Уран [Микола Якович Зарудний] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (128) »
Микола Зарудний. Уран
1
Усе підвладне Часові. Людство давно засвоїло цю істину й, напевне, для того, щоб ніхто не забував про неї, винайшло годинник. Розвиток годинникарської справи був стрімкий, не минуло й кількох століть, як елегантні хронометри прийшли на зміну сонячним і піщаним. Прилади Часу завойовували світ. Ремінцями й браслетами вони прикувалися до рук, вгніздились у медальйони й персні, вмурувались у вежі ратуш, повисли на стовпах і кронштейнах на вулицях міст і містечок, на вокзалах і пристанях, на базарах і стадіонах, на стінах установ і жител. Одні з них мовчки відлічують секунди й хвилини, інші ж кожну годину, що відійшла у вічність, супроводжують дзвоном і мелодіями популярних пісень. У Сосонці ще нема вежі з годинником. Її функцію добровільно перебрав на себе старий Данило Вигін — беззмінний сільський сторож. Він не знав, що Час — одна з основних форм існування матерії, і не був знайомий з теорією відносності Ейнштейна. Данило Вигін просто ударами в рейку відлічував вечірні й нічні години, бо вдень йому було ніколи. Шмат цієї рейки Данило Вигін підібрав колись по війні на залізничній колії, яку зірвали в сорок третьому партизани за Косопіллям, почепив її на стовпі біля контори, і вона нагадувала Данилові про його бойових побратимів, відлунювалася їхньою минулою славою, а не просто байдуже відлічувала час. І, може, тільки Степка розуміла Данила Вигона і вловлювала безліч відтінків у тому дзвоні. Для неї він був тривожний у довгі осінні ночі і срібний в літні світанки, котився чистою хвилею в квітучих росяних садках і стогнав у хуртовини. Прокидаючись уночі, Степка рахувала Вигонові години, наче кожний удар наближав її до чогось невідомого. Тепер Степка знала, що час наближав до неї прощання. Прощання з юністю, з селом, із своїм нещасливим коханням. Мине час, відправлений у небуття дзвоном сталевої рейки, але того дня Степка не забуде ніколи...* * *
— Іде, їй-богу, йде,— виглянув у вікно Василь Васильович Кутень, а потім забігав по хаті, розхлюпуючи з чашки маслянку.— Надеждо! Дмитре, іди зустрічай свою жіночку. — Хто йде? — спитала Надія. — Степка. Дмитро кинувся в сіни. Степка привіталася, спокійно пройшла в їхню з Дмитром кімнату. — Я хочу забрати свої речі. — Речі? — насторожився Кутень. — Свої. — Не передумала? — ще на щось сподівався Дмитро. — Ні. Степка складала в чемодан свої пожитки, Кутень не спускав з неї очей. — Чого ви? Вашого не візьму. — Хто зна. Від тебе всього чекати можна. Ославила на весь район! Чого ж тоді чіплялася до нього? — тицьнув пальцем на Дмитра. — Я не чіплялася... То мені така випала кара.— Степка поклала вовняну кофту, але потім вийняла її з чемодана.— Це ваша, заберіть. — Тоді й туфлики віддай, — старий Кутень заглянув у чемодан. — А я їх і не брала. — Батьку, як тобі не соромно,— втрутився Дмитро. — Бо то наше. Може, вона і телевізора захоче? І раптом Степка розсміялася, дзвінко, голосно, на всю хату: — А знаєте що, громадянине Кутень? Я на вас подам у суд! — Що? — зблід Кутень.— Хто «громадянин»? Я? — Відсуджу половину вашого добра. — Надеж-ж-ждо! — гукнув Кутень. — Серед білого дня грабує! Геть з моєї хати! — Кутня трусила пропасниця. — Не бійтеся, то я так. Ех ви, хробаки.— Степка зачинила чемодан, звернулася до Дмитра: — Тікай звідси. Пропадеш. Ну, живіть. Задзвонив телефон. Кутня викликали на завод. Він, натягнувши шапку на самісінькі очі, потупцював ще біля Степки і мовчки вийшов. Дмитро виглянув на кухню і зачинив двері на клямку. Очі його загорілися, руки тремтіли. — Відчини! — сказала Степка.— Чуєш?! Тисячі думок билися в Дмитровій голові. Він згадав, як повзав навколішки перед Степкою, благаючи ласки, згадав ті прокляті ночі. Ні, зараз він її не випустить, розтопче її гордість. Кутень схопив Степку, вона вперлася руками в його груди. — Я кричатиму! — Кричи! — Кутень кинув її на ліжко, одним порухом руки роздер кофтину і стиснув в якихось нелюдських обіймах. Степка пручалася, кричала, але Кутень впився своїми холодними слизькими губами в її уста. Степка відчула його довгопалу руку на своєму тілі, зібрала всі свої сили і відштовхнула Кутня, він зсунувся на підлогу. Обличчя його було перекошене від люті. Ще мить — і він кинеться знову на неї. — Не випущу! — прохрипів Дмитро. Степка зіскочила з ліжка і схопила ножиці, що лежали на підвіконні. — Тільки доторкнись! — Штовхнула двері, аж відлетіла клямка, накинула пальто, взяла чемодан. Вибігла з хати. — А я тобі... я не дам згоди на розлучення! — кричав услід Кутень.— До Платона підеш в полюбовниці... Я знаю! Аж за Косопіллям зупинилася Степка, їй все здавалося, що Кутень біжить за нею. Оглянулася. Нема. Взяла жменю снігу і жадібно почала їсти. Вечоріло. Синів на полях сніг, низько повзли хмари. Трохи заспокоївшись, Степка повільно брела польовою
- 1
- 2
- 3
- . . .
- последняя (128) »
Последние комментарии
11 часов 14 минут назад
11 часов 15 минут назад
13 часов 16 минут назад
13 часов 18 минут назад
2 дней 11 часов назад
2 дней 11 часов назад