Останній акт трагедії Української Галицької Армії [Никифор Гірняк] (fb2) читать постранично

ВСТУП

Про трагедію Української Галицької Армії, що відігралася в Наддніпрянській Україні в часі від ранньої осени 1919 до весни 1920 р., появилося в роках між світовими війнами — окрім численних спогадів у Літописі Червоної Калини й календарях того ж Видавництва та інших — кілька праць учасників подій. Це спогади Осипа Назарука,^[1] Євгена Бородієвича,^[2] Осипа Левицького,^[3] Ілька Цьокана,^[4] Юри Шкрумеляка,^[5] Степана Шухевича,^[6] Івана Максимчука,^[7] о. Остапа Гайдукевича.^[8] Назарук був політичним діячем, всі інші мемуаристи — військовики. Їхні спогади взаємно доповнюють одне одного. Вони дають широку картину тих нещасть, що падали на Галицьку Армію, яка належала до елітарних стягів України в роках її визвольної боротьби наших часів. Перед очима читача — немов на екрані — пересуваються трагічні змагання галицького Стрілецтва з жахливими епідеміями, що скосили десятки тисяч стрільців і старшин; нас глибоко хвилюють простодушні, але які ж сумні рефлексії безпретенсійного Бородієвича, або останній акорд чужинецького відпоручника Міжнароднього Червоного Хреста, майора Ледерей, що на початку листопада 1919 р. перевіз в Україну санітарний поїзд, закуплений Урядом ЗУНР, із шпиталем на двісті ліжок, і написав про те, що він там бачив.^[9]

Деякі з наших мемуаристів (Назарук, Левицький, Шухевич) змальовують і взаємне «пожирання» політичних груп і державних мужів України в добі її найтяжчої боротьби за свою державність і ті душевні хвилювання галицького Стрілецтва, що їх викликали розгубленість і захитання рівноваги духа наших державних мужів. Али вони перевантажують свої спогади зайвими рефлексіями; зокрема разить у Шухевича брак об'єктивности й не завжди вірне зображування подій. Це й доказали йому наші визначні військовики: сан-шеф УГА, полк.-лікар д-р Андрій Бурачинський, ген. військ УНР Р. С., д-р Іван Максимчук і нарешті санітарний поручник УГА Ст. Гайдучок. Їхні завваги до «Споминів» Шухевнча надруковані в «Літописі Червоної Калини» за 1930 рік; Максимчук спростовує Шухевича в своєму спогаді «Кожухів».

Хибують наші мемуаристи на промовчування або надто поверхове згадування, а то й невірне описування подій останнього, найчорнішого епізоду трагедії УГА, її вимушеного обставинами союзу з червоними. Таке соромливе промовчування цього історичного факту нічим не виправдане; наше Стрілецтво виявилося незвичайно характерним і вірним нашому національному ідеалові в часі союзу з найжорстокішим і найхитрішим ворогом України — большевизмом. Цю високу національну й вояцьку мораль галицького стрільця стверджує ряд ваших старшин, як ген.-хор. О. Удовиченко, ген.-хор. М. Крат, ген. Кравс, отаман В. Льобковіц та інші.^[10] Один старшина УСС, що перебув з нашою армією «чотирикутник смерти», так схарактеризував наше Стрілецтво:

«Наша Галицька Армія була свого роду армією добровольців, елітою нашого села. Слабодухи залишилися при відступі за Збруч по домах; перейшло коло 75 тисяч ідейних вояків, щоб через Київ вернутися до Львова. Висока мораль галицького Стрілецтва — це унікат в історії воєн, коди брати до уваги злидні й нестатки УГА. Революційні кличі могли здеморалізувати кожну частину й спричинити кривавий виступ проти старшин, до якого закликали Затонський і Порайко. Але глибоке розуміння військової дисципліни, висока національна свідомість і правдиво демократичний дух галицького Стрілецтва створили незрівнянну його відпорність проти отруйливих кличів большевицької пропаґанди».^[11]

Та найціннішим для галичан є мимовільне признання їх незламности, що його дали їм большевики Микола Скрипник і Володимир Затонський на конференції делеґатів УГА й Вінницького ревкому в Києві. Про це буде мова нижче. Бодьшевики вже тоді виявилися бездонно віроломними супроти своїх контраґентів, дарма що вони намагалися вправно це приховати. Оця їхня віроломність не змінилася й досі; її жертвою падали й досі падають політики й державні мужі Заходу.

Останній епізод трагедії УГА в Україні є предметом першої частини цієї праці.

* * *

Безпосередньо по відступі Української Галицької Армії за Збруч улітку 1919 р. Диктатор Галичини Євген Петрушевич призначив мене на працю до Міністерства Військових Справ УНР, і там я у Головному Управлінні Генерального Штабу вів реферат мобілізації. На цьому становищі я перебув до половини листопада 1919 р., тобто до виїзду Уряду УНР з Кам'янця Под. Тоді губерніяльний комісар Поділля М. Кондрашенко пропонував мені виїхати в ним до Відня, куди подався Диктатор Галичини, і запевнив мені пашпорт з візою румунського уряду та кошти на подорож.