Бурецвіт [Марія Ряполова] (fb2) читать постранично, страница - 4

добровільно.

— Людина, яка віддає свою долю, помирає?

— Так, але не в звичному сенсі. Може, її тіло і продовжує життя. Це вже не має значення. Ця людина… вона вмирає в ширшому сенсі. Вмирає навіть сама пам’ять про неї. Перестають існувати всі наслідки її перебування на Землі.

— Всі наслідки? Всі зникають?

— Вони, може, й не зникають, але вони вже не належать їй.

— А діти, наприклад?

— Якщо ти віддав долю чародієві та мав дітей, то це вже його діти.

— Жах який!

— У тебе… себто, у вас є діти?

— Ні.

— Чародій, який має багато доль, може проживати почережно будь-яку, може комбінувати їх як завгодно. Може користуватися будь-яким досвідом, спогадами, враженнями, здібностями тих, чиї долі він забрав.

— А той, хто віддає орхідею долі?

— Той просто віддає орхідею долі. І живе собі далі, так, ніби орхідеї в нього ніколи не було.

— І чародія це влаштовує?

— Звісно. Ще й як. Орхідея чужої долі теж додає йому могутності.

— Він отримує всю міць і волю людини, яка віддала йому орхідею?

— Ні. Для цього треба віддати йому орхідею долі в комплекті зі своєю долею. Якщо просто віддати орхідею долі, то вона приблизно рівна будь-якій звичайній долі. Адже це орхідея твоєї долі, тільки тебе вона робить таким могутнім.

— Але ж в орхідеї немає спогадів і талантів.

— Спогадів нема, а таланти є. У ній є енергія долі та деякі можливості, які взагалі-то належать тому, чиєї долі орхідея, але відтак належатимуть чародієві. Коли чародій отримує просту людську долю, він отримує комплект замальовок, а отримати орхідею — отримати чистий аркуш, і роби з ним, що хочеш. Іноді так краще.

— Тобто, можна синтезувати штучну долю?

— Щось таке.

Погляд Бурецвіта впав на його залишену без уваги чашку чаю. Він ухопив її та відпив.

— Якщо чародій, наприклад, купить собі в якійсь крамниці орхідею, це буде теж ніби він захопив чиюсь долю?

— Ні. Щоб мати орхідею як долю, чародій має отримати її з рук людини, чиєї долі орхідея.

— Що ж може змусити людину віддати свою долю або орхідею долі?

— Тебе ж щось змушує. До речі, смачна штука, де купляв?

Останнє стосувалося тортика.

— Чай твій охолов, — зауважила я, вмикаючи електрочайник, — окропу підлити?

Бурецвіт застряг осклянілим поглядом на ножі у солодких крихтах, що лежав посеред столу.

— Краще нову чашку наллю. Ну то що, зізнавайся, я права? То в цьому річ, хтось хоче твою долю?

Не встигла я промовити цю репліку, як у моїй голові майнуло:

«На біса ж я питаю?»

— Так, — зітхнув нарешті Бурецвіт, — я… невдало одружився…

— Що?!

— Ну, тобто, не одружився. Я невдало запропонував руку і серце.

— І долю? Ти заборгував комусь свою долю?

— Так. Батькові своєї нареченої. Він чародій.

— Псих! — вигукнула я. — Ти здурів — одружуватися з дочкою чародія?!

— Я не знав, що вона — дочка чародія.

— Може, вона й не дочка чародія, а дочка людини, чию долю він поцупив, — пробубоніла я.

— Здається, вона таки його дочка. Він її дуже любить.

— А ти що, розхотів женитися?

— Ще б пак.

— Дізнався деякі подробиці з… з біографії?

— Щось таке.

— Бачиш, як необачно. Чого людям одружуватися в такому віці?

— Ми кохали одне одного.

— Цікава поведінка для закоханої дівчини — намагатися поцупити для татка долю нареченого.

Я замислилася. Мене непокоїло те, що він мені повідав, а ще більше — сам факт того, що він це мені повідав. Питати не треба було. Тепер думки в моїй голові ніби стрибали і намагалися перекричати одна одну. Чайник скипів і вимкнувся.

— Зазвичай чародії здобувають долі обманом або шантажем, наприклад, погрожуючи зробити щось зле близьким людям. Але в них має бути формальна причина. У твоєму випадку — відмова одружуватися?

— Так.

— Не розумію. Ну, не хочеш — і все. У чому річ? Ти щось обіцяв?

— Ну…

— Віддати долю, якщо не одружишся?

— Угу.

— Нащо?

Я простягла йому чашку з гарячим чаєм. Він укинув кубик цукру і почав розбовтувати ложкою.

— Розумієш… це важко пояснити. Я, мабуть, виглядаю повним бовдуром.

— Скільки часу дали вони тобі?

— Рік.

— Рік. Має бути три. За правилами. Пошуки орхідеї можуть тривати десятиліття. Рік — це мало, вимагай три.

— Вона це зробила, я не повинен був, — раптом сказав він.

— Що?

— Я просто спитав її жартома, чи не втече вона з весілля. А вона заприсяглася своєю долею, що вийде за мене.

— То ти нічого такого не казав?

— Казав. Інакше було б нечесно, правда?

— Уй…

— Я знаю… — він посміхнувся і поставив чашку. — Дякую за чай, мені вже час іти.

— Іди. Навряд чи я тобі ще чимось зараджу.

— Ні, в мене ще є кілька питань. А навідаюся, може, завтра зранку, погодую вашу троянду. Просто сьогодні мені вже слід іти, ще запізнюся.

Він підвівся.

— Куди?

— Я домовився про зустріч зі спеціалістом із привласнення чужої долі.

— До побачення. Мені теж уже час говорити компліменти кактусові. І треба побалакати з водоростями.

— Ви всенький день