Білий король детективу [Валентин Лукич Чемерис] (fb2) читать постранично, страница - 3

привидом просто… нечемно.

— Ти потрапив за адресою, старий, адже я не байдужий до вродливих жінок, — це була самоіронія, бо холостяк Джо задивлявся на жінок хіба що на репродукціях картин минулих епох. — Де з’являється цей… ну, кгм… привид?

— Сьомий район, вілла “Двох щасливців”, — швидко, щоб детектив, бува, не передумав, заговорив інспектор. — Як і годиться, ця потойбічна дама робить візити рівно о дванадцятій. Ночі, певна річ. Одне слово, з біса романтична історійка в дусі вісімнадцятого чи дев’ятнадцятого сторіччя. Самби зайнявся, бо небайдужий до вродливих жінок, але… справи. Безмежно радий, що ти згодився познайомиться з потойбічною кралею. Вмикаю на твій екран плівку із записом моєї розмови з місіс Джексон. Подивись і… і бажано, щоб сьогодні ти побував на віллі “Двох щасливців”. Бажаю успіхів, друже!..

III

Інспектор зник з екрана і відразу ж знову з’явився — це вже пішов запис. З Х’ю була жінка років тридцяти, з маленькими очима і дрібненьким носом, зажурена, передчасно зів’яла. Певно, й замолоду не відзначалася вродою, брала тільки свіжістю, а тепер і геть змарніла, внутрішньо опустилась і від того стала ще сірішою, непривабливішою і, безперечно, негарною. З такою ординарною і буденною жінкою, подумав Джо, може жити тільки дуже затурканий чоловік, котрий із-за роботи і світу білого не бачить, не те що дружини…

— Лінда Джексон, — відрекомендувалась жінка на екрані. — Я мешкаю в Сьомому районі, вілла “Двох щасливців”.

— Симпатична назва, — зауважив Х’ю. — Зізнаюсь, я ще ніколи не бачив щасливих людей. Та ще двох відразу.

— Містере інспектор, повірте мені й моєму горю. Це вілла нещастя, і я проклинаю себе звідтоді, як згодилась перебратися. Хоча спершу, ніде правди діти, раділа, що фірма… така солідна фірма раптом надала моєму чоловікові розкішне житло — окрему віллу. Та ще в Сьомому районі! Наївна! Я скрізь і всюди повторювала: вілла “Двох щасливців”! Вілла “Двох щасливців”! І вірила, що назва вілли символічна, що двоє щасливців — це ми з Майклом. О, яка я тоді була наївна! — Жінка застогнала, як від зубного болю, і якийсь час мовчала, а тоді знову заговорила: — Десь із місяць тому я почала відчувати, що з моїм Майклом щось негаразд. Він і раніше був дуже зайнятий, та все одно знаходив для мене турботливе слово, запитає, бувало, як здоров’я, тощо. І раптом — ніби мене вже й немає поруч. Іноді ж, задумавшись, він шепотів якесь ім’я. І тоді я збагнула: мій чоловік назнав собі іншу, і вона його полонила до безтями.

— Перепрошую, місіс… — Х’ю відкинувся на спинку крісла і мигцем поглянув на годинник. — Ваш чоловік покохав іншу… Що ж, таке, на жаль, буває. Та до чого тут Кримінальна служба?

— Але ж ви не знаєте, у кого він закохався! — із жахом вигукнула жінка. — Він… розумієте, він… заморочив голову моєму бідному Майклу.

— Даруйте, місіс. Ви говорили: вона, а тепер — він.

— Правильно, він. Бо він — привид. Хоч і жіночої статі.

— Гм… — Х’ю співчутливо дивився на відвідувачку. — Хоча привиди, зізнаюсь, не по нашому відомству, але я слухаю вас, місіс Джексон. Як же ви дізналися, що вашому чоловікові… кгм-гм… морочить голову саме привид?

— Якось я прокинулась опівночі, а Майкла поруч немає. Тільки зім’ята подушка. Серце моє стислось, наче відчуло біду. Я поспіхом спустилася в хол першого поверху і обімліла… В пітьмі посеред холу мерехтіло якесь дивне, неземне проміння, а в тому блакитному промінні стояла жінка… Незвичайної, повірте мені, вроди. Як молода богиня, — місіс Джексон густо почервоніла. — Стояла зла розлучниця у мерехтливому світлі і сама була наче сонячне проміння. А Майкл… — вона схлипнула і неприємно шморгнула носом, — мій Майкл укляк перед нею на колінах, простягав до неї руки і щось, як в екстазі, бурмотів… Я скрикнула, годинник відбив удар, і жінка тієї ж миті щезла…

— Вибігла з холу? — ввічливо уточнив Х’ю.

— Ні, ні, вона нікуди не вибігала, — гаряче заперечила місіс Джексон. — Вона не пішла, не сховалась.

— Вибачте, але я не збагну, куди ж вона в такому разі поділась?

— Н-не знаю, містере інспектор. Вона розтанула посеред холу, наче марево. В ніщо перетворилась, повірте мені.

Х’ю кивнув, що він, мовляв, вірить, а сам нетерпляче тарабанив пальцями по столі.

— Майкл накинувся на мене, кричав, що я шпигую за ним, що він і хвилини не може побути сам-один, що… — місіс Джексон затулила руками обличчя, яке аж пашіло, — що ніякої жінки не було, то все мені, мовляв, приверзлося, що я стала занадто ревнива і мені всюди ввижаються суперниці…

Х’ю слухав ніби й уважно, але на обличчі в нього було виразно написано: “Можливо, Майкл і має рацію, адже невродливим жінкам справді скрізь ввижаються суперниці… Бідолашний Майкл!..”

— Даруйте, місіс… А ви певні, що жінка-привид таки була, чи, можливо… гм-гм… то все ілюзія?

— Ви… ви мене ображаєте, інспекторе… містере…

— Х’юлетт Кларнес, місіс.

— Ви мене незаслужено