Теорії нації та націоналізму [Георгій Володимирович Касьянов] (fb2) читать постранично, страница - 2

понять.

Отже, опорними поняттями в теорії та політичній практиці мають бути поняття етносу (етнічної групи), етнічної свідомості, нації, національної свідомості, національної держави тощо. Адже саме уточненню змісту цих понять суспільствознавці приділяють особливу увагу, і, попри труднощі, з якими вони стикаються, не можна недооцінювати того, що на сьогодні вже вдалося з’ясувати. Зрозуміло, що творення української політичної нації має відбуватися з урахуванням конкретних обставин сучасного українського життя, одначе досвід західно- та східноєвропейських держав, його теоретичне осмислення важливі для України.

Утім, як зауважує Георгій Касьянов у своїй передмові, практична актуальність для України теми «нація та націоналізм» не була безпосередньою спонукою до написання цієї книги. Це добре з того погляду, що дало можливість авторові уникнути однобічності у висвітленні різних концепцій і не обмежуватися розглядом лише тих із них, які, на думку автора, здавалися б вартими більшої уваги з огляду на українську ситуацію. Автор не схильний нав’язувати читачеві якусь одну позицію, яку б він особисто вважав такою, що має кращу перспективу застосування в сучасній Україні. Книга закликає читача порівнювати, думати, зважувати, аби, спираючись на знання ідей та теорій, самостійно відібрати перспективні ідеї.

Робота над цією книгою вимагатиме від читача вдумливості й зосередженості. Зупинимося на деяких методологічних моментах, з’ясування яких вимагало б від автора додаткових коментарів. Перше і найзагальніше питання: становлення націй слід вважати історичною закономірністю чи наслідком збігу деяких історичних обставин, тобто процесом скоріше унікальним і випадковим? У сучасній філософії історії прийнято вважати виявом непорозуміння, коли поняття закону застосовують до світової історії, взятої в цілому: оскільки історія людства на нашій планеті є неповторним процесом, то неможливо вивести загальний закон, якому відповідав би цей процес. З іншого боку, оскільки історію творять люди, здатні вибирати напрям історичного руху, то твердження про те, що історичний розвиток відбувається за наперед визначеною канвою, завжди означає прийняття позиції історичного фаталізму (чи, інакше, телеологічного підходу до історії). Карл Поппер у книзі «Злиденність історицизму» наголошує на необхідності розрізняти закони і тенденції історичного розвитку, зауважуючи, що стосовно всесвітньої історії ми можемо говорити лише про тенденції, а не про закони.

Але припустимо, що ми хочемо виявити закономірності, порівнюючи різні людські суспільства у тих випадках, коли ми переконані, що ці процеси є незалежними один від одного (автономними). Такий підхід дає змогу порівнювати різні суспільства, щоб виявити в них деякі спільні структури або спільні фази розвитку — тобто деякі закономірності. Чи можна таким чином установити, що формування націй є закономірністю? Відповідь майже очевидна: історія не дає нам підстав для такого узагальнення; так само, як вона не давала підстав Карлу Марксу стверджувати про закономірність переходу різних суспільств крізь однакові стадії розвитку, названі ним «формаціями». Чи в якомусь віддаленому майбутньому з’явилися б нації в тих африканських країнах, де упродовж тисячоліть зберігалась племінна структура, коли б ці племена не зазнали впливу тих глобальних процесів, що їх започаткувала європейська цивілізація? З цього приводу можна хіба що висловлювати припущення.

Тут ми фактично зачепили фундаментальну проблему методології суспільних наук, пов’язану з фактом існування великої різноманітності суспільств, культур, цивілізацій, які принципово утруднюють виявлення тих універсальних закономірностей, що є метою будь–якого дослідження у природничих науках. Свого часу неокантіанці змушені були протиставити методові «генералізації» у природничих науках метод «індивідуалізації» в суспільних. Навіть за умови, що те чи інше суспільство запозичує якусь ідею чи установу від іншого суспільства, воно, як правило, більшою чи меншою мірою їх видозмінює. Ці модифікації можуть бути настільки суттєвими, що постає питання, чи не зазнали запозичена ідея або установа в тому чи іншому випадку таких глибоких перетворень, що виникає сумнів, чи маємо ми справу з тим самим за своєю суттю явищем. Навіть більше, установи, ідеї та ідеології змінюються в часі: ці зміни можуть бути такими ж суттєвими, як і в щойно згаданому випадку. Чи є сучасна представницька демократія чимось «за своєю суттю» тим самим, що й афінська демократія епохи Перікла?

Одне слово, щоразу доводиться зважувати, чи можна вважати якісь явища (факти) виявами, різновидами або формами одного й того ж за своєю суттю явища («феномена»), щоб відкрити ту ідею, на основі якої ми зможемо об’єднати їх в одне ціле. Зовні схожі явища, як відомо, можуть бути різними за своєю суттю. Навіть у природничих науках, за висловом Карла Поппера, ми добираємо факти у