Часть вторая продолжает «уже полюбившийся сериал» в части жизнеописания будней курсанта авиационного училища … Вдумчивого читателя (или слушателя так будет вернее в моем конкретном случае) ждут очередные «залеты бойцов», конфликты в казармах и «описание дубовости» комсостава...
Сам же ГГ (несмотря на весь свой опыт) по прежнему переодически лажает (тупит и буксует) и попадается в примитивнейшие ловушки. И хотя совершенно обратный
подробнее ...
пример (по типу магического всезнайки или суперспеца) был бы еще хуже — но все же порой так и хочется прибавить герою +100 очков к сообразительности))
В остальном же все идет без особых геройств и весьма планово (если не считать очередной интриги в финале книги, как впрочем было и в финале части первой)). Но все же помимо чисто технических нюансов службы (весьма непростой кстати...) и «ожидания экшена» (что порой весьма неоправданно) — большая часть (как я уже говорил) просто отдана простому пересказу «жита и быта» бесправного существа именуемого «курсант»))
Не знаю кому как — но мне данная книга (в формате аудио) дико «зашла»)) Так что если читать только ради чтения (т.е не спеша и не пролистывая страницы), то и Вам (я надеюсь) она так же придется «ко двору»))
Как ни странно, но похоже я открыл (для себя) новый подвид жанра попаданцы... Обычно их все (до этого) можно было сразу (если очень грубо) разделить на «динамично-прогрессорские» (всезнайка-герой-мессия мигом меняющий «привычный ход» истории) и «бытовые-корректирующие» (где ГГ пытается исправить лишь свою личную жизнь, а на все остальное ему в общем-то пофиг)).
И там и там (конечно) возможны отступления, однако в целом (для обоих
подробнее ...
вариантов) характерно наличие какой-то итоговой цели (спасти СССР от развала или просто желание стать гораздо успешнее «чем в прошлый раз»). Но все чаще и чаще мне отчего-то стали попадаться книги (данной «линейки» или к примеру попаданческий цикл Р.Дамирова «Курсант») где все выстроено совсем на других принципах...
Первое что бросается в глаза — это профессия... Вокруг нее и будет «вертеться все остальное». Далее (после выбора любимой темы: «медик-врач», военный, летчик, милиционер, пожарный и пр) автор предлагает ПРОСТО пожить жизнь героя (при всех заданных условиях «периода подселения»).
И да — здесь тоже будут всяческие геройства, свершения и даже местами прогрессорство (куда уж без него), но все это совсем НЕ является искомой целью (что-то исправить, сломать или починить). Нет! Просто — каждая новая книга (часть) это лишь очередная «дверь», для того что-бы еще чуть-чуть пожить жизнь (глазами героя).
И самое забавное, что при данном подходе — уже совсем не обязательны все привычные шаблоны (использовав которые писать-то в принципе трудновато, ибо ГГ уже отработал «попаданческий минимум», да и что к примеру, будет делать генсек с пятью звездами ГСС, после победы над СаСШ? Все! Дальше писать просто нет никакого смысла (т.к дальше будет тупо неинтересно). А тут же ... тут просто поле не паханное)) Так что «только успевай писать продолжение»))
P.S Конкретно в этой части ГГ (вчерашний школьник) «дико щемится» в авиационное училище — несмотря на «куеву тучу» косяков (в виде разбитого самолета, который ему доверили!!!) и неких «тайн дома …» нет не Романовых)) а его личного дома)).
Местами ГГ (несмотря на нехилый багаж и опыт прошлой жизни) откровенно тупит и все никак не может «разрулить конфликт» вырастающий в очередное (казалось бы неприодолимое препятствие) к заветной цели... Но... толи судьба все же милостива к «засланцу», то ли общее количество (хороших и желающих помочь) знакомых (посвященных в некую тайну) все же не переводится))
В общем — книга (несмотря на некоторые шороховатости) была прослушана на «ура», а интрига в финале (части первой) мигом заставило искать продолжение))
незабаром “Ізольду”?
Після вахти я вирішив зайти до Валентина. Побачивши мене, він чогось зніяковів. Незграбно підвівся з-за столу і накрив якусь річ аркушем ватманського паперу. Я вдав, ніби нічого не помітив.
— Ти з чергування, Володю?
— З чергування.
— Я теж… щойно… — Валентин затнувся. — Сідай. Тільки в шахи не гратимемо: чогось нездужається.
Я уважно подивився на Валентина. Обличчя його було червоніше ніж звичайно і якесь сонливе.
Ми помовчали. Валентин раз у раз кидав потай нетерплячі погляди на аркуш ватману. Здавалось, він чекає, поки я піду, щоб безперешкодно вершити перервану справу.
“Схоже, щось винаходить, — подумав я. — Чому ж він ховається, дивак? А втім, це його справа. Не буду настирливим”.
— Здається, я невчасно? — непевно бурмочу. — Мабуть, піду, пізніше зайду, — додав я, підводячись.
— Ні, ні, — запротестував Валентин, — зачекай, будь ласка, не поспішай. Я повинен розповісти тобі…
Я сів.
— Бачиш… — язик Валентина почав заплітатись. — Я, либонь, посплю з годину, а потім уже побалакаємо. Зараз я просто не в змозі…
— Ну що ж, — знизав я плечима, — як знаєш. А як ти себе почуваєш? Може, в тебе температура? Викликати лікаря?
Я простяг руку до екрана виклику, але Валентин енергійно схопив мене за плече.
— Що ти, що ти, я зовсім здоровий! Просто не доспав трохи — і все.
Повернувшись у свою каюту, я довго думав, що може означати незвичайна поведінка Валентина. Що з ним діється? Які в нього з’явилися таємниці від мене? Може, він справді нездужає. Треба було все-таки запросити до нього нашого Дмитра Анатолійовича. Чому Валентин не схотів його викликати?
“А зрештою, капітан і старпом щось знають. Хай вони й вирішують”, — подумав я, засинаючи.
Це трапилося чотири дні тому. (На “Ізольді”, як і на більшості зорельотів, штучно підтримувався життєвий ритм, що відповідав добовому циклу землі.)
Прийшовши з чергування, штурман Орленко знову відчув себе погано. Він відклав убік мікрофільм і ліг у гамак. Але сон не приходив. Тоді Валентин увімкнув “сонний вітер”. Звідусіль на нього ринули струмені іонізованого повітря, гамак почав мірно погойдуватись, водночас полинула заспокійлива музика. Цією установкою корабельний лікар дозволив користуватися не частіш як двічі на тиждень, і зазвичай вона впливала чудодійно. Людина негайно провалювалася в глибокий сон без сновидінь, і прокидалась, прекрасно відпочивши. “Сонний вітер” незамінний, коли екіпажу треба гарно спочити перед висадкою на нову планету.
Але цього разу не допоміг і “сонний вітер”. Не спалося. Валентин розплющив очі. Коли вони трохи звикли до темряви, він помітив на стіні, просто перед собою, пляму. Вона тьмяно світилася. Це було якесь незвичайне світло. У всякому разі, Валентинові раніше не доводилося такого бачити.
— Що за дурниця? — бурмотів штурман, протираючи очі.
Пляма на стіні не щезла.
Зіскочивши з гамака, Валентин ступив до стіни. Увімкнути світло він забув. Від незрозумілого хвилювання йому перехопило подих. Штурман обережно доторкнувся до плями і скрикнув, одсмикнувши руку: світло на стіні лилося з якогось наросту.
Валентин кинувся до дверей, потім передумав і ввімкнув світло. Спалахнули люмінесцентні панелі, і зразу стало видно як удень. Валентин уважно оглянув стіну. Пляма зникла. Він ретельно обстежив кожен сантиметр стіни, але нічого не виявив: стіна була чиста.
“Чи не примарилось мені?” — подумав він.
Штурман вимкнув світло. І знову на стіні з’явилася пляма. Тоді, помітивши місце і ввімкнувши світло, він став обмацувати стіну. Нарешті наткнувся на нарост, що точно повторював малюнок пластика стіни.
“Мабуть, здулася стіна внаслідок деформації. Але звідки світіння”? — не розумів штурман.
Нарост виявився пругким. Валентинові здалося, що він зменшується під рукою, ніби розповзаючись по стіні. Схопивши зі столу скальпель (штурман підчищав ним креслення), він почав обережно зішкрібати нарост. Через кілька хвилин у нього в руці лежала безформна грудка кольору слонової кістки — як і колір стін каюти. Але тут на очах грудка почала темніти, наливаючись звідкілясь із прозорої глибини темною фіолетовою рідиною.
“Що як вона радіоактивна?” — обпалила думка. Кинувши грудку на стіл, Валентин підніс до неї кишеньковий лічильник Гейгера. Але чутливий лічильник мовчав: радіоактивності не було. Полегшено зітхнувши, штурман сховав лічильник у нагрудну кишеню.
Втома безслідно зникла, штурман відчував тепер незрозуміле збудження. Він сів за стіл і заходився уважно розглядати грудку. З пругкої фіолетової гуми вона перетворилася тепер у ромбоподібний кристал, що мерехтів синім вогнем. Штурман крутив його в руках, розглядав на світло, торкався жалом скальпеля. Але гостра сталь не залишала на твердій поверхні кристала жодної подряпини.
Захоплений, забувши про все на світі, з розколошканим чубом і палаючими очима, Валентин скидався на людину, яка перша висадилась на Марсі і
Последние комментарии
2 часов 2 минут назад
2 часов 19 минут назад
2 часов 32 минут назад
2 часов 37 минут назад
5 часов 9 минут назад
5 часов 13 минут назад