Чотири танкісти і пес – 1 [Януш Пшимановський] (fb2) читать постранично, страница - 3

src="/i/29/157729/pic_1.jpg">
Ще мить обидва мисливці стояли нерухомо, чекаючи, поки думка зафіксує те, що вони побачили очима. Потім Старий сказав:

– Готовий. А все-таки зачепив мене пазуром. Янек тільки тепер помітив роздертий чобіт і пошматовані штани, темні від крові.

Старий сів на землю. Хлопець підійшов до нього, надрізав згори халяву, стягнув її до кісточки, а потім, розриваючи брунатно-зелений пакет, – такий, як у солдатів на фронті, – туго забинтував рану.

Мисливець поклав йому руку на голову. Обличчя у нього зблідло, губи посіріли:

– Дякую, Янеку.

– Що ви, Юхиме Семеновичу… За що? Хлопець рідко говорив так, бо тут, у горах, за добрих сто кілометрів од вершини Кедрової гори мисливця називали просто Старий.

– За життя спасибі.

– То я вам… – Янек урвав, не докінчивши. Надто багато довелося б говорити, щоб висловити все, а вони обидва звикли економити слова так само, як і патрони.

Цуценя, спотикаючись об гілляччя, обережно ступаючи по мокрому і слизькому листі, повільно йшло до тигра. Глибоко втягувало повітря, тремтіло, задні лапи підгинались од страху, але важка голова уперто тягнула його вперед. Інстинкт, що переходив з покоління в покоління разом з молоком матері, підказав йому, що ворог мертвий. Шарик зібрав усі сили, грізно загарчав і, припавши до задньої лапи поваленого велетня, почав шарпати зубками за шерсть.

– Дай-но малого.

Янек піймав цуценя за карк, підняв угору і подав Старому. У двох широких, позначених шрамами долонях Шарик помістився, як джміль у чашечці мальви. Семенович розкрив йому губи, заглянув у рот, а тоді почав чухати пальцем між вухами по мокрій од дощу шерсті.

– Добрий, добрий пес буде з тебе. Ти попередив нас обох.

– Що далі? – спитав хлопець. – Ви зможете йти? Старий підвівся, ступив крок уперед, крок назад і сів знову.

– Важко. І м'ясо треба було б зоставити. Я з Шариком тут постережу, а ти вийди на просіку.

Янек глянув угору, на легкий відблиск сонця у хмарах – чи пізно вже.

– Незабаром має над'їхати.

Потім подав Старому рушницю, яку досі не випускав з рук, узяв свою малокаліберну і широкими кроками рушив назад через галявину.

– Зажди.

Хлопець оглянувся й побачив, як мисливець, лежачи на боці, сягнув до голови тигра й відрізав ножем вуха.

– Ходи-но сюди, – сказав сідаючи. – Візьми і сховай, це твоє.

Янек повернув, нахилився до простягнутої руки і взяв трофей. Потім обома долонями, так, як це роблять китайці, вітаючи дорогого гостя, потис тверду руку мисливця.

Крізь шум дощу вітер здалеку доніс ритмічний стукіт мотора, що важко працював на малих обертах. Янек знав: то трактор з двома причепами, навантаженими кедровими стовбурами, підіймається нагору. Скоро він виповзе на перевал біля П'ятьох Грабів, а тоді почне спускатися вниз. Хлопець перестрибнув через повалений стовбур, що замикав галявину, і побіг легко, рівно, пружно. Глибоко вдихав свіже гірське повітря, втягував запах листя, грибів і моху. На грудях у кишені сорочки він ніс відрізані тигрові вуха, а ще глибше, десь у серці, – радість од влучного пострілу.

Старий тим часом дістав з кишені кисет – потемнілу торбинку з оленячої шкури, одірвав прямокутний клаптик від рівненько складеної газети, старанно скрутив цигарку. Потім злегенька торкнув пов'язку і зручніше примостив ногу, поклавши ступню на приклад. Цуценя, настовбурчивши вуха, бігало коло нього великими колами – несло службу, мов справжній дорослий собака. Старий заховав кисет у кишеню, дістав кресало, трут у гвинтівочній гільзі, викресав іскру, роздмухав її й закурив.

Розділ II КРИК ДИКИХ ГУСЕЙ

Вони згаяли чимало чаеу, бо в Старого розпухла нога, й він не міг на неї ступати, отож довелося удвох з трактористом вести його під руки.

Потім Янек зробив ще один рейс від просіки на галявину, щоб зняти шкуру з тигра й забрати м'ясо дикого кабана. На це пішло, мабуть, зо дві години, їхати мусили повільно, обережно, бо важкі причепи ковзали по мокрій траві й грузькій дорозі. Над заднім колесом приладнали жердину, підвісили її на ланцюгах, і, коли дорога ставала крутіша, Янек, ідучи, всім тілом натискував на тонший кінець жердини, – гальмував.

Поки із схилу Кедрової гори дісталися на ґрунтову роз'їжджену дорогу, вже й смеркло. Вони залишили причепи з деревом на узбіччі тракту і вже тільки самим трактором – невеликим, смішним СТЗ, широкі задні колеса якого були всіяні зуб'ями, – повернули вбік на вузьку доріжку, що вела на берег річки, до хати Старого.

Коли наближались до місця, на заході згас останній багрянець на хмарах, і стало зовсім темно. Тракторист засвітив фари. Прямі пасма світла вирвали з темряви стовбури дерев і низькі, навислі, мов стріха, гілляки. Збоку рудуватим світлом поблискувала розпечена вихлопна труба, з димаря вилітали червоні світлячки іскор, стрибали вгору і на всі боки.

Потім минули два низенькі стовпчики, жердини огорожі й під'їхали під ґанок. Тракторист зупинив тягач, збавив газ, перевів мотор на малі оберти. Тільки тоді вони обидва – механік