Переписанная Википедия в области оружия, изредка перемежающаяся рассказами о том, как ГГ в одиночку, а потом вдвоем :) громил немецкие дивизии, попутно дирижируя случайно оказавшимися в кустах симфоническими оркестрами.
Автор несёт полную чушь. От его рассуждений уши вянут, логики ноль. Ленин был отличным экономистом и умел признавать свои ошибки. Его экономическим творчеством стал НЭП. Китайцы привязали НЭП к новым условиям - уничтожения свободного рынка на основе золота и серебра и существование спекулятивного на основе фантиков МВФ. И поимели все технологии мира в придачу к ввозу промышленности. Сталин частично разрушил Ленинский НЭП, добил его
подробнее ...
Хрущёв. Всё стало дефицитом и система рухнула. Шумейко с Геращенко разваравали все средства ЦБ и Сбербанка по торговому договору с МИД Польши. Нотой правительства Польши о нанесение ущерба в 18 млрд. долларов были шантожированы и завербованы ЦРУ Горбачёв с Ельциным. С 1992 года Чубайс ввёл в правительство ЦРУ. Ельцин отказался от программы "500 дней", и ввел через Гайдара колониальную программу МВФ, по которой и живём. Всё просто, а автор несёт чушь, аж уши вянут. Мне надоели стоны автора о его 49 годах, тем более без почвенные. Мне 63 года но я не чувствую себя стариком, пока не взгляну в зеркало. У человека есть душа и подсознание тела. Душа при выходе из тела теряет все хотелки и привычки подсознание тела. И душе в принципе наплевать почти на всё, кроме любви и отношений к другим людям. Только это может повлиять на поступки души. У ГГ молодое тело с гармонами и оно требует своего. Если вы не прислушиваетесь к подсознанию своего тела, то оно начинает мстить, тряской рук, адреналином, вплоть да расслабления мочевого пузыря и заднего прохода. В принципе нельзя чувствовать себя старше тела. В общем у автора логики в написанном нет, одни дурные эмоции расстройства психики. Дельного сказать не может,а выговорится хочется.
Читать не интересно. Стиль написания - тягомотина и небывальщина. Как вы представляете 16 летнего пацана за 180, худого, болезненного, с больным сердцем, недоедающего, работающего по 12 часов в цеху по сборке танков, при этом имеющий силы вставать пораньше и заниматься спортом и тренировкой. Тут и здоровый человек сдохнет. Как всегда автор пишет о чём не имеет представление. Я лично общался с рабочим на заводе Свердлова, производившего
подробнее ...
авиадвигатели во время войны. Так вот будучи не совершеннолетним после училища опоздал на 15 минут в первый день выхода на работу, получил 1 год Гулага. А тут ГГ с другом опаздывают и даже не приходят на работу на танкостроительный завод? Там не с кем не нянчились, особисты с НКВД на фронт не хотели даже в заградотряды и зверствовали по любому поводу и без. У него танки собирают на конвейере. Да такого и сейчас никто не додумался. Вы представляете вес танка и сколько корпусов должен тащить такой конвейер? Где вы видели в СССР краны, позволяющие сбрасывать груз с крюка по кнопке? Я был на многих заводах с кранбалками и не разу не видал такой конструкции. Сколько тон поднимает кран и какой величины и мощности должно быть реле, что бы сместить задвижку под такой нагрузкой? Более того инструкции техника безопасности по работе в цехах не предусматривают такой возможности в принципе. Да и сами подумайте, электро выбрасыватель на крюке, значит нужны провода с барабаном. А кабеля не любят перегибов и даже гибкие. Кто возьмётся в своём уме даже проектировать такое устройство на кранбалке в цеху. Перестрелка ГГ с 5 ворами вообще дебильная. Имея вальтер, стрельбу в упор, ГГ стреляет так медленно, что пьяные в хлам воры успевают гораздо больше, чем ГГ жмет пальцем на курок. Дважды выстрелить из обреза, опрокинуть стол, метнуть нож. И ГГ якобы был воином и остаётся отличным стрелком. Воры с обрезами в городе - это вообще анекдот и вышка при любых ситуациях в те годы. А человеченка в кастрюле при наличии кучи денег? У автора очень странное воображение. Я вообще то не представляю как можно в открытую держать воющую женщину в сарае зимой в населённом пункте? Зачем сжигать дом людоедов, если есть свидетель? Ну убил людоедов - хорошо. Сжёг дом с уликами - другая статья. Глупость во всём полная. "Сунул спичку в бак". Я люблю фантастику и фентази, но не дурацкую писанину. Стиль написания далёк от художественного, всё герои выражаются в одном стиле, больше похожий на официальный язык прожжённого офисного бюрократа. Одни и те же словарные обороты. Так пишут боты.
Написано хорошо. Но сама тема не моя. Становление мафиози! Не люблю ворьё. Вор на воре сидит и вором погоняет и о ворах книжки сочиняет! Любой вор всегда себя считает жертвой обстоятельств, мол не сам, а жизнь такая! А жизнь кругом такая, потому, что сам ты такой! С арифметикой у автора тоже всё печально, как и у ГГ. Простая задачка. Есть игроки, сдающие определённую сумму для участия в игре и получающие определённое количество фишек. Если в
подробнее ...
полуфинале на кону стояло 5000, то финалист выиграл 20 000, а в банке воры взяли чуть больше 7 тысяч. А где деньги? При этом игрок заявил, что его денег, которые надо вернуть 4000, а не на порядок меньше. Сравните с сумой полуфинала. Да уж если ГГ присутствовал на игре, то не мог знать сумму фишек для участия. ГГ полный лох.Тем более его как лоха разводят за чужие грехи, типо играл один, а отвечают свидетели. Тащить на ограбление женщину с открытым лицом? Сравним с дебилизмом террористов крокуса, которым спланировали идеально время нападения,но их заставили приехать на своей машине, стрелять с открытыми лицами, записывать на видео своих преступлений для следователя, уезжать на засвеченной машине по дальнему маршруту до границы, обеспечивая полную базу доказательств своих преступлений и все условия для поимки. Даже группу Игил организовали, взявшую на себя данное преступление. Я понимаю, что у нас народ поглупел, но не на столько же!? Если кто-то считает, что интернет не отслеживает трафик прохождения сообщения, то пусть ознакомится с протоколами данной связи. Если кто-то передаёт через чужой прокси сервер, то сравнить исходящящйю с чужого адреса с входящим на чужой адрес с вашего реального адреса технически не сложно для специалистов. Все официальные анонимные серверы и сайты "террористов" давно под контролем спецслужб, а скорей всего ими и организованы, как оффшорные зоны для лохов, поревевших в банковские тайны. А то что аффшорные зоны как правило своёй твёрдой валюты в золоте не имеют и мировой банковской сети связи - тоже. Украл, вывел рубли в доллары в оффшорную зону и ты на крючке у хозяев фантиков МВФ. Хочешь ими попользоваться - служи хозяевам МВФ. И так любой воришка или взяточник превращаеится агента МВФ. Как сейчас любят клеить ярлыки -иноогенты, а такими являются все банки в России и все, кто переводит рубли в иную валюту (вывоз капиталов и превращение фантиков МВФ в реальные деньги). Дебилизм в нашей стране зашкаливает! Например - Биткоины, являются деньгами, пока лохи готовы отдавать за них реальные деньги! Все равно, что я завтра начну в интернете толкать свои фантики, но кто мне даст без "крыши". Книги о том как отжимать деньги мне интересны с начала 90х лишь как опыт не быть жертвой. Потому я сравнительно легко отличаю схему реально рабочего развода мошенников, от выдуманного авторами. Мне конечно попадались дебилы по разводам в жизни, но они как правило сами становились жертвами своих разводов. Мошенничество = это актерское искусство на 99%, большая часть которого относится к пониманию психологии жертвы и контроля поведения. Нет универсальных способов разводов, действующих на всех. Меня как то пытались развести на деньги за вход с товаром на Казанский вокзал, а вместо этого я их с ходу огорошил, всучил им в руки груз и они добровольно бежали и грузили в пассажирский поезд за спасибо. При отходе поезда, они разве что не ржали в голос над собой с ответом на вопрос, а что это было. Всего то надо было срисовать их психопрофиль,выругаться матом, всучить им в руки сумки и крикнуть бежать за мной, не пытаясь их слушать и не давать им думать, подбадривая командами быстрей, опоздаем. А я действительно опаздывал и садился в двигающийся вагон с двумя системными блоками с мониторами. Браткам спасибо за помощь. И таких приключений у меня в Москве были почти раз в неделю до 1995 года. И не разу я никому ничего не платил и взяток не давал. Имея мозги и 2 годичный опыт нештаного КРСника, на улице всегда можно найти выход из любой ситуации. КРС - это проверка билетов и посажирского автотранспорта. Через год по реакции пассажира на вас, вы чувствуете не только безбилетника, но и примерно сколько денег у того в карманах. Вы представьте какой опыт приобретает продавец, мент или вор? При этом получив такой опыт, вы можете своей мимикой стать не видимым для опыта подобных лиц. Контролёры вас не замечают, кассиры по 3 раза пытаются вам сдать сдачу. Менты к вам не подходят, а воры не видят в вас жертву и т.д. Важен опыт работы с людьми и вы всегда увидите в толпе прохожих тех, кто ищет себе жертву. Как правило хищники друг друга не едят, если не требуется делить добычу. Строите рожу по ситуации и вас не трогают или не видят, а бывает и прогибаются под вас - опыт КРС по отъёму денег у не желающих платить разной категории людей - хороший опыт, если сумеешь вовремя бросить это адреналиновое занятие, так как развитие этой работы приводит часто к мошенничеству. Опыт хищника в меру полезен. Без меры - вас просто уничтожают конкуренты. Может по этому многие рассуждения и примеры авторов мне представляются глупостью и по жизни не работают даже на беглый взгляд на ситуацию, а это очень портит впечатление о книге. Вроде получил созвучие души читателя с ГГ, а тут ляп автора опускающий ГГ на два уровня ниже плинтуса вашего восприятия ГГ и пипец всем впечатлениям и все шишки автору.
Месяца 3-4 назад прочел (а вернее прослушал в аудиоверсии) данную книгу - а руки (прокомментировать ее) все никак не доходили)) Ну а вот на выходных, появилось время - за сим, я наконец-таки сподобился это сделать))
С одной стороны - казалось бы вполне «знакомая и местами изьезженная» тема (чуть не сказал - пластинка)) С другой же, именно нюансы порой позволяют отличить очередной «шаблон», от действительно интересной вещи...
В начале
подробнее ...
(терпеливого читателя) ждет некая интрига в стиле фильма «Обратная сторона Луны» (битый жизнью опер и кровавый маньяк, случайная раборка и раз!!! и ты уже в прошлом)). Далее... ОЧЕНЬ ДОЛГАЯ (и местами яб таки сказал немного нудная) инфильтрация героя (который с большим для себя удивлением узнает, что стать рядовым бойцом милиции ему просто не светит — при том что «опыта у него как у дурака махорки»))
Далее начинается (ох как) не простая инфильтрация и поиски выхода «на нужное решение». Параллельно с этим — появляется некий «криминальный Дон» местного разлива (с которым у ГГ разумеется сразу начинаются «терки»))
Вообще-то сразу хочу предупредить — если Вы ищете чего-то «светлого» в стиле «Квинт Лециний» (Королюка) или «Спортсменки, комсомолки» (Арсеньева), то «это Вам не здесь»)) Нет... определенная атмосфера того времени разумеется «имеет место быть», однако (матерая) личность ГГ мгновенно перевешивает все эти «розовые нюни в стиле — снова в школу, УРА товариСчи!!!)) ГГ же «сходу» начинает путь вверх (что впрочем все же не влечет молниеносного взлета как в Поселягинском «Дитё»)), да и описание криминального мира (того времени) преподнесено явно на уровне.
С другой же стороны, именно «данная отмороженность» позволит понравиться именно «настоящим знатокам» милицейской тематики — ее то автор раскрыл почти на отлично)) Правда меня (как и героя данной книги) немного удивила сложность выбора данной профессии (в то время) и все требуемые (к этому) «ингридиенты» (прям конкурс не на должность рядового ПэПса или опера, а вдумчивый отбор на космонавта покорителя Луны)) Впрочем — автору вероятно виднее...
В остальном — каждая новая часть напоминает «дело №» - в котором ГГ (в очередной раз) проявляет себя (приобретая авторитет и статус) решая ту или иную «задачу на повестке дня»
P.S Да и если есть выбор между аудиоверсией и книгой, советую именно аудиоверсию)) Книгу то я прочел дня за 2, а аудиоверсию слушал недели две)) А так и восприятие лучше и плотность изложения... А то прочитал так часть третью (в отсутсвии аудиоверсии на тот момент), а теперь хочу прослушать заново (уже по ней)) Но это все же - субьективно)) Как говорится — кому как))
Страшна це річ — любов. Коли вже находить на тебе — забувай про закони логіки. Любов — це ніби море, а ти — човник у тому морі, коли буря. З хвилі на хвилю, з хвилі на хвилю. А може, це тільки у мене така особливість душі й тіла, що я кохаю — мовби останню хвилину живу? Ще ніким гаразд не досліджено. Я — кібернетик за фахом, кандидат наук, мене шанують в інституті, у громадській роботі беру активну участь. Але мушу зізнатися, що навіть для нас, кібернетиків, любовний процес — ніч темна. Це я вам щиро, ми ж не на вечорі запитань і відповідей. Любов жодним законам не підлягає. Буря по всій системі, коротке замикання. Якби в наші тіла були вмонтовані запобіжники, відключили б систему — і все. Але запобіжників творцем не передбачено (безсумнівна вада конструкції, до речі!), і так тебе всього перемолотить, поки минеться отой ненормальний стан організму, що ми його звемо коханням. Дивуюся, чому не займається цим медицина, я навіть лікарняні видавав би. Грип у найтяжчій формі — ось що таке любов. Тут, безперечно, існує вірус, хоч його й досі не виявлено. Бо що ж тоді — курортні епідемії?
Років дев'ять виповнилося мені, коли вперше захворів на цю хворобу. Закохався я у сестрину подругу, через вулицю од нас жила. Так закохався, що хвостиком за нею метлявся: вона по щавель у яр — і я по щавель, вона до клубу — і я слідком. Кіно привезуть, а звідки в мене гроші? Так я попід мостинами, норою, що старші хлопці прорили, а таки поруч сиджу. У неділю серед дня спати ляже — я під вікном, неначе на варті, стою. Дорослі жартують: «Женитись хочеш?» — «Хочу». — «А кого братимеш?» її ім'я називаю. Усі сміються, і вона сміється. «Чекатиму, — обіцяє, — поки підростеш...» А вона вже на виданні була.
Аж ось приїздить з міста механік (казани парові на свинофермі складати) і за два тижні обкручує її — уже й до весілля готуються. Пироги печуть, курей ріжуть, самогон у кущах за городами женуть. А я в бузку за хатою нагана розбираю, мастилом вмащую. Як ітимуть до сільради розписуватися, планую собі, я з-за тину і вистрелю в нього, нахабу, зайду. Аж зубами скрегочу — такі в мені ревнощі. Потім у неї вистрелю, а останній патрон — для себе (патронів лише три). Наган я на горищі в солом'яній потерті знайшов: ще з громадянської війни зброя, із барабаном. Змастив як слід, склав, цілитися тренуюсь. У банку консервну на кущі цілюся, а механікове ненависне обличчя бачу: бах, бах, бах! Оте бабахкання язиком і видало мене. Мати підкралася, однією рукою — за наган, другою — за чуприну. Стусанів надавала, скільки хотіла, а наган — на колоду та обухом сокири хрясь! На млинець розтовкла, як ще ті патрони не вибухнули? Мабуть, порох давно висипався.
Отак моє перше кохання закінчилося. А вистрелив би — такий залюблений був.
Усього не розкажеш, що замолоду переживалося. Та й дружині воно не потрібне, мало що там у мене до знайомства з нею було. Бо я такий: одружився — зав'язав. Ніяких фліртів собі не дозволяю. Суворий контроль над емоціями. На роботі з жінками — стосунки рівні, ділові. Зосередився на роботі науковій і родинних обов'язках, вечорами — преферанс і фотографія. Фотографувати я люблю, у ванні обладнав фотолабораторію. Дружина збирає кришталь, дочка — марки, а я книги — фантастику й детективи. Живемо.
І раптом — путівка. У Болгарію, на Золоті Піски. Мав їхати шеф, але загострилася виразка, ліг у лікарню. За тиждень треба було всі документи зібрати. А я шарпанини не люблю. Не хочу, кажу, навіть Золотих Пісків, якщо треба бігати, висолопивши язика, по канцеляріях. Ніби душа передчувала, що на муку сердечну їде. А дружина у плечі виштовхує: і не думай, їдь, по дублянці купиш нам з дочкою, знайома до родичів у Болгарію їздила, то аж три кожушки привезла, та й для анкети добре — побував у соціалістичній країні. Мусив папірці збирати й оформлятися.
Закохався я ще в Києві. Під час інструктажу. «Керуватиме групою Таїса Юріївна Неледва», — відрекомендував її той, хто наставляв нас, як поводитися на міжнародному курорті. І з-за столу в президії підвелася молода жінка в строгому темному костюмі, а на плечах у неї білим крилом — шаль. Ніби з першого снігу зіткана. Може, з цієї шалі все й почалося. Правда, ще очі її мене дуже вразили — темні-темні (пізніше, уже в Болгарії, довідався, що в її крові є трохи циганської, дівчиною навіть об'їжджала молодих коней). У літаку ми сиділи в одному ряду, через прохід, і в мене аж шия заболіла, бо очей з Таїси Юріївни не зводив. Тут я вже її роздивився. Високе чоло, спокійні, владні очі, а підборіддя гостре. Наші інститутські фізіономісти, безумовно, засвідчили б неабияку силу волі...
Ішла від літака по аеродромному полю — ніби снилася, і прокидатися не хотілось. І як воно так швидко в мені спалахнуло? І не тліло, а одразу — вогнем. Вона йде по аеродрому, а я мрію, щоб людей навколо не було: упав би на коліна і сліди її цілував. Тільки й стримує те, що ми не вдома. Якби у себе, в Борисполі, — і колінкував би, і сліди цілував, хай у міліцію забирають, хай на п'ятнадцять діб садовлять, за такі почуття і постраждати можна! От так її всю любив.
Валіза Таїси Юріївни — моїх три треба, така важка, а для мене — наче пір'їнка. Вона й не торкнулася до тієї валізи за всю поїздку, я носив. Але всього словами не розкажеш, тут відчувати треба.
Перші дні ми по Болгарії їздили, потім на курорті осіли. Принесу її валізу в номер — розігнутись не можу, рука ніби паралізована.
— Дякую вам, — скаже стримано, а мені — наче по голові погладила.
Одного разу ми з нею разом у ліфті піднімалися. Це вже на Золотих Пісках. Сучасний ліфт — вузький пенал, нас лише двоє, по кутках принишкли. А підніматися довго — дванадцять поверхів. Кімнати наші поруч були: вона сама жила, в «люксі», а я — удвох з товаришем. Скажу, думаю, отут, у ліфті, все, що на душі, бо коли ще ми отак залишимося без свідків. Адже навколо неї весь час люди рояться — керівник групи. А напроситися в гості — мужності бракує. Тільки я так подумав, а Таїса Юріївна усе в очах моїх прочитала і випередила мене. Бо, тепер уже думаю, не могла допустити, щоб у групі всілякі флірти почалися, все ж таки закордон, а не власна земля, і оточення на курорті в основному із капкраїн. «Це у вашій кімнаті учора після дванадцяти співали?» — строго питає. «Так ми ж упівголоса, хлопці зібралися, хоч і Золоті Піски, а додому вже хочеться», — виправдовуюсь. «Розпорядок є розпорядок, і виконувати його ми зобов'язані, з нас тут приклад беруть. Мало що нам хотілося б, але дозволити собі не можемо».
Тут ліфт зупинився, вона вийшла, а я стою, ніби ноги до підлоги приклеїлися. Двері зачинилися, і ліфт униз поплив. Хочу натиснути на кнопку, щоб зупинити, й не можу — руки тремтять. Це ж вона натякала, шепочу, що теж до мене не байдужа, але не може собі дозволити, бо — відповідальність за групу. Дивлюсь у дзеркало, а на обличчі — усміх до вух, як у блаженного. Відтоді як побачу її саму — зведу сяючі очі й миттю опускаю: хай ніхто не підгляне, не дізнається про нашу таємницю. А Таїса Юріївна вмить строгішає з обличчя, як мене стріне. Талановито грає, втішаю себе, ніхто нічого не запідозрить, і моральний клімат у групі буде на потрібній висоті.
Щасливі то дні були для мене. Бо я вірив, що не байдужий їй, хотів вірити. Сонце, море, пісок (справді золотий) і — кохання. Хай невидиме для чужого ока, затамоване в душі, але від того — ще жагучіше. А потім — ніби відплата за щастя — почалися муки мої. Як я страждав од ревнощів! Тепер самому дивно, як я міг отак страждати через якусь там жінку, хай вона хоч міністр буде, а не директор звичайної трикотажної фабрики...
Поїхали ми автобусом на екскурсію у Варну. Вертали пізно увечері. Я фотографував і не встиг сісти поблизу Таїси Юріївни. Примостився біля неї один гуцулик, з Ужгорода. Дорога, вогні, різна там лірика, ось він, той гуцулик, і почав співати. А вона підспівує йому, багато пісень знала. Од матері, каже, навчилася. Гарно співали, хапало за душу, що там казати. Ну, якось я той концерт пережив, хоч і муляло душу, а вранці дивлюся — уже гуцулик біля Таїси Юріївни треться. І на пляжі свого килимка поруч розстелив (я собі ніколи такого не дозволяв), і все про пісні та про гори...
Надвечір чоловіки з групи вирішили на пляж для нудистів піти — ну, де голі купаються. І гуцул з нами. Побрели через піски. Коли бачу — відстає: «Вернуся, хлопці, бо, мабуть, ногу підвернув, болить дуже». А я що — не побіжу ж за ним назирці. Та й хочеться нудистів побачити, щоб було про що в інституті розповідати. Що в Болгарії бачив, запитають. Нудистів, відповім, бачив. А що це таке — нудисти? Ну, тут я й подивую колег... Добрели ми до нудистського пляжу, сіли на пісок, аж вибігають із-за бархана чоловіки й жінки — голі, у чім мати народила. Дивлюсь, а мені не дивиться, бо одна лише думка в голові: чого це гуцул повернув назад? Ходімо, хлопці, кажу, додому, в готель, що ми, голих не бачили, хай без нас розкладаються і загнивають, кляті капіталісти. Ні, одвічають, прийшли — то треба поспостерігати, одне діло теоретично знати, а зовсім інше — в натурі. Ледве на вечерю встигли.
По вечері зібралися у нас в кімнаті, по склянці кисленького випили, хлопці й почали під'юджувати мене: мовляв, твоя Таїса Юріївна із гуцулом у своєму номері зачинилася... А хоч я і ховався із своїми почуттями, усі в групі знали, що закоханий. Я не витримав, постукав у двері — не одчиняють, а ніби хтось там стиха розмовляє і сміється. Ревнивому вухові що хоч вчується. Це вони, думаю, з мене сміються. І мовби навпіл мене той сміх розколює. Хлопці пожартували та й пішли прогулятися перед сном, а я відмовився: голова, кажу, болить, мабуть, перегрівся на сонці. Це ти, сміються, біля нудистів перегрівся. Та й пішли собі. Я миттю на балкон, перегнувся через поруччя, зазираю — а двері її балкона прочинені. Світла, правда, нема. Чого б це вони, думаю, світло світили, якщо удвох. І весь у вогні, хоч ніч і вітер прохолодний з моря...
І подерся я — з балкона на балкон. Досі не вірю — невже це я? Униз, пам'ятаю, глянув: ніч південна, темна, лише під'їзд готелю освітлений і три машини біля під'їзду, малесенькі такі, ніби іграшкові, як ті, що в доччиній кімнаті на піаніно стоять. Зірвався б — капець, хіба що по документах і впізнали б, у цинковій труні додому ту-ту... А Таїсі Юріївні яка неприємність, «енпе» у групі! Та ще ж кисленького ковтнув, експертиза показала б, що п'яний з балкона зірвався, ніхто б не сказав, що закоханий. Часто тепер згадую і засуджую власну дурість. Але жінкам подобається, коли розповідаю. Не дружині, звичайно, та неправильно зрозуміє...
Це тепер я такий мудрий. А тоді ні про що не думав. Одне в голові: зазирнути до її кімнати і пересвідчитися. Хай навіть вони там удвох, все ж мені легше буде, бо вже якась ясність. Не пам'ятаю гаразд, як я перебрався з балкона на балкон. Там не менше метра буде, а ліплення сучасне, таке крихке, візьмешся рукою — осипається і довго униз летить, аж поки об асфальт — бамць!.. Ніби в колодязь. Двері прочинив ширше, зайшов навшпиньках до її кімнати. Очі звикли до темряви, бачу — постіль застелена, на кріслі шаль Таїси Юріївни біліє, квіти на столі, вода з крана у ванні тоненько дзюрчить, а мені здалося, що за дверима сміється хтось...
І тут мені вся моя дурість відкрилася. Опустився я в крісло, бо ноги не тримали, а сам думаю: ну і що тепер? Замки у номерах внутрішні, без ключа зсередини не відкриєш. Чекати, поки повернеться Таїса Юріївна? Вибачте, мовляв, тут я випадково, через балкон потрапив до вашої кімнати, до побачення, спокійної ночі, вибачте, що потурбував... Та вона, як усе збагне, таку характеристику мені напише, що й в інститут не з'являйся! А я тоді щодо докторської саме промацував, стежку мостив. Та краще вже померти, ніж таке! Вийшов на балкон, намагаюся дивитися не вниз, а на зорі. А зорі ті ніби зовсім поруч. І згадалося мені, як спокійно, затишно жилося вдома, коли я ще й чути не чув ні про яку Таїсу Юріївну. А ще ж хвилину тому думав, що життя без неї нема й не буде. Заплющив очі, щоб машинок унизу, біля під'їзду, не бачити, бо голова запаморочиться, упаду. Поліз навпомацки.
Як ступив на свій балкон — ніби вдруге народився. Фух! Ну, тепер довго житиму... Лише ноги довго ще не могли одійти — ніби крижані зробилися і не згинаються. Притулився я до стіни — і не знати скільки так простояв, поки й товариш, з яким мешкав, не прийшов. «Зорями милуєшся?» — запитує. «Ага, — кажу, а голос ще ніби не мій, ніби чужий, — завтра сонячно буде». — «А наші в кіно ходили, колективний похід на чолі з Таїсою Юріївною. Ми їх зустріли, ще трохи пройшлися та разом і повернулися в готель». Аж і справді, засвітилося в кімнаті сусідній. І так він далеко здався, той балкон освітлений, що мене аж занудило від запізнілого страху: та невже я там побував?!
— Давай спати, — кажу товаришеві, а сам ледве доплентався до ліжка.
Відтоді я вже перестав упадати за Таїсою Юріївною. Серце ще, правда, йойкало, і в літаку намагався поруч сісти, і телефон службовий узяв у неї: подзвоню, сказав, як віддрукую фотографії, — але морально себе переборов. Перший вечір, правда, як додому повернувся, дуже скучав за Таїсою Юріївною. Подумаю, що нема її за стіною і хтозна коли вже її побачу, — тоскно стає. Роздав подарунки, дружина й дочка приміряють, від дзеркала одна одну відштовхують, а я у ванні зачинився — проявляти плівки і фотографії друкувати. І так мені солодко дивитися, як вона, мов жива, на фотопапері у проявнику з'являється. Надрукував, може, з сотню, бо я тільки те й робив у Болгарії, що Таїсу Юріївну фотографував. Навіть на пляжі в купальнику знімати дозволяла. Дружина як глянула вранці, одразу все зрозуміла.
— Закохався?! Хто вона?
— Яке це має значення? Директор трикотажної фабрики.
— Дурненький. Те має значення, що мені обридло за трикотаж спекулянтам переплачувати. Одглянцюй, сама понесу фотографії.
Кілька днів я опирався дружині, а потім подзвонив-таки Таїсі Юріївні. Секретарка запитує, хто дзвонить, як доповісти, а в мене язик однімається і губи холонуть — слова сказати не можу. Нарешті оговтався, пояснюю плутано: з наукового інституту дзвонять, у справі недавньої поїздки до Болгарії. Вона мій голос одразу впізнала. Поговорили про здоров'я, як хто почувається після відпустки, згадали Золоті Піски добрим словом, тоді вона засміялася й запитує: — Ну як, ви вже вилікувалися від сердечної хвороби?
— Вилікувався... — кажу і сам засміявся, бадьоро так, життєрадісно. — Я фотографії надрукував, але їду завтра у довготривале відрядження, то дружина вам занесе, коли скажете.
— Дякую. Хай тільки дружина одразу разом з дочкою приїздить і в ощадну касу перед тим зайде... — попрощалася і трубку поклала.
Здогадалася.
Наступного дня дружина з дочкою майнули на трикотажну фабрику. Повернулися з двома трикотажними костюмами, а мені светр купили — білий, аж сяє, із чистої вовни. І на дотик ніжний-ніжний, наче шаль Таїси Юріївни.
Той светр досі ношу — на великі свята одягаю...
1981
Primary menu
2023 - Библиотека "КЛиб" - тут можно читать книги онлайн а также скачать их бесплатно и без регистрации
Последние комментарии
1 час 37 минут назад
3 часов 54 минут назад
18 часов 35 минут назад
18 часов 36 минут назад
23 часов 55 минут назад
1 день 3 часов назад