Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88 [Борис Гедальевич Штерн] (fb2) читать постранично, страница - 2

Петрович Пахота:

— У п’ятдесят вісім років я важко занедужав, переніс операцію на серці. Коли маєш тридцять п’ять років, то є сили й надії, а які надії у мій вік? Щомісяця шість процентів заробітку на пенсію відкладав, тепер стільки ж провінційний уряд додає, то маю на життя. А ще невеличкий городець, вирощую сяку-таку городину.

Є в Івана Пахоти і неодмінна зелена галявина навколо будиночка — хто ж цуратиметься звичаїв? Гарно впорана галявина — то вірна ознака, що господарі не бідують. На чомусь іншому можна заощадити, тільки не на зеленій галявині. Бо й сусіди відвернуться, і ніхто не буде тебе поважати.

— Та головне, — підкреслював Іван Пахота, — щоб мир був на землі.

Він керує Вернонським комітетом конгресу за мир, який об’єднує людей різного віросповідання і атеїстів, різних національностей. Донька Маріам, юна білява красуня, закінчує дванадцятий клас. Мріє стати медиком, але для навчання потрібно багато грошей, то ще хтозна, як буде. Вона керує шкільним комітетом борців за мир. Брала участь у дводенному страйку вчителів та учнів. Мені Маріам вручила листівку, видрукувану на ксероксі. Це — лист главі провінційного уряду, в якому вчителі й учні виступають проти законопроекту, що урізує права вчителів. “Я вважаю, — читаю в листівці, — що викладачі мають право бути вільними людьми. Якщо ж законопроект буде прийнято, то це позбавить учителів свободи вибору і належності до тієї чи тієї організації…”

Маріам пояснила, що йдеться про законопроект, на основі якого вчителям забороняється вступати до будь-яких організацій. Учні дружно виступили на захист своїх вчителів.

— Ми з донькою — однодумці, — гордо казав Іван Пахота. — А в нас так заявити може далеко не кожен батько.

Дім Пахоти — повна чаша.

— Однак візьміть до уваги, — господар охолоджує наш захват, — що за стару хату я виплачував кредит двадцять сім років. Купував хату за шістнадцять тисяч доларів, а з процентами вона мені обійшлася в шістдесят тисяч. Згодом той дім продали за 75 тисяч, а два роки тому придбав за 95 тисяч оцю оселю. Як правило, доводиться платити за кредит на купівлю будинку шість процентів, насправді ж було втричі більше. Це доступно далеко не кожному. Навіть хто все життя каторжно трудиться. Комусь щастить, комусь — ні. Люди в нас не такі добромисні, як може здатися. У Верноні більше церков, ніж у будь-якому іншому місті. Але це не свідчить про нашу моральність, зовсім ні. Мій батько любить казати: “Тут у кожному кварталі — церква, в кожній хаті — злодій”. А батько знає, що казати, має дев’яносто років.

Наступного дня ми їхали з Іваном Петровичем у Келовну, це кілометрів за тридцять од Вернона. Дорогою Пахота розказував про свого батька.

— На старість у письменники захотів вибитись, — жартував він, — хоч сам ледве писати навчився. Бачу, засів мій старий за папери. День пише, два, три. Поцікавився: чи, бува, не книжку? Книжку, каже, хочу своє життя описати. Щоб ти не забував, як нам велося на чужині, а головне — щоб Маріам пам’ятала, щоб її діти знали.

Я спитав, чи не можна познайомитися із записками старого Пахоти.

— Чому ж, можна, — пообіцяв Іван Петрович.

Пізно ввечері він знову приїхав у Вернон, де ми зупинились. Подав тугенького пакета.

— Батькова сповідь.

Прочитав на першій сторінці:

— “Що я пережив за 89 років?” — Почерк старомодний, загогулистий, з усього видно — не довелося старому Пахоті багато вчитися грамоти.

Життєпис Пахоти кінчався… грошовим рахунком.

“З нагоди мого 89 року життя я жертвую тисячу доларів на добрі цілі, котрі піддержував через довгі роки і далі люблю:

музей Івана Франка у Вінніпегу — 100 доларів; музей Тараса Шевченка у Палермо — 100; пресовий фонд газети “Життя і слово” — 200; пресовий фонд журналу “Юкрейніан Кенейдіан” — 100; організаційний фонд ТОУК — 200; Канадський конгрес миру — 200; Комуністичній партії Канади — 100 доларів.

На цьому поздоровляю всіх наших товаришів, знайомих в наших сім’ях, в багатьох околицях в Канаді і на Україні”.

— Заповіт? — спитав я.

— І сповідь, і заповіт, — відказав Іван Петрович. — Батько живий-здоровий, він міцний у нас.

У Києві я уважно прочитав життєпис старого Пахоти. З його дозволу пропоную уривки. Вони також — відповідь на запитання, як жилося українцям за океаном.

СПОВІДЬ СТАРОГО ПАХОТИ

…Я народився 1897 року в селі Бешів Сокольського району Львівської області на Україні. Мої родичі були безземельними, служили в пана і жили у панських бараках. Батько був річним наймитом, і його зарплата була така: ячменю і жита на хліб, дві фіри гиляк на паливо і 10 ринських грошима — це все за один рік праці. Мати моя працювала денною робітницею і заробляла, як ми тепер уважаємо, по 20 центів на день. Батько і мати працювали за харчі, а робочий день був від сходу до заходу сонця.

Мої родичі так працювали 14 років від дня свого одруження. Вони заощаджували кожний цент, щоб заплатити за подорож до Канади.

Навесні 1903