Грішні, чесніші за херувимів... [Галина Тимофіївна Тарасюк] (fb2) читать постранично

Галина ТАРАСЮК ГРІШНІ, ЧЕСНІШІ ЗА ХЕРУВИМІВ…

Я мушу бути янголом, якщо тільки я хочу жити:

ви ж бо живете в інших умовах.

Фрідріх Ніцше. “Зла Мудрість”.

ПРОЛОГ

Того села, тієї країни, тієї епохи, про які я пишу, вже давно нема на землі. Нема вже й людей, серед яких жила, а тепер вони живуть у мені, ув’язнені моєю пам’яттю і моєю мрією усім розповісти про них, таких, якими вони були. Бо навіть оті, котрі й сьогодні, дай їм Боже віку, живуть на тому місці і в селі з такою гордою і рідною мені назвою — Орлівка, стали зовсім іншими людьми — іншої країни й епохи. Та й мене вже давно немає ніде — тої, котра колись тоді, там і серед тих людей жила. Бо ж я ТА — теж уже ТАМ, в іншому вимірі, за гранню реального життя, кожна мить якого, прожита з такою часом нелюдською мукою, шаленством, радістю чи відчаєм, перетворилася давно на спогад, в якому вже нічого не можна змінити, на сон, що тільки тобі одній наснився…

У кожного — свої спогади і свої сни. Візії і міражі. Могили і руїни. Свої закопані скарби і затонулі Атлантиди. Але у всіх — однаково трагічне відчуття непоправних втрат і жалю, що у те, проминуле життя, як в одну й ту ж річку, не можна ввійти двічі. І від іспиту минулого не рятує навіть перспектива майбутнього, що теж перетвориться хвилина по хвилині на минуле, на прах, хоч і діамантовий, та все-таки пил. І від цієї безповоротності, марноти марнот можна було б збожеволіти, якби не Слово, здатне оживити і прах, і тлін, продовжити життя на землі навіть тих, хто вже стали пам’яттю мертвих. А може, Слово просто відчиняє невидимі двері у світ прожитого і пережитого, де вже немає місця жодній людській ілюзії, окрім спомину…

— Ой, як хочеться хоч на минутку назад, на те Різдво, де ще є тато з мамою, Тьома молодший і Тьома старший… І обидві Ксені… І ми з Верою — молоді, і ви — малі… — якось на Різдво, тоді, коли, відспівавши, відлетить у вирій ключ за ключем, увесь наш рід, скажуть, як схлипнуть, мої тітка Марія, нагадавши мені мій обов’язок…

РІЗДВО

У ті часи і в тому селі, де ти росла, річний цикл починався і завершувався Різдвом. Різдво було найбільшим врочистим святом, знаковою подією, з якої починався відлік часу, відлік життя: усе, що в селі відбувалося, відбувалося до або після Різдва. Різдва чекали. Різдво любили. Різдво святкували — розгонисто, буйно, весело і довго, насолоджуючись, втішаючись, що того гуляння не може перервати ні колгоспна, ні домашня робота, ані окрик голови колгоспу, чи загадування на роботу бригадира, бо всі роботи на полях на той час були перероблені, зоставалося тільки святкувати.

А от Новий рік — не святкували. Чи то пак, точніше буде сказати: люди відзначали старий Новий рік, 14 січня, а новий Новий рік святкували тільки школярі. 31 грудня у клубі ставили велику ялинку, прикрашали витинанками, золотими горішками, скляним різнобарвним намистом, цукерками, бувало, що й райськими яблучками. Діти давали концерт, водили хороводи, а батьки — дивилися, сидячи на фанерних стільцях з відкидними сидіннями. Заходив привітати і Дід Мороз із мішком і Снігурочкою, але подарунки (цукерки горошок і подушечки в кульках із газети) роздавали після свята, на виході, тітка Ганя і тітка Зіня — сільський женсовєт. Те стовпотворіння вавилонське у дверях сільбуду запам’яталося найбільше…

…Щорічні свята зустрічі Нового року нічим особливим не відрізнялися, а тому злилися у твоїй пам’яті в одне звичайне шкільне свято. Як зараз бачиш (з порогу) сцену з оркестровою ямою, куди ти завжди боялася впасти, коли стішки читала, а зі сцени — бачиш залу, заповнену людьми, і ялинку під кінобудкою з віконечком. Темні фіранки на вікнах, щоб кіно було краще видно… Рідна твоя стихія! У цьому залі, на цій сцені, за її лаштунками, заставленими реквізитом і транспарантами, серед дивовижної казки-забавки, в яку гралися дорослі і яка називалася теж красиво і загадково — ТЕАТР, ти росла і навіть була артисткою: танцювала, співаючи ще з двома такими, як сама: “Светит месяц, светит ясный, светит желтая луна, Дарья, Марья, Акулина танцевать пришли сюда”. Ти була Акуліною, по-нашому — Килиною, як пояснив тато… І ще багато чого показувала, навіть акробатичні етюди…

Але це буде потім, коли підеш до школи, а поки що найбільше твоє свято — Різдво.

Ще живі діди й баби, і у вашій родині заведено на другий день Різдва сходитись усім до вас у гості. А на перший — мама варила кутю у гарному полив’яному горщику, ставила його у гніздечко із сіна на покуті, тато вносив знадвору околіт, розстилав на долівці і сідав терти мак. Ти тулилася поряд і чекала, коли він дасть тобі лизнути солодкий макогін.

— Не лижи макогін, бо чоловік буде лисий! — застерігали з печі баба Тетяна.

— Ет! То така правда! — озивалась мама від печі, з кухні. — Кажіть просто, що не гарно дівці лизати макогони.