндберга з тої фотографії, де він перелітав через Атлантику. 

Ці великі летючі риби — найкраща тут ознака. Куди не глянь, скрізь були пожовклі жмутки водоростей, а отже, основна течія була вже близько до берега, а попереду кружляли птахи над косяком дрібних тунців. Було видно, як вони вистрибували з води, невеличкі, вагою десь зо два фунти. 

— Можете вже закидати, — сказав я Джонсону. 

Він одягнув рибальський пояс, закріпив його й закинув довге вудилище з котушкою «Гарді» на шістсот метрів волосіні з тридцяти шести ниток. Я озирнувся й побачив, що його наживка гарно ковзала за човном, погойдуючись на хвилях, а обидві приманки занурювалися і знову вистрибували з води. Швидкість була нормальна, і я скерував човен углиб течії. 

— Запхайте спінінг у гніздо в сидінні, — сказав йому я. — Його тоді буде легше втримати. А гальмо звільніть, щоб попускати волосінь, коли клюне. Бо інакше вас висмикне за борт. 

Щодня я повторював йому одне й теж, але не надто тим переймався. З півсотні клієнтів, яких доводиться возити, бодай один може попастися, який вміє рибалити. Та й той може бути такий безголовий, що спробує тонкою волосінню втримати велику рибу. 

— Як там погода? — питає він мене. 

— Чудова, — кажу я. Бо й день направду гарний. 

Я передав штурвал негру і звелів йому триматися краю течії, прямуючи на схід, і рушив до Джонсона, який не зводив очей зі своєї наживки. 

— Закинути ще одне вудилище? — спитав я в нього. 

— Не треба, — сказав він. — Хочу сам підсікти й витягти свою рибу. 

— Гаразд, — сказав я. — Може, нехай Едді закине спінінга і передасть вам, коли клюне, щоб ви підсікли? 

— Ні, — сказав він. — Хай буде лише одне вудилище. 

— Ваша справа. 

Негр не змінював курс, і я бачив, що він прямує до зграйки летючих риб попереду. Коли я озирнувся, позаду була Гавана, гарно освітлена сонцем, і корабель, який виходив із гавані повз Морро. 

— Думаю, містере Джонсон, вам нині може трапитися щось серйозне, — сказав йому я. 

— Давно вже час, — відповів він. — Скільки ми вже тут? 

— Три тижні. 

— Щось надто довго. 

— Це непроста риба, — відповів йому я. — Її нема й нема. А тоді приходить ціла зграя. Обов’язково приходить. І зараз має прийти. Місяць той, що треба. І течія добра, і вітер. 

— Коли ми вперше вийшли, було кілька малих. 

— Власне, — мовив я. — Я ж казав. Спочатку малі, а потім йде велика риба. 

— Постійно ви щось, човнярі, вигадуєте. То вам зарано, то запізно, то вітер не той, то місяць. А грошики берете справно. 

— Ну, — сказав йому я, — це така чортівня, що зазвичай буває або зарано, або запізно, і вітер найчастіше поганий. А коли нарешті трапляється чудовий день, сидиш на березі без клієнта. 

— Але нині має бути гарний день? 

— Ну, — відповів йому я, — особисто я вже мав нині достатньо пригод. А для вас усе тільки починається, можу закластися. 

— Сподіваюся, — сказав він. 

Ми налаштувалися на ловлю. Едді пішов на бак і вклався там. Я стояв і слідкував, чи не вигулькне з-під води хвіст. Негр постійно клював носом, тож і за ним також треба було наглядати. Мабуть, гарячі були в нього нічки. 

— Можна попросити пляшечку пива, капітане? — звернувся до мене Джонсон. 

— Так, сер, — сказав я, видобуваючи з-під льоду холодне пиво. 

—