Невидимець [Герберт Джордж Веллс] (fb2) читать постранично, страница - 51

критичним поглядом стежив з вікна свого кабінету. Як на людину, що давно не вправлялася, він біг добре, і, хоч обличчя його було біле та мокре, розважав він усе цілком спокійно. Біг він широкими стрибками, і там, де дорога була нерівна, де лежали купи брукового каміння або блищало розбите скло, не звертав убік, даючи на волю босим ногам переслідувача вибирати іншу путь.

Вперше в житті Кемп виявив, що шлях той — неописанно довгий та безлюдний, а до передмістя, яке лежало під горбом, — страх як далеко. Здавалось, ніколи не посувався він так повільно і з такими муками, як тепер. Усі дачі, що спали під надвечернім сонцем, були позачинювані й позамикані. Зроблено це з його власного наказу — але могли ж бо вони передбачити такі випадки, як цей! Ось перед очима його почало зводитись місто, затуляючи море позаду; рухались люди. Он унизу під’їхала конка. Якраз за нею — поліційна управа. Чи не чує він чиїхось кроків за своєю спиною? Ні, це просто війнув вітер.

Люди внизу дивились на нього; двоє чи троє порвалися бігти. Кемпові вже забивало дух. Конка була тепер зовсім близько; у “Веселих крикетистах” галасливо зачиняли двері. За конкою були стовпи й купи піску — там провадили дренажні роботи. Спершу Кемп хотів скочити у вагон конки й зачинитися там, а потім вирішив бігти до поліції. За хвилину він проминув “Веселих крикетистів”, добіг до кінця вулиці і опинився серед людей. Кучер конки з своїм помічником, вражені таким шаленим бігом, стояли поруч з розпряженими кіньми. Далі, з-за куп піску, визирали здивовані обличчя грабарів.

Кемп трохи стишив ходу, але, почувши кроки свого переслідувачі, пршдотив. знову. “Невидимець!” — крикнув він грабарям, невилазним жестом показуючи на щось, з, натхнений щасливою думкою, перестрибнув траншею. Тепер між ним і Невидимцем був чималий гурт людей. Зрікшися плану ховатись у поліції, Кемд звернув у маленьку бічну вуличку, промчав повз візок зеленяра, на мить завагався біля крамниці з солодощами й побіг бульваром, що виходив на головну Гіл-стріт. Двоє чи троє дітлахів, що гралися на вулиці, зарепетували й кинулись урозтіч при його появі; збуджені матері, відчиняючи двері та вікна, щось із серцем кричали до нього. Він вибіг на Гіл-стріт, ярдів за триста від кінцевої зупинки конки, і побачив, що народ біжить і кричить.

Кемп глянув вулицею в напрямі пагорба. Яких ярдів двадцять ззаду він уздрів здорбвенного грабаря, що біг, лаючись та вимахуючи своїм заступом, а за ним, стиснувши кулаки, мчав кондуктор. Далі з криком бігли інші і ніби лупцювали щось. Униз до міста бігли ще чоловіки та жінки, і Кемп ясно бачив, як з одної крамниці вискочив чоловік з дрючком у руках.

— Оточуйте! Оточуйте! — кричав хтось.

Кемп миттю збагнув, що становище змінилося. Він спинився і, задихаючись, озирнувся навколо…

— Він десь близько! — гукнув Кемп. — Станьте вряд, перетніть йому…

Тут його сильно вдарено по вуху; він поточився й спробував повернутись обличчям до свого невидимого супротивника. Насилу встоявши на ногах, Кемп ударив у повітря, не влучив, дістав сам удар у підборіддя й покотився на землю. Через секунду чиєсь коліно надавила йому на груди і дві руки стисли горло, тільки одна з меншою силою, ніж друга. Кемп схопив Невидимця за зап’ястки, почув скрик болю, побачив, як над головою його свиснув і глухо вдарив заступ грабаря. На обличчя йо”у капнуло щось мокре; пальці на його горлі раптом розтулилися. Конвульсійним рухом Кемп вивільнився зовсім, схопив ослабле плече і, крутнувшись, опинився зверху, притискуючи до землі невидимі лікті.

— Впіймав! — верескнув Кемп. — Допоможіть! Поможіть же! Тримайте його! Він унизу! Тримайте йому ноги!

Через секунду на бойовище кинулись усі, і випадковий перехожий міг би подумати, що там відбувається якийсь дикий матч регбі. Після вигуку Кемпа голосів не було вже чути — тільки гупання ударів, тупіт ніг, важке дихання.

Неймовірним зусиллям Невидимець, хитаючись, звівся на ноги. Кемп вчепився в нього спереду, неначе собака в оленя, і десяток рук штовхали та дерли невидиму істоту. Кондуктор конки вхопив її за шию й тягнув назад.

Купа тіл знову впала на землю. Боюся, що били там люто. І раптом пролунав дикий крик: “Милосердя! Милосердя!” — і швидко завмер.

— Облиште його, дурні! — приглушеним голосом гукнув Кемп, і вся купа сплетених тіл подалася назад. — Він — поранений, кажу я вам. Відійдіть!

Не зразу пощастило відтіснити розпалених боротьбою людей, а тоді все коло напружених од цікавості облич побачило, як доктор став навколішки, наче повиснувши в повітрі, дюймів па п’ятнадцять од землі, і притиснув долі невидимі руки. Позад нього констебль стискав невидимі ноги.

— Не пускайте його! — кричав велетень грабар із закривавленим заступом у руці. — Він прикидається.

— Ні, він не прикидається, — сказав доктор, обережно підіймаючи одне коліно. — Та й я триматиму його.

Кемпове обличчя, все в синцях, починало вже червоніти. Говорив він неясно, бо з губи в нього юшила