Нескорена армія (Із щоденника хорунжого УПА) [Іван Йовик Соколенко] (fb2) читать онлайн

Іван Йовик Нескорена Армія (Із щоденника хорунжого УПА)

БОРЕЦЬ І МЕЦЕНАТ

Сьогодні Іван Йовик — один із заступників Голови Світового Братства УПА, співголова заснованої ним (разом з дружиною Марією) міжнародної благодійної організації “Товариство допомоги сиротам України”, письменник, активний громадський діяч.

В минулому — хорунжий Української Повстанської Армії, учасник славнозвісного Великого Рейду, який здійснила УПА в Західну Європу, аби “показати світові, що це велика здисциплінована армія, аби протиставити правду — брехні більшовицької пропаганди” (з книги І. Йовика “Нескорена Армія”);

І все життя — мужній послідовний борець за незалежність України. З ранньої юності він мав свою власну чітку ієрархію цінностей у цьому світі, і на першому місці завжди стояла Українська держава.

Народився Іван Йовик 20 січня 1918 р. в селі Хишевичі, що за 40 км від Львова, в багатодітній селянській сім’ї. Батько активно працював у “Просвіті”, отже діти зростали в патріотично налаштованому середовищі, прагнули високої місії слугувати рідному народові. Іван навчався в місцевій школі, потім у гімназії в Перемишлі. В 1938 р. був забраний до польської армії, де закінчив старшинську школу. Під час польсько-німецької війни потрапив у полон до німців. В Україну повернувся у 1942-му. Відразу ж включився у визвольну війну проти німців. Проте військово-політична ситуація примусила воювати на два фронти — з фашистською Німеччиною і комуністичною Росією.

Іван Йовик долучається до сотні Громенка, яка тоді оперувала в околицях Перемишля. З нею ж покидає Україну і проходить рейдом через Європу.

“Здобудеш Українську державу, або згинеш у боротьбі за неї”,— для тих людей це більш, ніж гасло, це — доля.

Він боровся за Україну, як тільки міг. Спочатку зі зброєю в руках, а пізніше мовою просвітницьких лекцій, з якими об’їздив усю Америку. Іван Йовик стає одним із засновників Товариства вояків УПА ім. генерал-хорунжого Тараса Чупринки, активно працює в Українському Визвольному Фронті, метою якого було укріпити політично-революційні позиції воюючої України.

З постанням незалежності України Іван Йовик і його дружина Марія прибули на Батьківщину і створили “Товариство допомоги сиротам України”. Завдяки їм ось уже 12 років сотні сиріт (тепер їх півтори тисячі) щомісяця отримують матеріальну допомогу. Подружжя Йовиків віднаходять все нових і нових небайдужих людей по всій Америці, котрі допомагають дітям.

Іван Йовик видав книгу “Нескорена Армія” — власний щоденник, писаний ним у часи Великого Рейду УПА. Оскільки це не художня повість, не публіцистичний твір, а саме щоденник, у прямому найточнішому значенні цього слова, то він є безцінним документом епохи.

Під час своїх приїздів в Україну подружжя відвідувало регіональні осередки створеного ним Товариства, і пан Іван увесь свій час віддавав зустрічам з молоддю — розповідав про УПА. Для слухачів ці бесіди ставали знаковими.

Сотні дітей, підлітків і студентів вважають для себе подарунком долі те, що на їхньому життєвому шляху зустрілася така людина. Звичайно, важить і та матеріальна допомога, яку він зорганізував разом з дружиною. Проте його духовний внесок у зростання молоді — особливий і не підвладний грошовим еквівалентам. Воістину — не хлібом єдиним…

Здоров’я Вам на многії літа, дорогий пане Іване!

"Нація і Держава", № 2(13), січень 2004 р.

ВІД АВТОРА

Вічна Слава Героям, що встали на революційно-визвольну

боротьбу за кращу долю українського народу!

Свої спомини я присвячую 50-річчю Української Повстанської Армії, яка спочатку нещадно боролася проти гітлерівської Німеччини, а потім багато років — проти більшовицької Москви, яка докладала всіх зусиль, щоб, як морально так і збройно, знищити УПА і народ України. Збройна боротьба УПА (без жодної зовнішньої допомоги) спиралася на власні сили і сили свого народу, який святістю і хоробрістю підтримував УПА і включався в її дії.

УПА була пострахом для Московської імперії і для цілої більшовицької армії. Московські володарі не могли самі збройно знищити сили УПА, тому мусили укласти тридержавний договір з Польщею і Чехословаччиною. Окрім того, Українська Повстанська Армія не склала зброї, не капітулювала перед Москвою — на це є історичні докази.

1992-й рік — історичний, ювілейний рік Української Повстанської Армії. 50 років тому почалася нескінченна боротьба УПА на українських землях проти великих, озброєних до зубів, світових потуг — гітлерівської Німеччини та більшовицької Москви.

В жовтні 1942-го року були створені перші частини Української Повстанської Армії на Волині. Вони стали першими в обороні українського населення перед нападами польських шовіністичних банд, які в жорстокий спосіб мордували наше населення. УПА вела бої з більшовицькою партизанкою Ковпака, яка шаліла на Волині. Розгромивши більшовицьку партизанку, УПА перейшла до бойових дій проти гітлерівської Німеччини, яка не була пощадна до українського народу. Збройні сили УПА почали розгортати свою широку діяльність проти двох ворогів України. Ряди УПА шодень зростали, і по короткому часі були створені загони. Боротьба почала охоплювати всі землі України.

УПА оформилась на початку другої світової війни, але з належним правом стала спадкоємницею Національних Визвольних змагань 1917–1921 років і впевнено почала боротьбу за Українську Соборну Самостійну Державу. Вона воліла довести перєд світом, що Україна жива, бореться і буде боротись до переможного кінця. Четвертий Універсал, проголошений Центральною Радою України, був дороговказом для УПА. Творці УПА розраховували на довшу боротьбу. Тому вирішили мобілізувати великі сили, на випадок, якби впала одна з тих потуг, щоб український народ не опинився у вирішальний момент з порожніми руками, як сталося в час революції 1917—21 років, коли Україна лишилася з малою частиною війська. Мала жменька вояків Української Армії не могла встояти перед навалою Червоної Армії. Питаємо себе: чому Крути, чому Базар? Відповідь ясна — до оборони кинулася мала група студентів, яким була дорога доля України, які до оборони своєї Батьківщини виступили як стихійні патріоти, а не фанати.

Встояти не було сили. Акт Четвертого Універсалу не увінчався успіхом. Молода держава впала, і більша частина українських земель опинилася під чоботом більшовнків, які своєю брудною пропагандою запаморочили великі маси, а також і українські, тому що вони були замало свідомі, щоб стати до оборони своєї Батьківщини.

Тоді Україна програла війну. Але боротьба за її визволення продовжувалася не збройними силами, а підпільною боротьбою, але за ті ж самі ідеали.

Симон Петлюра і полковник Євген Коновалець утворюють Українську Військову Організацію (УВО). Голова Держави і Отаман Армії УНР мусив покинути свою Батьківщину і виїхати до Франції, а полковник Євген Коновалець — до Бельгії. Обидва за кордонами України продовжували боротьбу проти окупантів своєї Батьківщини.

По короткому часі УВО перетворюється на ОУН (Організацію Українських Націоналістів), яка ще вище підняла прапор боротьби за Самостійну Українську Державу.

1939-го року силою ОУН проголошено незалежність Закарпатської України на чолі з д-ром Августином Волошиним. До оборони молодої Закарпатської України стає Карпатська Січ, створена членами ОУН. Тут вийшла поразка українських визвольних змагань — молода Закарпатська Україна невдовзі впала.

Український революційний рух не переставав діяти. ОУН вишколювала нові молоді кадри за кордоном. В 1941 році вибухнула німецько-радянська війна. ОУН під керівництвом провідника Степана Бандери створила два батальйони добровольців і вислала їх до боротьби проти більшовицької Москви. Коли в Галичині наш громадський провід організував дивізію "Галичина", то ОУН призначила деяких своїх членів, щоб вони включилися до тієї дивізії і набралися військового знання. Як з'ясувалось опісля, вишколені при дивізії старшинн були помічниками в УПА.

З початком війни, 30-го червня 1941-го року, Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проти волі Гітлера проголосила відновлення Української Самостійної Держави, де прем'єром було призначено Ярослава Стецька. Самостійна Украіна не була на руку спадкоємцям Москви, гітлеровській Німеччині, яка жорстоко топтала український революційний рух. Гітлер зажадав, щоб Степан Бандера розпустив тимчасовий уряд України. Провідник Бандера відмовився це зробити. Німці його заарештували. Окрім того, революційний рух визвольних змагань не перестає діяти. Про це наочно засвідчило — відновлення українського уряду, зокрема, оборона українського народу від німецьких окупантів і більшовицьких партизан. Для ведення широких всенародних дій проти загарбників ОУН організує в 1942 році Українську Повстанську Армію на Волині.

В скорому часі лави повстанської армії великою кількістю почали зростати. Тому повстанська збройна боротьба скоро поширилася на Волинь, Полісся, а згодом на Галичину і на східні українські землі.

В 1943-му році УПА стала великою озброєною армією. Щоб закріпити ідеї визвольної боротьби в українському народі, Головнокомандування УПА висилає рейдуючі частини в східні області українських земель. Ці рейди увінчалися безперечним успіхом.

До лав УПА включалися і представники інших поневолених Москвою народів. УПА стала на грані — здобути Українську Державу або згинути у боротьбі за неї. Координуючи спільні дії поневолених народів, ОУН з Командуванням УПА вирішили скликати Конференцію поневолених народів Східної Європи і Азії. Така Конференція відбулася 21—22-го листопада 1943-го року. В ній взяли участь представники 13-ти поневолєних Москвою народів.

Опісля відкривається новий фронт боротьби. Коли дії УПА і поневолених народів набрали широкого масштабу боротьби, більшовики кинули проти них великі з'єднання партизанів під командою генерала Ковпака і велику частину парашутистів.

Генерал Ковпак зв'язався з польським шовіністичним підпіллям, і вони спільно стали до боротьби з УПА. В 1943 році, коли наші два легіони відмовилися брати участь у фронтовій лінії проти більшовиків, німці кинули їх на боротьбу проти Ковпака. Тоді ці легіони перейшли до УПА, чим зміцнили її кадри, бо були вишколені німецькими старшинами.

Невдовзі УПА зросла на велику збройну силу. УГВР призначає Головнокомандуючим ген. — хор. Тараса Чупринку (Романа Шухевича). Тоді ж УПА була поділена на чотири дієві частини — УПА-Північ, УПА-Захід, УПА-Південь і УПА-Схід. Частини ділилися на Округи, а Округи — на тактичні відтинки.

У визвольній боротьбі найважливішу роль відігравали цивільні сітки ОУН, які забезпечували відділи УПА харчами, зброєю, а що найважливіше — розвідкою, до якої найбільше приєднувалися молоді дівчата і жінки.

Збройна боротьба УПА поширилася на всі українські землі на Закерзонні, де був найбільше сприятливий терен для боротьби як проти більшовиків, так пізніше і проти польської комуністичної армії. В Карпатах було утворено старшинські і підстаршинські школи, звідки виходили підпільні матеріали, а також вишколи шпитальної обслуги — санітарки і лікарські помічники.

В липні 1944-го року відбувся Перший Великий Збір Української Головної Визвольної Ради (УГВР). На зборі ухвалено "Плятформу" й Універсал та вибрано керівні органи УГВР. Після оформлення УГВР, крім того, що ОУН під проводом Степана Бандери організувала УПА і своїми кадрами й старшинами забезпечила її, відтоді УПА була вже підпорядкована Голові Генерального Секретаріату Військових Справ ген. — хор. Романові Шухевичу (Тарасові Чупринці). В той час УПА стала армією цілого українського народу.

З 1944-го року настала нова доба визвольпмх. змагань, коли всі українські землі опинилися під окупацією московсько-більшовицького режиму. Тепер почалася завзята боротьба проти Москви. Ця боротьба охопила всі українські землі. Почалася війна, така жорстока, про яку досі не чувано в історії людства.

Москва кинула проти УПА, ОУН і зброєного підпілля спеціально вишколені збройні частини НКВД, вишколених пропагандистів, вжила всіх видів зброї, включно з бактеріологічною, вивозила безборонне населення в Сибір. Ніякі репресії не зломили дух спротиву революціонера в українського народу. Чим більші були репресії, тим більше народ цементувався у визвольній боротьбі.

Дуже часто Москва зверталася із закликом до повстанців, щоб вони стріляли своїх офіцерів, які їх силою женуть на смерть. Українські повстанці з того сміялися, бо знали, що більшовики брешуть на кожному кроці. Наші люди по-гeройськи боролися і по-геройськи вмирали. Український народ довів, що він гідно бореться за Самостійну Державу.

УПА не тільки боролася зі зброєю в руках, а також і пропагандою: проводила пропагандиські рeйди до сусідніх держав: Чехословаччини, Румунії, Угорщини, Білорусії і Польщі. В тих пропагандистських рейдах відділи УПА розкривали дійсну антинародну суть більшовиків та їхнього комуністичного апарату. По короткому часі більшовицької окупації ті поневолені народи мали можливість їх пізнати, тому ввічливо приймали наших вояків. Москва стала безсилою супроти сил УПА. Вона бачила своє безвихідне становище. Москва вирішила виселити українське населення, яке найбільше допомагало УПА, з їхніх прадідівських земель на західні землі Польщі, відібрані від Німеччини, а деяких — в Сибір. Після виселeння Москва планувала зробити трикутник смерті і знищити УПА. Частина населeння українських земель, які підпали під Польщу (Ярославщина, Любачівщина і Лемківщина), була вивезена або знищена польськими військами.

УПА опинилася в критичному стані. Без допомоги населення тяжко було далі вести боротьбу проти Москви та її сателітів. Був то безвихідний 1947 рік.

Головнокомандування УПА вирішило свої частини вислати рейдом в Західну Європу, щоб довести західному світові, що Україна живе, бореться і буде боротися до переможного кінця. В середині червня частини УПА вирушили рейдом на Захід.

У зверненні Української Головної Визвольної Ради (УГВР) і Головнокомандуючого УПА зафіксовано:

— В роки грізного лихоліття Українська Повстанська Армія підняла прапор визвольної боротьби за Українську Державу і не дала його потоптати ворогам українського народу. Вона була і є виразником, живим доказом незалежності. Вона зберегла чистоту ідеї та врятувала вояцьку честь і честь свого народу. Своєю кров'ю і жертвами вона вписала нові сторінки в українську історію.

У рік 50-річчя УПА віддаємо належну честь її творцям, командирам і бійцям, які своєю кров'ю засвідчили право на буття Української Держави і прискорили розвал московсько-більшовицької імперії, щоб на її руїнах постала ВІЛЬНА НЕЗАЛЕЖНА УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА!

СЛАВА МОЛОДІЙ УКРАЇНІ!

ВСТУП

Шлях історичного прямування нації до волі визначають дороговкази. Вони, мов палаючі вогні в темряві, освітлюють напрями, що ведуть народ до світлої мети, мобілізують його сили до боротьби і перемоги.

Дороговказом і орієнтацією українського народу в його новішій історії став день 22-го січня 1918 року. В тій даті український народ бачить узмістовлення свого національного і державницького ідеалу. За цей ідеал завжди повставатиме наш народ і підійматиме прапор боротьби проти ворогів під проводом своїх незламних синів.

Боротьба українського народу проходила під проводом глибокого усвідомлення своєї мети, яка грунтувалась на ідеологічно-політичному русі, бо лише в такий спосіб можна було довершити національну революцію народу.

Виглядало так, що ще 1918—20 роки принесуть волю українському народові. Однак недовго народ втішався своєю свободою і незалежністю. Хоч був він готовий до випробувань і став до боротьби проти відвічного ворога, Москви, але з тактично-політичних причин Українська Держава впала. Україна опинилася під чоботом більшовицької Москви, стогнала від голодомору і тюрем, а частина її — під гнітом Польщі. Хоч умови боротьби були сприятливі, але в той час нам бракувало революційно-політичної організації, що очолила б боротьбу нації.

Минав час. Україна стогнала під ярмом двох окупантів, але ідея і почуття національної гідності не дозволили спочивати визвольному рухові.

Полковник Коновалець організовує молоді кадри та готує їх до майбутнього революціїїного вибуху. Ці нові кадри у відповідний момент відновлять ідею Четвертого Універсалу.

Москва бачила загрозу в українському націоналізмі і постановила: за всяку ціну знищити найперше його провідників. В 1926-му році на вулицях Парижа від кулі більшовицького агента Шварцбардта гине отаман українських збройних сил Симон Петлюра.

У 1938 році на вулицях Роттердаму від бомби більшовицьких агентів гине полковник Євген Коновалець, організатор і провідник УВО, а також провідник ОУН.

По втраті двох великих мужів український революційний рух не зламався: на їх місце прийшли нові провідники, які готували і вишколювали нові кадри до дальшої боротьби.

1941 рік став великим вирішальним моментом. На жаль, в той час стався розкол ОУН. 3 одного боку, члени організації співчували Степану Бандері, який стояв на засаді утворення своїх легіонів і був за те, щоб поставити німців перед фактом — визнати Українську Самостійну Державу. Інші, прихильники Мельника, стояли на протилежних позиціях.

Революційна ОУН в порозумінні з командуванням вермахту створила два батальйонн українських добровольців. Коли німці виголосили війну Росії, зі стратегічного боку виглядало, що Україна буде мати німецького союзника, хоч до цієї справи революційна ОУН ставилася дуже песимістично. Коли німці блискавично вдарили по більшовиках і швдким темпом запмалиУкраїну, наші батальйони зайняли Львів. Тоді провідник Степан Бандера, проти волі Гітлера ЗОчервня 1941 року проголошує відновлення Української Самостійної Держави на чолі з прем'єром уряду Ярославом Стецьком.

Гітлер, що скорим темпом захопив Україну, думав, що йому не треба рахуватися з силою українського народу. Він наказав, щоб провідник Степан Бандера відкликав акт 30 червня і розпустив уряд. Бандера категорично відмовився відкликати акт проголошення. Гітлер дав наказ заарештувати Степана Бандеру і Ярослава Стецька.

Акт 30 червня організувала і проголосила революційна ОУН. Цей акт дав їй сили і престиж серед нації, бо це була гордість нації, волю якої віддзеркалювала ОУН та її провідні кадри. Вони мали відвагу прийняти на себе такий відповідальний момент. Тут не мало значення, хто став на бік того акту, — за ним стояла українська нація.

Український народ в перші ж дні побачив, що німецький гітлеризм не несе довгождану волю Україні, а тільки нове поневолення, бо більшовизм і фашизм — одного поля ягоди. Збагнувши німецькі наміри, український народ стає на бік ОУН.

Організація Українських Націоналістів по арешті Степана Бандери обирає іншу стратегію боротьби, тепер вже на два фронти — проти німців і проти більшовиків — бо нації загрожувала загибєль.

ОУН, підсумовуючи помилки політичного керівництва у 1918—20-х роках, організує визвольну боротьбу на засадах здорового націоналізму і християнської релігії. Гаслом УПА було "Бог і Батьківщина", де патріотизм органічно поєднувався з мотивом релігійним, і це надавало боротьбі ідейного змісту.

1942-й рік став новим етапом у визвольній боротьбі на Україні. На поліських українських землях заговорила повстанська зброя. То настав другий історичний момент для українського народу. Проти двох великих і модернізованнх армій виступила УПА.

Стихія і національне почуття підіймало на боротьбу широкі українські маси середньої верстви. До УПА приходило дуже багато українських дезертирів з Червоної Армії, а також чужинців, і не лише бійців, але і старшини високих рангів. УПА стала не тільки бойовим з'єднанням проти німців і більшовиків, але також в обороні українського народу проти нападів більшовицьких і польських партизанів.

Хоч УПА створилась в не сприятливих умовах світової політики, але не зважаючи на це, провід ОУН вирішив виступити на арену історії як борець за свої права, щоб довершити боротьбу за відновлення Самостійної Держави, або бодай заманіфестувати перед світом волю нації. В усіх випадках провід виступав як самостійний чинник своєї дєржави.

1943-го року УПА опановує великі частини західно-українських земель, а згодом і частину східноукраїнських земель. Німці не були в силі протистояти силам УПА і міцній сітці ОУН. Вони мусили стягати з фронту свої бойові частини на допомогу гестапо і поліції. 3 кожним днем УПА поповнювалась новими добровольцями, так що в короткий час стала великою могутньою армією. Провід, розраховуючи на довгу, затяжну боротьбу ОУН, скликає на конференцію визначних українських політичних діячів, які залишились на землях, щоб створити революційний уряд, який би мав очолити визвольну боротьбу і керувати нею. На нарадах вирішено створити Українську Головну Визвольну Раду. Тоді УГВР, як державний чинник, призначає на Головнокомандуючого УПА Тараса Чупринку. Відтоді не було сумніву, що Українська Повстанська Армія стала армією цілого українського народу.

З 1943 року Німеччина війну програвала. Більшовицькі армії поволі займали українські землі, і УПА мусила вступати у великі бої з більшовицькою фронтовою лінією, щоб пробитись в тили ворога і залишитись на своїй землі. Із малими втратами УПА пробилась в тили більшовицької армії. Тоді, за більшовицькими повідомленнями, УПА нараховувала понад стотисячну армію, озброєну найновішою німецькою зброєю.

Про ті героїчні бої був відгомін по всіх сателітних державах Радянського Союзу, бо частини УПА рейдували через Угорщину і Словаччину. Про ті рейди писала зарубіжна преса. Про них було відомо і нашій політичній еміграції. Деякі наші політичні угрупування не вірили, що в боротьбі проти двох великих армій могла вистояти УПА, замість того, щоб використати цю боротьбу як основну базу для поширення її в західному світі, без різниці, хто її організував і хто її провадив.

УПА несла великі втрати — українська земля втратила багато героїв, кращих синів і доньок свого народу. Гинули бійці, командири, члени ОУН, а з ними загинув на полі слави і наш славний командир ген. — хор. Т. Чупринка (Р. Шухевич). Український народ втратив героїчного сина своєї новітньої історії. Він не тільки був мудрим командиром, але і провідником, який зумів з'єднати весь український народ в один моноліт. Був він послідовний і розважливий, в нього не було різниці — хто яких переконань, а була лише одна мета — Українська Самостійна Соборна Держава.

Ряди УПА поповнювали тисячі і тисячі молодих патріотів України: старші чоловіки, жінки, молоді дівчата і навіть діти. Пригадується мені момент. До нашої сотні проситься старший чоловік з малим 12-річним хлопцем. Хлопчина несе на рамені кріса і волочить його по землі, бо кріс був більший за нього. Батько з хлопцем підступають до сотенного Громенка, стають на "Струнко" і батько каже:

— Друже командир, прийміть мене і мого сина до вашої сотні. Ми також разом з вами хочемо боротись за Україну, за нашу землю!

Можна було пишатися зі старого дядька, який був готовий віддати свої сили, життя за поневолену Батьківщину, квітучу землю, нескорений народ.

Хочу навести ще один приклад малого хлопця, мабуть, теж віком біля дванадцяти років, в якого були героїзм і посвята. На його очах і очах його мами НКВД розстрілює батька, що не сказав, де заховав "бандеровцеф". Відтак допитують хлопчину. На допитах бачать, що нічого від хлопця не довідаються, хоч заманювали малого різними засобами. Тоді закладають малому на шию шнурок і підтягають догори, відтак спускають униз, а коли хлопчина прийшов до тями, знову питають:

— Мальчик, скажи, де твій отець заховав "бандеровцеф"? Як не скажеш, то загинеш так, як твій отець!

Хлопчина гордо підносить голову і каже:

— Ви застрелили мого батька, то можете застрелити і мене. Я нічого не знаю і вам нічого не скажу!

Цей хлопчик добре знав, що його батько в криївці заховав 12 бойовиків УПА.

Того самого вечора більшовики дорого заплатили за смерть господаря-патріота. Ті самі бойовики УПА, що були в криївці, вбили десятьох високих старшин НКВД.

Ще один приклад героїзму молодої дівчини-зв'язкової, яка переносила "штафету" (тайний наказ). В дорозі вона випадково натрапила на більшовицьку варту. Для того, щоб "штафета" не потрапила в їхні руки, а вона на живі тортури, дівчина відбезпечує гранату. Коли до неї наблизились люди з НКВД, вона з окликом "Слава!" кидає гранату, яка вбиває її, і одночасно біля неї гине п'ятеро з НКВД. Таких прикладів можна було б навести безліч.

Боротьба українського народу проти поневолювачів була жорстокою. На західно-українських землях — на Лемківщині і Перемищині шаліли польські шовіністичні банди разом з МО (міліція обивательска). Вони нападали на українські села і в ганебний спосіб мордували наше населення. Провід ОУН апелював до поляків, щоб перестали чинити знущання і напади, але ніщо не допомагало. Тоді восени 1945 року командування УПА дало наказ знищити бандитські угрупування, які отаборилися в усіх польськіх селах що поза Сяном. Бандитів не можна було відрізнити від цивільного населення. Зі східних земель України прийшов курінь командира Різуна, добре загартований в боях з більшовиками, і наш перемиський курінь. Одного вечора переправились ми через Сян, знищили всі бандитські кубла на десять кілометрів в глибину Польщі. Польський комуністичний уряд не відважився вислати війська на оборону свого населення. Не зважаючи на те, що була заалярмована ціла Польща, наші частини без втрат повернули на свої оперативні терени. УПА зробила також добру пропаганду серед польського населення, бо повстанці нікого не вбивали з цивільного населення.

Ще й тепер на сторінках української преси полемізується питання: чи була доцільною визвольна боротьба українського народу і УПА. Тут без сумніву можемо сказати, що якби не УПА, то українське населення на Закерзонні було б знищене з лиця землі. Не було б УПА, то українці поза межами Батьківщини були б коляборантами. УПА врятувала честь нації.

Фактом було, що українська революція не змогла охопити частину інтелігенції і, без сумніву, це мало поганий вплив на цілісність визвольної боротьби.

В період боротьби з німецьким окупантом частина інтелігенції була проти збройної боротьби з гітлеризмом. Протидія була досить значною, і тут навіть можна було б допустити і деяку рацію. В тому випадку, мовляв, більшовики є нашим ворогом, тому-то не слід виступати проти сил, які борються проти нашого ворога. Але німці грабували наше населення, розстрілювали наших селян, вивозили нашу молодь на примусові роботи до Німеччини.

В другому періоді боротьби одна частина суспільства продовжує боротьбу проти більшовизму, а друга — ставиться до цієї боротьби досить негативно — такий факт важче зрозуміти і його важко пояснити мотивами ідейного або психологічного характеру. Виглядало так, що першу скрипку грали вузькопартійні і дрібноспекулятивні амбіції деякої частини нашої інтелігенції поза межами Батьківщини.

Коли я присвятив трохи уваги проблемам і ставленню до визвольної боротьби деякої частини нашого суспільства, то зробив це тому, що негативне ставлення одного з таборів мало свій вплив на цілісність боротьби. Відсутність в наших рядах цієї частини української інтелігенції сприяла тільки ворогам, а тут найбільш спритними були більшовики.

В 1943 році наша Служба Безпеки зловила важливого більшовицького агента, який зізнався, що дістав інструкції з Москви для використання прірви, яка утворилась між визвольним рухом Бандери і УПА і деякою частиною протилежного табору, такою як мельниківці, бульбівці і уцеківці. Далі цей агент казав про те, що йому наказано за допомогою згаданих угрупувань діяти у напрямі поглиблення прірви поміж таборами. Далі він сказав, що йому скоро це вдалось, з огляду на великий політичний примітивізм того табору — тому було йому легко вбивати в їх голови свої провокації.

Далі цей агент зізнався:

— Цілковитою вигадкою було те, що наш уряд запрошує Степана Бандеру увійти в склад Українського Радянського уряду. Тим ми дуже вдарили по цілому вашому рухові. Деякі наші політичні угрупування дивились дуже скептично на визвольну боротьбу. Одні твердили, що УПА — це партійне військо, інші визнавали її існування, присвоювали її подвиги, мовляв, ми її ініціювали; але одна група перехопила цей прапор, а ті, що фактично її організували, стояли твердо у цій нерівній боротьбі.

Боротьба УПА була тяжкою і нещадною. Більшовики і польський маріонетковий уряд не були в змозі запровадити свою адміністраційну владу, бо УПА і революційна ОУН опанували всю західну частину українських земель, а також і частину східних земель. На Закерзонні, по цей бік Сяну, УПА і ОУН були повними господарями.

Москва і Польща не могли знищити визвольного руху силою, бо УПА виявила надзвичайну хоробрість у боротьбі з ворогом. Не раз доводилось ставати до боротьби проти десятикратно переважаючого ворога.

В 1946 році Москва запланувала вивезти українське населення. Кати добре знали, що населення було великою допомогою і нерозривно зв'язане з УПА і ОУН, твердо стояло у боротьбі з ворогом. Героїчне населення протистояло насильному вивозові. Не раз цілі села втікали в ліс, але встояти не було сили, бо ворог стягнув свої військові з'єднання, так що сховатись не було де.

Пригадується незабутній момент в лісі під селом Загути біля Явірника Руського. Сотня під командою Громенка закватирувала в лісі біля села. Попереднього дня село було повідомлене, що завтра буде вивезене. Селянство, довідавшись, що сотня закватирувала біля села, вийшло до лісу, щоб з нами попрощатись. Люди просиділи з нами до ранку. На прощання старі бабуні цілували нас в голови і благословляли до дальшої боротьби. Вони не думали про те, що станеться з ними, але турбувались тим, що ніхто нам не буде допомагати у дальшій боротьбі.

Як тяжко було нам, воякам УПА, прощатись з тими, хто майже п'ять років стояв з нами у нерівній боротьбі проти ворога. Ми прощались з ними зі сльозами на очах, але одночасно були ми горді, що наш народ доказав велику хоробрість і зрозумів — ХТО ВІН I ЗА ЩО БОРЕТЬСЯ.

ОСТАННІЙ РІК СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Друга світова війна не принесла волі українському народові, а лише нове поневолення. З 1943 року німці програвали війну, і колишні геройські німецькі війська втікали на захід, мов розгублене стадо овець. Втікали дезорганізовано й панічно, залишаючи за собою трофеї — зброю, амуніцію та інше військове знаряддя.

Настав великий хаос. Німецькі відступаючі війська були змішані з українськими біженцями, які рятували своє життя від більшовицької навали. Всі прямували на захід.

Насувалась тиха, понура осінь 1944 року, яка мов віщувала щось лихе. Більшовицький фронт хоч поволі, але посувався чим далі на захід. Провід ОУН готував плани до боротьби з новим ворогом. Теренова сітка ОУН пожвавила свою працю — почала магазинувати залишену зброю й амуніцію німецької армії. УПА увійшла в нову фазу боротьби з більшовицьким окупантом. До УПА вливались маси добровольців, з яких командування УПА організувало відділи і перекидало їх по різних теренах України.

Я був в тереновому проводі ОУН як організаційний референт в Рудеччині біля Самбора. В Рудецькій волості працював я як секретар. А коли наблизився більшовицький фронт, я дістав наказ від проводу ОУН забрати всі важливі документи, печатку волості, а також всю валюту, яку волость мала, і мав з'явитись до теренового провідника Старого в Бірчанському районі в Добромилі.

Забираю все призначене майно, навантажую на віз і прямую з валками біженців до Добромиля. Приїхавши до Добромиля, скоро налагодив контакт з провідником Старим. Перебув я кілька днів в Добромилі, а потім провідник Старий призначає мене до боївки Чорного, яка оперувала в Бірчанському районі. На другий день по зв'язку прибув я до села Грушівки, де кватирувала боївка Чорного. Там я мав чекати дальшого наказу.

Наші великі з'єднання УПА опинились в Карпатах. Більшовицька армія посувалась на захід, тому УПА мусила вести чоловий бій з нею, щоб пробившись через фронт залишитися в тилу, на своїй землі. Більшовицька армія була виснажена постійними боями з німецькими з'єднаннями. Наші частини вдарили на їхню першу лінію і з малими втратами пробились на зади більшовицького фронту. Більшовики посунулись вперед.

Наближалась зима. Наші з'єднання УПА не були готові до боротьби з більшовиками, тому головне командування УПА дало наказ розчленувати з'єднання на малі частини, розкинути їх по терені, щоб перебути зиму, і чекати дальших наказів.

Головне командування УПА готувало нові методи боротьби проти більшовиків — партизанську тактику. Багато частин було розташовано по селах, де теренова сітка ОУН заздалегідь подбала про те, щоб в разі небезпеки ті частини могли схоронитись. В той час найінтенсивніше працювала теренова сітка ОУН, в якій були молоді дівчата і хлопці, а також старші жінки і чоловіки. Підлітки також не дармували — зносили зброю та переховували її у своїх криївках. Тут слід підкреслити, як то за короткий термін в лихий час більшовицького поневолення, а відтак і німецького, на Лемківщині відродився дух національного почуття. Не дивлячись на вік чи стать всі лемки стали до боротьби з відвічним ворогом України — більшовицькою Москвою. В цьому треба віддати належне інтенсивній праці теренової сітки ОУН.

Наближалася зима. 15 грудня 1944 року впав великий сніг, такий, що сягав до пояса. В терені було тяжко рухатися, але не зважаючи на це, зв'язок між сіткою ОУН і УПА був нерозривний. Зима заказувалась дуже острою. Вітер завивав, за снігом не можна було нічого перед собою бачити. Наближався Свят-Вечір. Селяни, як водиться, за нашим українським звичаєм, інтенсивно готувались до свята. Природньо, що кожна родина хотіла, щоб повстанці, які були в даному селі, святкували разом з ними.

Не зважаючи на те, що більшовицький фронт посувався далеко на захід, позаду ще швендяли якісь частини червоноармійців і НКВД.

Мені довелось перебути цю зиму з вістуном Соколом у домі його батьків, в селі Малява біля Бірчі. Його два молодші брати побудували криївку в хаті, де нам двом було добре схоронитись. Криївка була побудована в розі кімнати, і було вирізане віко з підлоги, яке можна було з внутрішньої сторони замкнути. На тому віці стояла шафа. В сусідній хаті був пункт зв'язку сітки ОУН, так що ми мали відомості з терену про дії УПА і ОУН. Не раз треба було просидіти в криївці цілий день, бо в селі були люди з НКВД. Не раз ми виходили з криївки, озброєні пістолями і гранатами, мали змогу говорити з червоноармійцями і навіть з НКВД. Ми могли також довідатися про мораль червоноармійців та їх ставлення до комуністичного режиму.

Понурі дні в криївці проходили дуже поволі і похмуро. Світла не було, лише маленький продих іззовні. Спати не хотілось, бо було спання досить — не раз сидимо. В голові снувались різні думки — про родину, про друзів, з якими проводив я молоде життя. Чи ще живуть? Напевно багато з них загинули по більшовицьких тюрмах, а деякі — в рядах УПА, в боях за Вільну Україну. Також не покидали мене думки про перспективи нашої боротьби, про можливість здобуття самостійної країни без зовнішньої допомоги, бо до цього часу провід ОУН і УПА розраховували на власні сили. На допомогу західних держав не можемо сподіватись, бо ці держави стали союзниками СРСР. На різку зміну світової політики також не можна розраховувати.

Село Малява було дуже свідоме. Такою ж була і родина Бачиків. Їхня мати була полькою, але виховала дітей в патріотичному дусі української землі. Два сини були в другій дивізії і ще за більшовиків були членами ОУН; доня була зв'язковою куща. Сидячи в криївці, чекали ми, коли буде триразовий стук до підлоги. То ми знали, що в селі спокійно і ми можемо вийти на поверхню вдихнути свіжого повітря. Мати Сокола тим часом готувала вечерю, яку ми з ним смачно з'їдали, бо сидячи цілий день в криївці, були досить голодні.

Одного вечора сидимо ми за столом. Вбігає молодший брат до хати і каже нам:

— Будьте уважні, бо біля третьої хати від нас є підвода НКВД.

Я кажу йому:

— Піди і довідайся, скільки їх там є.

Хлопець метнувся з хати, а за короткий час прибігає і каже:

— Там їх є шість.

— Ну, друже Сокіл, відвідаємо тих бандитів та прочистимо наші автомати, а то зовсім заржавіють.

Сокіл радо погодився на мою пропозицію. Він мав добрий вишкіл в Українській Дивізії, а також був учасником бою під Бродами.

— Підемо зліквідуємо тих бандитів. Вони, напевно, досить напились української крові, — сказав Сокіл.

Укладаємо план: наперед зліквідуємо вартового, а з рештою вояків дамо собі раду. Снігова завірюха сприяє нашій акції. Сніг скрипить під ногами, але під свистом сильного вітру не можна нічого ані бачити, ані чути. Мати Сокола тремтить і просить нас, щоб ми були обережні.

— Хай вам Бог помагає, — сказала старенька.

Вискочили ми з хати, мов леви з клітки, бредемо досить великим снігом, майже до пояса. Я йду попереду, Сокіл за мною. Просуваємося обережно поза хатою, підходимо близько до вартового. Він, закутаний в клапаню, обкурений снігом, має вигляд Діда Мороза, лише видно, що рухається. Підходимо ближче, чекаємо, коли ватовий наблизиться до нас. Раптом Сокіл вискакує із-за рогу хати, кидається на вартового, ловить його за горло так, що той не має змоги зойкнути. Решта його товаришів в хаті розгулялись і навіть не мають в думці, що їх чекає несподіванка.

Коли ми впоралися з вартовим, Сокіл забрав його автомат, і ми вдвох підійшли до вхідних дверей хати. Чуємо сміх енкаведистів. Стаємо по обох боках дверей, я відкриваю двері і командую їм:

— Руки догори!

Один з них хотів кинутися за автоматом, але бравий Сокіл, що стежив за кожним рухом, пускає чергу зі свого автомата, і енкаведист валиться на землю мертвий. Другий був поранений, інші піднесли руки догори. Я наказав їм лягти на підлогу і дати руки назад. Вони, перелякані, полягали на підлогу, мн забрали їхню зброю і я наказав їм стати під стіною.

— Чи ви знаєте, хто ми є? — питаю їх.

— Так, ми знаємо. Ви є "бандеровци", які воюють за "самостоятельную" Україну. Ми чули, що вас є "много".

— Так, — я сказав, — нас є 50 мільйонів. Так, ми боремося за Самостійну Україну.

Пізніше один з них заговорив українською мовою:

— Я є українець.

Потім він тремтячим голосом запитав, що ми будемо з ними робити.

— Ми вас не будемо вбивати, — сказав я. — Ми вбиваємо тільки тих, які є проти нас, які вбивають наших невинних людей. Скажіть своїм товаришам, що ми не є бандити, як вам кажуть ваші зверхники-більшовики. Ми є вояки Української Повстанської Армії. Ми боремося за Самостійну Україну, ми проти Сталіна і Гітлера, ми проти фашистів і більшовиків. Ми хочемо мати свою державу — Вільну Україну. Ми захищаємо своїх батьків, свої родини, свою рідну землю. Ми вас вбивати не будемо.

— Беріть що хочете, беріть все, що є в тачанці, — сказав один з них.

Обидва молодші брати Сокола, які слідкували за нашим рухом, бачили, що ми вже впорались з енкаведистами, і скоро спорожнили тачанку. Здобуто п'ять автоматів, п'ять пістолів, багато амуніції і дві скриньки американських консервів та багато інших речей. Я сказав, щоб енкаведисти спокійно спали, а завтра розповіли своїм товаришам про приємну зустріч з українськими повстанцями.

— Ми все розкажемо про вас та вашу армію.

Після вдалої акції ми йдемо назад до своєї квартири. Сокіл задоволено потирає руки, що ми без труднощів здобули так багато трофеїв. Повернувшись, досить втомлені нашою експедицією, ми полізли назад, до нашої "квартири" на відпочінок.

Зима була дуже завальна. Здавалось, що ми вже рік сидимо в тій ямі. З великою нетерплячістю чекаємо, коли вже та груба біла плахта зникне з поверхні землі, коли командування дасть наказ збиратись на означені пункти і стати до боротьби з відвічним ворогом України — більшовицькою Москвою. Московські війська вже посувались під Берлін.

Довідуємося, що Москва вже встановила границі, лінію Керзона, новий кордон поміж Радянським Союзом і Польщею, себто, західні частини України було віддано Польщі. Хоч польський маріонетковий уряд дуже радо прийняв жест Москви, але не був в силі опанувати ті терени, бо на тих теренах діяли ОУН і УПА. Так що від 1944 року українське населення не платило жодних податків, бо там була українська адміністрація.

Наближався місяць березень 1945 року. Товстий шар снігу почав зникати з поверхні землі. Заповідалась гарна весна. Кожний день приносив щось нове. Більшовицька лінія посунулась далеко на захід. А ми з Соколом сидимо у нашій малій камері і плетемо байки. Часто вже й не маємо про що говорити, лише слухаємо, коли буде триразовий стук по підлозі — значить є щось нового, бо два молодші брати Сокола вели інтенсивну розвідку. Коли в терені було спокійно, ми виходили на Божий світ, щоб вдихнути свіжого повітря. Тішило нас, коли ми бачили, що скоро зазеленіє ліс, в якому будуть формуватися українські збройні сили УПА. Хоч більшовицький фронт посунувся вже далеко на захід, але по селах ще швендяли якісь частини червоноармійців та НКВД, які були призначені на зади фронту. Але надходила весна, а з нею і нові сподівання на боротьбу.

В РАЙОНІ "ХОЛОДНОГО ЯРУ"

Треба нам було завжди бути обережними. Отже, більшість часу сиділи ми в криївці. Одного гарного березневого дня (не пригадую дати), під вечір, довідуємося, що головне командування УПА покликає до служби всіх вояків розчленованих відділів, що мають з'явитися на означені їм місця. Виходимо з криївки. Мати Сокола приготувала вечерю. Вікна у них завжди були заслонені. По селі бігали підлітки і провадили розвідку, так що ми могли спокійно повечеряти. Не встигли ми скінчити вечерю, як молодший брат Сокола приводить до хати зв'язкового, який приносить "штафету" (тайний наказ) для надрайонового провідника Старого, яка сповіщала:

— Друже Яр (то було моє псевдо), разом з командиром Кулею, ви маєте зголоситись до сотенного Громенка на бунчужного сотні. Громенко кватирує в селі Брижава.

Це село було досить велике і дуже свідоме ще за польської окупації. З лівого боку простягався невеликий ліс, який сягав майже до Сяну. З західного боку досить глибокий яр сполучався з делягівським лісом, так щотам було безпечно сотні кватирувати. Сотенний Громенко після зими, яку перебув у Карпатах, був призначений командиром відтинку і мав перейти в Холодний Яр, щоб там організувати нову сотню. Громенко прибув до четвертого району з чотою Залізняка.

З наказом одержуємо кличку, за якою маємо дістатися до сотенного Громенка. Наказ дуже нас потішив, бо вже нарешті вийдемо з темниці, в якій набридло нам бездіяльно сидіти. Будемо насолоджуватися природою і свіжим повітрям.

Сніг вже майже стопився, була велика хляпанина. Хоч до Брижави було недалеко, але дорога була довга, бо йти треба було полями або польовими доріжками, де чорнозем тягнувся за обуттям.

Ще одну ніч треба було просидіти в криївці. По вечері до пізньої години провели ми розмову з мамою Сокола, а опісля влізли до темної "кімнати". До ранку ми обидва майже не спали, в голові снувались різні думки: організація великих відділів УПА, тяжка боротьба з більшовиками, а найгірше — доля нашого народу, який усвідомлює свою мету та включається до спільної боротьби.

Нарешті дочекались ми ранку. Наші розвідники бігають по селі та стежать за рухами більшовицьких вояків. Мати Сокола приготувала сніданок і стукає три рази до підлоги, що можемо виходити. Нараз віко до нашої темниці відчинилось, і ми знову побачили Божий світ. Наші розвідники повідомляють, що в селі спокійно. Ми зі Соколом вилізаємо до кімнати, випростовуємо руки й ноги, бо цілу ніч сиділи ми скулені (криївка була мала, щоб можна було випростатися).

Снідання для нас вже стояло готове на столі. При сніданні радимося, в який час було б нам найкраще вирушити до Брижави. Більшовицькі частини рухалися дорогами, а нам треба було йти навпростець, обминаючи небезпечні місця та уникаючи небажаних зустрічей. Я дав пропозицію, щоб ми затрималися ще, бо під вечір в той час було б іти найкраще. Сокіл зі мною погодився. По сніданні весь час до полудня провели ми в хаті. Сонце ще цілий день своїм промімням освічувало Божу природу і поволі ховалося за горами.

— Нам вже час у дорогу, — сказав я до Сокола.

Я попрощався з господинею, подякував їй за опіку і вибачився за те, що через мене вона була в небезпеці.

Господиня зі сльозами на очах з нами попрощалася, поцілувала в голову, і останні її слова були:

— Хай вам Бог помагає!

Сина вона пригорнула до грудей, гладила кучеряве волосся, а материнські сльози, мов перли, котились з очей. Вона вже вдруге його благословила, незнаючи, чи побачить сина ще живим, адже боротьба потребує жертв. Під кінець сказала:

— Іди, сину, і не сплями честі своєї нації.

Я вийшов з хати, бо не міг дивитися на цю жалібну сцену.

Запасовуємо ремені, перевіряємо свої автомати і виходимо з хати. Заходимо в потік, що вів до села Липи, а відтак наліво, до села Брижави. Відійшли ми вже частину дороги, а бідна мати Сокола ще махала рукою, аж доки могла нас бачити.

Приблизно через годину дійшли ми потоком під село. Нараз почули голос стійкового:

— Стій! Хто йде?

— Свої! — сказав я і подав кличку. Стійковий сказав нам підходити. Ми підійшли. Я сказав, хто ми є, і запитав, де є квартира сотенного Громенка.

— Оттам, в тій хаті, — стійковий показав рукою на хату.

Підходимо під квартиру Громенка. Знову нас затримує вартовий, що був біля квартири сотенного. Я кажу кличку, кажу, що ми по зв'язку до сотенного Громенка, стукаю до дверей і чую голос:

— Заходьте.

Відчиняю двері. За столом сидить невеликий чоловічок (хоч і я не був багато більший від нього) з рижим кучерявим волоссям. Він ніяк не виглядав мені на командира сотні. Однак, я стою на струнко, доповідаю про свій прихід і передаю "штафету" від провідника Старого.

Громенко вже знав про мій прихід, ми познайомились, і я представив йому вістуна Сокола. Сотенний попросив нас сідати. В короткій розмові ми обмінялися думками про ситуацію. В той час господиня попросила нас до вечері. По вечері сотенний призначив Сокола до чоти Залізняка, а ми обидва лишилися на квартирі.

Сотенний запропонував відпочити. Господар приніс в'язку соломи і розклав на долівці. Ми розстелили намети і скоро заснули. Після трьохмісячного сидіння в криївці першу ніч я міг вільно заснути.

Рано будить нас службовий підстаршина. Я протираю очі, бачу, що вже рано, і не віриться, що я спав вільно в кімнаті. Господар зібрав здолівки солому, а господиня тим часом зготовила сніданок. Після снідання розповідаємо про свої переживання, а опісля обговорюємо організацію сотні Холодного Яру (так називався наш оперативний терен). Розмови на тему організації сотні були досить конструктивні. Хоч в деяких справах наші погляди були розбіжні, але всі ті розбіжності доводили до одного пункту. На перший погляд, Громенко видався людиною з великим організаторським хистом. Був він спокійної вдачі, але мав військовий підхід до справ. Наші розмови були різні, але наші думки збігались до одного — треба захищати рідну Україну.

Ранок був дуже гарний, заносилось на чудовий день. Золоте коло сонця кіщало свої золоті промені на солом'яні хати Брпжави, а поміж хатами снували гуртки українських повстанців. В селі також був кущ теренової сітки ОУН, де проводилися різні курси, які були потрібні УПА.

Під час нашої розмови увійшов до кімнати чотовий Залізняк і зголосив, що чота готова до наказу. Сотенний подякував, і Залізняк відійшов. Село було розташоване біля лісу, а з другого боку до лісу вів глибокий яр, тому було досить безпечно тим яром відходили в ліс. Громенко встає і каже до мене:

— Ну, друже Соколенко, підемо оглянемо наше військо.

Чота Залізняка мала 60 вояків, трьох підстаршин і одного старшину. Були вони в різних військових одностроях, а їхні молоді обличчя виказували гордість, що вони зі зброєю в руках можуть боротися за свою поневолену Батьківщину.

Ми з Громенком підходимо ближче до відділу.

— Слава Україні! — привітався Громенко.

— Героям слава! — відгукнулось вояцтво, і голоси неслися ген-ген далеко в ліс і мов повторювали:

— Україні…їні…їні…

Селяни та підлітки, що бігали навколо відділу, приглядались й казали:

— Це наше військо!

Після спочинку сотенний кількома словами промовив до вояків:

— Друзі вояки Української Повстанської Армії! Ви обрали тернистий шлях визвольної боротьби. Ця боротьба буде кривава і тяжка. Будьте готові на все, навіть і на смерть. Будьте горді, що можєте зі зброєю в руках стати до оборони свого народу. При цій нагоді хочу вам представити ше одного командира, друга Соколенка. Друг Соколенко буде вашим опікуном і батьком, всі розпорядження будуть виходити чєрез нього від мене. В усіх справах старшини і підстаршини будуть звертатися до нього. Друже Соколенко, тепер ваше слово.

Я підходжу до відділу, вітаю вояків:

— Слава Україні!

— Героям слава! — відгукнуло вояцтво. Даю спочинок і кількома словами до них звертаюсь:

— Друзі вояки Української Повстанської Армії! Провід ОУН призначив мене на пост бунчужного до сотні командира Громенка. Маю надію, що скоро наша сотня збільшиться на заклик проводу ОУН. Вірю, що серед нашої молоді буде патріотичний відгук і ряди нашої сотні будуть поповнені. При допомозі вишколених старшин і підстаршин ви одержите знання та бойову практику і станете гідними вояками УПА.

По слові наказав я воякам розійтись до їхніх занять. По розході Громенко познайомив менез чотовим Залізняком.

В селі був великий рух. Селяни приготовляли господарське приладдя, а в лісі відбувалися військові вишколи. Де-не-де було чути поодинокі крісові постріли, мабуть, польських шовіністичних банд, які нападали на українські села.

Провід ОУН дав наказ, щоби по селах організувати самооборонні відділи, які могли б протистояти нападаючим польським бандам. До самооборони вступали переважно старші чоловіки, їх вишколювали підстаршини УПА. Кожний член самооборони мав зброю, щоб в разі нападу зміг скоро стати до оборони.

До УПА стали приходити добровольців велика кількість. В короткий час ми вже мали другу чоту, яку очолив друг Чайка. По терені швендяли більшовицькі частинн, що повертались з фронту, так що часом наші відділи мусили вступати з ними в бій, хоч ті частини не дуже радо хотіли стрічатися з відділами УПА. Вони, як приходили до села, то одразу питали, чи є тут відділиУПА.

Терени Західної України (Холмщина, Ярославщина, Перемищина і Лемківщина) були цілковито опановані сіткою ОУН-УПА.

За короткий час наша сотня перевищила двісті вояків. Тут стояло перед нами питання не кількості вояцтва, але якості, яка є важливим фактором боротьби.

Ми зі сотеним укладали плани стратегічного вишколу для наших вояків. Якось сотенний звернувся до мене:

— Друже Соколенко, яка ваша думка про наших вояків, чи є в них дійсно ідея, за яку вони готові стати до боротьби, чи їм заімпонувало військо?

Я замислився, а по хвилі відповідаю:

— Сотенний, ви поставили влучне питаніія, над яким ми повинні задуматися. Ми ще не мали чолового бою з ворогом, де б ми могли побачити їхню ідейність.

Сотенний каже, що хоче скликати старшин і вияснити становище. Він хочє дати змогу всім воякам подумати, чи вони готові ризикувати своїм життям у боротьбі проти ворога.

По кількох тижнях нашого постою в Брижаві вирішили ми перейти у Волю Володську. Село було невелике за числом родин, але ідейне. Розташоване воно було на узгір'і, навкруги оточене лісом, а недалеко в долині виблискував сріблястий Сян, який відмежовував наші оперативні терени. По другому боці Сяну переважно були мішані села, але після приходу більшовиків українські родини мусили покинути свої господарства і перєйти на цей бік Сяну, бо поляки на ннх нападали і мордували.

Сотня розтаборилась у Волі Володській. Я виставив відповідні забезпечення і після повернув до своєї квартири. Приходжу і застаю Громенка, що сидить за столом, задуманий. Питаю, чому він не спить, а сотенний каже мені сідати. Ми починаємо говорити про ситуацію нашої боротьби. Передбачень на віґшу західних держав проти СРСР немає. Тяжко збагнути світову політику. Може провід знає щось більше? Мені снується в голові: як довго УПА може вистояти у боротьбі без зовнішньої допомоги? А боротьба передбачається затяжна і довга. Я вирішив вияснити цю ситуацію — може хтось з вояків схоче повернутися до своєї родини.

Наша сотня зросла вже до трьохсот вояків. До нашої сотні командування УПА прислало ще одну чоту на чолі з командиром Бартлем. 3 чотою Бартля прийшов сотенний виховник, друг Лагідний.

Рано по сніданні виходимо на подвір'я. Недалеко від нашої квартири на поляні стоять в трьох рядах, мов соколи, украінські повстанці. Коли ми поглянули — аж душа зраділа, як багато нашої молоді добровільно вирішили стати в ряди УПА і боротись за визволення свого народу з-під чужого ярма. Радості не було кінця.

Цілоденні військові вишколи надавали воякам високої боєздатності.

Після денних занятть вояки мали перепочинок. Хлопці збирались у групи, до них підходили місцеві дівчата — було чути сміх і жарти, а в інших місцях почули ми пісню:

Ціле село заповнилось великою радістю. Виглядало так, що вже Україна самостійна.

Службовий старшина зробив збір до вечірнього апелю. Звіт сотенному і молитва "Боже Великий". Після молитви Громенко виступив перед вояками. В нього був серйозний вигляд. Громенко звернувся до вояків:

— Друзі вояки Української Повстанської Армії! Світова ситуація не виглядає сприятливо для нашої боротьби. Захід дуже побратався з більшовиками. В разі поразки, українців будуть виселяти в Сибір, прийде російська мова, буде знищена наша церква, будуть тюрми, буде все по-більшовицьки, по-російськи. Маємо захистити нашу Українську землю! Виглядає, що наша боротьба триватиме ще довгий час, бо це залежить від світової політики. Якщо хтось із вас думає, що не витримає тієї тривалої боротьби і хотів би повернутися до своєї родини, прошу виступити вперед.

Настала гробова мовчанка. Я приглядався, як вояки споглядали один на одного. По кількох хвилинах мовчанки ніхто не виступив, ніхто з них не хотів покидати рядів УПА. Сотенний бачить, що ніхто не виступає, і продовжує далі:

— Друга світова війна закінчилася, але янки продали більшовикам цілу східну і частину західної Європи. Отже, нам треба сподіватися на власні сили, і я бачу, що ви всі вибрали собі справу і розумієте, що готові ризикувати своїм життям в боротьбі за Україну. Ми мусимо бути готовими на гірші часи. Провід планує боротьбу на довший час, а наказ проводу — будувати землянки для магазинування харчів, зброї і амуніції, а також для підземних лікарень. Передбачаю, що більшовики будуть кидати проти нас великі сили армїї та НКВД. Нам треба буде практикувати партизанську тактику боротьби. В такій боротьбі важливою є конспірація, якої кожен з нас мусить дотримуватися. Дальші інструкції будуть подані через бунчужного Соколенка і ваших командирів. Щасти нам, Боже! — закінчив сотенний і наказав воякам розійтись.

По кількох хвилинах знову можна було почути гамір і співи по цілому селі. Після розходу сотні старшини лишились на відправу для обговорення дальших планів у деталях. Кожен чотовий висловлював свою думку. Мені був наказ:

— А ви, друже Соколенко, виготовите плани для кожної чота.

Всі ми розійшлись на свої квартири. На другий день скликаємо старшин. Сотенний подає їм свої плани до узгодження — в яких місцях будуть побудовані землянки, щоб чотові підібрали відповідне місце і рої, які б мали будувати ті криївки. По селах ішов інтенсивний вишкіл самооборонних відділів. Теренова сітка ОУН мала свої заняття.

В селі Воля Володзька кватируємо вже кілька днів. Однієї ночі прибув до села зі своєю боївкою СБ (служба безпеки) провідник Карло. Він поінформував нас про ситуацію в інших теренах та про події в світі, бо був завжди в тісному зв'язку з проводом.

Наступного дня чотові підбирали вояків, які знали добре терен і найбезпечніші місця, де можна було б побудувати криївки. Найбільша відповідальність була на ройових, які мали допильнувати такі будови. В цій роботі помагала нам місцева сітка ОУН.

На Закерзонні почали шаліти польські банди. Деякі села були приготовані відбити такі напади — там були вишколені самооборонні відділи — а деякі села не мали ще таких відділів, але люди в селі постійно були на сторожі. Підчас нападу всі селяни виходили в ліс, де були самооборонні відділи. Зони були підпорядковані командирові сотні УПА в час акції, але практично вони підлягали тереновому проводові ОУН і мали свого командира.

Щодня наша розвідка приносила нові відомості з терену. Були чутки, що поляки готують вивіз українського населення. Селянство було в паніці, бо люди не знали, що робити. Провід дав наказ, щоб селяни протистояли тому насильному вивозові. Мала частина самооборонних відділів не могла протистояти ВП (Військо Польське). Коли стійкові бачили, що ВП наближається до села, то селяни втікали до лісу.

Таких випадків траплялося дуже мало, бо польське командування не дуже радо посилало своє військо в терен, тому, що всі терени були опановані УПА. До деяких сіл поляки висилали переселенчу комісію під охороною війська. Ця комісія намовляла селян на добровільне переселення, бо їм "бандерівські банди перешкоджають у мирному житті". Але наші селяни не вірили в польську пропаганду і не погоджувались на добровільний виїзд з рідної землі.

Головнокомандування УП А дало наказ ліквідувати такі переселенчі пункти. На терені четвертого району Холодного Яру цю акцію мала виконати сотня Громенка. В першому і другому районі мала виконати цю акцію сотня к-ра Бурлаки за допомогою сотні к-ра Крилача, а на Лемківщині сотні к-ра Лідика, к-ра Стаха і к-ра Хріна.

В нашому районі така переселенча комісія осадовилась в селі Жогатин. Село було розташоване на узгір'ї, але лісу поблизу не було. Тому наша акція була небєзпечною, бо мусили ми наступати чистим полем, але під охороною ночі для нас було все можливо.

Ніч була дуже лагідна і тепла, в селі до пізньої ночі вояцтво не спало. Громенко наказав мені повідомити старшин, що вранці, о годині четвертій, відмарш в делягівський ліс на денний постін. Я повідомив старшин про наказ сотенного і повернувся на нашу квартиру, де застав друга Лагідного і сотенного, що не спали, хоч на долівці була розстелена солома до спання. Я присідаю до компанії, і ми втрьох обговорюємо нашу акцію на Жогатин. Вже майже ранком ми заснули, аж чуємо, що наш звя'зковий Крик повідомляє, що сотня готова до відмаршу. Ми скоро встаємо, поправляємо свої паси і мундири, виходимо на подвір'я, де стояла на збірці сотня. По звіті машеруємо в делягівський ліс. Підходимо на верх гори і там розтаборюємося. Узгір'я в тому лісі було дуже добре до оборони, а також мало добрі обсерваційні пункти.

Рання пташня збудилась зі сну і своїм мелодійним співом звеселяла Божий світ, а природа заквітчала наші землі так, що можна було втішатися тою красою. Але селяни не дуже втішалися, бо над ними нависла чорна хмара польського переселення, більшовицького майбутнього.

По обезпеченні сотні я повертаюсь до почоту, застаю старшин на нарадах планування акції на Жогатин. Після нарад всі старшини відійшли до своїх частин. Я довго не міг опанувати себе, в моїй голові снувались різні думки, а перед очима просувались картини нашої акції. Було питання: чи зліквідуємо цю переселенчу комісію, яка обезпечена сильним польським гарнізоном. Всі старшини побоювались: чи будемо мати успіх. Це мало бути перше бойове хрещення нашої сотні УПА.

БОЙОВЕ ХРЕЩЕННЯ I ПОДАЛЬШІ БОЇ СОТНІ

Ранок вказував, що в день буде гарна і сонячна погода. Велике золоте коло сонця своїм промінням освітлювало поляну, де відпочивали українські повстанці. В таборі великий рух — одні голились, другі перевіряли зброю, а інші сиділи в гуртах і жартували. Кухарі тим часом приготували снідання. Раптом атмосфера змінилася — закалатали вояцькі їдунки — це всі вояки йшли за своїм сніданком.

Цілий день пройшов спокійно, наші дозорні, що були виставлені на високих деревах, повідомляли про рухи ворога. Ми мали добру розвідку і знали добре про стан ворожих сил і його забезпечення. Сотенний нетерпляче ходив по табору і потирав руки (то була його звичка). Він розмірковував над проведенням акції, де на ньому лежала велика відповідальність більш як за трьохсот вояків, а тим більше, що вони ще в бою не були. По вечері службовий старшина зробив збірку сотні. Перед відмаршем сотенний промовив до вояків:

— Друзі вояки! Цієї ночі наша сотня має ліквідувати польську переселенчу комісію в Жогатині. Покладаю надію на вас і вірю, що справитесь з цим завдання. Коли ми зліквідуємо це більшовицьке польське кубло, то доведемо, що ми маємо силу, і що ворог не повинен господарювати на нашій землі. Будьте хоробрі, слухайте наказів своїх командирів і дбайте про своїх друзів!

Запанувала тиша. Вояки споглядали один на одного. Сотенний дав наказ розійтись, перевірити зброю і бути готовими до відмаршу.

Акція мала початись о 12-тій годині ночі. Від нашого місця постою до Жогатина є відстань біля трьох кілометрів. Час сунувся досить поволі. Кожен з нас чекав того моменту, коли сотня УПА буде важити свої малі сили проти кількісно переважаючих сил ворога. Вояки сиділи гуртками своїх роїв. Одні чистили і перевіряли зброю, інші між собою вели балачки про нашу акцію.

Година дев'ята. Сотенний посилає зв'язкового Крика, щоб той повідомив чотових готуватися до збірки. За кілька хвилин сотня була готова до відмаршу. Переднє забезпечення — чота під командою к-ра Чайки, за чотою сотенний почот, відтак друга чота під командою к-ра Бартля, і на задньому забезпеченні чота Залізняка.

Виходимо з лісу один за одним, потоком машеруємо в бік Гути, минаємо те село, йдемо біля села Явірник Руський. В глибокому потоці лише чути шелест кроків машеруючих вояків УПА.

Золотий місяць освічує нам дорогу, мов додає нам відваги до великого діла і віщує, що ми переможемо. Вже близько. Минаємо Явірник Руський і щохвилини, мов хто тягне магнітом, зближаємось до нашої мети. Нараз наказ сотенного:

— Розсипною!

Вояцтво, мов хтось потягнув шнуром, зайняло розсипні позиції. Мусимо підходити обережно. Стрибками підсуваємося найближче до ворога. Хоч було дуже місячно, але нам вдалось підійти близько під ворожий табір.

Нараз чуємо крісовий постріл з ворожої сторони. Мабуть, нас помітили.

— Вперед! — наказ сотенного. Вояки щосили побігли вперед,

— Вогонь! — знову наказ сотенного.

Заклекотіли наші кулемети. Ворог відповів нам тим самим.

Наше розкотисте "Слава! Вперед!" змішалося зі скорострільним вогнем. Наші вояки вдерлися в середину ворожого табору. Спанікований ворог, що не сподівався нашої атаки, втікав в напрямі села Кузьмини, залишаючи на місці постою всі запаси амуніції, зброї, харчів та медикаментів. Ми мали великий успіх, бо без втрат зліквідували переселенчу комісію, подібну до якої ворог більше не відважиться висилати на наші землі. Очистивши ворожі становища, забираємо здобуті трофєї і повертаємо на свої місця постою.

В марші я перевірив сотню, бачив, яке моральне задоволення було у вояків. Я переконався, що вони хоробро виконали свої завданя. Ще більш задоволені були старшини, які перед акцією побоювались за боєздатність вояків. Які втрати мав ворог, ми не знаємо, але бачили багато крові на землі. Наша акція була не тільки доказом боєздатності наших вояків, але також великою моральною підтримкою для місцевого населення.

Згодом наша розвідка дістала вісті, що по цілій Польщі говорять, що бандерівці оперують великими силами і мають добре вишколену армію. Від того часу поляки не відважувалися посилати в терен малі відділи та почали зміцнювати свої гарнізони.

Навіть мала акція проти поляків, в якій брала участь невелика група вояків УПА, в очах ворога була перебільшена чисельно до тисяч. Це дуже страхало не лише поляків, але і більшовиків.

Ходили також вістки, що УПА — це якесь невидиме військо. Вони з'являються в одному місці, за кілька хвилин зникають, а потім з'являються в іншому місці. Подібні акції відбувалися на терені цілого Закерзоння, де бойові частини УПА виказували великі партизанські здібності.

В Перемищині сотні Бурлаки і Крилача напали на більшовицький гарнізон в Пікуличах і цілком його знищили, звільнили німецьких війсковополонених. Багато з них залишилося в рядах УПА. Про сили ворога УПА мала інформацію від розвідки ОУН, яка діяла досить інтенсивно, а навіть і від поодиноких поляків. Натомість, поляки і більшовики не мали такої розвідки і не знали які наші сили, і де ми оперуємо. Коли на нашому оперативному терені четвертого району Холодного Яру, де оперувала сотня Громенка, поляки стягли великі сили для проведення облави по лісах, в той час наша сотня виконала акцію в місті Дубецьке за Сяном. Здобули місто, розбили пошту, в'язницю та звільнили багато в'язнів, а між ними і українців.

Сотня без втрат повернула на свої оперативні терени. Ворог шалів від того, що він робить по лісах облави, а УПА в них за плечима виконує акції на їхніх власних теренах.

В КУРМАНИЦЬКИХ ЛІСАХ

За наказом вищого командування УПА цілий курінь Перемищини мав зійтися в курманицьких лісах на відправу старшин. Був це гарний погідний день 16 червня 1945 року. Наша сотня закватирувала в селі Гута. Село було видовжене в яру поміж комплексами лісу з обох сторін, так що сотні було безпечно кватирувати. Після обіду сотенний скликав старшин на відправу, повідомив про наказ вищого командування УПА підготувати вояків до рейду в перший район, де оперувала сотня к-ра Бурлаки. В цей гарний погідний день сотня під вечір вирушила в рейд.

Золотий місяць присвічував нам дорогу. Ми залишшш свій оперативний терен і попрямували в перший район. Біля півночі прийшли в третій район, де оперувала сотня Крилача, минули село Семушову, відтак Тиряву Сільну і під ранок дійшли ми до означеного місця, де на нас вже чекали сотня Бурлаки, сотня Крилача і сотня Яра. Приємно було зустрітись і познайомитись зі старшинами інших сотень та обмінятись спільними думками і переживаннями тощо.

Курманицький ліс наповнився життям і радістю, бо перший раз тут зібрався куріньУПА. По цілонічному марші сотня Громенка подалась на відпочинок. Всі забезпечення і застави зайняли сотні Бурлаки і Крилача. Протягом дня командний склад куреня мав відправу. По відправі командир Бурлака запропонував, щоб курінь закватирував в селі Курманичі.

Почало сутеніти. Курінь вирушив до села. Селянство, побачивши вояків УПА, дуже ввічливо нас вітало. Люди просили завітати до їхніх хат.

Село було дуже велике і свідоме. Ми розмістилися в ньому досить добре. Селяни цілу ніч не спали, пишалися своїм військом і його силою. Поляки не думали, що під їхнім носом закватирував курінь Прута. А в селі радощам не було кінця — цілу ніч господині поралися біля печей, а малі підлітки бігали від хати до хати та приглядалися до вояків.

Господині приготували нам снідання, а дівчата, гарно повбирані, допомагали матерям частувати дорогих гостей. Біля обіду варта повідомила, що за якийсь кілометр від села польські кадети в кількості 50 старшин косять сіно. К-р Бурлака вислав чоту командира Ваньки, щоб їх забрати в полон. Ця група кадетів і не думала, що їх може стрінути така несподіванка. Вони поскидали пояси, верхній одяг, бо була спека, і навіть не виставили варту. Командир Ванька з чотою їх оточив.

— Руки вгору! — крикнув чотовий. — Не відважтеся брати зброю до рук. Підходіть з руками догори до мене.

Підхорунжаки ще ніколи не бачили вояків УПА, лише знали про них з оповідань. Вони зі страхом піднесли руки догори, а їх дуже скоро оточили вояки УПА. Наші забрали вісім повозок, шістнадцять пар коней, зброю, амуніцію і все, що вони мали з собою. Чота Ваньки з тріумфом повертає до села, і під охороною вояків УПА входять залякані польські "богатери". Вони побачили, що в селі так багато вояків УПА, та ще більше набралися страху, не знаючи, що ми з ними будемо робити.

Ціле село було заповнене УПА. Виглядало збоку, що нас там були тисячі. Ті польські "богатери" з острахом поглядали один на одного. Був то час обідньої перерви. Наша чемність вимагала гостинності. Несподіваних гостей треба було почастуватн. Наші вояки виявились здисциплінованими: як проходили біля старшин, віддавали честь. На наших гостєй робило це добре важливе враження. Вони щось поміж собою тихо говорили. Були це молоді офіцєри, які ще не нюхали крісового пороху і виглядали, як безвинні ягнята.

На велику для них несподіванку, наші кухарі приготували партизанський обід (не пригадую що). Командир Ванька каже їм брати свої щунки і підходити по обід. Кадети споглядали один на одного, не знали, що їм робити, бо не сподівалися такої гостинності. Очевидно, що їхні запасові американські консерви може і були смачніші від партизанської зупи, але було видно, що вони були задоволєні. По обіді вони знову посідали в купку, мов застрашені ягнята, і думали, що далі з ними буде.

Наш виховник Зорян, високий стрункий, гарної вдачі чоловік, стиснув свій пас, закинув через рамено автомата і підійшов до них. Вони побачили, що старшина УПА підходить до них, зірвались на рівні ноги і стали на струнко. Зорян наказав їм "Спочинь", запитав їх, чи вони розуміють українську мову. Один з них відповів, що не дуже добре. Зорян промовив:

— Старшини польської армії, ми знаємо що про нас вам говорять ваші зверхники. Вони кажуть, що Українська Повстанська Армія — це банди, які мордують невинне польське населення, палять польські села і т. п. Гадаю, що ви мали змогу пізнати і довідатись, що УПА не є банда. Як ви бачите самі, ми є здисциплінована армія. УПА не мордує польське населення так, як вам нас представляють. УПА карає лише тих, хто має провини супроти нас і нашого безборонного населення. Ми не боремось за здобуття Польщі, а боремось за Українські Землі і за Українську Самостійну Державу! УПА і ОУН готові співпрацювати з польським народом і разом боротися проти нашого спільного ворога Москви, бо ще короткий час — і ви пізнаєте, хто то є більшовики, що вони вам несуть таке саме поневолення, яке принесли Україні. Про те ви довідаєтесь пізніше. Не дайте себе заманити в пастку, не вірте своїм більшовицьким брехунам. Якщо ви любите свою Батьківщину, включайтеся у визвольну боротьбу спільно з поневоленими націями. УПА не воює проти польського народу, але воює проти більшовицького імперіалізму. Ви будете звільнені. Перекажіть своїм землякам, хто ми є і за що ми боремось!

На обличчях підхорунжаків було видно усміх і задоволення. По тій патріотичній лекції виховник роздав їм летючки і відозви польською мовою до польського населення.

— Під кінець хочу вас попередити, щоб ви не брали те за бандитизм. Як бачимо, ви гарно убрані, оснащені доброю зброєю, бо вам допомагають американці. УПА спирається лише на свої власні сили і на сили свого народу, тому наші вояки замінять ваші мундири, які нам пригодяться, а ви, як повернетесь до своїх частин, то дістанете нові.

Підхорунжаки всі відповіли:

— Проше бардзо.

Наші вояки вже назбирали в селі старих убрань, які були навіть подерті і полатані, принесли і подали підхорунжакам. Ті скоро почали перебиратись, а після, як вони перебрались, настала велика комедія. Вони ходили в тих обдертих і полатаних убраннях і співали:

— З тилу лата, з пшоду лата — так вигльонда польскі демократа!

А наші вояки дивилися збоку, як на цирк. Тоді підступив до них сотенний Бурлака і жартом сказав:

— Бачимо, що вам сподобались партизанські уніформи. А всі вони відізвались:

— О, бардзо!

— Панове офіцери, ми вас звільняємо. Хто з вас хоче повернутися до своїх частин, то може це зробити. А хто з вас хоче вступити до АК (армія крайова), ми вам дамо зв'язок.

Підхорунжаки були захоплені такою пропозицією, радились між собою, але казали, що радо би вступили до АК, але тоді їхні родини будуть в небезпеці. А про те, що вони від нас довідались, обіцяли переказати своїм друзям і своєму народові. Відходячи, поляки дуже дякували за гуманність і пошану, міцно стискали всім нам руки, вдаряли до дашка шапки. Потім вони задоволено відійшли. Тут ми зробили дуже велике діло — кращої пропаганди не могло і бути. Підхорунжаки, коли прощались, казали:

— Ми бачимо, що УПА є джентльмени.

Наші вояки були задоволені, бо майже ціла чота дістала нові мундири і взуття.

Нашій сотні надзвичайно приємно було гостювати в першому районі, але з жалем треба було повертати на свої оперативні терени, бо там почали шаліти польські банди. Командир Бурлака ще раз скликав командний склад на коротку відправу, де було уточнено намічені плани.

По вечері сотні почали розходитись до своїх оперативних теренів. Ми попрощались з мешканцями села Курманичі, подякували їм за гостинність. Селяни просили, щоб ми ще колись до них заходили.

Літня ніч була пречудова, місяць присвічував нам дорогу, лише було чути шелест крокуючих українських повстанців. Машерувати один за другим і тримати відстань — наказ командира сотні Громенка. Переднє забезпечення, яке очолила перша чота, пильно стежило за кожним шелестом на переді сотні. Марш був дуже веселий, вояцтво в доброму гуморі посувалось вперед. Нічний марш в незнаному терені був для нас не важкий, бо мали ми вояків з цих місцевостей, що знали кожну стежку в лісах. Нам було дуже легко перекидатися з одного терену в другий, тому і ворогові було тяжко слідкувати за рухами УПА, бо повстанські відділи з'являлися в одному місці і в момент зникали без сліду.

Щоб дійти в четвертий район, нам треба було машерувати цілу ніч, і то форсовим маршем. Біля півночі прийшли ми до села Тирява Сільна. Сотенний вирішив затриматися на денний постій у селі.

В Тиряві Сильній зробили ми несподіванку. Коли вмашерували до села, тут зараз же зробився рух, селяни нас радо вітали. Кущовий провід, що містився в селі, подбав про наше розтаборення, а також дав нам відомості про дії ворога. Цілий день пройшов спокійно. Селяни дуже раділи, віддавали нам що могли, але, на жаль, не могли ми в них довше гостювати, бо нам треба було відходити в наш оперативний район. Увечері ми попрощалися з селянами і обіцяли, що колись до них іще загостимо.

Тирява Сільна було в гарному положенні, навколо його оточував ліс. А називалося село так тому, бо була там копальня солі, куди і тепер наші селяни з довколишніх сіл приходили по сільну ропу. Опісля сіль виварювали, бо купити не було де. Та не було і грошей, бо на опанованих теренах УПА ніяка валюта не існувала. Так що наше населення було самовистарчальне. Народ тішився свободою.

Зранку прибули ми в четвертий район, затрималися в брижавському лісі. Висилаємо розвідку до села Брижави і Явірника Руського. Розвідка повертає і голосить, що по українських селах шаліють польські шовіністичні банди. Коли сформувався в Польщі уряд, тоді поляки дістали в руки зброю і, в першу чергу, почало виганяти і мордувати наших селян в мішаних польсько-українських селах.

Ані поляки, ані більшовики не могли опанувати тих меж і того терену, де діяла УПА, бо жодної адміністрації не міг запровадити. Користаючись зі сваволі, ті шовіністичні банди вилішали звірства на українському населенні. Українець боявся заговорити своєю мовою, бо зараз же його могли вбити. Найбільше це траплялося в мішаних селах за Сяном, куди частини УПА не мали доброго доступу. Але час від часу ті банди наскакували на українські села і по цей бік Сяну.

Треба було зміцнити кущові самооборонні відділи. Сітка ОУН почала інтенсивний вишкіл самооборонних відділів, щоб в разі такого нападу вони могли оборонити село.

Хоч війна скінчилася для західного світу, а на сході Європи ще гуділи гармати і клекотіли скоростріли. Українська Повстанська Армія вела криваву боротьбу на заході з панською Польщею, а зі сходу з більшовицькою Москвою. Тут не мало значення, хто яких переконань чи визнань, тут треба було всім українцям брати до рук зброю, щоб боронити своє життя, рідну землю, вільну Україну.

По цій стороні Сяну таким бандитським селом була Борівшщя, недалеко від Перемишля. Банди з цього села під покровом МО (міліції обивательської) напали на село Павликому. То було незабутнього січня 1945 року, як під ранок вартовий, що пильнував село, побачив, що з боку Борівниці наближається група людей. Можна було припустити, що то бандитський напад, а в селі ще тоді не було самооборони,

Село було стривожене, чоловіки середнього віку поховались до криївок, які заздалегідь приготували, а старші мужчини, жінкі і діти залишились в селі. Старенький священик вбрався в ризи, скликав селян до церкви і почав правити службу Божу. Польське військо вдерлося до села і почало грабувати що могло.

Бандити вдерлися до церкви, відтягли старенького священика від престолу, здерли з нього ризи, ризами тими вбрали коней, а його прив'язали до коней і так довго волочили по селі, аж доки він не віддав Богові душу, а до того ще й насміхалися, що так виглядає "рускі ксьондз".

Дітей від десяти років і старших замкнули в школі і всіх знищили гранатами.

Це було велике варварське знущання над українським населенням. Подібне мордування зробили польські банди і в селі Грушівці над Сяном, де проколювали малих дітей вилами і викидали через вікна. Не зважаючи на те, що провід ОУН вислав попередження до поляків, напади на українські села продовжувались. Тут вже і дипломатія не допомогала. Треба було почати бойові акції — за будь-яку ціну треба було ліквідувати ті бандитські кубла. Сотня Громенка дістала наказ зліквідувати бандитське кубло Борівницю. Коли вояки довідалися, що буде акція на Борівницю, дуже зраділи, що будуть мати можливість в бою захистити свою рідну землю. Сотня закватирувала в делягівському лісі — звідси ми мали вирушити на село Борівницю. На постої цілий день був у великому напруженні. Вояки укладали свої плани наступу. Наказ сотенного — прочистити і перевірити зброю. День тягнувся якось довго, сотенний ще раз зробив збір, щоб узгодити зі старшинами план акції. Вже почало сутеніти. Я послав зв'язкового Перця, повідомити чотових, щоб вояки були готові до збірки. За короткий час сотенний каже мені зробити збірку до відмаршу. Наказую службовому старшині зробити збірку. За кілька хвилин сотня стояла готова до наказу сотенного.

Я, як звичайно, даю наказ "Струнко" і здаю звіт сотенному. Сотенний підходить ближче і інформує вояків про акцію на Борівницю, яка має відбутися:

— Друзі вояки Української Повстанської Армії, сьогодні вночі ми маємо знищити бандитське кубло Борівницю. Вже досить знущань над нашим народом. Гарнізон маємо спалити до тла. Забороняю знущатися над цивільним населенням, особливо, забороняю вбивати жінок і дітей. В разі потреби у пожежі надати їм допомогу. Далі, село Борівниця є добре озброєне і уфортиковане, бо на місці є охорона. Будьте обережні, тримайте зв'язок, слухайте накази своїх командирів і, в разі потреби, допомагайте один одному. Поранених скоро забирайте з поля бою. Акція має початись о пів на першу годину ночі, а якщо б нас побачили, то треба атакувати.

Машеруємо один по одному. Перша чота на переднє забезпечення, за него сотенний почот, відтак друга чота, а на заднє забезпечення третя чота. Сотня нараховувала двісті двадцять вояків і старшин, була добре озброєна — кожна чота мала вісім кулеметів, десять автоматів, а решта були автоматичні пістолі і кріси, крім того, кожний кулемет мав багато запасної амуніції, і кожний вояк мав по кілька запасних гранат.

Машеруємо вільним ходом, бо маємо багато часу. Переходимо маленькі горбки, малі комплекси лісів і зближаємося до малого ліска, що був поблизу села. Якраз прийшли на час — 00.30. Наказ сотенного: "Розсипною". Скоро перебігаємо ми малу поляну, що ділила село від ліса, і підбігаємо до крайніх хат села.

Нас завважили, і заграв ворожий кулемет. Наші — поки мовчать. Спільний кулеметний вогонь — і вперед, щоб не дати ворогові приготуватись до сильної атаки. Нараз заграли наші кулемети і автомати. Ворог, який не був підготовлений і не сподівався такої акції, запанікував. Кулемети відкрили вогонь. Наші кулеметники вже зліквідували кілька ворожих кулеметних гнізд. Ворогові було тяжко боронитись, бо наші вояки змішались з цивільним населенням, і їм тяжко було зорієнтуватись, в якому напрямі стріляти. Полум'я вогню закидало високо вгору горіючі дахи, загорілось ціле бандитське кубло. Настало справжнє пекло. Ураганний вогонь з кулеметів і автоматів мішався з вогнем палаючих хат. Селяни, що були в гарнізоні, в паніці втікали зі своїх домівок, в чому їм допомагали наші вояки.

В такій акції кожний вояк брав ініціативу до своїх рук, бо накази командирів були зайвими. Незважаючи на це, наше вояцтво справлялось з ворожими кулеметними гніздами дуже спритно, ліквідувало їх одне по другім. Польські "богатери" втікали куди могли. Одне вороже кулеметне гніздо, яке було на верху костьола, тяжко було зліквідувати, хоч їхній кулемет стріляв куди попало, але усе-таки було небезпечно. Наш бравий кулеметник Слива пильно стежив за кожним рухом того кулемета. Біля однієї з палаючих хат він поставив свого "дихтяра" на паркан, примірився, в яке місце найкраще пустити серію. Коли ворожа обслуга кулемета хотіла змінити місце, в той час Слива за однією серією свого кулемета зліквідував те гніздо. Раптом стрілянина втихла.

Всі "богатери" повтікали, лише населення зі страхом і плачем бігало поміж палаючими хатами і не знало, що їм робити. Наш бій був скінчено. Наказ сотенного — відступати, забрати убитих і поранених. Там здобули ми багато зброї, амуніції, яку ті банди мали в запасі. Старшини і підстаршини бігали поміж догоряючими хатами, щоб зібрати вояків до відступу. Відходимо, залишаємо за собою руїну і згарище бандитського польського кубла. Це не була помста, але була то відплатна акція за знущання з нашого населення, була то научка для інших банд, які нападали на наші села. Скільки ворог мав втрат, не було змоги перевірити, а ми мали п'ятьох вбитих і сімох поранених. Це була для нас велика втрата, але вояцтво було задоволене тим, що ми зліквідували найзапекліше бандитське кубло, що наші селяни в тій околиці заживуть спокійно. Це не було лише одне таке польське село, що нападало, їх було більше: Делягова, Кузьмина і Бірча, які також треба було зліквідувати.

Під ранок повертаємо на свої оперативні терени. Вояки на ношах несуть своїх полеглих друзів, щоб поховати на вояцькому цвинтарі біля Волі Володзької. Інші допомагають пораненим. Рано закватировуємо в селі Воля Володзька. Тут викопано п'ять свіжих могил, в яких спочинуть герої Української Повстанської Армії. Ми відчуваємо смуток, що Україна віддала таких героїв, які не жаліли свого життя у боротьбі за волю. Нараз крісові простріли прорізали гробову тишу, і поволі п'ять домовин опускали в могили. Населення всього села пішло віддати шану своїм улюбленим синам. Зі сльозами на очах проводжало їх на вічний спокій.

Сотня відійшла на відпочинок. Село Воля Володзька було на горбку, навколо його оточував ліс, де був добрий стратегічний пункт до оборони вразі несподіваного наскоку ворога. Нижче другої сторони лісу, в долині, над сріблястою рікою Сян, було розташоване село Володж. Населення було дуже свідоме і патріотичне. Була там читальня, школа і гарна церква, яка сріблястою банею віддзеркалювала свідомість села. Село Володж бачило багатьох патріотів і членів ОУН. Вночі до села прибули розвідники з теренової сітки ОУН, повідомили, що в Борівниці поляки мали 75 вбитих і багато поранених.

Поляки почали зміцнювати військові гарнізони в Бірчі і Перемишлі, щоб були готові в разі нападу УПА. Про поведінку вояків УПА поляки говорили дуже гарно:

— Які вони були джентльмени в часі акції!

Після Борівниці польські банди трохи очунялись. Польська Армія Крайова почала нав'язувати контакти з проводом ОУН. Було кілька конференцій і узгоджено плани спільної боротьби проти більшовиків. Зв'язок ОУН був нерозривним з усією Західною Україною, де діяли частини УПА, а також і зі східною частиною України, де діяла сітка ОУН. Провід ОУН мав в підземеллі друкарні, де видавав літературні журнали, різні відозви на багатьох мовах до народів, які були під більшовицькою окупацією. Провідні члени ОУН налагоджували контакти з зарубіжними кореспондентами, навіть були прихильники нашої боротьби і в польскій армії.

ОУН по селах мала свої ланки, члени яких розповідали селянам, чому і за що бореться УПА. Молоді дівчата майже всі були охоплені сіткою ОУН, проходили санітарні та розвідчівишколи. Навіть поляки дивувалися, звідки УПА дістає всі відомості. Старші селяни проходили війскові вишколи: вчилися володіти зброєю, наприклад, кулеметами, гранатами, а навіть і мінометами. На перепочинку вояки теж не дармували: два рази на тиждень сотєнний виховник Зорян проводив ідеологічний вишкіл, пов'язував теперішню боротьбу УПА з боротьбою 1918-20-х років.

Сам Зорян був улюбленцем вояків, він був спокійної вдачі, відданий патріот і член ОУН ще з гімназійних часів, а також і хоробрий вояк. Відтак інші години заповнювали старшини, які викладали теренознавство і партизанську тактику боротьби. Сотня не кватирувала довго на одному місці, завжди перекидалась з одного комплексу лісу до другого, або з одного села до другого. В сотні переважно були вояки з даних місцевостей, але частина була із східних областей України.

Завдання і наказ: — сотням УПА можна було зводити чолові бої з ворогом лише в крайньому випадку, якщо ворог несподівано нападав. УПА мала завдання нищити ворога несподіваними наскоками, де були найкращі успіхи. Коли ОУН і УПА розгортали пожвавлену діяльність на теренах, окупованих Польщею, ворог зовсім не мав жодного доступу на ті терени. Коли поляки висилали свої частини, то вони повертались з великими втратами. Більшовики почали зміцнювати польські гарнізони своїми спецвідділами, що були вишколені до боротьби з партизанами. Щоб не дати змоги зміцнити ті гарнізони, Головне командування УПА дало наказ ті гарнізони зліквідувати. Розвідка, яку вела теренова сітка ОУН, уважно стежила за кожним ворожим рухом, а також за тим, які сили він має в даному гарнізоні. В четвертому районі закріпився такий гарнізон у Бірчі, поміж Перемишлем і Сяноком, до якого лучили інши головні траси. В разі нападу УПА вони б могли дістати скору допомогу, не звертаючи уваги на те, що УПА перед якою-небудь акцією найперше нищить комунікаційні лінії.

НЕСПОДІВАНІ ГОСТІ ЗІ СХОДУ

Наша сотня закватирувала в селі Загути, яке мало дуже добре стратегічне положення, — зі сходу доходило до лісу, на заході простягався потік, яким можна було в разі небезпеки добре відступити в делягівській ліс.

Вночі приходять розвідники з Бескиду зі "штафетою" від к-ра відтинка Рена, що в Бескид прибуло два курені УПА: курінь к-ра Прута і курінь к-ра Різуна. Командир писав:

— Два дні — і ті курені прибудуть у ваш терен. Ви, сотенний, маєте приготувати плани цієї акції, провести докладну розвідку — який стан ворога в Бірчі і Перемишлі. Про Сянок подбає сотенний Хрін.

Сотенний, не гаючи часу, скликав командирів, щоб поділитись з ними веселою вісткою, що за два дні до нас загостять курені з-під сусідської окупації, з якими ми виконаємо напад на Бірчу. Нам треба було виготовити план акції. Ті курені УПА були відомі на східних землях України, і уславились у боротьбі з більшовицькими спецвідділами. Коли більшовицькі частини, йдучи на акції, чули про курені Прута і Різуна, то з місця тремтіли. Склад тих двох куренів був майже зі старшин Червоної Армії, які були загартовані у боротьбі з НКВД. На відправі старшин укладено плани акції, і всі старшини розійшлись до своїх частин з тим, що це була таємниця, щоб вояки не знали, з яким завданням прибули до нас гості.

Наша сотня затрималася на постої до приходу наших гостей. За два дні прибули наші герої зі сходу. Наша застава затримує їхню передню стежу, подають кличку. Наші підпускають їх ближче. Коли вони себе представили, наша застава повідомила сотенного. Сотенний дав наказ їх пропустити. Обидва курені перейшли польсько-радянський кордон в Бескиді на Лемківщину. По кількох днях відпочинку прийшли в терен Холодного Яру, де оперувала сотня к-ра Громенка. 3 вояків тих куренів можна було подивуватись. Всі були вбрані в однострої більшовицької армії, повні життя і веселі, всі мали більшовицьку зброю і були загартовані в боях з більшовиками. В селі зробився великий рух. Нашим воякам цікаво було зустрітись з побратимами по зброї. Так само і нашим селянам було цікаво зустріти і почастувати несподіваних гостей. А що село було замале, то більшість вояків затрималась в лісі біля села, лише сотенний Склак прибув на нашу кватиру. Ми скоро з ними познайомились, стиснули братерські руки і попросили почуватись, як на своїх теренах. Обидва курінні були високого зросту, енергійні і, як ми довідалися, були вони високими старшинами Радянської Армії.

Цілий день пройшов дуже весело і в приятельській атмосфері. Наше населення дуже зраділо, як побачило, що так багато українського війська. Приймали їх чим могли. Молоді дівчата гарно прибрались і були щиро раді гостям. Наші вояки разом з дівчатами зав'язували розмови, де одні другим ставили питання про боротьбу на їхніх теренах. Найбільш всіх цікавило, як ставиться українська еміграція до визвольної боротьби УПА, бо їм на сході ця справа була маловідома. На командній квартирі були виготовлені плани акції. Радості не було кінця, але вже наближався вечір, і наші гості мусіли прощатись з нашими гарними дівчатами і гостинним населенням.

Узгоджено, що курінь к-ра Прута буде атакувати з півночі, а курінь к-ра Різуна — з півдня. До куреня Прута сотенний приділив першу чоту під командуванням Іменного. Решта сотні залишилась при курені Різуна. Обидва курені зробили збірку, і до вояків промовляв к-р Різун та проінформував про план акції і час, коли має початись атака. Ці два курені начисляли понад дванадцять сот вояків і старшин, до них ще долучилась сотня Громенка. Це було дуже чисельне військо. Повільним маршем розчисляли ми йти чотири години. Акція має початись точно опівночі. Під шум високих ялиць було чути лише шелест кроків, якими ступали українські повстанці. Нараз підходимо до означеної мети. В кожного з нас скорим темпом б'ється серце, кожний тримає напоготові зброю. Тихо підсуваємося під крайні хати. Ворог ще нас не завважив, мабуть, не сподівається такої гостини. Якраз година дванадцята. Сильний вогонь, щоб не дати можливості ворогові отямитися та приготуватися до оборони. Великі клуби диму — і вогонь палаючих будннків змішався з клекотом кулеметів і автоматів. 3 нашої сторони загриміли розриваючі гранати.

При першій атаці польські залоги були зліквідовані, бо не були приготовані до оборони, так що ми їх застали на спанні. Розлючені наші побратими бігали між будинками і ліквідували те, що їм попадало під руки. Бій тривав три години. Ми розтрощили Бірчу, здобули зброю, амуніцію, і обидва курені без втрат залишили за собою купи згарищ і руїн, забравши в полон тридцять польських вояків.

По тригодиннім бою вояки втомились. Машеруємо повільним кроком на наші терени. Польські полонені вояки тремтять зі страху, бо не знають, що з ними буде. Вони були певні, що їх повстанці постріляють, бо так їм говорили їхні зверхники.

Вже добре розвиднілось, як ми примашерували в брижавський ліс. Тут вирішили розтаборитись і відпочити. Полонених поміщено посередині табору, де їх пильнував наш рій. Вони, тремтячі, сумно споглядали однн на одного. Перед обідом в таборі почався рух. Тим часом наші кухарі подбали про харчування. По обіді всі поправляли свої мундири, прочищали зброю. Відтак к-р Прут наказав службовому старшині зробити збірку обох куренів. На збірці він висловив велике признання за хоробрість у боротьбі з ворогом. Далі к-р Прут сказав:

— Друзі, сьогодні ви доказали, що ми не є банди, як малюють нас наші вороги, що ми є дисциплінована Українська Повстанська Армія. Переконаний, що ми не сплямимо честі української революції і будемо боротись за її ідеали, за звільнення України до останньої краплі крові.

Відтак командир наказав розійтись для дальшого відпочинку. Польські полонені пильно прислуховувались до слів к-ра Прута і чекали, що з ними буде. До них підступив наш виховник Зорян і вперше сказав їм, що вони будуть відпущені до своїх частин, що їх дуже потішило. Далі Зорян сказав їм:

— Ви сьогодні бачите нашу силу. То є лише мала частина. Як ви бачили, ми не є банда, як вам про нас говорили. Ми не вбиваємо невинних та безборонних селян, як це роблять ваші вояки і цивільні бойовики. Пам'ятайте і перекажіть своєму народові, що як не будете боротись проти більшовиків сьогодні, то будете змушені боротись проти них завтра.

Опісля Зорян роздав їм відозви до польського народу польською мовою, і полонених було відпущено.

Згодом вирішено було розташуватися в селі Ляхава. Село це не дуже велике, селяни завжди ввічливо приймали гостей і раділи, що УПА є такою великою армією, бо ще так багато українського війська не бачили. Цілий полк, по можливості, розтаборився там, де було місце — одні в стодолах, інші в хатах, а решта на подвір'ях.

Між нашими вояками і вояками зі східних земель України нав'язувалась дружня розмова. Вони розповідали про свої подвиги, про те, які великі втрати мали більшовики.

— Ми їх розбивали на кожному відтинку, — розповідав один старшина. — Більшовики шаліли, стягали великі сили спецвідділів до боротьби проти УПА, але нічого не могли вдіяти, бо наші відділи так вишколені і зорганізовані, що їхні спецвідділи нашим не дорівнювали. ОУН повела велику пропагандивну акцію серед українців в Червоній Армії, так що багато старшин пізнали більшовицьку брехню і включались в ряди УПА. Лише на східній Україні немає великих комплексів лісів, так як у західній, і тому було тяжко перебувати повстанцям в безлісному терені.

Наші вояки закидали їх різними питаннями: як часто доводиться їм зводити бої з більшовиками. Цей старшина відповів:

— То залежить від ситуацїї. За останні три місяці наш курінь мав вісімнадцять боїв, опріч малих сутичок, і завжди ми мали великі успіхи. Москва тепер стала безсилою, бо за нами стоїть український народ.

В дальшій розмові їх цікавило, як до визвольної боротьби Краю ставиться наша політична еміграція, бо їм там, на східних землях України, про те дуже маловідомо. На різні цікаві питання відповів наш виховник Зорян:

— Бачите, наша еміграція до визвольної боротьби підходить по-різному. Там утворилось кілька політичних партій. Одні солідаризуються і цілком підтримують цю боротьбу, а інші знову засуджують боротьбу УПА і ОУН. Кажуть, що то групка молодиків нероздумано взявся до боротьби без ніякого грунту. Нам дуже тяжко це зрозуміти. Замість того, щоб пишатися і дати тій боротьбі всю моральну підтримку, вони її засуджують і опльовують.

Москва, використовуючи те непорозуміння поміж еміграцією, взялась на спосіб пропаганди, щоб збаламутити наш народ, щоб він ставився до УПА вороже. Вони кажуть, що "якби не ті бандерівські банди, то ви би зажили мирним життям, війна вже скінчилася, і ви би змогли спокійно працювати для добра своєї Батьківщини". Вони знають, що народ вже їм не повірить, але не виключено, що деякі слабодухі повірять. Їм було дуже дивно і боляче почути такі речі, про які вони там, на східних землях, і не знали. Зрештою вони є воїнами, виконують свої військові обов'язки, а політнауку провадить провід.

К-ри куренів мали свої наради, де обмінювались думками і стратегією. Зустріч наших куренів була дуже корисною не лише з бойового погляду, але також була велика моральна користь, як для наших гостей, так і для нас, а ще більше для нашого населення, яке пишалося своєю армією.

Ніч була тепла і ясна. Сріблясте коло місяця освічувало відпочиваючих повстанців, мов до них промовляло:

Хоч як було нам приємно, а прийшов час, що треба було прощатись з нашими побратимами, бо вони мали ще виконати велику місію — пропагандивний рейд на Словаччину та Угорщину. Вони з нами прощались, вірячи, що ми всі ще побачимось у ВІЛЬНІЙ САМОСТІЙНІЙ УКРАЇНІ.

ЗНОВУ В ПІДПІЛЛІ

Прийшов наказ згори, що маємо поділити сотню на малі групи, які б могли самостійно вести боротьбу, якщо буде потреба. Є відомості, що більшовики з польською армією приготовляють велику облаву на ціле Закерзоння. Нам потрібно було придумати, яку тактику краще буде застосувати в разі такої облави.

Сотенний скликав старшин на відправу і поінформував про наказ командування:

— Є відомості, що більшовики підготовлюють великі облави на наші терени. Щоб ми не зводили чолового бою з ворожими великими силами, нам треба розчленувати сотні на рої і розмістити їх на деякий час там, де є можливість. Місцеві вояки можуть піти до своїх родин і там у криївках сховатись, бо ворог не буде приділяти багато уваги селам, а найбільше буде концентрувати сили на ліси.

З тією пропозицією всі старшини погодились. В тому напрямку чотові і ройові підготовляли вояків: що вони мають робити на такий випадок. Наша розвідка діяла дуже інтенсивно, так що ми знали кожен план і кожен рух ворога.

Розвідка донесла, що до Бірчі і Сянока поляки стягнули кілька полків ВП, і багато з ними є більшовиків. Так що за кілька днів буде велика облава на наші терени. Наша сотня в тому не була заскочена, бо вже наперед кожний рій мав свої плани.

Того дня кватирували ми в брижавському лісі. Я зробив збірку сотні. Сотенний кількома словами попрощався з вояцтвом, побажав їм щасливого повороту на означені місця, а під кінець нагадав, щоб не сплямили честі українського повстанця. Наказ — "Спочинь", і всі вояки похмуро розійшлись по місцях, куди хто мав призначення.

Я пішов до села Маляви, до родини Бачиків, де переховувався раніше з їхнім сином Соколом, який впав на полі слави у боротьбі з ворогом. Приходжу несподівано. Мати Сокола дуже зраділа, що мене побачила, і не знала, чим мене пригощати. Я сказав, що це не є важливим в гостині, що я прийшов назад, до тої криївки, де ми з їі сином ховались, бо має бути велика облава, і я бажав би у них схоронитись. Я сказав:

— Знаю, що буду наражувати вас на небезпеку. Мати Сокола зі сльозами на очах відповіла:

— Ви тут хоронились з моїм сином, то, думаю, що за Божою допомогою, перебудете і тепер.

Мені стало якось ніяково. Я подякував. Господиня попросила сідати, приготувала їжу. Хоч давно я бачив страву, але дякував господині за гостинність, казав, що не голодний. Та з чемності не міг відмовитися.

Господиня позаслоняла вікна, а два молодші брати Сокола на дворі тримали стійку. Пізно вночі знову вліз я до тієї самої ями, в якій сидів рік тому.

Сокіл мав сестру Броню, вона допомагала матері заопіковуватися мною. Була вона середнього зросту, біле кучеряве волосся, дуже весела й жартівлива. Мабуть, вона була закохана в мене, але і я в неї закохався. Може саме тому і прийшов я до них, щоб там схоронитись.

Броня була дуже цікава і наполеглива дівчина: була членом жіночої сітки ОУН, скінчила санітарний вишкіл, а також не раз виконувала небезпечні місії. Не зважаючи на те, що мати була полькою, але всіх дітей виховала вона на українських патріотів і, до великої міри, сама нею була.

Сидячи в криївці, де було досить тепло, я заснув міцним сном. Як довго спав — не знаю, бо хоч годішника мав, то не було видно, котра година. Скільки часу минуло не знаю, але думаю, що вже розвиднілося, бо чую в хаті вже рух. Я сиджу тихо. 3 часом чую, що шафа посувається. Чую три рази стук в підлогу, це був наш знак, що в селі спокійно. Чую голос Броні, щоб я відкривав віко криївки, бо тільки з середини можна було відкрити. Я відсуваю замок, помалу тисну віко догори і бачу денне світло.

Броня каже:

— Друже командир, виходіть, вже снідання готове.

Я підняв віко догори, щоби вилізти наверх. Криївка була такою малою, що лише можна було сидітн, то мені потерпли ноги, так що я не міг відразу випростатись. Броня подала мені руку, і з її допомогою я виліз наверх. Побачив я господиню, яка поралась в кухні, привітався з нею:

— Добрий день! Вона ввічливо відповідає:

— Доброго здоров'я! Як вам спалося?

Я відповідаю, що дуже добре, але був досить таки перемучений.

— Прошу сідати до столу поснідати, бо напевно вже зголодніли.

Я подякував, сідаю біля столу, з другої сторони сіла Броня і своїми чарівними очима на мене споглядає. Я вдаю, що того не бачу. 3 часом господиня ставить на стіл снідання. Броня почала мені розповідати про те, які ходять чутки. Розвідка принесла з Бірчі, що є багато війська польського і багато більшовиків. Довідались, що завтра має бути велика облава на УПА. Коли я почув цю новину, по моїй шкірі перейшов мороз. Нараз перестав я їсти, задумався, чи вдасться нам зберегтися цілим. Броня це завважила і запитала:

— Що сталось, командире? Може, я щось недоброго сказала, то пробачте.

Я відповідаю:

— Ні, ти сказала те, що чула, лише в голові мені щось промайнуло, тому я задумався.

Малі розвідники, молодші брати Броні, бігають по селі і розвідують, що де діється, та час від часу прибігають до хати і звітують. По хвилі моєї задуми я отямився, ми почали приязно говорити. Вона закидала мене цікавими питаннями, і я старався їй влучно вияснити. Цікаве було питання: чи УПА допомагають інші держави, такі як Америка, Англія та інші. Мені було досить важко відповісти на таке заскочене питання. Відповідаю їй, що допомоги, як такої, ми поки що від Америки не маємо, але зв'язок є, і наш провід в тому напрямі працює, але тут не треба забувати, що Америка і Англія є ще союзниками Росії. Броня відповідає, що є чутки, і то з достовірних джерел, що аліянти планують війну проти Росії. Я сказав, що може і так, але поки-що я не впевним.

При столі з цікавими розмовами просиділи ми до полудня. Тим часом господиня знову поставила на стіл обід, я дакую їй, кажу, що я ще не зголоднів, але господиня каже:

— їжте, бо не знаєте, як довго вам прийдеться сидіти в криївці, то ще будете голодні.

— Щоб ви не чулися зле, то я вам буду до товариства, — сказала Броня.

Ми далі при обіді продовжували нашу цікаву розмову.

В селі теренова сітка ОУН інтенсивно працювала. Зараз в сусідній хаті був кущовий зв'язок, тож цілий день одні з'вязкові приходили, а інші відходили. Село було обставлене стійками, тому до села не міг ніхто зайти непомітно.

Під сутінки ми з Бронею вийшли на подвір'я. Золотий серп місяця почав висуватись вгору і освічував красу природи, а теплий вітер колихав високими зеленими ялицями. Ми вийшли на дорогу, яка була заповнена молоддю і підлітками, аж радісно було подивитись. В моїй голові промайнула думка, що сьогодні та молодь весело гуляє, а може завтра всі будуть ховатись по криївках, щоб не попасти ворогові в руки. Хоч як приємно було на Божому світі, та треба було повертати до своєї ями.

— Ну, Броню, нам треба вже йти до хати, а то твоя мати буде нетерпеливитись за тебе.

— Ні, друже командире, мама знає, що я в добрих руках.

— Але наказ треба виконувати. Увійшли ми до хати, а господиня каже:

— Я думала, що ви забули, що то вже така пізня година.

— Так було романтично, що не хотілося йти до хати, — відповіла Броня.

Я подякував господині за гостинність і кажу, що і мені час йти відпочивати. Сказавши господині і Броні "Добраніч" і влізши до криївки, я обвинувся коцами і думав, що засну, але в голові снувались різні думки: про дівчат, про Броню, про війну, про Самостійну Україну. Так що не міг заснути.

Сотенний Громенко пішов на Явірник Руський — там одна родина мала добру криївку. Виховник Зорян пішов на Волю Володзьку, а друг Лагідний пішов з роєм Тура до криївки. Криївка була досить велика, така, що там рій цілком міг розміститися. Вояки мали залізні порції харчів з собою, в разі, якщо їм треба буде просидіти в криївці кілька днів. Вояки, які були з близьких сіл, розійшлись до своїх родин, щоб там схоронитись. Спання мене ніяк не бралось, аж десь, думаю, над ранком я заснув. Знову чую три рази стук до підлоги — знак, що спокійно. Я відсуваю засув, тисну дошку догори і вилізаю наверх. Криївка була в головній кімнаті, в куті, де стояла шафа.

Була година восьма ранку. Господиня знову подала снідання. Я сідаю за стіл. Броня питає, чи я добре відпочив. Відповідаю, що аж надто добре. Ще не вспів я взятн до руки виделку, нараз прибігає брат Броні, збентежений, повідомляє, що біля Скарчаків є поляки. Дивлюсь у вікно — бачу, що вже прямують до хати Бачиків. Я скоро стрибнув в криївку і почав тягнути дошку, щоб зачинити віко, але дошка була досить щільно запасована — тож тяжко було її закрити. Треба було сильно тиснути згори, щоб дошка закрила криївку, а тут вже немає часу, бо поляки входять до хати. Дошка ще майже на десять сантиметрів стирчить над криївкою, а Броня з мамою скоро засувають на цю дошку шафу, яка завжди стояла в куті і прикривала сховище. Я побачив, що віко криївки не закрите і подумав, що тут мені буде кінець. Перехрестився, відбезпечив гранату, тримаю в одній руці, а автомат в другій, готовий до оборони. В разі, якщо мене завважать, то викину гранату, вискочу з криївки і буду боронитись. Якщо зможу — втечу, а як ні — то покладу з автомата кілька "антків".

Поляки, розлючені, вбігають до хати і найперше питають, чи "сон тутай бандеровци". Господиня досить холодно відповідає:

— Ми не бачили ніяких бавдерівців. Я через отвір, який є поміж дошкою і підлогою, бачу кожний їхній крок. Напроти шафи було віко до пивниці. Один з них, якийсь старшина, питає, що там є. Господиня відповідає, що там пивниця, де тримають на зиму бараболю. Нараз той кричить:

— Открой!

Господиня відкриває віко. Цей старшина наказує одному з вояків влізти до пивниці, а господиня сіла перед шафою і спідницею заслонила щілину під нею, бо як цей буде вилазити з пивниці, то може завважити, що під шафою стирчить дошка.

Поляк, що поліз до пивниці, обшукав ії та й вилізши, говорить, що нема нікого. Як побачив, що господиня сидить напроти нього, біля шафи, каже:

— Чего стара тутай седзє? Нєх пшийдзє млода! Господиня відповідає:

— Що вам зі старої, те саме буде з молодої.

Поляк виліз з пивниці, а господиня закрила віко пивниці, але не відступає від шафи. Я це все бачу. Ще на біду, один з них поставив кріса біля шафи, не знаю нащо, зачав того кріса брати, а він упав за шафу, якраз на віко криївки. Зачав поляк того кріса діставати. Не міг дістати — почав брудно лаятися по-російськи.

— От, — подумав я, — якщо не дістане того кріса, то відсуне шафу — і мені тут буде кінець.

Але мудрий поляк настільки був дурний, що не впало йому на думку, що можна відсунути шафу, щоб дістати кріса, ну і рівночасно мене. Як він вилаявся, то одразу того кріса дістав, а я віддихнув і сказав сам собі в думці:

— Дякую Тобі, Боже, що мене врятував.

Господиня досить спокійно до того всього ставилася, не тремтячи, з місця на все відповідала. Коли обшукали хату, то нікого не знайшли. Якийсь старшина дав наказ одному з вояків полізти на стріху, чи кого там немає. Я знову затремтів, знаючи, що молодший брат Броні має на стрісі кріса і лише притрусив його соломою. Цей мудрий поляк поліз по драбині догори і, побачивши, що порожньо, далі не ліз, сказавши:

— Пане поручніку, вшеіздзє прузьно.

В криївці тремтів я дві години, аж доки сарана не відійшла.

Броня повернулася з подвір'я, бо дуже тремтіла зі страху. Повертає і каже до мами:

— Я мусила вийти на подвір'я, бо боялась, що як поляки відкриють криївку, то спалять хату, і ми всі тут загинемо.

Господиня каже, що то не штука воювати зі зброєю в руках, але штука воювати розумом.

Малі розвідники бігали по селі, збирали різні чутки: що поляки говорили і що будуть далі робити. Ті розшуки тривали чотири години. Розвідка доносить, що ВП відійшло на село Липу. Броня з мамою відсувають шафу, підносять дошку догори, і я вилажу з криївки. Коли я виліз, господиня мене обняла, поцілувала в голову, сказала:

— Вас зберіг Бог, бо то було чудо, що вони вас не бачили.

— Думаю, що цієї ночі не будете спати в криївці, — сказала задоволена Броня.

— Не викликай вовка з лісу, — відповів я, — бо голота може ще повернути назад.

— Не мають для чого. Не знайшли жодного бандерівця, а їх тут ховається кілька десятків, то хай ідуть далі шукати таких дурнів, як вони, — промовила Броня.

В той момент промайнула мені думка, що сталося з рештою друзів. Чи вони також були такі щасливі, як я?

Вікна в хаті позаслошовані, ми з Бронею сидимо біля столу і розповідаємо про свої переживання під час облави. В розмові години промайнули дуже швидко.

Біля півночі приходить зв'язковий до мене зі "штафетою". Я нервово "штафету" відкриваю, бо відчуваю, що сталось щось зле. Читаю:

— Друже Соколенко, я в Брижаві лежу поранений — нас накрили в криївці. Приходь, решту розповім пізніше.

Лагідний на мене впав, мов грім з ясного неба, не міг я слова промовити, Броня питає, що сталось, а я — ані слова. По хвилі прийшов я до тями і кажу, що рій Тура накрили поляки, Лагідний тяжко поранений у Брижаві, і я мушу скоро відійти. Кажу до Броні, щоб покликали станичного. Хочу, щоб він дав мені п'ять озброєних хлопців, і ми маємо негайно відійти на Брижаву. Броня скоро метнулась до станичного (цей також щойно виліз з криївки). Він зібрав хлопців, і за кілька хвилин ми відходимо. Я попрощався з господинею, подякував за її увагу і вибачнвся, що приніс їй небезпеку і хвилювання. Броня приступила до мене, поцілувала і зі сльозами на очах каже:

— Загостіть ще до нас, гостям будемо раді.

Я сказав, що їхньої гостинності не забуду і коли буде змога, завжди до них завітаю. Ми відійшли.

До Брижави було не дуже далеко — біля п'яти кілометрів. Машеруємо навпростець. Приходимо в сєло, зв'язковий веде нас до тієї хати, де лежить Лагідний. Входжу до хати, бачу Лагідного, цілком забандажованого. Він був поранений гранатами, які поляки кидали до криївки. Він був притомленим, але оповідає мені, як поляки їх розгромили в криївці. Він пішов з роєм Тура, було їх двадцять чоловік. Криївка була досить добре збудована і замаскована, але коли всі увійшли до криївки, останні не замаскували добре входового віка. Поляки, як ішли лавою, побачили щось підозріле, відгорнули мох і побачили вхід до криївки.

Лагідний продовжував:

— Нараз ми чуємо голос якогось старшини: "Виходзіць, ілі бевдзєми міноваць кршофку".

Між вояками, які були перший раз у такій небезпеці, настала паніка. Одні кажуть, що будуть боронитись до останнього набоя, а інші піддають думку, щоб здатися. Я ж даю наказ боронитись. Коли знову чуємо голос:

"Виходзіць! Ніц вам не бендзє, достансцє амністії".

Як вояки, те почули, то майже всі захотіли здатися. Я був проти здачі, але як всі були згідні здатись, я не був в силі їх здержати, а стріляти їх — сумління мені не дозволило. Я сказав, що якщо вони хочуть, хай виходять, а я лишаюся в криївці і буду боронитись до останного набоя. Цілий рій вийшов на поверхню.

Поручник, що командував тою частиною запитав, хто ще залишився в криївці, бо він иаказує криївку мінувати. Вояки сказали, що залишився к-р Лагідний. Поручник знову кричить:

"К-р Лагідний, виходи!" Тим разом говорив вже по-російськи: "Нічєво тєбє не будєт".

Я забарикадувався в кут — буду чекати, що далі буде. Той самий голос знову те саме говорить. Я надалі мовчу. Поручник наказує розкопувати криївку, мабуть, хочуть мене взяти живого. Я сиджу і вже не чую — живий чи мертвий, але автомата і гранату стискаю в руках.

За короткий час мені в очі вдарило денне світло. Бачу, що вже посередині діра велика. Знову той самий голос каже мені здатись, а то будуть мінувати криївку. Я надалі мовчу, і знову чую наказ: "Жуцаць гранати!"

В момент почув я розрив гранат і повно диму в криївці. Поранений впав я на підлогу, напівпритомний. Ще трохи пам'ятаю щось, але поворухнутися не можу, але чую, що біля мене польські вояки. Один стягає з мене чоботи, а другий відпинає з руки годинника. Я не можу поворухнутись. Коли цей, що відпинав годинника, каже: "Пане поручніку, он єще цєпли".

Поручник відповідає: "Цєпли, но є забіти".

Вони, як забрали мого автомата, могли по мені пустити серію — і кінець, але, здається, то було щастя від Бога, що вони мене залишили живим і вийшли нагору, забрали наших полонених вояків і відійшли.

Я довго лежав напівпритомний і не знав, що робити. Бачу через отвір криївки, що вже сутеніє. Надумав я спробувати вилізти з цієї криївки. Чую, що пораненнй, бо всюди рани печуть, поволі повзу до виходу криївки, видряпуюсь на поверхню землі — і тут знову я став немічний. По хвилі прийшов до тями, подумав, що буду пробувати дістатися до крайніх хат, і поволі я поповз до них.

Господарі мене завважили, забрали до хати, і дівчата надали мені першу допомогу. I от, як бачиш!

Я подякував господарям за добре діло, на що господар відповів, що це є його братерський обов'язок. Ми, не гаючи часу, беремо Лагідного на коня і перевозимо його до села Маляви, того села, де я зберіг своє життя.

Над ранком привезли його до Маляви і примістили в родині Скарчаків. Була то мішана родина, але два їх сини були в нашій сотні. Їхня сестра Галя, що мала санітарний вишкіл, взяла Лагідного під свою опіку. Засадили ми Лагідного до криївки, де симпатична санітарка його доглядала. Я несподівано знову загостив до родини Бачиків, де вони мене радо приймали. Там гостював я ще два дні, відвідував Лагідного і бачив, що він щодня приходить до кращого здоров'я. Не знаю, чи то діяла на нього добра опіка, чи симпатична Галя, але гадаю, що і те і друге.

Мені треба долучити на зв'язковий пункт. Беручи з собою вістуна Лозу, сина Скарчаків і Перця, який був в сотенному почоті зв'язковим, я знов прощаюся з Бронею і її мамою і відходжу на означений пункт.

Над ранком приходимо на Загути, де мали ми всі зустрітися. На Загутах вже був сотенний Громенко. Я голошу свій прихід. Ми обидва посідали і почали розповідати свої пригоди.

Військо поволі почало долучати до сотні. Окрім великих ворожих облав, полякам не вдалося знищити відділів УПА. Як наша сотня з'явилась знову в терені, то селяни дуже раділи, бо поляки говорили, що виловили всіх бандерівців, а фактично вони зловили один рій. По великих облавах на теренах, де оперувала УПА, ворогові не те що не вдалося знищити сили УПА, а опісля всіх їх винищувальних операцій наші дії набирали ще ширшого масштабу боротьби. Ми удосконалили свою партизанську тактику. Це було важливо не тільки з військово-стратегічного погляду, але і з ідеологічного.

Наші виховники присвячували багато праці не тільки сотням, але також і селянству. Кожний селянин був свідомий, чому і за що бореться УПА. Навіть малі хлопці бігали і співали:

— Бандера шлях до волі нам покаже!

Траплялися випадки, що підлітки при зустрічі з ворожими вояками не боялись казати, що вони є бандерівцями, так що ворогові було дивно, звідки такі малі діти знають, хто то такий Степан Бандера.

НОВІ ПОХОДИ, НОВІ БОЇ…

Зовнішньої допомоги Українська Повстанська Армія не мала, і не раз селяни ставили питання: як довго УПА може втриматись без допомоги якоїсь держави. Кружляли вістки, що, мабуть, буде війна Америки з більшовиками. Ті вістки підносили настрій як вояків, так і селянства. Коли УПА поширила і розгорнула свої дії на ворожі гарнізони, та що майже кожної ночі бував зліквідований якийсь ворожий гарнізон, то і ворог не спав. Він почав зміцнювати свої гарнізони, щоб на випадок наскоку повстанців, гарнізон міг себе оборонити. Окрім Бірчі поляки створили ще один такий гарнізон в селі Кузьмини, яке було положене на шляху Перемишль — Сянок, бо з Перемишля до Сянока була завелика прогалина.

Село Кузьмини перед війною було мішане — поляки і українці. Там за німців була волосна управа, і війтом був там наш славний сотенний к-р Хрін (Степан Стебельський), який добре розправлявся з поляками. Не раз в білий день зважувався він своєю сотнею переїхати на конях через місто Балигрод. Сам к-р Хрін був середнього зросту, мав біляве волося і був твердого характеру. Ще за молодих років виказував він свій войовничий дух.

Я мав нагоду заприятелювати з ним у його вуйка, що був у моєму селі директором народної школи, куди Степан дуже часто приїздив. Опісля ми працювали в Рудках. Він працював в Допомоговому Комітеті, а я — у волості. В Рудках ми краще заприязнились при кінці 1943 року по закінченні адміністративних курсів у Львові. Його призначили на волосного війта в Кузьминах, де опісля я мав змогу кілька разів гостювати в його хаті. Там я познайомився з його дружиною і ще тоді маленькою донею Лілею.

На жаль, доля обернулась в протилежну сторону, по відвороті німецької армії, він в Кузьминах організовує чоту добровольців. Добре їх вишколює і в 1945 році, коли більшовицькі частини повертали з фронту, курінь УПА, який кватирував в селі Ляхаві, був змушений прийняти чоловий бій з більшовицькою панцерною дивізією. В тому бою взяв участь к-р Хрін зі своїми завзятими Лемками. Своєю хоробрістю і завзятими вояками вславився він у тому бою і там був поранений в обидві руки.

В тому великому бою наш курінь УПА, хоч поніс важкі втрати, але розгромив більшовицьку, десятикратно переважаючу, панцерну дивізію. Бій тривав десь біля десяти годин. Також в тому бою вславилися наші молоді юнаки з української дивізії, які, мов леви, розторощували більшовицькі танки. Як по бою ми довідалися, більшовики мали 225 вбитих, а скільки поранених — то не можна було довідатися. УПА мала 65 вбитих і двадцять п'ять поранених.

К-р Хрін опинився в санітарній криївці, де йому довелось лікуватися цілу зиму, бо рани були важкі. Ліву руку вдалося вигоїти, а правою він перестав володіти. Через зиму в санітарному бункері він написав спогади під назвою "Зимою в бункері", в яких, між іншим, згадує свою улюблену донечку Лілю. Був Хрін козацької вдачі: правого рукою він не володів, тому носив криву козацьку шаблю на правому боці.

Польський гарнізон в Кузьминах закріпився, і час від часу звідти робив випади на близькі українські села. Цей польський гарнізон був якраз на нашому оперативному терені. Мн не могли дозволити, щоб ворог гуляв під нашим носом. Сотенний Громенко скликає старшин на наради, з'ясовує справу і каже, що він вирішив, аби наша сотня цей гарнізон знищила. Всі старшини погодились з його думкою.

Вояки УПА по кількох вдалих акціях на ворожі гарнізони набрали більше бойового досвіду. Тож для командного складу було легше підготовляти таку акцію. Але окрім того, військовий вишкіл сотні проходив згідно з планами команди сотні. Виховник Зорян присвячував багато часу на ідеологічний вишкіл, вояки були не тільки вишколені по-бойовому, але й ідеологічно. Командування сотні не тільки приділяло увагу вишколенню вояків УПА, але також вишколенню відділів самооборони, які були зорганізовані на взірець відділів УПА. Найменшою частиною села був рій, а то і до двох чот. Під організаційним і адміністративним наглядом відділи самооборони належали до проводу теренової сітки ОУН. Під тактичним і бойовим командуванням УПА на даних теренах вишколи цих відділів відбувалися переважно вечорами, бо вдень їхні члени працювали на господарствах.

Сотня Громенка постійно змінювала місця постою і перевіряла стан відділів самооборони, або давала спеціальний вишкіл.

В терені панувала тиша. Ворожі відділи не з'являлися. Нараз сотня Громенка машерує до села трійками, розтягнена на кілька сот метрів, з піснею на вустах:

Цей могутній спів кількох сотень повстанців вилунював аж ген-ген в простори Карпатських гір, в простори нашої улюбленої України. Настрій сотні відзначався великою бадьорістю. Цей марш відбувався під звуки рідної пісні, коли сотня наближалась до села. Селяни, почувши повстанську пісню, виходили з села, деякі стояли біля воріт, на привітання махали нам і вітали нас хусточкамн, та з радості плакали.

Також назустріч вибігали молоді дівчата, бо де не кожна мала в рядах УПА свого коханого.

Сотня заходить в село, яке ще більше наповнювалося радістю. В даний момент ніхто з вояків не застановлявся, що ще сьогодні чи завтра може покрити когось свіжа земля.

Коли майбутні історики захочуть описати завзятість і силу революційної боротьби, то їм, напевно, буде дуже важко. Візьмемо під увагу лише одну Лемківщину, де у визвольно-революційній боротьбі брало участь все населення з довір'ям до проводу ОУН. Ця боротьба охопила найменші закутини, де жили українці, не поминаючи тих, які жили в Польщі, Словаччині, Чехії чиУгорщині.

Політичні партії, які перед тим були на Україні, перестали існувати, бо ОУН (революціонерів) так зуміла охопити українські маси, що друга частина ОУН (Мельника) виявилася неспроможною, бо не мала сили охопити маси, і по короткому часі про її діяльність не було чути. Деякі її члени, яким була дорога справа, прилучились до визвольної боротьби ОУН і УПА. Таких було дуже мало, бо решта її членів виїхали на еміграцію і пізніше не те, щоб підтримати морально, а противно цю боротьбу плюгавили, називали бандерівськими бандами.

В даному випадку навіть найбільшому політикові буває тяжко пояснити, що в такий короткий час визвольної боротьби українське населення могло так переродитись. Це трапилося тому, що народ зрозумів, чому і за що він бореться.

У кожному селі були зорганізовані різні робітні, верстато-кравецькі, шевські, санітарні, фармацевтичні, адміністраційні, пропагандивні та розвідчі курси. Відділи УПА зростали з кожним днем. Більшовики бачили небезпеку УПА і провадили інтенсивну пропаганду проти бандерівців. Наші брати-наддніпрянці не вірили в їхню пропаганду, бо знали, що УПА мала бої з більшовицькими партизанами і проти регулярних частин Червоної Армії, з чого завжди виходала переможно.

Здавалось, коли більшовицькі дивізії по закінченні війни з німцями будуть повертати на схід, то нашим відділам прийдеться з ними воювати. Але сталося інакше. Командування УПА дістало відомості.що червоноармійські частини одержали наказ при відході з заходу обминати терени, на яких оперують відділи УПА. Тут була певна мета більшовицького командування. По розгромленні німецької армії червоноармійці були дуже здеморалізовані — відказувались виконувати вказівки своїх командирів, і навіть траплялися випадки, що їх розстрілювали. Це була цілковито здеморалізована маса, яка йшла "визволяти світовий пролетаріат від капіталізму", але того пролетаріату не знайшла, тому при поверненні на схід грабувала все що могла та гвалтувала жінок. Повернення Червоної Армії було подібним до походу татарської орди.

Після закінчення війни для комуністичної Польщі постали проблеми на терені Лемківщини, Ярославщини і Перемищини, тобто на землях, які Польща одержала в подарунок від батька Сталіна, Рузвельта та Черчіля. Поляки ще від віків зазіхали на ці терени, але була проблема, бо ті теренн опановувала УПА, яку Польщі тяжко було побороти. Польща домагалася від Росії, щоб вона забрала всіх українців з тих земель. Тому-то дійшло до першого виселення українців із впав Закерзоння.

Москва та Польща утворили спеціальні переселенчі комісїї в складі спецвідділів НКВД і висилали їх на українські села. Насамперед, пробували діяти пропагандою, але, як побачили, що пропаганда українців не бере, почали вивіз населення силою. Відділи УПА, що в той час мали опанованими майже всі терени, розгромлювали такі комісії. Наша розвідка щодня приносила нові відомості про плани ворога. Командування УПА дало наказ зміцнити бойову міцність і не дозволити ворогові закріпитися на тих теренах. Про силу ворога ми знали докладно.

Теренова сітка ОУН і відділи УПА взялися інтенсивно до побудови криївок, а відтак і магазинування запасових харчів, зброї, амуніції тощо. Також були добре побудовані підземні шпиталі, так що на випадок можна було примістити хворих чи поранених вояків УПА, де також працювали досвідчені хірурги та санітари.

Переселенча комісія закріпилася в селі Кузьмини. Село Кузьмини було розміщене в долині при головній дорозі, що вела з Бірчі до Сянока. Там колись жила більшість українців. Зараз зі стратегічного боку село виглядало дуже вигідно, бо навколо було оточене лісом.

Сотня, після проведення кільканадцяти успішних боїв досягла великого бойового та ідеологічного рівня. Кожен вояк був свідомий, чому і за що він бореться. Всі добре знали, що УПА не має ніяких союзників, які б допомагали у боротьбі з більшовиками, тільки має моральну підтримку поневолених народів.

Літо минуло. Почала наступати осінь. Вже зелені ліси не шуміли так, як весною, ранні пташки так гарно не вигравали весняних пісень. Пожовкле листя помалу почало опадати і прикривати зелену траву. Осіння пора була не дуже сприятливою для революційних частин УПА. В кожного з нас стало питання: яка доля стріне нас зближаючою зимою. Але сотня була до всього готова. Кожного дня вона змінювала місце постою, частіше кватирували в селах. В селі сотня розташовувалась в вигідних місцях. Моїм обов'язком було подбати, щоб вояки могли добре відпочити, а також бути готовими на несподіваний напад ворога. Але на щастя такий випадок нам не траплявся. Щодо прохарчування сотні, то кухарі, яких мав кожний рій, варили їжу, а також готували м'ясо на залізну порцію, яку мали доставити до лісу.

Час від часу висилали ми рій за Сян на польські терени, щоб зорганізувати кілька штук худоби. Поляки були повідомлені, що вони мають давати контингент для УПА. Якщо відділ УПА прийде по приділ, щоб місцевий господар мав готовий такий контингент.

В селі по вечері сходились гуртками вояки з місцевими дівчатами. В кожному гуртку можна було почути повстанські пісні, гумор і дотепні жарти. А там, де частіше сотня кватирувала, то господині готували нам вечерю.

Так проходили повстанські будні. Поки що в терені спокій, ворог по кількох акціях сотень УПА не висилав в терен своїх відділів. Доходили до нас звістки, що більшовики і поляки готуються до більших акцій проти УПА. Найнебезпечніші ворожі гарнізони розташовані в таких селах як Делягова, Кузьмини, Сянок, Вільшаниця й Бірча. Ті гарнізони майже щодня зміцнювались, а також добре забезпечувалися. Такі гарнізони ворог мав, щоб утруднювати дії УПА.

Подібні гарнізони ворог мав на всіх опанованих УПА теренах, таких як Лемківщина і Перемищина. Зі сторони УПА треба було перекреслити ворожі плани. Маємо розвіддані, щодо Діброви, що лежить над Сяном. Колись це село було заселене українцями, але польські банди змусили їх залишити свій дім і оселитись по цей бік Сяну. Туди, в старовинний замок якогось польського магната, має прибути ВП (Військо Польське) і там має бути випадова база на українські терени. Треба той замок знищити. А так як ройовий Чумак походив з тих країв, то Громенко дає йому наказ, щоб пішов зі своїм роєм і цей замок висадив у повітря. Чумак прийняв наказ, я забезпечив його рій відповідними вибуховими матеріалами, і він відійшов.

Згодом наша сотня перейшлана постій до села Ляхави. Село невелике, але зі стратегічного боку дуже вигідне, бо навколо було оточене лісом. Тут маємо стрінутися з сотнями к-ра Бурлаки, к-ра Ластівки і к-ра Яра. К-р куреня Коник дав наказ, знищити залізнодорожну станцію, яка служила для транспортів на вивіз нашого населення, а також для утримання всіх наших людей, яких поляки засадили за дрот і готують до вивозу.

Над ранком в ляхавському лісі стрічаємось з нашими побратимами з трьох сотень. Курінь розмістився біля села. Командний склад куреня розташувався в селі. Дуже приємна була зустріч з друзями, які походили з різних теренів України.

Сотенний Громенко переживає за рій Чумака: чи вдасться йому знищити замок у Діброві. Я його заспокоюю, кажу, що може бути певним, що Чумак виконає наказ і повернеться без втрат. Я покладаю на нього велику надію. Наради курінного командного складу продовжуються. Узгоджено плани акції, яка має відбутися наступної ночі, тому що сотенний Громенко чекає на повернення ройового Чумака.

В таборі куреня велике заворушення. Село Ляхава було замале — всього кілька десятків родин. Село було бідне, а ще до того, мало кілька грабунків польських банд з Кузьминів. Поблизу розташованого куреня в потоці кухарі розпалили вогні і приготовляють вечерю для своїх друзів, а також залізні порції.

Під ранок повернувся Чумак з роєм і звітує сотенному, що наказ виконав, як було заплановано: не згубив жодного вояка. На обличчі Громенка з'явилась усмішка задоволення. Він приступив до Чумака, подякував йому і наказав відійти до своєї чоти.

По вечері в таборі затихло, лише заставн пильно і чуйно стояли на сторожі, а таборові вартові вільним кроком походжали по табору та постійно тримали зв'язок з заставами. Службовий підстаршина пильнував, щоб вчасно були замінені застави і варта. Коли сонце піднеслось вище і своє проміння кидало крізь високі ялиці, то в таборі знову почався рух. Вояцтво пробудилось зі сну. День мав бути дуже гарний, вітер помалу колихав високими ялицями, мов віщував нашу перемогу.

Після обіду курінь Холодного Яру вирушив у дорогу. Понад тисячу вояків і старшин Української Повстанської Армії стрілецьким рядом прямують на бойову операцію. Машеруємо лісами, кожен командний склад сотні біля неї. Під вечір минаємо село Тиряву Сільну, відтак Ракову, за Раковою опинились ми на старих окопах, мабуть німецьких. Було то недалеко від села Пашова. Зупинились на постін, бо до Вільшаниці вже не встигнемо. По довгому марші вояцтво заснуло твердим сном. Під вечір маємо наказ — приготуватися до відмаршу. Кожна чота була поінформована, що акція має бути на Вільшаницю, там маємо знищити залізничну станцію і міст, через який переходила залізниця, та звільнити багато українців з переселенчого табору, що є біля станції і обнесений колючим дротом.

Маємо розвідку, що ворожі сили нараховують до одного полку. Наказ — збірний пункт тут, де ми тепер кватируємо. Смерком вирушили ми в сторону вільшанської станції. За якусь годину станція була оточена. Знаємо, що на станції патрулює панцерний поїзд — тому треба підходити обережно. Недалеко від потягу знаходиться ворожий кулемет СБ. Боївка під командою Петі, підкладає під міст міни, але вони, на нещастя, не вибухнули. Наші чоти підсунулися аж під сам панцерник. Ні машиніст, а ні охорона табору нас ще не побачили. Нараз пролунав постріл з кріса, а відтак з кулеметів. Це, мабуть, наші дві сотні з протилежної сторони. Сотенний Громенко дав наказ — "Наступ". Панцерник засвистів і рушив у бік станції. Ворог був захоплений, бо не зорієнтувався, з котрої сторони наступ. Наші вояки закидали панцерник гранатами, але видко, що гранати йому не пошкодили, бо панцерник відкрнв сильний кулеметний вогонь. Нас не вразило, бо ми були майже під його колесами. Ворог сподівався наступу від лісу і свій вогонь скерував у цю сторону. Тим часом ми вдарили з протилежної сторони, панцерник замовк, град наших гранат знищив ворожу охорону, і бій затих. Ворожі вояки, які зостались живими, розбігались, куди могли, залишаючи на полі бою багато вбитих, зброї і амуніції.

Наші чотири сотні зійшлися до купи. Вояки розкидали дротяні загороди, звільнили виселенців. Наказ "Відступати" переходить від одного вояка до другого. Чотові перевіряють свої частини. У нашій сотні всі живі, не знаємо, як в інших сотнях. Обережно відступаємо на збірний пункт.

На збірному пункті довідуємося, що з сотні Бурлаки чотирьох легко поранено. Вже добре розвиднилося, перемучене вояцтво твердо заснуло.

По відпочинку вояки дещо мали з залізної порції, тому перекусили. Треба було рушати на свої оперативні терени. Попрощавшись з друзямн з Перемищини, наша сотня відійшла на свій терен, а сотні Бурлаки, Ластівки і Яра — на свої терени. По успішній акції вояки мали добрий спомин, оповідали кожний особисто про свої пригоди.

Над ранком прибули ми до села Загути і там вирішили закватирувати. Село хоч невелике, але придатне на постій. Коли сотня увійшла до села, селяни радо вітали нас, цікавилися, як нам удалася акція, хоч вони не знали докладно, де ця акція була. Найголовніше питали, чн мали ми великі втрати.

По акції на Вільшаницю ворог шалів: сильно почав укріплювати свої гарнізони, а польське шовіністичне населення ще більше почало нападати на українські села. Провід ОУН перестерігав польське населення, щоб припинили напади і морди, бо буде відплата, але перестороги не допомогли. Тоді Провід ОУН і командування УПА вирішили вислати експедицію за Сян і знищити всі села.

ВІДПЛАТНІ АКЦІЇ

Місяць жовтень не дуже сприяв нам з погодою: часто перепадали дощі, але це не спиняло наших оперативних дій. В наш район знову прибули три сотні з Перемищини, що мали брати участь у бойовій акції.

Коли курінь збирався до купи, то вояки здогадувалися, що десь буде війна, лише не знали де, бо кожна запланована акція була в суворій таємниці.

Курінь закватирував в лісі, біля села Поруби, а командний склад куреня в селі. К-р куреня полковник Коник давав накази і інструкції, як має відбуватися акція. По відправі сотенні розійшлись до своїх відділів. Під вечір курінь зібрався до відмаршу. Сотенні давали накази для своїх старшин.

Накази були чіткі, щоб хтось з вояків їх не переступив, бо це була не тільки відплатна акція, а також акція пропагандивна. Наказано було чемно поводитися з цивільним населенням, а особливо зі старшими віком, жінками і дітьми, бо сотенні знали, що вояки чекають, коли прийде час бою. Майже кожен з них втратив когось з родини. У випадку, якщо котресь бандитське село чинитиме опір і стрілятиме, тоді можна їм відповісти вогнем. Акція має початися тоді, як буде вистрілена червона ракета.

Стрілецьким рядком вирушили біля півтори тисячі українських повстанців. Треба було машерувати через поля. Земля була трохи мокра, але то не перешкоджало нам, бо до цього вояки були призвичаєні, і ніколи ніхто з них не нарікав.

Після кількагодинного маршу зближаємось до ріки Сян, яку маємо перейти. Місцеві вояки знали добре, де можна пєрейти вбрід. Сотня Громенка має переправитися першою і зайняти оборонні становища по другій стороні Сяну. Сотня скоро подалась вбрід, і за кілька хвилин вже були ми на становищах.

Переправа куренів була дуже швидкою. Вже цілий курінь по другій стороні ріки, і ніхто нас не завважив. Сотні бігом розтягають понад Сяном розсипну лінію, і так маємо наступати. Наша лінія була розтягнена на декілька кілометрів. Година 11-та — червона ракета засвітилася на небі. "Час наступати!" — майнула в кожного з нас думка.

Вояцтво бігом подалось вперед. Підбігаємо до перших хат. Наказ — "Бігом вперед, вогонь". В момент спалахнули вогні на цілій лінії, яку зайняв наш курінь. По хатах настала велика паніка — польські селяни не знали, що робити, з криком вибігали з хат і не знали, куди їм бігти. Повстанці їх заспокоювали і допомагали їм вийти з палаючих хат, пояснювали їм, що це не є помста, а відплата за напади на українські села, що ми хочемо забрати награбоване польськими бандитами.

Коли вогні вибухнули на кілька кілометрів, в цілій Польщі стала тривога. Дзвонили дзвони, з сусідніх сіл поляки втікали. Була розтривожена ціла Польша. Курені впоралися дуже скоро. Нам треба було бути обережними, бо сподівалися, що буде якийсь опір, або якась військова допомога. Був наказ — забрати всю худобу, бо вона була пограбована у наших селян. Наші виховники поралися з пропагандою: бігали по селу, повідомляли польських селян, що принесе їм комунізм, щоб вони разом з нами стали до боротьби проти більшовиків, наказували їм, щоб вони більше не наважувались нападати на українські села. Курінь зробив велику пропаганду. Польське командування не відважилося вислати частину армії чи міліції на оборону населення.

Закінчився бій, згоріли польські села на кілька кілометрів в глибину Польщі. Акція тривала чотири години. Наказ — збирати сотню до купи і відступати, бо ми все ще сподіваємося, що буде якась реакція з ворожої сторони. Забираємо по дорозі всю худобу і подаємось обережно в сторону Сяну.

Година четверта. Рано сотня дійшла до Сяну. Нам треба було найперше перегнати через Сян худобу. Заднє забезпечення тримає чота к-ра Залізняка. Поки що все йшло благополучно. Громенко задоволений, що ми не втратили жодного вояка. Переправившись через Сян, стали ми на короткий відпочинок, бо треба було нав'язати контакт з рештою наших сотень. Сотенний висилає розвідчу стежу. В короткому часі стежа повертає і повідомляє, що вже цілий курінь по цім боці ріки. Опісля довідуємося, що к-р Бурлака мав п'ятьох вбитих і двох поранених. Сумна звістка пронеслася по нашій сотні.

— Немає ради, — де дрова рубають, там тріски летять, — каже Громенко.

Нема чого гаяти часу, кожна сотня відмашерувала в свою сторону. Худобу, яку ми забрали, передали нашим селянам, лише кілька коней залишили для сотні.

Як довідалися ми пізніше, то аж на другий день на місце акції прибули частини ВП. По кількох наших акціях ворог ще більше почав зміцнювати свої гарнізони.

Кожна акція УПА мала велике моральне значення, як для вояків, так і для селян. Сотня повільним маршем, дійшла до села Рибне і там закватирувала.

Відділи УПА постійно змінювали місця постою в своєму оперативному терені, щоб не дати змоги ворогові зорієнтуватися: які наші сили, або де ми таборуємо. Як доносила наша розвідка, поляки говорять, що УПА — це якесь невидиме військо, бо з'явиться тут і миттєво десь зникає.

Був наказ проводу, щоб частіше кватирувати по селах, по можливості, щоб підтримувати населення на дусі. Ворог в терені показувався зрідка, бо коли якась польська частина бувала вислана в терен, то завжди бувала розбита відділами УПА. В теренах, де оперували сотні УПА, була повна самостійність, адміністрація теренової сітки вив'язувалася дуже добре. Що стосується селян, то вони були завжди дуже раді, як до їхнього села загостила сотня УПА.

В нашому курені був військовий капелан. Коли капелан перебував у нашій сотні, то сотенний старався, як свято чи неділя, кватирувати в селі, щоб там відправити Службу Божу. Тереновий провід ОУН найбільше уваги присвячував пропаганді серед польського і більшовицького війська, яке якраз повертало зі заходу через наші терени. Був наказ, щоб зачепних боїв з ними не провадити, тільки розповсюджувати летючки. Зміст летючок був такий:

— До офіцерів і до Війська Польського! Офіцери і вояки! УПА не бореться з польським народом. Ми не хочемо воювати і з військом теж, але будемо бити кожного, хто буде грабувати наше населення і тих, хто буде намагатися нас поневолити! Якщо хтось з польських вояків попав у наші руки, то йому вияснилось, хто ми і за що боремося! Ми за Вільну Самостійну Україну!

Не зважаючи на наші відозви і летючки, хоч польські вояки і більшовики приймали їх дуже ввічливо, більшовицькі командири гнали польське військо проти УПА. Їм було дозволено мордувати і грабувати українське населення. По розгромі Німеччини і створенні комуністичного уряду Польщі, Москва з Варшавою запланували вивезти українське населення з західних земель (Лемківщини, Перемищини, Ярославщини) на схід. Польський уряд вишколює своїх пропагандистів (т. з. політруків) та під охороною ВП висилає їх на українські села робити збори та пропагувати виїзд українського населення на схід. Їхня пропаганда не дуже була корисна, бо наші селяни, хоч жили у великій небезпеці, але були господарями у своїй власній хаті. Вони не вірили московській пропаганді, а тим більше, що то була їхня прадідівська земля. Тож ворогові не вдавалось приманити населення на виїзд. Репресії були сильні. Грабунки польських "богатерув", застрашування і погрози не переконали нашого героїчного населення.

Ворог бачив, що пропагандою і погрозами не переконає нашого населення, і почав підготовляти іншу техніку виселення — примусову. Поляки почали зміцнювати свої військові гарнізони. До Бірчі напливали нові підсилення. Село Кузьмини вони зробили своєю вішадовою базою, а то для нашої сотні було дуже невигідно, бо Кузьмини було на території наших оперативних дій. На радах старшин вирішено було кузьминську ворожу базу зліквідувати.

Місяць жовтень був дуже нам сприятливий. Часто перепадали дощі, це не спиняло наших повстанців. Листя вже жовкло і почало опадати, але було тепло.

День 22 жовтня 1945 року. Наш постій був у грушівському лісі. Сотенний дав наказ службовому підстаршині, щоб всі вояки перевірили зброю та доповнили амуніцію. В тому наказі не було нічого нового для вояків, бо кожен знав, що мусить бути завжди напоготові, і що зброя повинна бути до ужиття. Почувши такий наказ, вояки здогадувались, що командування запланувало акцію, лише невідомо яку.

Коло золотого сонця почало ховатись за густі ялиці, зближався вечір. Наказ сотенного: "До збірки сотні". По доброму відпочинку сотня стояла, готова до наказу. По звіті сотенний підходить до сотні і, як звичайно, вітає:

— Слава Україні!

— Героям Слава! — відгукнуло вояцтво. Сотенний промовив:

— Друзі вояки Української Повстанської Армії! Долею судилося нам захищати Україну — стати в ряди УПА, що веде боротьбу проти нашого відвічного ворога, а одночасно стоїть в обороні нашого населення, яке ворог силою хоче виселити з його прадідівської землі, посилає свої військові гарнізони та приготовляє до акції примусового вивозу. Як знаємо, в селі Кузьмини закріпився такий польський гарнізон. Щоб не дати змоги ворогові більше закріпити свої залоги, командування сотні вирішило цю бандитську базу зліквідувати. Цієї ночі ми маємо виконати наше завдання. Будьте хоробрі, в часі акції слухайте своїх командирів і допомагайте своїм друзям. Якщо будуть вбиті чи поранені, за всяку ціну треба їх забрати з поля бою. Боже! Допоможи нам!

Тепер стрілецьким рядком будемо машерувати в бік Кузьминів. Сотня вирушила в бік села Доброго. Сріблястий місяць підносився все вище і вище і освічував наш марш. Хоча в таку ясну ніч було не вигідно робити акцію, але іноді було це доцільно, бо ворог менше був чуйний і не сподівався атаки від УПА.

Село Кузьмини було розташоване попри головну шосу Бірча — Сянік. Село було не дуже велике, і більшість мешканців села були українці.

3 розвідки знаємо, що ворог добре закріплений в силі одного батальйону. Найсильніші закріплення ворог має від лісу, а з другої сторони від Ляхави було чисте поле. Вирішено, що будемо наступати зі сторони Ляхави чистим полем, що ворог буде найменше сподіватись атаки з цієї сторони.

Виходимо на край лісу. Наказ сотенного: "Розтягнути розсипну лінію". Наступаємо розсипною, стрибками. Чистим полем посуваємося все ближче до Кузьмини. Сріблястий місяць освітив поля так, що можна було знайти і голку, але то не спиняє наступу вояків УПА. Все ближче і ближче стрибками посуваємось. До села було біля півкілометра. Поки що ворог нас не помітив, бо всю увагу спрямував він в бік лісу. Вже ми майже під хатами. Кожному з нас застигає кров. Серце починає чим сильніше битись. Ще хвилина чи дві — і загуркотять наші кулемети.

Раптом з ворожої сторони пролунав крісовий постріл, мабуть, нас ворог завважив. Наказ сотенного: "Бігом вперед". З могутнім "Слава!" вояки УПА, відкриваючи сильнин вогонь, підбігають під хати. Тут і там вибухнули стовпи полум'я з горіючих хат. Повстанці заскочили ворога сплячого, сталося справжнє пекло. Ворог, спанікований, не знав, що робити. Жодного наказу не було, кожен з них діяв як міг. Наше праве крило зліквідувало ворожу заставу, а герої-вояки вдерлися до хат і застали ворога ще на спанню. Почався рукопашний бій.

Вояки УПА спритно впоралися з ворогом. Польські "богатери" панічно втікали куди могли, а переважно, відстрілюючись, в бік лісу. Поміж хатами було багато вбитих.

По півгодинному бою Кузьмини здобуто. Сотенний був на правому крилі з чотою к-ра Іменного, там відчувався найсильніший опір ворога. Нараз довідуюся від к-ра Лагідного, що сотенний Громенко тяжко поранений. Чота Іменного з пораненим сотенним, згідно з його наказом, відступає.

Ворожу базу зліквідували. Вози, навантажені зброєю і харчами, частково ми забрали, а решту висадили в повітря. Сотня почала відступати. Чота Іменного забрала сотенного і відступила першою. їм треба було відступати знову чистим полем, звідки наступали. У нас було шість вбитих і шість поранених. Убитих і поранених забираємо з собою, щоб не дати ворогові над ними знущатись. Я залишаюсь з чотою Залізняка на заднє забезпечення, щоб притримати ворога.

Відступали під обстрілом. Кулеметники третьої чоти змінювали місця, щоб здезорієнтувати ворога. Відходити чистим полем було дуже тяжко. Поворотний відступ був дуже повільний, бо вояки були перемучені, і також нести з собою вбитих і поранених було нелегко.

Без великих втрат добились ми до Ляхави. Почало заноситись на Божий день. Треба було приготувати транспорти, щоб відправити поранених до санітарних криївок, бо Кузьмини їх не мали. Селяни швидко зорганізували транспорти, і поранених було відправлено до санітарних пунктів. Вояки заснули твердим сном. Тут дався взнаки брак сотенного Громенка, але сотня була на то приготована. Я, хоч був дуже втомлений, не міг піти на відпочинок. Моїм обов'язком було допильнувати порядок, забезпечити відпочиваючих вояків. Було питання — хто очолить сотню? По наказу командування, в разі смерті сотенного, команду перебирає перший чотовий. Щоб не ослабшовати сотні, я пропоную другові Лагідному очолити її до дальшого наказу вищого командування. Лагідний погодився і обняв командуванням сотню.

На другий день довідуємося, про розбнткн кузьминської залоги. Те, що залишилось, що не знищила УПА, навантажують і від'їжджають до Бірчі. За нашою розвідкою, ворог мав біля сотні вбитих і багато поранених.

По зліквідуванні кузьминської залоги, яка була укріпленим бастіоном і випадовою базою акцій ворога на опанованих УПА теренах, противник пожвавив свої дії, хоча вони були марними і не мали успіху. Польське командування стягнуло велику силу до Бірчі.

На терені де діяла сотня Громенка, таким сильним гарнізоном була Бірча. Була то дійсно твердиня з цементованими бункерами. Щоб не дати часу ворогові сильніше закріпитися в Бірчі, командування УПА вирішило знищити той гарнізон.

На початку листопада дні були дуже гарні і сприятливі для наших дій, хоч були всі познаки, що природа приготовлялася до зимового сну. Листя з дерев майже впало. Ще було приємно виспатись на свіжому повітрі під відкритим небом.

5 листопада 1945 року день видався дуже погідним і теплим. До нашої сотні прибули зв'язкові від к-ра Рена зі звісткою, що завтра до нас загостять два курені з України. Курінь під командою пол-ка Червоної Армії к-ра Прута, а друга сотня під командою також пол-ка Червоної Армії к-ра Різуна. Наказ к-ра Рена — мати докладні відомості про стан ВП в Бірчі та її обезпечення. Громенко, прочитавши "штафету", усміхнувся і каже:

— За кілька днів буде справжня війна. 3 України до нас приходять два курені і мають виконати акцію на Бірчу. Про стан польської армїї в Бірчі ми маємо відомості щодня, а також про те, які вони мають фортифікації.

Наша сотня закватирувала в селі Ясеньові. Погода нам сприяла. Вояки взялись до своїх особистих упорядкувань, того їм не треба було нагадувати. Одні перевіряли зброю, інші чистили уніформи, так що кожний вояк часу не дармував.

За два дні під ранок в грушівському лісі з'явилися наші гості з України. До сотні приходять зв'язкові і повідомляють к-ра Громенка, що на нього чекають к-р Прут і к-р Різун. Сотенний бере зі собою боївку ПЖ (польова жандармерія) і відходить на означений пункт. За годину повертає зі штабами старшин даних куренів. Коли ті два курінні увійшли до нашої квартири, вони зробили на нас дуже приємне враження. Обидва стрункі, блондини, чисто українськими рисами лиця. Шик у них чисто, як у старшин високої ранги. К-р Громенко їх познайомив з нами і попросив почуватися як у себе в хаті. К-р Прут засміявся і дотепно відповів:

— Коби така хата у нас була.

Сотенний мене покликав і наказує зібрати нашу сотню і дати людей на охорону наших гостей, щоб вояки інших куренів по довгому марші могли відпочити.

Я роблю збір сотні і відходжу на місце, де розтаборилися ті два курені. Приходимо на місце постою. Нас затримує їхня варта. Я подаю кличку і прошу, щоб мене зконтактували зі службовим старшиною. За хвилю приходить службовий старшина, прізвища не пригадую. Ми знайомимося, і я йому передаю свою сотню на забезпечення, а їхні вояки хай відпочивають. Йому на допомогу призначений чотовий Іменний.

Тим часом Громенко гостив штаби двох куренів, а опісля спитав їх, чи вони хочуть відпочити. Вони погодились, але хотіли відпочити краще в лісі, як в хаті. Згодом всі перейшли до лісу на відпочинок. Сотенний Громенко покликав станичного теренової сітки і наказав, щоб він приготував харчі і м'ясо для тих двох куренів. Станичний почухав голову, бо то їх було до півтори тисячі вояків, і треба було забити кілька штук худоби.

— Наказ є наказ, — сказав станичний і відійшов.

Під вечір все було готове. Наші кухарі, а також і господині села Ясеньова, готували обід. Золоте проміння сонця сховалось за горами. Почало темніти, в таборі наших гостей заворушилось. Наші кухарі запросили їх до обіду. Поміж вояками і гостями зав'язались дружні розмови. Командири куренів пішли на обід до села, де їх наші господині і молоді дівчата обслуговували. Для них було це святом. К-р Різун каже:

— Вн тут живете, як в раю. Наші вояки не навчені гостювати по селах, та милуватися обслугою таких гарних українських красунь. Ми завжди воюємо, у нас відпочинку дуже мало.

По обіді просиділи ми з ними в довгих розмовах. Вони оповідали про свої подвиги, в яких обставинах знаходяться, які не до порівняння з нашими. Їм виглядало, наче ми маємо прогулянку з пригодами. К-р Прут сказав, що вони щодня мають менші чи більші сутички з більшовицькими спецвідділами і весь час мусять рейдувати. У них немає таких комплексів лісів, як у нас, що нам сприяють.

По приємних розмовах подались ми всі на відпочинок. По недовгім відпочинку обидва штаби і наш сотенний склад приступили до обговорення плану акції на Бірчу. Акція має початися цієї ночі. Обчислено, як довго забере марш до Бірчі. Ця акція почнеться опівночі.

Ще за дня рушаємо в сторону Бірчі. Наша сотня на переднім забезпеченні. Стрілецький рядок розтягнувся на кілька кілометрів. Мав я змогу перейти попри їхніх вояків. Кожен з них вбраний в радянські уніформи, випосажені в совєтську зброю, на їхніх обличчях можна було завважити хоробрість і завзятість.

Підходимо ближче до Бірчі. Бачимо, як мерехтять світла, але дуже рідко. Курінь к-ра Прута буде атакувати з півночі, курінь к-ра Різуна з півдня. Тому що з півдня є сильніші укріплення, то к-р Прут починає атаку першим. Ворог сконцентрував свою увагу на північ, а тим часом курінь Різуна вдарить їх, неприготованих, з півдня. Наша сотня зайняла місцевість біля Перемишля. В разі, якби їхала допомога з Перемишля, ми б їх привітали. Всі ми були на місцях на час. Година 12-та. З півночі заграли наші кулемети, відтак по хвилі заграли і ворожі кулемети, чути вже і вибухи гранат. Виглядало, що наші вже зайняли перші будинки. За хвилю в небі з'явилися клуби диму. Тим часом курінь к-ра Прута підсунувся під самі ворожі бункери. Нараз чуємо знову великі вибухи гранат. Поляки почали стріляти з вікон будинків, але їх скоро ліквідували серії наших кулеметів. Могутнє "Гурра! Слава!!" донеслось до нас на заставі.

Кожний з нас стискає руки, з питанням: чи здобудемо Бірчу. Ми віримо в хоробрість наших побратимів, в перемогу. Ураганні серії кулеметів і розриви гранат не перестають. Бій триває вже дві години, вогонь зайняв майже ціле місто.

Допомога ворогові не назрівала, бо наші попереривали телефонну комунікацію. Нараз чуємо, що кулеметні серії вщухають, мабуть, наші відступають. Коли кулемети зовсім затихли, командир дав наказ відступати. 3 к-ром Прутом був к-р Іменний з чотою, щоб при відступі гості зналІи, куди відступати, а збірний пункт мав бути в селі Семушові. Ми стягаємо свої застави і бігом долучаємо до куреня к-ра Різуна.

К-р Прут збирає до купи вояків, що виходять з різних сторін. Бачимо, що кожен з них, засапаний, змучений, але бадьорий, долучує до куреня. Тут не було місця, щоб запитатися курінного, чи акція вдалася. Сотенні пєревіряють свої сотні. Машеруємо в сторону Семушової, дорога до п'яти кілометрів. В марші можна було завважити по їхніх вояках — вони вертали мов з прогулянки. За якихось дві години маршу доходимо до Семушової, там вже був курінь Прута, бо їхня дорога була ближчою.

Село Семушова було досить велике і з півночі притикало до лісу. Якщо не всі могли на відпочинок приміститися в селі, то частина розташовувалась в лісі.

К-р Прут взяв у полон тридцять польських вояків, їх приміщено в двох хатах під острою вартою. Командні склади розташувались в селі. Розвиднілось.

Наш сотенний склад ще не спав. Цікаво нам було, які втрати маємо. Не було можливості когось з командирів спитати, але як бачимо по вояках і командирах, то акція вдалась, і Бірчу знищено. Але як — невідомо. Біля обіду к-ри куренів вже знали про перебіг акції. Обидва курені мали успіхи, бо підійшли майже до ворожих становищ, чого ворог не сподівався, що УПА може вдарити на їхні твердині. К-р Прут має трьох вбитими і п'ятьох легко пораненими. К-р Різун має лише сім поранених, з тим одного тяжко.

Польські вояки взяті в полон к-ром Прутом покулились, мов ягнята. К-р Прут звернувся, щоб наш виховник Зорян вклав їм трохи пропаганди, і треба їх відпустити. Службовий старшина зібрав всіх полонених до купи на поляну. Вони зі страху трясуться, бо не знають, що з ними буде, бо їм їхні командири змальовували УПА як бандитів, що лише грабують і мордують польське населення. Коли до них підійшов виховник Зорян, вони всі позривалися на ноги, але він наказав їм знову сідати. Запитав їх, чи вони розуміють українську мову. Нараз всі відповіли, що розуміють. Зорян промовив:

— Вояки Польської Обивательської Армії! Вам напевно ваші зверхники говорили, що УПА, то є купа бандитів (ми про це дуже добре знаємо), УПА лише нападає і мордує невинне польське населення. Ви сьогодні самі переконалися, що то брехня. УПА не є банда, але велика здисциплінована армія, краща від польської чи більшовицької. УПА має своє командування, свій політичний провід, який керує боротьбою. УПА не бореться за здобуття чужої землі, а бореться за здобуття Української Самостійної Держави. Ми боремося проти більшовицького поневолення. Ви будете відпущені до своїх частин. Перекажіть своїм колегам, хто така УПА і за що вона бореться. Не слухайте більшовицької пропаганди, бо вони імперію будують на брехні, — те ви скоро пізнаєте. Я вам передаю відозви до польської армії і до польського народу.

По промові Зорян підійшов до них, подав їм руку, що зробило на них приємне враження. Вони з радості кланялися і дякували за чемність, на яку вони не сподівались. Полонених було затримано до вечора.

Протягом дня вояки мали можливість зпізнатися з нашими побратимами-наддніпрянцями, які цікавилися нашою боротьбою на Заході. Найважніше було для цікавих, як до нашої боротьби ставиться наша політична еміграція, бо їм там, на східних землях Україпи, це мало відомо. Обидва курені складалися майже зі старшин і підстаршин Червоної Армії. Всі вони усвідомлювали, чого вони вступили в УПА, хоч декотрі не говорили чистою українською мовою.

По доброму відпочинку, під вечір, надійшов наказ приготовлятися до відмаршу. Всі ми попрощалися, стиснули дружньо руки, з надією, що стрінемося у Вільній Україні.

Полонених відпущено в їхню сторону. Наша сотня відмашерувала на свої оперативні терени, а два курені попрямували в Бєскид, а відтак вони мали йти рейдом на Словаччину, Угорщину і Румунію.

Наші вояки були дуже подивовані тими куренями. Яка в них дисципліна, завзятість, а особливо патріотизм! Як хотілось бачити Україну вільною!

Ніч була погідна, але вже повівав холодний вітер, так що було добре машерувати. Над ранком прибули ми до села Ляхавн, і там вирішено закватирувати. Селяни кажуть, що поляків не було вже кілька днів. Селяни вже довідалися, що була акція на Бірчу, що бандерівців було понад десять тисяч, що частково Бірчу знищено. Про кількість вбитих і поранених ще не можна було довідатися.

По акції на Бірчу якийсь час польське командування не висилало експедиційних частин в терен. Деякі села частково були вивезені, а частина населення, яка схоронилася, залишилася на місцях. Залишені селяни приготовляються до зими. Є чутки, що ворог не буде нікого зимою переселяти. Сотня часто змінювала місця постою і кватирувала переважно по селах.

Природа почала мінятись. Пожовкле листя майже поопадало, температура також змінилася. Наближалась зима, яка для українських повстанців ніколи не була сприятливою. Нам треба було заздалегідь приготуватись до зими: треба було придбати харчів, на випадок ворожої блокади, якої ми завжди сподівались. Якщо не буде можливости зайти до села, треба мати харчі в магазинах, а також зимові убрання.

Найбільше працювала теренова сітка ОУН. В усіх випадках населення жертовно нам допомагало. УПА була великим пострахом не лиіпе для польських селян, але і для польської армії, бо де б УПА не робила акції, то завжди мала успіхи, розбиваючи ворожі частини. Хоча часом відділиУПА робили акції малими частинами, у поляків було завжди враження, що "бандеровциф" було кілька сотень. Наші відділи оперували на знайомих теренах, а до того ж мали дуже добру розвідку. Що було заплановано польсько-більшовицьким командуванням, все те УПА знала заздалегідь. Якщо якусь частину висилали в терен, де оперували наші відділи, то найперше копали рови для оборони і ночами спали в тих ровах. Не дивлячись на ліквідацію переселенчих комісій, ворогові таки вдалося вивезти частину населення на схід.

Польське військо намагалося забрати майно, яке залишилось по виселенні, але не завжди їм те вдавалось. Наші відділи, коли довідувались, що дане село вивезли, то наскакували, розгромлювали залогу, і селяни повертались до своїх сіл. В той самий час, як сотня Громенка робила акцію на Кузьмину, сотня Бурлаки зробила акцію на село Воля Корінецька, де була ворожа залога. Сотня Бурлаки розгромила цей бандитський осередок без втрати жодного вояка.

Дня 29-го листопада знову були бойові відплатні акції за грабунки українського населення. Сотня к-ра Бурлаки виконала акцію на Гуту Березку, а наш відділ — на село Рудавку.

Зближалась невблаганна і жорстока зима. Земля почала замерзати. Хоч снігу ще не було, але грудневі морози і вітер добре дошкуляли. Зближався Свят-Вечір. Хоч вояцтво було постійно в боях, але таки знаходило час на різні розради. Кожному воякові було цікаво, де сотня буде святкувати Свят-Вечір, як то дозволить ситуація. В теренах було спокійно, тому немає думки, що ворог буде слідкувати, де сотня відзначатиме свято.

Після поранення сотенного Громенка в короткому часі на командира нашої сотні командування УПА призначило к-ра Орського. Сам Орський був середнього зросту, скромний виглядом і, на мій погляд, не був він енергійним к-ром. За кілька днів до нашої сотні прибув к-р куреня Коник, який цілком виглядав на командира: високий, біле кучеряве волосся, дуже енергійний. Опісля прибуття він наказав покликати старшин сотні на відправу. Був то один день перед Свят-Вечором, коли вояки відгадувалн, де сотня буде святкувати, і навіть не мали на думці, що на Свят-Вечір знову запланована акція на твердиню Бірчу. На відправі старший курінний поінформував, що завтра, на Свят-Вечір, заплановано акцію на Бірчу.

— Чому саме на Свят-Вечір? — був запит одного із старшин.

— Тому що це є наше велике свято, і ворог найменше буде сподіватися нашої атаки, — відповів курінний.

Акція має початись о 12-й годині вночі, і наша сотня має вимашерувати годині о 8-й вечора.

Курінний поінформував про ворожу залогу в силі однієї дивізії, забезпечену бункерами.

— Нам за всяку ціну треба тихо підсунутися під самі бункери і їх гранатами зліквідувати. Наша сотня наступає з півдня. Сотня к-ра Бурлаки — з півночі, де в разі допомоги ворогові з Перемишля, Бурлака мав би ії перетяти. Сотні к-ра Крилача і к-ра Яра мають наступати зі сходу. Думаю, що все всім зрозуміло і ясно. Якщо в когось з вас є питання, то прошу ставити, — сказав курінний.

Чотові розійшлись на свої квартири. Вояки все ще не втрачали надії на зустріч Свят-Вечора, але було питання: в якому селі. Всі села, які є ще вкупі, сподіваються, що сотня буде святкувати з ними. Це ж Свят-Вечір, це хвилина, яка нагадує цілому світові, що народився Месія. Це час, коли до хати діти вносять дідуха, розстелюють в'язанку соломи на долівці. Коли сім'я сідає до святково прибраного столу, батько як голова родини благословляє родину традиційною кутею та вітає:

— Христос рождається!

Тут радощам не було кінця.

Нам, повстанцям, які відлучені від своїх рідних, пригадуються минулі роки, виникають спогади від дитячих літ аж до сьогодні. Кожен з нас дає собі питання: чому і за що ми опинилися в рядах УПА? Відповідь лише одна: щоб бачити Україну вільною від більшовиків, від Москви!

СВЯТ-ВЕЧІР

Почало темніти, сотенний каже мені зробити збірку сотні і відмарш в ліс над Загутами. Коли я зробив збірку сотні, то вояки закидали мене питаннямн: до якого села будемо машерувати і стрічати Свят-Вечір? Мені стало ніяково, бо я не мав відповіді, але сказав, що тепер ми машеруємо до лісу, а там довідаємося.

Приходимо в ліс, де вже чекав нас к-р Коник з боївкою. Я здаю звіт сотенному Орському, сотенний — курінному. По звіті "Спочинь", командир Коник підступає до сотні і вітається:

— Христос рождається!

Сотенний продовжує:

— Друзі вояки Української Повстанської Армії! Ви напевно гадаєте, де сотня буде святкувати це величне свято? Може багато з вас будуть розчаровані, бо наш цілий курінь буде святкувати сьогодні.

Мов грім з ясного неба вдарив по вояках. Вони не сподівалися такої звістки. Настала гробова тиша.

— Друзі вояки! Ворог запланував знищити український народ. Ми є свідками того, як ворог знущається над нашим народом, силою викидає його з прадідівської землі, нищить усе, що для нас є святе. Ми свідомо стали на цей кривавий шлях боротьби проти ворога, який застосовує найжорстокіші знущання над нашим народом, а вивозом в далеку сибірську тайгу прирікає його на загибель. Ми — ті, що стали в обороні нашого народу, будемо боронитись до остаточної перемоги. Бірча є найбільшою твердинею на нашому терені і найнебезпечнішою для нашого народу. Тож командування УПА дало наказ щоб цей бандитський бастіон знищити. Будьте готові до всього! Боже, допоможи нам!

Вечір був спокійний, по небу пересувалась одна хмаринка за другою, а поміж них виглядали ясні зірки, мов сповіщали про швидке настання свята Народження Христа.

Наказ — машерувати. В погідну Святу Ніч рядком в напрямі Бірчі посувається кілька сотень незламних воїнів УПА. Переднє забезпечення тихо посувається вперед, за ними курінний почот. Час від часу я і сотенний Орський переходимо вздовж вояцького рядка, який розтягнений на кілька сот метрів. В моїй голові снуються різні думки. Бачу машеруючих повстанців, які перекидають з одного рамена на друге тяжкі стрічки амуніцїї, кулемети і міномети. В той момент я подумав, що сьогодні нас понад півтори тисячі буде наступати на ворожу твердиню Бірчу. Тут стають питання: чи здобудемо Бірчу? Скільки нас поляже в тому бою? Тяжко збагнути, але певно, що всі не загинуть. Ідея українського народу не загине ніколи — Україна буде самостійною державою!!!

Сотня обережно посувається до означеної мети. Початок акції має бути о 2-й годині по півночі. Вже недалеко, бо бачимо, що де-не-де мерехтять світла. Сотня перейшла головну шосу, і ми наближаємося до міста. Розвідка сповістила, що ворог має сильні бетонові укріплення — на околиці міста був оборонний рів, який сполучував командування з головною квартирою. В бункерах постійно, день і ніч, сиділи ворожі залоги.

Підступаємо ближче і вже добре бачимо будинки міста. Командири чот перевіряють свої частини. Сотня розтягнулася в наступаючу лінію, п'ять метрів вояк від вояка. Перевіряючи бойову лінію, завважую, що обличчя кожного вояка дуже серйозне і задумане. Тихими стрибками підсуваємось під самі ворожі оборонні рови. Ворог ще нас не запримітив. Мабуть, не сподівався наступу УПА і не виставив стеж, які б мали обсервувати терен. Це нам дало змогу підступити аж під самі ворожі оборонні рови. Курінний Коник точно слідкував за годинником, щоб всі сотні були вчасно на своїх становищах, щоб котрась з них не почала наступу скоріше.

Наступ… Тихо, бігом вперед. Перш за все гранатами треба зліквідувати ворожі оборонні рови. Підбігаємо чим ближче. Нараз чуємо ураганний вогонь скорострілів — то сотня Крилача наступає з заходу. 3 нашої сторони посипалися сотні гранат на ворожі оборонні становища. Наше могутнє "Слава!" і "Вперед!". Перескакуємо ворожі зліквідовані становища і лише чуємо зойки поранених ворожих вояків. Не звертаючи на них уваги, вдерлися ми в середину міста.

На двох відтинках, з заходу і з півночі розгорівся шалений бій. Полковник Коник знервований, бо зі сходу, де мають наступати сотні к-ра Бурлаки і к-ра Яра, не чути боїв. Нервово відізвався:

— Мабуть, Бурлака спізнився, Коник.

Ворог скерував всі сили проти нашої сотні і сотні Крилача. Загорілись будинки. Наші кулеметники спритно ліквідували ворожі кулеметні гнізда, де тільки вони з'являлися. Тут кожний брав ініціативу в свої руки. Ворог почав стріляти з вікон будинків — в місті сталася велика метушня. Наші вояки, мов розлючені леви, кидались в різні боки. На вулицях міста стався рукопашний бій. Сотня Орського і сотня Крилача вдерлися в середину міста. Я опинився біля роя Лози, який мав сильний опір ворожих кулеметів. Тут почули ми наступ сотень Бурлаки і Крилача.

— Бірча взята в коло, — переходило від одного вояка до друтого. Ця звістка давала нам більше сили і завзяття до здобуття Бірчі.

Повстанець Крук з роя Лози спритно орудував своїм кулеметом, кидався в різні боки, ліквідував ворожий опір.

Нараз підбігає до мене котрийсь з вояків і повідомляє, що ройовий Чумак поранений в ноги. Я поспішаю поміж бійців з метою знайти санітара Зірку щоб він надав Чумакові першу допомогу. Але в такій метушні тяжко було санітара віднайти.

Коли я прибіг до роя Калини, тут знову з'являється зв'язковий Перець і повідомляє, що впав смертю хоробрих к-р Коник. Наказую забрати з поля бою тіло к-ра Коника. Перець каже, що це неможливо, бо ворог відкрив сильний кулеметний вогонь. Я перебігаю до чоти Бартля, що був при рої Калини, повідомляю його, що загинув к-р Коник. Цю звістку досить болісно сприйняли вояки.

На стороні, де наступали сотні Бурлаки і Ластівки, втихло, мабуть, вони відступили. Лише на відтинку, де наступала сотня Крилача, бій тривав. Ми не моглн надати йому допомоги, бо були на іншому боці міста. Радимося з Бартлем, що далі робити.

Нараз по зв'язку подають, що впав сотенний Орський.

— Немає ради, — кажу до Бартля, — відступаємо.

Наказую відступати і забрати з поля бою всіх поранених і вбитих, якщо можливо. Обережно відстрілюючись, відступаємо. Тут стрічаю Іменного, який також вже збирає свою чоту до відступу.

Бірчу знищено, але зовсім не здобуто. Вдень перед нашою акцією мали ми добру розвідку про те, яка сила ворога, але в день акції до Бірчі прибув ще один полк ВП, про який нам не було відомо.

Сотня Громенка відступає в сторону села П'яткови. Якийсь кілометр від Бірчі затримуємося, щоб долучили всі вояки. Була шоста година ранку. Смерть к-ра Коника і сотенного Орського дуже подіяла на вояків. Кожен з нас питав: чому якраз впали двоє великих командирів. Було гірко, але кожний з нас розумів, що боротьба вимагає жертв.

Над ранком почав падати сніг. По чотирьох годинах завзятих боїв вояцтво було перемучене. Переднє забезпечення дійшло до села П'яткови і повідомило, що можна машерувати в село. Я сам, хоч дуже втомлений, переходжу з початку колони до кінця (чи все в порядку), підходжу до поранених, питаю, як вони почуваються. Мені було приємно почути, як всі відповідали, що почуваються дуже добре. Лише були у всіх питання: хто впав, хто поранений. В тому випадку можна було дивуватися на їхню хоробрість. Ніхто з них не нарікав. Санітари бігали від одного пораненого до другого та перев'язували їхні рани.

Біля П'яткови наказую затриматись, відпочити і зачекати, щоб решта сотні долучила. Було ще зарано — село не спало. Санітарний пункт вже був напоготові, щоб скоро заопікуватися пораненими. Жінки та дівчата виходили назустріч з харчами і молоком, щоб зміцнити на силах своїх героїв. Господарі скоро зорганізували підводи, щоб відтранспортувати поранених до головного санітарного пункту. Тим більше, що це було недалеко від Бірчі, то можна було сподіватися за нами ворожої погоні. Та поляки були такі спаніковані, що не могли позбирати своїх вояків до купи. Але нам треба бути обережними.

Я кажу Іменному, щоб приготував сотню до відмаршу. Будемо машерувати в сторону Явірника Руського — там нас чекає сотенний Громенко. Висилаю переднє забезпечення. За ними мають йти підводи з пораненими, а відтак сама сотня. Машеруємо дуже повільним маршем в бік Явірника.

Входимо в село. Там вже чекає сотєнний Громенко з обороною. Я підходжу і звітую поворот сотні. Стан сотні не можна було обчислити, бо деякі вояки могли від неї відлучитись. Сотенний питає:

— Скільки маємо вбитих і поранених?

Коли я сказав, що впали полковник Коник і сотенний Орський, то Громенко відразу не сказав нічого, а відвернувся і нервово заходив — не міг вимовити жодного слова. Покороткій мовчанці відізвався до мене:

— Друже Соколенко, ви ідіть відпочивати, а я і Лагідний допильнуємо, щоб вояцтво відпочило.

На обличчі сотенного було багато скорботи з приводу втрати хороброго командира та революціонера.

Я відійшов на квартиру, де завжди перебував сотенний склад. Цілу годину в голові снувались думки і перебігали моменти нашого наступу на це бандитське вороже кубло. Відтак я думав про смерть курінного к-ра Коника і сотенного Орського.

Пані Бак скоро приготувала їсти і просила, щоб я трохи підкріпився. Старенька бачила, що я пригноблений, і що їжа мені не йшла. Мене розраджувала лише думка, що боротьба вимагає жертв, бо сама господиня віддала на жертівник Батьківщини двох своїх синів. А у мене перед очима пропливали поранені, кров, сім'ї загиблих, мама, рідні.

По короткому часі я твердо заснув. А як пробудився, то побачив Громенка, який сидів біля столу, глибоко задуманий. Коли він побачив, що я пробудився, то запитав:

— Ну, як, друже бунчужний, трохи відпочили?

Відповів, що добре відпочив. Відтак встаю, вбираю свою пістолю, яка лежала біля мене і сідаю біля сотенного. Йому було цікаво дізнатись про перебіг акції, а найбільше цікавила розповідь про смерть курінного. Я розповідаю про наш наступ, про хоробрість наших вояків, які боролись, як леви. Але наші сили були заслабі, щоб здобути Бірчу, тим більше, що Бурлака з якихось причин спізнився. I до того, ворог мав дуже сильні бетонові укріплення. Я розповів, як нам тяжко було здобути перемогу, але все одно Бірча, хоч не була здобута, але була майже знищена.

Природа укрила землю білою плахтою. До цього часу снігу було дуже мало, а тепер безупину він падав і падав. Поранених було відправлено до головного санітарного пункту у селі Воля Володзька.

Сотенний санітар, друг Зірка, сумлінно виконував свій обов'язок, а на місці, на санітарному пункті, перебрав опіку над пораненими д-р Сян. Сам Сян був німeць, перебував в таборі полонених в селі Пікуличах біля Перемишля. Колись наш неповний курінь під командою сотенного Бурлаки наскочив на цей табір і всіх полонених звільнив. Багато з них пішли на захід, а багато включились в ряди УПА. Д-р Сян був призначений до нашої сотні. Він був інтелігентною людиною, спокійної вдачі, говорив плинно українською мовою і любив свою професію. В рядах УПА він був відданий своїй праці, не раз був наражений на небезпеку, але те його не лякало.

Сотня залишилась у Явірнику, а селяни були повідомлені, що Свят-Вечір ми будем святкувати з ними. Хоч їхні страждання не розвіялись, але все ж таки ще був святковий настрій. Кутя і всі традиційні страви були приготовані для наших вояків селянами з любов'ю.

Про наслідки нашої акцїі на Бірчу тяжко було довідатися. Наша розвідка за такий короткий час не мала можливості дізнатися про втрати ворога. Натомість, з-за Сяну довідуємося, що по цілій Польщі ходять чутки, що на Бірчу напало кілька тисяч бандерівців, а залога Бірчі, що нараховувала дві дивізії, всіх їх знищила.

Окрім таких звісток, що бандерівців знищено, поляки почали укріплювати Сянік, Динів, Перемишль та інші свої бази. Наше Різдво було для нас і для селян сумне. Всі, як селяни так і вояки, в цей Свят-Вечір цікавились, де будемо святкувати Новий Рік? Але то було в таємниці до останнього дня, бо залежало від ситуації в терені. Невідомо було, як після акції на Бірчу буде себе поводити ворог.

Нам треба було змінити місце постою, бо у Явірнику вже стоїмо кілька днів. Переходимо до села Ясенів. Селяни дуже нам раділи, бо по акції на Бірчу цікаво було їм нас зустрічати. Мороз чим сильніше почав тиснути, тому саме сотенний вирішив більшість часу кватирувати в селах. А по таких цікавих чутках, що на Бірчу напали тисячі бандерівців, вороги не дуже охоче схочуть висилати свої частини в наш терен.

За день перед Новим Роком закватировуємо в селі Гута. Тут вояки, як також і селяни, вже певні, що свято Нового Року відбудеться в Гуті. На Новий Рік дуже було бурхливе і радісне заворушення: селяни з великим ентузіазмом вітали нас і бажали щасливого Нового Року.

Той радісний Новий Рік дуже тяжко описати. Всі ми раділи і всі бажали кращого Нового Року і перемог в нашій боротьбі за Самостійну Соборну Українську Державу. Сніг впав майже по коліна, мороз не переставав тиснути, але то не перешкоджало нашим воякам. Всі ми мали добрі зимові убрання, кращі від польського війська. Знали, що кожне село сподівається, що Новий Рік буде святкувати з вояками УПА, тому, щоб задовольнити селян (а ціла сотня не могла бути в кожному селі), Громенко вирішив задовольнити бодай кілька сіл. Чота Іменного мала йти до села Нетребки, чота Бартля зі сотенним почотом до села Володжі над Сяном, чота Залізняка залишилась в селі Гута.

Тяжко описати радість наших хоробрих селян. Я був в селі Володжі, яке відоме ще з передвоєнних часів як дуже патріотичне село.

НОВА ФАЗА НАШОЇ БОРОТЬБИ

Новий 1946 рік зустріли і відсвяткували ми спокійно. Ворог не робив ніяких перешкод. Селяни Володжа були задоволені, що ми їх не забули. Час минав дуже скоро, наближався ранок, нам треба було залишити селян і відійти. Сотня щораз змінювала місця постою. 3 огляду на великий сніг, ми постановили більше кватирувати в селах. Може з тих самих причин і ворог не висилав свої спецчастини в терен.

11-го січня погода змінилась: почав падати дощ, настала велика хляпанина. Сотня закватирувала в селі Гута. По кількаденному постою в селі вояки відпочили. Одного дня, під вечір, наша стежа, яка постійно була в терені, повідомила, що селяни з села Рибного повтікали до лісу. Казали, що до села прийшла частина ВП, але кількості вони не знали. Оскільки село Гута було недалеко від села Рибного, сотенний дав наказ вимашерувати до лісу. Нам треба було йти полями. Сніг стопився, і було тяжко машерувати.

В часі маршу захворів друг Лагідний і каже до мене:

— Соколенко, я заслаб, не можу йти.

Я покликав санітара Зірку, щоб заопікувався Лагідним.

Після півгодинного маршу дійшли ми до лісу. Лагідний має високу тємпературу. Сотенний наказує санітарові Зірці, щоб він взяв рій Рубача і доставили Лагідного до села Гути, до санітарної криївки. Зірка дістав кличку (пароль) бо якщо б ми мусили змінити місце постою, він би мав змогу долучити до нас. Вояки взяли Лагідного на коня і відійшли в Гуту, де був санітарний пункт.

Дощ перестав падати. Перед вечором сотня прийшла знову в Гуту. В селі довідуємося, що ворожа частина, в якій до сотні вояків, перейшла через Нетребку і попрямувала в бік села Улюча. В селі Гута закватирували ми на кілька днів. Нам забракувало харчів, і сотенний висилає чотового Іменного до села Селиськ, що лежало по другому боці Сяну (було то польське село, що співпрацювало з УПА), щоб зорганізував кілька штук худоби та і інших харчів.

Над ранком Іменний повертає, приводить три худоби і привозить запас інших харчів. На другий день, вранці, сотня відмашерувала в борівницький ліс над селом Павликомою, яке польські банди весною 45-го року вимордували. Там сотня розтаборилась. Виставляемо сильні застави. День був дуже гарний і теплий.

Тут, на відпочинку, в кожного з нас снувались думки про наше майбутнє існування. Хоч нам не раз доводилося бути в голоді, в холоді, в небезпеці, але завжди з надією на краще завтра, на майбутність нашого народу. Ніхто з революціонерів не ставив питання: чи доцільна боротьба УПА? Як вона закінчиться? Кожен день спокійно проходив, з розсудом і посвятою. Можна було дивуватися на наших селян, що за такий короткий час визвольної боротьби вони стали свідомі, за що бореться УПА і цілий український народ, хоч не раз мусили покидати свої села і критись в лісах перед нападом варварських банд поляків і більшовиків.

Зимові похмурі дні посувались дуже вільним темпом, але щодня все ближче було до весни.

Наближалося друге велике свято — День Йордану. Сотенний вирішив, щоб Йордан відсвяткувати в селі Ясенів. 3 нашою появою селяни Ясеньова дуже раділи. Я наказав ройовому Лозі, щоб його рій приготував престіл. На другий день рано селяни, святково повбирані, зійшлися на Водосвяття. Капелан, отець Кадило, відправив Службу Божу, посвятив воду. Селяни підходили до діжки, набирали в посуд свяченої води та розходились по домівках. По Водосвятті повертає з розвідки вістун Свірк і повідомляє, що біля села Улюча їх заскочили поляки, і в бою впали друг Камінь і друг Точка.

Сотенний дав наказ Іменному принести тіла полеглих друзів. Чотовий зголосив свій відхід і відійшов. Сотенний нервово ходив по хаті, бо дорожив кожною своєю людиною. Після обіду чота повернулася з тілами загиблих друзів. Під вечір забираємо тіла і машеруємо до Волі Володзької, щоб їх поховати на спільному військовому цвинтарі.

Після похорону сотня відмашерувала назад до села Ясеньова. Тут залишаємося на нічний постій. Над ранком відмашеровуємо в малий комплекс лісу біля Брижави і Буковини. Цілий день був спокійний, і увечері висилаємо розвідку до села Добрянки. За кілька годин розвідка сповістила, що селяни повідомлені, щоби приготувались до вивозу, але коли той вивіз буде — їм не сказано. Сотенний вирішив піти до села Добрянки. Може то вже остання їхня ніч перєд вивозом — тож селян треба підтримати на дусі. Коли сотня увійшла до села, селяни з радості плакали і дякували нам, що ми їх не забули. Вони і не думали, що ще нас побачать.

Над ранком з Бескиду від к-ра відтинка Рена з'вязкові принесли нові накази. Військо Польське починає займати українські села. Розвідка стрінулася з боївкою Орлика і від них довідалася, що генерал Сверчевський приготовляє ширшу акцію проти УПА. Польське військове командування змобілізувало сімдесят п'ять тисяч регулярної армії з допомогою спецчастин.

Ворог змінює свою тактику боротьби, бо переконався, що боротьба великими з'єднаннями не є успішною до боротьби з УПА. Взялись вони на спосіб партизанської тактики: оперувати малими групами, робити засідки. Коли ворог застосував нову тактику боротьби, то і УПА мусила змінити свої дії. Очевидно, що нам було легше маневрувати в терені, в якому ми знали найменші стежки, яри і доріжки, а крім того, в сотні були вояки з даних теренів, так що ліс був для них — як їхня хата.

Над ранком виходимо з села і прямуємо лісом в бік Ляхави. Машеруємо дуже обережно — переднє забезпечення на відстані ста метрів від сотні стежить за найменшим шелестом. В лісі було дуже спокійно, навіть дерева не похитнулись, а снігу було мало. Машеруємо в глибину лісу. Від Ляхави відійшли ми може на кілометр. Нараз чуємо серії кулеметних пострілів. "Мабуть, наша стежа натрапила на ворожу заставу", — відізвався сотенний Громенко. За кілька хвилин переднє забезпечення повертає і звітує, що натрапили на ворожу заставу. Сотенний дає наказ: "На становища". Вмить вояцтво розбіглось з машеруючої позиції врозсипну і зайняло оборонні становища. Ми були переконані, що польська армія була під командою більшовицьких старшин, бо вони уживали партизанську тактику.

Щоб не вв'язуватися в чоловий бій з ворогом, сотенний підкликає Іменного і наказує йому зайняти оборонні становища. В разі, якби ворог почав наступ, він мав його стримувати, а сотня тим часом буде відступати. Іменний займає відповідні становища, а сотня подається у відступ. Тут знову зі сторони ворога чуємо серії кулеметних пострілів. Машеруємо в бік кузьминського лісу і маскуємо за собою сліди.

Наша сотня не відкривала вогню — ворог був дезінформований. Він думав, що сотня буде наступати, а ми, використовуючи момент, глибоким потоком подались в кузьминський ліс. Відійшли ми кілька кілометрів і затримались, чекали на долучення Іменного з чотою.

Йшло на гарний і погідний день. Золоте коло сонця підносилось вгору та зігрівало Божу природу так, що і сніг почав топитися.

Тут затримуємося ненадовго, і за короткий час долучує чота Іменного. Нам вже вичерпуються запасові харчі. Оскільки запасові харчі були в криївках, то ми могли їх дістати тільки вночі.

Сотенний каже до мене:

— Друже бунчужнин, ви подумайте, до котрої криївки можна буде дістатися і взяти харчів на якийсь час?

— Будемо бачити, яка буде ситуація, — відповів я.

По шосі Перемишль-Сянік було чути безперервний гуркіт автомашин. До шоси було трохи задалеко, щоби перевірити. По короткій нараді з почотом сотенний вирішив, що будемо машерувати в бік Ляхави, а відтак до Нетребки. Якщо ситуація дозволить, в Нєтребці закватируємо і видобудемо з криївки харчі. Машерусмо. Як звичайно, спочатку переднє забезпечення, а за ним машерує сотня.

По короткому часі зі сторони, де пішла наша стежа, почули ми серію кулемета. Сотенний дає наказ затриматися. Нараз повертає наша стежа і звітує, що натрапили на ворожу заставу, і загинув один з наших стрільців. Тіла не могли забрати, бо ворог відкрив сильний вогонь. Змінюємо курс нашого маршу, посуваємося в бік Нетребки, плануємо, що там затримаємось на ніч, здобудемо харчів, а там вирішимо наші дальші плани.

Час ішов дуже скоро. Сонце почало ховатися за високі ялиці, темнішало, і для нас було безпечніше машерувати, бо ворог ночами не порушувався в терені.

Доходимо до Нетребки. Селяни, що не спали, побачили нас і дуже зраділи. Вони розповідали, що поляки хваляться, що більшовики (а також і поляки) готують велику акцію і кажуть, що скоро знищать бандерівські банди.

По виставленні забезпечення я покликав ройового Лозу і наказав йому піти до криївки і дістати запасу харчів на кілька днів, а по відході добре замаскувати криївку. Лоза зголосив свій відхід і відійшов.

Господині і дівчата порались біля кухонь, приготовляли вечерю для своїх улюблених повстанців. Ніч перейшла дуже скоро, вояки підкріпились, відпочили, а між тим, Лоза повернув з харчами. Я наказав сотенному інтендантові, щоб розподілив харчі поміж роями як запасову порцію.

По вечері сотенний скликає почот, щоб уложити плани нашої тактики. Кожний із старшин висловлює свою думку. На нарадах вирішено: коли ворог блокує села і дороги, то сотня візьметься за іншу тактику — тактику пропаганди.

Хоч місяць березень вже кінчався, але іще тиснув мороз. На нарадах вирішено перейти Сян, що був замерзлий, до села Ніздрця, де жили самі поляки, на пропаганду. По таких блокадах польське командування не сподівалось, що сотня Громенка може відважитися піти до їхніх сіл.

Почало темнішати, коли сотня переправилась через Сян. Входимо до крайніх хат. Як польські селяни побачили тих бандерівців, якими їх страшили, то не знали що робити. Ми їх заспокоїли, сказали, що ми не прийшли їх мордувати, а прийшли роз'яснити, що їм несе комуністична влада. Ми прийшли їх застерегти, щоб вони не вірили в комуністичну пропаганду. Застрашені селяни сказали нам, що в горішньому селі кватирує більшість ВП. Наша сотня зайняла половину села. Ми вислали сильну заставу, а решта розійшлись по хатах. Міліція, що містилася посередині села, як довідалася, що долішню частину села зайняли УПА, повтікала в горішній кінець, де кватирувало Військо Польське.

По короткому часі, зі сторони горішнього кінця села, посипались кулеметні серії. Наша сотня була готова до оборони, але поляки не наступали. По кількох хвилинах повертає наша стежа, що була вислана в сторону горішнього кінця, і приносить вбитого вояка Ярового. Тут стало питання помсти за смерть нашого вояка. Ми могли спалити село чи застрелити кілька цивілів, але сотенний вирішив не палити села, лише сказати цивілям, що ми за відплату нашого вояка могли б це зробити. Ми не застосовуємо терору проти польських селян, бо УПА не є банда, як їм говорять. УПА є велика зорганізована армія, яка має своє командування і свій політичний провід. Я і виховник Зорян були якраз у хаті учителя, який був добре ознайомлений з нашою боротьбою.

В селі були ми дві години, і польські "богатери" не відважилися силою змусити нас залишити село. Вже було біля півночі. Ми попрощалися зі селянами, вони ввічливо також з нами попрощались та просили, щоб і в будучині знову до них заходили. Ми забираємо вбитого побратима і відходимо в свої терени. Як вийшли зі становища, то зрозуміли, що пропагандою зробили більше, ніж вбили б сотню ВП.

У 1946 році були вигляди на війну американців і західних держав Європи проти більшовиків. В тому випадку наша боротьба мала би позитивний аспект. Тоді був би реалістичний вигляд на здобуття Української Самостійної Держави. Однак, в дуже короткому часі світова політика змінилася, і наші сподівання розвіялися. Не зважаючи на це, ніхто в рядах УПА не удавався в розпач, не падав духом. Коли я пишу ці рядки про визвольну боротьбу, то перед моїми очима з'являється образ вояка УПА. Він дуже виснажений безперервними і тяжкими боями проти ворога, але не нарікає на невигоди, не нарікає на провід ОУН, чи командування УПА — він очікує, коли стопиться сніг, та минуть дошкульні морози. Він чекає, коли зазеленіє земля, коли можна буде подихати свіжим повітрям, і ріднаУкраїна буде самостійна, без більшовиків (бо хто їх сюди кликав?!), без тюрем.

Сотня закватирувала в селі Поруби, де до нас долучив провідник Карло зі своєю боївкою. Він обмінявся з нами думками про дальшу ситуацію нашої боротьби, бо був в більшому контакті з Проводом. В селі на нього мала чекати решта його боївкарів.

По відході друг Карло за короткий час почув стрілянину. Він почекав кілька хвилин, добився до крайніх хат, а там довідався, що в село наскочив польський спецвідділ під командуванням поручника Михальського.

Поляки оточили хату, де кватирували бойовики, підпалили її. Бойовики вискочили з хати, почали боронитися. Двоє з них впало в боротьбі, один поранений застрелився, а інший попав живим в руки ворога. Карло почекав, доки поляки не вийшли зі села. Боївкарї, які були з ним, забрали тіла вбитих друзів і принесли їх до сєла Поруби. Звідти ми забираємо тіла загиблих друзів, відходимо до Волі Володзької, щоб там їх поховати на спільному вояцькому цвинтарі.

По терені почала гуляти частина КПБ (крайова поліція безпеки), так що більшість часу ми кватирували в лісах, щоб не наражувати селян на репресії.

Сніг почав топитися, місяць березень став тепліший. Сотня закватирувала в делягівському лісі. Розвідка, яку ми постійно висилали в терен, повернула і повідомила, що до Брижави прибула частина Михальського і привела зі собою пораненого боївкаря Драпака. Як ми здогадувалися, Драпак знав де є криївка, і він, напевно, зрадить і покаже її полякам. Провідник Карло, коли зловили Драпака, послав своїх боїкарів, і ті випорожнили криївку та підмінувалн ії. Драпака привели до криївки. Двоє поляків і Драпак підійшли до неї, і коли підняли віко сховища, міна вибухнула і вбила двох поляків, а Драпакові відірвало обидві ноги. За кілька днів довідуємося, що Драпак помер і небагато прислужився ворогові.

Щоб не вв'язуватися з ворогом в бій, сотня часто змінювала місця постою. Переважно кватирували ми в лісах, лише ночами заходили до сіл. Наша розвідка працювала дуже інтенсивно. По більшій частині в розвідці працювали молоді дівчата — члени ОУН. Хоч ми не користувалися комунікаційними радіоапаратами, але мали кращу розвідку, ніж ворог з його чудовим приладдям.

За кілька днів та сама група Михальського заскочила розвідчу боївку СБ. В бою загинуло двоє бойовиків, третій, не побачивши виходу вийти живим, вистрілив собі в голову, але не поранив себе смертельно. Поляки забрали його живого до Бірчі. В Бірчі його підлікували і в короткому часі возили по селах, щоб показав селян, які працювали з УПА. Від нього не довідалися нічого. Коли він нічого не сказав, його прив'язали до воза (він не був здоровий і не міг йти). Героя волочили по землі, а тоді, майже напівживого, кинули на віз і повезли до Сянока. Коли перепроваджувалися через Сян, Мазепа (то було прізвище героя), скутий, кинувся в Сян і пірнув у бурхливі води. Звідти він і не виплив на поверхню ріки. Славний бойовик не зрадив нікого і згинув, як личить героєві УПА.

До сотні знову прибув провідник СБ Карло зі своєю боївкою. Карло поінформував нас про події в терені і про рух ворожого війська. Над ранком повернув з розвідки друг Лагідний, і за інформацією інших розвідників, що постійно були в контакті зі всіма районами, повідомив, що до Дубрівки мала приїхати більша частина ВП. Там є великий державний будинок, і в ньому, мабуть, ця частина закватирує. Щоб не дати змоги ворогові закріпитись в тому будинку, бо це була б сильна оборонна ворожа твердиня, сотенний Громенко вирішив цю твердиню висадити в повітря. До чоти Іменного призначив мене, друга Лагідного і виховника Зоряна. То мала бути не тільки військова, але і політично- пропагандивна акція, бо село було чисто польське.

Коли чота була готова до відмаршу, сотенний зробив відправу, дав острий наказ, щоб не знущалися над селянами, допомогли їм вийти з будинку і тоді підмінували його. Нам, старшинам, наказав, щоб ми того порядку допильнували. Група начисляла біля п'ятидесяти вояків.

Ніч була погідна і тепла. Чота відмашерувала в бік Дубрівки. Марш був до певної міри форсовий, бо хотіли ми якнайскоріше виконати цю акцію і ще уночі повернути до сотні. За якийсь кілометр від села зайняли ми розсипну позицію. Машеруємо обережно, щоб нас хтось не завважив.

Вже близько село. Без жодного пострілу підійшли під той будинок.

Коли цей будинок був оточений, кілька старшин увійшли до середини. Поляки, побачивши бандерівців про яких їм багато говорили, були дуже застрашені. Ми їх заспокоювали, що нічого їм не будемо робити. Кажемо їм, щоб забрали все, що мають, бо ми будемо цей будинок висаджувати в повітря. Селяни, застрашені, забирали що могли. Наші вояки їм допомагали виносити речі — то була найкраща пропаганда серед польського населення, бо про УПА говорили, що бандерівці кого зловлять, того зараз на місці і вбивають. Ми роздали їм відозви до польського населення на польській мові.

Тим часом наші спеціалісти підмінували цей замок, а друг Лагідний наказав селянам, щоб не відважувалися йти назад до будинку, бо міни можуть вибухнути в кожну хвилину. Селяни були задоволені, казали добре, що ми цей будинок зруйнуємо, бо їм дали наказ шукати нових помешкань, а цей замок мало займати військо.

Коли все було виконано, Іменний дав наказ відступати і залишити село, бо міни готові до вибуху. Вояки були дуже задоволені з вдалої акції. Полишаємо село, відходимо біля одного кілометра — нараз чуємо сильні детонації і бачимо великі клуби диму з вогнем, які підносились високо вгору, так що можна було бачити на відстані кількох кілометрів. До сотні долучили ми вже над ранком. Сотенний Громенко нетерпляче нас очікував.

Доходимо до села Гути, яке лежало поміж горами, мов у яру. Там було догідно кватирувати. Біля полудня розвідка доносить, що через Явірник Руський переходить біля сотні польського війська і прямує до Нетребки, яке положене від Гути по другій стороні гори.

Сотенний Громенко зарядив гостре поготівля для того, щоб коли вони попрямують до села Гути, ми мали час і були готові їх привітати. Наші зірці, що стежили за кожним рухом ворога, повідомляли сотенного, але, на своє щастя, поляки попрямували в противну сторону.

Користаючись з нагоди, що дві сотні є разом, ми вирішили зробити відправу старшин, щоб обговорити і устійнити плани на майбутнє. Тут була мова про терористичну сотню поручника Михальського, яка гуляла по наших теренах. На відправі старшин вирішено за всяку ціну цей відділ зліквідувати.

Наступного дня командир Бурлака з сотнею відійшов у свій терен. В терені наш виховник Зорян не забув про Шевченківські роковини. Сотня перейшла до села Поруби. По розтаборенні, Зорян звелів скликати селян, щоб ми всі скромно відзначили ці роковини. Селяни з радістю посходились. Зорян привітав всіх, прочитав кілька поезій Шевченка, відтак всі присутні відспівали "Заповіт", і селяни розійшлись.

Під вечір повертають наші кур'єри з третього району і повідомляють про те, як сотня Бурлаки біля села Ямної звела великий бій з відділом Михальського. Бій був завзятий і тривав біля двох годин. У Бурлаки було вбито п'ять вояків, а між ними курінний виховник Вадим. Поляки мали тридцять п'ять вбитих, яких залишили на полі бою. Між ними було п'ять старшин. Наші здобули багато зброї, амуніції, медикаментів, а також іншого військового знаряддя.

Після такого невдалого бою і таких великих втрат, яких Михальський ще не мав, польське командування шаліло. Сам Михальський пояснював свою невдачу тим, що УПА виступала тисячною армією проти його сотні.

ІСТОРИЧНА ДОБА

Квітень — це пора, коли природа приносить багато радості: ліси зеленіють, пташки збудились зі зимового сну та різними голосами троять різноголосу лісову музику. Тут вже можна було подихати свіжим повітрям і намилуватися природною красою. Тут українські повстанці почували себе безпечніше, бо ліс був нашим батьком, і здавалось, що ніяка сила не відбере від нас цієї прекрасної землі.

З України приходили вістки про завзяті бої УПА з більшовицькими спецвідділами.

Там, на східних землях, трудніша визвольна боротьба. Дії УПА були обмежені, бо там немає таких великих комплексів лісів, як у нас. Один чорний ліс, що має більші обшири до боротьби, а далі на схід немає лісів. Тож УПА мусить обмежуватися до малих оперативних акцій. Окрім того, ми довідуємося, що боротьба УПА охопила всі українські землі. Так нам повідали наші побратими зі східних земель України, які були у нас гостями. Крім того, що в лісах повстанці почували себе краще, ніж в селі, то час від часу треба було зайти і до села, де наші селяни очікували нас.

Сотенний вирішив зайти сотнею до Явірника Руського, а рано відійти назад до лісу, але сталося інакше. Ніч була дуже гарна, тепла. В селі провели ми час дуже приємно, але рано почав падати дощ. Сотенний зарадив, що в селі затримаємося на цілоденний постій. Господиня хати приготувала снідання, сотенний почот засів до столу. Нараз стежа повідомляє, що до Явірника зближається ВП. Сотенний наказує бойовий стан, і за кілька хвилин сотня має залишити село і за його межами зайняти оборонні становища.

Сотня зайняла становища, які були за двісті метрів від села. Обсервуємо через далековиди — ворог підходить дуже обережно: не йде прямо до села, але використовує яр, який веде до нього. Ми були окопані на горбку і бачили кожний рух ворога. Бачимо, що поляки зайняли становища вздовж села. Спостерігаємо, як декілька ворожих вояків прямують до села, і вважаємо, що то їхня розвідча частина. Наша сотня зайняла становища край села, а поляки розташувалися навпроти нас, і навіть не думають, який будуть мати привіт від УПА, якщо будуть прямувата до села.

В селі був великий рух населення. Людей виганяли на другий бік села, бо якщо почнеться бій, то можуть загорітися хати. Ворожа стежа повернула — не побачила ніде УПА.Тоді ворог вільно яром посунувся до села.

В яр, де рухалася ворожа частина, були скеровані чотири кулемети з чоти Іменного. Коли ворожа передня частнна зближалася до нас, то кулеметник Слива підпустив їх на близьку відстань і дав серію зі свого "дихтяра". Мов траву, скосив він ворожу передню частину. Ворог зайняв оборонні становища і відкрив сильний кулеметний вогонь. Наші кулеметники відповіли тим самим. Нараз стріли втихли. Ми чекали, що ворог буде наступати. Маленька перерва. Нараз чуємо більшовицьку лайку "вперйот" — і знову почався сильний вогонь з ворожої сторони, але ніхто не йшов "вперйот". Бачимо, що якийсь старшина піднісся на рівні ноги і почав вимахувати обома руками, мов давав наказа, щоб наступати на село. На ціле горло верещав він: "До пшоду!" — але його наказу польські вояки не слухали. Недовго цей старшина вимахував руками, бо друга серія кулеметника звалила його на землю. Коли їхній командир упав і перестав давати накази, тоді ціла лінія почала втікати назад, а за ними сипалися повстанські кулеметні серії.

Скільки ворог мав втрат — ми не знаємо. Сподівалися, що скоро з Бірчі прийде допомога. Ми не мали втрат.

Наказ — відступати. Кожен чотовий стягав з лінії своїх вояків і відступав в бік делягівського лісу. Під вечір випогодилось. Дійшли ми на наші постійні становища, і там разтаборились. Вояцтво подалось на відпочинок, але ніхто не спав. Вояки були задоволені своєю перемогою, бо не стратили ми жодного побратима. Сотенний почот також порозстелював свої палатки до відпочинку. Тут у нас вив'язалась розмова. Ми порівнювали боєздатність наших вояків з боєздатністю ворога. Бачимо, що ідея є найсильнішою зброєю, яку мають наші вояки. Польські "богатери" не мають такої ідеї, вони йдуть в бій, бо мусять.

Час ішов дуже скоро, зближався вечір. Сотенний каже до мене:

— Друже Соколенко, думаю, що ми переночуємо тут, на місці. Погода гарна. На свіжому повітрі, я гадаю, вояки краще відпочинуть, а також тут безпечніше.

Я з ним погодився. Сотенний покликав службового підстаршину і дав нові накази, щоб зміцнити застави, бо сотня залишається на ніч на старих місцях.

Польський уряд і командування застрашували своїх селян, що вояки УПА — горлорізи, бандити і т. д. Але не всі поляки в то вірили, бо мали змогу вічна-віч стрічати вояків УПА, казали, що ми є джентльмени.

Польське командування висилало спеціально вишколені частини на пропаганду, які радили українцям виїхати в Польщу або Україну, бо там нібито вони зможуть зажити спокійним життям. Вони знали, шо наші селяни не хочуть нікуди виїжджати зі своєї рідної землі. Поляки добре знали, що селяни, як чоловіки, так і жінки, співпрацюють з УПА. Тут нема де правди діти, запасу УПА мала велику поміч від селян. Майже кожен почував себе частиною Визвольної боротьбн. Молоді дівчата і жінки вели велику розвідувальну роботу серед ворога, виконували небезпечні завдання і були наражені на арешти, тортури, а часом, і на смерть.

Пригадується мені один момент. Треба було перенести дуже важливий наказ для теренового проводу. Жінка, яка мала двоє малих дітей, зголосилася перенести той наказ, знаючи добре, що її чекає в разі, якщо б її зловили. Та героїня бере "штафету" і йде на означене місце. По дорозі вона натрапляє на польську військову частину. Вона думає, що має зробити зі "штафетою". Втікати не може: небезпечно, застрілять. Подерти "штафєту" не може, бо то є важливий наказ. Впало їй на думку — сховати "штафету" під спідницю, бо там вони не будуть шукати. Так вона і зробила. Коли жінка відважно йшла, її затримали, спитали, куди вона йде. Жінка холодно відповіла, що має в Бірчі сестру, яка дуже хвора, і вона йде її відвідати. Почали її обшукувати в кожнім кінчику її одягу, але нічого не знайшли. Кажуть їй розбиратися догола. Відважна жінка подумала, що тут буде їй кінець. Вона не дуже радо розбиралась і милосердно подивилася на старшину, що стояв збоку і придивлявся, як її обшукують. Цей старшина, мабуть, мав жінку. Він подивився на її ласкавий жіночий погляд і наказав жінку залишити. Далі опитували її, чи не бачила вона "бандеровциф". Вона відповіла, що не бачила, а в думці подумала: "От ви, дурні, тут маєте перед собою бандерівку".

Жінка-патріотка подякувала їм і відійшла до означеного місця.

Подібних випадків було дуже багато.

На другий день сотня перейшла в брижавський ліс і затрималась біля малого просілка Кружки. Заносилось на гарний день. Ще добре ми не зігріли місця, як наша стежа повідомляє, що в напрямі села Добрянки їде невеликий відділ польського війська. К-р Громенко висилає розвідку вдруге, щоб точно розвідали, яка є сила, і чого вони приїхали до села. Розвідка скоро повертає і звітує, що вони стрінули дядька з Добрянки. Він повідомив, що поляки грабують що попало, навіть забирають і худобу і вже арештували кількох мужчин. В селі немає сенсу атакувати ворога. Громенко дає наказ Іменному зайняти становища над потоком. Чота Залізняка має зайняти становища з боку Бірчі, а чота Бартля — з боку Брижави.

Наказ: "Не стріляти", доки не буде вказівки, уважати на селян. Сотня була на становищах готова до атаки. Треба чекати, аж поки поляки вийдуть зі села. Бачимо, що прямують в бік села Доброї. Невідомо, з яких причин валка затрималась не більше як за сто метрів від нас. Нараз в їхню сторону посипалися кулеметні стріли наших вояків. Між ворожими вояками настала велика паніка — вони почали розбігатися куди хто міг, а інші були вбиті і поранені. По півгодинній атаці наші вояки миттю кинулися до валки, звільнили арештованих селян, що були шнурами прив'язані до підвід.

Ворог мав дев'ятнадцять вбитих і вісім поранених. Між ними поранений був польський старшина, який казав, що польське військо не хоче воювати проти УПА, але у війську є багато більшовицьких старшин, які володіють добре польською мовою і дають накази. Сотенний Громенко наказав санітарам надати допомогу пораненим і підводами доставити їх до Бірчі, а також наказав, щоб їхні командири прислали підводи забрати вбитих. Поранені не могли вийти з дива, що воїни УПА так з ними гарно обійшлися.

У нас не було ні поранених ні вбитих. Все награбоване ми віддали селянам, а забрали лише те, що було військове. Надвечір приїхала більша частина війська забрати своїх вбитих, але селянам не робили ніякого насильства.

ВОРОГ ЗАСТОСОВУЄ ТЕРОР

По теренах, зайнятих УПА, почали шаліти польські військові частини. їх метою було застрахувати наше населення, щоб воно добровільно голосилось до виїзду. Більшовицькі старшини пропагували, щоб люди виїжджали в Україну, а там заживуть вільним життям. Говорили, що тут вони, начебто, в небезпеці, тому що УПА не дає їм вільно зажити. Також польські банди нападають на їхні села, а там, в Україні, під захистом батька Сталіна страху не буде. Їхню пропаганду наші селяни ігнорували, бо знали добре, що їм несе більшовицький рай.

Коли ворог бачив, що таким засобом не вдасться переконати населення до виїзду, то застосував іншу тактику — терор. Польське командування висилало свої частини на села, де їм було дозволено грабувати і тероризувати населення. Кожне село було до того готове — виставляли стійки. Коли бачили, що зближається ворожа частина, то вони все ховали до криївок, а худобу виганяли в ліс, бо ворог не дуже радо зближався до лісу.

Наша сотня постійно змінювала місця постою, щоб здезорієнтувати ворога. Ворожі частини довго не затримувалися в селі — увійшли в село, пограбували що попало, заарештували кілька селян, котрі не могли сховатись в лісі, і скоро відходили, бо боялись, що може бандерівці близько є в лісі — то буде їм гаряче.

Крім того, селяни, як звичайно, працювали на ріллі. Навіть не було в них думки, що ворог може їх силою викинути з їхніх прадідівських хат.

Весна заносилась дуже гарною, погода дописувала, а природа пишалася зеленими ланами збіжжя.

Зближався латинський Великдень. Поляки зміцнювали свої гарнізони, бо сподівались акцій УПА, хоч наша сотня не мала таких планів. Сотня, користаючись зі спокою в терені, закватирувала в делягівському лісі. Під вечір долучив до нас районовий господарчий референт, друг Верниволя і провідник СБ (Служба Безпеки) друг Карло зі своєю боївкою.

До свят і по святах ворог не робив випадів. Наші селяни приготовлялися до відсвяткування Воскресіння Господнього. Кожне село сподівалося, що сотня загостить до них на свята. Воякам також було цікаво, де сотня буде святкувати. Наші інтенданти теж приготовляли все потрібне до Великодня.

У Велику П'ятницю сотня перейшла до села Явірника Руського. Молоді жінки і дівчата гарно прибрали церкву.

В нашій сотні перебував курінний капелан. Зв'язкові повідомили селян, що в їхній церкві буде відправлятися Служба Божа і "Положення Плащаниці".

В селі — святковий настрій. Селяни, святково повбирані, зійшлися до церкви. Службовий підстаршина допильнував виставити сильне забезпечення, щоб часом несподівано не наскочив ворог. Радості не було кінця. По Службі Божій вояки розійшлися по квартирах, де разом зі селянами ділились враженнями. Командний склад сотні вирішив, що будемо святкувати Великдень на поляні поміж селами Гутою і Липою. Там була велика поляна, де з одного боку була гора, а з другого боку — ліс, що тягнувся аж до Сяну. У Великодню Суботу закватирували ми на тій поляні.

День був дуже сонячний і теплий. Наші вояки приступили до праці: рубали кругляки і приготовляли два ряди довгих столів, бо тут мали святкувати селяни з довколишніх сіл.

Коли вояки впоралися зі столами, все було готове до відсвяткування Великодня. Сотня відійшла до села Поруби. Там селяни нас тепло вітали, а дітвора бігла нам назустріч, тішилася, казала, що до них іде їхнє військо. В селі постановили ми нічний постій.

Біля півночі наша стежа, що була вислана в терен, повертає і звітує, що в стороні Жогатина з'явилися частини польського війська і освітлюють терен білими ракетами.

Сотенний наказує зміцнити забезпечення, хоч ми добре знаємо, що ворог вночі не буде робити нападів, але на всякий випадок треба забезпечитися. Ніч була спокійна. Селяни з довколишніх сіл були повідомлені про спільне святкування Великодня.

Почало заноситись на Божий дєнь. Сотня вимашерувала в означене місце свята. Туди з усіх усюдів напливали святково вбрані селяни. Молоді жінки і дівчата у вишиванках несли зі собою все, що годиться на Великдень: повні кошики великоднього печива, м'яса, яєць і дечого більше. Всі довколишні села лишилися на цей день пустими, бо селяни, мов відчували, що то вже їхній останній Великдень на рідних землях.

Велику поляину дівчата окрасили кольоровими вінками і иаціональннми вишиванками. Столи були вкриті вишитими скатертинами, а на них двома рядами накладені святкові Божі дари Великодня. Із-за гори помалу висунулось велике коло сонця і кинуло своє золоте проміння на велику поляну, де зібралось кілька сот українських селян, щоб гідно відсвяткувати це величне свято. Навпроти столів стояв престіл, накритий вишиваними скатертинами. Радощі, які панували на поляні, ніяк не можна описати.

До престола виходить в святкових ризах курінний капелан з хрестом в руках. Він зробив знак хреста і заспівав "Христос Воскрес", а за ним з грудей сотень людей понеслась молитва Іен — генеиь далеко по горах, і здавалось, що голоси лунали аж до неба, де осівся Спаситєль Світа — Христос. Далі відправлялася Служба Божа. По Службі Божій селяни разом з вояками УПА позасідали за столи, а капелан переходив вздовж столів і святив те, що було приготоване. По свяченні пасок сотенний Громенко привітав всіх присутніх могутнім "Христос Воскрес". Тут знову по поляні понеслось "Воістину Воскрес".

Громенко, хоч малий на зріст, але голосом могутній, сказав:

— Дорога громадо, брати і сестри! Лютин ворог не дає нам відсвяткувати цей величний день, як личить кожному народові в світі, але не зважаючи на це, ми святкуємо цей день як одна велика українська родина. Ми, вояки УПА, радіємо, що можемо разом з вами відсвяткувати цей Великдень. Так, як ворог запланував, може то буде останній Великдень, що ми святкуємо разом з вами. Але тішить нас те, що ви гідно бороните свою гідність, як личить боронити її кожному доброму українцеві. Ви з нами стояли в рядах боротьби за визволення нашої скривавленої Батьківщини, не раз ви дивилися в очі смерті. Окрім того, ви стояли мужньо. I ми віримо, що де б ви не були, ви будете вірні тим ідеалам, за які ми боролися разом ось тут, у цих закутинах нашої землі. Ми віримо, що сьогодні чи завтра ми переможемо!

По тих кількох словах селяни, мов одна родина, засіли за столи і почали вживати посвячені Божі дари. Коли старші мужчини сиділи за столами, то молоді дівчата почали виводити "Гагілки" — тут можна було побачити правдивий український Великдень.

Біля години четвертої пополудні стежа повідомила, що від села Рибного (недалеко від поляни) в нашому напрямі посувається польське війско. Сотенний висилає рій Ворона на заставу. Поляки, мабуть, почули наші співи і постановили нам перешкодити у святкуванні Великодня. За кілька хвилин, як Ворон з роєм зайняли становища, почалась стрілянина. Наш рій відкрив по ворогові кулеметний вогонь. Хоч вогонь не втихав, селяни не панікувалися, всі були на місцях. Сотенний на допомогу Воронові посилає рій Рубача. Ройовий Ворон був необережний, не залягав до оборони, а ходив на повний зріст, і "антек" взяв його на приціл. Ворон був поранений, його принесли на поляну, туди, де ще були присутні його батьки. Сам Ворон походив зі села Явірника Руського, яке бачило багато героїв. Сотенний лікар опікувався пораненим ройовим. Увечері сотенний дав наказ ройовому Журбі доставити Ворона до санітарного пункту в селі Нетребці. Селяни затрималися до вечора. Щоб повернутися до своїх сіл, чекали, коли ворожі війська залишать терен. Польські частини перед смерком відійшли до своїх баз у Бірчі. Селяни спокійно розійшлись до своїх сіл.

В другий день свят сотня закватирувала в делягівському лісі на високому шпилі гори, де була добра оборона, а ворог про те наше місце не знав. Називали ми той шпиль "Повстанський Синай". Серед вояцтва панував святковий настрій. Кожного з нас лютило, що ворог не дав нам спокійно відсвяткувати Великдень. Рано приходить зв'язковий від санітарного пункту і повідомляє, що ройовий Ворон помер. Ця звістка потрясла цілу сотню, а найбільше — його рій, бо вояки його дуже любили за те, що був він хоробрий і завзятий командир роя.

День був дуже гарний. Вояки порозстелювали палатки, і кожний рій в святковому настрої продовжував свято Вєликодня.

Сонце підійшло високо, так що золоте проміння поміж високі ялиці віщувало, що Христос Воскрес. Сотенний Громенко вирішив, що коли смеркне, то сотня відійде до санітарного пункту. Заберемо ройового Ворона і поховаємо на спільному повстанському цвинтарі, біля Волі Володзької. Там вже спочиває кілька десятків наших побратимів, які впали на полі слави у боротьбі за волю своєї Батьківщини.

На високому шпилі гори, на високих ялицях, ми мали зірців, які обсервували на око терен. Сонце почало ховати своє проміння за високі ялиці. Нараз зірці повідомляють, що з боку Явірника Руського розсипною в наш бік наступають польські військові частини. Наказ сотенного — займати догідні становища і бути готовими привітати ворога, але не стріляти, чекати наказу, підпускати на дуже близьку відстань.

Ворог сліпо йшов на той ліс, маючи надію виконати своє завдання і не стрінутися з УПА. Зірці постійно звітували про віддаленість ворожих військ. Сотенний наказує зібрати зірців і чекати наступаючого ворога. Поляки були вже близько від нас. Ми вже чуємо їхні голоси, кожному з нас тремтить палець на спуску автомата чи кулемета. Чуємо накази ворожих старшин. Їхня лінія поволі посувається вперед, ніхто з них не має на думці, що в моменті їх привітають наші кулемети. Коли ворог наблизився до нас на відстань п'ятидесяти метрів, по лінії перейшов наказ: "Вогонь!"

Нараз заграли наші кулемети, автомати і кріси.Ворог не сподівався такого привіту, займав становища, які міг, але то не врятувало, бо їх привітали наші гранати, які градом посипалися на ворожі становища. Польські вояки бачили своє безвихідне становище. Без наказу своїх командирів вони почали панічно втікати, губили за собою шапки, амуніцію і інше військове знаряддя. За втікачами сипалися наші кулі. Бій тривав півгодини.

Ворог залишив на полі бою двадцять вісім вбитих і сім поранених, яких їхні побратими не могли забрати. Поміж поранених був молодий польський поручник. Наказ сотенного нашим санітарам — надати першу допомогу ворожим пораненим. Поручник був поранений в ногу, він казав, що їх наступало 250 вояків, якими командував більшовицький капітан. Вони дійсно не знали, де кватирує УПА, йшли наосліп.

Поранених відправлено до Явірника Руського, а там селяни мали повідомити в Бірчу, щоб поляки прислали підводи і забрали своїх поранених. Польський поручник був здивований, що упівці так чемно з ними обійшлися та ще й надали їм першу допомогу. Поляки того не зробили би, поранених були б постріляли.

— Я бачу, що ви є справжня армія, яка заслуговує на похвалу, — сказав поручник.

По перемозі в нас не було ні вбитих, ні поранених. Сотенний дав наказ стягнути сотню і відмашерувати до села Нетребки. Він наказав забрати зі санітарної криївки тіло ройового Ворона і поховати на вояцькому цвинтарі. По похороні сотня змінила місце постою і, перейшла в грушівський ліс біля села Улюча, бо були певні, що ворог буде робити облаву на делягівський ліс.

На третій день свят наша розвідка доповіла, що до Жогатина прибула велика частина польського війська, але скільки їх було — невідомо. Польські вояки повідомили наших селян, щоби бандерівці вийшли з делягівського лісу, бо там буде облава. В обідню пору з боку делягівського лісу почули ми серіїкулеметів і прішускали, що там ворог робить облаву. Увечері сотня вимашеруваладо села Ліщави Горішньої над головною шосою Перемишль-Сянік. Над ранком долучив к-р Бурлака, а під вечір прибув к-р Ластівка теж зі своєю сотнею. Наші сотні частково закватирували в лісі, бо в селі не було місця на таку кількість війська. Тут курінь був у повному складі і начисляв понад тисячу вояків і старшин. Таке з'єднання сотень давало велику моральну підтримку для вояків. По кількаденнім постою цілого куреня ворог не робив випадів.

Тут сотенні зарядили відправу старшин цілого куреня, щоб уложити дальші плани боротьби. По трьох днях сотні Бурлаки і Ластівки відійшли у свої терени. Поміж нашими сотнями завжди курсував постійний зв'язок.

В нашому терені був спокій. Зв'язок і розвідка переходили своїми законспірованими дорогами. Наш провід мав зв'язки з АК (Армією Крайовою), яка давала багато відомостей. Був навіть капітан польської армії, член АК, який пересилав відомості про таємниці польських планів.

Вояки УПА були високо моральні та ідейні. Кожен вояк УПА знав, за що він бореться. Але є звичайним явище, що в кожній нації знаходяться зрадники. Несподівано приходить повідомлення з теренового проводу, що тереновий господарчий провідник Вишинський (псевдо) здезертирував і перейшов до поляків. Що його спонукало — невідомо. Вишинський був посвячений в таємницю цілої господарської системи теренового проводу. Він знав багато криївок, в яких були замагазиновані харчові подукти, а також магазини зброї та амуніції. Тереновий провід наказує чим скоріше перемагазинувати криївки, які є дуже важливими, бо Вишинський, напевно, їх зрадить.

Не гаючи часу, теренова сітка взялася до інтенсивного перемагазинування криївок. Поки ворог не дав знаку про зраду Вишинського. За кілька днів дуже багато криївок були зліквідовані. Як довідуємося опісля, поляки зробили з Вишинського поручника, надаючи йому престижу, щоб можна було дещо більше від нього довідатися. В тому випадку ворог був дуже немудрий, що не почав акцїі зараз же, як дістав Вишинського. Він міг би завдати великого удару Визвольному рухові. Розвідка довідалася, що батько Вишинського (священник) арештований поляками. Напевно, через нього поляки дісталися і до сина. Хоч Вишинський став добровільним дезертиром і донощиком, але поляки йому не довіряли, не бралися гарячково до акції.

Через кілька тижнів поляки зробили напад на одну з криївок біля села Зєленки під Перемишлем, але криївка була підмінована, і там впало три польських вояки. Від того часу ворог був обережний і не робив акції на криївки. Що Вишинський здезертирував, не була велика втрата, але добре, що він не працював на дві сторони — то був би великий удар для УПА. Було б тяжко його викрити. Цей зрадник не зробив великого лиха для проводу, але пізніше його зробили слідчим польського суду, і він судив вояків УПА, які потрапляли в польський полон.

Наша боївка СБ мала зв'язок з польською міліцією, яка була членом АК, і часто виконувала небезпечні місії. Не раз наші вояки перебиралися в уніформи польської міліції, і з польськими виказками виконували роботи на їхніх теренах.

По цілій Польщі ходили фантастичні поголоски про УПА, — що тридцять тисяч УПА перейшло з Волині, що за Сяном оперує дивізія під командою генерала Різуна. Польська розвідка була дуже слаба. Докладніші відомості про УПА дістали поляки від зрадника Вишинського.

Головне командування польської армії виготовляло нові плани акції проти УПА. Бачили, що діючи великими з'єднаннями не мають успіхів, то почали висилати в терен малі групи, і тільки вдень, та робити засідки. Але і ця тактика була для них не дуже успішною.

Погода сприяла нам. Сотня мала можливість рейдувати по своїх теренах. То було великою підтримкою для наших селян, бо поляки говорили, що УПА вже знищена. Хоч наші селяни не вірили в ці версії, але побачивши нас, дуже раділи і щедро приймали.

Упівські з'єднання рейдували не тільки у своїх теренах, але й у польських і чесько-словацьких.

НАСИЛЬНЕ ВИВЕЗЕННЯ УКРАЇНЦІВ

Після невдалого добровільного виселення наших селян ворог застосовує примусове виселення. Розвідка доповіла, що польський уряд запланував вивезти того року всіх українців з Лемківщини, Перемищини, Ярославщини і Любачівщини. УПА не мала такої сили, щоб оборонити селян цілого Закерзоння від вивезення. Вже минуло чимало часу після війни, і поляки мали можливість закріпити сили, зорганізувати велику армію і переселенчий апарат.

Жертвою цього насильницького терору впало перше село — Воля Володзька. То був наш бастіон, пункт постійного перебування. Село було розложене на горбку, оточене майже з усіх боків лісом, було догідне до оборони.

Однієї ночі польське військо обступило село так, що ніхто не міг втектн. Відтак дали наказ селянам, щоб до полудня були готові до вивозу. Селяни були в паніці, пакували що могли в мішки. Вони могли взяти лише такі клунки, які могли нести, бо коней польські банди пограбували раніше. По полудні село стало порожнє, мов кладовище. Наша сотня в той час перебувала в терені, де оперувала сотня Бурлаки. То була далека відстань, щоб визволитн селян.

Сусідні села, довідавшись про виселення Волі Володзької, ховали що могли по криївках і, в більшості, ховались по лісах. Але селяни не могли там постійно бути. Ворог стягав великі сили в терен. Говорили, що будуть робити акцію на бандерівців, щоб здезорієнтувати селян. Сотня постійно змінювала місця постою, перекидалася в лісисті терени.

Маємо дані, що до Сянока прибуло кілька сотень польського війська. Над лісами постійно кружляли польські "кукурузники" (так називали ми малі двоплатові літаки). Вони скидали летючки з відозвами до вояків УПА, пропонували їм вбити своїх командирів, піддатися польській армії, і лише тоді вони не будуть покарані.

Тут треба було ризикувати: — лишитись на своїх теренах і ставати до чолового бою з ворогом, або перейти на польські терени і там законспіровано кілька днів перебути. На нарадах сотенного почоту вирішено забезпечитися на кілька днів харчами і перейти на польські терени. Під вечір вислано два рої на зорганізування харчів. Рої скоро повернули. Сотенний інтендант розподілив харчі поміж роями, і сотня рушила за Сян. Приходимо до неї, бо треба переправитися через цю річку. Ми мали вояків з даних теренів, які знали, де можна перейти вбрід. Переправившись через Сян, дійшли до лісів біля польських сіл: Вара, Невістка, Кремінка і Казимирівка. Колись то були українські села. Українців вивезено до УРСР, а деякі з них повтікали. Місця вивезених українців були заселені поляками.

На польських теренах перебули ми спокійно кілька днів, бо ворог ніколи не сподівався, що УПА с гостями на їхній території. Нам треба було залишити ті терени, бо трохи задовго там затрималися. Сотенний вирішив вислати розвідку підійти під село Володж. Якщо там немає поляків, то ми переправимося через Сян і несподівано прийдемо до Володжа на вечерю. Перебравшись через Сян, ми увійшли у село. Селяни нас побачили і дуже втішилися.

Тут ми вирішили перебути до ранку. Селяни показували нам відозви, які скидали з літаків, щоб повстанці піддавалися, і вони будуть помилувані. Наші вояки не звертали на те ніякої уваги. Ройовий Рубач сказав:

— Добре, що скинули нам багато паперу, буде з чого крутити цигарки.

У Володжі провели ми час дуже весело. Нам час відходити. Селяни, прощаючись з нами, плакали, казали, що здається, вони нас більше не побачать, бо сподівались вивозу.

Переходимо через Волю Володзьку, що була вже порожньою, лише вітер свистів у порожніх хатах. Далі сотня перейшла в грушівський ліс, і там закватирувала. Виставляємо сильні забезпечення, подаємось на відпочинок.

У нашій сотні перебував інспекційний старшина командування УПА. На відпочинку дискутували ми про летючки, які ворог скидав: чи то буде мати якийсь вплив. Загально серед УПА і клітин ОУН не було нічого помітного, не було випадків дезертирства, окрім одного, але як каже наше прислів'я, що на дванадцять овець завжди знайдеться одна паршива.

Хоча погода була дуже гарна, така, що можна спокійно переспати в лісі, але сотенний вирішив піти до Явірника Руського, а ранком перейти до лісу.

Над ранком почав падати сильний дощ. Сотенний зарядив постій в селі. За якийсь час дощ перестав падати.

Біля обіду повертає стежа і повідомляє, що невеликий відділ польського війська прямує до села. К-р Громенко наказує вийти зі села і зайняти становища на його краю, добре замаскуватися, щоб ворог не запримітив нас.

Ворожа передня стежа підходила до села дуже обережно. Вона йшла до села перевірити, чи немає УПА. Наша сотня зайняла становища поміж хатами, плотами і деревами. В бік села Рибного вислано рій Рубача, щоб загородив ворогам дорогу і вдарив їх зади. В селі зчинився рух селян, що ховали речі до криївок: бо як почнеться бій, то можуть загорітися хати.

Чота Іменного зайняла становища навпроти доріжки, що скручувала до села, якою прямувала ворожа стежа. Чота Іменного підпустила ворожу стежу на близьку відстань, і наші кулемети цю стежу знищили. Ворог заліг на становищах, з їхньої сторони відізвались кулеметп, але вони нас не вразили, бо ворог не знав де наші становища. Нараз стрілянина замовкла. Ми чули накази "впєрьод" польською і російською мовами, але польські вояки не рухалися з місця. Нараз бачимо — на повний зріст встав більшовицький старшина, махає руками і кричить на все горло: "Впєрьод!"

Кричав він недовго, бо наші кулемети його втихомирили, і він повалився на землю. Між польськими вояками зробилось замішання. Котрі ще були в живих, намагалися забрати своїх вбитих і поранених та стрибками подавались назад.

Скільки вбитих ворог мав, ми не знаємо. Вогонь затих. Наказ сотенного: "відступати". У нас не було втрат. Вояки задоволені, що дали ворогові доброго чухана. Сотня відійшла в грушівський ліс. По кількох невдачах ворог не відважувався часто висилати свої частини в терен.

Погода була чудова, приємно було подихати свіжим повітрям.

У наших санітарних пунктах відчувався брак медикаментів. Криївки були переповнені пораненими, а також кілька вояків хворіло на тиф. За всяку ціну треба було роздобути ліків. Знаємо, що в Динові є велика державна аптека. По нарадах командного складу вирішено зробити акцію на Динів і здобути ліків. Сотенний висилає кур'єрів до Бурлаки і сотенних Ластівки, щоб вони прибули в наш терен, і тоді курінь в повному складі виконає акцію по здобуванню ліків.

За два дні приходять три сотні з Перемищини в наш район. Командний склад усталив план акції. Курінь під командою сотенного Бурлаки вирушив у бік Динова. Знаємо з розвідки, що там немає польського війська, але є чисельний відділ міліції.

Кожна сотня дістала своє завдання: сотня Бурлаки має наступати на аптеку, сотня Громенка — на станицю міліції, сотня Крилача має забезпечити дорогу від Перемишля, а сотня Ластівки — від Пікулич.

Переправа Сяну не була для нас важкою, бо мали ми вояків, що добре знали, де можна перейти вбрід.

Переправилися непомітно. Коли весь курінь був на другому боці Сяну, кожна сотня попрямувала виконувати своє завдання. Коли курінь переправився через Сян, то першим завданням наших розвідників було перетяти телефонічне сполучення з Перемишлем. Динів був ізольований.

В місті сталось велике заворушення: ніколи мешканці Динова не бачили так багато бандерівців. Вони почали втікати в противну сторону міста. Наші вояки їх стримували і запевняли, що їм нічого не станеться. Поляки заспокоїлись. В місті стався рух і то міліція втекла на другу сторону міста. Коли сотня Громенка підійшла до будинку, то там не було нікого — польські "богатерове" повтікали. Наші мінометники скоро впорались з мінами. Сотня відійшла у середину міста на пропаганду. За якихось п'ять хвилин будинок міліції вибухнув у повітря.

Тут поле для дії мав наш виховник Зорян, опісля до нього долучилися друг Лагідний і я. Поляки були здивовані нашою поведінкою. Ми роздали їм летючки на польській мові з відозвою, щоб поляки не нападали на українські села, бо буде відплата.

Сотня Бурлаки впоралась з аптекою, забираючи що тільки в аптеці було. Бурлака послав зв'язкових передати, що акція скінчена, і наказав відступати. Курінь без жодних перешкод переправився через Сян і відмашерував в терен сотні Громенка. Закватирував курінь в грушівському лісі. Тут було розподілено ліки на чотири райони, щоб забезпечити хворих та поранених. Тому, що три сотні були нашими гостями, сотня Громенка виставила сильні забезпечення, щоб курінь по акції міг відпочити.

На другий день рано в таборі заворушилось, мов у вуликах. Вояки повставалл зі сну, поправляли свої уніформи, мились, щоб бути готовнми до раннього звіту. Тим часом кухарі приготовляли снідання. В терені постійно працювала розвідка. Був гарний і погідний день, сонце піднеслось високо. Біля обіду приходить з терену стежа і повідомляє, що в сторону Явірника Руського зближається ВП.

К-р Бурлака наказує остре поготівля. Та поляки не йшли на зближення, а розтаборилися в лісі біля села. Тяжко було довідатися, яка сила того відділу. К-р Бурлака скликав командирів сотень на нараду.

Наш курінь начисляв півтори тисячі вояків і міг атакувати ворожий полк.

По коротких нарадах вирішено було втерти носа "анткам", щоб більше не швендяли по наших теренах. Вирішено, що одна сотня має атакувати зі сторони Явірника Руського, а три сотні мають обійти ворога зі задів. Плани наступу були акуратні і добре опрацьовані. Сотня Громенка має обійти Явірник з протилежної сторони, сотня Ластівки має наступати чистим полем, щоб втягнути ворога в бій, а сотня Бурлаки має обійти попри Гуту, Ясенів і Поруби, вийти в делягівський ліс і напасти на ворога зі заду. Нам треба підійти чим найближче до ворожих становищ, маючи на увазі, що ворог окопався. Обхід потребував до двох годин, так щоб не почати атаку скоріше. Наступ має відбутися о годині першій пополудні.

Сотенний Громенко, на збірці сотні пояснив наш план атаки. Наша сотня, коли підійдемо близько до села, і чота Бартля посуватимуться першими, підійдуть якнайближче до села і під час бою мають нав'язати контакт зі сотнею Бурлаки, щобзробити "перстень". Чота Залізняка має взяти в кільце зі заходу і нав'язує контакт зі сотнею Ластівки. Наступ має бути сильний, ураганний, щоб ворог був здезорієнтований. Не наступати без наказу! Першу атаку мають почати сотні Бурлаки і Крилача зі сторони лісу.

Було все ясно, і сотня рушила в дорогу. Вояки були войовничо настроєні, і нехитно впевнені, що наше з'єднання розторощить ворога.

Наша тактика раніше була переважно оборонна: засідка на ворога, або пробій з оточення. Ворог усвідомлював, що кожної хвилі може натрапити на частину УПА, але ніколи не сподівався, щоб з'єднання УПА могли його атакувати, бо то коштувало б великих жертв, і був певний, що командування УПА на такий крок не піде. До того курінь в повному складі ніколи відкрито не наступав.

Дванадцята година тридцять хвилин. Сотня Громенка була на становищах, зайняла позиції під високою межею. Зі своїх становищ ми добре бачили рухи ворога. Ціла ворожа увага була скерована на ліс зі сторони Грушівки. Сказівки годинників посувалися дуже поволі. Зближалася перша година.

Нараз посипалися ураганні серії наших кулеметів. Ворог, зненацька заскочений, не знав, звідки боронитись. Кулеметники сотні Громенка перескакували зі своїми кулеметами з місця на місце, щоб здезорієнтувати ворога. Наступ УПА був такий ударний, що найкращий полководець не міг би зорієнтуватися краще в тій ситуації. Ворог зконцетрував всі свої сили на краю лісу, не припускаючи, що дістане привіт зі задів. Нашою тактикою було атакувати так сильно і скоро, щоб ворог не міг зайняти догідні оборонні становища.

Як пізніше довідуємося від полонених польських вояків, їх з'єднанням командував полковник. Полковник приготовляв полк до оборони, а тим часом сотня Громенка так сильно його атакувала зі задів, що загнала ворожі частини, мов худобу, в загорожу. Одна мала частина вирвалася, мабуть, до атаки, але її привітали наші кулемети, і всі вони, мов солома, повалилися на землю. Нараз к-р Громенко наказав стримати вогонь і сильним голосом крикнув: "Руки догори!"

"Ренце догури!" — вигукнув ще хтось з вояків.

Ворожі вояки кидали зброю і з піднесеними руками підходили до наших позицій. Стрілянина рідшала, ворог не чинив ніякого опору. Глибоким потоком, що вів до села П'яткови, немов залякані хорти, поляки панічно втікали, а за ними сипались повстанські серії кулеметів. Нам бракувало замкнути цей потік, а то були б забрали в полон цілий полк.

Так скінчився тріумф польського воєводи — буде мати научку на майбутнє.

Сотня Бурлаки мала лише п'ятьох поранених. Жоден наш вояк не впав. Ворог залишив на полі бою 65 вбитими, і 40 взято в полон. По переможній битві наш курінь бадьоро відступив назад, у грушівський ліс. По дорозі вояки оповідали про свої подвиги, але жалкували, що не могли ми взяти в полон того полковника. Курінь знову закватирував у грушівському лісі. Ворожі полонені тремтіли зі страху, хоч знали, що вояки УПА не вбивають полонених. Наш виховник Зорян, як звичайно, почав вкладати в їхні голови пропаганду. Вони слухали обережно, лише кивали головами. Опісля їх було відпущено до Бірчі.

НОВІ НАКАЗИ КОМАНДУВАННЯ УПА

Літо 1946 року було тепле і погідне, так що бойовим діям відділів УПА природа сприяла. Боротьба УПА набирала іншого характеру. Командування дало наказ, щоб відділи УПА виконували пропагандивні рейди в польські терени, а відділи з Карпат мали рейдувати в Словаччину і Угорщину. Такі рейди мали довести, що УПА існує і продовжує боротьбу, а також мали заперечити польські і більшовицькі інформації, які твердили, що УПА зліквідована.

Після перемоги біля Явірника курінь машерував від села до села, щоб наші селяни подивилися, що УПА існує і переможно бореться. Сотня Громенка попрямувала в перший і другий райони. Закватирували ми в селі Купно, тому що це село було оточене навколо лісом. Сотенний постановив тут затриматися на кілька днів. Сотня Бурлаки з нашого терену відійшла першою. Прямуючи у свій терен, по дорозі натрапила вона на частину польського війська, і по короткій перестрілці поляки відступили, але в тій перестрільці впав бунчужний сотні Біс.

Біс був добрий вояк, старшина Першої Української Дивізії, учасник бою під Бродами. К-р Бурлака втратив одного з найкращих старшин. Знову курінь в повному складі, забравши тіло командира Біса, відійшов в четвертий район до Волі Володзької, щоб його поховати на спільному упівському кладовищі, як личить українському повстанцеві. Після похорону цілий курінь знову подався в рейд.

На другий день сотня Громенка прийшла до села Молодичі і тут затрималася на весь день. На другий день пішли ми до села Конюші, а відтак — в Османичі і Курманичі. Селяни цих сіл дуже радо нас вітали і тішилися, що нас побачили, бо поляки говорили, що УПА вже знищена. В Курманичах курінь знову зійшовся разом.

По другому боці Сяну було кілька українських сіл, до яких майже не заходили відділи УПА, але там працювала сітка ОУН. Генерал Сверчевський планував цілковите знищення сіл, які знаходилися на Закерзонні. Жертвою впали тоді села: Вуйковичі, Малковичі, Оріхівці і Дуньковичі. Ті села вивезли на протязі двох днів, і наші селяни зі собою забрали лиш те, що могли взяти на плечі, а решту мусили залишити, бо їм так було наказано. Після такого вивозу українців поляки заселювали ці села своїми колоністами, створювали військові гарнізони.

Після вивезення тих сіл наше командування дало наказ — зразу ж після вивозу людей палити села, щоб там не розквартирувались полки польських вояків. До тих сіл дуже тяжко було зайти, бо треба було переправлятися через Сян і машерувати безлісним тереном. Вночі курінь переправився через Сян, перейшов дорогу Сянік-Перемишль, конспіративно машерував поміж польськими селами, а над ранком опинився у маленькому ліску. Там день перебули ми спокійно, ніхто нас не завважив. Смерком знову машеруємо далі до нашої мети. Минаємо Валівці і Бовино — були то польські села, а над ранком дійшли ми до лісу біля Малкович. Ліс був невеликий, але не було ради, ми мусили тут затриматися на день. Виставили сильні забезпечення, і був наказ, що якби прийшов в ліс хтось із цивілів, то його треба затримати до вечора. В сотнях мали ми вояків з тих теренів.

Ввечері сотенний Громенко скликав чотових і дав кожному з них особисте завдання. Деякі вивезені українські села були ще не заселені, а деякі вже заселені. Курінь вирушив у сторону призначених сіл. Сотня Громенка мала зліквідувати відділ польського війська в кошарах в селі Журавиця.

Ніч була темна, і це нам сприяло. Сотенний зобов'язав чоту Іменного і чоту Залізняка обійти кошари з другого боку. Сотня зближається до кошар. Кошари освітлені навколо. За кілька хвилин заграли наші кулемети. Ворог не сподівався атаки УПА, а ще й на їхній території. Вони не могли скоро зайняти оборонні позиції. Деякі з них, відстрілюючись, втікали з кошар. Кошари загорілись, нараз бачимо — вже більше сіл загорілось. Вогні так сильно вибухали, що найменше було видно на 10 кілометрів навкруги.

Ми були певні, що польське командування вишле свої війська, але не було ніякої реакції зі сторони ворога.

Заносилось на день. Курінь скінчив свою роботу. Треба було вицофувати до Сяну, щоб переправитися, і щонайменше дві години форсовно машерувати.

Коли курінь зібрався у повному складі, сотенні урадили, що недалеко, за якихось п'ять кілометрів, є невеликий лісок. Там було вирішено закватирувати. Ще до того, той лісок був недалеко від шоси Перемишль-Сянік. Ворог ніяк не міг припустити, щоб в нього під носом закватирував такий великий підрозділ УПА. В тому малому ліску курінь перебув спокійно до вечора, а смеркло, подався в сторону Сяну. Переправившись через Сян, прийшли ми до села Вільшаниця, яке ще не було вивезене. Наші селяни прийняли нас дуже гостинно, тішилися, що до них завітали вояки УПА. Курінь начисляв біля півтори тисячі вояків і старшин. Селяни казали, що приймають нас "чим хата багата". У Вільшанці затрималися недовго, бо нам треба було за ночі перейти на свої оперативні терени. Селяни дуже жалкували, що ми не можемо довше у них гостювати, але розуміли нас.

По дорозі з Вільшаниці вступили ми до села Березка. Там довідалися, що поляки розповідають про знищення ними, в часі акції, цілої армії УПА.

Зі села Вільшаниця курінь розійшовся на свої терени, а з села Березки ми вступаємо до села П'яткови, яке було недалеко від Бірчі. Туди УПА заходила дуже рідко. Там довідалися дещо більше про те, як поляки висловлюються про УПА. В Бірчі говорять, що УПА оперує великою і добре вишколеною армією. Польська армія не може її знищити.

В П'яткові не затримуємося довго. Привітали наших селян і відійшли, хоч селяни просили, щоб сотня затрималася на вечерю. Сотенний їм подякував, і сотня відійшла в сторону Котова, а підвечір прийшли ми до села Доброї і там вирішили заночувати. Ввечері сотенний дає наказ чотовому Іменному піти до села Кузьмини, щоб там дістати дві худоби, бо наші запасові харчі вже вичерпались.

Село Кузьмини було мішане, але українців вже вивезли — і залишилися самі поляки. Над ранком чота повертає і приводить дві худоби, яких поляки самі дали, а також принесли масла, хліба і інших харчів.

Одного дня прийшла "штафета" від командира відтинка Рена, щоб сотенний Громенко вислав один рій в Бескид для будови криївок. Сотенний висилає ройового Чумака, який має багатий досвід у тій справі, бо будував криївки у своєму терені дуже добре і акуратно. Будова криївок була таємницею для всіх вояків, які не брали участі в тій справі. По денному наказі я покликав ройового Чумака, наказав йому, щоб він приготував своїх вояків у рейд до Бескиду, до командира відтинка Рена зі спеціальним завданням. Наказ був трохи дивний для Чумака.

— Вас призначено з довір'ям, що Ви те завдання солідно виконаєте. Завтра вранці відходите. До вас долучить рій сотні Крилача, який буде підпорядкований вам. Завтра рано ви одержите від мене зв'язок і кличку. Майте на увазі, що ваша місія можливо буде тривати кілька днів, тиждень, може бути, кілька місяців — тож приготуйте вояків, перевірте зброю, амуніцію, взуття і обмундирування. Карту Сяниччини отримаєте завтра.

Коли Чумак повідомив вояків, що вони підуть у рейд, то кожному було цікаво: куди і чого. Рано, до схід сонця, рій стояв готовий до відмаршу. До нього долучив рій від сотні Крилача під командою ройового Шуліки. Був це молодий юнак, може років двадцяти, але, як знаємо, добрий і відважний молодець. Ми зі сотенним підступаємо до відділу. Я вручаю Чумакові карту Сяниччини. Сотенний каже:

— Чумаче, будьте обережні! Бажаємо вам успіхів!

Ми стиснули руки. Чумак став на "Струнко", зголосив відхід і наказав воякам машерувати.

ОСІНЬ 1946 РОКУ

Літо кінчалося, надходили сірі похмурі дні. Селяни, яких ще не було вивезено, збирали своє збіжжя з надією, що будуть зимувати у своїх селах, тішилися, хоч у небезпеці, свободою, приготовлялися до зими. Але ніхто не був певний, чи може завтра ворог наскочити на село і їх вивезти в далекі незнані краї. 3 терену приходили сумні вістки про вивіз наших селян із поодиноких сіл.

Сотня Громенка також не дармувала часу: окрім того, що треба було зводити бої з ворогом, потрібно було подумати і про забезпечення на зиму. Криївки сотня мала готові, бо подбали про них ми ще з весною. Ми магазинували харчі, одяг, амуніцію, тощо.

Ворог почав щораз більше зміцнювати свої гарнізони. Було загадковим, чому саме під зиму він так чисельно зміцнює свої сили. Ворог робив це дуже конспіративно. Розвідка доносила, що ворог зміцнює залоги, бо сподівається нападу УПА. А інші казали, що приготовляються до великої переселенчої акції.

Вже минуло чимало часу після війни, але польський уряд не міг збройно знищити УПА. Заплановано було вивезти українське населення, яке стояло рамено до рамена, і таким засобом знищити повстанців.

Західний світ добре знав про боротьбу УПА, бо наші провідники мали кілька зустрічей з чужинецькими кореспондентами. Після війни більшовики були їхніми союзниками, тому ці кореспонденти не хотіли про українську боротьбу писати.

Осінні ночі стали холодними. Сотня більшість часу перебувала в лісах та відвідувала села, які ворог ще не вивіз. Селяни були прибиті горем, вони не журились, що станеться з ними, але вболівали за те, що станеться з нами, якщо ворог вивезе ціле Закерзоння. Вони тривожилися про те, що ми не будемо мати допомоги. Ми їх заспокоювали, казали, що УПА також перейде на схід, в Україну.

Наша розвідка постійно діяла. Сотні було тяжко порушатися в терені, бо ворог застосовував партизанську тактику, висилав частини на засідки, хоч не дуже мав успіхи, але все ж іноді хтось із нашої розвідки натрапляв на ворожу заставу.

Сотня на постою в делягівському лісі. Неділя. День погідний, хоч трохи зимний, але той холод не перешкоджав воякам УПА. Кожний рій розпалив вогні, і вояки грілися. Сонце підійшо вже високо та кидало своє золотисте проміння на поляну, де відпочивала сотня Громенка. Біля обіду повернула розвідка і повідомила, що натрапила на двох убитих вояків УПА, але не можна було їх розпізнати, бо ворог страшенно понівечив їхні тіла. Невдовзі повернула друга частина розвідки і повідомила, що натрапила на убитого стрільця Бурого, але не змогли тіла забрати, бо ворог тільки на те і чекав, що упівці прийдуть забрати свого побратима. Щоб не лишати убитих на поталу круків, що зграями кружляли, сотенний наказує чотовому Бартлеві піти з чотою в борівницький ліс та забрати тіла полеглих, а чота Залізняка піде до села Липи і забере тіло стрільця Бурого, щоб поховати їх на спільному цвинтарі біля Волі Володзької. Сотенний нетерпляче проходжувався по таборі і, як мав звичку, потирав руки. Він — командир сотні, і відповідає за кілька сотень вояків, для нього кожна втрата була дуже болючою.

По часі обидві чоти повертають і приносять тіла загиблих. Вояки сотні також переживали кожну втрату. Не гаючи часу, сотенний каже мені зробити збірку сотні, забрати тіла вбитих і відійти до Волі Володзької.

Тіла позавивано в палатки, і відмарш до упівського цвинтаря. За півгодини маршу сотня була на місці. Викопано три могили. Сотня стояла на "Струнко", а серед мертвої тиші пролунав голос сотенного Громенка:

— Почесть дай, на могили глянь…

В той момент помалу опускали тіла в могили. Настала мертва тиша, високі ялиці, які не раз бачили як хоронили вояків, мов приспівували: "… кличуть кру-кру-кру, крилонька зітру, доки море перелечу…". В той момент грудки свіжої рідної землі засипали героїв УПА.

Минулої зими ворог робив несподівані напади — спаливши село скоро втікав, щоб не попасти в руки повстанців. Тепер вороги стали великими героями, бо стягнули цілу армію проти малих сил УПА. На ніч вороги раніше боялися залишитися в селі. Тепер вони оперували великими з'єднаннями і стали такими героями, що не боялися і на ніч залишитися в селі. Були такі випадки, що половину села займали поляки, а половину села — сотня Громенка.

Окрім ворожих блокад, підпільна праця була в повному русі. Було все трудніше ворогові рухатися в терені, можливо тому, що вояки УПА знали терени так, як свою хату. Ось чому нам було легко обминати ворожі застави.

У нас вже вичерпувалися запасові харчі. Думаємо, як би дістати харчів з криївки, що є в селі Нетребка. Висилаємо розвідку до села, щоб перевірити, чи немає Війська Польського. Розвідка повертає і зголошує, що в селі спокійно, і немає нікого.

Я висилаю ройового Лозу з роєм і сотенного інтенданта Глуза по харчі. Рій впорався дуже скоро і повернув з харчами до сотні. Інтендант Глуз розподілив їх поміж роями. Наші жваві кухарі скоро розпалили вогні і порались з вечерею. Вояки підкріпилися і стали веселішими, бо "кишки перестали грати марша", як сказав стрілець Павук. Вояки були в доброму гуморі. Я і сотенний Громенко переходимо поміж вояків, щоб побачити їхній настрій, зупиняємося біля кожного роя. Вояки жартували і були в доброму гуморі, навіть і не думали про завтрашній день.

В повороті Громенко каже:

— Бунчужний, яка ваша думка про наше вояцтво? Я, не надумуючись, відповідаю:

— Бачу, що хоробрі вояки, хоч голодні, вимучені, але незламні духом.

Сотенний добавляє:

— Можемо бути за них горді.

Повертаємо до почоту, застаємо друга Лагідного і друга Зоряна, що закінчують свої порції. Зорян дотепно каже:

— Друже командир, ще так ніколи не смакувала бараболя, як сьогодні!

— Краще, як вівсяні ощипки! — докинув друг Лагідний.

На згадку ощипків друг Зорян задумався. Я те завважив та кажу:

— Не викликай вовка з лісу, бо ще наш Дмитруньо (то було його ім'я) розплачеться.

Сотенний нічого не відізвався, сів на палатку і задумався. По хвилі Зорян підніс голову і жартом сказав:

— Я задумався за свої ощипки, а бачу, що сотенний задумався за свою "чорнобривку".

Почувши то, сотенний обурився:

— Хай вас всіх чорт побере! Я думаю над складною ситуацією і як з того вийти, а їм чорнобривки в голові. От, козарлюги!

Але досить жартів. Бунчужний, оголосіть збір, будемо змінювати місце постою, бо трохи задовго затрималися на одному місці, можуть нас поляки розконспірувати, і буде гаряче нам.

За кілька хвилин сотня була готова до відмаршу. Чота Іменного — переднє забезпечення, чота Бартля — бічні, а чота Залізняка — заднє запезпечення.

Машеруємо один за другим, лише сухе листя шелестпть під ногами повстанців. Прямуємо в сторону борівницького лісу, біля присілка Явірника Руського — Нетребкою. В тому комплексі маємо харчові магазини, там забезпечимося на кілька днів, там також є санітарна криївка зі шістьма пораненими вояками.

В лісі розтаборились. Сотенний висилає доктора Шувара з охороною піти до криївки, занести пораненим харчів та перевірити їхній стан здоров'я. Ніч була холодна, але місячна. По часі д-р Шувар повертає і звітує, що поранені в доброму стані і просили, щоб їх звільнили з тієї діри, бо хочуть воювати.

Сотня рейдувала рідними теренами невпинно. Пізня осіння пора відмираючої природи навівала смуток і жаль, але тільки зрідка — в хвилини роздумів. Ми були сповнені рішучістю і далі стояти в обороні рідного краю, землі і знедоленого народу.

На порі стала зима. Упав перший сніг. Зближався латинський різдвяний час.

Ворог закріплював свої гарнізони, бо сподівався атаки УПА. Сніг не переставав — впало до п'яти сантиметрів. Для нас не було то весело, бо наші сліди були доброго розвідкою для ворога. Ми мусили добре маскуватися.

Перед Різдвом ворог не висилав у терен своїх частин. На польський Свят-Вечір, аж до Нового Року, кватирували ми в Ясеньові. По Новому Році вийшли ми до лісу. Зближався наш Свят-Вечір. Вояки цікавилися, де сотня буде святкувати, але поки що це нікому не було відомо — все буде залежати від теренового спокою. Наші селяни, які ще не були вивезені, приготовлялися до вшанування того великого свята. Вони знали, що то будуть останні свята на рідній землі і з нами, борцями за Україну.

В терені спокій. Сніг впав досить великий. На радах сотенного почоту вирішено святкувати Різдво в Явірнику Руськім. Під вечір вислано до села розвідку і повідомлення для селян, що сотня прийде до них на Свят-Вечір. Смерком сотня вмашерувала до села. Селяни дуже раділи і тепло вітали нас.

Хоч сильний мороз і сніг дошкуляли, але то не дуже діяло на вояків, бо в кожного була радість і душевне задоволення. Сотенний каже мені виставити сильні забезпечення і наказати службовому старшині, щоб часто змінював стійки і застави, щоб кожний вояк міг разом зі селянами кутею. Настрій був святковий: дітвора бігала, приносили з батьками до хати, за нашим звичаєм, солому, сіно і дідуха, якого завжди ставили за стіл в кут. Господині поралися біля кухонь, а решта родини приготовляла столи.

Сотенний почот, як звичайно, загостив до родини Баків. Була то дуже свідома і патріотична родина: двоє синів були членами ОУН, дочка Стефа працювала в підпіллі як зв'язкова.

Увійшли ми до хати. Привіталися, поздоровили господарів із Різдвом Христовим. Старенька пані Бак також привітала нас з Різдвом і побажала нам успіхів у нерівній боротьбі з ворогом. Цей незабутній образ старенької ще й сьогодні стоїть в мене перед очима. Тут пригадалась мені моя рідня, як був я ще молодим хлопцем. Яка радість наповнювала тоді наші серця. Тепер там жорстока дійсність. Ворог позамикав церкви, переслідує всіх, хто вірить в Бога та вбиває моральне і духовне почуття людини.

Далі пані Бак запросила нас сісти за стіл, щоб поділитися традиційною кутею. Всі ми з родиною засіли за стіл. Пані Бак поблагословила Божі дари, які були на столі, відтак привітала всіх:

— Христос Рождається!

— Славте Його! — відповіла ціла родина.

Тут радості не було кінця. За якийсь термін, під час нашої спільної вечері, приходять дівчата, святково повбирані, просять, щоб ми прийшли до читальні на спільну вечерю.

Сотенний подякував, ми всі встали і подались до читальні, де на нас чекали селяни. Входимо, бачимо прямокутні столи, застелені вишиваними скатертинами, посередині стіни висів образ Святої Покрови, вбраний гарними вишиванками. Засідаємо за столи. Посередині сотенний Громенко зі своїм почотом, відтак, старшини, старші селяни і жінки, а для кого не було місць, то займали місця де могли.

Посередині стола стояла велика посуда з кутею, далі хліб та інші українські традиційні страви. Коли всі зайняли місця, сотенний дає наказ: "Струнко". Курінний капелан, отець Кадило, почав "Отче Наш" — за ним присутні: "Ти, що єси на небесах і на землі". По молитві: — наказ "Спочинь". Отець Кадило поблагословив Божий Дар, у залі запанувала мертва тиша. 3-за столу встає сотенний Громенко, на його обличчі можна було побачити велике зворушення. Спочатеу він не міг видобути зі себе слова, а по часі понісся по залі його зворушливий голос:

— Друзі командири! Вояки Української Повстанської Армії! Дорогі брати і сестри! Відвічний ворог України не дає нам вільно жити, нищить нашу культуру, наш найдорожчий скарб — віру в Бога. Сьогодні ми не можемо святкувати вільно цей урочистий день Різдва Христового. Ми свідомі того, що планує ворог на майбутнє для нашого народу. В обороні нашої Святої Віри, Святої Ідеї Українська Повстанська Армія під командою генерал-хорунжого Тараса Чупринки разом з вами, брати і сестри, стала до спільної боротьби, хоч знаємо добре, що багато з нас поляже в тій нерівній боротьбі… Краще згинути у боротьбі, ніж жити в неволі. За Божою допомогою зібрались ми тут з вами, може вже востаннє, щоб поділитись з вами традиційною кутею, бо ворог, за нашими відомостями, планує вивезти все українське населення Закерзоння і розкинути його по просторах комуністичної Польщі чи Росії. Хай цей Свят-Вечір залишиться назавжди у наших серцях! Христос Рождається!

По тих словах сотенного можна було завважити сльози у всіх присутніх. Цей зворушливий момент тяжко описати, але слід підкреслити героїзм українського народу, який був приготований на найгірше. Під час вечері настала велика радість, гумор, колядки і багато інших веселощів.

Хоч як було весело, але вже заносилось на день. Нам треба було залишити наших рідних і добрознчливих селян та відійти до лісу, щоб не наражувати їх на небезпеку. Вояки допомогли дівчатам сховати столи, щоб не залишити читальню підозрілою.

Сотня закватирувала на старих становищах в делягівському лісі. Рано почав падати великий сніг, і нам треба було маскувати за собою сліди.

Розтаборилися. Наші жваві зв'язкові Крик і Перець роздобули сухого дерева і розпалили вогнища. Сніг не переставав падати, сильний мороз дошкуляв. За якийсь час долучила з терену розвідка і повідомила, що в терені спокійно. Ворог не робив випадів, і тяжко було зорієнтуватися, що то за тактика.

Сотенний склад, посідавши коло вогню, пригадував родинні моменти, а тому, що були ми з різних частин Україйи, то у кожного були свої звичаї. Молодь ходила з Вертепом, вітала кожну родину словами "Христос Рождається". На Різдво дзвони гармонійним тоном вигравали радісну мелодію, сповіщали про народження Спасителя світу. По обіді студентська молодь колядувала біля рідної школи. Сьогодні ворог знищив усе, тяжко подумати.

Між тим, вояки приготували престіл, а капелан, отець Кадило, відправив Службу Божу і панахиду за полеглих вояків УПА.

Під вечір сніг не став падати. Було питання: де могли б загостити на Різдвяну Вечерю. Друг Лагідннй подав думку, що добре було б піти до села Гута. Ввечері сотня відійшла до Гути.

Коли перша стежа увійшла в село, селяни, їх жінки і діти вибігали і вітали нас словами: "Христос Рождається". Господині приготовляли наскоро щось гарячого, щоб вояки погрілись. Тут хочу підкреслити, що в Гуті не менша була радість, ніж у Явірнику.

Село Гута було в доброму положенні до кватирування. 3 одного боку тягнувся ліс, а з другого височіла гора. Село не мало читальні, тому сотня святкувала по хатах зі селянами. Щоб не залишити сіл, де ми постійно кватирували, сотенний вирішив вислати чоти до кількох сіл, щоб зі селянами відсвяткувати Різдво: чотовий Іменний — до Нетребки, чотовий Залізняк — в Поруби, а чотовий Бартель — до Володжа. Сотенний почот пішов з чотою Бартля до Володжа.

Село Володж було над Сяном, а по другому боці Сяну, в Невістці, стояла частина ВП, тому селяни не сподівались, що сотня Громенка може загостити до них на свята. Але не зважаючи на їхні несподівання частина сотні прийшла, а головне — що прийшов сотенний почот. Свято відмітили ми спокійно зі селянами.

Зустріч у Володжі була дуже радісна, але тому, що вже заносилося на день, ми мусили попрощатися зі селянами і відійти.

ТАКТИКА БОРОТЬБИ ЗМІНЮЄТЬСЯ

За роки визвольної боротьби УПА здобула великий авторитет серед українського народу. Вона зуміла з'єднати українські маси і очолити боротьбу за Самостійну Соборну Державу. Хоча визвольна боротьба понесла великі жертви, але не зломилася. Москва була не в силі задушити Українського Визвольного Руху і мусила укласти тридержавний пакт, щоб знищити УПА. За більшовицьким наказом Польща застосовує іншу тактику боротьби прота УПА.

Коли польські гарнізони займали українські терени, то і УПА була змушена прийняти іншу тактику. Щоб не встрявати в чоловий бій з ворогом, наші відділи мусили постійно змінювати місця постою.

У нашій сотні був інспекційний старшина к-р Байда. Він був гарячої крові, часто не погоджувався з сотенним Громенком. Байда був колишній старшина Червоної Армії. Він не звик втікати від ворога. Але Громенко був більш розсудний. Іноді, щоб не йти в чоловий бій з ворогом, а тим більше, що ворог переважав в кількості десятикратно. Сотеннийманеврував підрозділом. На другий день наші кур'єри повернули і від к-ра Рена принесли нові накази. Вони зустрілися з боївкою Орлика, а від нього довідалися, що генерал Сверчевський приготовляє велику акцію проти УПА.

В березні стало дуже холодно, і знову почав падати сніг.

Приходять зв'язкові з Бескиду і повідомляють, що там була велика облава. Ворог стягнув біля трьох тисяч воїнів проти сотні Хріна, яка далася взнаки полякам. Один полк був з Балигороду, другий полк зі сторони Волі Мигової, а третій — зі сторони Тісної. К-р Хрін їх перехитрив. Довідавшись про облаву на той терен, пішов до іншого і сміявся з них.

Коли польські частини переходили ліси, то натрапили на санітарну криївку (мабуть не була добре замаскована). Там було сімнадцять поранених вояків УПА, доктор Орест і санітарка Оксана. Ворог підійшов до криївки і відкопав вхід. Кричали "виходзіць" і пустили кілька серій з автоматів. Наші почали боронитися, викидали наверх гранати. Поляки так само кидали до середини гранати. Коли бачили, що наші не піддаються, почали кидати слізні гранати. Оборона тривала майже до вечора. Наші бачили, що немає виходу, а живими на тортури не хотіли піддатися. Вони, замінувавши криївку, підірвали її; коли побачили що безвихідне становище і всі там загинули. Також загинуло там кілька ворожих вояків.

Поляки хвалилися великими успіхами, що знищили бандерівський шпиталь. К-р Хрін не був поблизу тієї криївки і не міг їх оборонити.

Березень 1947 року. Біла плахта почала зникати з поверхні землі. Відділам УПА було легше порушуватися в терені. Поляки пожвавили виселення наших людей. Головне командування УПА знову дало наказ: щоб по вивезенні наших селян такі села палити, щоб ворожі банди не мали що грабувати, бо по вивозі сіл, польські селяни під прикриттям міліції все грабували. В кінці березня к-р Хрін одержав звістку, що до Сянока мають приїхати високі польські старшини на інспекцію, а звідтам до Балигорода.

К-р Хрін зрадів, що здійснить велику справу по захисту українського населення. Він зібрав цілий курінь і вирушив у сторону Балигорода, де мали проїжджати польські горлорізи. Прийшов на шосу, що вела зі Сянока до Балигорода, і вибрав догідне місце на засідку, розташував курінь і нетерпляче дожидав. По кількох годинах часу зближається колона. Хрін дає наказ, щоб концентрувати увагу на середину валки, де будуть їхати польські "дігнітаже". Передні автомашини, наповнені вояками, якраз доїжджали до правого крила курсня. Нараз — наказ, і ураганний вогонь із сотень автоматів і кулеметів посипався на ворожу валку, і особливо в середину, на лімузини, де їхали польські генерали. Польські вояки були спаніковані, бо не сподівалися такого привіту, розбігалися в різні сторони, бо не було навіть часу, щобн зайняти якусь оборону. Ворожа колона стала розбита, лімузини згоріли, і в них загинуло кілька генералів, а між ними найбільший україножер — генерал Сверчевський.

По великій перемозі к-р Хрін повертав у Бескид із задоволенням, що здійснив своє бажання.

Про смерть генерала Сверчевського почув цілий світ. Польське командування шаліло від люті. По смерті Сверчевського польський уряд дав наказ чим скоріше вивезти наше населення. По вивезенні села, зараз же тієї ж ночі, наші відділи то село палили. Настало пекло. Всюди на Закерзонні було далеко видно заграви та великі клуби диму з палаючих сіл.

Довколишні терени були зайняті ворожнми військами. Сотня мала часті сутички з ВП. Наші вояки були вимучені, нам був потрібен відпочинок. Сотенний вирішив знову перейти на польські терени і трохи відпочити. Вночі сотня переправилася через Сян на ворожу територію до варського лісу. Там, на високому шпилі гори, зайняли ми оборону. То був добрий обсерваційний пункт, де можна було бачити навколишні села і всі рухи ворога.

Рано зі сторони делягівського лісу почули ми серії кулеметів і артилерію. Припускали, що ворог робив там облаву. По цілоденному відпочинку знову переправляємося через Сян на свої терени і закватировуємо в грушівському лісі.

У моїй пам'яті залишився незабутній день 30 квітня 1947 року. Сотня закватирувала біля села Загути. Того дня селяни Гути, Загути і Ясенів дістали повідомлення, що завтра мають бути вивезені. Як довідались, що сотня з'явилася біля Загут, то всі селяни з тих сіл прийшли до лісу, щоб з нами попрощатися. Зі собою принесли що мали: хліб, масло, молоко та сало. Тяжко описати цю смутну зустріч, що наповнила серця повстанців і селян. Майже цілу ніч селяни провели з нами. Над ранком час був їм відходити до домів. На прощання селяни всіх нас обнімали, цілували. Старі бабуні цілували нас в голови і благословляли на дальшу боротьбу за Українську Самостійну Соборну Державу, а вони будуть молитися за нашу перемогу, і де б вони не були, то завжди будуть за нас пам'ятати.

Найжалібніша картина була, як місцеві хлопці прощалися з родичами, деякі — з жінками і дітьми, що на довгий час могли розлучитися. Ми потішали селян, що час прийде, і вони повернуться на свої рідні землі і заживуть вільним життям. Я завважив старенького дідуся, що стояв під ялицею і похитував головою. Я підходжу до нього і питаю:

— Що роздумуєте, дідусю?

Старенький підніс голову і жалібно сказав:

— От коби мені повернулися молоді літа, то іще б з вами погуляв. Колись за Австрії був я добрий стрілець, міг добре поцілити…, — і знову похилив голову, задумався.

— Тепер ми вас замінили, дідусю, — відповів я.

Старенький знову підніс голову, притулився до мене, поцілував мене в голову, благословив на дальшу боротьбу.

Цей зворушливий момент розчулив мене до глибини душі, бо мене ніхто не благословляв, не прощав, і як я відходив, то навіть з мамою не попрощався. В той момент і мені з очей покотилася сльоза. Я подякував дідусеві, поцілував його в руку і відійшов. Тієї зворушливої картини ніколи не забуду. В голові снувались картини мого молодого життя, як я був юнаком, як вступив у члени ОУН, як присягав: "Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за неї". Сьогодні те стало дійсністю. По відході ще кілька разів я обертався і дивився на старенького дідуся, який стояв біля ялиці, схиливши свою сиву голову, і про щось думав.

Переходжу далі — тут знову інша картина, де молоді дівчата зі змарнілими личками, зі сльозами на очах прощались зі своїми залюбками, може і назавжди. Плакали, що не почують бадьорих пісень, що не раз так ними милувалися. Ці зворушливі картини тяжко описати. Ціла ніч перейшла, як одна година. Заносилось на день, і селяни мусили повертати до своїх сіл, щоб приготуватися до виселення.

З гурту підходить сотенний Громенко, просить всіх хвилинку уваги і зворушливим голосом говорить:

— Дорогі брати і сестри! Я від імені цілої сотні дякую вам за вашу працю і допомогу, яку ви нам несли. Не раз ви наражувалися на велику небезпеку. Ви не жаліли для нас нічого, навіть свого життя. На жертівник Батьківщини ви віддали своїх синів і доньок, зазнавали великих репресій від ворога. Ви не заломились у спільній боротьбі за нашу поневолену Батьківщину. Ми всі разом довели перед ворогом нашу єдність і непохитність у завзятій боротьбі. Хай ваша віра в нашу перемогу буде і далі непохитною! Вірте в нашу перемогу! СЛАВА УКРАЇНІ!

— Героям Слава! — відповіли селяни. По тій промові сотенного запанувала гробова тиша. Його слова неслись ген-ген далеко по лемківських лісах. 3 грудей жінок і дівчат вирвалися нестримні ридання. Під кінець зустрічі селяни і повстанці зібралися в гурток, і напівголосом по лісі понеслася повстанська пісня:

При відході сумні селяни вимахували білими хусточками на прощання. Сотня довго дивилась в їхню сторону, доки вони не зникли нам з очей.

Заносилось на Божий день, лісова пташина своїми гармонійними співами мов розвеселяла цю сумну картину. Лише блідий місяць, що своїм промінням вкрадався поміж розлогі ялиці, був свідком того сумного моменту.

Сотня відмашерувала в глибину лісу, розтаборилась. Висилаємо стежі в терен. По якомусь часі стежі повертають і звітують про ситуацію в терені. Всі довколишні села зайняли польські війська, а також заблокували делягівський і борівницький ліси, щоб забезпечити себе від наскоку УПА. До Загут і Ясеньова під'їжджають ворожі підводи. Доносяться плачі жінок і дітей, що вони мусять покидати свої прадідівські землі, де вони виростали, тішились прекрасними горами, своїми звичаями, а ворог вирвав з їхніх сердець мрії, їхнє майбутнє.

Місцеві вояки УПА переживали ті моменти. Вони вдивлялися в ті сторони, де родились і виростали. Кожен з них закусив губи і чекав моменту, коли прийде час, і можна буде захистити свій край, своїх сестер, братів, своїх рідних.

Ціле Закерзоння заповнили ворожі війська. Всі шоси були забиті підводами і автомашинами, що вивозили селян, а інші вивозили їх награбоване майно. Для нашої сотні було вже тяжко провадити розвідку без допомоги селян, і з прохарчуванням були проблеми. Мали ми запасові харчі в криївках, але тяжко було їх дістати, бо ворог заблокував терени.

По вивозі селян, коли стало темно, сотня вирушила в сторону Гути. Наперед вислано розвідку перевірити, яка ситуація в селі. Розвідка повертає і звітує, що нема в селі жодної живої душі. Сотня підходить до села і стрічає жахливі картини. На плотах сиділи перестрашені кури, було чути жалібне нявкання котів і виття собак, які шукали своїх хазяїв. По хатах бачили ми порозкидані ліжка, поламані шафи, бачили ми, що поляки були безпощадні. В кожного з нас збудилася лють.

Сотенний наказує палити порожні хати. Можна було собі уявити, як вояки, які були з даного села, мусили палити свої рідні хати. Нараз ціле село вибухнуло вгору вогнем. Сотня лишає за собою великі клуби диму і жовті вогні палаючих хат.

По часі сотня приходить до села Нетребки. Тут не було чого затримуватися — те ж саме: жалібне нявкання котів і виття собак. За хвилю в повітря вибухнули великі клуби чорного диму і полум'я.

Під кінець приходимо до села Загути, яке не раз було для нас великою допомогою. Повертаємо до лісу, затримуємося на краю і дивимося на трагедію нашого народу, який ціле своє життя працював, а лютий ворог вирвав їм серце. Заходимо в глибину лісу. В лісі стрічасмо селянина з Нетребки, який втік перед виселенням. Він розповів нам про несамовиті події. Казав, шо вивезення тривало всього кілька хвилин. Поляки не дали забрати зі собою навіть білизни. Людей виганялн з хат, штовхали рушницями, гнали до автомашин. Багато селян втікали в ліс — тоді поляки по них стріляли.

Ліси були заповнені втікачами. Вони ховалися по ярах з надією, що та варварська навала промине, і вони повернуть до своїх сіл. Ворог щодня все більше паралізовував наші рухи. Чудова весна, всюди зелень, природа заквітчала поля і яри, а села стали пустелями. Лише по терені швендяли частини польського війська та рили місцями свіжі окопи. Іноді вони навіть прорубували ліси та робили засідки.

В сотні настала складна ситуація, бо мали ми проблему з пораненими. Вони не хотіли йти до санітарних криївок. Нам забракло ліків і бандажів. Вже і запасові харчі нам закінчувалися. Хоч мали ми замагазиновані припаси, та тяжко було їх видобутн. Сотня перейшла в делягівський ліс. Там зайняли ми догідні становища, які були добрі до оборони, якщо б ворог нас розконспірував. Цей горбок називали ми "Повстанський Синай", на тому горбку сотня звела кілька успішних боїв. Поблизу наших становищ швендяли ворожі відділи і навіть не думали, що їм під носом кватирує сотня Громенка.

Зближався вечір, нам треба було подумати, як би дістати з криївки харчі. Сотенний каже мені вислати розвідку до Нетребки — чи немає Війська Польського. Розвідка скоро повернула і звітувала, що всюди спокійно. Висилаємо ройового Рубача з роєм і сотенного інтенданта Глуза видобути з криївки продуктів. Справді, рій впорався дуже скоро і повернув. Принесли бараболі, маринованого м'яса і сухарів. Друг Глуз скоро розподілив харчі поміж роями, а кухарі розпалили вогні і приготовляли вечерю. По вечері настрій вояків був дещо відмінніший: вояки наповнили збунтовані шлунки, і настрій змінився.

Терен був заповнений ворожими формуваннями. Акціями керували більшовицькі старшини, бо не раз в атаці чули ми голоси "старшого брата". Польські війська повільно посувалися до сіл, з артилерії обстрілювали ліси. Над лісом кружляли совєтського типу малі розвідчі літаки, які скидали відозви до відділів УПА. Відозви були писані українською мовою, воякам, які складуть зброю, обіцяли "амністію". Добре, що скинули нам багато паперу — буде в що закрутити дубове листя (то був повстанський тютюн).

Був натиск на українське населення, яке ще не було вивезене. Ворожі вояки гвалтували жінок і дівчат, а селян тортурували, щоби вони видавали, що знають про УПА. Але селяни були незламні, не зрадили нікого, хоч знали, де є криївки з пораненими, а також з амуніцією і харчами.

Делягівський ліс був оточений польськими полками. Наші зірці, що були на високих деревах, повідомляли про рухи ворога.

Ворог наступає на наші позиції. Сотня не може змінити місця. Вирішено прийняти чоловий бій. Дивимося на годинники — десята година ранку. Ще далеко до вечора, щоб ми вв'язалися в бій з ворогом. Сотенний скликає старшин на нараду.

— Друзі старшини Української Повстанської Армії! Виглядає так, що сьогодні ми будемо мати кільцеву оборону, з неї мусимо вийти ціло. Сотня займає становища тут, на цьому горбку. Треба доглянути, щоб вояки добре маскували свої позиції. Якщо б ворог запримітив нас на відстані кількасот метрів, то ми би були знищені перед нашим наступом, а наступ потягнув би за собою багато жертв. Підпускайте ворога на найближчу відстань. Будьте уважні і обережні!

Сотня скоро зайняла круглу оборону. Передпілля наше було добре, таке, що можна було завважити ворога на дальшій відстані. Повідомляють зірці, що ворог зближається до лісу. Нараз чуємо сильне "гурра" ворожих частин, з тим "гурра" ворог подався в ліс.

Поляки, пройшовши трохи в глибину лісу, не натрапивши ні на який опір, стали відважнішими, навіть і стріли втихли. Ворожі частини безпечно посувалися в глибину лісу. Ще не знаємо, на якій відстані від нас ворожі частини. Наші вояки, добре замасковані, стежили за кожним рухом перед собою. Чекали на появу ворога. Кожний мав відбезпечену зброю, щоб бути готовим до наказу "вогонь!". Зірці, що були на обсерваційних деревах, долучили до своїх роїв і зайняли становища. Кожен з нас тримав палець на спуску свого автомата чи кулемета. Нараз чуємо ворожі голоси. Ворог підходить чим ближче. Вояки, добре поінформовані, в якому положенні знаходиться сотня, розуміли, що прорив буде коштувати багато жертв. Ворог підсувався дуже обережно. Вже на відстані біля п'ятдесяти метрів сотенний зайняв становище біля роя Лози з кулеметником Дубом. Дуб мав скоростріл німецький "МГ-42" і дуже спритно ним володів. Я і виховник Зорян зайняли становища з роєм Рубача, а Лагідний при чоті Бартля. Ворожа лава все ближче і ближче — вже десять метрів, вже і п'ять. Нараз один з польських вояків завважив цівку у нашого кулеметника Дуба і крикнув:

— Бандеровци!

На його крик загуркотіли наші кулемети і автомати. Середина ворожої лінії була знищена, на полі бою лежало кілька десятків вбитих. Наказ Громенка — відкрити вогонь у бік ворога. Знову ураганний вогонь наших кулеметів.

Далі наказ — "Гранати". В моменті, мов град з неба, посипалися на ворожі становища наші гранати. Ворог, спанікований, почав розбігатися в різні сторони, команди не було чути, та ії ніхто і не слухав.

Ворожі поранені кричали, просили допомоги, а що сталося з рештою ворожої наступаючої лінії, не можна було збагнути.

Стріли затихли, всюди тихо, мов по бурі. Сотенний дає наказ: розсипною, помалу і обережно посуватися вперед, податися вбік, а якщо б хтось завважив ворога, так займати становище і — вогонь. Машеруємо вперед, десь далеко чуємо голоси. Сотня подається направо. Не маючи жодного опору ворога, скерували на другу сторону гори. Ми ворога здезорієнтували. Ворог думав, що сотня не атакувала і залишилася на становищах, сподіваючись його другої атаки. Тим часом сотня відійшла непомітно на другу сторону гори і там зайняла становища. Сонце зближалося до заходу. Якщо б сотня вв'язалася в бій, то до вечора вже недалеко — можна би з ворогом погратись.

На новому місці виставлено сильні застави, вояки замаскувалися і почали вільно відпочивати. Сонце поволі посувалося в долину. Але ворог не наступає. Вояки поміж собою дискутували, бо кожному було цікаво: скільки вбитих мав ворог. Хто казав, що було п'ятдесят, а хто казав, що сорок, — на тому стала суперечка, а фактично ніхто не знав скільки. До вечора було вже недалеко, але була можливість звести ще один бій. Це буде залежати від того, як ворог позбирає всіх до купи.

Сонце чимраз далі падало в долину. Сотня цілий час в напруженні. Хоч вислали ми на край лісу розвідку, але вона не могла зорієнтуватися, бо ворог збирав свої розпорошені частини, і невідомо було, чи то до нової атаки, чи до відступу.

На сільських дорогах гуркотіли ворожі машини, які вивозили все, що залишили наші селяни. Ворог поспішав, бо знав, що вночі УПА ті села спалить. 3 навколишніх сіл високо, аж до неба, підносилися великі клуби диму з опустошених догораючих сіл.

Настали жахливі часи для українського народу: деякі частини земель знищили німці, а потім, по відступі німців, ще гіршу методу застосували більшовики.

Врешті, ще один український ворог застосував остаточне знищення наших земель на Закерзонні. Вже кілька років по війні, коли народи світу заживають спокою, український народ перебуває далі у затяжній боротьбі за свою волю і незалежність. Наше населення трималося хоробро. Дуже часто перед наїздом ворога мешканці сіл втікали, забираючи із собою, що могли — худобу, клунки, які заздалегідь мали приготовані, і в лісі перебували по кілька днів. Ця героїчна поведінка селян придавала ще більшої завзятості УПА, а ця завзятість кидала їх у стрімкий вир боротьби з ворогом.

По успішнім бою в делягівському лісі сотня закватирувала в малому ліску під селом Рибним. Ворог ніяк не сподівався, що в такому малому ліску могла закватирувати сотня Громенка. В тому місці стояли ми два дні. Положення відділів УПА ставало щораз труднішим: брак харчів, медикаментів та інших речей. Бої і сутички з ворогом були дуже часто. Сотня завжди мала успіхи, і то давало воякам велику моральну підтримку. Вони, хоч не раз були голодні, але в боях були завзяті. Найбільше зараз був брак розвідки, яку несли нам наші селяни. Вони не раз переносили ворожі знущання, а часом декого навіть розстрілювали, але відважні лемки не падали духом і тісно співпрацювали з УПА. Якщо б всі українці були такі хоробрі, як ці, ще недавно малосвідомі лемки, то Україна давно була б самостійною.

Довколишній терен був заповнений ворожими військами, і сотня мусила постійно змінювати місця постою. Вояки були весь час в напруженні. Сотенний скликає склад і каже про свої плани:

— Ворог зайняв наші терени. Я задумав перейти через Сян на ворожу територію, щоб там вояки трохи відпочили. Ворог, напевно, не буде сподіватися, що ми на їхньому запіллі.

— Думка не зла, — відізвався к-р Байда. — Якщо там поблизу немає ворога, то ще можна би і дістати харчів у польському селі.

— Але того ми собі не можемо дозволити, — каже Громенко, — ми би себе зовсім розконспірували, а може, нам ще колись буде потрібна переправа на відпочинок.

План сотенного всі ухвалили. Смерком машеруємо в бік Сяну. По двох годинах маршу приходимо над Сян. Деякі наші вояки знали, де можна перейти вбрід. Всі скоро роззулися, і за кілька хвилин сотня опинилася иа ворожій території. Відійшли ми в глибину лісу, там виставили забезпечення, і вояцтво подалось на відпочинок. Тут були ми певні, що день буде спокійний. Якщо сьогодні нас ніхто не розконспірує, то, може, затримаємося тут і на кілька днів.

Вояки почували себе вільно. Розтаборились на високій горі. Наші зірці мали добрі обсерваційні пункти, бачили всі ворожі рухи. До наших становищ доносилася артилерійська канонада з довколишніх лісів. Біля обіду артилерійський вогонь затих, і за якихось дві години почули ми сильний кулеметний вогонь в ліси. Що то була за причина, що ворог стріляв в ліси, тяжко було збагнути.

На шляху Селиськ-Поруби переїжджали валки вантажних автомашин і панцерів. В Порубах і Нетребці мали ми санітарні криївки, в яких були наші поранені. Коли ворог снувався по тих теренах, сотенний побоювався, щоб не знайшли тих криївок.

Під вечір вояки підкріпились запасовими харчами і подалися на нічний відпочинок. Ніч була спокійна, стріли втихли. Рання пташня розбудила всіх з твердого сну. Кожен з нас не вірив, що ми так спокінно перебули ніч на ворожій території. Сотенний застосував добру тактику: якщо ворог вештається по наших теренах, то сотня УПА йде на відпочинок на його терени.

Біля обіду наші стійкові привели двох хлопців років, може, біля десяти. Як звичайно, хлопці забігли собі до лісу. Вони цілком спокійно прийшли, не боялися, казали, що вони вже бачили "бандеровциф", бо ті були у їхній хаті, і тато давав їм солонини.

Стрілець Рубаха забавляв їх до вечора, аж діти жахнулись, що їм пора йти додому, бо мати буде їх шукати. Комендант СБ, Петя, взяв дітей за руки і відвів їх до краю лісу. Він сказав їм, щоб вони нікому не казали про те, що бачили "бандеровциф".

— Приходіть ще завтра — будемо збирати ягоди. Вони казали, що прийдуть.

Коли стемніло, сотня знову переправилася через Сян і відійшла в грушівський ліс. Видно, що діти сказали родичам про те, кого вони бачили, а ті повідомили міліцію. На другий день рано чуємо артилерійський вогонь на варський ліс, той самий, де ми кватирували.

— Запізнилися, — говорили усміхаючись між собою вояки.

Чи ворог робив облаву на цей ліс, чи лише обстрілював його — не знаємо.

В грушівському лісі перебули ми ніч спокійно. Біля години десятої повідомляють зірці, що на наші становища наступають поляки. Відступати не було куди, і сотенний вирішив зайняти догідні становища, добре замаскуватися і прийняти чоловий бій — іншої ради немає.

Ворог оточив ліс півколом. Він підходив дуже повільно і обережно вже майже дві години. Здається, що попікся в делягівському лісі, тому був більш обережний. Такий повільний наступ ворога діяв на нерви кожного з нас. Наші зірці звітували про його кожний рух. Над лісом кружляв малий більшовицький літак і скидав відозви до вояків УПА. Відозви сповіщали:

— Вояки УПА! Ви бачите, що ваше становище безвихідне: ви не маєте харчів, убрання і амуніції. Війни з Америкою також не буде. Не слухайте своїх командирів, які силою женуть вас до бою! Піддавайтеся — і ви будете помилувані! Ви щасливо заживете вільним життям!

Ніхто з нас не звертав на ті відозви уваги, вояки собі з того легковажили.

Ворожа лінія посувалась щоразу ближче. Повстанці дожидали нетерплячe, коли ворог буде біля нас, і ми його гідно привітаємо. Бачимо, що ворог не є певний, де знаходиться зараз сотня Громенка, бо не залягає, а лише посувається поволі. Якщо б він заліг, то для нас було би гірше, бо ми мусили б прийняти фронтовий бій, а так ми вдаримо на нього несподівано, і він не буде спроможний зайняти догідні становища.

Вже бачимо, що поміж деревами посуваються передні ворожі бійці. Тут можна собі уявити, як голодний вовк чатує на свою здобич, коли бачить, що вона вже близько. Несподівано він атакує і вбиває цю здобич на місці. Таке саме почуття було і у вояків УПА. Нетерпляче чекають вони на свою здобич, і коли надійшов час, вони, мов голодні вовки, відкривають сильний кулеметний вогонь, кидаються вперед з могутнім криком "Слава!". В даному випадку, яку б ворог не мав силу, але він заламується і, спанікований, не знає, що йому робити. Він починає втікати і навіть не думає, що і там його чекає повстанська куля. По кількох роках завзятої боротьби наші вояки були загартовані. Напруження зростало, в кожного було бажання дочекатися вечора, бо ворог, не знайшовши жертви, мусив би відступити. Була лише перша година пополудні.

Нараз по стороні чоти Бартля ворог пішов скоріше. Тут відізвалися наші кулемети, які змішались з криками "Слава!" і "Гур-рра!" — наша лінія вискочила на ворога. Розгорівся жахливий бій.

Ворожої команди ніхто не чув, лише крики і зойки поранених по обох боках. Ми пробили першу ворожу лінію. Перескакуємо через трупи і біжимо вперед. Натрапляємо на другу ворожу лінію, але нам не можна гаяти часу. Щосили стрибками подаємося вперед. В такій ситуації кожному з нас диктував власний розум, що треба робити. Кожний брав ініціативу у свої руки.

Ворог відкрив кулеметний вогонь, але те нас не спинило. К-р Громенко натхненно закомандував:

— Хлопці, вперед!

За тим наказом всі повстанці так сильно вдарили на ворожі становища, що ворог не встояв і почав утікати. Тут не допомогла вже більшовицька лайка і наказ "впєрьот".

Повстанці, знову перескакуючи через ворожі трупи, кинулися вперед. Сотня вирвалася з кільця, залишаючи на полі бою п'ятьох вбитих. Хоч вояки вже вимучені в нерівному бою, але біжимо вперед, щоб зникнути ворогові з очей. Пробігши добрий шмат дороги лісом, уповільнили біг, бо кожному вже бракує віддиху. За кілька кілометрів сотня зупиняється. Тут якраз є добре місце для оборони. Сотенний наказує зайняти оборонні становища. Нам за всяку ціну треба відпочити.

Сонце почало хилитися до заходу. Повстанці очікували вечора. Як стемніло, сотня вирушила в напрямі села Гути. Вислана розвідка повертає і звітує, що в селі після вивезення немає жодної живої душі. Сотня вступає до села. Там спостерігаємо вже бачену картину: в хатах розкидані ліжка, розбиті шафи, на столах залишені миски, зі стравою, яку не встигли доїсти, а на парканах сиділи кури, нявкали коти і вили собаки, покинуті своїми господарями. Бачили, що ворог немилосердно вигнав селян з хат і не дав їм нічого взяти з собою.

Перейшовши село Гуту, подалися ми до села Рибного і там застали такий самий жах, що і в Гуті. В лісі натрапили ми надвох літніх чоловіків, яким вдалося вирватися з того пекла. Вони казали, що вивезення тривало всього кілька годин. Людям не дали забрати посуд, білизну та інші потрібні їм речі. Багато селян втікало до лісу, вони ховалися, як колись за татарських часів, по гущавинах, потоках і ярах з родинами і худобою, сподіваючись, що ворожа навала перейде, вони повернуть до своїх сіл і знову заживуть вільним життям. Сподівалися, що тут, на прадідівській землі, доживуть свого віку. Але ворог був безпощадний і не звертав уваги на розлуку родин, кожного ловив і вивозив з рідних місць.

Польський комуністичний уряд знав, що силою УПА не знищити, тому запланував виселення українців. Командування УПА на Закерзонні знало про ворожу акцію, бо мало про неї добру інформацію. Воно запланувало пропагандивні рейди, кілька груп на захід, а ще кілька — на схід, а деякі мали залишитися на місці. 3 огляду на велике скупчення ворожих військ, накази прийшли невчасно. Лишившись без підтримки населення, відділи УПА зрозуміли, що Визвольна боротьба є не тільки боротьбою УПА, але всієї української нації. В найгіршому положенні знаходилася теренова сітка ОУН, яка мала на своїх плечах таке завдання, як прохарчування УПА, а також розвідку. СБ виконували великі небезпечні місії. Наша сотня ще сяк-так давала собі раду. Трохи харчів ще знаходилося в магазинах, іноді ми переходили за Сян, на польські села, і там діставали трохи продуктів.

Сотня закватирувала над селом Нетребкою. Ніч була чудова, лише блідий місяць поміж щілинами заглядав на сплячих повстанців. Зближався ранок. Шум ялиць об'єднувався зі співом ранніх пташок. Природна симфонія віщувала Божий день. Рано несподівано повертають наші зв'язкові, що були вислані до к-ра відтинка Рена подальші інструкції. Передають сотенному "штафету". Сотенний скоро відкриває і починає розшифровувати (кожен наказ був писаний шифром).

— От, кляті гади! — сказав Громенко нервово. — К-р відтинка повідомляє, що Москва, Варшава і Прага уклали тридержавний договір з метою знищення УПА.

В нас мороз перейшов по тілі, як ми прослухали те повідомлення.

— То нічого нового, — сказав к-р Байда. — Москва сама не може знищити великої сили УПА і тому запросила на допомогу своїх сателітів.

ТРИДЕРЖАВНИЙ ПАКТ

В згаданій "штафеті" був окремий наказ для к-ра Громенка:

— К-р Громенко! Ваша сотня має виконати спеціальне завдання. Ви повинні вирушити рейдом на захід, до Німеччини, на американську зону. Ви маєте нести правду про Визвольну боротьбу українського народу. Несіть добре ім'я УПА країнами, якими будете рейдувати. Намагайтеся мати щонайменші втрати. Дійте за обставинами. Допоможи вам Боже!

По прочитанні того наказу сотенний замислився, а по хвилі скликав сотенний почот і сповістив про повідомлення к-ра відтинка. Старшини, довідавшись про плани Москви, сприйняли це досить холодно.

— Цікаво, як зреагують наші вояки, — сказав сотенний, — на мою думку, треба повідомити всіх підстаршин і вояків сотні.

Я наказую службовому підстаршині зробити збір сотні. За кілька хвилин вона була готова до слухання наказу. Сотенний підходить до вояків і, як звичайно, вітає їх. Вояцтво бачило, що є щось нове, бо сотенний дуже зворушений. Нарешті Громенко промовив:

— Друзі вояки Української Повстанської Армії! Надійшло повідомлення від к-ра відтинка, що Москва, Польща і Чехословаччина підписали тридержавний договір з метою знищити УПА. Ми мусимо бути чуйними, а до ворогів нещадними. Виглядає, що боротьба буде жорстокою. Ми мусимо бути готові до найгіршого. Будьте непохитні, навіть якщо б треба було положити своє життя в тій нерівній боротьбі. Але я маю надію, що все буде добре. Ми мали завжди великі успіхи у боротьбі, то і тепер будемо непереможні. А тепер ідіть відпочивайте, бо не знати, що нам принесе завтрашній день.

Вояки розійшлись на відпочинок. По короткому часі можна було почути розмови про цю ситуацію.

— Видно, що в світі є велике напруження, — сказав к-р Байда. — Москва пішла на такий крок, а то є певна рода велика компрометація для неї на світовій політичній арені, але хто знає, що думає Захід.

Про наказ щоб іти рейдом в Західну Європу, щоб довести перед західним світом, що Україна бореться і буде боротись до переможного кінця знали лише старшини, а воякам поки що не сповістили.

Вже досить стемніло, з терену повертає розвідка і повідомляє, що у Володжі впала санітарна криївка, а було там сім поранених. Всі поранені пострілялися, а криївку ворог підмінував. Ця звістка засмутила всіх нас.

День Христового Вознесіння. Вранці небо стало блакитне, заносилось на гарний день. Рій Рубача приготував престіл до відправи, а між тим, капелан, отець Кадило, вбирав ризи і був готовий до відправи Богослужіння. Хто міг би подумати, що в безлюдному терені, в лісах, вояки УПА збираються до Богослужіння. Зірці, що були виставлені на високих деревах, слідкували за рухами ворога. Настала зворушлива хвилина, як капелан заспівав "Свят-Свят, Господь Саваоф…". Вояцтво приклякнуло, побожно посхиляло голови, а легенький вітерець розбурхував їхні буйні чуприни. Не можна описати тієї хвилини, яка заповнила серце кожного з нас, хто так побожно слухав Боже Слово.

По відправі отець капелан сказав кілька зворушливих слів, що декому покотилась сльоза на обличчі, і в душі кожен питав себе: де поділася Божа справедливість, що деякі нації живуть нормально, в спокої, а наш народ карається і мучиться по далеких засланнях.

По відправі кухарі вже були готові зі сніданком: кавою, печеною бараболею і печеним м'ясом. Після сніданку кухарі замаскували вогнища, щоб не розсекретити свого місця постою.

Біля години одинадцятої зірець повідомляє, що від сторони Улюча ворог розтягає наступаючу лінію в нашому напрямі.

— Виглядає, що будемо мати гостину, — сказав кулеметник Слива.

Зірці дістали наказ пильно слідкувати за рухами ворога. Сотенний сказав мені перевірити сотню, і якщо всі поснідали, то приготувати до відмаршу. Нам виглядало, що ворог хоче нас оточити або виперти з лісу на поля, щоб легше було нас розбити — то, мабуть, вже була стратегія більшовиків. Зірець повідомив, що ворог формує дві лінії. Наказ — стягнути зірців і розсипною машерувати в глибину лісу. По короткому часі (бо не було багато часу, щоб шукати кращого місця до оборони) сотня займає нові становища.

Польське військо посувається дуже поволі і обережно, наступають партизанською тактикою — стрибками підбігають і залягають. За повідомленням зірців, ворожі сили начисляли до півтори тисячі вояків. Наказ сотенного — зайняти догідні становища, добре замаскуватися. Вояки замаскувалися зелениною і нетерпляче дожидали ворога, щоб несподівано його атакувати. По лінії переходить наказ — збірний пункт в бражівському лісі на "Чертизі". Підпускати ворога на близьку відстань. На свисток — вогонь. Наш план — бити по ворогові несподівано і сильно, а опісля чим скоріше зникнути ворогові з очей.

Я, виховник Зорян і д-р Шувар зайняли становища біля чоти Бартля. Зв'язковий Крик, Громенко, Лагідний і Байда — біля чоти Іменного. Я заліг біля кулеметника Бистрого і кажу до нього:

— Виглядає, що будемо мати великий баль, друже Бистрий.

— Не журіться, друже к-р, буду косити ворога, як траву. А це — мій товариш, — показав він на свій кулемет.

Ворог вже недалеко від наших становищ, чуємо накази польських старшин: "Праве скшодло до пшоду, тшимаць одлеглосць".

Ворожа лінія посувається чим блище до нас, не відаючи, що за кілька секунд привітають їх наші кулемети. Наші нерви сильно напружені, бо вже бачимо їхні обличчя, вже вони за двадцять метрів від нас, вже й десять метрів… Нараз — свисток! Заклекотіли наші кулемети і автомати. Ворожі вояки так були заскочені, що навіть не могли зайняти становищ до оборони. Перша ворожа лінія була скошена, як трава, бо наш удар був такий сильний і несподіваний, що ворожі старшини не знали, що робити. Тут вже не діяли їхні накази, бо кожен з них рятував своє життя. Утікали куди могли, а навздогін їм сипалися наші кулеметні і автоматні серії куль. Земля перемішалася з димом. Ворог, залишаючи на полі бою своїх вбитих і поранених, панічно втікав. Другий свисток сотенного — гранати! Мов громовиця, струсила землю, яка від розриву наших гранат вибухнула в повітря. Третій свисток до атаки! В цей момент у кількох сотень повстанців вирвалось могутнє "Слава!", "Вперед!". Повстанці рвонулись вперед. Перебігаючи поміж ворожими трупами, забирали зброю, американські консерви, що ворожі вояки мали як залізну порцію. Сотенний наказує:

— Вперед!

Біжимо щосили вперед, кожному з нас піт заливає очі. На заднє забезпечення сотенний зоставляє чоту Залізняка. Відбігаємо на відстань півкілометра. Ворожі постріли затихли.

— Мабуть, ворог згубив нас з очей, — каже Громенко. Дивимося на годинники — година перша пополудні, ще досить далеко до вечора. Перебігаємо шосу форсовим маршем, добиваємося до борівницького лісу. Наказ — затриматися і відпочити.

Перевіряємо стан сотні. Д-р Шувар повідомляє, що маємо четверо вбитих і одного пораненого. Між вбитими улюблений вояками сотенний інтендант, вістун Глуз. Була то велика втрата для сотні, бо був він добрий господар, дбав, щоб вояки були одягнуті і не голодні.

Машеруємо далі в глибину лісу. День був дуже гарячий. Вояки мокрі, як миші, обтирали рукавами спітнілі обличчя. Переходимо потік. Вояцтво кинулося до холодної води, щоб освіжитися. Сотенний Громенко дає наказ, щоб д-р Шувар заопікувався пораненим стрільцем Чуйним, у якого була дуже погана рана — куля зачепила кість, вирвала кусок тіла, бо ворог стріляв розривними кулями. Хоч як терпів Чуйний, але не хотів іти до санітарної криївки.

Наші рухи були обережні і конспіративні, бо понад лісами кружляли ворожі розвідчі літаки. Почало темніти.

— Може тепер трохи відпочинемо, — відізвався ройовий Рубач, — а ті гади напевно шаліють, що втратили нас з очей.

Після короткого відпочинку наказ до відмаршу. Машеруємо на край лісу. Вже добре смеркло, а ми йдемо до котиківського лісу. Марш був досить повільний. Над ранком добились ми до лісу, зайшли в глибину, знайшли добре місце до оборони і там постановили розтаборитись. Висилаємо сильні забезпечення, а решта вояків подалась на відпочинок, і скоро всі заснули твердим сном.

Цілий день навкруги було спокійно — ворог нас згубив. Ми всі добре відпочили. Під вечір один по одному почали пробуджуватись. Вояки витягали з торбів запасові сухарі, а найбільше було потіхи з американських консервів, які вояки розкривали, бо кожний хотів посмакувати.

Між тим наша розвідка, що була вислана в терен, повертає і приносить відомості, що Польща хоче заселяти українські спустошені села, але польське населення боїться. Тож, уряд обіцяє їм повне забезпечення. Увечері висилаємо ройового Рубача в присілок Морохів, бо там було кілька українських родин, і ворог їх виселив. Як там немає польського війська, то треба роздобути дещо з харчів. Рубач голосить відхід і прямує до Морохова. Там він скоро впорався — принесли борошна, бараболі і крупи, саме те, що було залишене. Наші жваві кухарі, що були спецами у варінні, бо вже три роки варять на ходах, скоро впорались з приготуванням їжі.

Був це день 26 травня 1947 року. В терені спокійно, тому сотенний оголосив збір сотні, щоб віддати честь загиблим на полі слави героям. Користаємося зі спокою в терені. Сотенний постановив затриматися на постій, а оскільки ворог нас згубив, сотня спокійно відпочивала.

ПРОЩАННЯ З РІДНОЮ ЗЕМЛЕЮ

На другий день під вечір сотня мусила змінити місце постою. Не раз кватирувала вона у малих комплексах лісу, де ворог нас найменше сподівався.

Перемашерували ми в брижавський ліс над селом Добрянкою, там і закватирували. Ліс був досить великим, тягнувся аж до Кузьмини. В селі Добрянці мали ми приховані запаси харчів. Висилаємо рій Рубача, щоб пішов до харчової криївки, де мали ми замариноване м'ясо, і, як знайде, то аби взяв також бараболю, якщо поляки її не забрали. Сотня зайняла добрі оборонні становища. Виставили сильні забезпечення, і бійці подались на відпочинок.

До села не було далеко, тож Рубач скоро повернув з харчами, з великим запасом. Тепер ми мали запас на кілька днів. Кухарі тим часом розпалили вогні і приготовляли вечерю. При вечері вояки між собою жартували, оповідали свої пережиття:

— Завтра Зелені Свята, — сказав кулеметник Крук, — чи кляті "антки" дадуть нам спокій, щоб ми могли вільно відсвяткувати цей день?

— Хай спробують, — відізвався ройовий Лоза, — то ми їх ще раз добре похрестимо.

Почув те сотенний Громенко і сказав:

— Не журіться, друзі, свято будемо відзначати спокійно, а тим більше, що тут маємо добре поле зору до Бірчі. А від Ляхави виставимо застави на всякий випадок.

День обіцяв бути дуже гарним. Вояцтво відпочивало, а велике золоте коло сонця кидало своє ніжне проміння через щілини високих ялиць на відпочиваючих повстанців, мов нагадувало, що сьогодні велике свято.

В таборі сталося заворушення, мов у муравлищі. Вояки приготовлялися до вшанування свята. Курінний капелан заповів, що буде сповідати. Хто б з вояків хотів висповідатися, щоб приготувався. В таборі запанував святковий настрій. Рій Лози приготував престіл, відтак накрили його білим обрусом, що його носив зі собою капелан.

Вночі до сотні прибув провідник Карло зі своєю боївкою. Між тим, я і виховник Зорян вийшли на край лісу над селом Добрянкою. Навкруги бачимо спустілі села, де стояли лише згарища зі спалених хат. Сумно стало на душі, ми обидва мовчки споглядали ті села, де ще недавно жили наші убогі але горді лемки, тяжко працювали, тішились своїм надбанням, де недавно бігала дітвора, а сьогодні тут лише пустка і руїни. Ворог викинув їх з прадідівських хат та вивіз до чужого краю, а на їх місце має заселити польські сім"ї. На душі стало ніяково. Я подумав:

— Де ділася справедливість? Чому наш народ так гірко карається? Боже поможи нам!

Подивились ми довкруги і з великим болем на душі повернули до сотні.

Приходимо до сотні. Тут застаємо почот на чолі зі сотенним. Позакурювали грубі цигарки, скручені зі сухого букового листя в папір з польських летючок. Нараз Громенко вдихнув сильно, випустив великий клуб диму і засміявся:

— Краще смакує українське букове листя, ніж польські "пшедні", — показує на грубу цигарку.

Нараз всі зареготались. В той час над лісом кружляли два польські "кукурузники" і розкидали летючки.

За коротаий час ми їх читаємо. То було звернення до вояків УПА українською мовою, яке, мабуть, було диктоване зрадником Вишинським:

— Повстанці! Кидайтє зброю, голосіться до найближчих наших станиць! Стріляйте своїх командирів, бо вони вас обманюють і силою женуть на смерть. Хто добровільно зголоситься, не буде караний!

— Та сама історія, той сам зміст, що був три місяці тому, — відізвався друг Лагідний.

Ройовий Рубач засміявся і сказав:

— Добре, що накидали нам багато паперу, то буде в що закрутити цигарку.

По часі наших дискусій сотенний сказав мені зробити збірку сотні, щоб вияснити воякам ситуацію і звернення поляків. Сотня стояла на збірці, коли сотенний підступив і зворушливим голосом звернувся до вояків:

— Друзі повстанці! Ворог намагається нас зкомпрометувати, тобто змусити добровільно голоситись і обіцяє помилування. Ви самі знаєте, що то більшовицька тактика. Ви також знаєте, що більшовики пощади нікому не давали, знущалися над полоненими і навіть брутально поводилися з убитими повстанцями. Ви самі були свідками тих звірств, які доконували поляки. Ворог бачить, що є безсилий проти УПА, та шукає іншої зброї. Як хтось з вас думає, що не витримає в тій нерівній боротьбі з ворогом, то може добровільно виступити. За те кари нікому не буде. Ми всі є добровольцями УПА. Вас ніхто не жене під пістолею до бою, так, як женуть вони своїх вояків. Ми пішли до боротьби, бо нас покликала Батьківщина, нас покликали Базар і Крути, нас кличуть наші брати і сестри, яких щойно вчора викинули з їхніх прадідівських хат. Здобудемо Українську Державу або згинемо у боротьбі за неї!

— Здобудемо або згинемо! — відгукнуло вояцтво.

Сотенний сказав мені вибрати дванадцять найкращих вояків, дати їм всім автоматичну зброю, гранати і польські уніформи. Ті вояки мають відійти у перший район до к-ра Бурлаки зі спеціальним дорученням. На командира тієї групи призначити вістуна Оленя. Я покликаю Оленя, даю йому інструкції. Сотенний дає йому "штафету" з тайним наказом, якийотримав від к-ра відтинка Рена, подає кличку і збірний пункт, щоб вони, як не зможуть долучити до своєї сотні, то долучать до котрої-небудь і підпорядкуються.

Вістун Олень зголосив сотенному відхід і зник у гущавині лісу.

Сонце підійшло вже досить високо, сотня приготовлялася до відправи Богослужіння. Деякі вояки підготовлялися до сповіді, як колись бувало у рідному селі. Настрій вояків був святковий, але ненадовго. Аж раптом прибігають від переднього забезпечення зв'язкові і повідомляють, що в наш бік йдуть поляки. Яка кількість — ще не зорієнтувались. Сотенний дає наказ маскувати місця постою, а зв'язковим наказує повернути до сотні.

Зв'язкові скоро відбігли, сотня була в бойовому поготівлі. Там, де ми кватирували, були не догідні до оборони місця, бо були ми на краю лісу і над селом. Якщо б там ворог нас заатакував, то ми не мали б куди вицофати, лише тільки до села, а там ворог був би нас зовсім винищив. Громенко дає наказ "Вперед", щоб зайняти кращі становища до оборони.

Між тим, долучила застава, і сотня бігом подалася вперед.

Відбігли ми може півкілометра — там якраз був добрий терен до оборони. Наказ — займати оборонні становища, добре замаскуватися зеленим чатинням і чекати заклику до атаки. За кілька хвилин сотня була готова до оборони. Кожному з нас тривожно билося серце, і нетерпляче дожидали ми появи ворога. Вже чуємо голоси, поміж грубими ялицями бачимо тіні ворожих вояків, які вільно посуваються вперед. Йдуть обережно, без думки, що тут можуть бути упівські відділи. Бачимо добре їхні обличчя. Вже вони від нашої лінії на відстані біля ста метрів.

Я був при чоті к-ра Бартля. На нашому крилі бачимо молодого старшину, що вимахує руками, і ми чуємо його команду: "Лєвесшидло до пшоду, вирувняць лінії!"

Навіть і не думав він, що за якусь хвилину стріне його несподіванка зі сторони сотні Громенка. Там, посередині лінії, знову чуємо російську команду. Поміж грубими ялицями вже бачимо польські рогатівки. Нараз ворожа лінія затрималась, наперед виходить старшина якоїсь ранги і кричить: "Тшимаць одлеглосць, ато маршеруєцє, як бидло!"

Мій палець дрижить на спуску автомата, кров застигає в жилах. Замасковані вояки УП А за грубими ялицями чекають на ворога, мов голодні вовки на здобич.

За якихось десять метрів перед нашою лінією знову ворожа лінія затрималась, але нас вони ще не завважили. Чуємо команду: "Вирувняць лінії!"

Тепер вже пора! По нашій лінії перебіг наказ: "Сильний кулеметний вогонь!" Неначе грім з ясного неба загуркотіла наша зборя. Перша ворожа лінія була скошена, мов трава, лише було чути зойки поранених ворожих вояків. Нам не було чого гаяти часу. Сотенний дає наказ: "Бігом вперед". Наші вояки перескакують ворожі трупи, і ми подаємось вперед, але дехто затримався над ворожими убитими: хто забирав зброю і амуніцію, яка нам дуже була потрібна, а хто знову забирав наплечники, напаковані американськими консервами.

По розбитті ворожої першої лінії і здобутті воєнних трофеїв наказ: "Скоро вперед". Вояцтво УПА бігом подалось вперед, аж нараз переднє забезпечення повідомляє, що завважили друту ворожу лінію.

Знову наказ сотенного: "Залягти і стрибками підсуватися чим ближче до ворожої лінії". Ворожа друга лінія була здезінформована. Мабуть, вони думали, що їхня перша лінія розбила "бандерофцуф", і спокійно собі відпочивали. Наша сотня на ліктях і колінах підповзала під ворожі становища, і за наказом сотенного закидали ми їх гранатами.

Тут створилось справжнє пекло. Замість того, щоб стати в обороні, ворожі вояки почали панічно втікати. За ними сипались наші кулеметні і автоматні серії.

Наша сотня готова до атаки. Кухарі почали бити в баняки, які завжди носили зі собою, і то так ворога спанікувало, що він не знав, куди втікати.

Чули ми російську команду, коли кричали: — Нє удірай!

Але тут жодна команда не допомагала. Ми бачили, що маємо справу з НКВД. Наш вогонь не вщухав. Сотенний дав наказ чотовому Залізнякові підсунутися до ворожих убитих і забрати амуніцію. Залізняк скоро упорався з ворожими трофеями і повернув до сотні. Тут знову зі сторони ворога відізвались серії кулеметів. Ми уявили, що третя лінія приготовляється до атаки. Щоб не дати їм змоги позбиратись до купи, сотенний вирішив знову наступати, бо гаяння часу було ризикованим.

Наша сотня мала одного тяжко пораненого вояка. Треба було його нести. Я призначив санітара Зірку, щоби взяв з чоти Залізняка чотирьох вояків і заопікувався пораненим.

Наказ: "До атаки". Вгору, на ворожі становища, вилетіла наша червона ракета — то знак нашої атаки. Але ворог, мабуть, цього не сподівався. Нараз — наше могутнє "Слава!", "Вперед!". Кухарі знову почали вигравати мелодії на своїх баняках, які найбільше панікували ворожі лінії. Розлючені наші вояки вдерлись у ворожі становища, і докінчували залишених ворогів. Тут боротьба була не на життя, а на смерть, і не було пощади нікому.

Сонце вже майже ховало своє проміння за обрієм, але до вечора ще далеко. Я перевіряю сотню — маємо ще двох поранених, але вже з легкими ранами.

Ми вже недалеко від краю лісу. Підбігаємо на край, бачимо, як у потоці, збилася купа ворожого війська і прямує до другого лісу. Сотенний наказує поставити чотири кулемети в той потік. Як заграли наші кулемети в тому потоці, то там зчинилось пекло. Ми не знаємо навіть, скільки ворогів там полягло.

Щоб відв'язатися від ворога і замаскувати за собою сліди, нам треба було подумати, як далі йти. Наша сотня опинилася над селом Улючем. Знаємо, що в селі кватирує польська частина. Скільки їх там залишилося, невідомо, а нам треба перейти через шосу, що прямує з Бірчі до Сянока. Дивимось на годинники — щойно година шоста, ще далеко до вечора, а вояки дуже вимучені. Аж один вояк, який був родом з Улюча і знав найпотаємніші стежки того лісу, каже до сотенного:

— Друже командир! Тут, недалеко від нас, є досить стрімкий горбок. Там можна зайняти кругову оборону. Якщо б нас ворог розконспірував, то можна було б ще до вечора боронитися.

— Мабуть, це добра думка, — сказав Громенко, — будемо пробувати.

Машеруємо на той горбок. Там дійсно знайшли ми догідні становища, скоро окопались і спокійно відпочиваємо.

На відпочинку можна було почути, як вояки хвалились своїми подвигами і своїми трофеями. Легко поранені почуваються добре, лише друг Гудим, що був тяжко поранений, дістав високу гарячку, але д-р Сян і д-р Шувар ним добре опікувались.

За якусь годину чуємо, що попід той горбок переходить ворожа частина і навіть не думає, що над їхніми головами сидять "бандеровци" (як вони нас називали).

Стріли иавколо втихли, лише в долині чуємо розмови польською і російською мовами. Золоте коло сонця, що своїм промінням освічувало наші позиції, почало ховатись за високі ялиці. Природа приготовлялася до сну, лісова пташня затихла, лише час від часу можна було почути пугача, який гукав на цілий ліс. Повстанці заснули твердим сном, лише стійкові і застави наслуховували за ворожими рухами. Я і сотенний переходимо навколо горбка, де відпочивають наші герої. По інспекції повертаємо до свого почоту. Сідаємо і нічого не говоримо. Раптом я перебиваю мовчанку і кажу:

— Бачите, сотенний, я казав, що наші хлопці ніколи ще нас не підвели. Вони вміють боронити свою честь, нема де правди діти. Можемо бути горді, що Україна виховала таких героїв.

— Хоробрі молодці, справді, боролись, мов леви, — відповів сотенний. — А ви, Соколенко, можете бути вістуном, — додав він жартівливо. — Чи ви перевіряли наші здобутки?

Я відповідаю, що перевірив. Здобуто п'ятнадцять автоматів, 170 гранат, п'ять скриньок амуніції, а що найголовніше — хліб і американські консерви. В нас є двоє убитих і п'ять поранених, один з них тяжко.

До нашого гурту підходить к-р Байда, потирає руки і каже:

— От, браві козарлюги наші вояки! Досить бобу всипали ляхам.

— Цікаво мені, які втрати мав ворог? — запитав Громенко.

Байда відізвався:

— Та як на моєму відтинку, то можна було нарахувати біля п'ятидесяти вбитих. Скільки на цілій лінії? Думаю, що більше як сотня. Всі хлопи — як дуби. Бачив я двох убитих старшин. Вони зовсім не виглядали на європейців.

— На мій обрахунок, наступало їх біля п'яти сотень, — сказав Громенко.

Вже добре стемніло. На становищі вояцтво заворушилось. Я наказую санітарам перевірити стан поранених. Сотенний санітар Зірка має взяти з чоти Залізняка п'ятьох вояків на допомогу пораненим.

Громенко дає наказ приготуватись до відмаршу. Сотенний почот нараджується, як нам вийти з того терену, перейти в другий комплекс лісу, бо залишатися вже тут дуже небезпечно: завтра ворог стягне більші сили і буде робити облави. Нам за всяку ціну треба перейти в тростянецький ліс, але шлях перетинає головна шоса Перемишль-Сянік, по якій весь час курсують ворожі автомашини. I не без того, щоб ворог не забезпечив шосу заставами.

Сотня вже готова до відмаршу. Місяць підійшов високо і так освітив землю, що можна знайти голку, але немає ради — перейти шосу мусимо. Сотенний висилає чотового Іменного, щоб перевірив шосу, а тим часом сотня поволі сходить з гори. Зійшли ми на рівнину і почали посуватися в сторону шоси. Повертає Іменний і голосить, що чути ворожі голоси, мабуть, це ворожа застава.

Недалеко вздовж шоси було розтягнене село Улюч. 3 того села в сотні було кілька вояків. Сотенний покликає їх і питає, як добре вони знають ті терени. Друг Шугай каже:

— Друже к-р, я знаю ті терени дуже добре, бо тут я виріс. Недалеко села є потік, що тягне до села. Тим потоком можна хильцем підійти до села, а звідти стрибками перескочити шосу.

— Добра думка, — сказав Громенко. — Тут недалеко є наша криївка з харчами. Забезпечимось на кілька днів і спокійно перебудемо в тростянецькому лісі.

Сотенний каже мені:

— Друже Соколенко, вншліть рій до криївки, яка є недалеко від Улюча, хай принесуть харчів, а сотня тут на них зажде. Накажіть, щоби скоро впорались.

Я кличу ройового Лозу і наказую йому, що має робити. Лоза, дуже жвавий ройовий, діставши наказ, жваво відійшов. Сотня відпочиває під лісом до повернення Лози.

Лоза скоро повернув з харчами. Сотенний інтендантского розподілив харчі поміж роями, і сотня рушила в дорогу. Мусимо машерувати чистим полем. Немилосердний місяць так освітив землю, що видно, як вдень. Сотня мусить якнайскоріше перебігти відкритий терен, який тягнеться до півкілометра. Щоб не бути заприміченими, ми мусили підбігати і стрибками посуватися вперед. Нарешті добігли ми до того потока. Тут треба було почекати, щоб перевірити село і шосу в тому місці. Переднє забезпечення підсувається до села. Сотня нетерпляче чекає. Забезпечення скоро повертає і голосить, що в селі не завважили поляків, як також і на шосі. Ворог не думав, щоб сотня Громенка втяла таку штуку і висмикнулася з їхніх рук посеред ночі. Хильцем підсуваємося ми до села.

Потік вів з лісу поза село до шоси. Наказ сотенного — перша чота бігом поодинці, десять метрів відстані, перескакувати шосу. По другій стороні ліс був попри шосу тому зараз же зайняти становища. Якщо б ворог нас запримітив і почав стріляти, то відповісти їм тим самим.

Вояки, мов щурі, стрибали через шосу. Сотенний почот і поранені за другою чотою. 3 пораненими треба було трохи більше часу. За Божою допомогою сотня опинилася по другій стороні шоси. Ворог нас не завважив. Тут відпочинемо, а відтак зайдемо в глибину лісу.

Біля години дванадцятої відмарш в глибину лісу. Справді, за якусь годину маршу знаходимо догідне місце до таборування і потічок недалеко — якщо дозволить ситуація, то може і розпалимо вогні, та кухарі зварять зупи. Краще було б закватирувати. Ми з Лагідним обійшли терен і вирішили, що якраз тут є догідне місце.

Сотня розтаборилась. Виставлено відповідні забезпечення, і вояки подались на відпочинок, бо всі були дуже перемучені. Сотенний почот також приготовлявся на відпочинок, але ще нікого сон не брав.

Бачу, що зправа друг Лагідний обертається з одного боку на другий. Там, зліва, сотенний підпер руками голову, а Байда нервово походжає і щось мурмоче собі під ніс. Кожному з нас снувались думки нашого рейду: як нам перейти в Бескид і долучити до тих відділів. Тут всюди заблоковані ліси і села, а найголовнішою проблемою буде прохарчування, бо запасу у нас є лишє на два дні. Щоб дійти до Бескиду, треба було близько чотирьох днів. Не була то легка справа, бо по селах кватирували польські відділи, і польські селяни були озброєні, а де були українські села, то їх вивезено. При тих думках зламав нас сон, і цілий почот також заснув.

Пробуджуємося — вже день. Бачу, що сотенний ходить то взад, то вперед і потирає руки, Лагідний і виховник Зорян також протирають очі, а Байда ще добре хропе.

Сотенний наказує службовому підстаршині, щоби виставив на ялицю зірця, як то в нас практикувалося. Ліс від шоси зносився на високу гору, тож якраз на горі, з високої ялиці, можна було обсервувати терени по другій стороні шоси. Нараз зірець повідомляє, що біля Улюча зупинилося багато автомашин і виловлюють військо. Ми думаємо, що поляки приготовляють облаву на той ліс, де ми вчора мали бій.

За якусь годину зірець повідомляє, що поляки двома лініями заходять у ліс. Відтак чуємо сильний гарматний вогонь на ліси. "Ох і дураки ті поляки, і більшовики!" — радіємо всією сотнею.

Ми користаємось зі спокою, бо ворог втратив нас з очей. Кухарі розпалили вогні і варять щось теплого. Командний склад нараджується, як би найкраще було дістатися в Бескид, зв'язатися з к-ром Реном і там дістати дальші накази відносно нашого рейду на захід.

— Не зважаючи на те, що ворожі війська зайняли всі ліси і села, ми мусимо тими теренами пробитись в Бескид, — сказав к-р Байда.

Всі старшини з ним погодилися. Вже стемніло. Наказ сотенного — і ми стрілецьким рядком незнаними теренами, маршеруємо на південь. Хоч вояки виснажені до краю, але ніхто з них не нарікає. Машеруємо обережно і повільно. Нараз повертає переднє забезпечення і повідомляє, що за якихось двісті метрів від нас кватирує польський відділ. Наказ: "Зупинитися!". Ми могли цей відділ заскочити і знищити, але задля нашої конспірацп того не можна було робити. Сотня тихо подалася наліво і спокійно обійшла ворожий табір.

Під вечір дійшли ми до Крецівської Волі. Було то село українське, але поляки його вивезли. Тут ми зупинилися і вирішили вислати до села рій — може роздобудуть деяких харчів. По короткому часі рій повертає з порожніми руками, бо після вивозу поляки все пограбували.

Машеруємо далі. Почало розвиднятись. Треба було знайти гущавину лісу, щоб перебути день. Сидимо спокійно, аж пополудні прибігає стійковий і повідомляє, що недалеко від нашого табору машерує польська частина. Наказ сотенного: "Бойове поготівля". Якщо ворог наткнеться на наші становища, то будемо боронитися, але, на наше щастя, ворожий відділ нас обійшов.

Ввечері сотня рушила далі на захід. Командний склад вирішив, що наш рух буде перєважно заселеними польськими теренами, де нас ворог буде найменше сподіватися. Справді, марш був ризикований, бо тут були малі ліси.

Сотня машерувала до пізньої ночі. Дійшли ми під село Лішну. На віддалі кількох кілометрів лежав Сянік, який був переповненнй військом. Ворог концентрував всі свої сили на ті терени, де оперували відділи УПА, і не здавав собі справи, що за його плечіша маневрує сотня Громенка.

Сотня скеровує напрям в сторону Сяну. Висилаємо к-нта Петю з його бойовиками піти до Лішни і здобути харчів. Збірний пункт, куди Петя має повернути, є за Сяном. Між тим, сотня має переправитися через Сян. Петя відійшов.

Сотня подалася в напрямі Сяну, але ми не знали, чи є Сян у тім місці заглибокий. Перший рій чоти Іменного подався вбрід, щоб перевірити, яка заглибока вода. Рій перейшов на другий бік ріки і зайняв становища попри шосу Сян-Динів. Відтак — переправа цілої сотні. Тут ріка не була глибока, але досить широка і рвучка. Перейшовши Сян, затрималися ми в малому ліску і чекали на поворот бойовиків Петі.

Нараз в селі Лішни почули ми стріли. Сотенний каже:

— Мабуть, Петю завважили і почали стріляти, і мабуть він повернеться з протилежного боку.

Дожидаємо на поворот Петі. На наше щастя, він повертає і приводить штуки худобини, бо більше не міг дістати. Петя розповів, що як тільки вони увійшли у село, їх завважили, алє вони ще мали трохи часу і з крайніх хат дістали дві худоби та відійшли без стрілу.

Вояки забили приведену худобу, і кухарі взялися до своєї праці. Вояцтво трохи підкріпилось, тож навіть і кращий гумор дістало. Раптом пустився сильний дощ.

Підкріпившись теплою їжею і кавалком м'яса, могло машерувати далі.

Сотня рушила в дальшу дорогу. Марш був тяжкий: дощ не переставав, земля мокра, і болото тягнулося за обуттям. Терен, яким переходила наша сотня, колись був заселений українцями. Після вивезення українців ці терени заселили поляками.

В таку несприятливу погоду машеруємо вже кілька днів. Ще нам залишився досить великий шмат дороги, щоб дійти до більших комплексів лісів — там вже буде безпечніше. Кожний з нас промок до тіла.

Пригадується мені день 6 червня 1947 року. Над рамком опинилися ми біля села Волиці. Вранці дощ перестав, і висунулося велике коло золотого сонця. Сотня розтаборнлася над селом, у малому ліску. Думали ми, що тут відпочинемо спокійно, і що вояки зможуть на сонці просушити мокрі муіщирн, бо сонце досить добре пригрівало. Цілий день ми приводили себе до порядку. Під вечір сотенний Громенко каже мені:

— Лагідний, Зорян і зв'язковий Перець і я підемо на скрай лісу оглянути терен, а ви і Байда лишаєтеся зі сотнею. Ви знаєте, що робити, в разі якоїсь несподіванки. Ми скоро повернемо.

Він відійшов. Я користаючись з теплого погідного дня, подумав, що є нагода поголитися, бо не знати, чи ще коли така буде. Зв'язковий Крик приніс води, і я почав братися до гоління. Нараз чую крісовий стріл. Я скоро закінчую пас. Тут біжить стійковий і кричить:

— Поляки!

Ситуація досить незручна, бо вояки не сподівалися такого наскоку, не були приготовані до оборони. Я кричу щосили:

— Поляки!!

Вояки, де хто був, вхопилися за зброю і з місць почали стріляти. К-р Байда скочив у другий бік до чоти Іменного. Він наказує займати становища, а поляки вже вдерлися в наш табір. Почався рукопашний бій. Наші вояки досить добре справлялися з поляками. Бравий кулеметннк Слива присідає на коліно і зі свого "дахтяра" починає сіяти свинцем по ворогові.

Наша сотня була розташована широко, і ми почали атакувати поляків півколом. Тут жодна команда не допомагала. Кожен брав ініціативу у свої рукн. Тому що наші вояки вже були добре вишколені в боях, то добре розуміли як треба діяти. Поляки побачивши, що ми їх оточуємо півколом, і їхня ситуація складна, почали відступати і втікати.

Сотенний, почувши стріли, бігом подався до сотні. Підбігши до табору, він не міг зорієнтуватися, бо тут були поляки і наші вояки. Поляки хапали своїх вбитих і поранених та панічно відступали. На полі бою залишили вони сімнадцять трупів, а поранених потягли за собою.

Ворог найбільше натискав на крило чоти Іменного. Чотовий став на повний зріст і зі свого автомата косив ворога, а кулеметник Слива стримував цілий наступ ворога. Яка була кількість наступаючого противника — тяжко було зорієнтуватися.

Ми стратили героїв: чотового Іменного і його кулеметника Сливу. Для сотні втрата Іменного була дуже велика і болюча, бо був він найкращим к-ром чоти, в боях багато разів своєю хоробрістю рятував ситуацію.

Тяжко поранений в ногу був вояк Терка з боївки Петі. Ворог стріляв розривними кулями, і йому розривна куля вирвала велику діру повище коліна. Хоч д-р Шувар надав йому першу допомогу, але кров постійно йшла. Тому що Терка загубив багато крові, він спочатку терпів, а потім кричав:

— Командир! Застріліть мене!

В боївці Петі також був брат Терки.

Поранений кричав:

— Брате! Не лишай мене на тортури ворогові, застріль мене!

Тяжко було братові зважитися щоб застрілити свого брата, але він бачив його муку і бачив, що він не буде жити, бо почорнів, як земля, бо з нього стекла вся кров. Терка сидів під ялицею і благав брата. Тоді другий Терка приступив, клякнув на коліна. Обидва брати обнялись, лише було чути останні слова Терки: "Прощай Україно!" Постріл з братової пістолі перетяв життя другого брата.

То була трагічна хвилина. Всі від тієї сцени відступили, бо не можна було дивитись.

Тут, на клаптику української землі, було викопано братню могилу і поховано трьох хоробрих вояків УПА. Над могилою курінний капелан промовив молитву, а вояки кинули на їхні тіла по жмені землі.

З великим пригнобленням сотня вирушила в дорогу. Знову почав падати дощ. Болотистими полями вільним маршем прямуємо в Бескид. Машеруючи цілу ніч, мокрі і голодні повстанці над ранком доходять до бескидського лісу. Тут затримуємося, щоб трохи відпочити. Кухарі знайшли потік, набрали води і варять рештки залізних порцій.

По смерті Іменного чоту перебрав друг Лагідний. Після короткого відпочинку сотня рушила в дальшу дорогу. Фізично виснажена сотня вільним темпом посувалася в сторону ріки Ослави. Нам треба було перейти дорогу, що веде з Новотаиця до Волиці. Ми були певні, що дорога заповнена ворожими військами. Висилаємо розвідчу групу, щоб перевірили дорогу. Як тільки група підійшла до неї, нас завважили польські стежі і відкрили вогонь. Сотня мусила змінити рух маршу, і виглядало нам, що поляки нас згубили.

Машеруємо годину. Нараз заднє забезпечення повідомляє, що вслід за нами підходить ворог. Тут знову почався сильний дощ, в лісі стемніло. Сотенний бачить складну ситуацію, що ворог наступає на наші зади. Немає іншої ради — треба займати становища і готуватися до оборони. Наказ — зайняти оборонні становища, добре замаскуватися і підпустити ворога на близьку відстань. Яка була сила ворога — нам тяжко було збагнути. В нашій обороні допомагав нам сильний дощ. На болотистій землі всі ми вимокли до тіла. Займаємо становища, маскуємо себе зеленим чатинням і чекаємо на наступаючого ворога. Дощ заливає наші обличчя.

В тому місці ліс був рідкий, з грубими деревами, але густими кущами. Для нас було дуже добре, бо ми могли бачити ворога на відстань, а ворог не був певний, де сотня може бути. Йшли вони собі спокійно, понуро, не думаючи, що ось за кілька хвилин їх привітають повстанські кулемети і автомати. Перша лінія підійшла до наших становищ на двадцять метрів. Бачили ми, що ця частина не є звичайна армія, а якесь спеціально вишколене з'єднання на поборювання УПА, бо вони, посуваючись вперед, стрибали від одного дерева до другого.

Вже чуємо командування російською мовою. Це з'єднання було корпусом внутрішньої безпеки, яке було зорганізоване на зразок НКВД. Коли ворог зблизився, на них посипався сильний кулеметний вогонь. Перша ворожа лінія знищена, а решта їхніх вояків, хто лишнвся прн житті, почали втікати. За ними сипалися наші кулі. Чуємо російську команду:

— Сволочь, не удєрай, впєрьот!

Дощ не перестає падати. Наші обличчя заливає вода. Кожен з нас обтирає обличчя брудними руками — виглядали ми, як чорти.

Скільки ворог мав втрат — тяжко було збагнути, але мав їх багато. 3 нашої сотні мали ми трьох вбитих і двох легко поранених. Ворог не думав, що сотня УПА займає оборонні становища, бо вороже командування мало йти нашими слідами, приперти нас до штреки, шоси і ріки Ославиці, а там були їхні сильні застави — і вони нас викінчать. Але наша стратегія була мудріша від їхньої, і ми їх перехитрували.

По оборонній лінії переходить наказ сотенного — лишаємося на тих самих становищах, бо ворог підтягає другу лінію. Приготувати гранати, і, якщо ворог підсунеться близько, закидати їхні позиції гранатами.

Починає темніти, дощ не перестає. Чуємо ворожі команди. Ворог позбирав недобитки, і формує другу наступаючу лінію. Цим разом вони вже наближаються стрибками, але цілий час чуємо лайки їхніх командирів, які женуть вояків уперед. Бачимо, що лише кущі рухаються, як вони на ліктях і колінах посуваються вперед. По нашому мокрому тілі переходить мороз. Перший наступ ми розгромили, але тепер не буде так легко. Я перехрестився і подумав собі:

— Боже, допоможи!

Нас рятувало те, що наші становища були трохи на горі, а ворог мусив підсуватися під горбок.

Настав вирішальний момент. Наказ — "Гранати!", і в сторону наступаючого ворога посипалися наші гостинці. На наступаючій лінії ворога знову зчинилася паніка, чулися зойки поранених, але і з їхньої сторони впало кілька гранат. Нас не вразило, бо гранати вибухнули перед нами.

Наказ сотенного: "Сильний вогонь і вперед!". Нараз по лісі понеслося могутнє "Слава!". Сотня кинулася до атаки. Настало справжнє пекло. Повстанці бігли щосили вперед. Щоб не дати ворогові отямитися, вдираємося у ворожу лінію, якої майже нема. Поранені польські вояки просять:

— "Браця! Не забійцє! Ми не хцеми з вамі войоваць!"

Інші вояки утікали, як вівці, щоби зберегти своє життя. Вдершися у ворожі позиції, наші вояки скоро справлялися зі своїми трофеями, а найголовніше — з амуніцією, яка нам дужє була потрібна, бо наша вже вичерпувалася. Наказ сотенного — "Повертати на свої позиції!".

На полі бою ворог залишив багато вбитих. Вже стемніло. Сотенний наказує викопати могилу, бо треба поховати загиблих друзів, щоб не дати ворогові знущатися над ними. Вояки скоро викопали спільну могилу, і в неї покладено героїв УПА. Кожна така втрата для нас була дуже болючою.

Дощ перестав падати. Кожному з нас стало холодно, бо мундури були мокрі і неприємні до тіла. Вояцтво, вимучене і зголодніле, тратило на силах. Треба було шукати догідного місця, щоб вояки трохи відпочили і дещо перекусили.

Вільним ходом дійшли ми до вершка гори. Тут затрималися на відпочинок. 3 горбка є добрий обсерваційний пункт. Кухарі зайшли у потік, розпалили біля нього вогні і зварили теплої зупи, щоби трохи вояки розігрілися.

Розвидніло. Громенко, я і Зорян вийшли на шпиль гори на обсервацію. Сотенний подивився у далековид завважив, шо попри те місце, куди ми планували переходити, кватирує ворожа частина. По відпочинку машеруємо далі, але в іншому напрямі. Подаємося в сторону Вислока Горішнього. По дорозі вступаємо до села — може щось поляки ще залишили, як вивозили наших людей. Зближаємося до Вислока, висилаємо в напрямі села розвідку, яка скоро повертає і звітує, що в селі поляки, а по шосі туди і назад переїжджають вантажні автомашини.

Сотня повертає в сторону Команчі. До Команчі лишався ще шмат дороги, але перед нами були ще інші перешкоди: штрека, шоса Сянік-Команча, і ріка Ославиця. Марш був дуже тяжкий: болото тяглося за обуттям, а ноги грузли в чорноземі. Нам не було чого зупинятися: ворог із заду шукає нас, хоч як ми намагалися затерти за собою сліди, але в чорноземі це не було можливо.

Біля дванадцятої наближаємося до штреки, і зупиняємося. По-перше, треба перевірити, чи немає ворожих застав. Чотовий Лагідний вислав рій на перевірку. За кілька хвилин рій повертає і голосить, що на шосі є ворожі застави. Сотня звертає в сторону села Репедь, але, мабуть, ворог нашу стежу запримітив і відкрив сильний кулеметний вогонь. Сотня не затримувалася, і по кількох хвилинах ворожі стріли втихли. Сотенний задавав собі справу, що нам буде не легко перейти штреку, шосу і ріку Ославицю.

Нараз небо потемнішало, і почалася сильна громовиця.

Я приступаю до сотенного Громенка, раджу, щоби він планував перехід до села Репедь, якщо там немає ворога, бо там він буде нас найменше сподіватися. Ми за всяку ціну мусимо перейти на другу сторону, навіть, якщо треба буде переходити пробоєм. Це треба зробити, бо як ворог зі задів нас притисне до їхніх застав, які є на шосі, то нас зовсім винищать. Сотенний погодився з моєю думкою. Покликав до себе провідника нашого району, друга Верниволю, бо він був сам родом зі села Репедь і добре знав ті терени. Верниволя поінформував, кудою найкраще зайти до села. Навпроти села ріка Ославиця не є глибока, отже можна скоро перейти її вбрід.

Зближаємося до села Репедь. Наказ зупинитися. Треба трохи дати воякам відпочити, поки переднє забезпечення поверне з розвідки. Кожен шукав якогось місця, щоб ноги відпочили. Ми обидва зі сотенним плануємо перехід до тростянецького лісу. Сотенннй каже свої плани. Першою буде пробиватися чота Лагідного, бо вона завжди була тією бойовою частиною, що добре вив'язувалася з будь-якої ситуацїї. Відтак, якщо Лагідний перейде на другу сторону і за рікою займе становища, то буде обстрілювати ворожі застави, щоб дати можливість переправитись решті сотні.

Я погодився з його планом. Сотенний каже мені допильнувати, щоб поранені мали добру опіку і охорону. Між тим, стежа повертає і звітує, що в селі тихо і не видко ворожого війська. Сотенний висилає зв'язкового Перця, щоб повідомив чотових, в якому порядку сотня буде переправлятися.

Машеруємо до села, підходимо до крайніх хат — спокійно. Сотенний покликає чотового Лагідного, каже йому як найскоріше перебігти штреку, шосу і вбрід через Ославицю. Якщо завважать то на другій стороні ріки треба тримати ворога під сильним обстрілом, щоб дати змогу переправитися решті сотні.

Село було на узгір'ї. Там, понизу, була невелика скарпа, а під нею переходила штрека. Чота Лагідного бігом скочила зі скарпи в долину, перескочила штреку і відтак шосу і подалась вбрід через Ославицю. На шосі ворожі застави їх завважили і відкрили кулеметний вогонь, а тому, що ріка була дуже мілка, то нашим вдалося скоро перебратися на другу сторону і зайняти становища, і врешті відкрити кулеметний вогонь.

Друга чота під командою Бартля скочила зі скарпи в долину, через шосу і вбрід. Тут ми не сподівалііся, що на штреці, на тому відтинку, рухасться панцерник. Коли друга чота переправилася на іншу сторону, вона також зайняла становища і відкрила вогонь по ворогові. То була набагато тяжча справа, бо сотенний почот і поранені — ще по тій стороні, а тут чуємо, що панцерник зближається. Зближається він саме там, де ми переправляємося. Сотенний наказує третій чоті взяти під охорону почот і поранених, скоро стрибати зі скарпи і бігом переправлятися через штреку, шосу і ріку. Третя чота з пораненими, почотом і рештою запасових частин бігом скочили вперед.

Панцерник вже був недалеко від нас. Біжимо щосили, по дорозі бачимо ми кількох забитих наших вояків, але не було часу зупинятися, треба було зберегти тнх, що були живі. Нам вдалося перескочити вбрід на другу сторону ріки. В той час панцерник рефлекторами освітив поляну, яка простягалася на півкілометра до села Турянське. Нам за всяку ціну треба було дістатися до села. Ворожі застави і панцерник не переставали обстрілювати поляну.

Сотенний дає наказ Лагідному тримати під обстрілом ворога, а решті сотні повзти, щоб добитися до села. Не була то легка справа. Вояки, вимучені до краю, поволі, мов черепахи, посуваються в напрямі села, один одному допомагаючи, а особливо тим, котрі зовсім підупали на силах. Сотенний, я і виховник Зорян повзаємо то вперед, то назад, допомагаючи знесиленим воякам.

За Божого допомогою нам вдалось доповзти до села. Чота Лагідного весь час змінювала свої позиції. Нарешті добралися ми до села. Бачимо, що вояки виснажені, не мають сили далі йти, а тут довго не можемо затримуватися, бо ворог буде йти слідом.

Село Турянське було вивезене, але можна було дещо знайти з харчів, те, що поляки не змогли забрати, але і то нам було помічне. Добре, що було бараболі достатком, а ще до того і капуста — то вже був для нас добрий обід. В селі довго ми не затрималися. Я перевірив стан сотні. Ми маємо вісім убитих, а між ними доброго лікаря німця Сяна.

Коли Перемиський курінь УПА розбив табір полонених німців, цей лікар добровільно вступив до УПА. Був він відданою людиною і не тільки добре опікувався хворими і пораненими вояками УПА, але, як запанувув тиф на наших теренах, то він відвідував кожного хворого, хоч сам наражувався на небезпеку. Говорив він плинно українською мовою, мав псевдо Сян. Як наша сотня залишила свої оперативні терени, і ми прямували на захід то він щось додумувався, і завжди питав мене, чи сотня не прямує в Західну Європу. Казав, що має доню, якої ніколи не бачив, а хотів би побачити. Але доля не дала йому цієї радості, і впав він на полі слави в боротьбі не за свою Батьківщину.

Також втратили ми сотенного інтенданта, який завжди дбав, щоби вояки мали, що їсти і в що вбратися.

Поранений також був курінний лікар Шувар. Куля перейшла йому повище коліна через кість, треба було його нести на ношах.

День заказувався дуже гарний, сонце підійшло високо і огрівало Божу природу.

В селі ми не могли довго затримуватися. Забравши поранених, багато бараболі і капусти машеруємо в глибину лісу.

ЗОЛОТИЙ НАШ БЕСКИД!

По годинному марші сотня затрималася, бо передня стежа повідомила, що недалеко є потік і вода. Сотенний вирішив тут затаборувати, якщо дозволить ситуація. Кухарі скоро разпалили вогні і поклали пекти бараболю, а що її не було багато то вояки перекусили, чим було і стали веселіші. Санітари поралися з пораненими.

Ми турбувалися долею нашого лікаря Шувара, бо рана йому дуже дошкуляла. Ми його потішали, що скоро будемо в Бескиді, а там зв'яжемося зі сотнею к-ра Хріна, і той примістить лікаря в санітарній криївці. Та Шувар казав, що до криївки не хоче йти. Я, користаючись з відпочинку, скинув чоботи, бо були повні води, і почав сушити їх біля вогню. Я не задавав собі справи, що опісля сушіння мені буде тяжко їх вбрати, бо добре не розігрілись. А тут прибігає зв'язковий від нашої стежі і повідомляє, що в нашу сторону машерує невелика частина польського війська. В сотні тривога. Кухарі скоро погасили вогні, замаскували місце постою, і ми машеруємо в глибину лісу.

Якось силою я натягнув один чобіт, а другого взути ніяк не можу. Хоч наші зв'язкові мені допомагали, алє ніяк не пішло. Я в одному чоботі, а другий маючи в руках машерую босою ногою. Хоч недалеко ми машерували, але я собі ногу покалічив так, що санітар Зірка на місці постою мені вичищував рани і бандажував, але все одно я мусив натягнути чобіт на ногу. Зв'язкові мені допомогли, і я з тяжкою бідою і з болем таки натягнув його. На щастя, цей польський відділ нас обминув і спрямував у другий бік.

Ми вислали зірців на високі ялиці, щоб оглянули терен. Вони бачили, що цей ліс тягнеться дуже далеко. Тут могли перебувати дуже багато повстанців. Позиції не були добрі до оборони в разі наскоку ворожого відділу, і думали ми змінити місце відпочинку. Аж тут раптом почули кулеметні стріли. Це наша застава відкрила вогонь по наступаючому ворогові. Ми всі зірвалися на ноги.

Була приблизно година четверта після полудня. Поляки наступали на нас з двох боків, хотіли нас оточити, але кулеметник Крук зайняв догідне становище і почав довгими серіями стримувати ворога. Знищив вороже кулеметне гніздо, а опісля скерував вогонь по наступаючому ворогові. Тут поляки почали атакувати з протилежної сторони. Сотня зайняла становища і відкрила сильний вогонь.

В час бою наш поранений лікар Шувар сидів під ялицею і бачив критичну ситуацію. Він витягнув пістолю і вистрілив собі в голову. Як я почув постріл, де сидів Шувар, і побачив, що він скривив голову, прибіг до нього. Він схилив голову і похилився на бік. Підсуваюся до сотенного і кажу, що Шувар покінчив із своїм життям. Сотенний не міг того перенести, але тут не було часу зупинятися, бо в небезпеці ще було понад дві сотні повстанців. Смерть лікаря нас всіх дуже вразила і пригнобила, бо був він улюблений вояками і дуже відданий революціонер.

Ворог наближався до наших становищ, їхні командири силою гнали своїх вояків вперед, хоч їх вже багато впало. 3 надлюдським зусиллям і хоробрістю сотня з могутнім "Слава!" кинулася в рукопашний бій. Наші хоробрі вояки наскочили на поляків, мов леви. Ворог панікував, бо не був приготований на таку атаку, і наші вояки спритно справлялися з ним. Бій тривав довго.

Тут подаю про бій в кількох рядках, бо фактично немає слів, щоб належно описати цей завзятий момент. Бій був не на життя, а на смерть. Ми понесли велнкі втрати — дев'ять убитих разом з нашим лікарем Шуваром.

На стороні ворога було добре місце до оборони.

Висилаємо до села рій Чумака, може дещо знайде з харчів. Тим часом вояки заснули твердим сном. Рій Чумака відійшов до села з надією, що принесе щось з харчів. Наші увійшли до села, в долішню його частину, а в горішній кватирували поляки. Рій роздобув трохи харчів: як звичайно, бараболі. При відході, їх ворог завважив і відкрив вогонь, але вони вже вийшли зі села. Ми почули стріли, і думали, що наші натрапили на ворожі застави і повернуть з порожніми руками. Найважніше, щоби хтось із вояків не впав. По часі рій повертає і, на нашу радість, приносить деякі харчі. Вояки розповідають про свої пригоди з ворогом:

— Коли наші повертали зі села, то натрапили на ворожу стежу. Ворожі вояки не сподівалися, що то можуть бути "бандеровци" (так, як вони нас називали). Наш рій відкрив вогонь — вони розбіглися і також почали стріляти, але не знали куди, бо наші як їх обстріляли, то одразу скочили в потік і зникли.

В селі ворог почав вистрілювати ракети, що освітлювали ціле село. Сотенний дав наказ розпалити вогні і спекти бараболі. Тут затримуємося на ніч. По перекусці сотня поклалася на відпочинок, бо не знати, що принесе завтрашній день. Ніч була досить холодна, довкола впали густі тумани.

Рано к-р Байда сказав, що сотенний дав йому кілька вояків, і він піде шукати збірного пункту, бо в тій околиці мав би бути к-р Рен.

Сонце освітило наші становища — настав новий день. Скільки то днів вже перейшло в невідомості та очікуванні! Що принесе сьогоднішній день?

Сонце щойно викотилося з-за гір, і ворожі частини вже чути довкіл. Скільки прийдеться звести боїв, і скільком друзям сьогодні останній раз світить це тепле сонце!? Різні думки снуються в голові. Який буде кінець? Невже наша боротьба має піти даремно? Ні, такого не може статися! Щось говорить мені, що ми переможемо!

Між тим, повертає Байда і приносить сумну вістку, що санітарна криївка впала, цілком зруйнована, і не знати, чи там були поранені.

По повороті Байди сотня рушила далі в дорогу. Вільним темпом, але обережно вона посувалась вперед. Кожен з нас машерував повний надії. Зі всіх боків доходили голоси ворожих частин.

— Шукають нас, — сказав Громенко, — таке виходить, що ми їм ще замало дали бобу.

Сотня зайшла в частину лісу, де були дуже грубі дерева, але і дуже рідкі, так що нас можна було завважити досить далеко. Піт заливає очі. Бачимо, що кожний вояк рукавом обтирає обличчя. Хоч к-р Байда знав добре ті терени, але тутщось разгубився, сказав, щоб машерували наліво. Сотня скерувала вліво. Аж тут нараз посипалися на нас ворожі кулі зліва і з заду.

— Виходу немає, нам, мабуть, треба буде йти пробоєм, — сказав Громенко.

Тут сотня вже не займає оборонних становищ. Є наказ стрибками посуватися під ворога, закидати його гранатами і вперед, бо ворог має в плані нас оточити. Сотня чим ближче підсувається до ворожих становищ.

Ми вже маємо двох вбитими. Вояки збирають останні сили, готуються до пробою. Найсильнішє ворог наступав на крило другої чоти. Подають по лінїі, що впав ройовий Тур. Друга і третя чоти наступали на праве крило ворога, а перша наступала на ліве крило. Наказ сотенного: "Гранати" і "Вперед".

Тут дуже спритно вив'язався рій Лози який і перший вискочив до атаки. Він закидав ворожі позиції гранатами і вдерся у ворожі становища. Спанікований ворог почав розбігатися, куди хто міг. Далі в наступ пішли чоти, Лагідного і Залізняка. Перед нами багато ворожих трупів, ми перескакуємо їх і біжимо навздогін за втікаючим ворогом. В бою здобуваємо нову зброю і багато амуніції, яка у нас вже вичерпувалася. Розбивши ворожу лінію, біжимо вперед, щоб відв'язатися від ворога. Ми мали лише двох вбитих, а скільки мав ворог — не можна було зорієнтуватися. Нараз по зв'язку подають, що одна чота відлучилася, але не було часу щоби зв'язатись з нею. Машеруємо далі. Нараз подають, що Залізняк долучив.

Сотня вийшла на високу гору, і там постановили ми зайняти оборонні становища і бодай кілька годин відпочити. Увечері сотня вирушила в дальшу дорогу. Машеруємо попри села Миготву і Манів.

— Тут затримаємося, — сказав Громенко.

К-р Байда вирішив взяти із собою кілька стрільців і шукати зв'язку з к-ром Реном. Байда хотів, щоб Громенко дав йому мене до помочі, але сотенний сказав, що не відпустить, бо я потрібен йому до помочі. Байда забрав двох вояків з ПЖ (польової жандармерії) і виховника Зоряна.

Виховник Зорян був найкращим моїм другом за цілий час нашої Визвольної боротьби. При відході ми попрощалися як брати. Тут можу сказати, що під час нашого прощання йому покотилась сльоза і мені також. Він сказав:

— Друже Соколенко, відчуваю, що ми вже не побачимось.

Так мабуть він відчував, бо за кілька тижнів, як переходив з групою через Словаччину, упав від куль.

Під селом Манів затримуємося. Є питання, як роздобути харчів, бо вояки падають зі сил і не можуть далі машерувати. Знаємо, що в селі кватирує польське військо. Сотенний покликав ройового Чумака і каже йому:

— Друже Чумак, нам за всяку ціну треба роздобути харчів, бо вояки вже падають з ніг. Беріть свій рій і спробуйте піти до села Манів, може щось там поляки залишили. Знаємо, що в селі є повно ворожого війська, але спробувати мусимо.

Чумак знав добре, що ситуація дуже складна. Відомо, що село порожнє, харчі поляки вивезли, а ще до того, в селі повно ворожого війська.

На здобуття харчів була мала надія, бо ніхто з нас не знав, як і де розташовані ворожі частини, але пробувати мусимо, як сказав до Чумака сотенний, бо фізичний стан вояцтва був дуже критичний. Окрім того, маємо із собою кількох поранених і кількох вояків, що знесилились і не можуть далі машерувати. Нам треба ще якихось два дні, щоб добитись до словацького кордону.

До села було до двох кілометрів. Від нас до нього тягнувся малий потічок, яким можна було підійти до села, що розташоване трохи на узгір'ї. Рій підходив потоком дуже обережно. За потоком була маленька гірка, а на ній тіснилися хати.

Рій підсувався до крайніх хат, біля яких і зайняв становище з кулеметом, а решта вояків підсувалася до хат, в яких мерехтіло світло. Коли наші вояки підсунулися до першої хати, там почули якусь польську пісню на мелодію "Очі чорні".

Завданням рою було роздобути яких-небудь харчів. Двоє вояків підсунулися до загороди, побачили пивницю. Ройовий Чумак висилає стрільця Бука, щоби вліз до тієї пивниці і перевірив, чи немає там хоч трохи бараболі. Решту стрільців він розставив поза вуглами, готових до оборони Бука, який поліз до пивниці. Стрілець Бук зашепотів, що є бараболя. Чумак розстелив біля пивниці палатку, і Бук наповнював її бараболею.

Коли палатка була повна, Чумак покликав одного з вояків і сказав йому забрати бараболю і віднести її до потока. Якщо ворог запримітить, то цю бораболю можна буде зберегти. Чумак розстелив другу палатку, і Бук наповнив її ще повнішу ніж першу.

Стрілець Бук обшукав усю пивницю, але крім бараболі, нічого більше не знайшов. Швидко вискочив він з пивниці, і друга палатка бораболі відійшла до потока. Потім стрілець Бук і стрілець Арпат захотіли перевірити ворожі вози. Бук, перевіривши один віз, видобув з нього якісь пакунки, але не мав змоги подивитись, що в них є. Далі підійшли до другого воза. Як тільки Бук підняв віко скриньки, воно заскрипіло і збентежило стійкового, а той почав стріляти. Заалярмований відділ почав стріляти, але не знав куди. Чумак дав наказ відступати. Наші вояки почали відходити до потока. Ворог вистрілив ракету, яка освітила цілу околицю. Але як ракета злетіла вгору, наші залягли так, що ворогові було тяжко зорієнтуватися, в котру сторону стріляти. Коли ракета згасла, рій з двома палатками бараболі бігом подався в напрямі, де стояла сотня. Чумак лише пильнував, щоби не розсипати бараболі, бо то було на вартість золота. Рій без втрат долучив до сотні.

По поверненні не треба було нікому наказувати, що робити. Кухарі, що мали вже заздалегідь розпалені вогні, взялися до печення бараболі. Між тим, Чумак, Бук і Арпат розповідали про свої пригоди, лише Арпат нарікав на Бука. Якщо би Бук був не рушив тієї скрині, то вони б може дещо більше роздобули, а може навіть американські консерви, які вже не раз смакували.

По перекусці печеної бараболі настрій вояків зовсім змінився, серед них можна було почути навіть і жарти. По часі сотенний каже мені зробити збірку сотні і приготувати їх до відмаршу. Я пройшов роями — аж приємно було бачити вояків бадьорими. Наказую приготуватися до відмаршу, маскувати вогнища. Вояцтво заметушилося, замаскували місця постою сотні і були готові до відмаршу.

Вирішили ми машерувати в бік Бальниці. 3 цього села був родом наш чотовий Бартель, він дуже добре знав цей терен. Від села був лише кілометр до словацького кордону. Машеруємо з надією, що зайдемо до села, там знайдемо дещо більше з харчів, запасемося на кілька днів, бо на другу ніч будемо переходити через польсько-словацький кордон, а там невідомо, що нас чекає.

Над ранком закватарували ми недалеко від Бальниці. Тут маємо добрий обсерваційний пункт, з якого можемо бачити кордон і польських прикордонників.

За якихось два кілометри від нашого постою в долині розкинулося село Бальниця. Колись те село було чисто українське, а тепер стало пусткою, бо поляки вивезли населення в невідомі місця.

На узгір'ї затримуємося на відпочинок. Велике коло золотого сонця почало висуватися з-за високих гір і освітлювати гірку, де відпочивали перемучені повстанці. Навколо табору виставили ми сильні забезпечення, щоб ворог не застукав нас на спанні. Сотенний почот на чолі зі своїм командиром не спав. Тут наш сотенний штаб зменшився, не стало к-ра Байди і виховника Зоряна.

Ми зі сотенним вийшли на край узгір'я і розглядали терєн. Звідси вже було видно словацькі села. По короткій обсервації Громенко відізвався до мене:

— Яка ваша думка про рейд? Чи вдасться нам перейти цей шмат дороги без великих втрат і дійти до означеної мети? Найгірше, що немає карти Словаччини. Шкода, що ми не змогли зконтактуватися з к-ром Реном. Він, напевно, мав для нас приготований цілий рейд.

Я відчував, що ми щасливо і гідно виконаємо наказ головнокомандування, і відповів:

— Мені здається, що ми перейшли те, що було найнебезпечніше.

— Дай Боже, щоб ваші передбачення здійснилися, — відповів сотенний. — Увечері зробимо збірку сотні, бо я хочу поінформувати вояцтво про наш рейд на Словаччнну, адже поки що вояки не знають, що наш рейд буде довгим рейдом в Західну Європу.

По нашій обсервації сотенннй каже зв'язковому Перцеві, який був біля нас, щоб покликав чотового Бартля. Бартель добре знав ті терени, а також знав добре словацько-польський кордон, бо не раз за німецької окупації його переходив. Знав він і довколишні словацькі села при кордоні.

Перець дістав наказ сотенного, зголосив відхід і побіг до чотового. За кілька хвилин з'явився Бартель і зголосив свій прихід. На його обличчі була весела усмішка. Він показував рукою в долину, де було розташоване його рідне село.

— Ось тут, друже к-р, я народився, тут виростав аж до приходу німців, тут допомагав я своїм батькам працювати на ріллі. Відтак, як німці хотіли мене забрати до армії, я вступив до української поліцїї, а потім, в 1944 році, вступив до УПА.

Далі він показує рукою у долину. Якийсь кілометр від села тягнувся ряд білих стовпів.

— От там вже кордон, а від кордону за півкілометра є словацьке село.

По хвилі всі ми задумались, водячи далековидами по всіх теренах. Опісля сотенний звернувся до чотового:

— Ви, друже Бартель, як стемніє, візьмете зі собою вояків і підете з перевіркою. Якщо в селі немає ворога, то скочимо до села — може поляки дещо залишили з харчів, щоб забезпечитися бодай ще на день-два, бо не знати, яка буде ситуація на Словаччині.

Бартель відійшов. А сотенний промовив:

— Друже Соколенко, підемо і ми трохи відпочинемо, щоб було більше сил до маршу.

Повертаємо до почоту, кладемось до відпочинку на чатиння, яке приготував нам зв'язковий Крик. Сотенний зараз же заснув, а мені спання не бралось.

Я встав, поправив свою уніформу, і подався поміж вояків. Декотрі спали твердим сном, а декотрі бушували по своїх торбах. Сонце пригрівало поляну, а гостре гірське повітря кожного присипляло. Я, перейшовши цілу сотню, поглянувши на відпочиваючих повстанців, подумав:

— Яка посвята в тих лемків, що вчора щойно збудилось в них національне почуття гідності, а сьогодні вони стали героями в обороні своєї поневоленої Батьківщини.

Сонце своїм промінням так гарно освічувало природу, прекрасні героїчні Карпати та спустілі українські села. Аж подумати було жах, що ще недавно були ми серед свого героїчного населення, з ним поділяли долю і недолю, а ворог їх силою викинув з їхніх прадідівських земель і вивіз в далекі незнані місця.

Перед моїми очима ще раз став спогад з нашого останнього прощання над селом Загутами, де селяни, прощаючись з нами, журилися з того, хто нам буде допомагати у дальшій боротьбі. Не раз я замислювався і ставив питання: за що Бог так карає наш народ, що вже кілька століть перебуває в неволі. Тяжко, нам воякам УПА, погодитися з тим, що ми змушені покидати рідний край і йти в затуманений світ голосити про боротьбу українського народу.

Повертаю до почоту, там застаю всіх, що побудилися зі сну. Хто де що мав — перекусив, і були ми готові до відмаршу.

Сотенний каже Бартлеві піти до села на розвідку. Той бере зі собою рій добрих вояків і відходить до села. За ним обережно посувалася решта сотні. Коли сотня підійшла до дороги, то Бартель вже на нас чекав. Він зголосив, що в селі спокійно. Сотня бігом перескакує дорогу і підходить під інше село — Жебраче.

Тут чекаємо на ройового Журбу, що пішов до цього села. Громенко наказує розпалити вогні, бо трохи похолоднішало. По короткому часі повертає Журба і приносить вдосталь бараболі. Вояцтво зраділо, що може досхочу наїстися. Почалась інтенсивна підготовка до печення бараболі.

Ройовий Журба сказав, що ії там є ще вдосталь. По другий контингент висилаємо рій Чумака. Рій скоро відійшов, а печення бараболі пожвавилось.

Тим часом Чумак повертає зі своєю здобиччю. Бараболі стало з достатаом, що буде і на залізну порцію на три дні.

Ми зі сотенним повернули до почоту, де наші браві зв'язкові мали для нас печену бараболю. Як Громенко з'їв першу бараболю, то засміявся і сказав:

— От довоювався, пане-брате (такий був у нього прислів), що навіть бараболі тяжко здобути, щоб заспокоїти збунтований шлунок, але треба прийняти це, тому що багато наших друзів вже не живе, багато караються на засланні, а ми ще при житті.

Був це день 14 червня 1947 року. По великому празнику печеної бараболі вояки дістали добрий гумор і подались на відпочинок. Ми всі заснули твердим сном. Рано, коли я пробудився, в таборі вже був рух, вояки допроваджували себе до порядку.

Біля полудня вирішили ми підсунутися під Бальницю. Бартель каже, що перед його селом є висока гора, і там можна буде затриматися і оглянути довколишні терени. Заряджено відмарш. Вояки забирають печену бараболю і машеруємо в бік Бальниці. Поволі дряпаємося на високу гору, там розтаборюємося. Підбираємо найкращі місця до оборони, хоч виглядає, що тут ми можемо спокійно перебути, бо ворог втратив нас з очей і не сподівався, щоб ми підійшли аж під словацький кордон. Але також ми не можемо бути певними: чи польська сарана звідти не вилізе.

По забезпеченні повертаю до почоту. Бачу, що сотенний, Лагідний, Бартель і Залізняк з далековидів обсервують терен. Там бачимо нашу Бальницю і словацьке село Соленку. Бартель показує рукою, де тягнеться кордон, і бачимо, що ми вже близько від нього. Він каже:

— Друже Соколенко, накажіть воякам, щоб заховалися спокійно. Якщо дозволить ситуація, то ми тут затримаємось довше.

Я посилаю з наказом до чотових зв'язкового Перця, щоб повідомив про наказ сотенного. По тих всіх клопотах ми заснули твердим сном.

Не знаю, як довго я спав, але пробуджуюсь і бачу, що Громенко сидить і студіює карту, а відтак замислюється.

— Бачу, сотенний, що спання у вас не береться. Мабуть, затужили за Гутою? — зажартував я.

Сотенний подивився на мене і засміявся:

— Я задоволений, що вам ще жартувати захотілось, бо мені ніяк не до жартів. Перед нами є важкі завдання, ми маємо почати тяжку дорогу, а не маємо карти Словаччини, не знаємо терену, не знаємо, які нас чекають несподіванки. Мені тяжко, що ми покидаємо рідний край, і невідомо, як надовго!

Ми замислились. По короткій задумі сотенний продовжував:

— От бачите, яка Божа справедливість. Одні нації живуть вільним життям, а інші віками в неволі, кладуть великі жертви, віками борються за своє існування, і цій боротьбі не видко кінця. Коли дивлюся в сторону Словаччини, в моїй уяві простягається довгий простір, який ми з великими трудами і боями, маємо перейти. Задаю собі справу, що будемо мати блокади, і найтяжчі — при переході польсько-чеського кордону, бо там, напевно, є сильні застави. Але не маємо ради — за всяку ціну кордон перейти мусимо. Тішить мене, що вояки трохи відпочили і ожили. Як ми переходили поміж них, і я побачив їх стан, то мене занепокоїло, але тепер побачив, що між вояками є гумор, і турбує мене, щоб не підупали знову на дусі. Яка у вас думка, — питає мене, — адже ви завжди були оптимістом?

Я відповідаю, що маю велике довір'я до вояків. Коли ми були в боях, голодні, вимучені тяжкими маршами, я не завважив духовного заломання, то можу ствердити і тепер, що душу в українського повстанця ніяка сила не може вбити. Свою хоробрість вони довели не раз, і думаю, що і надалі залишаться тими самими вояками.

— Дай, Боже, щоб ваші передбачення здійснились! Щодо переходу кордону, я не відчуваю чогось злого, бо вони не можуть так сильно обсадити кордон, щоб не можна було десь просмикнутись. Більшовики мали заорану полосу і електричні дроти, а наші відділи переходили без стрілів. Думаю, що тут найбільше буде помічний к-р Бартель, бо він знає найменшу стежку.

Під Бальницею сотня затрималася вже три доби. Щоночі вояки ходили до села, приносили бараболі, крупи, гороху і добре підживились, відпочили, а тепер нам треба було готуватися до переходу кордону. Поки що все в порядку, бо ворог ще нас не розконспірував. Сотенний покликав Бартля, щоб поінформував, кудою нам найкраще переходити кордон. Чотовий дав інформацію і відійшов. Громенко вирішив вступити до Бальниці ще до пізньої ночі, а над ранком перейти кордон.

Я роблю збірку сотні, і сотенний інформує вояків про наші плани:

— Друзі! Сьогодні ввечері підійдемо до Бальниці. Як там щось знайдете зі збіжжя, то змеліть на жорнах, думаю, що поляки жорна залишили. На скору руку спечіть паляниці, щоб мати запас на дорогу. Думаю, вам відомо, що ми машеруємо на Словаччину. Про поведінку вам не треба говорити, бо знаєте, які накази були, як ходили ми в пропагандивний рейд у Польщу. Тепер розійтися, помаскувати вогні і приготуватись до відмаршу.

Почав накрапати дрібний дощ. Бартель на передньому забезпеченні входить у село, сотня за ним. Входимо до пустих хат, застаємо один жах — все розкидане, спустошене.

Вояки взялися до роботи. Жорна були в русі, на кухнях пеклися паляниці, але не пощастило нам докінчити того необхідного діла. На нашу заставу найшла польська розвідча частина і відкрила вогонь. Зав'язався бій. Наша застава відкрила також сильний кулеметний вогонь. Ворог вистрілив білу ракету, яка впала на хату, і хата загорілася. Сотенний вислав зв'язкового Перця, аби Залізняк, що був на заставі, вицофав до сотні. Від палаючої хати загорілись інші хати, ціле село було освітлене. Заалярмоване вояцтво хапало, що могло, і всі бігли на збірний пункт. За кілька хвилин сотня була біля потоку на збірному пункті, крім чоти Залізняка. По часі Залізняк долучив і зголосив, що не долучило ще двоє стрільців, які були перед заставою на стійці. Залишаємо зв'язок для тих вояків, а сотня відмашерувала далі руслом потоку.

ПРОЩАЙ, УКРАЇНО! ЗДРАСТВУЙ, СЛОВАЧЧИНО!

Був це незабутній день 17 червня 1947 року. Машеруємо в сторону кордону.

По короткому часі нашого маршу Громенко наказує стриматися і зійтися до купи. По короткій мовчанці тремтячим голосом відізвався:

— Друзі! Ми вже близько від кордону. Тут ми прощаємось з нашою скривавленою Батьківщиною, яка просякла кров'ю своїх найкращих синів і доньок! Може, жоден з нас не поверне до неї. Поклонімося їй, непоборній. Поклонімося тіням наших друзів — героям, які до останньої хвилини не випустили з рук зброю, аж до останнього свого віддиху. Тихе струнко! Обернімось лицем туди, звідки ми прийшли, і віддаймо останню честь!

Настала гробова тишина. Кожному з нас біль стиснув серце, і кожен відчував, мов щось вирвалося з його душі.

— Прощай, мій рідний краю! Може, тебе вже більше не побачу!

По мовчанці: "Спочинь!". На серці залягла туга, ніхто нічого не говорив.

Наказ: "Машерувати!", бо ще маємо один кілометр до кордону. Машеруємо розсипною. Приходимо до прикордонної полоси, висипаної шутром.

— То є кордон, — сказав Бартель.

По тій шосі стояли стовпи з написами: по одному боці польські, а по другому — чеські. Переходимо кордон.

Прикордонної сторожі ми не стрінули, мабуть, наші приятелі не сподівалися, що відділ УПА перейде кордон. Сотня кількома скоками опинилася по другій стороні кордону, затираючи за собою сліди.

— Слава Богові, — сказав Громенко, — краще, ніж ми сподівались, без стрілу перейшли кордон.

Почало розвиднюватись.

— Нам треба приспішити марш, — сказав сотенний, — щоб відбити кільканадцять кілометрів від кордону, бо як нас хтось завважить, то може бути за нами погоня.

Над лісом завис туман, тяжко було машерувати, не знаючи терену. Вже добре розвиднилось. Навіть тяжко було повірити, що ми на чужій територїї. Відбилися від кордону на десять кілометрів. Якраз натрапили ми на густий ліс.

— Тут затримаємося на денний постій, бо далі машерувати небезпечно, — сказав сотенний.

Ми з чотовим Лагідним пішли перевірити терен. Вирішили, що місце, де ми зупинились для відпочинку, є добре, і виставили відповідне забезпечення. А тим часом вояки розпалили вогні, гріли руки, бо було трохи холодно.

На постою вояки були в доброму гуморі, тут забули часи, як ворог за ними гонився, не даючи хвильки відпочити. По такім напруженні всі заснули. Я ліг біля вогню, але не міг заснути, пробував накривати голову палаткою, але нічого не допомогло. Бачу, що і Громенко не спить, розклав карту Словаччини і задумався. Я підсунувся до нього, і почали разом студіювати карту.

— Шкода, що немає Зоряна між нами, — відізвався Громенко, — а то була б нам велика поміч, бо він знав добре ці терени. К-р Байда хотів, щоб я відпустив вас до помочі, але я не зміг погодитися, бо ви завжди для мене були великою допомогою.

Я не відізвався, бо в той момент знову насунулись думки про наші спільні дружні стосунки з Зоряном.

Біля полудня в стороні кордону почули ми серії кулеметів.

— Мабуть, наші вояки, які розгубились, перейшли кордон, — відізвався сотенний. — Я думаю, що нам треба рушати в дорогу.

Сотенний каже зв'язковому Крикові, щоб повідомив чотових приготуватися до відмаршу. Машеруємо досить обережно і тихо, поки нас ніхто не запримітив.

Під вечір приходимо недалеко села Пилипівці. Тут затримуємося. По короткім відпочинку машеруємо далі. Ніч була дуже темна, а ще й до того холодна. Але холод нам в марші не перешкоджав. Марш був досить повільний, бо це був для нас чужий терен.

Вже добре розвиднілось. Шдходимо під село Яблінка Нижня. Заходимо в гущавину лісу і там розтаборюємося. Почав падати дощ, вогнів не можна було палити, бо було близько до села. По забезпеченню сотні ми заснули твердим сном.

Я пробудився, бачу — вже вечоріє, а сотенний ще спить. Я його буджу, але він щось бурмоче і не хоче вставати, та я його таки буджу, кажу, що вже вечоріє. Він протирає очі, дивиться на годинник і каже:

— От, я собі добре поспав, буду мати досить на кілька днів.

Питає мене, чи, часом, які цивілі нас не бачили. Я відповів, що ні.

— Ну, гаразд, тепер подумаємо, як то би нам піти до села та купити дещо з харчів.

Сотенний питає мене, чи я би не пішов з роєм до села, щоб зорієнтуватися, як словаки будуть до нас ставитися.

Я дуже радо погодився на цю пропозицію. Беру з собою рій Лози і йдемо до села. Підходимо до крайніх хат і тут затримуємося. Висилаю розвідку, щоб перевірила, чи немає в селі чеських четників. Розвідка скоро повертає і голосить, що в селі спокійно.

Я, ройовий Лоза і троє вояків входимо до крайньої хати. Решту лишаю на дворі для охорони, бо не знаю, як до нас поставляться господарі хати. Стукаю до дверей і входимо до хати.

— Добрий вечір! — вітаю.

— Доброго здоров'я, — спокійно відповідає господар, сидячи на лавці (мабуть, читав газету).

Питаю його:

— Чи ви знаєте, хто ми такі?

— Так, знаю, — відповів господар, — ви бандерівці, тамтого року були у нас гостями. Чим вам можемо служити?

— Нам потрібно харчів, дещо з убрання і обув'я.

— Чим хата багата.

Я в тій хаті відчув якусь родинну атмосферу. Господиня сиділа з противного боку столу, а в час нашої розмови з господарем метнулася до другої кімнати. По короткому часі повертає до нашої кімнати з великим клунком, передає мені і з усмішкою каже:

— Споживайте щасливо.

Я витягаю чеські крони і хочу їм платити, але жінка сміється і каже:

— Дякую, ми плати не хочемо, хай вам Бог помагає у вашій дальшій боротьбі, споживайте здорові, — ще раз сказала. — Ми також українці.

Як приємно було почути таке несподіване слово, яке господиня з гордістю сказала. Хоч бідні, але гостинні люди.

Господареві було цікаво: звідки ми маємо гроші. Я йому вияснив, що наш провід мав зв'язки з різними краями в світі, що як йшли ми до них у гості, дістали на плату харчів, щоб словацький народ не думав, що ми якісь банди. Господар поінформував нас про ситуацію в Чехії і сказав, що ніхто не знає, що бандерівці є в Словаччині. Я подякував господарям за їхнє щире серце і зрозуміння. Ми попрощалися, як брат з братом, стиснули руки. Я сказав:

— Бувайте здорові!

— Ідіть з Богом! — прощалася господиня.

Забираємо дарунки господарів і відходимо. Ті клунки залишаємо біля наших стійкових і підходимо до другої хати. Стукаю в двері, чую голос зі середини хати:

— Заходіть. Входимо в хату, застаємо сім'ю при вечері.

— Добрий вечір, — вітаю, — смачної вечері.

Тут побачив я, що ціла сім'я змішалась, мабуть, побачили, що наші уніформи не є уніформи четників. Але я цьому скоро запобіг, сказавши до них:

— Не бійтеся, ми є українські повстанці, або, як у вас нас називали, бандерівці.

Всі, хто сидів за столом, встали, і молода дівчина каже:

— Я пам'ятаю, як тамтого року ми на Великдень гостили у ваших повстанців.

Опісля настала приємна атмосфера. Тут знову господар питає:

— Чим можемо вам служити?

Я відповідаю, що ми хочемо купити щось з харчів. В моменті та молода дівчина і господиня вийшли до другої кімнати. Я перепрошую господаря, що перервали ми їм вечерю.

— Нічого, — відповів господар і попросив нас сідати. Я сів, а решта вояків не сідали. Господар питає:

— Чому вояки не сідають, ви можете бути у нас безпечні, так, як на своїй рідній землі, ми знаємо, за що ви воюєте.

Тим часом з другої кімнати виходять господиня з дівчиною і виносять зав'язаний клунок. Я дякую господині за їхнє добре серце, витягаю гроші і хочу платити. Господар відізвався:

— Споживайте щасливо, хай Бог буде з вами, а гроші вам придадуться.

— Якщо будете мати можливість, то заходьте в гості, будемо раді, — сказала дівчина.

В тому моменті пригадались мені наші жертовні селяни, які віддали для нас все і, напевно, прийняли б так тепло і чужих гостей, таких, як ми.

Ми чемно прощаємось з господарями і відходимо. Я посилаю кулеметника Крука повідомити ройового Лозу, що час нам відходити, бо вже перша година по півночі.

За кілька хвилин всі вояки були на збірному пункті з великими клунками. Мусимо поспішати, бо наші друзі думають, що з нами щось злого сталося, може, і не припускають, що ми гостюємо. Забираємо свої "трофеї" і машеруємо до своїх. По дорозі вояки розказують про свої милі враження, як словаки їх гостили, навіть, і сливовицею.

— Будемо мати свято, — відізвався ройовий Лоза, — вже давно не їли ми білого хліба з маслом.

— От, гарні дівчата були в тих господарів, — дотепно сказав кулеметник Крук.

— Бачу, що тобі вже попустило: з'їв хліба з маслом, попив сливовиці та дивишся за гарними дівчатами, — сказав Лоза. — Думаю, що ви нас розумієте, друже бунчужний, ви також були в наших роках.

Вояки обмінювалися думками і враженнями, а тому, що клунки були затяжкі, то мусили ми відпочивати. Врешті долучуємо до сотні. Як нас побачили, всі зраділи, а ще до того, як побачили, що несемо великі клунки, Громенко каже:

— Я вже за вас побоювався. Якщо би ви були не прийшли за годину, то я думав іти до села з цілою сотнею, але, дякувати Богові, що ви щасливо повернули.

Я наказую сотенному інтендантові розподілити харчі по роях, повертаю до почоту і розповідаю про нашу приємну зустріч зі словаками.

Тішить мене, що словацьке населення ставиться до нас приємно, а з четниками дамо собі раду. Тим часом вояцтво насолоджувалося білим хлібом, салом і маслом, бо то було дещо відмінне від попередніх наших харчів.

Сотенний наказує скінчити святкування, бо нам треба відійти з того місця, щоб відбитися далі від кордону. Вояки скоро спакували те, що не доїли, залишили на залізну порцію.

Машеруємо кілька годин. Терен був лісистий, цілий час тяглися гори. Села траплялися дуже рідко, а на полонинах паслися вівці і рогата худоба. Милуючись гарними краєвидами, сотня посувалася вперед. Підживлення вояків зробило своє — поміж ними був веселий настрій, навіть, ніхто і не думав про те, що буде завтра. На терені Словаччини марш був повільний і короткий, щоб вояки трохи прийшли до себе. Тепер вони більше зрозуміли важливість нашої місії, хоч і з помітним хвилюванням дивилися в невідоме майбутнє.

Опинилися ми над селом Папіна і тут вирішили лишитись на денний постій. Сотенний наказує:

— Якщо б на нас найшов якийсь цивіль, то притримайте його до вечора.

Цілий день нашого постою мали ми на високій ялиці зірця, який обсервував довколишні села. Під вечір зірець повідомпв, що в бік кордону поїхала колона автомашин.

Москва шаліла, вона найбільше боялася того, щоб про ії облудні ідеї ніхто не знав. Якщо відділи УПА дістануться в західний світ, то принесуть правду про комуно-більшовицьку пропаганду, про підписання трьома країнами договору про знищення УПА і недопущення її відділів до переходу на захід. 3 Москви до Праги приїхали сотні протипартизанських знавців, які почали організовувати чеських комуністів до боротьби проти УПА.

Під вечір наша розвідча група повертає і повідомляє, що недалеко від нас вони бачили хутір. Аж тут наш стійковий приводить лісничого, що йшов на полювання і найшов на наш табір.

Лісничий був інтелігентною людиною, добре ознайомленою з нашою боротьбою. Він пригадав тогорічні рейди наших відділів у Словаччину. 3 нами просидів він майже до вечора. Сотенний попросив його, чи не купив би він нам дещо з харчів. Він сказав, що дуже радо це зробить. Я дав йому гроші, що його дуже здивувало (звідки ми маємо чеські крони). Одразу грошей не хотів брати, а опісля таки взяв і попрямував до села. Нам не хотілось вірити, щоб цей чесний лісничий зробив нам щось злого. Проминув довгий час. Ми нетерпляче чекали. Вже майже смерком дивимось — іде з клунком на плечах втомлений лісничий, бо клунок був досить великий і важкий.

— Ви не вірили, що я прийду до вас, правда? — усміхнено сказав. — Я вас дуже добре розумію, бо не всім зараз можна вірити. Я вам співчуваю, але мушу сказати, що ви є українські герої. Вже так давно по війні, а ви ще воюєте. Допомагай вам, Боже, у вашому ділі!

Сотенний подякував йому за добросердя, чемність і зрозуміння. Лісничий, відходячи, сказав:

— Стережіться, панове, бо по селах є багато чеського війська, самі СНБ (служба народної безпеки). Чехи говорять про вас дуже гарно: що ви не є банди, а хоробре, здисципліноване військо. Вас, напевно, знають і ма Заході, бо щодня про вас пишуть чеські газети. Писали, що біля Жегної вас розбили, але я бачу, що писали неправду, бо маєте багато війська.

— А чи писали, скільки нас перейшло на чеську територію? — запитав сотенний.

— Писали, що біля п'яти тисяч, і добре озброєних, — відповів лісничий.

— Ми стрічалися з вашими четниками і їм казали, що ми не прийшли з ними воювати. Ми їх могли знищити до одного, але по-братерськи стиснули руки і розійшлись кожен в свою сторону.

Сонце почало ховатись за високі гори, і по приємній розмові з лісничим нас піднесло на дусі, що вже і чехи добре про нас говорять, а словацьке населення з нами в повній солідарності. Наша поведінка своє зробила — ми своєю появою доказали, що УПА не є бандитами, а добре здисциплінованою армією.

По короткій розмові лісничий побажав нам успіхів, з нами попрощався і задоволено відійшов до своєї домівки. Сотенний подякував за його серце і зрозуміння.

Запасам харчів, хоч невеликим, вояцтво зраділо — буде на прикру годину, як не стане можливості нічого купити.

Лісничий при відході дав нам добрі вказівки, куди нам найкраще машерувати, аби обминути чеські застави.

Біля години четвертої відділ був готовий до відмаршу. Ще раз ми простудіювали карту терену, побачили, що лісничий дав нам добрі вказівки. Поміж вояками добрий гумор, що нас найбільше тішило. По добрім відпочинку машеруємо досить скорим маршем. Проходимо польовими дорогами, обминаємо села і все ближче посуваємося на захід. Цієї ночі зробили маршу п'ятдесят кілометрів. Хоч вояки були втомлені, але нарікань не було, в кожного був гумор і надія на краще завтра. Вояки знали своїх командирів, що про них дбають і приведуть до наміченої мети.

Почало заноситись на день. Дійшли ми недалеко села Янкловци, зупинились за якихось два кіломєтри від села. Терен досить догідний на відпочинок, а по довгому і форсовому марші всі ми були помучені. Виставляємо стійки.

Я і чотовий Лагідний пішли, перевірили терен, і забезпечення і повернули до почоту. Бачу, що сотенний схилив голову на мапник і заснув. По хвилі я розгорнув свою палатку і також скоро заснув. Спав я досить твердо.

Біля години збудив мене зв'язковий Крик, щоб я дещо перекусив. Підіймаю голову і бачу, що сотенний вже свою пайку докінчує. Побачив, що я підніс голову, і каже:

— Бачу, що і ви були також дуже змучені, що так довго спали. Я вже карту добре простудіював та визначив рух маршу. Думаю, що знову зробимо добрий шмат дороги, як нам чехи не перешкодять, бо, як сказав лісничий, добре за нами полюють. Тішить мене, що добре про нас говорять.

Почало темніти.

— Шкода гаяти час, — сказав сотенний, — друже Перець, перекажіть чотовим, щоб приготувались до відмаршу.

Молодий, жвавий зв'язковий, бо всього йому було сімнадцять років, скоро метнувся до чотових, і за кілька хвилин відділ був готовий до відмаршу. Я переходжу сотнею, перевіряю, чи все в порядку. Добре, що поранені прийшли до здоров'я і можуть добре машерувати. Я завжди був біля сотенного, а при нас — обидва зв'язкові до розпорядження. Переднє забезпечення, сотенний почот посередині, а відтак — решта відділу. Час до часу перевіряю відділ. Вояцтво тримає належну відстань, щоб у разі несподіванки могли зайняти оборонні становища.

Ніч погідна і досить гаряча. Піт заливав очі, але ми задоволені, що без пригод перейшли добрий шмат дороги. Почало розвиднюватись. Дивимося на годинники — година четверта. Зближаємось до села Порядж. На узгір'ї був густий ліс.

Село Порядж лежало поміж горами на рівнині, краєвид був гарний — приємно оглядати. Тут починались словацькі полонини, де випасали худобу і отари овець.

Побачивши полонини, д-р Зубченко жартом відізвався:

— Тут, хлопці, вже не загинемо, бо чути запах овечого сиру. Хай чехи блокують села, а ми по шаласах будемо проводити пропаганду за сиром.

— Хочете залишити свій фах і перекинутися на пропагандиста? — відізвався чотовий Залізняк.

— Думаєте, що я би був злий пропагандист. Я не раз зі своїми клієнтами заходив в пропаганду і думаю, що і серєд словаків добре вив'язався би, лише мене к-р ніде не посилає.

Тут всі розсміялися. Хоч як доктор Зубченко гострив зуби на овечий сир, але до села ми не планували йти.

— Бачимо, що ви, докторе, та й кожний к-р групи буде добре робити свою роботу, і буде за неї відповідати. Думаю, що всім це зрозуміло, — сказав Громенко.

— Так, друже к-р, — відповіли чотові. — З чехами можемо собі дати раду, а головне, що здобуваємо собі симпатії у населення, бо своєю поведінкою ми зробили більшє, ніж зброєю. Словаки бачать, що ми не є бандити чн грабіжники, а дисциплінована українська армія.

Щоб не гаяти часу, рушаємо в дорогу. Ніч нам дописувала — була погідна і тепла. Машеруємо цілу ніч. Пройшли ми до тридцяти кілометрів. Машерували ми гористими теренами, тому вояцтво вже послабло, і треба було подумати про відпочинок. 3 тяжким трудом видряпалися на гору і там вирішили стати на денний відпочинок.

Почало добре розвиднюватись. На горі розтаборились, сотню забезпечили і подались на відпочинок. Сонце гарно і тепло освічувало гірську поляну. Сотня добре відпочила. Ввечері машеруємо далі в дорогу. Кожен кілометр наближував нас до мети. Цієї ночі зробили ми досить добрий шмат дороги і над ранком підійшли під село Ракитне. Село було розташоване в долині. 3 огляду на втомлених вояків, нам знову треба було відпочити.

Біля полудня стійковий повідомив, що затримав цивіля, який прийшов збирати гриби. Цивіль казав, що близько немає четників, і що ми можемо спокійно загостити до села, але з огляду на конспірацію, не можна було йому довіряти. Сотенний наказав затримати цивіля до вечора. Цей словак розповідав, що говорять про нас його земляки, що вони нас приймають, як своїх братів, і лише чехи, що майже всі комуністи, хочуть нас знищити.

Ввечері сотенний висилає Бартля з чотою і з словаком до села, бо там він може довідатися, чи цивіль говорив правду. Чотовий Бартель помашерував до села. По кількох годинах повертає з задоволенням, бо ще приніс зі собою харчів.

Почало смеркати. Машеруємо цілу ніч. Над ранком знову думаємо, щоб натрапити на добре місце, де б можна було на день відпочити. На наше щастя, натрапили ми на потік і досить густий ліс. Тут вирішили ми мати денний постій. Сотенний каже мені:

— Друже бунчужний, виставте добрі забезпечення і відпочивайте, бо бачу, що і ви втомлені.

Я забезпечую сотню стійками, повертаю до почоту і застаю сотенного вже сплячого, а за кілька хвилин і я заснув твердим сном.

Біля полудня я пробудився, дивлюся — Громенко ще спить, закручений в палатку, мов вуж. Був він малого зросту. Дивлюся я на нього і думаю: який великий обов'язок взяла на себе ця мала людина, журиться за кожним вояком, вболіває за кожну втрату, а менш за все дбає про себе. По часі бачу, що малий клубок розвивається, а з-під палатки показується рижа розбурхана чуприна. Подивився сотенний, що я вже не сплю, і каже:

— Я вже не пам'ятаю, коли я так добре спав. Як там у сотні? Чи маєте якісь відомості зі села?

Я відповідаю, що к-ндант ПЖ Нічний говорив з дівчиною, яка пасла худобу. Вона казала, що в селі немає четників. Тепер перестудіюємо карту і будемо рушати в дорогу.

Почало темніти, подивились ми — перед нами високі гори, круті стежкн, які нам через ніч треба побороти. Але немає ради — харчове забезпечення маємо на кілька днів, тож машеруємо далі.

Наша мандрівка була різноманітною, щодень по кількадесят кілометрів посуваємося на захід.

Кожного дня понад лісами кружляли чеські літаки і розкидали летючки. Стиль більшовицьких відозв починався вже не до бандитів, а до рейдуючих частин УПА, щоб здавалися чеській владі і матимуть помилування. Вояки з тих летючок собі посміхалися, збирали і були задоволені, що буде в що закрутити букове листя.

Після полудня стійковий повідомляє, що затримав двох жінок, які казали, що прийшли збирати гриби. Сотенний наказав їх привести до нього. Словачки, досить гарно вбрані, спокійно приступають до нас. Сотенний питає, як вони називаються, з якого вони села і чого вони прийшли до лісу. Жінка середнього віку засміялася і відповіла:

— Ми казали вашому четникові, що прийшли збирати гриби. В селі говорять, що десь тут в лісах знаходяться бандерівці, і ми вибралися в ліс, щоб їх побачити.

— Чи ви не боялися йти, адже чеська влада заборонила виходити в ліс, кажучи, що бандерівці — бандити і мордують людей?

Жінка усміхнулася і відповіла:

— Ми ваших четників гостили в себе тамтого року. Вони були дуже гарні та інтелігентні. Всі словаки говорять про вас дуже гарно і кажуть, що вже тисячі українських партизанів перейшли на нашу територію.

Молодша жінка говорила менше, а більше споглядала кругом на повстанців. В кінці розмови жінки запитали, чи ми не голодні, а то вони підуть до дєдіни і принесуть нам харчів. Сотенний відповів на те:

— Якщо ваша ласка.

Опісля ми довідалися, що то були мати і донька.

— Ви тут на нас чекайте, а ми скоро повернемось. Жінки пішли. Нам вірилося в щирість тих жінок, але все ж у бік села, куди вони попрямували, вислали ми стежу.

Чекаємо біля двох годин і дискутуємо на цю тему. Дехто вірив, що вони говорили правду, а інші мали сумнів.

Через деякий час стійковий завважив, що дві жінки ідуть в напрямі, де кватирує сотня, підпускає їх ближче. Вони кажуть, що були тут рано, а тепер несуть харчі для партизанів. Стійковий приводить їх і передає сотенному. Громенко, сам вродливий мужчина, встав і підійшов до жінок, наказав їм поставити клунки на землю і з усмішкою чемно подякував. Старша жінка відповіла:

— Споживайте щасливо! Якщо будете тут завтра, то ми вам ще принесемо дечого.

Сотенний ще раз подякував за добродушність, приступив до них і обох жінок поцілував. Сказав, що ми не знаємо, чи будемо тут завтра. Жінки розгорнули клунки, передали харчі, попрощалися і відійшли. Для нас була то велика несподіванка — як то чужі люди нас гостинно приймають.

По розподілі продуктів, які нам принесли словачки, бачимо, що харчів маємо в запасі на кілька днів. Тож можемо зробити добрий шмат дороги і не вступати у села по харчі.

Наша мандрівка була різноманітною, щодень по кількадесят кілометрів посувались ми на захід. Над ранком опинилися над селом Турчівці. Тут затрималися на денний відпочинок. Розтаборюємось. Сонце підійшло високо і ласкаво огрівало Божу природу. Вояки почувалися дуже бадьоро. Дехто відпочивав, деякі сиділи групою і жартівливо збували час, ніхто і не думав, що нас може стрінути завтра.

Під вечір сотенний каже до мене:

— Друже бунчужний, я задумав, якщо в селі спокій, зайти туди цілою сотнею. Я маю на увазі пропаганду.

Кажу йому, що то не зла думка, може, в тому селі ще не бачили українських партизанів. Сотенний покликає чотових і каже, що він запланував піти сотнею до села. Чотові дуже радо на цю пропозицію погодилися. Висилаємо до села розвідку. Сотенний дає чотовим накази, як вояки мають себе поводити:

— Нам треба виробити собі добре ім'я у словаків, а як буде можливість, то купити харчів.

Розвідка повертає і голосить, що в селі спокійно. Машеруємо до села. Чота Лагідного і чота Бартля мають йти в село, а чота Залізняка має забезпечити село з обох сторін. Сотенний почот пішов з чотою Лагідного.

Заходимо до хати. Господарі не були здивовані нашою появою, бо вже про нас чули багато. Господар дому виглядав на інтелігента, запросив нас сідати. Між тим, з нашої розмови довідуємося, що той чоловік є вчитель. Між нами вив'язалася приятельська розмова. Цей вчитель колись був зв'язаний зі словацьким підпіллям, знав добре про нашу боротьбу, висловлювався дуже гарно про нас, казав, що є відомості про сотню Бурлаки, яка роззброїла кілька станиць чеської міліції. По короткому часі нашої розмови він перепросив нас, підійшов до жінки, щось з нею поговорив і сказав до нас, щоб ми трохи зачекали, бо він мусить на годину вийти і скоро поверне. Господиня тим часом застелила стіл, з донею принесли хліб, масло, молоко і дещо інше та запросили нас їсти. Ми були трохи заскочені, але мали добрі забезпечення, тому нам не загрожувала небезпека, якщо б цей вчитель зрадив.

Сидячи біля столу, говоримо з господинею хати. Вона нам розповідає, як про нас словаки говорять, а що всі чехи — то комуністи. Справді, за якусь годину повертає господар, усміхається і передає сотенному військові карти і каже:

— Вам вони пригодяться.

Дивимось, що вже година дванадцята ночі. Сотенний каже мені повідомити сотню до відмаршу. Висилаю зв'язкового Перця до чотового Лагідного, щоб стягав сотню до відходу. Наші справилися дуже інтелігентно — одним словом, пропаганда нам вдалась.

Лагідний при вступі до села зайшов до споживчої крамниці і закупив все, що нам потрібно було. За товари заплатив чеськими кронами. Власник крамниці був здивований: звідки УПА взяла крони. По несподіваній гостині прощаємося з господарями, дякуємо за добродушність і відходимо в ліс.

Щоб не гаяти часу, рушаємо в дальшу дорогу. Тієї ночі небагато кілометрів зробили, бо вже заносилось на день. Для нашого рейду день був небезпечний, а тим більше, що нашою метою було перейти словацьку і чеську територію без сутичок з чеськими частинами, щоб не плямити імені УПА. Адже наша відозва до чеського війська була така, що ми не прийшли на їхню територію, щоб з ними воювати.

Дійшли ми під село Кругліци. Недалеко був потік, так що можна було набрати води. Далі тягнулася поляна, яка примикала до другої сторони лісу. Тут виставляємо забезпечення.

Від сторони галявини на стійці стояв стрілець Бук. Він був — відважний вояк, але трохи злегковажив свою службу. Він вийшов з лісу і як тільки показався на поляні, нараз пролунав крісовий постріл. А в тій стороні була чеська застава. Сотня заалярмована, всі зірвались на ноги і вхопили зброю. Сотенний висилає ройового Чумака, щоб перевірив, що то був за стріл. Чумак і двоє вояків біжать в бік, де знаходився стійковий Бук. Прибігають — він лежить в калюжі крові. Ми зі сотенним теж біжимо в сторону, де упав Бук. Він ще був при пам'яті, побачив нас, сказав, що там є засідка, схилив голову і помер.

Оглядаємо, звідки був постріл. Нараз понад нашими головами посипалися кулеметні серії. Ми хотіли забрати тіло Бука, але чехи відкрили такпй сильний вогонь, що не можна було висунутися на поляну. Сотенний наказав не стріляти, лише в разі, якщо б чехи почали наступати. Це була перша жертва сотні Громенка на терені Словаччини.

— Слухайте, дядьку, ваші четники вбили нашого вояка, ми не можемо забрати його тіла і поховати. Він лежить там край дороги. Завтра вранці ви і ваші приятелі чесно його поховайте і скажіть вашим четникам, що ми не прийшли з ними воювати, а якщо вони хочуть спробувати, то ми готові з ними розправитися так, як ми розправлялися з більшовиками і поляками.

Словак тремтячим голосом сказав:

— Ми зробимо, зробимо.

По коротких ворожих серіях чуємо чеську команду: "До преду". Ми готові до оборони, але атаки не видно.

— Цікаво, чому вони не наступають? — відізвався Громенко. Ми тут довше не можемо затримуватися, машеруємо обережно, бо не знати, чи чехи з другого боку не мають засідки.

Знову горами і стежками машеруємо цілу ніч, зробивши біля тридцяти кілометрів дороги. Над ранком нам треба відпочити. Дряпаємося на високу гору і там розтаборюємося. Тут маємо добрий обсерваційний пункт, звідки видно довколишні села і дороги. Обсервуємо з далековидів, бачимо рух автомашин.

— Чехи за нами слідкують, — сказав сотенний, — але ми їх перехитруємо.

Метою рейду сотні було якнайтихіше перейти на територію Західної Німеччини, без будь-яких боїв, які нам були непотрібні. Якщо б дійшло до сутички з якоюсь військовою частиною, і її треба було зліквідувати, то цей факт ворог міг би використати для своєї пропаганди проти відділів УПА і викликати серед населеиня вороже ставлення до нас.

Ми були на горі, то не могли палити вогнів, бо понад лісами кружляли чеські літаки, які б нас завважили. Вояки добре відпочили, дещо перекусили, а під вечір рушили в дальшу дорогу.

Вояцтво ще не знає, що ми прямуємо у Західну Німеччину, а позаяк того року наші відділи були на Словаччині в пропагандивнім рейді, то всі думали, що і наша сотня є в такому рейді.

Над ранком підходимо під село Петхофце. Там розтаборюємося на денний відпочинок, бо вдень машерувати небезпечно. Сотенний почот ще не спав, аж тут стійковий приводить групу словаків, що найшли випадково на наш табір.

Словаки говорили, що добре ознайомлені з нашою боротьбою, бо тамтого року була у них сотня УПА. Між нами і словаками зав'язалася дружня розмова. Вони дали нам добрі інформації, де кватирують четники, і куди нам найкраще йти, щоб обминути чеські застави. Тих селян затримали ми майже до підвечора. Вони просили нас зайти до села на гостину. Сотенний питає мене, яка моя думка на запрошення, бо щось він відчув, що ті словаки були чесні. Я сказав до сотенного, що можемо спробувати. Вишлемо до села розвідку. Якщо розвідка поверне, тоді зорієнтуємося.

Тим часом командири чот приготували сотню до відмаршу. Наперед в село йде розвідка, а за нею поволі підходить сотня. Під селом сотня затрималась, а почасі повертає розвідка і повідомляє, що вони зайшли до крайньої хати, і словаки просили їх заходити.

Сотня вмашерувала в село. Вояки розійшлись по хатах. Ми зі сотенним також заходимо до однієї з хат. По вигляду хати думаємо, що то родина інтелігентна. Словаки нас ввічливо приймають. Між тим, вив'язалась приятельська розмова. Господар хати питає, чому УПА так часто заходить на їхні землі. Я відповідаю, що ми хочемо їх ознайомити із станом справ в Україні.

— Три роки воюєте і не складаєте зброї? Чому ваш провід не укладе договору із західними державами, щоб вам допомагали?

Я відповів, що захід поки-що не цікавиться нашою боротьбою, бо ще вірить у більшовицьку дружбу. Ми, українці, добре знаємо більшовиків, бо прожили під їхнім терором близько тридцяти років.

— А куди ви йдете? — запитав цікавий словак.

— Всюди, — відповів я, — в Чехію, Угорщину, Румунію, Югославію, туди, де народ поневолений більшовиками.

Громенко говорив з іншим словаком, і в розмові запитав одного з них, чи у них немає карти Чехії. Словак скоро метнувся по хаті і за кілька хвилин приносить карту Словаччини і Чехії. Громенко йому красно подякував. Дивимося на годинник — біля дванадцятої. Сотенний наказує сотні до відмаршу. Ми дякуємо словакам за їхню приємну гостину і відходимо. Словаки прощалися:

— Ідіть з Богом!

Рушаємо в дорогу. Вже немає багато часу, але ще кілька кілометрів зробимо. Вояки задоволені, що нас словаки так по-братерськи приймали. Вимашерували біля десяти кілометрів. Виходимо на високу гору і там вирішуємо стати на денний відпочинок.

Розтаборюємося. Сонце підійшло високо і чимраз більше припікає. В нас була велика спрага, а щоб дістати води, треба було сходити в долину і пошукати потока. Всі ми поклались на відпочинок. Сотенний заснув скоро, мені чомусь спання не бралось. Я встав і переходжу по табору, де відпочивають втомлені повстанці.

В моїй голові снувались думки дитячих літ, відтак моєї молодості, далі — хвилини реальності, як перейшов я з юнацтва в члени Організації Українських Націоналістів. Згадав я мою присягу: "Здобудеш Українську Дєржаву, або загинеш у боротьбі за неї", а відтак зустрічі з іншими членами організації, інструкції і накази. Тоді був я гордий, що доріс до своїх літ, що зможу служити Батьківщині. На хвилину думки застановилися — знову промайнуло в голові: "Ні тортури, ні смерть не приневолять тебе зрадити тайни". Пригадались слова покійного Якова Чорнія. Він казав:

— Іваську, з тебе буде людина.

Покійний був великим патріотом, був суджений на варшавському процесі за звинуваченням у вбивстві міністра Перацького, а потім загинув на полі слави у 1946 році як командир округи.

Цілий час мого ходу не зводив я очей з відпочиваючих повстанців. Який патріотизм в тих молодих хлопців! Може, багато з них не вміє читати і писати, але має глибоке національне почуття. Пригадався мені стрілець Бук. Коли ми зближалися до нього, він видобув зі себе останні слова за Україну. Далі дивлюся на втомлених вояків — може, ще не одному з них прийдеться загинути хоч на чужій землі, але за Україну. Стає мовчазне питання: чому така Божа кара впала на наш народ, що він багато віків стогне у неволі. Але в нас є сильніше, в нас є віра, якої ніяка диявольська сила не може зламати! Чи не є то Боже провидіння, що втілилась в тих молодих юнаків, які заприсягнули в своїй душі: "Здобуду — або загину".

Повертаю до почоту, переходжу біля Лагідного, бачу, що і він не спить. Каже, що намагався заснути, та ніяк не міг, бо в голову насуваються різні думки: який перед нами ще тяжкий шлях, щоби Бог допоміг нам досягти нашої мети.

Лагідний каже:

— Дивлюся на тих виснажених, але бадьорих вояків і думаю: що можемо ми бути горді, що Україна виховала таких героїв, бо інакше в такій затяжній боротьбі ми би не встояли.

— Друже Соколенко, — говорить він далі, — коли подумаю, як був я тяжко поранений, — ти бачив мене. Був я непритомний, за життя не міг думати — бо в такому стані, пораненому в груди, куля прошила мої легені, в нормальні часи і в нормальній лікарні не було надії на життя. Сам не можу збагнути, що було за чудо — сьогодні я здоровий і можу воювати. Чи не є то Божа сила, яка дає нам духа і віру в нашу перемогу?

Підходжу до почоту, бачу, що Громенко без шапки, з розбурханим волоссям щось шукає в мапнику.

— Що загубили, сотенний? — питаю.

— Моя карта Чехословаччинн, яку дав мені словак, не знаю, де поділася. Чи, часом, вона не опинилася у вашій торбі?

Я сам не був певний, тому розгортаю свою торбу, перевертаю своє знаряддя, знаходжу.

— А я вже був злий на себе, думав, що згубив, — відізвався сотенний. — Ну то сідайте і простудіюємо карту, бачу, що ви не спали, бо як я пробудився, то вас не бачив. Чи, часом, чогось не сталося?

— Ні, —відповідаю.

Ми посідали і студіюємо карту терену. Аж тут стійковий приводить чотирьох словаків, які кажуть, що вийшли збирати гриби.

— Ви не боялися йти в ліс? — питає Громенко.

Один з них каже, що вони прийшли не збирати гриби, а пішли в ліс з надією стріти тих бандерівців, про яких багато пишуть в газетах.

— Ми ще тамтого року чули про вас, але не мали змоги з вами говорити.

Словаки просиділи з нами досить довгий час, цікавилися нашою боротьбою і дивувалися, що ми так довго втрималися в боротьбі проти більшовиків. Як відходили, казали, щоб ми тут чекали, а вони під вечір знову прийдуть. Дуже ввічливі були словаки. Побачимо, чи прийдуть, як обіцяли.

Почало темніти. Стійка повідомляє, що затримали чотирьох цивілів.

— Пропустіть їх, мабуть, це ті, що були рано у нас. Словаки підходять до нас і кажуть:

— Ви нам, напевно, не вірили? Ми вас добре розуміємо. Ми вам принесли харчі, бо знаємо, що у вас немає запасу.

Вони поклали перед нами великі клунки.

— Спаси, Бог! — подякував сотенний. — Бачимо, що ми, слов'яни, між собою розуміємось.

Вони нас поінформували, куди нам найкраще йти, щоб обминути чеські станиці.

Вояки підкріпилися, набрали на силах. Машеруємо далі. Ніч погідна і дуже гаряча. Перед нами знову та сама історія: дряпаємося на гори, а відтак бічними стежками туди, де нас найменше чехи можуть сподіватися. Марш цей досить тяжкий.

Вже минуло кілька тижнів від початку нашого рейду по словацькій території. Час минав скоро. Гори ставали все більш прикрими. Тому що ми посувалися чимраз далі на захід, чехи блокували села, переходові пункти. Кожної хвилі можна було натрапити на їхні застави.

Почало заноситись на день. Нараз опинилися ми над селом Сітниця. До нього біля одного кілометру. Заходимо в густий ліс і тут розтаборюємося. Ще добре не виставили забезпечень, як стійковий повідомляє, що затримав двох словаків. Сотенний каже привести їх до нього. Були то цивілі зі села Сітниці.

— Добрий день! — селяни привітались.

— Що вас так рано привело до лісу? — запитав Громенко.

— Цікавість, — відповів один з них, — але при нагоді ми збираємо гриби, щоб виглядало, що ми прийшли збирати гриби. Ми чули, що на нашу територію перейшли бандерівці, і нам цікаво було їх побачити.

— А як ви знали, що тут є бандерівці? — запитав сотенний.

— Ми не знали, але з тим пішли в ліс.

Далі один з них каже:

— Тут, де ви стоїте, є небезпечно, ідіть до півкілометра в цю сторону, — показує рукою, — там є дуже густий ліс, то вас ніхто там не знайде.

Стягаємо забезпечення і машеруємо за словаками. Прийшли ми на місце. Словак показує:

— Зайдіть в цю гущавину.

Справді, було то конспіративне місце для відпочинку. При відході словаки сказали, щоб їх не боялися, бо вони нікому не скажуть, що нас бачили.

— Вечором заходіть до дєдіни на вечерю, а якщо буде якась небезпека, ми вас повідомимо.

Біля години другої над лісом кружляв чеський літак, мабуть, слідкував за нами. Під вечір сотенний каже:

— Друже Соколенко, я і Лагідний з чотою підемо до села, а ви за нами. Збирайте решту сотні і прямуйте на збірний пункт, ми до вас долучимо.

Сотенний і Лагідний відійшли. За короткий час збираю сотню і машеруємо попри села на збірний пункт. Минаємо село, а звідти іде Громенко з Лагідним. Сотенний каже, що вони увійпши до крайніх хат, і селяни казали, щоб ми не йшли далі в село, бо в горішньому кінці є четники.

Щоб не гаяти часу, машеруємо далі. По короткому часі повідомляють, що відірвався від сотні виховник Горко і командант ПЖ (польової жандармеріі) Нічний. Сотенний затримує марш, щоб дати змогу їм долучити, але дарма: ми чекали годину — вони не повернули. МІІ машеруємо далі.

Зробили ми біля десяти кілометрів. Натрапили на хутір, де випасали вівці. Неподалік затримуємося. Висилаємо рій Чумака і команданта СБ (служба безпеки) Петю, щоб перевірили цей хутір. Сотня затрималася і чекала на поворот розвідки.

За кілька годин наші повертають, приносять бринзи, хліба і дечого іншого, кажуть, що словаки дуже гарно їх приймали. Володар того хутору був у Попраді, чув, що чехи проти нас приготовляють велику акцію. Казав, що бачив багато танків, сотні автомашин з військом — усі говорять про бандерівців.

— По містах народ стривожений, бо комуністи кажуть, що ви мордуєте цивільне населення. Але населення не дуже вірить, тож ви будьте обережні.

По короткім відпочинку машеруємо ближче до нашої мети. Зробили невеликий шмат дороги. Дивимося — перед нами блимають світла. Згідно з картою — це село Депальовци. Обминаємо село, машеруємо в противну сторону, щоб зманити чехів з нашого маршу. Вояки добре підживилися, добре відпочили — тож можемо ще зробити добрий шмат дороги.

Вже кілька тижнів машеруємо словацькою територією. Наш марш набрав великого розголосу не лише в Чехії, але також і в Німеччині. Ціла чеська армія і спецвідділи заалярмовані. Ми вміло маневруємо, тож їм тяжко натрапити на наш слід. Маємо також велику допомогу від словаків. Поки що рейд нам сприяє. Сухе, тепле літо також допомагає. Сотня форсує глибокі потоки та високі шпилі словацьких Карпат. Щоб видряпатися на високу гору, треба шість — вісім годин.

Сотня машерує словацькою територією з різними пригодами і поки-що не стрінулася вічна-віч з чеською армією. Тепер нам сприяють словаки, а далі, як залишимо словацькі Карпати і перейдемо на чеську територію, там вже починаються низькі Татри, малі комплекси лісів, і загадкове питання: як поставляться до нас чехи. Словаки нас остерігали, щоб ми були обережні, бо всі чехи є комуністи.

Машерували ми цілий день, дряпаючись по тих високих горах. Вояки вимучені. Треба зупинитись. Вирішили кілька годин відпочити.

Година дванаддята. Я пробудився, буджу Громенка і кажу:

— Сотенний, думаю, що нам пора в дорогу.

— Маєте рацію, — каже сотенний, — думаю, що вояки відпочили. Накажіть приготуватися до відмаршу.

Напівсплячі вояки не дуже-то скоро збирались. Якщо пощастить, то ще зробимо кільканадцять кілометрів.

Терени, якими ми тепер переходимо, на карті зазначені як Високі Татри. Насправді це невисокі гори, але густо лісисті. Перехід ними був повільний. Наші вояки були захоплені такою красою і прогулянкою, яка ніколи і нікому не снилася. Марш ставав чимраз тяжчим. Хоч ліси були густі, але поміж горами були поляни, через які треба було просмикнути в другий комплекс.

Над ранком підходимо близько села Трепедь, тут вирішуємо відпочити. Поміж густі ялиці сонце кидало своє проміння на відпочиваючих повстанців.

Під вечір стійковий затримав малого хлопця і привів його до сотенного. Хлопець мав біля п'ятнадцяти років. Сотенний запитав, як він називається і чого так пізно вийшов у ліс. Хлопець спокійно відповів:

— Мої родичі не знають, що я пішов у ліс, але у нас говорять, що в околицях знаходяться бандерівці, і мені було цікаво їх побачити. Чи ви не є ті бандерівці?

Сотенний засміявся і питає:

— А ти їх не боїшся?

— Мені про вас оповідали тато і мама, що ви такі самі люди, як і ми, що ви є наші приятелі.

— Як ти є наш приятель, то прийди до нас увечері і покажи нам дорогу до Германович.

Хлопець весело відповів:

— Для вас все "здєлам".

Сотениий сказав йому відійти до дому.

Хлопець обернувся і побіг. Нас цікавило, що то за хлопець, і чи він прийде знову.

Сонце ховалось за ялиці, і нам треба було приготовлятися до від маршу. Стійковий повідомив, що в нашу сторону зближаються троє людей: чоловік, жінка і малий хлопець. Мабуть, той, що був у нас перед тим. Сотенний каже їх пропустити. Ці троє людей несуть на плечах великі пакунки. Ось вони підходять ближче.

— Добрий день, пане четнику, — привітався словак.

— Добрий день, — відказав сотенний, — бачу, що маємо гостей!

— Наш син нам говорив, що був в лісі і там стрінув бандерівців.

— Маєте мудрого сина, — сказав Громенко.

— Дякую, — відповів словак. — Ми вам принесли харчів, бо ви, напевно, голодні.

— Спасибі, — відізвався сотєнний, — та нема де правди діти, голодні. Чи в селі, крім вас, ще хто знає, що ми тут?

— Ні, — відповів словак, — наш син казав, щоб нікому не розповідати.

В розмові довідуємось, що чоловік той поляк, а його жінка — словачка. Вони просили зайти до дєдіни, бо в них четників немає. Сотенний подякував за запрошення, але сказав, що ми не можемо, бо перед нами ще далека дорога.

— Оставайтеся з Богом, — сказала жінка, — будьте обережні.

Хлопець нас поінформував, куди нам найкраще йти.

Рушаємо в дорогу, харчів у запасі маємо досить. Цієї ночі маємо перейти ріку Теплю і шосу. Машеруємо за вказівками хлопця. Над ранком опинилися ми біля малого присілка, де було лише кілька хат.

Затримуємося тут, щоб бути певними, що десь поблизу немає чеських четників. Висилаємо розвідку. Вона скоро повертає, і ми довідуємося, що четників немає.

Словаки казали, що в Словаччині знають, що УПА перейшла польсько-чеський кордон і прямує на захід.

Вирішуємо тут затриматися на денний постій. Я справджую всі відповідні забезпечення і повертаю до почоту. Тут застаю Громенка, який сидить на палатці, розгорнувши карту терену, і щось собі під ніс муркоче. Підходжу до нього і кажу:

— Сотенний, ви вже починаєте самі до себе говорити. Сотенний підніс голову і засміявся:

— Та ви ж знаєте, що всі диваки до себе говорять. Сідаю біля нього, і ми студіюємо карту.

Немає дня, щоб ми не мали якихось пригод. Словаки не тільки знали, що УПА є на їхній території, але були цікаві і прагнули, щоб з ними стрінутися. Де б ми не затрималися, то завжди до нас приходили гості.

В часі нашої розмови стійковий приводить двох словаків. Вони були з того присілка. Словаки приступили до нас, привіталися ввічливо, а сотенний питає, чого вони так рано прийшли до лісу. Один з них засміявся і сказав, що привела їх цікавість. В часі нашої розмови вони дуже гарно висловлювалися про наші рейдуючі відділи в 1946 році.

— Ваше військо є джентльмени. Вони нам багато розповідали про більшовиків і комунізм, і ми тепер маємо змогу переконатися.

Дивувалися, що вже три роки можемо встояти проти більшовиків.

Сотенний відповів, що духу в людині і в народі ніяка сила не може знищити. Словаки похитували головами. Опісля один із них сказав:

— Ви, напевно, "голодні", тож заходіть до нас, ми вам заріжемо кілька овець, дамо хліба і сала, щоб ви мали на дорогу. Ми знаємо, що чехи за вами слідкують і загороджують дороги, тож будьте обережні.

Сотенний призначає Чумака, щоб він зі своїм роєм пішов з тими людьми.

За кілька годин рій повертає з наладованими палатками, в яких є харчі. Чумак зголосив свій прихід і сказав:

— Буде гостина, друже командир.

Потім він звернувся до мене, щоб я передав усі харчі сотенному інтендантові, а той щоб розподілив їх поміж роями, а також наказав роям розпалити вогні і спекти м'ясо.

Жваві кухарі скоро взялися до своєї роботи. Між тим, сотенний покликав чотових на нараду, щоб устійнити план переходу ріки. Він ніколи важливі справи не вирішував сам, радився зі сотенним почотом або скликав чотових. Сотенний виклав свої плани. Він вважав, що як ріка не буде глибока, то переходити треба вбрід, а як глибока, то нам треба за всяку ціну знайти човни до переправи, але він думав, що біля ріки вони знайдуться.

План переходу ріки устійнено. Чота Лагідного висилає малу групу на перевірку того місця, де мала бути переправа.

Між тим, кухарі приготували обід — і вояки смачно поїдають м'ясо і хліб. По гостині машеруємо далі, щоб за ночі переправитися через ріку. По кільканадцяти кілометрах доходимо до ріки Теплі. Ріка неширока, але питання: яка заглибока. Лагідний з чотою, яка була найкращою пробойовою чотою, машерує перший. Відтак висилає ройового Лозу перевіритн, яка заглибока ріка. Лоза скоро метнувся з роєм, повертає і голосить, що є можливість перейти вбрід.

Чота Лагідного переправляється першою і по другій стороні займає оборонні становища. 3 нею іде командир Громенко. Я зі зв'язковим Криком і з чотою Бартля скоро подаємось вбрід і по другій стороні також займаємо становище. Останньою переправлялася чота Залізняка.

— Слава Богу, що щасливо переправилися, — відізвався сотенний, — тепер перевірте сотню, чи все в порядку, і будемо рушати в дорогу.

До лісу було якихось два кілометри. Машеруємо скорим темпом, щоби ще за дня перейти до лісу. Через хвилину по зв'язку подають, що відлучився стрілєць Козак. Сотенний наказує затриматися і вислати в бік, де була переправа, кілька стрільців, щоб віднайти Козака, може, він заблукав. Та дарма, зв'язкові повертають і голосять, що не натрапили на слід.

В тому лісі не могли ми затриматися, бо як Козак попаде чехам у руки, то може сказати, в котру сторону сотня пішла, хоч він багато про рейд не знав.

Від ріки відмашерували понад десять кілометрів і в густому лісі вирішили закватирувати. День був погідний і дуже гарячий. На відпочинку ставало перед нами питання: чи Козак мимоволі згубився, чи здезертирував? Але ж на це не було причини.

На відпочинку захворів ройовий Рубач. Сотенний санітар сказав, що Рубач вже кілька днів скаржився на шлунок. В сотні лікарів ми вже не мали, бо обидва впали, і лише санітар Зірка опікувався хворими.

Рубач сам собою був скромний, вишколений у дивізії "Галичина", здисциплінований і бравий к-р рою. Він своєчасно міг очолити чоту. Сотенний наказує санітарові заопікуватися Рубачем.

Смеркало, і нам треба було рушати в дорогу. Л іс був дуже густий і утруднював марш. Біля півночі ми збилися з нашого напрямку. Дивимося на компас і бачимо, що машеруємо в противну сторону. Підходимо під високу гору, затримуємося.

Обійти її треба — але дуже довго і далеко, і ми вирішуємо дряпатися на вершок гори. Машеруємо стрілецьким рядком, а гора все заноситься вище і вище. Ми, як на експедиції, дряпаємося на неї. Врешті опинилися на вершку гори, тут нам потрібен був короткий відпочинок. Дивимось на карту — гора 2000 метрів висотою. По короткому відпочинку сходимо вниз, на другу сторону гори.

По часі бачимо — в селі мерехтять світла. Підходимо ближче, щоб краще зорієнтуватися. Зійшли майже в долину. До села Жегни було якихось два кілометри. Терен тут вигідний, і ми вирішуємо затриматися на денний відпочинок, бо машерувати небезпечно.

Сонце піднеслося вже високо, заносилось на гарний день, повівав теплий вітер, вся природа збудилась з нічного сну. Ранній спів пташини зливався зі шумом ялиць і виводив одну гармонійну симфонію. Сподіваємося, що, може, якийсь цивіль зайде до лісу, і ми зможемо дещо від нього довідатися.

Хлопці відпочивають. Ми зі сотенним також поклалися на палатки і заснули. Пробудився — бачу, що сотенний витрусив з кишень порох від тютюну, скрутив цигарку, запалив, випускає з вуст клубки диму і, як дитина, милується тими клубками, як вони виходять і вгорі розходяться. Я дивився на нього і раптом засміявся.

— Ви, бунчужний, дивитеся на мене, як на дітлаха. Але бачите, той клубок диму нагадує життя людини: от людина живе, а відтак зникає з цього світу так, як той клубок диму. Лише життя має багато турбот, які собою нічого важливого не являють. От я і думаю, що зараз чоловік живе, а за недовгий час, годину чи хвилину життя закінчується. Але знаєте, що живий про живе думає.

По короткій мовчанці він питає:

— Як ви дивитесь на наш рейд, чи пощастить нам без більших втрат добитися до нашої мети, бо я завжди розраховував на малі жертви.

— Поки що все гаразд, — відповідаю, — тепер не знати, як до нас поставляться чехи, що нас там стріне. Маю сумнів, що чехи будуть нам так сприяти, як словаки. Нам треба буде вміло маневрувати, щоб здезорієнтувати чехів відносно напряму нашого маршу. Наш рейд набрав великого розголосу не лише в Словаччині, але й в Європі. Бачимо, що чехи зорієнтувалися в нашому напрямі і проти нас кидають великі з'єднання військ. Поки що ми щасливі, що не стрінулися з чехами, бо, напевно, зазнали б втрати.

ЧЕРЕЗ КАРПАТИ I ТАТРИ

Був це день 30 червня 1947 року. Цієї ночі планували ми перейти попри село Жегну. Ніч була дуже місячна і для нас не сприятлива. Машеруємо до шоси, що вела до села. Біля села сходимо на доріжку, щоб його обминути. Лагідний з чотою на передньому забезпеченні, сотенний, я і обидва наші зв'язкові з чотою Лагідного машеруємо сміло і не думаємо, що на тій дорозі чехи зробили засідку.

Машеруємо скорим ходом. За якоїсь півгодини маршу в наш бік посипалися серії кулеметів. Передня стежа заатакована, щоб на становища, наказ сотенного, не стріляти. Ворожі кулемети не втихають, а по хвилі в повітря вилетіло кілька ракет. Сотня залягла в глибоких ровах біля шоси. Чехи не могли нас бачити. Нараз прибігає від переднього забезпечення задиханий Петя і звітує, що вони найшли на чеську заставу, яка, мабуть, спала.

— Я наступив на його кріса, — каже Петя, — а чех зірвався на ноги. Я його прикладом по голові — він почав кричати. Решта відкрили вогонь, а ми дали драла!

— Добре, що не стріляли, — сказав сотенний, — то є для них знак, що ми з ними не хочемо воювати.

Наказ: "Вицофувати вліво". Лагідний з чотою на задньому забезпеченні. Хильцем, ровом подаємося вліво. Ворожі кулемети не перестають грати, ракети постійно освітлюють поляну. Ми відбились до одного кілометра. Нам як найшвидше треба добитися до лісу, а то ще добрих три кілометри.

Місяць підійшов високо і освітив поляну так, що можна знайти голку, і наша зброя також виблискувала від місячного сяйва.

Виходимо на поляну. Наказ сотенного — розгорнути розстрільну лінію. Машеруємо в сторону села Мірковец. З боку Жегни бачимо — машерує група чехів і розставляє застави. Виглядало, що прийшла підмога.

— Мабуть, будемо з "пепічками" воювати, — сказав до мене сотенний.

Наказ — к-р Бартель наліво, к-р Лагідний направо, а Залізняк посередині скорим маршем вперед. Якщо натрапимо на заставу, відкрити вогонь. До ранку маємо перейти долину ріки Ториси, шосу Кошиці-Пряшів.

Перед нами розтяглася велика плахта рівнини, а там далеко видніє ліс. Дивимося — четверта година. Нам треба поспішати. Вийшли ми в чисте поле. Кожний з нас стискає рукоятку автомата, інші з кулеметами готові до стрілу. Перед нами шоса, яку нам треба перескочити. Зближаємося до шоси. "Позор" почули ми з протилежної сторони. Ми машеруємо далі.

— Стій, хто йде? Сотенний відповідає:

— Українські повстанці.

— Чого ви тут на нашій території шукаєте?

В той момент в повітря вилетіла червона ракета. Сотня залягла, але не стріляємо. Відізвались чеські кулемети, але кулі летіли понад наші голови, не знаємо, чи вони так навмисно стріляли, чи нас не бачили. Ми зорієнтувалися, що сила чехів є мала.

Наказ сотенного — на перший свисток сильний кулеметний вогонь, на другий свисток атакуємо. Загуркотіли наші кулемети, відтак сильне "Слава!" Сотня рвонула до атаки. Спаніковані "пепічки" почали розбігатися. Ми стримали вогонь і сильно біжимо вперед, перескакуємо шосу і по другій стороні займаємо становища. Відкриваємо вогонь, щоб не дати можливості чехам позбиратися до купи.

Зі села Вісна вилетіла зелена ракета. Ми стримуємо вогонь і скоро машеруємо в бік лісу. Вояки, задихані, подаються вперед. Громенко мене питає про ситуацію в сотні. Переходжу по лінії, бачу, що з чоти Бартля немає одного роя і чотового.

Громенко затримує сотню і висилає двох вояків, щоби повернули назад, де була стрілянина, і, може, з ними зконтактуються. Сотня залягла в корчах, що були на поляні. Чекаємо нетерпляче. Сотенний питає стрільця Вишню, що був при чоті Бартля, чи він не знає, як то сталося, що Бартель відлучився.

— Ні, — каже Вишня, — к-р Бартель був від мене зліва. Ми перескочили шосу. Нас ділили високі межі, і тоді зв'язок перервався.

Розвідка повертає і голосить, що не натрапили на Бартля.

— Нам чекати немає часу. Бартель знає наш напрям — тож може долучити. Як ні, то знає, що робити, — сказав сотенний.

На ранок перейшли ми ріку Торису, шосу Кошиці— Пряшів і щасливо добилися до великого комплексу лісу над селом Пекловіце. Хоча ліс був дуже рідкий і місце для відпочинку не будо догідне, але машерувати ми вже далі не могли.

Під вечір стійковий знову затримав цивіля, що найшов на наш табір. Від нього довідуємося, що в селі немає ні четників, ні міліції. Цей чоловік казав, що в Словаччині знають, що на їх території є бандерівці, але вони їх ніколи не бачили. Уряд заборонив виходити в ліс чи давати бандерівцям якусь допомогу, бо той, хто це зробить, буде покараний. Цивіль увечері запросив нас заходити до села в гості.

Ввечері висилаємо до села розвідку. Розвідка повертає і голосить, що в селі спокійно. Машеруємо до села на гостину. Входимо в село, де господарі на нас чекали. Тут провели ми гарний час майже до ранку. Селяни нас радо слухали, як ми їм розповідали про дійсність більшовиків і комунізм. Їм цікаво було, чи ми дістаємо допомогу від американців. Сотенний відповів:

— Ні, ми боремося власними силами.

Селянам тяжко було повірити, що так довго по війні ми можемо втриматися проти більшовиків.

Нам був час рушати в дорогу. Попрощали ми добродійних словаків, вони нас обдарували чим могли. Ми обіцяли їм, що зайдемо до них, як будемо вертати в Україну.

Час минав скоро, лише подорож була повільна. Перед нами знову та сама проблема: дряпаємося на високі гори. По дорозі вояки оповідають свої приємні пригоди, як то до них залицялися словацькі дівчата.

Цієї ночі не пройшли ми багато дороги. Заледве профорсували одну гору і над ранком опинилися біля села Жокорівце. Зійшли ми в долину і натрапили на потік. Якраз добре місце, щоб розпалити вогні та дещо зварити, бо вже кілька днів вояки не мали нічого теплого з харчів. При нагоді, що маємо воду, вояки мились, голились і обтрясали небажаних гостей, які за останній час почали добре дошкуляти. Старшини мали свої завдання: планували марш, допильновували, щоб було все в порядку. Було дуже гаряче, і піт лив з чола, що не раз треба було його рукавом обтирати. Хоч було тяжко і небезпечно, але ніхто не нарікав, кожен жив з великою надією, що завтра буде краще.

Смерком вирушаємо далі. За картою не можемо машерувати, то ми вирішили іти за азимутом. Дряпаємося на високі шпилі гір — і знову в долину. Над ранком перейшли ріку Горнад, яка, на наше щастя, була така мілка, що можна було перейти її вбрід. Біля села Маргацани перейшли ми залізничну лінію. Розвиднялося. Нам треба затриматися, бо денний марш був небезпечний. Село лежало біля двох кілометрів від нас. Тут і закватируємо, бо ліс досить густий, так що буде добре місце для відпочинку.

Вояки були досить вимучені тяжким маршем і твердо заснули, лише службовий підстаршина переходжував і справджував стійки, щоб хтось з них не заснув. День був дуже гарячий, кожен вояк був спрагнений, але не було води, щоб відсвіжитися.

Під вечір вояки проснулися, перекусили хто що мав, і рушили в дальшу дорогу. Хоч мали карту, яка точно показує комунікаційні шляхи, але вирішили машерувати через вершини гір, щоб обминути чеські застави.

Ми орієнтувалися по зірках, прямуючи на захід. Цієї ночі зробили ми порядний шмат дороги. Над ранком зближаємося до села, дивимося на карту — Вижні Словінкл. Село було розташоване в долині, а нам з гори було видно воно цілком.

Був день 6 липня 1947 року.

Сонце гарно пригрівало. Ми зі сотенним розстелили палатки і полягали. Але ще не спали, думали, що сьогодні не будемо мати гостей. Аж тут стійковий приводить цивіля, що найшов на наш табір. Словак підходать, знімає шапку, вклоняється і каже:

— Доброго здоров'я, панове бандерівці. Я з цікавості вибрався до лісу, з думкою, що, може, вас стріну, бо різні чутки про вас ходять.

— Добрі чи злі? — запитав сотенний.

— Більше добрих, ніж злих. Я задоволений, що вас зустрів, то буду мати, що розказувати в дєдіні.

— Чи у вашій дєдіні є жандарми? — запитав сотенний.

— Є, — відповів словак, — вони є в горішньому кінці села, а ви сміливо можете зайти в долішній кінець. Сотенний каже:

— Соколенко і Л агідний, беріть два рої вояків і зайдіть до села, але будьте обережні. Як стрінете жандармів, то спробуйтє з ними поговорити.

Беремо два рої з чоти Лагідного, і словак нас проводить потоком до села.

Виходимо до крайніх хат, заходимо до однієї з них. Там застаємо двох жандармів. Як ми зайшли до хати, вони налякалися, а Лагідний каже:

— Камради, не бійтеся нас, ми вам нічого не зробимо.

Жандарми підходять до нас, подають нам руки, і між нами вив'язується розмова. Бідний словак поміж хатами зник, щоб його не запримітили жандарми.

Жандарми були свідомі в комуністичній пропаганді. Щоб не йти до армії, вони зголосилися йти на службу до жандармерії. Під час нашої розмови вони просили, щоб ми не заходили далі в село, щоб тут, на долині, купили харчів. Ми вчинили їхню волю, дістали трохи харчів у крайніх хатах і відійшли, щоб не ставити їх під загрозу.

Сотенний дожидав нас нетерпляче, бо ми затрималися трохи довше. Машеруємо далі. За якихось три кілометри маршу натрапляємо на салаж з випасом овець. Тут затримуємося. Сотенний висилає кількох вояків до того салажу, щоб купити харчів. Вони повертають і приносять декілька кілограмів сиру, декілька великих хлібів і кілька кілограмів сала. Д-р Зубченко побачив сир і засміявся:

— Я вам казав, що тут, на полонинах, не загинемо. Скоро харчі розподілено поміж роями, і ми машеруємо далі.

Під час нашого маршу, почули ми спів і регіт дітей. Затримуємося. Сотенний висилає кілька вояків на перевірку: що то за голоси. За півгодини розвідка повертає. Кажуть, що то діти, які пасли худобу, і що в селі немає четників.

Машеруємо ще якихось п'ять кілометрів. Приходимо під село Теплічка. Затримуємося і висилаємо до села розвідку. Розвідка повертає і каже, що в селі немає четників. Вирішуємо зайти до села всим відділом.

Словаки в цьому селі нас прийняли ввічливо. Сотенний почот зайшов до хати. Ми привіталися, господарі запросили нас сідати, гостям були раді. Ми посідали, і господарі були здивовані, бо чеська преса писала, що велика банда бандерівців під командою капітана Громенка зосталася розбита. Тут Громенко зі сотнею з'являється — і селяни були дуже здивовані. Вони казали нам, що в місті Нова Вєсь є чужі кореспонденти.

— От таких нам треба, — сказав д-р Зубченко.

В селі ми довго не затримувалися, закупили харчів, платили чеським кронами. То селянам було дивно: де ми взяли чеські крони. Прощаємося зі селянами, дякуємо за гостинність і відходимо. Запас харчів маємо на кілька днів, тому до сіл не маємо потреби вступати на організацію харчів. Селяни казали обминати міста, бо всюди багато війська, приблизно так, як було в другу світову війну.

Село Теплічва було якихось три кілометри від міста Нова Вєсь. Ми намагалися це місто обминути. Машеруємо пасмом гір, що тягнулися до Низьких Татрів. Над ранком підходимо під село Вернер. Ніхто нас не завважив. Тут можемо затриматися на денний відпочинок.

На наше щастя, недалеко був потік. Кухарі розпалили вогні і варили якусь кулешу, бо треба було з'їсти чогось гарячого.

Вояки з'їли трохи гарячої зупи, і ми рушаємо далі в дорогу. По обох боках Вернеру підносилися високі гори. Нам треба обійти село і перейти шосу, що лучила Вернер з містом Попрад. Тут стратили ми багато часу і, щоб обійти гору, над ранком перейшли шосу, а там треба було дряпатися на високу скелю.

Вже розвиднювалося. Збираємо всі сили, щоб якнайскоріше видряпатися на вершок гори. Вже добре розвиднілося. Врешті досягли ми вершка гори. Сотенний заряджує короткий відпочинок. 3 вершка гори в далековиди обсервуємо терени, якими маємо машерувати. Нам треба зійти в долину і через галявину дістатися до другого комплексу лісу.

БІЙ З ЧЕХАМИ ТА ІНШІ НЕСПОДІВАНКИ

Поволі сходимо з гори у долину. Під горою поля і потоки. Половина сотні зісунулася у долину, решта помалу зсувається в тому ж напрямі. Нараз з правого боку почули ми крісовий стріл. Наказ сотенного: "Скоро у долину". Вояки, мов зайці, стрибали в долину. Коли сотня зупинилася під горою, на нас посипалися ще більше кулеметні серії.

Чєхи заатакували нас з гори і з правого боку. Ми опинилися в прикрому положенні: ззаду за нами гора і ворог, а перед нами — відкрите поле. Наказ: "Займати становища". Відкрили і ми по ворогові сильний кулеметний вогонь.

Наші оборонні становища не були догідні, бо ми були в долині, а ворог на горі. Відступати чистим полем було смертельним кроком: ворог був би нас вибив усіх до одного. На щастя, рій Чумака, що не мав часу зіскочити з гори в долину, на середині спуску зайняв з роєм догідне становище і відкрив по ворогові вогонь. Спритний кулеметник Смик своїм "дихтярем" почав сіяти постріли по ворожих становищах. Бачимо, що вже кілька чехів упало.

Коли рій Чумака стримував ворожу атаку, сотенний наказав стрибками підбігати на другий бік гори. Під сильним вогнем наших кулеметів ворожі серії затихли. Коли Чумак побачив, що сотня вже на другому боці гори, вони збігли зі скали і долучили до сотні.

Тут ворог почав нас брати з флангу, і нам не було іншої ради, як стрибками поляною посуватися до друтого комплексу лісу.

Чехи знову відкрили сильний вогонь розривними кулями. Сотня помалу посувалася до лісу. Одна частина вояків стримувала ворога, а друга стрибками посувалася вперед, а потім мінялись — залягали і вогнем прикривали своїх відступаючих друзів.

По лінії подають звістку, що впали стрілець Їжак, Чорноморець і стрілець Заяць. Була то болюча втрата для нас, але немає ради, треба рятувати решту сотні. Перед нами загорілася трава, бо чехи стріляли запальними кулями. Наше передпілля задимілось, і це нас врятувало.

Лагідний з чотою найскоріше добився до лісу. На краю зайняли становища і відкрили вогонь по ворогові. То давало більшу можливість решті сотні добитися до лісу. Залізняк позаду стримував ворога. Я і Громенко були при чоті Залізняка, але я був по лівому боці, а сотенний по правому.

По лінії передають, що сотенного поранено. Мене стрясло. Наказую не залишати командира ні в якому разі. Хлопці під руки тягнули його по полю. Підсуваюся до сотеиного і бачу, що з правої руки його ллється кров. Першої допомоги не можна було подати, бо ми на відкритому полі. Сотенний лівою рукою стиснув рану, щоб стримати кров. Я кричу до Залізняка:

— Сильний вогонь!!!

Це було потрібно, щоб найскоріше притягнути до лісу пораненого сотенного. Громенко побачив мене біля себе і каже:

— Бунчужний, перебирайте сотню на свою команду.

Я від сотенного не відступаю, допомагаю воякам, які йому подавали допомогу. Чота Лагідного з лісу прикриває наш відступ.

Добиваємося до лісу. Зараз же на краю санітар Зірка і д-р Зубченко почали поратися біля сотенного. Нараз вогонь затих. Не знаємо, які наміри має ворог, бо за нами не відважилися наступати. По перев'язці сотенного машеруємо далі в глибину лісу. Вояки підтримують свого командира.

В марші перевіряю сотню — немає трьох стрільців. Не знаємо, що з ними сталося, а може, впали так, що ніхто не запримітив. Пройшовши кілька кілометрів, затримуємося. Бачу, що сотенний почувається дуже погано, бо втратив багато крові. Вояки також нервово і фізично були вимучені. Розпалюємо вогонь, щоб командир зігрівся. Він ліг біля вогню і трошки відійшов.

— Але ж припекли нас "пепічки", — сказав сотенний, — хто б міг подумати, що по другій стороні лісу є відкритий терен? На карті не було то зазначене.

Бачу, що сотенний дуже зблід. Кажу йому, щоб не напружувався, щоб забув те, що було, бо гірше ми перейшли, прохаю його відпочити. По короткому часі він заснув. Вимучене вояцтво поснуло також. Мені не спалося, бо непокоїла мене рана сотенного. Хотілося, щоб він мав трохи сили машерувати.

Під вечір вояки пробудилися, і кожний з них питав, як почувається командир. Вояки Гюго дуже любили. Питаю його, як він почувається, чи може машерувати? Сотенний відповів, що почувається не дуже зле, що може машерувати, лише щоби вирубати йому добрий костур, аби він міг трохи підпиратися.

Був то незабутній день 16 липня 1947 року, коли наша сотня звела перший бій з чехами. Машеруємо жаб'ячим маршем. Я цілий час біля сотенного, підтримую його на дусі. Крім Громенка мали ми ще трьох легко поранених. Чотовий Лагідний легко поранений в пальці ноги, але може машерувати.

По дорозі нашого маршу натрапляємо на велике стадо худоби, але нікого біля нього не видно, а недалеко був салаж. Тут зупиняємося. Висилаю ройового Рубача, щоб перевірив, чиє то стадо. Як хтось там є, щоби купив, а як немає нікого, щоби зловив вола. До салажу посилаю ройового Лозу. Сотня затрималася до їх повернення.

За короткий час, на велике здивування, повертає Рубач і приводить здорового вола. Каже, що біля стада не було нікого, то вони вирішили зловити вола, і їм вдалося те скоро.

— От, буде празник, — відізвався ройовий Чумак, — бо вже кишки починають грати марша.

Вояки скоро впоралися з волом, і кухарі завзято взялися до роботи.

По часі повертає Лоза, приносить забиту чималу свиню і біля двадцяти кілограмів овечого сиру. Вояки зраділи, що трохи підкріпляться, і ще лишиться на залізну порцію. Кухарі завзято взялися до роботи. Сотенннй питає мене, на скільки днів вистачить харчів, щоб ми не вступали ніде до сіл по продукти. Нам потрібно щонайменш відійти до ста кілометрів, щоб відбитися від того місця. А при такому повільному марші і непрохідному терені у нас це забере більше як тиждень.

Тим часом кухарі зварили м'ясо, розподілили між роями. Переходжу біля вояків, бачу, що всі в доброму настрої. Питаю кухарів, на скільки днів нам вистачить харчів. Редька відповідає, що якнайменше, то на п'ять днів.

Повертаю до почоту і доповідаю сотенному про ситуацію з харчами. Сотенний каже:

— Гаразд, тож не гайнуймо часу. Зарядіть відмарш, будемо рушати в дорогу.

Заряджую маршрут. Санітар Зірка біля сотенного, допомагає йому, а легко поранені вже добре машерують.

Марш дуже повільний. Ніч гарна і тепла. Зробили ми кільканадцять кілометрів, на що я і не сподівався. Бачу, що сотенний втомлений, і кажу йому:

— Думаю, що ми тут затримаємося на відпочинок.

Сотенний каже, що він втомлений. Висилаю ройового Рубача на перевірку терену. Рубач повертає і каже, що недалеко від нас є гущавник. Пересуваємося в той гущавник і розтаборюємося. Дивлюся на годинник — пів до п'ятої, а вже добре розвиднілось. Бачу, що сотенний добре втомлений, бо зараз же заснув. Я пробудився біля обіду, а сотенний ще спав. Нараз в стороні, де ми мали бій, почулися кулеметні серії. Сотенний пробудився і відразу питає:

— Як там вояки, чи все в порядку?

Відповідаю, що все в найкращому порядку. Питаю його, як почувається. Каже, що трохи пекла рана, а опісля він заснув. Я сідаю біля нього, розкладаємо карту терену і студіюємо подальший рух нашого маршу. Щоб дістатися до другого комплексу лісу, нам треба до двох кілометрів обійти галявину. Якщо нам вдасться обійти її без перешкод, то буде добре.

— До сіл не маємо потреби вступати, бо маємо запас харчів, тож зможемо зробити добрий шмат дороги, — сказав сотенний, — я буду видобувати всі сили, щоб не утруднювати маршу.

Покликаю санітара, щоб перемотатн рану сотенного. Зірка перевірив поранених. Рана Лагідного майже загоїлася. Потім він перевинув рану сотенного і сказав, що вона вже засклепилася. Сотенний зрадів, почувши добру звістку.

Ще перед заходом сонця дійшли ми до села Великий Бук. Село було велике, розташоване в долині на рівнині.

Кажу до сотенного:

— Я думаю, щоб тут затриматися, бо бачу, що ви змучені.

Сотенний каже:

— Бунчужний, ви завжди вибиралн місця постою, то і тепер можете обійтнся без моєї поради. Робіть, як уважаєте, щоби було добре. Погода поки що дописує.

Біля обіду стежа повідомляє, що найшла на селян зі села Поломки, які везли сіно. Від них довідалися, що поблизу немає четників.

Тут мали ми добрий відпочинок. Сонце гарно пригрівало. Сотенний почав жартувати, лише нервувало його, що мусить тримати руку на поясі. Не міг того перенести, що був командиром сотні, а тут опинився роззброєним. Я потішаю його, що скоро рана загоїться, і він дістане свого автомата.

Перед нами простягався високий пояс гір, через які ми мусимо перейти. Щоб дістатися до Низьких Татрів, нам треба зробити до двадцяти кілометрів. Машеруємо навпростець, дряпаємося на гору, а відтак в долину і знову на гору. Можу сказати, що зробили ми добрий шмат дороги.

Підійшли ми до села Боца-Вижна. По переході кількох високих гір були втомлені, і треба було відпочити.

Було 19 липня 1947 року. Знайшли ми добре місце і розтаборилися. Не знали, що тут пролягала туристична дорога. По короткому часі стійка затримала двох людей. В розмові довідуємося, що то чоловік і жінка, агрономи з Братислави. Спочатку вони налякалися, але як довідалися, хто ми є, почували себе вільно, казали, що пам'ятають УПА з тамтогорічних рейдів по Словаччині.

Говорили ми з ними більше години. Чоловік цікавився нашою боротьбою і питав, куди ми йдемо. Я відповів, що ідемо всюди, де комуністи поневолюють народи. Агроном поінформував нас про чеські застави і казав:

— Уважайте, бо за який кілометр від вас є застава.

По довгій приятельській розмові ми попрощалися, і вони відійшли.

Рушаємо в дорогу. Нам треба обминути село Боца-Нижня і перейти шосу, що вела до цього села. Лише перейшли шосу, як зі сторони села посипалися на нас кулеметні серії. Наказую: "На становища". Сотня готова до оборони. По зв'язку подають, що поранений стрілець Грім. Санітар Зірка кількома стрибками був біля нього, щоб надати першу допомогу. Грім був поранений в живіт, в моменті відбезпечив гранату і себе розірвав.

Тихо лежимо на становищах. Чехи наступають. Даю наказ підпускати чехів на близьку відстань. Нараз свисток сотенного — і як грім з неба по чеській лінії посипалися наші кулеметні і автоматні серії. У чехів створилася паніка, вони почали втікати, куди попало, а за ними сипалися наші кулі. Чехи залишили на полі бою двадцять одного вбитого. Скільки вони мали поранених, то не знати, бозабрали зі собою.

— Оті глупі "пепічки", — відізвався сотенний, — за нашого одного заплатили двадцять одного. Сотенний каже:

— Бунчужний, я думаю, що ми тут затримаємося на відпочинок, бо я зіслаб та бачу, що і вояки виснажені.

Вогнів не можна було розпалити, бо ріща було мокре. Вояки позавивалися в палатки і заснули. Сотенний дістав гарячку. Кажу зв'язковим за всяку ціну розпалити вогонь, щоб сотенний зігрівся. 3 тяжкою бідою розпалили вогонь і Громенка накрили палатками. Дощ не переставав.

Було біля полудня. Висилаю ройового Лозу з трьома стрільцями на розвідку: чи немає поблизу салажів, бо нам вже вичерпалися харчі. Сотенний біля вогню заснув. Я, сидячи біля вогню, думав над дальшою ситуацією. Найгірше, що нам вичерпувалися харчі, і, напевно, будуть труднощі їх дістати, бо чехи заблокували села. Надія була на салажі.

Між часом сотенний пробудився. Найперше, питає, чи все в порядку.

— Так, — відповідаю, — не журіться.

Кажу йому, що я вислав ройового Лозу, щоби той розвідав, чи немає поблизу салажів, і, може, дещо приніс. Бачу, що вояки знеможені, бо нічого не їли. Нетерпляче чекаємо на поворот наших з надією, що щось принесуть.

Вже смерклось, а ми чекаємо. Вже рано — їх нема. Втрачаємо надію на їхній поворот, боїмось, чогось не попали чехам у руки.

Біля полудня стійковий повідомляє, що наші повертають. Цю вістку почувши, вояки зраділи, але їх бентежило питання: чи щось несуть. Друзі приходять, приносять чотири забиті вівці і кілька кілограмів овечого сиру. Кухарі скоро взялися до варіння м'яса.

Лоза оповідав, що як вони зайшли до салажу, то їх там гарно словаки приймали, добре пригостили. Між тим, господар казав зачекати, поки він заб'є кілька овець. Ми навіть не здавали собі справи, що так довго забарилися, а ще до салажа були далеко.

— Щастя, що ми ні на кого не натрапили, — сказав Лоза.

Сонце схилялося до заходу, вояки підкріпилися, тож став у них і гумор інший.

Урадили ми, що нам треба вирватися з тих теренів. Найменше нам треба відійти до ста кілометрів. Забере це в нас сім днів маршу.

— Якщо б нам щасливо вдалося перейти шосу Боца-Мікуляш, то все було б гаразд, — сказав сотенний.

Маємо надію, що над ранком дійдемо до шоси. Машеруємо скорішим темпом, і сотенний може краще йти. Тієї ночі зробили ми двадцять кілометрів маршу і опинилися над шосою. Висилаю розвідку перевірити шосу. Вони дають знак, що можна машерувати. Першою шосу проскакує чота Лагідного, відтак охорона зі сотенним і я з чотою Залізняка.

Як ми проскочили шосу, Громенко сказав:

— Слава Богові, тут трошки віддихаємо і далі в дорогу.

Ми опинилися на рівнині. Звідси починаються Низькі Татри. По короткім відпочннку машеруємо далі, аж поки добре розвиднілося. На наше щастя, натрапляємо на салаж (випас овець). Висилаємо чотового Залізняка з групою вояків до одного салажу, а до другого висилаємо ройового Чумака. Призначаю їм місце збіркового пункту на випадок, якщо б ми мусили з того місця відійти. Справді, недовго ми на них чекали. Залізняк повертає і приносить чотири забитих барани і багато овечого сиру. Зараз же після Залізняка повертає Чумак. Купив у вівчарів малу свинку, трохи сиру і дві пари черевиків — те, що було найважніше, бо кілька вояків були майже босі.

Сотенний інтендант скоро розподілив харчі. Тепер маємо запас харчів на кілька днів. Машеруємо рівнинами, що сполучені малими комплексами лісів. Сотенний і я машеруємо за першою чотою. Чотові пильнують порядок маршу. Санітар Зірка і д-р Зубченко машерують з пораненими.

Машеруємо вільним темпом, бо сотенний нарікає, що йому дошкуляє рана, але каже до мене:

— Бунчужний, не уповільнюйте маршу задля мене, буду терпіти.

Машеруємо цілу ніч. Підходимо до села. Дивимося на карту — село Полонки.

За півкілометра від села вирішили ми закватирувати. Якраз, на наше щастя, натрапили ми на густий ліс і розтаборилися. Сонце підійшло високо і своїм золотим промінням освітило Божий світ. Світ, що горить у завзятій боротьбі проти диявола, який хоче підкорити собі все.

По короткому відпочинку машеруємо далі. Передня стежа повідомляє, що вони затримали селян, що везли сіно. Ми зі сотенним підходимо до них. Сотенний питає, чи вони пізнали, хто ми такі. Один з них відповідає, що знає, бо було в пресі, що великі з'єднання УПА перейшли на їх територію. Заборонено всім заходити до лісів. Казали нам, що поблизу немає четників. Ми їм подякували, і вони від'їхали. Машеруємо далі.

За півгодини нашого маршу натрапляємо на лісничівку. Затримуємося. Сотенний каже до мене:

— Бунчужний, візьміть кілька добрих вояків і підіть до лісничівку та довідайтеся про ситуацію в терені.

Я згодився. Беру п'ять вояків, і ми підходимо до лісничівки. Надворі лишаю двох вояків на стійці, а з трьома входимо до хати.

— Добрий вечір, — вітаю господарів.

— Доброго здоров'я, — відповідає високий пристойний чоловік і просить сідати.

Я подякував за гостинність, розпитав про ситуацію в терені, де є найбільше скупчення військ. Тому, що я себе не представив, він сказав:

— А, ви є ті бандерівці, про яких так багато пишуть газети?

— Так, — відповідаю, — а газети пишуть про нас добре чи зле?

— Пишуть добре, — відповів лісничий, — пишуть, що на нашу територію перейшла велика сила УПА.

Я питаю його, чи він би не продав нам чогось з харчів. Лісничий підійшов до жінки, яка зараз же метнулася до другої кімнати і винесла нам невеликин клунок, зав'язаний у скатертинку. Я питаю, скільки маю заплатити. Лісничий відповідає:

— Споживайте щасливо, у вас грошей немає.

Я сказав, що у нас є гроші. Витягаю з торби чеські крони і йому показую. Йому було дивно, звідки ми маємо гроші. Я відповів, що як ми йшли на Словаччину, то наш провід забезпечив нас грішми.

Вояки забирають клунок з харчами. Я красно дякую, і ми відходимо. Лісничий нас поінформував, де є найбільше скупчення військ. Повертаємо до сотні, де Громенко нетерпляче нас дожидав. Не гаючи часу, машеруємо далі.

Над ранком наблизилися до села Дем'янова Долина. Село було розташоване в долині. Сотня закватирувала на горі недалеко від села. Тут було видно з гори ціле село. Ми ще добре не розтаборилися, як раптом насунулися чорні хмари, і пройшла хвиля густого дощу. Скоро дощ перестав, тільки землю змочив. По тій бурі стало дуже парно. Вояки твердо заснули.

Цілий день перейшов спокійно. Ніхто нас не завважив, то вирішили ми затриматися ще на один день для відпочинку, бо не знали, що нас стріне завтра. Вояки добре відпочинуть, і другої ночі можемо зробити добрий шмат дороги.

Надругий день машеруємо далі. Поволі зісуваємося вниз і маємо виходити на рівнину. Передня стежа затримала цивіля, що переходив попри ліс. Від нього довідуємося, що в Білім Потоці є багато чехів — ми повинні бути обережними.

Почалася рівнина. Буде легко машерувати, але більше небезпеки з огляду на малі комплекси лісів.

— Немає ради, — сказав сотенний, — бараболя на полі буде.

Над ранком доходимо до села Людрова. Ми з чотовим Залізняком пішли перевірити шосу. Подаю знак машерувати. Сотня скоро проскочила шосу, і ми опинилися по другій стороні. Недалеко був ліс. Прийшли до лісу і далі машеруємо до білого дня. Нараз побачили місто. Дивимося на карту — Руженберг. Вийшли ми на невелике узгір'я і там затрималися на денний постій.

Якимось засобом треба розвідати про ситуацію в Руженбергу. Сонце підійшло досить високо і дуже припікало, бо сосни були низькі.

На наше щастя, біля нас переходило четверо чоловік, які йшли косити сіно. Вони сказали, що всі дороги, які провадять з Руженбергу до Банської Бистриці обсаджені чеськими військами. Потім ті цивілі показали нам дорогу, якою найкраще обійти місто. Вночі 27-го липня 1947 року ми вирішили обійти місто за їхнімн вказівками. Може, якраз вони нам дали добрі вказівки.

— Будемо пробувати, — сказав сотенний, — як нас завважать, то не буде ради, будемо битись. Перейти мусимо.

Роблю збірку сотні. Сотенний інформує вояків про завдання, яке перед нами стоїть:

— Ми мусимо перейти передмістя Руженбергу, повинні просмикнути блискавично. Від міста будемо мати близько п'ятнадцяти кілометрів до лісу. Будьте обережні. Без наказу не стріляти, лише в наглім випадку. Ну, друже Соколенко, машеруємо!

Марш був досить форсовий. Поранені віддають останні сили до маршу. Сотенний і я машеруємо за переднім забезпеченням.

Сходимо в долину — бачимо місто Руженберг. Маємо ще один кілометр. Сотенний каже:

— Бунчужний, затримайте відділ на кілька хвилин, щоб вояки трохи віддихнули. Під час відпочинку обсервуємо місто і не бачимо біля нього ніяких рухів. Думаємо про те, щоб якнайскоріше просмикнути передмістя, бо скоро буде розвиднюватися.

— Не гаймо часу, — сказав сотенний, — машеруємо.

Лагідний з чотою буде йти першим, за ними почот і поранені, а Залізняк з чотою на заднім забезпеченні. Тут у нас вже були лише дві чоти, але кількістю більші, бо по відлученні чотового Бартля мусили ми переорганізувати чоти.

Вийшли ми на шосу, що провадить до міста. Машеруємо скорим темпом, минаємо перші хати передмістя. Поки що ніхто нас не завважив у місті, сторожі не видно. Лагідннй першим просмикнув передмістя і попрямував до лісу, за ним решта сотні. Бігом прямуємо в бік лісу. На його краю бачимо Лагідного, який сидить на пеньку і дивиться в сторону міста. Він каже:

— Шкода, що не вскочили ми до міста і не нагнали "пепічкам" трохи страху.

— Не викликай вовка з лісу, краще іди і підшукай догідне місце для денного постою, бо вже розвиднюється, — сказав сотенний.

Лагідний бере кілька вояків і йде у ліс, а по хвилі повертає і каже, що недалеко е прекрасне місцє, і що там буде добра обсервація міста. На краю лісу вояки віддихнули. Були всі раді, що ми перехитрували чехів, адже вони навіть і не мають в думці, що бандерівці закватирували їм над головами.

Всі ми були дуже перемучені, і кожний шукав місця, щоби прихилити голову і відпочити. День був спокійний, чехи нас не запримітили. Під вечір всі ми пробудилися. Вояки перекусили хто що мав, бо наїстися досхочу не було чим. Ввечері рушаємо в дорогу, бо нам треба якнаддальше відійти від Руженберга. Маємо ще трохи запасових харчів, тому до села не мусимо вступати, а по дорозі може натрапимо в полі на бараболю.

Сотенний поволі одужує. Рана його вже гарно гоїться, але він ще не може носити автомата. I все-таки головне, що рана гоїться.

Цієї ночі зробили ми знову до тридцяти кілометрів дороги. Над ранком опинилися біля тартака, недалеко села Белі. Тут затримуємося. Я і Лагідний заходимо до тартака. В ньому жив мужчина і його дві сестри. Вони, побачивши нас, спочатку настрашилися, а опісля того, як довідалися, хто ми такі, заспокоїлися. Вони казали нам, що до села Ясеньова прибула велика частина чеського війська, бо говорять, що велика сила бандерівців перейшла на нашу територію. Казали, щоби селяни були обережні, не заходили до лісів, бо бандерівці всіх мордують. Під час нашої розмови обидві жінки зникли до другої кімнати і по хвилі виносять щось у клунках зав'язане, передають нам і кажуть:

— Ви, напевно, голодні, тож трохи підкріпіться.

Ми подякували за гостинність і відійшли. Повертаємо до сотні з несподіванкою. Розповідаємо про нашу зустріч в тартаку. По хвилі нашої розмови сотенний каже:

— Я думаю, що було би не зле скочити до села Белі, там купити харчів, щоби був запас на кілька днів, а також дістати кращу розвідку.

— Не зла думка, — сказав Лагідний.

— Якщо так, то Лагідний і ви, друже Соколенко, беріть рій і скочте в село, а ми будемо на вас тут чекати.

Беремо рій вояків і йдемо до села. Непомітно входимо до крайніх хат, стукаємо в двері, чуємо голос "заходіть".

Господарі були дуже здивовані, коли нас побачили. Вони нас пізнали, бо в горішньому кінці села стоялн чеські жандарми. Ми намагалися скоро впоратися з пропагандою і з закупівлею продовольства. Запитали господаря, чи не може він нам продати харчів. Господар поглянув на жінку, і вона вийшла до другої кімнати. Звідти виносить великий клунок і передає Лагідному. Я запитав, скільки маю заплатити. Вона усміхнулася, а господар каже:

— Ви не маєте грошей, щоби платити.

Я витягаю чеські крони і показую. Господар був здивований, а потім відповідає:

— Гроші тримайте, вони вам ще придадуться. Ми гарно подякували за щире серце і відійшли.

— Краще нам пішло, ніж ми сподівалися, — сказав Лагідний.

Задоволено повертаємо до сотні, та і не з порожніми руками.

По нашому повороті машеруємо далі. Тут були вже рівнини, і марш був не такий тяжкий.

Чим день, то все ближче посуваємося до нашої мети. Повсякчасно встає перед нами питання: що буде, як перейдемо на територію чехів? Бо де б ми не були, то словаки нас остерігали, щоб ми були обережні на територїї чехів. Але немає ради, через чеську територію мусимо перейти, бо іншої дороги не було. Треба бути приготованим на все. Тішить нас лише, що вояки в доброму гуморі.

Ніч була тепла і лагідна. Погода нам дописувала. Машеруємо польовими дорогами і полями, щоб скоротити дорогу. Над ранком приходимо під мале місто Раєць. Хоч комплекс лісу був не дуже великий, але догідний. Тут розтаборюємося.

Був це день 5 серпня 1947 року. Біля обіду стійка повідомляє, що затримали чеських туристів. Сотенний, я і Лагідний підходимо до них, вітаємося. Громенко каже їм, хто ми такі. Відповідають, що вони є чеські студенти-туристи, що багато чули про нас і дуже раді, що з нами стрінулися. Додали, що дуже багато про нас пишуть чеські газети.

Ми з ними просиділи досить довгий час. Студенти ставили досить важливі питання, дуже цікавилися комуністичною системою, з якою вони ще не були добре ознайомлені. Питали, яка наша мета, що ми прийшли на Словаччину, і чи ми прямуємо у Західну Європу, так як пишуть газети. Під кінець нашої розмови Громенко запитав, чи вони мають карту Чехії, ми їм заплатимо за неї. Вони відповіли, що мають, але не дуже точну. Один з них витягнув з торби карту і передав сотенному. Я запитав, скільки їм заплатити, а він відповів:

— Ми задоволені, що ми вам змогли чимось допомогти. Дякуємо, вам гроші ще будуть потрібні.

Ми вже маємо карту Моравії, Чехії і частини Австрії. До того ж студенти, як відходили, залишили нам ще медикаменти, які мали зі собою, і запевняли нас, що нікому не будуть казати про цю зустріч.

Повертаємо до сотні. Вояки вже проснулися. Переходжу поміж ними, бачу, що вояки вже брудні — потрібно було б, обмитися. Приходжу і кажу до Громенка, що я вирішив наказати, щоби розпалили вогні і зігріли води, аби вояки обмилися. Сотенний каже:

— Добра думка, до того ж і можливість така є. Наказую розпалити вогні і щоби вояки припровадили себе до порядку. Тут не треба було казати два рази. За кілька годин вояки були помиті, поголені і стали подібні на себе. Всі були готові до відмаршу.

Добре, що ми вирвалися з чеського оточення, і що вони стратили нас з очей. Нам треба буде зробити добрий шмат дороги, з огляду на малі комплекси лісів, а коли чехи зорієнтуються, то ми тоді будемо досить далеко.

Нам якнайскоріше треба добитися до ріки Морави. Знаємо, що Морава широка і дуже бурхлива.

— Добре, що моя рука вже не болить, можу трохи рухати нею, — сказав сотенний.

Машеруємо рівнинами і малими комплексами лісів. Цієї ночі зробили ми понад тридцять кілометрів маршу. Вже почало розвиднюватися, і нам треба було підшукати місце на денний постій, бо в таких малих лісах все-таки треба було остерігатися, що хтось нас завважить.

Знайшли ми малу площу густого лісу і тут закватирували. Ще ми добре не розтаборилися, як стійка повідомляє, що затримали одного цивіля. Сотенний підходить до нього, вітається і питає, з якого села він, і про ситуацію в терені. Цивіль дав добру інформацію і просив нас зайти до дєдіни:

— Гостям будемо раді, четників близько нема.

Сотенний подякував йому за інформацію і обіцяв, що ми загостимо. Приходить до сотні і розповідає про свою зустріч з цивілем. На перший погляд, цивіль здавався йому підозрілим типом, щоб йому можна було повірити, але все одно треба спробувати. Сотенний каже Лагідному взяти один рій вояків і піти до села, але бути обережним.

Лагідний відійшов, а ми нетерпляче чекаємо, але стрілів не чути.

— Мабуть, все в порядку, — сказав сотенний.

Лагідний скоро впорався і задоволений повертає до сотні. Каже, як їх селяни гарно приймали та ще дечим і обдарували.

Вже добре стемніло, коли сотня рушила далі. Біля півночі переходимо штреку і шосу. Перед нами канал, який, як нам

відомо, широкий на якихось двадцять метрів, але як заглибокий — не знаємо. Машеруємо берегом каналу, думаємо, що знайдемо човен, щоб можна було переправитися на другий бік. Та дарма, човна ми не знайшли. Підходимо під електрівню. Електрівня освітлена. Ми, мов лиси, що полюють на здобич, підсуваємося до неї. Переднє забезпечення вже в середині електрівні і подає знак, що можна машерувати. Перший вскакує Лагідний з чотою і по другій стороні каналу подає знак, що можна йти. Решта сотні скоро перебігає електрівню. Всі ми щасливо опинилися по другій стороні, а вартовий електрівні смачно спав.

Відходимо від каналу і машеруємо в сторону ріки Ваг біля села Лядце. Марш був форсовий, щоби ще до ранку перейти ріку. По кільканадцяти кілометрах дійшли до ріки. Тут затримуємося. Треба перевірити, яка заглибока ріка. К-р Лагідний висилає ройового Лозу на перевірку. Хутко Лоза повертає і голосить, що ріка мілка, і що ії можна перейти вбрід. Не гаючи часу, переходимо ріку. Машеруємо кілька кілометрів. Доходимо до шоси, що провадить зі Зіліни до Братислави.

Недалеко від шоси сотня затрималася. Треба перевірити, чи немає чеських застав. За шосою переходила штрека. Переднє забезпечення подало знак, що можна машерувати. Сотня скоро просмикнула шосу, а відтак штреку. Не відпочиваючи, машеруємо відкритим полем, щоб до рана зробити маршу хоч на декілька кілометрів більше. Зупиняємося біля села Тухина. Хоча тут лісок маленький, але ми мусили в ньому затриматися на денний постій, бо такими відкритими теренами небезпечно далі машеруваш. На наше щастя, ніхто нас не завважив.

По відпочинку рушаємо в дорогу. Минаємо село Мікушовце і опівночі підходимо до села Кріволяни. Поминаємо те село і знову полями машеруємо далі з надією, що знайдемо більший комплекс лісу.

На наше щастя, перед нами розтягалася широка поляна, а за нею виднів ліс. Видобуваємо останки сил і скоро

машеруємо до нього. Всі ми, задихані, затрималися на краю лісу, щоби відпочити.

Висилаємо в ліс розвідку. Вона повертає і каже, що за якихось два кілометри є гущавина, де можна закватирувати. Рушаємо далі. Нарешті заходимо в гущавник лісу — і тут відпочинок. Тут можна було розпалити вогні. Кухарі скоро впоралися з їжею, зварили якоїсь теплої юшки і погасивши жар, помаскували вогнища.

Над ранком вийшли ми на край лісу, щоб оглянути терен. Виставлено забезпечення, і всі ми положилися на відпочинок. Біля полудня стійка повідомляє, що затримали цивіля. Я і Лагідний підходимо до нього. То був лісничий, що жив півкілометра від нашого постою. По короткій розмові лісничий запросив нас до себе. К-р Лагідний бере десять вояків і відходить з ним. Я повертаю до почоту, і ми зі сотенним укладаєм плани до дальшого маршу.

По короткому часі повертає Лагідний, задоволений з візити. Оповідає, як родина лісничого їх прийняла, казали, що в газеті було написано, що чехи стратили наш слід і тепер блокують села і місця, де можуть сподіватися нашої появи. Він остерігав, щоби бути обережними при переході шос, бо всюди є застави. Дуже нас хвалив, казав, що ми є добрі стратеги. Казав також, що чеське військо не хоче з нами воювати.

По повороті Лагідного смерком вирушили ми в дальшу дорогу. Над ранком дійшли ми до шоси, що провадить до села Бєльніце. Перед шосою зупиняємося, щоби перш за все перевірити шосу і ріку: чи немає чеських застав. Розвідка повертає і голосить, що немає застав. Сотня скоро стрибками проскакує на другу сторону і скорим ходом машерує до лісу, що був до двох кілометрів від нас. По форсовому марші на краю лісу затримуємося, щоби віддихнути.

По короткому відпочинку машеруємо в глибину лісу, відбиваючись від шоси на якихось п'ять кілометрів.

Віднайшли догідне місцедля денного відпочинку. Погода нам сприяє. Розтаборюємося, розкладаємо палатки. Вояки щось бушують у своїх торбах, хто дещо має, перекусує, і врешті всі лягають спати. Сонце кидало своє золоте проміння на сплячих повстанців, мов до них промовляло: "Спіть, хлопці, спіть, про волю-долю сніть".

Командний склад, як звичайно, ще якийсь час нараджувався, студіював карту терену та комбінував стратегію дальшого рейду. Сотенний вже видужав, але автомата ще не міг носити (саме те, що його найбільше мучило), але був задоволений, що вояки в доброму настрої. Добре забезпечившись стійками, сотня спокійно перебула день.

Почало вечоріти, всі ми пробудилися зі сну. Командний склад знову студіює карту терену. Поки що ми перехитрили чехів, які всю свою увагу зосередили на попрадські ліси. Чеська преса гуде про завзяті бої зі сотнею Бурлаки. А к-р Бурлака вже пристосував іншу тактику рейду. Відчувши слабу боєздатність чеського війська, він дозволив собі машерувати днями і кватирувати по селах. Він робив добру пропаганду, але і зводив великі бої з чехами, де стратив багато вояків. Сам був поранений і попав у чеський полон. Опісля сотня переорганізувалася на малі групи, які машерували на захід.

У нас стала знову проблема харчів, які в нас вже вичерпалися. Сотенний запланував: якщо не буде можливості зорганізувати харчів, то по дорозі будемо збирати бараболю і нею харчуватися. Біля вечора висилаємо Чумака, щоб з роєм пішов на край лісу і розглянув терен. Там була висока вежа, з якої можна було бачити навколишні села. По короткому часі Чумак повертає і голосить, що біля п'ятисот метрів від нас переходить шоса, а попри неї довгий ряд будинків. До них провадить штрека. Тут Лагідний пожартував, хоч знав, що сотенний на такий крок не піде:

— Добре було би, якщо б ми ті об'єкти висадили в повітря, бо то, мабуть, об'єкти військові.

— То не є в нашому плані, — відізвався сотенний, — тож лишаємо ті об'єкти в спокої.

Я задоволений тим, що вже кілька днів не мали ми сутичок з чехами. Будемо старатися ті об'єкти обійти, щоби нас ніхто не завважив. Поки погода нам сприяє, будемо якнайбільше це використовувати.

Був це день 10-го серпня 1947 року. Смерком обходимо ми об'єкти, які були порожні. Ми до них не вступаємо, минаємо їх, а також і село Люгачовце. Зразу за селом зайшли ми у великий комплекс фабрик, які не були зазначені на карті. Опинилися ми у безвихідному положенні, бо обминати фабрики є небезпечно. Вирішили повернути назад і взяти інший напрям, щоб обминути їх. Повертаємо назаді прямуємо направо від них. Відійшли ми якихось кілометрів п'ять. Переходимо на шосу, Зеліна — Люгачовце. Кілька кілометрів машєруємо шосою. Відтак зійшли ми на поле в бік лісу, бо почало розвиднюватися. По дорозі вояки роздобули бараболі і овочів. Дійшли ми до лісу і кілька кілометрів у глибині його знайшли добре місце на денний постій.

Кухарі розпалили вогні і пекли бараболю, бо нічого з харчів ми вже не мали. Наші зв'язкові також розпалили вогні і пораються з печенням бараболі. Ми зі сотенним посідали біля вогню і застановилися на думці про наш дальший рейд. Перед нами стало питання, як будуть до нас ставитися чехи, бо словаки нас остерігали від зустрічі з чєхами.

Зв'язкові на скору руку спекли для нас бараболі. Ми трохи перекусили, бо не було харчів досхочу, щоби наїстися, лише роздражнили шлунки. Опісля ми заснули. Я пробудився раніше і буджу сотенного, кажу, що нам час в дорогу. Сотенний пробудився, потряс рижою чуприною, засміявся і каже:

— Я спочатку не міг заснути, а як заснув, то мов мертвий.

Потім ми ще раз перестудіювали карту. Перед нами постало питання, що маємо великий горіх до розкушення, а саме — перейти ріку Мораву, бо знаємо, що ріка дуже широка і бурхлива. Сотенний каже, що будемо старатися роздобути човни, якщо чехи залишили, бо іншої ради не буде. Зрештою побачимо на місці.

До ріки Морави маємо ще великий шмат дороги. Машеруємо, терен дуже рівний з малими комплексами лісів. По кільканадцяти кілометрах маршу опинились ми над рікою Ваг біля села Лядце-Швожа. На наше щастя, ріка була мілка, і нам вдалося перейти вбрід.

Перейшли ріку, над ранком опинилися біля села Старого Мєста. Заходимо в глибину лісу і тут вирішуємо відпочити. Хоча всі ми були голодні, але скоро заснули з перевтоми. Вогнів ми не розпалювали з огляду на конспірацію.

Під вечір всі ми прокинулися, замаскували місця постою і помашерували в незнану путь. Обминаємо село Бєльце, переходимо шосу і зближаємося до ріки Морави. Опиняємося біля ріки. Ріка широка, до 7 метрів. Бачимо з берега, що дуже бурхлива. Стає питання: як нам переправитися на другий бік ріки? По-перше, треба було перевірити, яка заглибока ріка. Наш бравий вістун Свірк, що виріс над рікою і був добрим плаваком, розібрався і пірнув у воду, потім виринув на поверхню і каже, що дуже глибоко, бо до дна він не дістав. Човнів ми ніде не бачимо, бо чехи сподівалися, що ми будемо переходити ріку.

Машеруємо берегом ріки з надією знайти човни. Нараз кулеметник Крук, що був на переднім забезпеченні, прибігає і голосить, що є човен, але прикутий ланцюгом до пристані. Сотенний наказує пострілом з пістолі розбити ланцюг — вояки пускають човен у воду. Першим переправляється рій Лози, який щасливо переплив на другий бік ріки. Відтак Крук з човном повертає до нас, і до човна сідає рій Рубача. Човен був невеликий. В нього сідає з повним вирядом рій Рубача. Недалеко другого берега човен стратив рівновагу, і всі вояки пірнули у воду. Ми по другій стороні, побачивши те нещастя, тремтіли. Всі кричали:

— Пливіть, до берега недалеко.

Щастя, що всі вояки вміли плавати і щасливо добилися до берега. Шкода було човна, бо рвучка ріка пірвала човен. Тепер у нас два рої по тій стороні ріки, а решта сотні по цій стороні. Сотенний дає наказ, щоб ті два рої увійшли до лісу, що був до п'ятнадцяти кілометрів, і чекали до другої ночі. Ми переправимося через ріку і до них долучимо. Рої відійшли. Сотня машерує далі з надією знайти човен.

Машеруємо кілька кілометрів, натрапляємо на пором, також закутий грубим ланцюгом. Комбінуємо, як той ланцюг розбити. Стріляти не хочемо, щоб себе не розконспірувати. Нараз прибігає наш зв'язковий Перець і каже, що недалеко є малий човен, в який можна буде помістити не більше як п'ять вояків.

Ладимо по п'ять вояків у човен і переправляємося. Щоб переправитися сотні, треба було півтори години.

Нарешті всі опинилися по другій стороні Морави. Сотенний задоволений, і ми також, що так щасливо переправилися через таку бистру ріку. Дивимося на годинники — третя по півночі, а біля години четвертої вже розвиднюється.

— Слава Богові, що допоміг нам щасливо переправитися, гайда в дорогу! — сказав сотенний.

Перед нами ще п'ятнадцять кілометрів дороги до лісу. Машеруємо чистим полем, де нам трапляються зустрічні цивілі. Ми їх не зачіпаємо, і вони нас нічого не питають. Мабуть, взяли нас за своїх.

Вже добре розвиднілося. Тут по дорозі натрапляємо на малу ріку і штреку, що не були зазначені на карті. Ріка була мілка, і ми перейшли її вбрід, скоро проскочили штреку і добилися до лісу, де на нас чекали наші два рої. Як побачили нас, то дуже зраділи. Рубач каже, що вони обидва з Лозою радилися: якщо б в разі ми не долучили, то як вони будуть машерувати, адже карти в них не було.

На краю лісу затримуємося, щоби віддихнути по такім напруженні. По кількох хвилинах нашого відпочинку машеруємо далі в глибину лісу. Кожний з нас був добре втомлений. Зупинились ми на відпочинок. На наше щастя, ніхто нас не завважив. Навіть ніхто з цивілів не найшов на наш табір.

Не знаю, як довго я спав, але пробуджуюсь і бачу, що сотенний не спить. Ми присіли і вдвох обговорюємо дальший наш рейд, а по хвилі прибув до нас Лагідний, і ми вже втрьох радилися. Ми вже опинилися на території Чехії.

НА ЧЕСЬКІЙ ЗЕМЛІ

Був це незабутній день 17 серпня 1947 року.

— Здається, що цей день надовго залишиться у моїй пам'яті, — сказав сотенний. — Я думав, що на Мораві буде нам кінець, але я вірю, що то нам Бог допоміг (Громенко був дуже віруючим). А тепер питання в тому, як будуть до нас ставитися чехи? Якщо так, як говорили словаки, то буде нам тяжко. Побачимо, коли нам треба буде вступити до села, яке нам шанування буде по дорозі, тоді переконаємося.

Вояки надто вимучені маршем. Кишки грають марша, бо бараболя довго не тримає сил. По доброму відпочинку машеруємо далі. Над ранком опинилися ми над селом Яструбіце, недалеко від міста Брна. Неподалік від нашого постою переходила шоса, якою переїжджали військові частини чеського війська, не знаючи, що за кільканадцять метрів від них сидать ті, за якими вони полюють по всій Чехословаччині.

Нашою метою було завжди закватирувати ворогові під носом, там, де він нас не міг сподіватися. Тому, що ми до сіл не вступали, то ворог стратив нас із очей.

Командний склад добре знав наше завдання — уникати бойових зустрічей з чехами, щоб сотня дійшла у західний світ і принесла світу правду про боротьбу українського народу за своє визволення з-під московського ярма. Перед тим, як вирушити в рейд на захід, ми задавали собі справу, що шлях наш буде тяжкий і кривавий. Ми знали, що Москва кине проти нас великі сили, щоб перешкодити нашому рейдові, бо знали ми, що вона уклала тридержавний договір з Польщею і Чехословаччиною ддя знищення УПА.

Під вечір стежа повідомила, що затримали цивіля з цього села. Чех казав, що в селі четників немає, просив, щоби загостили до села, їх люди будуть раді нас гостити.

— Ми чули про вас, бо газети пишуть про бандерівців багато.

Сотенний мав підозріння на того чеха, бо він питав, скільки нас є, звідки ми прийшли і куди прямуємо. Чого він так багато випитував — то було дуже підозріло.

Сотенний кличе мене і Лагідного, каже, що він думає, що з тим цивілем мають піти Лагідний і Залізняк. Вони візьмуть один рій вояків і спробують довідатися, як чехи будуть ставитися до нас.

Цивіль провадить до села. Коли наші увійшли до перших хат, той цивіль зник, бо, як ми опісля переконалися, він був із СНБ (Служба Народної Безпеки). Коли наші вояки увійшли до першої хати, чехи поставилися до них ворожо, нічого не хотіли продати. Наші розділилися на дві групи, нараз чують в селі стріли і зараз же зорієнтувалися, що був підступ того цивіля. Лагідний зорієнтувався в ситуації і дав наказ вицофувати. Долучив до нас чотовий Залізняк і каже, що він поранений в ногу.

Стрілянина починалась чим раз густіша. При відступі наші побачили, що цивілі почали в них стріляти. Наші вояки не були обережними, вони думали, що то так, як на Словаччині. Увійшли до хати вільно, а тут цивілі почали у них стріляти. Стрільці Редька і Деркач як увійшли до хати, нараз світло в хаті згасло. Цивілі кинули на голову Деркача якусь плахту. Редька побачив те і хотів стріляти. Нараз він почув удар по руці, і кріс йому випав з рук. Цивіль хотів його зловити живим, але Редька, орієнтуючись розмахом руки, вдарив цивіля в живіт, і той упав. Редька, користаючись з моменту, вхопив кріса, вискочив з хати і почав відстрілюватися. За ним сипалися автоматні стріли, але він скочив за ріг хати, кількома кроками перебіг дорогу і подався в сторону збірного пункту, де к-р Лагідний призначив зустріч. Коли прибіг до сотні, то не міг собі простити, що залишив Деркача і не міг його оборонити, а тепер не знає, що з ним сталося.

Ми зі сотенним, почувши стрілянину, нетерпляче дожидаємо повороту наших. По короткій стрілянині наші повертають. Громенко невдоволений:

— Словаки казали нам бути обережними, а ви, друже Лагідний, не брали того до уваги, стратили одного вояка. Залізняк поранений в ногу, і нічого вигідного не зробили. Але вже запізно говорити.

Машеруємо відкритим тереном і полями. Тієї ночі не зробили ми багато дороги, бо падав дощ. Над ранком ми опинилися біля села Борковець.

Розвиднілось. Тут не було більшого комплексу лісу. Не було ради, мусили ми зайти у малий лісок, не більший, ж п'ятдесят метрів в квадраті, і ще до того ж і невисокий, може на два метри. Той лісок був у віддалі від села біля півкілометра. Лісок був на горі, а село в долині, і нам було добре обсервувати село: що там діється. Ми всі полягали, бо піднести голови не було можливості. Стійки проводили в лежачих позиціях.

Була неділя. Сонце піднялося високо і дуже припікало. Кожен з нас чекав, коли звечоріє, щоб вийти з тої тюрми.

Село було велике, розтягнене під горою. Біля обіду чуємо — б'ють в бубни і кричать:

— В наших теренах з'явилися бандерівці! Не важтеся йти до лісу!

А ми сидимо у тих корчиках і все чуємо.

— Добре, що забороняють заходити до лісу, — сказав сотенний:

Щасливо перемучилися ми до вечора, а смерком обходимо село і виходимо на рівнини. Ми були дуже голодні, але вирішили до сіл не вступати з огляду на конспірацію, бо скоро будемо переходити чесько-австрійський кордон.

В чехів було дуже багато овочевих культур, і ми з того користалися. Вояки збирали овочі, всіляку ярину, бараболю, щоби трохи підкріпитися, бо як завважуємо, вояки починають з голоду пухнути.

По кількох кілометрах маршу натрапляємо на невеличку ріку, яка також не була зазначена на карті. Переднє забезпечення повідомляє, що ріка мілка, можна перейти її вбрід. Підходимо ближче, дивимося — направо від нас є міст через ріку, і ми бігом тим мостом проскочили на другу сторону. Тут знову вийшли на відкриту рівнину. Марш був повільний, бо чотовий Залізняк, що був поранений в ногу, не міг скоро рухатися.

Машеруємо навпростець, чим день, то все ближче до Австрійського кордону.

Від початку нашого рейду через Чехію і Словаччину минуло два місяці. Знаємо з чеських газет, що за нами машерують інші відділи УПА. Від нашої сотні в Словаччині відлучився чотовий Бартель з частиною відділу. Також, напевно, за нами або вперед нас машерує. Інші відділи, які були розбиті ворожими військами, також машерують малими групами. Тяжко подумати: чи колись історія опише ті славні бої героїчної УПА.

Відділ наближався до австрійського кордону. Знаємо, що більшовики всюди мали задротовані кордони, то напевно, на кордоні поміж Чехією і Австрією також будуть дроти. Ми приготовляємося на все. Були ми приготовані навіть до того, що можливо треба буде долати кордон пробоєм, бо в Австрії є ще совєтські війська. У старшин була проблема — перехід через кордон. Вони застановлялися на такому питанні: якщо ми перейдемо австрійський кордон на німецьку територію, то там американці, і невідомо, ж до нас поставляться їхні власті, адже вони є союзниками Совєтського Союзу? Дадуть вони нам право "азилю" чи віддадуть нас більшовикам на тортури? Тяжко було це збагнути, але було в нас моральне задоволення, що ми гідно виконуємо наказ Головнокомандування УПА. На нас, старшин, був покладений обов'язок, і ми його мусили виконати, без різниці, доки наша місія закінчиться.

Лише подумати, що при сьогоднішніх обставинах, коли держави мають змодернізовані армії, в часі спокою міг здійснитися цей перехід через незнані терени трьох держав. Нечувано в історії, щоб така мала частина УПА з успіхами пробилась у західний світ, щоб засвідчити боротьбу нескореного українського народу, та її героїчної УПА, яка довгі роки могла встояти проти більшовицького "сатрапа". Але доказом є те, що ідея і посвята є сильніша від модерної зброї. Тут з гордістю можна було поглянути на селянських хлопців, в яких горіла та ідея і вела їх на нерівну боротьбу.

Не зважаючи на голод і холод, який останнього часу почав нам дошкуляти, ні один з вояків не нарікав, не заламався на дусі, машерував з надією на краще завтра.

По дорозі каже до мене сотенний:

— Чи ви завважили, як наші вояки попухли з голоду, а деякі навіть почорніли?

Кажу до сотенного, що я те вже кілька днів назад завважив.

Ніч дуже ясна і тепла. По дорозі натрапляємо на овочеве поле. Тут на кілька хвилин затримуємося, щоби вояки назбирали овочів. Машеруємо далі. Тепер маємо дещо в запасі. Далі по дорозі вояки назбиралн бараболі і кукурудзи. Над ранком будемо шукати місця постою, де була б вода, розпалимо вогні та спечемо бараболі і кукурудзи, а яблука будуть нам на десерт. Чотовий Залізняк вже може краще машерувати, і те нас тішить.

Над ранком переходимо шосу, що провадила з Власовець до Брна. Минаємо село Смолича, а по кількох кілометрах опиняємося біля села Одрофце. Тут знову затримуємося на кілька хвилин. Бачимо — перед нами знову ріка, але, на щастя, натрапили на місце, де нам знову вдалося скоро перескочити на другий бік. Другим берегом ріки машеруємо розсипною і маскуємо за собою сліди. По кількох кілометрах маршу знову переднє забезпечення повідомляє, що перед нами шоса. Перевіряємо чи немає чеських застав, перескакуємо ії і прямуємо вперед.

Пройшли ми до п'яти кілометрів і над ранком здобулися до села Ведрофце. Дивимося на годинника — четверта. Вже розвидняється.

Обминаємо село, і на два кілометри заходимо в ліс. Тут затримуємося. Розвідка пішла в ліс: чи нема де близько води. На щастя, недалеко був потік. Тут вирішили закватирувати. Рої, не гаючи часу, розпалюють вогні — бараболя і кукурудза в роботі. Наші зв'язкові для нас приготували по кілька бараболь і кукурудзи. Ми обидва зі сотенним присіли біля вогню. Сотенний подивився на мене і каже:

— Бачу, що і ви запухли.

— Я себе не бачу, — відповідаю, — бачу наших вояків і думаю над тим, чи зможемо в таких обставинах дійти до нашої мети. Маємо надію, що скоро доб'ємося до Німеччини в американську зону, а там побачимо.

— Може і так, — відповів сотенний, — як каже наше прислів'я: "Вір, а віра спасе тебе". Добре, що віра найкраще тримає їх на силах.

Службовий підстаршина вістун Рубач дбав про зміну стійок, щоби кожний вояк міг відпочити і з'їсти свою пайку.

Вже добре розвиднілося. Вояки помаскували вогні, і відділ подався на відпочинок. Я був задоволений, що сотенний виздоровів і міг володіти рукою, лише Залізняк кульгав на ногу. Д-р Зубченко, хоч сам ледве тягнув ноги, з'ївши кукурудзи і печеної бараболі, переходив від роя до роя і дотепними жартами розвеселяв вояків, а розваги воякам були потрібні, а ще до того, вояки його любили.

Сонце почало ховати своє золоте проміння за високі ялиці. Рушаємо в сторону села Зубровіце. Переходимо попри село. Тут ніхто нас не завважив. За селом переходимо штреку, що провадила до села Крувльова. Стараємось машерувати подалі від сіл, лише час до часу бачимо блимання світла. Машеруємо рівнинами Морави. Цієї ночі зробили ми двадцять п'ять кілометрів дороги, затримуємося на краю лісу, висилаємо стежу на перевірку, щоби знайти добре місце відпочинку. Машеруємо в глибину лісу. Розвиднялося. Пташина різними голосами збуджувала зі сну природу, а до ритму пригравав їм шум ялиць, що присипляв звимучених повстанців.

Сотенний і я пригнулися над тереновою картою і комбінуємо, куди би нам найкраще машерувати. На карті показано, що далі, в глибині Чехії великі болота. На такому терені нас чехи можуть зовсім розбити, тож нам найкраще перейти кордон до Австрії.

Знаємо, що Австрія окупована більшовиками, але ми не були певні, чи вони забезпечують кордон. Ми дійшли одної думки, що будемо переходити кордон. Нам потрібно змінити рух маршу і прямувати в сторону Австрії. По відпочинку покидаємо жданецькі ліси. Знову минаємо села і міста та машеруємо тільки ночами. Вдень маскуємося в лісах. Нашою поживою були овочі, яких було досхочу, а ще до того бараболя і кукурудза. Таким конспіративним маршем ми цілковито затерли за собою сліди і зробили погоню за нами чеської армії і відділів безпеки неможливою.

Був день 18 серпня 1947 року, свято Божої Матері.

— Шкода, що немає у нас капелана. Сьогодні можна би відправити Службу Божу, — сказав сотенний і задумався.

У мене в тому моменті промайнула думка: яка доля самого капелана і тих вояків, що з ним лишилися на Словаччині? Живі чи може в чеській або польській тюрмі під терором?

До нас підступає д-р Зубченко і питає:

— Чого ви так задумалися, командири? Думаєте, як буде нам в американців? Я не можу дочекатися, щоби закурити американську папіросу, а про чоколяду то і не говорю, щоб не робити собі більшого апетиту. Жарт жартом, але я хотів довідатися, як далеко до австрійського кордону, бо вояки мене питають. Вони думають, що я все знаю.

— Знаєте, д-ре, що цікавому перший крок до пекла, але повідаю вам таємницю: ми ще маємо біля двадцяти кілометрів до кордону.

Зубченко подякував і відійшов.

Ще раз перевіряємо карту терену. Ми придивлялися, де б мав бути найдогідніший терен для маршу, бо було б гірше, якби нам в у незнаних місцях прийшлося воювати.

Переходимо безлісі моравські простори, подібні до українських рівнин. Куди оком глянеш, всюди орана земля й широкі лани. По дорозі натрапляємо на великі плантації тютюну. Вояки дуже зраділи, бо нема що їсти, то бодай буде досхочу курити. Тут затримуємося, а хлопці взялися до роботи. Кожен старався знайти дозрілий тютюн і скоро напихав ним свої торби.

Вояки задоволені. Машеруємо далі все ближче до австрійського кордону. Надранок дійшли ми недалеко міста Нове-Бистрице. Це якраз було догідне місце для відпочинку. Тут думаємо затриматися, добре законспіруватися, щоби нас ніхто не побачив.

Відділ розтаборився. Почав падати дощ, але це якраз нам сприяло, бо в таку погоду ніхто до лісу не піде. Дощ нам не перешкоджав спання. Всі заснули твердим сном. Пополудні дощ перестав. Ми знову розглядаємо карту, обчислюємо, що до австрійського кордону маємо біля шести кілометрів.

— Добре, що чехи стратили нас із очей, — сказав сотенний, думаю, вони не сподіваються, що ми будемо переходити кордон.

Вже більше як тиждень ми не вступали ніде до села. Недалеко від австрійського кордону переходили ми через великі лани бараболі, цибулі, огірків. Була також там капуста, морква та інша ярина, так що можна було наїстися досхочу. Тут були гарні, доглянуті лани і дуже чисті та гарні ліси.

Вздовж дороги були засаджені фруктовими деревами, тож можна було досхочу поживитися фруктами. В сотні відродився чудовий настрій. Вояки трохи підживилися, були в доброму гуморі від думки, що ми вже близько від австрійського кордону. Вони навіть не замислювались, що їх стріне при переході кордону.

Сотенний каже, що мусимо рушати в дорогу зараз же, як тільки буде темніти. Незнати, як буде при переході кордону. Якщо нам вдасться щасливо перейти на австрійську територію, то мусимо відбитися кільканадцять кілометрів у глибину Австрії.

Сотенний наказує мені зробити збірку відділу. Роблю збірку. Сотенний підходить та інформує старшин і вояків проте, де ми є, і про наші плани:

— Друзі старшини і вояки! Ми в короткому часі будемо переходити чесько-австрійський кордон. Ми вибрали таке місце, де рідко хто кордон переходить. Саме там, де чехи найменше будуть нас сподіватися, але, не зважаючи на це, ми мусимо бути обережними. Не знаємо, яка сторожа там буде. Можливо, що нам треба буде переходити кордон пробоєм. Тримайтє тісний зв'язок зі своїми командирами. Хай Бог нам помагає!

Рушаємо в дорогу. Виходимо з лісу, переходимо велику поляну і знову в ліс. За нашим розрахунком, ми мали б перейти кордон біля другої години. Вільним ходом посуваємося вперед. Нараз переднє забезпечення подає знак стати — ми зупиняємося. Зв'язковий повідомляє, що дійшли до прикордонних стовпів. Сотенний дає наказ зайняти розсипну позицію. Переднє забезпечення перейшло кордон і подає знак машерувати. Пересуваємось тихо, у великому напруженні, кожний з нас стискає рукоятку автомата, у кулеметників — готові до стрілу "дихтярі".

На наше щастя, почав падати дощ. Підходимо до прикордонної смуги.

— Думаю, що те вже кордон, — сказав я до сотенного.

— Виглядає, що так, але ми ще не стрінули сторожі. Мов зайці проскочили ми кордон і на другому боці відходимо з напруження, але нам треба чим найдальше відбитися від кордону. Ліс закінчився, перед нами шоса, яку нам треба скоро просмикнути, а за нею знову нескінченні рівнини.

НА АВСТРІЙСЬКІЙ І НІМЕЦЬКІЙ ЗЕМЛІ

Був це незабутній день 27 серпня 1947 року, який ми пережили з великим напруженням.

Рівнішою переходимо кілька кілометрів, підходимо під село, бачимо таблицю з написом Айгарін. Як вояки побачили, що ми в Австрії, то дуже зраділи, але сотенний сказав:

— Не скачіть поперед батька в пекло. Не знати, що нас чекає в Австрії, бо тут є більшовики.

Не зупиняємося, машеруємо далі, бо час наглить і скоро буде розвиднятися. По кількох кілометрах перейшли рівнину і увійшли в ліс. Пройшли ще невеликий відрізок і затрималися на денний відпочинок. По великім напруженні і втомленні всі твердо заснули, лише вартові пильно охороняли своїх сплячих друзів. Під вечір всі ми прокинулися.

Карта показує, що від сіл ми далеко. Тож сотенний наказує розпалити вогні, і якщо хтось має бараболю, то спекти.

— Буде гостина, — сказав д-р Зубченко, — лише треба шукати воду, бо бараболя дуже брудна.

Сотенний засміявся:

— Будьте задоволені, що хоч і брудна, але є.

Д-р Зубченко був люблений вояками. Не раз він своїми жартівливими дотепами підтримував вояків на дусі.

Робота відходила скорим темпом. За короткий час вояки з'їли печену бараболю і кукурудзу.

— Не можна з голодним говорити, — знову відізвався Зубченко, — тепер я не тільки не буду лишатися позаду, але можу нести і кулемета.

По добрім відпочинку і смачним обіді машеруємо далі на захід.

Перед нами блимають світла. Машеруємо в їх напрямі. Підходимо ближче — напис "Лінбах". Переходимо шосу і попри село, виходимо знову на рівнини. Минаємо село Вальтеншляг і рівниною маємо дійти до великого комплексу лісу.

Увійшли ми в глибину лісу, тут вирішили стати на відпочинок, бо ліс густий і далеко від села. Погода нам дописувала, вдень сонце гріло, але не припікало, тому ночі були помірні.

Під вечір сотенний каже до мене:

— Друже Соколенко, мені захотілось піти в терен на розвідку, а ви беріть відділ під свою команду. В разі якоїсь несподіванки ви знаєте, що робити і куди машерувати. Я, Лагідний і Рубач з роєм підемо на розвідку.

Я йому відраджую це робити, але сотенний таки вирішив іти.

Село від нашого постою було на відстані одного кілометра. Вони відійшли, а я підтягаю відділ ближче до села, і ми чекаємо на їхній поворот.

Подорож їх не тривала довго — вони повертають з добрими відомостями. Сотенний і Рубач трохи говорили німецькою, тож могли дещо більше розвідати. Від австрійців вони довідалися, що до австрійсько-німецького кордону є ще сто кілометрів, і нам треба добре натрудити ноги, щоби ми за три дні дійшли до того кордону.

— Перш, ніж більшовики зорієнтуються і стягнуть сили, то ми будемо в Баварії, — каже сотенний, — ну, натягаймо добре ноги, щоб ми цієї ночі зробили тридцять кілометрів.

Марш був форсовий, але ніхто з нас не відчував втоми. Над ранком дійшли ми до села Лібенав. Було досить рано, недалеко від села зайшли ми в невеликий ліс і там вирішили відпочити.

На відпочинку майже ніхто не спав, хоч були ми всі помучені. Ми втрьох, сотенний, я і Лагідний, радимося, як будемо тепер машерувати. Теренова карта нам скінчилася, карти Австрії ми не маємо, тож мусимо орієнтуватися по зірках, тим більш, що до кордону недалеко, то можемо дійти насліпо. Вояки також нетерпеливляться, щоб чим скоріше до Баварії.

Наступної ночі знову форсовий марш. Вояки видають зі себе останні зусилля, так що можна їх подивляти. Думаю, що в кожного з них снувалися думки про нові обставини життя, невідоме майбутнє, що за кілька днів ми будемо змушені скласти зброю, яка була нам побратимом. Тяжко було собі уявити, що по кількох роках боротьби вояки Української Повстанської Армії мусять добровільно чужинцям скласти зброю. Але ж ми можемо бути горді, що не склали зброї більшовішам і перед ними не скапітулювали. Ніхто не думав про втому, хоча всі дуже мало спали.

Знову форсовий марш. Над ранком підійшли ми до села Герунг і там затрималися. Сотенний каже до мене:

— Друже Соколенко, беріть Залізняка і рій вояків та йдіть до села на розвідку. Ви трохи говорите німецькою мовою, тож можете дещо більше довідатися.

Я дуже радо погодився. Село від нашого постою було на відстані біля півкілометра. Ми із Залізняком і рій Лози відходимо.

Входимо до крайньої хати, стукаємо у двері, з хати чуємо відозву: "герайн" і входимо до хати. Австрійці зорієнтувалися, хто ми є, і були заскочені нашою появою.

— Звідки ви так скоро з'явилися, — запитав господар, — бо писали наші газети, що вас у Чехії розбили і всіх забрали в полон?

Я відповідаю:

— Думаю, що ви знаєте і переконалися, що більшовики на кожному кроці говорять неправду.

Німці здивовано похитували головами. Ми так і думали, бо добре знаємо більшовицьку пропаганду.

Австрійці дуже гарно нас прийняли. Поінформували нас про ситуацію в їх країні, казали, що як більшовики прийшли, то дуже з ними брутально поводилися. Казали, що до міста Фрайштат приїхало багато більшовиків. Під час нашої розмови з другої кімнати вийшла середнього віку жінка з молодою дівчиною, мабуть, то була їхня доня. Вони прислуховувалися до нашої напівнімецької розмови. Похвилі підходить до нас господиня і каже: "Бітте". Вона дає нам кілька хлібів і масла і запитує: чи є нас більше. Я сказав, що є на дворі. Молода дівчина метнулася на двір, понесла щось воякам. Я гарно їм подякував за гостинність, а ще їх просив, щоби вони нікому не казали, що нас бачили. Ми попрощалися і задоволено поверталися до своїх друзів, які нас нетерпляче дожидалися.

Вояки зраділи з нашого повороту, а ще більше — як побачили, що ми чогось принесли, що будуть їсти дещо відмінніше від бараболі і кукурудзи. Розповідаю сотенному, як нас австрійці тепло прийняли.

— Видно, що більшовики далися їм добре взнаки, — відповів сотенний.

Казали австрійці, що до кордону є ще біля двадцяти кілометрів, так що ми цієї ночі доб'ємось до кордону. Австрійський народ був дещо відмінний від словацького і чеського. Австрійці так до нас ставилися, приблизно як словаки. Виходячи з цього, більшовики їх трактували інакше, ніж чехів.

Ми намагалися обминати села з огляду на конспірацію, це по-перше, а по-друге, щоби не натрапити на більшовицькі війська, бо по такому довгому і виснажливому марші ми не були в змозі з більшовиками воювати. Переслідувачі стратили наш рух, і це давало полегшення в нашому марші.

По нашому повороті від гостинних австрійців рушили ми в дальшу дорогу.

Знову машеруємо рівнинами, полями. По дорозі вояки наповнюють свої торби бараболею, кукурудзою, овочами і іншими продуктами, бо більше нічого не було. Були ми задоволені, що і того маємо досхочу, хоч це не давало багато сили до такого маршу, але шлунок був повний. Машеруємо вільним маршем, бо хлопці вже видобували зі себе останні сили.

Над ранком дійшли ми до села Вегшайд. Вже добре розвиднілося. Тут ми були змушені затриматися на денний постій. Хоч ліс був дуже рідкий, але зупинилися тут, бо іншого місця не було. Якщо б випадково хтось із австрійців на нас найшов, то затримали б його до вечора. Ми були переконані, що австрійці нас не зрадять. Протягом всього дня нашого постою було велике напруження, бо справді, в такому ліску, як ми розтаборилися, було небезпечно. Ніхто з нас не спав.

Сотенний наказує зміцнити забезпечення, а решті відділу бути в острому поготівлі. Командний склад укладав плани переходу австрійсько-німецького кордону.

При нашому підрахунку, до кордону було близько п'яти кілометрів. Погода була дуже сприятлива. Сонце підійшло високо, і проміння просвічувало з однієї в другу сторону лісу. Нетерпляче чекаємо вечора. Сотенний каже:

— Сьогоднішній день чомусь такий довгий, як ніколи.

Як він мав звичку, проходжуватися кількома кроками вперед, а потім назад. Він був командир сотні, хоч тепер командир вже малого відділу, але він відповідав і за тих кількох десятків вояків. Тяжко уявити, що вийшли ми з рідного краю біля двох з половиною сотень вояків, а до означеної мети доходимо такою малою групою. Як знаємо, багато не згинуло, а відлучилося від сотні. Маємо надію, що вони також прямують на захід. Іншим може не пощастило, котрі попали в чеські руки, і їх віддали більшовикам. Як довідались ми, що сотню Бурлаки чехи розбили, а сам Бурлака, тяжко поранений, потрапив живим у руки більшовиків, то було дуже прикро. Також не знаємо, яка доля стрінула наших поранених з курінним капеланом, яких ми залишили у Словаччині. Але це є боротьба, і яка б вона не була, але вимагає жертв, і без них не обійтись, хоч кожна жертва для нас дорога.

Сонце почало ховатися за високі ялиці. Починає темніти. Ми вже маємо готовий план переходу кордону.

Наказ: "Приготуватися до відмаршу". Виходимо на край лісу, бачимо за півкілометра від нас кілька хат. Сотенний каже мені, щоб я лишився з відділом, а він і Лагідний візьмуть кілька вояків і підуть до тих хат на розвідку. Вони відійшли за кілька хвилин, а я з рештою відділу стою недалеко тих хат.

Наші підходять під крайню хату, стукають в двері і входять в хату. Німці настрашилися, думали, що то більшовики. Сотенний сказав їм, що ми є ті бандерівці, про яких так багато пишуть їхні газети. Господарі заспокоїлися. При столі сидів мужчина молодого віку. Він був дуже застрашений, але як Громенко сказав, хто вони є, він заспокоївся. Сотенний говорив німецькою і міг з ними домовитися. Під час розмови ми довідалися, що в Австрії багато більшовиків.

— Але ніхто не знає, чому і нащо, бо більшовики як щось роблять, то не говорять голосно, — сказав цей молодий німець.

Сотенний питає, як ще далеко до австрійсько-німецького кордону. Молодий чоловік відповідає, що два кілометри.

— Якщо хочете перейти кордон, то я вас переведу. Я переходжу кордон кілька разів на місяць.

Сотенний подякував господарям за інформацію, вислав зв'язкового до мене, щоби ми машерували до тих хат. Відділ машерує в бік хат, сотенний на нас чекає. Повстанцям було цікаво, як ще далеко до кордону, а найбільше цікавився д-р Зубченко. Він завжди, коли довідувався, що сотенний почоту радив, то ішов до вояків і розповідав новини.

Машеруємо за тим молодим німцем. По дорозі він розказує про свої пригоди з більшовиками, що він кілька разів був арештований ними. Я питаю, чого він бажав би від нас за його прислугу. Він не запросив нічого. Я офірую йому пістолю, але він каже, що має в хаті дві. У мене ще залишилось кілька десятків чеських крон, то я офірував їх йому, але він також не схотів брати. Машеруємо скорим темпом, зупиняємося над малим потоком. Німець пішов уперед на перевірку, повернув і каже, що той потік — це є кордон, а при ньому вздовж лісу переходить стежка. Відділ скоро проскочив потік.

Нам не хотілося вірити, що ми вже на німецькій території. Ми попрощалися з хлопцем, подякували, і він відійшов, сказавши: "Авфідерзеген!"

Яка радісна хвилина запанувала серед нас всіх, що ми по таких тяжких трудах опинилися на вільній землі! Але тепер питання: чи для нас це радість?

Маємо зв'язок до проводу УГВР за кордоном, але як з ними зв'язатися? Ця справа на пізніше, а нам треба ще кілька кілометрів відбитися від кордону і в якийсь спосіб роздобути харчів, бо вже кілька днів ми не іли.

Машеруємо в глибину лісу майже на десять кілометрів, затримуємося, тут вирішуємо відпочити. Сотенний каже мені вислати трьох ройових в різні сторони розвідати, чи нема десь поблизу хат, щоби купити харчів. Висилаю ройових Рубача, Лозу і Чумака. По півгодині повертає Чумак і голосить, що не натрапив на хати. Рубач також повернув з порожніми руками, а Лоза натрапив на німецький млин, повертає і каже, щоб дати гроші, аби в млині щось купити можна.

Лоза відійшов, а тим часом вояки розпалили вогні і чекали на його повертання. Наші зв'язкові також розпалили вогні, і ми зі сотенним посідали біля вогню. Пізніше до нас прилучився Лагідний. Тепер втрьох радимось, що нам робити: машерувати далі в Баварію і пробувати нав'язати контакт з проводом, чи завтра рано зголоситися до американців.

Я даю пропозицію, щоб йти зголоситися до американців, бо в такому стані, як є вояки, ми не можемо далі машерувати. Кілька вояків зовсім босі, а багато з них фізично виснажені. I не знати, як би до нас ставилися німці, під час нашого подальшого маршу, а опісля якось нам вдасться зконтактуватися з проводом.

Лагідний погодився з моєю думкою, а до того додав, що його рана ще добре не огоїлася. Тут і приятелі починають добре дошкуляти, а їх вже забагато розмножилося, бо вже майже три місяці ми не міняли білизни. Сотенний погодився з нашою думкою:

— Думаю, що наказ Головнокомандування ми гідно виконали, і будемо чисті перед обличчям воюючої України. Думаю, що наш провід нами заопікується. Я певний, що американці нас інтернують, а головне, що ми своєю появою задокументуємо перед західним світом, що Україна і її УПА борються і можуть витримати у боротьбі з більшовицьким сатрапом без жодної зовнішньої допомоги. Якщо ми зголосимося до американців, то і наші про це довідаються. Ми вийшли з України, зайнятої ворогом, перейшли на територію вільного демократичиого світу і тут мусимо скласти зброю.

Між тим, приходить ройовий Лоза, приносить мішок муки і солі. Каже, що хотів платити, але млинар не хотів брати грошей.

— Буде гостина, — сказав кулеметник Крук.

— Уважай, як будеш їсти, шоби не дістав скрут кишок, а то і американців не побачиш, — дотепно відізвався стрілець Павук.

Був то дійсно великий празник, де вояки могли без напруження, в спокої з'їсти гарячого "чиру" та і солоного також. Як наші відійшли з млина, його господар зателефонував до прикордонної команди, що в млині були бандерівці. Нам було це байдуже. Сидимо спокійно і гостимося гарячим "чиром". Прикордонна сторожа була заалярмована, нас почали розшукувати. По гостині сотенний каже зробити збірку відділу для того, щоб поінформувати повстанців, про наші дальші дії. Він підходить до відділу і вітається:

— Слава Україні!

Півголосом вояки відповіли:

— Героям слава! Сотенний сказав:

— Друзі вояки! Завтра ми голосимося до американських властей. Яка буде ситуація — ніхто з нас не знає. Як американці будуть нас трактувати — також не знаємо. По-перше, подякуймо Господові, що допоміг нам в таких тяжких обставинах перейти великий шмат дороги і дійти до Німеччини. Віддаймо честь нашим друзям, які може загинули, а може попали на тортури до ворога в руки. Вірю, що наші політичні переконання не дадуть нам пропасти. Я певний, що американці нас іитернують, але найголовніше, що ми своєю появою задокументуємо перед вільним світом, що Україна аж до цього часу стоїть в боротьбі з більшовиками без жодної зовнішньої допомоги. Якщо ми зголосимось до американців, то і наші про нас довідаються. Ми вийшли з території, зайнятої ворогом, і перейшли на територію вільної держави. Тут ми мусимо скласти зброю. Отже, слухайте своїх командирів, а що найголовнішe — не спляміть честі українського повстанця. А тепер до молитви!

Вояки стали струнко. По лісі понеслося "Отче Наш, що єси на небесах і на землі". По молитві заспівали "Боже Великий, Творче Всесильний, на нашу Землю споглянь!". З грудей повстанців неслась молитва до стіп Всевишнього. Цей могутній голос нісся ген-ген далеко в німецькі ліси.

ЗУСТРІЧ З АМЕРИКАНЦЯМИ I КІНЕЦЬ ПОНЕВІРЯНЬ

По молитві машеруємо ближче до шоси, що вела з Берліну до Пассаву. Вже добре розвиднювалося. Підходамо за п'ятсот метрів від шоси, чуємо, що по ній гуркотять танкетки, і моторизовані машини блокують шосу, щоб нам загородити дорогу. Сотенний каже до мене:

— Друже Соколенко, я, Лагідний і Залізняк підемо на шосу, щоб зголоситись до американців, а ви допильнуйте, щоб вояки розпалили вогні, помилися і привели себе до порядку. А ми йдемо до шоси. Не знаю, яка буде реакція в американців, але чекайте на наш поворот.

Вояки розпалили вогні, нагріли води: одні мились, другі голились і між собою жартували.

Наші вийшли на шосу. Одна автомашина стала, і американці зістрибнули з неї, прибігли до них, кричали "хендс ап" і забрали від них зброю. На той момент під'їжджає джіп, в ньому американський майор і цивіль. Наші стоять роззброєні. Цей цивіль підступив до наших і питає по-українськи:

— Ви є українські повстанці? Сотенний відповідає:

— Так.

— Де є решта вашого війська? — питає далі цивіль. Сотенний відповідає, що в лісі.

— Скажіть їм хай виходять.

Сотенний каже:

— Вони вийдуть тоді, коли ваші вояки віддадуть нам нашу зброю. Ми не є бандити, ми є вояки Української Повстанської Армії. Ми не прийшли з вами воювати, а хочемо здати зброю, як личить кожному воякові.

Цивіль звернувся до майора і переказав йому слова Громенка. Майор наказав повернути воякам зброю, прийшов до них, привітався, зміряв їх з гори вниз, запитав, котрий є командир відділу, Сотенний відповів:

— Я.

Біля них позбиралося багато американців і німецьких прикордонників, цілі військові колони затримались, бо цікаві були, що то за військо.

Цивіль сказав, щоби решта війська вийшла на край лісу, а Громенко відповів, що вояки миються і голяться. По якомусь часі Громенко підійшов і запитав мене, чи вояки вже впорались зі собою, і я відповів, що так. Наказ сотенного: "Виходити на шосу!". Перед виходом з лісу я казав воякам гідно себе репрезентувати перед американцями. Був це день 10 вересня 1947 року.

Виходимо з лісу рядком, доходимо до шоси де на нас чекає несподіванка. На шосі багато американського війська, німецькі прикордонники і багато німців-цивілів, які з цікавості прийшли подивитись, що то за військо ті бандерівці. Американський майор стоїть і приглядається на те мізерне військо — мундири обшарпані, але чисті, декілька вояків мали позамотувані онучами ноги, бо обуття подерлось.

Біля шоси роблю збірку в трьох рядах. Вояки скоро стали в ряди, гарно вирівняли їх, готові до наказу. Я даю наказ:

— Струнко! Направо до звіту глянь!

Вояки енергійно випростались і, мов шнурком хто потягнув їхні голови, звернулись направо, де стояв сотенний. Я скорим кроком підходжу до сотенного, звітую, що відділ готовий до його наказу. Сотенний підходить до відділу і вітається:

— Слава Україні!

— Героям Слава! — відгукнуло вояцтво.

Сотенний дає спочинь. Знову "Струнко, до звіту глянь". Громенко підійшов до американського майора і передав йому відділ до його диспозиції. Майор подякував і сказав дати "Спочинь". Українець, що був в цивільному, все майорові перекладав. Наші вояки, хоч зморені голодом, виснажені, але гідно себе презентували. Як майор переходив біля них, то кожний підривався на "струнко", і майорові то дуже заімпонувало. Потім повернувсь до цивіля. Чули ми, що покликав його Джон, щось з ним поговорив. Джон відійшов до автомобіля, де сиділи їхні вояки, щось їм наказав, і джіп від'їхав.

Між часом майор розпитував про наш рейд: як давно ми залишили Україну, і куди був наш маршрут. В короткому часі джіп повертає і привозить папіроси для наших вояків. Майор сам особисто підходив до вояків і давав по пачці папіросів. При відборі папіросів кожний наш вояк підривався на "струнко". Майорові поведінка наших вояків дуже заімпонувала, він казав, що воював у Китаї і якщо б він мав таку сотню, то за місяць був би забрав цілий Китай.

Воякам кортіло закурити американського папіроса, але було заборонєно на збірці курити. Поки що зброї у нас не забрали. Під'їжджають автомашини. Джон каже, щоб вояки сідали на вантажні авто, і їх завезуть до касарень, де стаціонує американська частина. Нас, старшин, по двоє на джіпі, везуть на головну команду. Їдемо через місто Пассав. Мешканці міста повиходили на вулиці подивитися, що то за військо, бо газети по-різному нас описували.

Приїжджаємо на головну квартиру. Входимо, бачимо за бюрком сидить старшина (ранги не знаємо) і тримає ноги на бюрку. Коли ми увійшли, Джон зголосив прихід. Старшина встав з крісла, ми віддали йому почесть, і він зробив те саме і сказав спочити. Кличе до себе Джона, щось йому каже. Джон повертає до нас і каже, що полковник наказує нам скласти зброю.

Нелегко було нам складати зброю, яка кілька років була для нас побратимом. Розпасовуємо ремінці, складаємо на бюрко полковника, витягаємо з торбів гранати і також туди складаємо. К-р Громенко запитав, чи маємо віддати персональні посілості. Полковник сказав, що лише зброю. Мушу сказати, що полковник поводився з нами чемно, як зі старшинами.

Була то якраз обідова пора. Полковник сказав, щоби Джон завіз нас до офіцерського касина на обід, а по обіді привіз всіх на переслухання.

Приїжджаємо до касина, там стрічаємо багато американських старшин. Як увійшли ми до їдальні, всі старшини повставали, підходили до нас, подавали руки і просили сідати до столу. Для нас була то дуже зворушлива хвилина.

До столу американський майор і Джон засіли з нами. Як ми посідали за стіл, перед нами з'явилася фляжка лікеру. Лагідний, як побачив фляжку, сказав:

— Якраз нам того потрібно. Як вип'ємо по чарці на голодний шлунок, то будемо лежати на підлозі.

Ми були дуже скромні. Старшини запили з нами приязнь. На столах і перед нами з'явилася полумиска з харчами (якими, не пригадую). Хоч були ми голодні, як вовки, але дотримували фасону, бо на нас дивилися всі офіцери. По такому доброму обіді не хотілося вставати із-за столу.

По обіді ідемо на команду. Полковник на нас чекав. На команді була проблема: нас було чотири, а перекладачів — лише два, тож мусили ми чекати, щоб вони приїхали. За півгодини приїхали три перекладачі: два чехи і один українець. Моїм перекладачем був Джон.

Сам полковник був добре ознайомлений з нашою боротьбою і насамперед запитав, як довго ми воювали з німцями, як довго з більшовиками, чи одержували ми якусь допомогу іззовні, куди ми йшли і як довго, чим живились, чи натрапляли на якісь військові об'єкти в Чехії і в Австрії, які боєздатні є польська і чеська армії, чи добре озброєні, як ставилося до нас населення Словаччини, Чехії і Австрії, як багато ми мали бойових сутичок з чехами, а відтак в Австрії з більшовиками?

Головним його питанням було: з яким завданням ми прийшли на захід. Я старався йому коротко і влучно відповідати на запитання:

— Західний світ не цікавився боротьбою українського народу і боротьбою Української Повстанської Армії, а раніше, цього і не хотів знати. Захід вірив своїм союзникам-більшовикам, які своєю брехнею затаювали боротьбу українського народу, а у своїй пресі писали, що по лісах оперують малі бандерівські банди, які не мають ніякої політичної мети. Тому Головне командування УПА вислало свої бойові частини рейдом на захід, щоб довести перед західним світом, що УПА не була якоюсь бандерівською бандою, а була великою здисциплінованою армією під проводом підпільного уряду Української Головної Визвольної Ради і під керівництвом Головнокомандуючого генерал-хорунжого Тараса Чупринки. В рядах УПА борються не тільки українці, а також і представники інших поневолених Москвою народів. Всі наші з'єднання підпорядковані Головнокомандуванню.

Далі полковник питає, хто входив до уряду УГВР. Відповідаю, що до уряду УГВР входили всі політично-громадські діячі, без різниці, хто був яких політичних переконань, тобто, люди, яким була дорога Батьківщина.

Найделікатніше питання американського полковника було:

— Скажіть мені, колего, чия була УПА, Мельника чи Бандери?

Я так був заскочений тим питанням, що не знав, як йому відповісти. Цікаво було мені, чому він дає мені таке питання, але по хвилі відповідаю:

— УПА не була нічиєю власністю — ані Мельника, ані Бандери. УПА була всеукраїнською армією під політичним проводом УГВР і під командою генерала Тараса Чупринки. Але перші підрозділи УПА створила Організація Українських Націоналістів. З рядів ОУН вийшло багато старшин і підстаршин, а за Мельника в краю ми не чули.

Виніс я тоді враження, що американці добре знали про Визвольну Боротьбу українського народу, лише були поінформовані. Прикро було почути від чужинця, що між українцями за кордоном немає взаєморозуміння, що партійні лідери більше керуються партійними амбіціями, ніж добром справи. Не має значення, хто створив УПА, але вона боролася як всеукраїнська армія, в склад якої входили патріоти різних політичних переконань, різних віросповідань. А найбільше в рядах УПА було юнаків без жодних політичних переконань, бо для них була дорога лише Батьківщина.

По моїй відповіді я запитав, чому полковник мене питає, хто створив УПА? Він відказав, що мельниківці кажуть, що то їхня організація створила УПА, а бандерівці також присвоюють собі право першості.

Наші переслухання тривали майже п'ять годин. Зближався вечір, і я думаю, що і полковник був перемучений. Тож він наказав, щоби Джон завіз нас до того касина, де ми були на обіді.

Коли ми приїхали до касина, нас приємно вітали американські старшини. Бачимо, що столи накриті і заставлені різними напоями. Вони приготували нам несподівану товариську зустріч. За столами сиділи старшини високих рангів із жінками. Ми були приємно вражені, бо не сподівалися такої зустрічі. Нас попросили сідати за столи. Одного капітана жінка була українкою. Вона дуже гарно говорила українською мовою, це нас теж дуже вразило. Капітан представив нас старшинам, тоді вони всі встали і піднесли чарки лікеру за наші подвиги. Старшинам також було цікаво почути про наш рейд, про те, як ми без ніякої допомоги іззовні і без зв'язку, після такого тяжкого і довгого рейду щасливо добилися до Німеччини.

Багато жінок (дружини старшин) були польками і говорили польською мовою. На обіді був також і майор, який нас перший зустрів, як ми вийшли з лісу. Під час обіду старшини закидали нас цікавими питаннями, як звичайно, тими, що військовиків цікавили.

По часі до нашого столу приступає мужчина в цивільному убранні, який говорив плинно українською мовою, присів біля столу, витяг з-під маринарки фляжку лікеру, ставить її на стіл і каже:

— Це є для вас від товариша-провідника Бандери.

Тим жестом ми були заскочені, бо не знали, що то за людина. В дальшій розмові він питає нас, в котрому місці ми перейшли кордон. Сотенний відповідає, що перейшли біля села Грінсбах. Незнайомець на хвилину застановився і сказав:

— Зле, може бути таке, що американці вас віддадуть більшовикам, будьте до того приготовані.

Як тільки це сказав, одразу встав і відійшов. По його відході нам якби хтось клин забив в голову. Вразу ж, тої хвилини наш гумор втратився. Ми застановлялися над тим, чи може таке бути. Відповідь була скора: все можливо, бо вони є більшовицькими союзниками.

Джон підійшов до нас і побачив, що немов щось сталося, бо ми не в такому гуморі, як були перед тим. Він запитав, що сталося? Може нас хтось із старшин образив? К-р Громенко запитав:

— Хто був той чоловік у цивільному убранні? Він нам казав що американці можуть нас видати більшовикам.

Джон відповів:

— Не слухайте того, що він говорив, він нічого не знає.

В той час підходить майор і питає, як ми почуваємося. Джон розповів йому, про того цивіля, який нам казав, що американці нас можуть видати більшовикам. Майор присів біля нас і каже:

— Я вам даю старшинське слово честі, що того не станеться. Я тут є командиром, і ви у моїх руках.

Сотенний сказав, що якщо б нас американці задумали видати більшовикам, то вдасться видати хіба наші трупи, бо ми всі би вчинили самогубство — про то знають всі наші вояки. Майор вдруге запевнив нас, що цього не станеться. Коли майор нас запевнив, що нас не видадуть більшовикам, наш гумор повернувся, і ми старалися бути веселішими, бо всі очі були звернені на нас.

Українка, жінки офіцерів, приступили до нас і попросили, щоб ми заспівали повстанських пісень, а вони нам будуть допомагати. Сотенний сказав:

— Ми маємо добрих співаків — наших вояків, які є в таборі. Якщо захочуть їх привезти, то вони гарно заспівають.

Американцям багато не треба було казати. Вони посилають до касарень авто. Касарні були недалеко, і за кілька хвилин привозять весь наш хор. Вояки були дуже задоволені. Як приїхали до касина, їх також гарно привітали, просили сідати і пригощатись.

Наш партизанський хор почав гарно співати повстанських пісень. Жінки їх обступили і, хоч не знали тих пісень, але щось між собою гомоніли. Старшини слухали уважно і подивляли, що в наших вояків був надзвичайний гумор, як також сподобалася їм наших вояків поведінка. Опісля старшини обдарували наших вояків папіросами, чоколядами, лікерами. Вояки з чемності подякували, і їх відвезли до касарень. Ми зі старшинами і їхніми жінками гуляли майже до ранку. Як всі розходилися, то прощалися з нами на добраніч.

Ми ніколи не сподівалися від американців такої гарної зустрічі. Всі розійшлися, а з нами залишився Джон. Він запитав, як нам сподобалась гостинність офіцерів. Сотенний відповів, що ддя нас було великою несподіванкою, коли американські офіцери прийняли нас за приятелів. Джон каже, що вже пізно, і ми мусимо йти спати. Виходимо на перший поверх офіцерського касина. Джон відкриває кімнати і каже:

— Це ваші спальні, одна кімната на двох.

До одної кімнати пішли я і Залізняк, а до другої сотенний з Лагідним. Коли ми увійшли до кімнати, там було два ліжка, застелені білим накриттям, і великі пухові перини. Я подивився, і мені стало соромно лягати в таку білу постіль, бо в сорочках було повно приятелів. Три з половиною місяці ми не змінювали білизну, лише часом над вогнем витрясали приятелів. Я сягнув під сорочку і показав Джонові цілу купу. Джон засміявся і відповів:

— Не журися, завтра німка постіль змінить. Джон показав нам лазничку і каже:

— Отут викупайтеся, а я за кілька хвилин поверну.

Ми зі Залізняком викупалися, а тим часом повертає Джон, приносить нам чисту білизну, щоби ми перебралися. Джон з нами попрощався і каже:

— Я вас рано розбуджу, бо знаю, що ви помучені, то самі не пробудитеся.

Лягаємо спати, і не хочеться вірити, що це дійсність. Щойно вчора спали ми на чатинні, вбрані, а накривала нас темна ніч. А тут була постіль і перина, як гора. Ми заснули твердим сном. Тут не треба вже було виставляти забезпечення.

Здавалося, що ми щойно заснули, а тут Джон кличе, щоби вставати, бо час на снідання. Я встав і буджу Залізняка. Він підніс голову і знову ліг, але я його стягнув з ліжка. Він прочунявся, протирає очі і не може опам'ятатися, де він є.

Ми скоро зібралися, бо Джон на нас вже чекав у коридорі. Ідемо на снідання до того самого касина. Наше снідання було трохи запізнене. Всі старшини вже розійшлися до своїх занять, і лише нас четверо і Джон залишилися в їдальні. Скоро з'явилися німкені зі сніданням, і на стіл були поставлені: помаранчевий сік, якась каша, а відтак смажені яйця з беконом, білий хліб з маслом, а наприкінці — кава і солодке.

— Ну, пане-брате, як нас так тут будуть годувати, то ми не схочемо нікуди звідси йти, — казали ми.

По сніданні приїжджає авто, і ми знову їдемо на переслухання до головної квартири.

Того дня я мав перекладача німця, бо знав трохи німецьку мову. Увійшов я до кімнати, вдарив у дах по-вояцьки. Полковник, той самий, скоро підірвався і підняв руку до чола (як у американців заведено) і попросив сідати. Спочатку були питання: яку освіту я маю, як довго був я в УПА, чи був я членом ОУН і як довго, чому я вступив до УПА і як вступив, добровільно чи підневольно? Я старався давати відповіді коротко і влучно, бо секретар полковника мої зізнання писав на друкарській машинці.

Далі він питає:

— Які надії ви мали на вашу перемогу над більшовиками, ви ж добре знали, що більшовики — це дуже велика потуга?

Під кінець допиту було питання:

— Чому українці не люблять більшовиків і поляків?

Я дав йому коротку відповідь:

— Ти маєш свою власну хату, а хтось з вулиці приходить, тебе з твоєї хати викидає на вулицю і каже, що та хата не є твоя власність, а ти не маєш більше де жити.

Полковник не міг того зрозуміти, як таке може бути, і що то за система.

Допити були до обіду. Полковник казав до Джона, щоб він нас знову завіз до касина.

Приїжджаємо до касина, знову застаємо тих самих офіцерів, що були вчора. Обід був дуже смачний, а на кінець ще й десерт. Папіросів і чоколяди маємо досхочу.

По обіді сотенний попросив Джона, щоби нас завезли до вояків. Зараз під'їжджає джіп. Приїжджаємо до касарень, застаємо вояків в доброму гуморі. Всі розповідають свої приємні враження, як по-приятельськи до них ставляться американські старшини і вояки. Окрім того, їсти і курити мають досхочу, тільки прикро нам було, як складали ми свою зброю і перестали бути вояками УПА. Ройовий Рубач сказав, що як складав свого автомата, то він мало до нього не промовив: "Не лишай мене, я ж завжди був твоїм побратимом".

Але все ж ми були задоволені, що не склали зброї більшовикам, і що наші побратими далі продовжують боротьбу за Батьківщину. А ми і далі будемо вірні тим ідеям, за які боролися такий довгий час. Де б ми не були, то хоч не зі зброєю в руках, але будемо голосити правду про боротьбу нашого народу.

Нам, старшинам, приємно було побачити своїх вояків у доброму гуморі, високоморальних. Сотенний наказав ще раз, на випадок, якщо би хтось прийшов до них на якісь зізнання, щоб вони покликалися на своїх командирів і нічого не відповідали. 3 вояками перебули ми кілька годин.

За нами приїхав Джон, щоби забрати до касина, бо вже був час вечері. В касині знову стрічаємо тих самих американських старшин, сідаємо за столи до вечері. Американці питають нас, як ми себе почуваємо серед них, а сотенний відповідає через перекладача Джона, що нам дуже приємно в їхнім товаристві, як також ми радіємо, що вони нас прийняли як побратимів по зброї, чого ми не сподівалися.

По вечері ми з ними попрощалися і пішли до своїх кімнат. В касині Джон завважив у мене денник, в якім я нотував події нашого маршу на захід, і хотів, щоб я йому дав його, але я сказав, що не можу йому дати той денник, бо це є історична річ. Якщо він хоче, то я йому можу переписати. Джон сказав, що може мене залишити в касині так довго, доки я не перепишу той денник. Я погодився, але з тим, щоби він залишив зі мною ще одного старшину. Він погодився, і запитав, кого я бажав би бачити. Сотенний Громенко сказав, щоби зі мною залишився чотовий Залізняк, тому що наших всіх вояків завтра будуть перевозити до Дегендорфу, тож він і Лагідиий поїдуть з вояками.

На другий день ми прощаємося зі сотенним і Лагідним, а я і Залізняк залишаємось в касині. Я з місця беруся до роботи по перепису денника, щоб скоро переписати і від'їхати до своїх, до Дегендорфу. Час втікав дуже скоро. Я писав, а Залізняк щось читав.

По вечері американські старшини брали нас в кіно. Хоч ми нічого не розуміли але мали розривку і гарний час.

Була неділя 14 вересня 1947 року. По сніданні сидимо із Залізняком в касині. Нас повідомляє службовий старшина що до нас прийшли гості. Нам було цікаво, бо ми ще ні з ким з українців не зустрічалися. До касина заходять представники з Українського Червоного Хреста. Я прізвищ всіх тих людей не пам'ятаю, лише не забулася пані Шафранська. Зустріч наша була дуже зворушлива, приємна. 3 радості ми всі плакали. Вони принесли нам хліба, масла, папіросів та багато інших речей. Тих всіх речей ми мали в достатку, а найголовнішою для нас була білизна, яка нам дуже потрібна. Делегація з нами просиділа майже до вечора — всі вони не могли нами натішитися. При відході прощалися, і вони знову розплакалися. Я просив їх, щоб вони відвідали решту вояків, яких вчора перевезли до Дегендорфу, бо наші гості ще того не знали.

На другий день після обіду до нас знову загостила делегація наших братів-наддніпрянців зі священиком. Тут не можна описати тої великої радості нашої зустрічі. Вони нас обнімали, цілували, і знову ми всі разом плакали. Не були вони ані мельниківці, ані бандерівці — були вони українці, прийшли відвідати своїх братів по крові. В розмові вони не знали, про що нас питати: що нам потрібно, чи ми голодні. Якщо нам щось потрібно, вони нам все доставлять. Я їм сердечно подякував, казав, що ми тут маємо все, нас американці дуже гарно трактують. Вони нам залишили кілька книжок і часописів, щоб ми мали, що читати, аби нам не нудилося. Відтак радісно з нами попрощалися і відійшли.

Далі я продовжував перепис свого денника. На третій день відвідали нас представники УГВР (Української Головної Визводьної Ради). Від них ми довідалися багато цікавих новин, що діється за кордоном — якраз те, нас найбільш цікавило. Вони цікавилися боротьбою в Краю. Представники УГВР ще не знали, що всіх вояків і сотенних перевезли до Дегендорфу. Вони казали, що завтра їх відвідають. З ними ми просиділи майже до півночі.

В касині ми просиділи два тижні. Я вже денник переписав, нам надокучило без вояків, і я попросив Джона, щоби нас відвезли до Дегендорфу. Джон пообіцяв, що відвезуть нас завтра. На другий день нетерпляче чекаємо, бо ми не звикли бути такими самотніми, хоч здавали собі справу, що в касарнях не буде нам так добре, як тут.

Біля обіду приходить капітан, каже пакувати свої речі, бо під касином чекає авто з двома вояками, які нас відвезуть до Дегендорфу. Нам пакувати не було чого, окрім кількох книжок, які нам принесли наддніпрянці. Виходимо з касина. Капітан на нас чекав. Ми попрощалися з ним, подякували за гостинність і від'їхали до своїх.

По двох тижнях нашої відсутності до табору прибуло більше вояків, ніж відлучилося від сотні, а також вояки із сотні Бурлаки і цивільної сітки. Кожна група по кілька вояків прибувала до Дегендорфу, оповідала свої пригоди, що можна було їх подивляти за їхню хоробрість. Не знаючи терену, без карти йшли вони навпростець на захід, по дорозі харчувалися тільки овочами.

В таборі ніхто нас не наглядав. Як звичайно, на брамі стояв стійковий, а по другій стороні подвір'я стаціонувала американська частина. Комендантом тієї частини був капітан, який умів плинно говорити польською мовою.

Майже кожного дня до табору приходили нові групи. В канцелярії їх перевіряли. Кликали когось із старшин на перевірку, для того, як опісля ми довідалися, щоб часом більшовики не підсунули свого агента. По часі, як в таборі було біля ста п'ятдесяти вояків, капітан дав мені машинку до друку, щоб я виготовив для нього список вояків, які є в таборі. До його канцелярії заходив я часто.

Майже щодня діставали ми від капітана нові накази. В нашому таборі була військова дисципліна, а також цілоденні заняття. Рано була година вставання, відтак збірка на коридорі і відмарш на площу вправ, рання руханка була одну годину, а по руханці миття, стелення ліжок і молитва.

По молитві двійками ішли ми до їдальні на снідання. По сніданні були заняття, та виклади на різні теми, які проводили старшини, відтак обід і знову якісь заняття, і в кінці вечеря. На площі вправ робили ми військові тренування, так що кожний ще почував себе вояком УПА, хоч був без зброї.

По кількох тижнях нашого побуту в таборі капітан кличе до канцелярії к-ра Громенка і каже, що заборонено йти двійками до їдальні, а також заборонено на площі робити військові вправи. Сотенний запитав чому, але капітан сказав, що цього він не знає. Може і знав, але йому не було вільно сказати. Ми здогадувалися, що хтось, мабуть, протестував проти нашого вишколу. Окрім заборони вишколу на площі, ми мали ті самі заняття у касарнях. По часі прийшов до табору к-р Байда. Ми нараховували вже понад 250 чоловік.

Щодня нас відвідували гості з нашої еміграції. Щонеділі приходили жінки і мужчини зі священиком, який відправляв Службу Божу (правив отець Іванець).

Дня 13 жовтня загостила до нас делегація від Центрального Представництва Української Еміграції (ЦПУЕ): Пан Василь Мудрий, д-р Макарушка і полковник Калина-Лопатинський і двоє американців зі СІА. Полковник Калина передав нам привіт від Закордонного Представництва Української Головної Визвольної Ради і привіт від провідника Організації Українських Націоналістів Степана Бандери.

В таборі інтернованих ми перебуваємо вже майже два місяці. Нас відвідало багато наших людей з кожного табору, а було їх тут досить. Хоч нам в таборі не було зле, але щодня ставало перед нами питання: що з нами вчинять американці? Якби не політична лінія, то ми могли б одної ночі з табору вийти всі, бо ніхто нас не вартував.

Щоночі вояки виходили з табору до Дегендорфу і нав'язували контакти з нашими людьми, а від них зв'язок переходив до Мюнхену, де був провід ЗП УГВР.

Провід робив всі намагання, щоб нас звільнили, але як і коли це відбудеться, вони не могли довідатися. В таборі була також санітарка, подруга Ема, з Лемківщини.

Одного дня прибуло до табору кілька чоловік з СІА. Вони питали, скільки тисяч нараховувала УПА, звідки ми діставали зброю, харчі і медикаменти, чи мали ми допомогу з якоїсь країни іззовні? Найбільше цікавило їх ставлення українського населення до Визвольної Боротьби, а також як відноситься населення до більшовиків. Один з них говорив пливно українською. На кінець їхніх питань було таке: кому була підпорядкована УПА.

Чим довше ми перебували у таборі, тим більше ми турбувалися про наше звільнення. Наші проводирі казали нам бути терплячими, бо вони домагаються від американців для нас права "азилю", але американці чомусь зволікають. Може тому, що були союзниками більшовиків? Але задля світової опінії не видали нас, хоча більшовики домагалися цього дуже.

Тому, що я був цілий час в контакті з капітаном, пригадую, 17 листопада кличе він мене до канцелярії. Яувійшов. Капітан каже мені сідати. Я чомусь відчув, що прийшов новий наказ від вищого командування, бо капітан мав перед собою, як ніколи, купу паперів, що були розкладені по цілому бюрку. Капітан каже мені:

— Капітане, зробіть мені точний список всіх присутніх вояків. Я одержав наказ, що ви дістаєте право "азилю" і маєте сьогодні залишити табір.

Я тою вісткою був приємно заскочений. Прошу капітана, щоби покликав до канцелярії к-ра Громенка, бо він є командир сотні, щоби спільно обговорити план нашого звільнення. Капітан посилає вояка по сотенного, і за кілька хвилин він приходить. Громенко також був заскочений таким несподіваним викликом до канцелярії. Капітан переказує йому те саме, що і мені. К-р Громенко попросив капітана, чи він би не вислав когось із своїх підлеглих, щоб поїхали з нашими старшинами до Регенсбургу і повідомили провід про наше звільнення.

Капітан присилає двох вояків з джіпом, з ними їдуть до Регенсбургу к-р Лагідний і к-р Залізняк. Між тим, капітан каже мені приготувати список і принести до канцелярії машинку для друку. За кілька годин наші приїжджають, і з ними приїжджає інж. Підгайний, член проводу ОУН. В канцелярії капітан, сотенний Громенко та інж. Підгайний приготовляли план нашого вивозу.

Сотенний каже мені:

— Друже Соколенко, ідіть до хлопців і допильнуйте, щоби скоро пакували свої речі і були готові до від'їзду.

Коли я повернув до вояків і сказав новину, всі дуже зраділи і вмить взялися до пакування речей, хто що мав.

За кілька хвилин під нашим табором з'явилось п'ятнадцять вантажних машин. На кожну машину примістили ми по двадцять вояків. Нас мають завезти до Ляндгуту, де є наші переселенці. Машини рушили в дорогу. Хоч снігу не було, але був зимній студений вітер. Машини їхали дуже швидким темпом, сильний вітер нам досить дошкулював, бо не мали ми зимових мундирів. Хоч нам сказав капітан, що нас відвезуть до Ляндгуту, але ми не довіряли, бо нам казали, що американці дуже загадкові. З нами також їде інж. Підгайний.

Зачинає розвиднюватися. Нас привозять до табору українських біженців. В таборі ніхто так багато гостей не сподівався. Стійковий, що був на вході брами повідомив табір про наш приїзд. В таборі заворушилися, мов бджоли у вулику. Машини нас залишили і відїхали до Дегендорфу. Нас почали скоро розміщувати по родинах.

Ця велика несподіванка радісно наповнила кожну українську родину в таборі, яка хотіла когось з нас гостити в себе. Ніхто не міг повірити, що то дійсність, що ми на волі і між своїми людьми.

Я і к-р Байда були призначені до молодого подружжя, прізвища яких вже не пам'ятаю. Не можу описати радості тієї родини. Вони не знали, де нас посадити, чим нас приймати. Між тим, таборова управа організувала автомашини, щоб розвезти вояків по інших таборах.

Наша місія скінчилася. Ми гідно виконали наказ Головнокомандування. Багато наших друзів полягло на полі слави, дехто попав у руки ворога, деякі померли під тортурами, але з честю, а інші опинилися далеко на засланні.

Всім учасникам Визвольних Змагань, які поклали свої буйні голови у боротьбі з відвічним ворогом, більшовицькою Москвою, хай їм земля буде легкою, а пам'ять про них — вічною!

СЛАВА УКРАЇНІ!

Оглавление

БОРЕЦЬ І МЕЦЕНАТ

ВІД АВТОРА

ВСТУП

ОСТАННІЙ РІК СВІТОВОЇ ВІЙНИ

В РАЙОНІ "ХОЛОДНОГО ЯРУ"

БОЙОВЕ ХРЕЩЕННЯ I ПОДАЛЬШІ БОЇ СОТНІ

В КУРМАНИЦЬКИХ ЛІСАХ

НЕСПОДІВАНІ ГОСТІ ЗІ СХОДУ

ЗНОВУ В ПІДПІЛЛІ

НОВІ ПОХОДИ, НОВІ БОЇ…

ВІДПЛАТНІ АКЦІЇ

СВЯТ-ВЕЧІР

НОВА ФАЗА НАШОЇ БОРОТЬБИ

ІСТОРИЧНА ДОБА

ВОРОГ ЗАСТОСОВУЄ ТЕРОР

НАСИЛЬНЕ ВИВЕЗЕННЯ УКРАЇНЦІВ

НОВІ НАКАЗИ КОМАНДУВАННЯ УПА

ОСІНЬ 1946 РОКУ

ТАКТИКА БОРОТЬБИ ЗМІНЮЄТЬСЯ

ТРИДЕРЖАВНИЙ ПАКТ

ПРОЩАННЯ З РІДНОЮ ЗЕМЛЕЮ

ЗОЛОТИЙ НАШ БЕСКИД!

ПРОЩАЙ, УКРАЇНО! ЗДРАСТВУЙ, СЛОВАЧЧИНО!

ЧЕРЕЗ КАРПАТИ I ТАТРИ

БІЙ З ЧЕХАМИ ТА ІНШІ НЕСПОДІВАНКИ

НА ЧЕСЬКІЙ ЗЕМЛІ

НА АВСТРІЙСЬКІЙ І НІМЕЦЬКІЙ ЗЕМЛІ

ЗУСТРІЧ З АМЕРИКАНЦЯМИ I КІНЕЦЬ ПОНЕВІРЯНЬ