З далеких планет [Василь Павлович Бережний] (fb2) читать постранично, страница - 2

круглими очима раптом виникли такі ж самі губи, що й зобразили сміх.

— Цих риб, — вів далі Капітан, — безжально знищували ще наші далекі предки, кальмари, аж доки не лишилися тільки малесенькі хатні породи. А коли на зміну кальмарам прийшли ми, Великі Головоногі Молюски, то життя піднялося на ще більш високий щабель. Ми оволоділи мистецтвом міжпланетних космічних подорожей, ми можемо змінювати нашу зовнішність за першим-ліпшим бажанням, створюючи будь-які кінцівки і користуючись ними так, як роблять це мешканці різних планет. Нам бракує тільки одного — умов подальшого життя на нашій планеті. Вона вмирає, наша планета, — і ми мусимо знайти заміну для неї. Це зрозуміло вам, Номер Чотири? Ми знайдемо заміну нашій планеті, навіть ціною винищення корінного населення чужої планети, якщо це буде потрібно!

Капітан зробив широкий жест рукою, що з’явилась у нього, окреслюючи простір навколо міжпланетного корабля. Відразу ж таки аналогічні кінцівки виникли в обох офіцерів. Номер Три повторив своєю рукою Капітанів жест, а Номер Чотири непомітно почухав собі вухо, що боліло від удару. Проте Капітан не звернув на це уваги.

— Що скажете ви, Номер Три?

— Наказ буде виконано, Капітане.

— І візьміть добрих розвідників, щоб копії були бездоганні. Штук п’ятнадцять добрих копій… ну, так, як ми робили це на сусідній планеті. Так, Номер Три?

— Так точно, Капітане.

Командир обернувся до начальника інформації:

— Ну, а вам усе зрозуміло, Номер Чотири?

— Так точно, Капітане. Щойно ми вивчимо всі зразки, приготуємо копії, і тоді розвідники зберуть потрібну інформацію.

— Ось тепер уже все вірно, Номер Чотири!

Капітан простягнув руку і поплескав начальника інформації по плечу, що виникло у того на тілі саме тоді, коли його торкнулася рука командира.

— Дуже добре. Я задоволений вами, офіцери. Можете йти!

2

Теплого серпневого вечора риба у річковій заводі під лісовою галявиною клювала на диво добре. Скинувши з себе сорочку, а потім і штани, Стьопа Лозніков ледве встигав наживлювати вудки. Він весело примовляв:

— Ще окунець… ще пліточка… ох, і здорово клює! Ти б, Петре, теж взявся за ловлю. Та й Захарові Івановичу теж не зашкодило б… Таку юшку зваримо для хлопців, що аж пальчики оближуть!

Його друг, Петро Селін, поляскав себе рукою по стегну й лінькувато відгукнувся:

— Неохота… у мене своє діло є. — І він знову заглибився в сторінки пошарпаного підручника, погладжуючи по спині вівчарку Джоя.

— Нічого, Стьопо, працюй самостійно, — відзначив і старший геолог Захар Іванович, зазираючи у відерце, де билася спіймана риба. — При такому кльові ти й сам цілком впораєшся. Та й пізнувато вже — незабаром сонце зайде, вистачить!.. Викупаємося ще разок— і я поїду додому готувати юшку. Не заважатиму вашій ночівлі на березі річки… А це що? — Він здивовано підвів голову.

Джой скочив на ноги і стривожено дивився вгору.

На сутінковому вечірньому небокраї раптом з’явилася яскрава червона смуга. Спочатку коротка, вона немов стрілою пронизала потім небосхил і ввігналася, здавалося, просто в далекий синюватий ліс — десь кілометрів з п’ятнадцять звідси. А ще через кілька секунд у небі загуркотів уривчастий грім, його звуки долинали від дивної червоної смуги, що повільно розпливалася в сутіні. Джой наїжився і глухо загавкав.

— Метеор! — вигукнув Петро, відкидаючи книжку.

— Та ні, не метеор, а вже скоріш крупний метеорит, — сказав Захар Іванович. — Ого, такий гуркіт.

— А може, це міжпланетний корабель? — озвався Стьопа, забувши про вудочки. — Та ще й не який-небудь там, а з далеких чужих планет… Ну й здорово було б! А чому б і не так, Захаре Івановичу? — обернувся він до геолога.

— Хто ж його знає, — повільно відповів той. — Фантазувати, певна річ, можна скільки завгодно… Втім, метеорит і справді дуже великий.

Яскраво-червона смуга в небі вже розтанула. І сутінки, здавалося, ще більш згустилися над землею. З південного боку, звідти, куди впав метеорит, різко й несподівано промайнув порив вітру. І знову все затихло. Джой перестав гавкати й улігся на траві.

— Ну, купатися, так купатися! — рішуче заявив Петро.

За хвилину галасливе купання було вже в розпалі. Сміючись і відпльовуючись, Стьопа рятувався від Джоя, що намагався схопити його й витягти на берег: собаці здавалося, що його друг перебуває в смертельній небезпеці. А коли Стьопа поринав, то Джой здивовано оглядався і, не знаходячи його, кидався до Петра: адже й тому треба було допомогти.

Захар Іванович виліз на берег.

— Ну, а тепер до побачення, хлопці! Диви, вже смерклося! — вигукнув він, хутко одягаючись. — Поки доїду, вже й ніч буде. Значить, переночуєте тут, на бережку, як домовилися, а завтра вранці — на базу. І без запізнень! Рибку я захоплю з собою, ранком для всіх зваримо юшку.

Захар Іванович почепив відерце з рибою на кермо