Ущелина синіх туманів [Леонід Дмитрович Залата] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (30) »
Віктор Бурлай, Леонід Залата УЩЕЛИНА СИНІХ ТУМАНІВ
Фантастичні оповідання
Леонід Залата ЇЇ ГОЛОС
1
Мовчанка затяглася, ніхто не зважувався її порушити. М’яке світло з матових плафонів і сухе клацання лічильника на конденсаторі повітря наче підкреслювали тривожний настрій. Шестеро сиділо в салоні зорельоту “Серп”, замислено схиливши голови. Нарешті капітан підвівся. Одразу ж підвелися всі, хоч це й не було командою. — Це твоє останнє слово, Юліс? — Так, Ване, я вирішив. Капітан замилувався білочубим скандінавцем: міцний торс, гордовита постава голови, по-жіночому довгі, мало не до скронь брови. Юнак скидався на капітанового батька. Його не стало того лихого дня, коли при спробі подолати світловий бар’єр зник безвісті зореліт “Аргонавт”. Зник загадково — в одну мить, наче розчинився в просторі. Багаторічні розшуки були марними… — Хай щастить тобі під зорями! — тихо мовив Ван. Усі повторили традиційне прощання: — Хай щастить тобі під зорями, Юліс! Через годину “Серп” стартував.
2
Трава росла рідко. Але вона не пнулася вгору, а слалася по землі лапатою огудиною, утворюючи суцільний буро-зелений килим. Юліс зірвав кілька батогів і заходився сплітати вінок. Він щойно скупався і тепер стояв на моріжку, з насолодою підставляючи мокре тіло під промені двох сонць. Дві бліді, ніби злинялі, тіні падали від нього обабіч, і Юліс досі ще до цього не звик. В басейні хлюпнула хвиля. З води виходила дівчина. В яскраво-мідному волоссі, що віялом спадало їй через плече аж до колін, спалахували світлячками крапельки води. Вона зовсім не соромилася своєї наготи — тут, у саду Діо, зараз, крім Юліса, ніхто не міг її побачити. Юліс кинувся навстріч: — О Сой! Якби люди раптом забули, що таке краса, їм досить було б глянути на тебе… Маринова блакить майнула у її великих, надміру великих, як на земні поняття, очах, ледь помітно здригнулися ніздрі тонкого носа. — Ти перебільшуєш, любий. Юліс заквітчав її голову вінком. — Так колись робили наші предки. Сой схилила голову над дзеркальною поверхнею басейну. — Дякую. Це справді гарно. Вони стояли, взявшись за руки, — юна савіянка і хлопець з далекої планети Земля. Неуявно довгим був шлях до їхньої зустрічі. В існуванні матерії це була мить, а для людей — вічність. Вмирали покоління, на зміну їм приходили нові. Єдина естафета, що не мала початку і ніколи не матиме кінця. Жорстокість не хотіла поступитися добру, а темрява — світлу. І все ж краса і розум перемогли у цій титанічній битві. Вони просто не мали права не перемогти — інакше Юліс і Сой ніколи б не зустрілись. Два невеликих сонця швидко котилися у них над головами. А небо було синє-синє і зовсім безхмарне. — Ну, русалко, вибач. Мене Пен прохав зайти у якійсь невідкладній справі. Зеленкуватий відблиск в очах Сой змінився фіолетовим. Юліс уже розумівся на цих відтінках. Кожна зміна настрою у савіян викликала відповідне забарвлення зіниць. Фіолетовий колір означав смуток. Юліс швидко вдягнувся, прощально махнув рукою і подався до кубічної пластмасової будівлі, дахи якої палахкотіли під перехресним промінням. Русалка… Він згадав, як Сой допитувалася, що таке русалка. Пояснював довго і плутано. Вона так і не зрозуміла, гадаючи, що це дівчина, яку Юліс покинув на далекій Землі. Худорлявий, завжди заклопотаний Пен чекав його з нетерпінням. — Нарешті! — зраділо вигукнув він. — Ходім, я дуже поспішаю. Вони спустилися східцями до крихітного майданчика, де стояв орнітоптер. Пен подобався Юлісу своєю невгамовною вдачею. Цей юнак, — а втім, як на земні поняття, йому було вже за тридцять, — здається, не відав, що таке втома. Юліс ще ніколи не бачив його десь на відпочинку. Навіть у перші дні перебування Юліса на Савіі, коли Пену доручили бути його гідом, він частенько забував про свого підшефного і заглиблювався у якісь підрахунки. На цей випадок він не розлучався з нейрографом. Ось і тепер, як тільки вони сіли в кабіну, Пен мерщій натягнув на голову чудернацьку шапочку і поклав перед собою свого кишенькового секретаря. — Якби можна було красти час, я, мабуть, став би злодієм… — Може, ти все ж таки скажеш, куди й для чого ми летимо? — поцікавився Юліс. — Хіба я й досі не казав? — щиро здивувався Пен. — Пробач. Ми прийняли сигнали. Не розумієш? З Космосу… Ні, не сьогодні, ось уже кілька місяців чуємо щодня… — Он як! — скрикнув Юліс. — Ви розшифрували їх? — В тім-то й річ, що ні. Ми б’ємося над цією загадкою стільки часу — і ніякісінького пуття. Орнітоптер плавно опустився поблизу велетенського радіотелескопа. Білосніжна тарілка досягала в діаметрі не менше як сто метрів, металеве
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (30) »
Последние комментарии
1 час 8 минут назад
1 час 44 минут назад
2 часов 36 минут назад
2 часов 41 минут назад
2 часов 53 минут назад
3 часов 6 минут назад