Голова Дракона [Леонід Михайлович Тендюк] (fb2) читать постранично, страница - 2

якій миготіли плями рифів і чорніла глибина.

А вдалині, скільки й сягав зір, стелився океан.

Мабуть, над таким урвищем стояв замок графа Монте-Крісто. Принаймні потрапити сюди чи повернутися назад було неможливо — базальтову фортецю мурувала сама природа.

В океані подібних скель безліч. Вони небезпечні для судноплавства, і про них застерігають навігаційні довідники. В «Лоції островів Індійського океану» згадується й про цю, Голову Дракона, — про її обриси та підступи з моря й від острова. Лише основного не зазначено — що скеля, як і сусідній з нею острів Носі Мазава, — пристановище людоловів.

Хоч, правда, такими вони стали недавно. Та звідки було знати про це тим, хто складав лоцію! Таємницю Голови Дракона тримали за сімома замками.

…Коридор нагадував вхід до печери.

Вгорі щось клацнуло — спрацювало фотореле. Почувся приглушений шерхіт, і брама відчинилася.

Слідом за нами в тунель гунуло напоєне випарами джунглів повітря.

Не встигли ми кліпнути оком, як стулки дверей зійшлися.

— Сюди! — прогугнявив одягнений в зелену тропічну уніформу вартовий.

І показав на квадратну кабіну.

— Заходіль, руській Іваня! — почулося ззаду. — Заходіль!

Ми озирнулися: на приступці стояв містер Осел — той, хто охороняв нас у підводному поселенні, на об'єкті «Баракуда». Дурнувата посмішка не сходила у нього з обличчя.

— І ти, бовдуре, тут? — здивовано глянув на нього Кім Михайлович.

— Заходіль, комодоре, — прошу!

Містер Осел присів у реверансі і, розмахуючи моєю, привласненою ним ще на «Баракуді», безкозиркою, переступив поріг кабіни.

— То як, хлопці, поїдемо? — запитав командир.

— А чого ж, гайда! — погодивсь я.

— Чому бути, того не минути, — похмуро докинув Заєць.

— Не панікуй, Альфреде, — відповів Кім Михайлович. — Найгірше пережито.

Ми гуртом зайшли до кабіни.

Довгий тунель, прокладений у протоці, з'єднував острів із віддаленою скелею.

«Голова Дракона… Голова Дракона, — в думках повторював я. — Вона, мабуть, не краща за «Баракуду», де нас тримали так довго».

Вагон тихо ковзнув по колії й помчав від берега. Через кілька хвилин він зупинився.

Нас обступило підземелля.

БУРЯ

Вітер налітав поривами. Він шаленів, дув у щонайменшу шпарину. Сюди, в підземелля, долинало його різноголосе виття. Порожниста зсередини, скеля вбирала звуки, множила їх — неначе вигравали сотні органів.

Рівень води в печері піднявся. Вода затопила високу нижню терасу, і хвилі плюскотіли тепер у нас біля ніг.

Насувався шторм.

Вирушаючи в плавання, я й не сподівався на спокій. Бувалі люди радили: від моря, хлопче, ласки не жди. Воно щомиті підстерігає, коли ти стомишся і втратиш пильність. Отоді й кинеться люто.

Але в тому, що ми, акванавти, натерпілися за останні дні, винувата, звичайно, не стихія — з нею боротися ми звикли. Трапилось інше… Втративши надію вибратися з «Баракуди», ми заходились міркувати, як його сповістить на «Садко» про наш полон. І таки придумали — написали записку, в якій розповіли про все, що з нами скоїлось.

Її поніс на поверхню океану Данило Гнатович, наш пілот. Поніс і загинув, бо того, хто випірне з глибин і не пройде декомпресії, неминуче чекає смерть.

Данило Гнатович, вірний друже! Ціною твого життя товариші дізналися правду про зникнення ліфта-дзвона. Що вони дізналися, ми зрозуміли з того, як зненацька заметушилися підводні душогуби. З об'єкта «Баракуда» вони спішно перевели нас на острів.

У східній частині Носі Мазави, на мисі, зв'язаному підводними комунікаціями з «Баракудою», стояли барокамери. Там ми й пройшли декомпресію. І ось — Голова Дракона.

Скеля стугоніла й гула. По стінах печери сочилася вода, розпорошувалась на міріади бризок, підступала знизу.

Матове світло ліхтарів, що примарно висли над головою, переливалося багатоколірно, робило печеру якоюсь таємничою. Закрадалось відчуття, ніби ми потрапили до Нептуна, в його казкове царство.

А вітер і хвилі не вгавали, кидали й кидали дедалі більші вали.

Там, де стояла широченна брила, розділяючи печеру навпіл, утворилося невелике озеро, і ми побачили, що було за ним.

Містер Осел та кілька не знайомих нам чужинців, щоб не замочити ніг, раптом піднялися на гранітний виступ. Вони зачинили за собою браму, а ми втрьох залишилися внизу.

Із того виступу їм добре було видно, як прибуває вода, наповнюючи до країв новоутворене озеро.

Береги його щомиті вужчали, поступово зникали під водою.

На втіху душогубів-спостережників ми стояли, покинуті напризволяще. Вони бачили, як нам до ніг уже підступають хвилі: ось вони лизнули базальтовий окраєць берега, що відразу ж зник із очей; ось лунко сплеснули, вдарившись об бокові стіни.

Порятунку не було — ми стояли майже по шию у воді, приречені, її бранці.

Це видовище неабияк тішило містера Осла та його дружків. Бачити нашу безпорадність — кращого їм і не бажалося.

— Що,