Половина життя [Кір Буличов] (fb2) читать постранично, страница - 3

якщо вести трофей на буксирі, пального до зовнішніх баз вистачить. Звичайно, якщо викинути за борт вантаж і відправити в порожнечу майже все, задля чого вони двадцять місяців не бачили жодного людського обличчя (власні не в рахунок).

І комусь з трьох слід було вирушити на борт трофея, тримати зв’язок і дивитися, щоб він поводився пристойно. Пішов Павлиш.

— Я пішов, — сказав Павлиш. — Встановлю тент. Випробую зв’язок.

— Ти обережніше, — сказав Даг, раптом розчулившись. — Ледь що…

— Головне, не загубіть, — відповів Павлиш.

Павлиш зазирнув на хвилину до себе в каюту подивитися, чи не забув чогось, а заразом попрощатися з тісним і вже незатишним житлом, де він провів багато місяців і з яким розлучався раніше, ніж припускав. І тому раптом відчув сентиментальну провину перед порожніми, знайомими до останнього гвинта стінами.

Сато вправно підігнав катер до вантажного люка мертвого корабля. Неважко здогадатися, що там колись стояв рятувальний катер. Його не було. Лише якийсь механічний пристрій маячив осторонь.

Штовхаючи перед собою пакунок з тентами і балонами, Павлиш пішов широким коридором до каюти біля самого пульта управління. Там він вирішив оселитися. Судячи з форми і розмірів приміщення, мешканці його були нижчими від людей зростом, можливо, масивнішими. У каюті, щоправда, не було жодних меблів, за якими можна було б судити, як влаштовані господарі корабля. Може, це була і не каюта, а складське приміщення. Обстежити корабель до пуття не встигли. Це належало зробити Павлишу. Корабель був великий. І подорож обіцяла бути ненудною.

Слід було влаштувати табір. Сато допоміг розкинути тент. Перехідну камеру вони влаштували біля дверей і перевірили, чи швидко тент наповнюється повітрям. Все гаразд. Тепер у Павлиша був дім, де можна жити без скафандра. Скафандр знадобиться для прогулянок. Поки Павлиш розкладав у каюті свої речі, Сато встановив освітлення і випробував рацію. Можна було подумати, що він сам має намір тут жити…

Розганялися годин шість. Даг побоювався за міцність буксира. В кінці розгону Павлиш вийшов на пульт управління корабля і дивився, як срібні циліндри, що летіли поряд — викинутий за борт вантаж — поступово відставали, немов проводжаючі на платформі. Перевантаження були вже терпимі, і він вирішив зайнятися справами.

Пульт управління дав мало інформації.

Дивне видовище представляв цей пульт. Та й уся рубка. Тут побував хуліган. Вірніше, не просто хуліган, а малолітній радіоаматор, якому віддали на поталу дорогу і складну машину. Ось він і перетворив її на детекторний приймач, використовуючи транзистори замість цвяхів, з друкованих схем зробивши підставку, а непотрібною, на його думку, платиновою фольгою обклеїв своє горище, немов шпалерами. Можна було припустити — а це припущення вже висловив Даг, коли вони потрапили сюди вперше, — що управління кораблем раніше було повністю автоматичним. Але потім хтось без особливих церемоній зірвав кришки і кожухи, з’єднав накоротко лінії, які з’єднувати не належало, — загалом, вжив усіх заходів, щоб перетворити хронометр на первісний будильник. Від такої вівісекції залишилася безліч зайвих «гвинтиків», іноді значних розмірів. Пустун розкидав їх по підлозі, немов поспішав завершити розгром і сховатися раніше, ніж повернуться батьки.

Дивовижно, але ніде не зустрілося жодного стільця, крісла або чогось близького до цих предметів. Можливо, господарі і не знали, що таке стільці. Сиділи, скажімо, на підлозі. Або взагалі котилися, немов перекотиполе. Павлиш тягав за собою камеру і намагався зняти все, що можна. Про всяк випадок. Якщо що-небудь скоїться, можуть зберегтися плівки. Ледь гудів шоломовий ліхтар, і від того абсолютнішою була тиша. Було так тихо, що Павлишу стали причуватися шерехкі кроки і шурхоти. Хотілося ходити навшпиньки, ніби він міг когось розбудити. Він знав, що будити нікого, і хотів було відключити шоломофон, але потім остерігся. Якщо раптом у безгучному кораблі виникне шум, звук, голос, нехай він його почує.

І від цієї неймовірної можливості стало зовсім незатишно. Павлиш спіймав себе на безглуздому жесті — поклав долоню на рукоять бластера.

— Атавізм, — сказав він.

Виявилося, сказав уголос. Тому що в шоломофоні виник голос Дага.

— Ти про що?

— Звик, що ми завжди разом, — сказав Павлиш. — Незатишно.

Павлиш бачив себе збоку: маленька людина в блискучому скафандрі, жучок у величезній банці, набитій порохнявою.

Коридор, який вів повз його каюту, закінчувався круглим порожнім приміщенням. Павлиш відштовхнувся від люка і в два стрибки здолав його. За ним починався такий самий коридор. І стіни, і підлога скрізь були однакового блакитного кольору, ледь білястого, немов вигорілого від сонця. Світло шоломового ліхтаря розходилося широким променем, і стіни відбивали його. Коридор загинався попереду. Павлиш наніс його на план. Поки планом корабля був еліпс, в передній частині якого був позначений вантажний люк і