Іван Карпович Карпенко-Карий

Іван Карпович Карпенко-Карий (нар.17 (29) вересня 1845, с. Арсенівка, Бобринецького повіту Херсонської губернії, тепер Новомиргородський район, Кіровоградська область — пом.2 (15) вересня 1907, Берлін) — український письменник, драматург, актор, ерудит, один з корифеїв українського побутового театру. Брат Миколи Садовського, Панаса Саксаганського та Марії Садовської-Барілотті. На його честь названо Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого.
Справжнє ім'я — Іван Карпович Тобілевич (псевдонім «Карпенко-Карий» поєднує в собі ім'я батька та улюбленого літературного персонажа Гната Карого — героя п'єси Т.Шевченка «Назар Стодоля»). Народився в родині зубожілого дрібного шляхтича, управителя поміщицького маєтку.
З 1859 року, закінчивши з відзнакою Бобринецьке трикласне повітове училище, служив писарем у канцелярії поліцейського пристава в містечку Мала Виска (Кіровоградської області), пізніше став канцеляристом міської управи.
З 1965 року в місті Єлисаветграді Херсонської губернії Карпенко-Карий працює в повітовому, потім у міському поліцейському управлінні. У 1868-1869 роках — секретар міського поліцейського управління в Херсоні. Тут же дружив з колишнім членом Кирило-Мефодіївського братства Д. Пильчиковим.
У 1869 році одружився з Надією Тарковською. У 1871 році неподалік міста Єлисаветграда, на землі, що дісталася дружині у спадок, заклав садибу, яку після смерті дружини назвав на її честь Надеждівка (зараз — заповідник-музей Івана Карповича Карпенка-Карого «Хутір Надія».
Найбільше Іван Карпенко-Карий прославився як драматург. Перші його твори з'явилися в 1883 році (оповідання «Новобранець»). Усього написав 18 оригінальних п'єс, для яких характерні жанрове розкриття (психологічні драми, мелодрами, драматичні балади, сатиричні комедії, трагедії, ліричні комедії, трагікомедії, гротеск, фарс), варіантність тлумачення образів, музичність і філософічність, дотичність до світової культури (паралелі з творчістю Шекспіра, Кальдерона, Бомарше, Гоголя та Островського, образами тогочасної зарубіжної драматургії), біблійні мотиви і колізії, особлива концепція жінки (серед жіночих образів практично відсутні негативні персонажі).
У 1883 році за зв'язок з українськими революційними гуртками і постачання паспортів революціонерам був звільнений від служби і незабаром засланий на три роки (потім термін продовжили посилання) в місто Новочеркаськ під гласний нагляд поліції. На засланні одружився вдруге на Софії Дітковській. Згодом гласний нагляд було замінено на негласний (тривав до 1895 року). Сім'я Тобілевичів отримала дозвіл повернутися на хутір Надія.
У 1888-1890 роках Іван Карпович Тобілевич — актор трупи Миколи Карповича Садовського. Вийшовши звідти разом з Панасом Саксаганським Карповичем, створив «Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом Саксаганського», яке на рубежі століть було найкращим українським театральним колективом. На його базі в 1900 році виникла знаменита «Малоросійська трупа Марка Лукича Кропивницького під керівництвом Саксаганського й Садовського за участю Марії Костянтинівни Заньковецької», а після виходу з неї двох останніх і Марка Лукича Кропивницького — «Товариство малоросійських артистів під керівництвом П. К. Саксаганського з участю Івана Карпенка-Карого» (1905-1907 рр.)
Працюючи на сцені з 1889 року і до кінця життя як професійний актор, Іван Тобілевич створив ряд неповторних сценічних образів, які є справжнім скарбом створюваного ним реалістично-побутового театру і передумовою виникнення модерного театру. Його акторська палітра мала широкий діапазон — від яскраво-комічних (Мартин Боруля, Терешко Сурма, Прокіп Шкурат) до героїчно-романтичних (Назар Стодоля) образів. Для Тобілевича-актора, за свідченням сучасників, було характерним філософське розуміння й узагальнення життя. Він досягав вершин простоти і правдивості, опираючись на психологічну заглибленість, безпосередність і щирість гри. Кожен його персонаж позначений особливим українським колоритом.
У 1906 році Іван Карпенко-Карий захворів, залишивши сцену і виїхавши на лікування до Німеччини. 15 вересня 1907 року він помер у Берліні. Тіло перевезено в Україну і поховано на кладовищі в селі Карлюжіни біля хутора.