Коханець леді Чатерлей [Девід Герберт Лоуренс] (fb2) читать онлайн
Возрастное ограничение: 18+
ВНИМАНИЕ!
Эта страница может содержать материалы для людей старше 18 лет. Чтобы продолжить, подтвердите, что вам уже исполнилось 18 лет! В противном случае закройте эту страницу!
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
[Оглавление]
Девід Герберт ЛОУРЕНС КОХАНЕЦЬ ЛЕДІ ЧАТЕРЛЕЙ
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Наш вік по суті своїй трагічний, а тому трагічним ми його не сприймаємо. Катаклізм уже відбувся, й посеред руїн ми починаємо знову будувати сякі-такі оселі, знову плекати сякі-такі надії. Важкувата це праця — в майбутнє немає гладкої дороги, та ми йдемо в обхід чи продираємося через перешкоди. Треба жити, хоч скільки б упало небес. Приблизно така була позиція Констанс Чатерлей. Війна розтрощила дах над її головою. І вона зрозуміла: вік живи, вік учися. Вона вийшла заміж за Кліфорда Чатерлея 1917 року, коли він на місяць прибув додому у відпустку. Це був їхній медовий місяць. Потім він повернувся до Фландрії, а через півроку його доставили назад в Англію мало не по шматках. Констанс, його дружині, було тоді двадцять три роки, а йому — двадцять дев'ять. Він несамовито тримався за життя. Тому не помер, а шматки, здається, знову зрослися докупи. Два роки він залишався на руках лікарів. Потім проголосили, що він здоровий і може знову повертатися до життя, однак нижня частина його тіла від самого поперека зосталася назавжди паралізованою. Це було в 1920-му. Вони, Кліфорд і Констанс, повернулися до його дому, до сімейного гнізда Реґбі-хол. Його батько помер, і тепер Кліфорд став баронетом, сером Кліфордом Чатерлеєм, а Констанс — леді Чатерлей. Їм довелося започатковувати господарство й подружнє життя у досить самотньому домі Чатерлеїв при досить незначних прибутках. Кліфорд мав сестру, та вона виїхала. Інших близьких родичів не було. Старший брат загинув на війні. Довічним інвалідом, знаючи, що ніколи не матиме дітей, Кліфорд повернувся до свого дому у задимлені центральні графства, щоб, поки можливо, залишалося живим ім'я Чатерлеїв. Він не почувався пригніченим. Пересувався в кріслі на колесах, також у нього було крісло з невеликим моторчиком, яке дозволяло повільно об'їжджати сад, бувати і в гарному сумовитому парку, яким він у душі пишався, хоча вдавав, ніби не вважає його вартим уваги. Він багато вистраждав, та здатність страждати якоюсь мірою покинула його. Він залишився на диво жвавим, бадьорим, можна сказати, навіть веселим, з рум'яним здоровим обличчям і блідо-голубими, зухвалими, розумними очима. Плечі мав широкі й міцні, руки — дуже міцні. Вдягався вишукано, носив розкішні краватки з Бонд-стріт. Однак у погляді відчувалася осторога, легка байдужість каліки. Він замалим не втратив життя, і те, що зосталось, отримало для нього надзвичайну цінність. Радісний блиск очей виказував, як він пишається, що залишився живим після такого потрясіння. Та його рани виявились настільки важкими, що в глибині його щось загинуло, частина почуттів зникла. Залишилася якась мертва порожнеча. Його дружина Констанс на вигляд була рум'яною сільською дівчиною з м'яким каштановим волоссям, сильним тілом і повільними рухами, сповненими надзвичайної енергії, її великі здивовані очі й ніжний лагідний голос, здавалося, говорили: вона тільки що приїхала з свого рідного села. Та все було зовсім не так. Її батько, старий сер Малколм Рейд, був у минулому добре відомим живописцем, членом Академії мистецтв, її мати належала до освічених фабіанців у часи розквіту прерафаелітів. В оточенні художників та висококультурних соціалістів Констанс та її сестра Гілда отримували виховання, яке можна назвати естетично традиційним. Їх возили в Париж, Флоренцію й Рим дихати повітрям мистецтва, а також у протилежному напрямку — в Гааґу й Берлін на великі соціалістичні конвенти, де промовці виступали усіма європейськими мовами, нікого цим не дивуючи. Отож із раннього віку обидві дівчини зовсім не боялися ні мистецтва, ні ідеальної політики. Це складало їхню природну атмосферу. Вони були космополітками й провінціалками, поділяючи ту космополітичну провінційність мистецтва, яка йде в парі з чистими соціальними ідеалами. У віці п'ятнадцяти років їх відправили до Дрездена, окрім усього іншого, вчитися музики. І там вони насолоджувалися життям. Вони вільно жили в студентській сім'ї, сперечалися з чоловіками на філософські, соціологічні й художні теми, вони були такі ж розумні, як і чоловіки, тільки кращі, адже були жінками. У супроводі міцних юнаків з гітарами — дрень-дрень — вони ходили до лісу. Вони співали, мов ті wandervogel[1], і були вільні. Вільні! Велике слово. У відкритому світі, у ранковому лісі, з хтивими й горластими юнаками, вільні робити що завгодно і понад усе — говорити що завгодно. Саме розмова мала першочергове значення: пристрасний обмін словами. Любов грала роль незначного акомпанементу. Обоє, Гілда й Констанс, спробували, що таке любовний зв'язок, ще до того, як їм виповнилося по вісімнадцять років. Юнаки, з якими вони вели такі пристрасні бесіди, які рвійно співали і з такою розкутістю отаборювалися під деревами, звичайно хотіли любовного зв'язку. Дівчата трохи вагалися, однак у ті часи про це так багато говорилося, це здавалося таким важливим. А чоловіки були такі смирні і жадаючі. Чому ж дівчині не вчинити по-королівському і не принести себе в дар? Отож, вони принесли себе в дар, кожна тому юнакові, з яким велися найбільш хитромудрі й потаємні суперечки. Суперечки, дискусії були справжнім ділом, а любощі, плотський зв'язок здавалися примітивним атавізмом, засобом зняти напруження. Після того кожна з них почувалася менше закоханою в свого хлопця і майже його ненавиділа, немовби той посягнув на її особистість чи внутрішню свободу. Звичайно ж, для дівчини вся гідність і сенс життя полягали в досягненні абсолютної, довершеної, чистої й шляхетної свободи. Чого ще може прагнути дівчина в своєму житті? Позбутися старих, бридких зв'язків і залежності. І хоч можна було сентименталізувати ці справи сексу, вони залишалися найбільш застарілими, бридкими зв'язками й залежностями. Поети, які їх славили, здебільшого були чоловіки. Жінки завжди знали, що було щось краще, щось вище. А тепер вони знали це ясніше, ніж будь-коли. Чудова чиста свобода жінки явно була чимсь прекраснішим за будь-яку фізичну любов. Єдина біда полягала в тому, що чоловіки в цьому питанні були недорозвиненіші від жінок. Вони вимагали сексу, як собаки. І жінці доводилося віддаватися. Чоловік — це немов голодне дитя. Жінці доводилося віддавати йому те, чого він хоче, інакше він, як дитя, міг коверзувати чи кудись дременути, зіпсувавши чудові стосунки. Проте жінка могла віддаватися чоловікові, не віддаючи при тім своє внутрішнє вільне єство. Саме цю обставину не достатньо враховували поети й охочі побалакати про секс. Жінка могла брати чоловіка, не віддаючи себе по-справжньому. Без сумніву, вона могла брати його, не віддаючи себе в його владу. Вона навіть могла скористатися сексуальним зв'язком, щоб тримати його під своєю владою. Їй треба було тільки стримувати себе під час статевого акту, дати чоловіку закінчити, випрацювати себе, самій не доходячи до вершини утіхи, а потім можна було продовжувати й насолодитися своїм оргазмом і своєю вершиною, в той час як чоловік залишався просто знаряддям. Обидві сестри здобули любовний досвід ще до того, як почалася війна і довелося поспішити додому. По-справжньому вони закохувалися в молодого чоловіка тільки тоді, коли ставали дуже близькими словесно, тобто коли глибоко зацікавлювалися, розмовляючи одне з одним. Дивовижний, глибокий, неймовірний трепет полягав у тому, щоб пристрасно розмовляти із справді розумним молодим чоловіком, починаючи заново цю розмову день за днем протягом місяців до тієї години… Цього вони ніколи не могли збагнути, доки це траплялося! Райська обіцянка — ти матимеш чоловіка, з яким можна поговорити! — ніколи не вимовлялася. Вона виконувалася ще до того, доки можна було збагнути, що то за обіцянка. І якщо після збудливої близькості цих живих і просвітлюючих душу дискусій секс виявлявся більш-менш неминучим, значить, так тому й бути. Він відзначав кінець глави. Це так само по-своєму бентежило: дивний вібруючий трепет всередині тіла, фінальний спазм самоствердження, хвилюючий, немов останнє слово, і дуже схожий на рядок зірочок, якими відмічають кінець абзацу чи паузу в музичній темі. Коли в 1913 році дівчата приїхали додому на літні канікули — Гілді тоді виповнилося двадцять, а Коні — вісімнадцять років, — їхній батько зразу помітив, що вони мають любовний досвід. Як кажуть: «L’amour avait passé par là»[2]. Та він сам був досвідченою людиною і дав життю йти своїм шляхом. Що ж до матері, нервовохворої в останні місяці життя, вона хотіла тільки одного — щоб її дівчатка були «вільними» й «реалізували себе». Сама вона так і не змогла стати собою — їй це було заборонено. Бог його знає, чому, адже вона мала власні прибутки і власний ритм життя. Вона звинувачувала свого чоловіка. Та насправді це було якесь давнє враження, якого вона не змогла позбутися, ніби на її розум чи душу хтось тисне. До сера Малколма, який дозволив своїй знервованій дружині правити домом на власний розсуд, а сам жив своїм життям, воно не мало жодного відношення. Отже, дівчата були «вільними» й повернулися до Дрездена, до своєї музики, університету і своїх хлопців. Кожна любила свого хлопця, і відповідні хлопці в свою чергу любили їх з усією пристрасністю розумового захоплення. Усі ті чудові речі, що їх хлопці думали, висловлювали й писали, вони думали, висловлювали й писали для своїх молодих подруг. Хлопець Коні займався музикою. Гілдин — технічними науками. Але жили вони заради своїх дівчат. Тобто у своїх думках і розумових захопленнях. У дечому іншому їм трохи відмовляли, та вони про це не знали. Їм також, очевидно, відкрилося, що вони пізнали любов, тобто фізичний досвід. Дивно, як легко, але безпомилково він змінює тіло жінки й чоловіка — жінка розцвітає, округлюється, згладжується юнацька незграбність тіла, а вираз обличчя стає схвильованим або переможним, чоловік — спокійнішає, занурюється в себе, самі обриси його плечей і сідниць менш напористі, стриманіші. Що ж до справжнього тілесного сексуального збудження, сестри мало не скорилися дивній чоловічій силі. Та швидко оговталися, вирішили вважати сексуальне збудження просто ще одним відчуттям і залишилися вільними. Водночас чоловіки, вдячні жінкам за свій сексуальний досвід, віддали їм свої душі. По тому вони виглядали так, ніби втратили шилінґ, а знайшли шестипенсову монету. Хлопець Коні трохи надувався, хлопець Гілди — глузував. Але такі чоловіки! Невдячні й завжди невдоволені. Якщо з ними не спиш, вони тебе за це ненавидять, якщо спиш — тоді ненавидять за щось інше. Або зовсім безпричинно, просто як неслухняні діти, невдоволені тим, що одержують, хоч би що їм давала жінка. Однак почалася війна, Гілда й Коні знову кинулися додому, хоч і були там у травні на материному похороні. До Різдва 1914 року обидва їхні німецькі хлопці загинули, дівчата їх оплакали, адже кохали своїх молодиків пристрасно, та в глибині вже про них забули. Більше вони не існували. Обидві сестри жили в батьковому, точніше в материному Кенсінґтонському домі, і водилися з товариством молодих людей з Кембриджа, які виступали за «свободу», за фланелеві штани і фланелеві сорочки, розстібнуті коло шиї, за доброзвичайну емоційну анархію, за голос, схожий на шепіт чи бурмотіння, і за суперчуттєву манеру поведінки. Однак Гілда несподівано вийшла заміж за чоловіка, на десять років старшого за неї, поважного члена цього кембриджського товариства, людину з солідною сумою грошей і зручною сімейною роботою в уряді, крім того, автора філософських есе. Вона поселилася з ним у невеличкому будинку у Вестмінстері і ввійшла в добре товариство людей з уряду, не вищого товариства, а таких, які вже стали чи мають стати істинною розумовою силою нації. Це люди, які знають, про що говорять, чи говорять так, ніби знають це. Коні виконувала якусь роботу, пов'язану з війною, і спілкувалася з безкомпромісними кембриджськими діячами у фланелевих штанах, які відтак легко все висміювали, її «другом» став Кліфорд Чатерлей, юнак двадцяти двох років, який поспішив додому з Бона, де вивчав технологію вуглевидобування. До того він провів два роки в Кембриджі. Тепер він став першим лейтенантом престижного полку, отже, вдягнувши військову форму, міг висміювати все на світі ще елеґантніше. Кліфорд Чатерлей належав до вищого за Коні класу. Коні походила з заможної інтеліґенції, він був аристократією. Не найвищого ґатунку, але все ж аристократією. Його батько мав титул баронета, а мати доводилася дочкою віконтові. Та Кліфорд, хоч і вихованіший та більш «світський» за Коні, був по-своєму значно провінційнішим і боязкішим. Він почувався у своїй тарілці серед вузького кола «великого світу», тобто серед земельної аристократії, проте соромився й нервувався в тому іншому великому світі, що складався з полчищ людей середнього й нижчого класу та іноземців. Якщо по правді, його трохи лякали люди з середнього й нижчого класу та іноземці, що належали не до його класу. Незважаючи на захист привілеїв, його паралізувала думка про власну беззахисність. Як не дивно, це феномен наших днів. Тому особлива, м'яка впевненість такої дівчини, як Констанс Рейд, його зачарувала. У зовнішньому світі хаосу вона почувалася значно краще за нього. Однак і він був бунтарем, бунтуючи навіть проти свого класу. Чи, мабуть, бунтар сильно сказано, занадто сильно. Його просто захопила загальна, популярна огида молодих до всього звичного і до всякого роду реальної влади. Батьки здавалися смішними, власний впертюх-батько особливо. Й уряди були смішними, і понад усе власний, що керувався принципом «поживемопобачимо». І війська були смішними, разом із старими шкарбанами-генералами й особливо з червонощоким Кітченером. Навіть війна була смішною, хоча без жартів знищила купу народу. По суті, все було трохи сміховинним чи дуже смішним: майже все, що мало стосунок до влади, чи то в армії, чи то в уряді, чи в університетах, здавалося певною мірою смішним. Відтак правлячі класи, які виявляли претензії на управління, так само були смішними. Сер Джефрі, батько Кліфорда, був надзвичайно смішний, вирубуючи свої дерева й видираючи людей з своїх копалень, щоб випхати усіх їх на війну, а сам при цьому залишався таким безтурботним і патріотичним: і при цьому витрачав на свою державу більше грошей, ніж сам мав. Коли міс Чатерлей — Ема — приїхала з центральних графств у Лондон щось там робити в госпіталі, вона по-своєму спокійно глузувала над сером Джефрі і його свідомим патріотизмом. Герберт, старший син і спадкоємець, відверто сміявся, хоча саме його дерева рубали для окопних кріплень. А Кліфорд тільки ніяково усміхався. Це правда, усе сміховинне. Але коли діло доходило до тебе і ти сам також ставав смішним?.. Принаймні люди іншого класу, такі, як Коні, хоч до чогось ставилися щиро. Вони у щось вірили. Вони щиро вболівали за рядових, за небезпеку потрапити до війська й за те, що дітям бракує цукру й цукерок. Звичайно, в усіх цих питаннях до сміху винною виявлялася влада. Та Кліфорд не міг узяти це близько до серця. Для нього влада була сміховинна ab ovo[3], а не через цукерки чи рядових. І влада відчувала, що вона смішна, й поводилася в досить смішний спосіб, і якийсь час усе це нагадувало чаювання в божевільного капелюшника[4]. Доки події розгорталися таким чином, з'явився Лойд Джордж, який мав урятувати становище. Його поява перевершила навіть смішне, й зухвалі молодики більше вже не сміялися. У 1916 Герберт Чатерлей загинув, а Кліфорд став спадкоємцем. Навіть це його перелякало. У ньому настільки вкорінилося почуття власної ваги як сина сера Джефрі і нащадка Реґбі, що він уже не міг його позбутися. Однак він знав, що й це в очах широкого клекотливого світу видається смішним. Тепер він був спадкоємцем і відповідав за Реґбі. Хіба не жахливо? Водночас і чудово, і, мабуть, цілком абсурдно? Сер Джефрі жодного абсурду не бачив. Він був блідий, напружений і занурений у себе і вперто намірявся врятувати свою країну і власне становище, хоч хто б нею правив — Лойд Джордж чи хто інший. Він був такий далекий, такий відрізаний від тієї Англії, що була справжньою Англією, такий тугодум, що навіть склав собі високу оцінку Гораціо Ботомлі[5]. Сер Джордж стояв за Англію і Лойда Джорджа, як його предки стояли за Англію й святого Джорджа, так і не відчуваючи жодної різниці. Отже, сер Джефрі валив ліс і стояв за Лойда Джорджа й Англію, Англію Лойда Джорджа. Крім того, він хотів, щоб Кліфорд одружився і забезпечив спадкоємця. Кліфорд відчував, що його батько безнадійно анахронічний. Та чи був він хоч на йоту кращий, окрім як у дражливому відчутті загальної сміховинності й особливої сміховинності власного становища? Тож хоч-не-хоч він прийняв баронетство й Реґбі з граничною серйозністю. Радісне збудження вмерло разом з війною. Надто багато смерті й жаху. Чоловік потребує підтримки й комфорту. Чоловік потребує якоря у безпечному світі. Чоловік потребує дружини. Два брати й сестра Чатерлеї жили навдивовиж ізольовано, попри всі зв'язки замкнувшись у Реґбі. Почуття ізоляції загострювало сімейну єдність, слабкість власного становища, почуття беззахисності незалежно або попри всі титули й землі. Вони були відрізаними від індустріальної частини центральних графств, де проминало їхнє життя. І вони були відрізаними від власного класу самітницьким, впертим, потайним характером сера Джефрі, їхнього батька, над яким вони сміялися й водночас відчували до нього таку ніжність. Усі троє заявили, що завжди житимуть разом. Але тепер Герберт був мертвий, а сер Джефрі хотів, щоб Кліфорд одружився. Сер Джефрі лиш натякнув про це, він говорив дуже мало. Та Кліфорд не міг опиратися його мовчазній, впертій наполегливості: все має бути саме так, як він хоче! Але Ема сказала «ні»! Вона була на десять років старшою за Кліфорда й відчувала, що його одруження означатиме дезертирство й зраду тих принципів, за які виступало молодше покоління сім’ї. Незважаючи на це, Кліфорд одружився з Коні й провів з нею медовий місяць. Був жахливий 1917 рік, і вони були близькі, немов люди, що опинилися разом на тонучому кораблі. До одруження він був цнотливцем, і секс для нього важив небагато. І попри це він і вона стали дуже близькими. Від цієї близькості Коні отримувала деяку радість, вищу за сам секс або чоловіче «задоволення». Кліфорд ніяк не отримав того власного «задоволення», яке відчувало так багато чоловіків. Ні, їхня близькість була глибшою, інтимнішою. А секс був просто випадковістю, або додатком, якимось застарілим органічним процесом, який попри свою недоладність продовжував існувати, хоч і без цілковитої необхідності. При цьому Коні справді хотіла дітей, хоча б для підсилення свого становища проти своячки Еми. Та на початку 1918 року пошматованого Кліфорда привезли додому, а дитини не було. І сер Джефрі помер з горя.РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Коні з Кліфордом приїхали додому у Реґбі восени 1920-го. Міс Чатерлей, досі обурена зрадою брата, виїхала звідти й проживала в Лондоні у невеличкій квартирі. Реґбі являв собою довгий невисокий дім з коричневої цегли; його почали будувати в середині вісімнадцятого століття і добудовували стільки разів, що він нагадував кролятню і втратив усякий вигляд. Він стояв на підвищенні у красивому старовинному дубовому парку, та, на жаль, неподалік виднілася труба Тевершелської копальні з хмарами пари й диму над нею, трохи далі від горба у вогкому тумані проступали поодинокі обдерті будиночки селища Тевершел. Воно починалося за самими воротами парку і безнадійно огидне тяглося довгу, бридку милю — будинки, рядки жалюгідних, маленьких, вкритих сажею цегляних будинків з чорними шиферними дахами, гострими кутами й зловісною, порожньою нудьгою. Коні звикла до Кенсінґтона, чи шотландських пагорбів, чи долин Сасекса — то була її Англія. Зі стоїцизмом юності вона з першого ж погляду прийняла абсолютну бездушну огидність центральних графств з їхнім вугіллям та залізом і залишила все, як є — неймовірне й не варте роздумів. З досить гнітючих кімнат Реґбі вона чула торохтіння вагонеток у копальні, пихкання піднімальної машини, гуркіт вантажних візків і різкий короткий свист вугільних локомотивів. Тевершелський вугільний кар'єр горів, горів роками, загасити його коштувало б тисячі. Отже, він мав горіти. І коли вітер повертав у їхній бік, а це траплялося часто, будинок наповнювався смородом сірчаного перегару земних екскрементів. Та навіть у безвітряні дні повітря завжди пахло чимось підземним — сіркою, залізом, вугіллям чи кислотою. Навіть на різдвяних трояндах постійно з'являлися плями сажі, неймовірні, немов чорна манна приречених небес. Що ж, така їхня доля — приречені, як і все інше! Жахливо, але навіщо впиратися? Нічого не вдієш. Усе йде своїм шляхом. І життя, як усе інше! Вночі на низькій, темній стелі хмар горіли, тремтіли червоні плями, виблискуючи, надуваючись, стискаючись, немов болючі опіки. То були домни. Спочатку вони хвилювали Коні, викликаючи своєрідний жах: їй здавалося, що вона живе в підземному царстві. Потім вона звикла. А зранку йшов дощ. Кліфорд вдавав, ніби любить Реґбі більше за Лондон. Ця земля таїла в собі якусь понуру волю, а люди — мужність. Коні думала, що ще було в цих людях — безперечно, в них не було ні очей, ні розуму. Люди були змучені, безбарвні й понурі, як тутешні околиці, й такі ж непривітні. Щось, правда, було в їх гортанному нерозбірливому діалекті та в човганні їхніх шахтарських чобіт, підбитих цвяхами, коли вони гуртами тяглися асфальтовою дорогою по домівках з роботи — жахливе і трохи таємниче видовище. Ніхто не вітав молодого сквайра з поверненням, жодних святкувань, жодних депутацій, ні єдиної квіточки. Просто приїхали машиною по темній вологій дорозі, схованій під похмурими деревами, далі по парковому схилу, де паслися сірі мокрі вівці, на пагорб, де розкинувся своїм темним коричневим фасадом будинок. У цей час економка та її чоловік стояли на задньому плані, мов непевні гості на цій землі, готові промимрити «з приїздом» чи «ласкаво просимо». Між Реґбі-холом та селищем Тевершел зв'язку не було жодного. Жодного скинутого капелюха, жодного реверансу. Шахтарі просто витріщувалися, торговці здіймали до Коні капелюхи, як до знайомої, й незграбно кивали до Кліфорда, оце й усе. З обох боків почуття нездоланної прірви і якоїсь невиразної неприязні. Спочатку Коні страждала від неприязні, яка йшла з селища, немов постійна мжичка. Потім загартувалася до такого ставлення, воно стало своєрідним тонізуючим засобом, з яким варт примиритися. І річ не в тому, що вони з Кліфордом були непопулярними, вони обоє просто належали до відмінної від шахтарів раси. Нездоланна прірва, неосяжний розрив — такого, мабуть, не буває на південь від Трента. В центральних графствах чи на промисловій півночі нездоланна прірва виключає будь-який зв'язок. Ти на своєму боці, а я — на своєму! Дивний виклик спільній пульсації людства. І все ж загалом селище симпатизувало Кліфордові й Коні, в абстракції. А насправді для обох сторін це означало — дайте мені спокій! Пастора, симпатичного чоловіка років шістдесяти, переповнювала значимість його обов'язків і водночас зводило у ніщо мовчазне «дай мені спокій» цілого селища. Майже всі жінки шахтарів були методистками. Шахтарі взагалі ніким не були. Та навіть офіційного одягу священика вистачало, щоб звести нанівець факт, що він був таким самим чоловіком, як усі інші. Ні, він був Містером Ешбі, автоматом для молитов та проповідей. Вперта, інстинктивна думка: «Ми такі ж, як і ти, хоч ти і леді Чатерлей!» — спочатку спантеличувала й дратувала Коні незмірно. Нестерпними здавалися цікава, підозрілива, фальшива приязнь, з якою дружини шахтарів зустрічали її спроби розговоритися, зацікавлений образливий призвук: «О Боже! Тепер я щось означаю, якщо зі мною розмовляє сама леді Чатерлей. Та хай вона не думає, що вона через це краща за мене!» — який вона завжди відчувала в напівоблесному гугнявленні жінок. Оминути таке було неможливо. Безнадійний і образливий нонконформізм. Кліфорд не звертав на них уваги, й вона навчилася того ж самого — просто минала їх, не підводячи погляду, а вони витріщувалися, ніби бачили перед собою ходячу воскову фігуру. Коли доводилося мати з ними справу, Кліфорд ставав гордовитим і зневажливим — дозволяти собі приязність він більше не міг. Насправді він ставився досить гордовито й зневажливо до кожного, хто не належав до його класу. Стояв на своєму без жодної спроби до примирення. І тому не викликав ні любові, ні ненависті у людей; просто залишався частиною життя, як шурф чи Реґбі. Але тепер, скалічівши, Кліфорд зробився надзвичайно полохливим і сором'язливим. Окрім особистих слуг, він намагався ні з ким не зустрічатися. Адже йому доводилося сидіти в кріслі на колесах або з моторчиком. Однак вдягався він так само охайно, як завжди, в костюми від дорогих кравців, зав'язував, як і раніше, акуратні краватки з Бонд-стріт і збоку виглядав так само елеґантно й пристойно, як раніше. Він ніколи не скидався на сучасних женоподібних юнаків, навпаки, в його червоних щоках та широких плечах було навіть щось буколічне. Та його натуру виказували м'який, невпевнений голос, а також очі — водночас сміливі й налякані, впевнені й непевні. Часто він відштовхував своєю зверхністю, потім знову ставав скромним, зніченим, майже боязким. Вони з Коні любили одне одного в сучасній відстороненій манері. В ньому набралося надто багато болю, його каліцтво стало надто великим потрясінням, щоб він міг залишитися впевненим і легковажним. Він був ображений. А тому Коні прикипіла до нього всім серцем. Та вона не могла не відчувати, як по-справжньому мало зв'язувало його з людьми. Шахтарі в певному розумінні були його власністю, та він не вважав їх людьми, а тільки знаряддям, частиною копалень, а не частиною життя, грубою сировиною, а не такими ж, як і він, людськими істотами. Якоюсь мірою він їх боявся, не витримував, щоб вони дивилися на нього тепер, коли він скалічів. А їхнє дивне грубе життя видавалося йому таким же неприродним, як життя їжаків. Віддалено він ними цікавився, нагадуючи того, хто дивиться у мікроскоп або вгору — у телескоп. Контакту не було. Контакту по суті не було ні з ким, хіба що — традиційно — з Реґбі та через міцні зв'язки сімейної оборони — з Емою. Все інше його по-справжньому не цікавило. Коні відчувала, що й вона, власне, не дуже-то цікавила його, мабуть, тому, що це зрештою нічого не давало, просто заперечувало зв'язки між людьми. І все ж він цілком від неї залежав, він потребував її щохвилини. Він, великий і міцний, був безпорадним. Він міг котити себе в кріслі на колесах, він мав крісло з моторчиком, у якому можна було повільно об'їжджати парк. Та на самоті він зовсім губився. Йому всюди бракувало Коні, щоб переконатися, чи він взагалі існує. Крім того, він був амбітний. Він почав писати оповідання, дивні, дуже особисті оповідання про людей, яких знав. Розумні, уїдливі, та все ж якимось таємничим чином позбавлені сенсу. Гострий, своєрідний погляд на речі. Але жодного дотику, жодного контакту з життям. Так ніби все це відбувалося в вакуумі. А що сьогоднішнє життєве поле великою мірою нагадувало сцену з штучним освітленням, то ці оповідання навдивовиж правдиво відображали сучасне життя, тобто сучасну психологію. Кліфорд уболівав за свої оповідання майже патологічно. Він хотів, щоб усі вважали їх гарними, найкращими, nec plus ultra[6]. Вони з'являлися в усіх сучасних журналах і, як завжди буває, заслужили хвалу й хулу. Та хула для Кліфорда означала просто тортури, ніби його штрикали ножами. Так наче вся його істота втілилася в тих оповіданнях. Коні допомагала йому, як могла. Спочатку все це її збентежило. Він монотонно, вперто, настирливо усе з нею обговорював, і їй доводилося всіма силами реаґувати. Так ніби вся її душа, і тіло, і стать мали піднятися й перейти в ті його оповідання. Це її бентежило й захоплювало. Побутових клопотів у них майже не було. Їй доводилося наглядати за будинком. Але наглядач будинку служив у сера Джефрі багато років, а висохла, підстаркувата, велично коректна особа жіночої статі — її важко було назвати покоївкою чи навіть жінкою, — яка прислужувала за столом, працювала в будинку вже сорок років. Навіть служниці вже постаріли. Жахливо! Залишалося одне — дати цьому місцю спокій! Усі ці безконечні кімнати, в яких ніхто не жив, уся ця традиційна для центральних графств рутина, механічна чистота й механічний порядок! Кліфорд наполіг на тому, щоб найняти нову кухарку — досвідчену жінку, яка служила йому на квартирі в Лондоні. Здавалося, в усьому іншому тут правила механічна анархія. Усюди стояв досить добрий порядок, сувора чистота і сувора пунктуальність, навіть досить сувора доброчесність. І все ж Коні бачила у всьому методичну анархію. Усе це не з'єднувалося органічно теплим почуттям. Будинок виглядав таким понурим, як вулиця, по якій перестали ходити люди. Що зоставалося їй, як тільки махнути на все рукою? Так вона і вчинила. Іноді приїжджала міс Чатерлей з аристократичним тонким обличчям і тріумфувала, помічаючи, що нічого не міняється. Вона так і не пробачила Коні, що та порвала її внутрішній зв'язок з братом. Саме Емі належалося разом з ним створювати ці оповідання, ці книжки, оповідання Чатерлеїв, в яких було те нове, що вони, Чатерлеї, привнесли в світ. Інших зразків не існувало. Не існувало органічного зв'язку з попередньою думкою та засобами вираження. Тільки нове — чатерлеївські, цілком особисті книжки. Коли батько Коні ненадовго завітав до Реґбі, він сказав дочці наодинці стосовно Кліфордових писань — вони милі, та в них немає нічого особливого. Довго вони не протримаються!.. Коні глянула на огрядного шотландського лицаря, який ціле життя добре давав собі раду, і її очі, її великі, запитливі очі затуманилися. Нічого особливого! Що він хоче сказати цим «нічого особливого»? Коли критики хвалять оповідання, а Кліфордове ім'я — майже знамените, коли вони навіть принесли гроші… що ж має на увазі батько, кажучи, ніби в Кліфордових писаннях немає нічого особливого? Що іще там має бути? Коні поділяла звичку всіх молодих — те, що існувало в цю хвилину, означало все. А хвилини змінювали одна одну, не обов'язково одна одній належачи. Під час другої зими у Реґбі батько сказав їй: — Сподіваюся, Коні, ти не даси обставинам зробити з тебе demi-vierge. — Demi-vierge! — відповіла непевно Коні. — Чому? Чому ні? — Звичайно, якщо тільки це тобі подобається! — поспішив додати батько. Коли обидва чоловіки залишилися наодинці, він те ж саме сказав Кліфорду. — Напівдівчиною! — відказав Кліфорд, для певності переклавши слово. Він на мить замислився, потім густо почервонів. Він розізлився й образився. — В якому плані її це не влаштовує? — запитав силувано. — Вона худне… стає неоковирною. Це не її стиль. Вона ж не якась сардина засушена, а свіжа шотландська форелька. — Без цяток, звичайно! — сказав Кліфорд. Пізніше він хотів щось сказати їй на цю тему demi-vierge — про її напівдівочу ситуацію. Та не зміг себе примусити. Вони були дуже близькими і водночас недостатньо близькими. Вони часто зливалися в одне ціле в його та її умі, але фізично — один для одного не існували, і жоден з них не здатен був колупатися в цьому corpus delicti[7]. Вони були такими близькими й цілком позбавленими будь-якого зв'язку. Однак Коні здогадалася, що її батько щось сказав, і це «щось» засіло в Кліфорд а в голові. Вона знала, що йому байдуже, чи вона demi-viegre чи demi-monde[8], адже він нічого не знав напевне і не мав змоги бачити. А те, що не бачать очі і не знає розум, не існує насправді. Майже два роки Коні й Кліфорд провели у Реґбі, занурившись у неясне Кліфордове життя та його твори. В роботі їхні інтереси завжди були єдиними. Вони розмовляли й сперечалися в муках творчості, відчуваючи, ніби щось відбувається, відбувається насправді, відбувається в цій порожнечі. А тому це було життя в порожнечі. Для інших воно не існувало. Було Реґбі, слуги, та все якесь примарне, не існуюче по-справжньому. Коні прогулювалася в парку і в лісі, що прилягав до нього, насолоджувалася самотністю й таємничістю, ворушила брунатне осіннє листя і збирала весняний первоцвіт. Та все це здавалося сном чи, точніше, подобою реальності, їй здавалося, що дубове листя брижиться в якомусь дзеркалі, вона сама — постать, про яку хтось колись читав, а первоцвіт, зібраний нею, — просто тінь, чи спогад, чи слово. Нічого матеріального чи чогось такого… жодного дотику, жодного зв'язку! Тільки життя з Кліфордом, тільки безконечне прядиво розмов, хвилини просвітлення, оповідання, про які сер Малколм сказав, ніби в них нічого немає, ніби вони не залишаться. Що в них має бути, навіщо їм залишатися? Те, що задовольняє сьогоднішній день, завтра обернеться злом. Те, що задовольняє теперішню мить, є виявом реальності. Кліфорд мав досить багато друзів, тобто скоріше знайомих, і запрошував їх до Реґбі. Він запрошував різних людей — критиків і письменників, — які мали вихваляти його книжки, їм лестило, що їх запрошували до Реґбі, і вони вихваляли. Коні все це чудово розуміла. Та й чому ні? Ще одна швидкоплинна ситуація в дзеркалі. Що в тому поганого? Вона приймала як господиня всіх цих людей… переважно чоловіків. Вона приймала також аристократичних родичів Кліфорда, які часом заїжджали. Ніжна, рум'яна, немов сільська дівчина, схильна до веснянок, з великими голубими очима, кучерявим каштановим волоссям, лагідним голосом і міцними жіночими стегнами, вона здавалася дещо старомодною й «жіночою». Не «тонка caрдинка» з хлоп'ячою фігурою. А надто жіноча, щоб вважатися цілком елеґантною. Отже, чоловіки, особливо немолоді, виявляли до неї посилену увагу. Та вона їх зовсім не заохочувала, знаючи, яких тортур довелося б зазнати Кліфордові при найменшому натякові на фліртування. Тиха й відсутня, вона не мала й не збиралася мати з ними жодних контактів. Кліфорд собою пишався надзвичайно. Його родичі ставилися до неї цілком доброзичливо. Вона знала, що ця доброзичливість означала відсутність страху — люди не мають до тебе поваги, коли тебе хоч трохи не бояться. Але й з ними не існувало жодного зв'язку. Вона дозволила їм бути доброзичливими й зневажливими, дозволила їм відчувати, що в них немає потреби тримати мечі наголо. Жодного істинного розуміння між ними не склалося. Час ішов. Хоч би що відбувалося, не відбувалося нічого, адже вона так чудово порвала всякий контакт зі світом. Вони з Кліфордом жили в своїх ідеях та його книжках. Вона знай приймала гостей — у їхньому домі вони не переводилися. Час ішов, і, як це буває з годинниками, замість пів на восьму виявилося пів на дев'яту.РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Коні, однак, відчувала, як у ній зростає неспокій. У цьому безконтактному існуванні неспокій накочувався на неї, як безумство, її члени судомило, хоч вона цього зовсім не бажала, її хребет сіпало, коли хотілося не сидіти, випроставшись, а зручно полежати. Щось бентежило зсередини її тіло, її утробу, так бентежило, що хотілося скочити в воду і пливти, позбуваючись безумного неспокою. Від нього її серце без причини несамовито калатало. Вона худла. То був звичайний неспокій. Бувало, вона бігла через парк, залишала Кліфорда і, розпростершись, лежала в папороті. Втекти з дому… вона має втекти з дому й від усіх. Ліс був її єдиним сховком, її святилищем. Та насправді й він не був сховком чи святилищем, тому що й з ним не було зв'язку. Це було тільки місце, куди можна втекти від усього іншого. Вона ніколи по-справжньому не відчувала духу самого лісу… якщо й була така безглузда річ. Вона підсвідомо розуміла, що життя її йде шкереберть. Підсвідомо розуміла, що втратила, загубила зв'язок з предметним і живим світом. Тільки Кліфорд та його книжки, які не існують насправді… в яких немає нічого особливого! Пустота до пустоти. Підсвідомо розуміла. Та це було все одно що битися головою до стіни. Батько знову застеріг її: «Коні, чому ти не заведеш собі поклонника? Треба жити собі на втіху». Тієї зими на пару днів заїхав Майкаліс. Це був молодий ірландець, який спромігся добре заробити на своїх п'єсах в Америці. Якийсь час елеґантне лондонське товариство сприймало його з захопленням, адже він писав елеґантні світські п'єси. Поступово елеґантне товариство збагнуло, що цей дублінський щур на неохайних підборах виставляє його на посміховисько, і різко поміняло своє ставлення. Майкаліс став останнім словом вульґарності й поганого виховання. Викрили, що він антианглійський, а для класу, який дійшов до цього відкриття, це означало щось гірше за найбрудніший злочин. Його вбили наповал, а тіло викинули на смітник. Однак у Майкаліса залишилися його апартаменти в Мейфері, і він ходив по Бонд-стріт з виглядом джентльмена, адже навіть найкращих кравців не примусиш вигнати своїх недостойних замовників, якщо ці замовники платять. Кліфорд запросив цього тридцятилітнього молодика в несприятливий момент його кар'єри. Запросив, не вагаючися. Майкаліса слухало принаймні пару мільйонів людей, і, виявившись безнадійним аутсайдером, він без сумніву має відчувати вдячність, що саме в цей момент його запросили до Реґбі, коли ціле елеґантне товариство його цькувало. З вдячності він, без сумніву, принесе Кліфорду «користь» там, в Америці. Слава! Хай там що вона означає, але починається тільки тоді, коли про тебе говорять потрібні слова, особливо «там», Кліфорд був на піднесенні і володів надзвичайно глибоким інстинктом на рекламу. В кінці Майкаліс дуже благородно вивів його в п'єсі, і Кліфорд став своєрідним популярним героєм. Аж доки прийшла реакція і він зрозумів, що його виставлено на посміховисько. Коні трохи дивував цей настійний, сліпий Кліфордів інстинкт стати відомим — відомим широкому аморфному світові, якого він сам не знав, тривожно боявся, відомим, як письменник, першокласний сучасний письменник. Від старого, удатливого, добросердого, грубуватого сера Малколма Коні знала, що художники завжди себе рекламують і намагаються показати свій крам лицем. Та її батько використовував випробувані канали, які застосовували всі інші члени Академії, котрі продавали картини. А Кліфорд шукав нових шляхів до слави, різноманітних шляхів. Він приймав у Реґбі різних людей, зовсім себе не принижуючи. Але, постановивши швидко вибудувати пам'ятник з своєї репутації, він застосовував усе, що траплялося під руку. Майкаліс прибув у належний час, приїхавши дуже елеґантною машиною з шофером і слугою. З ніг до голови з Бонд-стріт! Та при першому погляді щось у сільській Кліфордовій душі відсахнулося. Він був зовсім… тобто не зовсім… одне слово, зовсім не тим, що передбачалося його зовнішністю. Для Кліфорда цього вистачило остаточно. І все ж із цим чоловіком, з його надзвичайним успіхом він поводився дуже ввічливо. Продажна богиня успіху, огризаючись і захищаючи його, ширяла навколо напівзухвалих, напівпринижених підборів Майкаліса й залякала Кліфорда остаточно, адже він так само прагнув віддатися продажній богині успіху, тільки б вона його прийняла. Незважаючи на всіх кравців, капелюшників, перукарів і чоботярів найкращого лондонського кварталу, Майкаліс був явно не англійцем. Ні, ні, він явно не англієць — що за пласкувате, бліде обличчя й манера поведінки, ображеність? Його невдоволення й ображеність міг помітити кожен справжній англійський джентльмен, який не дозволив би без зневаги з'явитися таким речам у його власній поведінці. Бідного Майкаліса надто багато били, і навіть тепер він тримався, ледь підібгавши хвоста. Своїми п'єсами він проклав собі дорогу на сцену і до її вершин завдяки гострому інстинктові й ще гострішому зухвальству. Він заволодів публікою. І думав, що дні цькування скінчилися. На жаль, все було не так… Вони ніколи не могли скінчитися. Адже він певним чином напрошувався на зневагу. Він пнувся до тих, до яких не належав… до англійської аристократії. І як же вона тішилася, що всипала йому! І як він її ненавидів! Незважаючи на все те, цей дублінський дворняга подорожував з шофером у дуже елеґантній машині. Було в ньому щось таке, що сподобалося Коні. Він не бундючився, не мав щодо себе жодних ілюзій. Він коротко й ясно викладав Кліфордові практично все, чим той цікавився. Не захоплювався, не давав собі волі. Знав, що його запрошено у Реґбі, щоб одержати з нього користь, і, немов старий, хитрий і майже байдужий ділок чи великий ділок, він дозволив себе розпитувати й відповідав без особливих емоцій. — Гроші! — говорив він. — Гроші — це своєрідний інстинкт. Робити гроші — це певна риса людської натури. Жодних дій. Жодних трюків. А якась постійна пригода твоєї натури — якщо ти вже почав, ти робиш гроші, йдеш далі й далі, думаю, до кінця. — Але ж треба почати, — сказав Кліфорд. — О, звичайно! Треба потрапити всередину. Якщо залишатися ззовні, нічого не зробиш. Треба прорватися всередину. Там уже тебе ніщо не зупинить! — А ви могли б заробити гроші на чомусь іншому, крім п'єс? — запитав Кліфорд. — О, мабуть, ні! Я міг би стати добрим прозаїком або поганим прозаїком, та я драматург, і саме цим мені судилося займатися. Про інше немає мови. — І ви думаєте, що вам судилося стати саме автором популярних п'єс? — запитала Коні. — Саме так! — він сказав, рвучко повернувшись до неї. — Усе це пусте! Популярність — пусте. І якщо хочете, навіть публіка — пусте. В моїх п'єсах немає нічого такого, щоб робити їх популярними. Справа не в тому. Вони просто, як погода — те, що потрібно саме в цей момент. Повільно він підвів на Коні свій погляд, так глибоко просяклий цією безнадійною зневірою, що вона ледь затремтіла. Він здавався таким старим… безкінечно старим, вибудуваним з пластів розчарування які, немов географічні породи, відкладалися в ньому від покоління до покоління, і водночас — розстроєний, як дитина. В певному розумінні вигнанець; але відчайдушно мужній у своєму щурячому існуванні. — Принаймні ви так багато встигли на ваш вік, — сказав Кліфорд, розмірковуючи. — Мені — тридцять… так — тридцять! — різко й несподівано сказав Майкаліс і засміявся якимось дивним сміхом — глухим, переможним, гірким. — І ви самотні? — запитала Коні. — Що ви маєте на увазі? Чи я живу сам? У мене є слуга. Він — грек, принаймні за його словами, і зовсім непутящий. Та я його тримаю. Крім того, я збираюся одружитися. Так, так, мені треба одружитися. — Ви так говорите про це, ніби збираєтеся вирізати мигдалини, — засміялася Коні. — Що це — зусилля над собою? Він поглянув на неї захоплено. — Ну,леді Чатерлей, певною мірою так. Я зрозумів… вибачте… я зрозумів, що не можу одружитися з англійкою, навіть з ірландкою… — Спробуйте знайти американку, — сказав Кліфорд. — О, американку! — він глухо засміявся. — Ні, я попросив мого слугу, щоб він знайшов мені турчанку чи щось у цьому роді… щось поближче до Сходу. Коні зацікавилася цим дивним меланхоліком, який домігся неабиякого життєвого успіху. Говорили, що з однієї Америки він отримав п'ятдесят тисяч доларів. Іноді він здавався красивим, іноді, коли озирався чи потуплював погляд, а світло падало на його обличчя, воно — його глибокі очі, міцні дуги зацікавлено піднятих брів, нерухомий стиснутий рот — скидалося на різьблену з слонової кості негритянську маску; де була хвилинна, але очевидна непорушність, непорушність, позачасовість, якої прагнув Будда і яку, навіть не прагнучи, іноді виражали негри; древня, древня мовчазна покірність раси! Замість нашої практики особистого опору — тисячоліття мовчазної всезагальної покірності долі. А потім треба плисти, немов пацюки в темній річці. Коні раптом відчула дивний приплив співчуття до нього, співчуття, змішаного з жалем та присмаком огиди, що майже межувала з коханням. Аутсайдер! Аутсайдер! І його вони називають невихованим! Наскільки невихованішим і прямолінійнішим здається Кліфорд! Наскільки дурнішим! Майкаліс зрозумів одразу, що справив на неї враження. Він повернув до неї свої глибокі, ледь випуклі карі очі з повною відчуженістю. Він оцінював її й те враження, що на неї справив. З англійцями ніщо, навіть любов, не врятує від цього почуття вічного аутсайдера. І все ж він часом подобався жінкам… в тому числі й англійкам. Він добре знав, як вони з Кліфордом співвідносяться один до одного. Вони — два пси, яким би вороже загарчати один на одного, а натомість вони вимушені усміхатися. А от з жінками такої певності не було. Сніданок подавали в спальнях, до ланчу Кліфорд ніколи не з'являвся, в їдальні було досить понуро. Після кави Майкаліс, неспокійна й непосидюща натура, думав, чим би зайнятися. Стояв чудовий день листопада… чудовий, як на Реґбі. Він поглянув на похмурий парк. Боже! Ну й місце! Послав слугу до леді Чатерлей запитати, чи може він бути чимось корисним. Він збирався поїхати в Шефілд. Надійшла відповідь — чи не підніметься він у вітальню до леді Чатерлей? Коні мала вітальню на третьому, верхньому поверсі центральної частини будинку. Кімнати Кліфорда розташовувалися, звичайно, на першому поверсі. Майкалісу лестило, що його запросили в особисті апартаменти леді Чатерлей. Він сліпо пішов за слугою, не помічаючи жодних предметів, не зав'язуючи жодного контакту з навколишнім оточенням. В її кімнаті він відсутнім поглядом озирнув гарні німецькі репродукції з картин Ренуара та Сезана. — Тут дуже мило, — сказав він, усміхаючись своєю дивною посмішкою, так ніби йому було боляче показувати зуби. — Ви добре придумали вибратися на саму гору. — Я теж так вважаю, — сказала вона, її кімната була єдиним веселим і сучасним місцем дому, єдиною точкою Реґбі, де повністю розкривалася її особистість. Цієї кімнати Кліфорд ніколи не бачив, а Коні мало кого сюди запрошувала. Тепер вони з Майкалісом сиділи обабіч каміна й розмовляли. Вона розпитувала його про себе, про його матір і батька, про братів — інші люди завжди викликали її інтерес, а коли в ній прокидалася симпатія, вона зовсім втрачала класові почуття. Майкаліс відверто розповідав про себе, цілком відверто, без жодної афектації, просто розкривав свою гірку, байдужу душу бродячого пса, часом світився мстивою гордістю за свої успіхи. — Але чому ви такий самотній птах? — запитала його Коні, і знову він позирнув на неї своїм глибоким, пронизливим поглядом карих очей. — Деякі птахи саме такі, — відказав він і запитав з призвуком дружньої іронії: — Але ж гляньте, хто ви така? Чи й ви часом не самотня пташка? Коні, дещо збентежена, замислилася на якусь мить, а тоді відповіла: — Тільки частково! Зовсім не така, як ви! — Отже, я зовсім самотній птах? — запитав він, усміхаючись такою дивною посмішкою, ніби в нього боліли зуби, такою вона здавалася кривою, а його очі залишалися так незмінно меланхолійними, чи стоїчними, чи розчарованими, чи наляканими. — А що? — сказала вона, вдивляючись у нього допитливо. — Ви не такий, правда? Вона відчула: від нього йде такий могутній потяг, що мало не втратила рівновагу. — О, ви цілком маєте рацію! — він сказав, відвертаючись, ховаючи очі, опускаючи погляд, з тією самою дивною незворушністю древньої раси, майже втраченою в нинішні часи. І це наче спаралізувало Коні: вона відчула, що не може відокремити себе від нього. Він подивився на неї глибоким поглядом, який усе бачить, усе запам'ятовує. Водночас щось із його грудей волало до неї так пронизливо, як нічний крик дитини, й досягало самої утроби. — Дуже приємно, що ви думаєте про мене, — сказав він коротко. — А чому мені про вас не думати? — видихнула вона. Він засміявся з чудернацьким присвистом. — Ах, отак!.. Можна на хвилину взяти вашу руку? — він запитав несподівано, втупивши в неї погляд майже гіпнотичної сили й посилаючи де неї заклик, який бив просто в саму утробу. Зачарована й задерев'яніла, вона глянула на нього, а він підійшов, став навколішки, міцно обхопивши руками її ноги, занурився обличчям в її коліна й завмер. Зачарованим, затьмареним поглядом вона здивовано дивилась вниз на його ніжну шию, відчуваючи, як його обличчя притискається до її стегон. Стривожена й розгублена, вона, однак, не змогла втриматися й м'яко, співчутливо поклала руку на його беззахисну шию, і він затремтів усім тілом. Потім підвів на неї погляд з тим самим жахливим покликом глибоких, палаючих очей. Опиратися йому не було жодної змоги. У відповідь з її грудей до нього линуло незмірне величезне бажання — вона все, все повинна йому дати. Він виявився цікавим і дуже ніжним коханцем, дуже ніжним по відношенню до жінки, тремтів безвладно і водночас був відстороненим, відчував кожен, кожен зовнішній звук. Для неї все це не принесло нічого, окрім того, що вона віддалася йому. Нарешті він перестав тремтіти й лежав зовсім тихо, зовсім тихо. Тоді слабкими співчутливими пальцями вона погладила його голову, що лежала в неї на грудях. Підвівшись, він поцілував їй обидві руки, тоді обидві ноги в замшевих кімнатних капцях, потім мовчки відійшов у кінець кімнати й стояв, повернувшись до неї спиною. Пару хвилин панувала мовчанка. Потім він обернувся й підійшов до неї знову, коли вона сіла на старе місце коло вогню. — А тепер ви, мабуть, зненавидите мене! — сказав він якось тихо й приречено. Вона швидко підвела на нього погляд. — Чому? — запитала. — З ними завжди так, — сказав він, потім спохопився: — Тобто… так буває з жінками. — Це останнє, за що я вас можу зненавидіти, — ображено сказала вона. — Знаю! Знаю! Так і має бути! Ви страшенно добрі до мене… — вигукнув він розпачливо. Її здивувало, чому він у розпачі. — Ви більше не сядете? — запитала вона. Він глянув на двері. — Сер Кліфорд! — сказав він. — Він не буде… він не буде?.. Вона на мить замислилася. — Можливо! — відповіла. І подивилася на нього. — Я не хочу, щоб Кліфорд знав… чи навіть підозрював. Це б завдало йому такого болю. Та я не думаю, що ми зробили щось погане, а ви? — Погане? Боже правий, ні! Просто ви так безмежно ласкаві до мене… Мені важко це витримати. Він відвернувся, й вона побачила, що зараз він заплаче. — Але ж Кліфорду не треба знати, правда? — вона благала. — Це б завдало йому такого болю. А коли не знаєш, не підозрюєш, тоді нічого не болить. — Від мене, — він сказав майже грубо, — від мене він нічого не дізнається! Побачите, нічого. Щоб я сам себе видавав! Ха-ха! — він глухо, цинічно засміявся з цієї думки. Вона спостерігала за ним з подивом. Він запитав: — Можна поцілувати вашу руку й піти? Думаю поїхати в Шефілд, там поснідаю, якщо вдасться, й повернуся назад до чаю. Чи можна щось для вас зробити? Чи можна вірити, що ви мене не зненавиділи і не зненавидите в майбутньому? — він закінчив з безнадійною ноткою цинізму. — Ні, я не відчуваю до вас ненависті, — відповіла вона. — Думаю, ви хороша людина. — О! — вигукнув він несамовито. — Як добре, що ви сказали саме це, а не те, що любите мене! Це означає настільки більше… Тоді до полудня. Мені так багато треба обдумати до того часу. — Він покірно поцілував її в обидві руки й пішов. — Цей молодик діє мені на нерви, — сказав Кліфорд за ланчем. — Чому? — запитала Коні. — Він такий жлоб під усім цим лоском… тільки й чекає, щоб похвалитися. — Думаю, люди несправедливі до нього, — сказала Коні. — Тебе це дивує? Ти, може, думаєш, що він живе для того, щоб творити добрі діла? — Думаю, в ньому є якась щедрість. — До кого? — Точно не знаю. — Звичайно, не знаєш. Боюсь, ти плутаєш безпринципність із щедрістю. Коні замислилася. Плутала? Можливо. Однак для неї безпринципність Майкаліса таїла якісь чари. Він ішов до кінця там, де Кліфорд ступав пару несміливих кроків. Він по-своєму завоював світ, а саме цього прагнув Кліфорд. Шляхи й засоби?.. Хіба ті, що ними користався Майкаліс, ниці ті за Кліфордові? Хіба те, як нещасний аутсайдер проштовхувався, ліз уперед, торуючи шлях власним тілом, прослизав чорним ходом, чимось гірше за те, як рекламує свою винятковість Кліфорд? Тисячі засапаних псів, висолопивши язики, гналися за продажною богинею успіху. І з-поміж них справжнім псом був той, хто схопив її першим, якщо прагнеш успіху! Отож Майкаліс міг ходити з гордо задертим хвостом. Найдивніше, що він не робив цього. Він повернувся назад саме до чаю з великим оберемком фіалок та лілій і з тим самим виразом дворняги. Коні іноді думала, чи це часом не своєрідна маска для обеззброєння неприязні — надто міцно вона пристала до його обличчя. Чи й справді він такий сумний пес? Весь вечір він зберігав понурий вигляд сумного пса, однак Кліфорд відчував за цим внутрішнє зухвальство. Коні цього не відчувала, мабуть, тому, що воно не спрямовувалося проти жінок, а тільки проти чоловіків з їхньою самовпевненістю та погордою. Саме незнищенна внутрішня зухвалість цього дохляка так настроювала проти нього чоловіків. Одна його присутність була викликом для світського мужчини, хоч як би він ховався за свої нібито добрі манери. Коні закохалася в нього, та спромоглася всидіти за вишиванням і дати чоловікам порозмовляти, не виказуючи себе. Що ж до Майкаліса, то він поводився бездоганно — був тим самим меланхолійним, уважним, відчуженим молодиком, як і в попередній вечір, безмежно далеким від своїх господарів, лаконічно підігруючи їм саме до необхідної міри, ні на мить до них не наближаючись. Коні здалося, що він, мабуть, забув про ранок. Він не забув. Та він знав, де перебуває, — на тому самому місці, за порогом, де й належиться бути вродженим аутсайдерам. Так само він сприймав і кохання. Він знав, що кохання не оберне його з бездомного пса, що викликає заздрість своїм золотим нашийником, на приємного світського песика. Справа в тому, що в самій глибині душі він був аутсайдером, не надавався для суспільства, нутром розумів цей факт, хоч ззовні залишався весь породженням Бонд-стріт. Ізоляція була для нього необхідністю так само, як була необхідністю конформістська зовнішність і перебування в елеґантному товаристві. Проте випадкова любов, як полегшення й утіха, так само була добрим ділом, і він не відштовхнув її. Навпаки з пристрасною, болісною вдячністю він прийняв шматок природної, спонтанної доброти, розчулився майже до сліз. За блідим, непорушним, розчарованим обличчям його дитинна душа ридала від вдячності жінці й прагнула до неї знову, і так само його знедолена душа знала, що він залишатиметься цілком вільним. Вони запалювали в залі свічки, коли він знайшов можливість сказати їй: — Можна мені прийти? — Я сама прийду до вас, — відповіла вона. — О, чудово! Він чекав на неї довго, але вона прийшла. Він був трепетним збудженим коханцем, який швидке доходить до краю й закінчує. В ньому крилося щось дивовижно дитяче й беззахисне. Єдине, чим він захищався, — це розум та лукавство, сам інстинкт лукавства, та коли його розум відключався, він залишався немов двічі голим, нагадуючи дитину з ніжним, беззахисним тілом, яка безпорадно борсається. Він пробуджував у жінці дивне співчуття, порив і дивне, палке фізичне бажання, її фізичного бажання він не задовольняв — він завжди так швидко доходив до краю, закінчував, тоді падав їй на груди, відновлюючи своє самовладання, в той час як вона лежала вражена, розчарована, вбита. Та скоро вона навчилася стримувати його, тримати в собі, коли його оргазм уже минав. І тоді він виявлявся щедрим і навдивовиж міцним, стояв у ній твердо, належав їй, а вона активно, нестямно, пристрасно доходила до власного оргазму. А він, відчуваючи, як шалено досягає вона власної насолоди з його твердої, піднятої пасивності, наливався дивним почуттям гордості й задоволення. — О, як добре! — шепотіла вона в трепеті й, припавши до нього, завмирала. А він лежав у власній самотності, хоча й відчував гордість. Того разу він побув лише три дні й поводився з Кліфордом та Коні точно так, як і в перший вечір. Ззовні він залишався незмінним. Він писав Коні такі ж самі жалібні меланхолійні листи, як завжди, часом дотепні й позначені дивною безстатевою ніжністю. Здавалось, він відчував до неї якусь безнадійну ніжність, однак такою ж невід'ємною залишалася відчуженість. Безнадія була в самій його суті, і він прагнув цієї безнадійності. Він, здається, ненавидів надію. Він десь прочитав слова: «Unе immense espérance at raversé la terre»[9] — і прокоментував їх: «І в її проклятому колодязі втонуло все, варте існування». Коні ніколи не розуміла його по-справжньому, та по-своєму любила. І весь час вона відчувала, як у ній віддзеркалюється його безнадія. Вона не могла цілком любити в безнадії. А він у своїй безнадії не міг любити взагалі. Так вони проіснували ще деякий час, листуючись та іноді зустрічаючись у Лондоні. Вона все ще прагнула фізичного, сексуального збудження, яке одержувала від нього завдяки власній активності, після того, як його кволий оргазм закінчувався. А він усе ще хотів їй це давати. І для їхнього зв'язку цього виявилося досить. І досить, щоб дати їй деяку впевненість, якусь сліпу й навіть зухвалу. Ця майже механічна певність у власних силах принесла з собою й велику бадьорість. У Реґбі вона випромінювала страшну бадьорість. І застосувала всю свою нову бадьорість та насолоду, щоб стимулювати Кліфорда, тому в цей час він створив свої найкращі твори й по-своєму, сліпо був майже щасливий. Він справді пожинав плоди чуттєвої насолоди, яку вона отримувала від випрямленої в ній чоловічої пасивності Майкаліса. Звичайно, він так про це й не довідався, а якби довідався, то не сказав би «дякую»! Однак, коли скінчилися дні її великої радісної бадьорості й стимулу, назавжди скінчилися, і вона ходила пригнічена й роздратована, як прагнув їх повернення Кліфорд! Знав би він правду, то й тоді, мабуть, захотів би, щоб Коні з Майкалісом знову були разом.РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Коні завжди передчувала, що її роман з Майком — так його називали — безперспективний. Однак інші чоловіки, здавалось, нічого для неї не означали. Вона ставилася до Кліфорда з відданістю. Він вимагав великої частини її життя, й вона віддавала йому цю частину. Та вона багато чого хотіла від чоловіка, а цього Кліфорд їй не давав, не міг дати. Ривками вони зустрічалися з Майкалісом. Та передчуття підказувало, що цьому настане кінець. Майк нічого не здатний зберегти надовго. Його власна суть примушувала його розривати всякий зв'язок і знову залишатися вільним, ні з ким не зв'язаним, абсолютно самотнім псом. У цьому полягала його головна потреба, хоча в таких випадках він говорив: «Вона мене покинула!» Здавалося, світ таїть у собі багато можливостей, але в особистому досвіді вони зводилися до незначної кількості. У морі плаває багато доброї риби… можливо, й так… та у великих косяках виявляється макрель та оселедці, а якщо ти сама не макрель і не оселедець, то доброї риби тобі попадеться зовсім мало. Кліфорд завойовував славу, навіть гроші. До нього приїжджали люди. Коні майже весь час когось приймала у Реґбі. Та якщо це була не макрель, то оселедець, лиш часом попадався сом чи вугор. Наїжджали деякі постійні відвідувачі, завсідники — ті, що вчилися разом з Кліфордом у Кембриджі. Це був Томі Дюкс, який зостався в армії й дослужив до бригадного генерала. «Армія залишає мені час подумати й рятує від необхідності встрявати в битву життя», — говорив він. Це був Чарлз Мей, ірландець, який писав наукові праці про зірки. Це був Гамонд, ще один письменник. Всі були приблизно такого ж віку, як і Кліфорд, молоді інтелектуали тих днів. Всі вони вірили в життя розуму. Все, що робиться поза ним, — ваша особиста справа й надто не важить. Ніхто й на думці не мав питати іншого, о котрій годині той замикається у вбиральні. Нікого, крім тебе самого, це не цікавило. І так щодо більшості справ звичайного життя: яким чином ти заробляєш гроші, чи любиш свою дружину або чи заводиш «романи». Всі справи стосуються тільки того, кого стосуються, і так, як і відвідини вбиральні, ні для кого не становлять жодного інтересу. — Вся суть сексуальної проблеми, — говорив Гамонд, високий, худий чоловік, який мав дружину і двох дітей, хоча значно тісніше спілкувався з друкаркою, — полягає в тому, що в ній немає суті. Якщо точно, проблема взагалі відсутня. Ми не хочемо йти за чоловіком у туалетну кімнату, то чому ж нам іти за ним, коли він лягає в ліжко з жінкою. А саме тут корінь проблеми. Якщо ми не будемо зважати на друге, як не зважаємо на перше, то не залишиться й проблеми. Усе це безглузде й беззмістовне. Питання недоречної цікавості. — Тихше, Гамонде, тихше! Якщо хтось полюбить Джулію, ти запалишся, а якщо він піде далі — закипиш… — Джулія була дружиною Гамонда. — Звичайно! Так буде й тоді, коли цей хтось помочиться в кутку моєї вітальні. Усьому своє місце. — Ти хочеш сказати, що не зважатимеш, якщо він займатиметься любов'ю з Джулією в якомусь потайному алькові? Чарлі Мей трохи глузував, колись він тільки спробував пофліртувати з Джулією, як Гамонд грубо обірвав їх. — Звичайно, зважатиму. Секс — це моя з Джулією особиста справа, і, звичайно, я буду проти, коли ще хтось спробує сюди влізти. — Річ у тім, — сказав сухорлявий і веснянкуватий Томі Дюкс, який скидався на ірландця значно більше за Мея, блідого й досить дебелого, — річ у тім, Гамонде, що у тебе надто могутній власницький інстинкт, крім того, сильне бажання самоствердитися, і, крім того, ти прагнеш успіху. Я цілком належу армії, відтак зійшов з дистанції у вашому світі й добре бачу тепер, як надзвичайно чоловіки прагнуть самоствердження й успіху. Це прагнення розвинулося до неймовірних масштабів. На це йдуть усі сили особистості. І, звичайно, такі чоловіки, як ти, думають, що коли в тилу є жінка, то наступ буде успішніший. Тому ти такий ревнивий. Ось що для тебе секс — маленька жива динамо-машина між тобою й Джулією, яка має забезпечити успіх. Якщо раптом тебе зрадить успіх, ти почнеш фліртувати, як Чарлі, що успіху не знає. Люди одружені, такі, як ви з Джулією, носять на собі ярлики, як дорожні валізки. На ярлику Джулії написано: «Місіс Арнолд Б. Гамонд», — прямо як на багажі, що його хтось посилає залізницею. А твій ярлик — «Містер Арнолд Б. Гамонд — для передачі особисто місіс Арнолд Б. Гамонд». О, ви маєте цілковиту рацію, цілковиту рацію! Життя розуму вимагає зручного дому й пристойної кухні. Ви маєте цілковиту рацію. Воно навіть потребує нащадків. Та все обертається навколо інстинктивного прагнення успіху. Ось вісь, навколо якої крутиться все інше. Здавалося, самолюбство Гамонда вражено. Він пишався гостротою свого розуму й тим, що не потурає вимогам часу. Однак і він прагнув успіху. — Цілком вірно, без готівки не проживеш, — сказав Мей. — Треба мати якусь суму для того, щоб жити й справлятися… навіть щоб вільно мислити, потрібна певна сума грошей, інакше твій шлунок тебе спинить. Та мені здається, пора зняти з сексу всі заборони. Нам вільно розмовляти з ким завгодно, то чому ж нам не вільно займатися коханням з кожною жінкою, що нас до цього заохочує? — От слова хтивого кельта, — сказав Кліфорд. — Хтивого? А чому б і ні? Не думаю, що завдам жінці більшої шкоди, переспавши з нею, ніж тоді, коли потанцюю з нею… чи навіть поговорю з нею про погоду. Це просто обмін відчуттями замість обміну ідеями, чому ж його уникати? — Ми станемо такими ж нерозбірливими, як кролі! — сказав Гамонд. — Чому ні? Що поганого роблять кролі? Хіба вони гірші за невротичну революційну людську породу, сповнену нервової ненависті? — Але ж ми не кролі, — сказав Гамонд. — Саме так! Я маю розум, мені треба зробити деякі астрономічні підрахунки, які хвилюють мене не менше за питання життя й смерті. Часом мій шлунок страждає нетравленням. Я дуже страждаю від голоду. І так само страждаю від сексуального голоду. Що ж діяти? — Я думаю, сексуальне нетравлення від надмірності позначиться на тобі ще сильніше, — насмішкувато сказав Гамонд. — Нічого подібного! Я не переїдаюсь і не пересичуюся жінками. Кожен може вибрати, скільки йому їсти. Але ти мене цілком замордуєш. — Зовсім ні. Ти можеш одружитися. — Звідки ти взяв, що я можу? Може, це не узгоджується з тими процесами, які відбуваються в моєму розумі. Одруження має… і повинно… звести нанівець мої розумові процеси. Я до цього не схильний, то що ж мені залишається — зачинитися в келії, як чернець? Усе це, хлопче, дурість і нісенітниця. Я живу й займаюся своїми розрахунками. Часом мені потрібні жінки. Не хочу робити з цього проблему й не хочу, щоб будь-хто піддавав мене моральному осуду чи забороні. Я б посоромився бачити біля себе жінку з ярликом, на якому зазначено ім'я й залізнична станція, ніби на валізці з одягом. Два чоловіки не забули один одному фліртування Джулії. — Цікава думка, Чарлі, — сказав Дюкс, — ніби секс — це просто інша форма розмови, де ти виконуєш слова, замість того, щоб говорити їх. Думаю, так воно і є. Думаю, треба обмінюватися з жінками відчуттями та емоціями так само, як ідеями про погоду чи щось інше. Секс має стати своєрідною нормальною фізіологічною розмовою між чоловіком і жінкою. Якщо у вас немає спільних ідей, ви з жінкою не розмовляєте, тобто ви розмовляєте без жодного інтересу. Так само, якщо в тебе немає з жінкою якихось спільних емоцій і відчуттів, ти з нею не будеш спати. Але якщо ти маєш… — Якщо ти маєш потрібного роду емоції чи симпатії до жінки, ти мусиш з нею спати, — сказав Мей. — Це єдина порядна річ, яку варто робити. Так само, якщо ти зацікавлений у розмові з кимось, єдиний пристойний вихід — виговоритися. Ти ж у такому випадку не зціплюєш зуби й соромливо не закусуєш язика. А просто говориш своє слово. Так само в усьому іншому. — Ні, — сказав Гамонд. — Це невірно. Наприклад, ти, Мею, розтринькуєш на жінок половину своїх сил з такими думками. Ти ніколи не досягнеш того, що тобі призначено. Надто багато твоїх сил піде не в той бік. — Можливо, а от твоїх сил, Гамонде, хлопче, одружений ти чи ні, надто мало йде саме в цей бік. Ти збережеш чистоту й цілісність свого розуму, та він стане до чорта сухим. Твій чистий розум висохне, як смичок, тобто те, що від нього залишиться. Ти просто виговориш його. Томі Дюкс розсміявся. — Годі вам, мудрагелі! — сказав він. — Гляньте на мене… я не займаюся високою й чистою розумовою роботою, просто занотував у свій час пару ідей. Однак я не одружуюся і не швендяю за жінками. Мені здається, Чарлі має рацію — якщо йому хочеться швендяти за жінками, він має право не швендяти надто часто. Та я не можу йому заборонити швендяти взагалі. Що ж до Гамонда, то з його розвинутим власницьким інстинктом для нього, природно, відкрита як широка дорога, так і вузька хвіртка. Побачите, він ще до смерті стане Англійським Діячем Літератури, букварем з ніг до голови. Нарешті я. Я — ніщо. Просто базікало. А що ти думаєш, Кліфорде? Ти погоджуєшся, що секс — це динамо-машина, яка допомагає чоловікові досягти успіху в світі? У ті часи Кліфорд говорив мало. Він ніколи не просторікував, справді, для цього його ідеям бракувало життя, а він сам був надто зніченим та емоційним. І зараз він почервонів і зніяковів. — Ну! — сказав він, — оскільки сам я — hors de combat[10], не бачу, що я можу сказати з цього приводу. — А от і ні, — сказав Дюкс, — твоя верхня частина зовсім не hors de combat. Життя твого розуму ціле й неушкоджене. Тож дозволь нам почути твої ідеї. — Ну, — пробурмотів Кліфорд, — хоч би й так, все одно у мене цих ідей не забагато… Мабуть, я стою за те, щоб одружитися і — край. Це велика річ для чоловіка й жінки, які кохають одне одного. — Що за велика річ? — запитав Томі. — О… вона довершує близькість, — сказав Кліфорд, ніяковіючи, немов жінка, від такої розмови. — Ну, ми з Чарлі вважаємо, що секс — таке ж саме спілкування, як і мова. Коли якась жінка заводить зі мною сексуальну розмову, моя природна реакція — піти з нею до ліжка там завершити її, все в свій час. На жаль, жодна жінка не дає мені жодного натяку, я лягаю в ліжко один і зовсім від цього не страждаю… Принаймні так мені здається, а то звідки б я знав? У всякому разі, у мене немає астрономічних розрахунків, яким би можна перешкодити, і не треба писати жодних безсмертних творів. Я просто сховався в армії… Запала мовчанка. Усі четверо чоловіків курили. А Коні сиділа й робила черговий стібок у своєму шитві… Так, вона там сиділа! Їй належало сидіти, як мумії. Вона мала мовчати, як миша, і не втручатись у надзвичайно важливі міркування цих глибокодумних джентльменів. Але вона мусила тут бути. Без неї їм не було б так легко, їхні ідеї не пливли б так вільно. Без Коні Кліфорд почувався дразливішим і нервовішим, його ноги мерзли значно швидше й розмова не клеїлася. Краще почувався Томі Дюкс — її присутність його дещо надихала. Гамонда вона не любила, він здавався таким егоїстом у чисто розумовому вимірі. А Чарлз Мей, хоч щось у ньому й подобалося, незважаючи на свої погони, здавався трохи відразливим і неохайним. Скільки вечорів Коні сиділа й слухала слововиверження чотирьох чоловіків! Цих і ще одного чи двох інших, її мало турбувало, що вони, здавалось, ніколи ні до чого не доходять, їй подобалося слухати їхні розмови, особливо, якщо між ними був Томі. От забава. Чоловіки, замість того, щоб цілувати й гладити тебе, відкривають тобі твій розум. Справжня забава? Але які ж холодні уми! А крім того, це трохи дратувало. Вона більше поважала Майкаліса, при імені якого всі наливалися нищівною зневагою до дворняжки-кар'єриста, до неосвіченого жлоба найгіршого ґатунку. Дворняжка й жлоб чи ні, він зробив свої висновки. Він просто обігнав їх з їхніми мільйонами слів на параді розумового життя. Коні любила життя розуму й одержувала від нього величезне задоволення. Та вона справді думала, що воно заходить задалеко, їй подобалося бути тут, у тютюновому диму славних дружніх вечорів, як вона їх сама для себе називала. Вона щиро потішалась, а також пишалася, що навіть свої розмови вони нездатні вести без її мовчазної присутності. Вона безмежно поважала думку, а ці чоловіки, принаймні, намагалися чесно мислити. Однак усе це нагадувало кішку, яка не могла стрибати. Всі вони разом про щось говорили, а що воно значило для її життя, сказати було важко. І Майк не зміг цього прояснити. Але Майк взагалі не намагався нічого робити, просто прожити життя і допекти іншим так, як вони допікали йому. Він був по-справжньому антисуспільним, і саме це йому закидали Кліфорд та його приятелі. Кліфорд та його приятелі не були антисуспільними, усі вони більш-менш схилялися до того, щоб рятувати людство чи принаймні вчити його. У неділю ввечері точилася високомовна розмова, коли бесіду знову занесло на любовну тему. — Благословен зв'язок, який серця зріднив у щось таке… — сказав Томі Дюкс. — Хотів би я знати, що це за зв'язок… Зв'язок, що нас зріднив тепер, — це наші з вами інтелектуальні суперечки. І незважаючи на них, між нами існує цей чортів зв'язок. Ми розходимося нарізно й говоримо один про одного дошкульні слова, як усі інші кляті інтелектуали на світі. Кляті люди — адже у цьому всі однакові. А коли не розходимося, то ховаємо дошкульні почуття, які один проти одного носимо, за лицемірною облесністю. Дивна річ, та життя розуму, здається, розцвітає тільки, якщо його коріння лежить у злобі, невимовній і невимірній злобі. Так було завжди! Погляньте на Платона, на Сократа і його компанію! Скільки в ній злоби, скільки радості в тому, щоб роздерти ще когось на шматки… Протагора чи ще когось! І Алківіад, і всі інші — не учні, а шавки, готові втрутитися в бійку! Маю сказати, що все це примушує надати перевагу Будді, який спокійно сидить під деревом, чи Христові, який розповідає своїм учням короткі недільні історії, мирно і без жодних інтелектуальних феєрверків. Так, щось негаразд з розумовим життям, радикально. Його коріння в злобі й заздрості, заздрості й злобі. А дерево можна пізнати за його плодами. — Не думаю, що всі ми такі злостиві, — запротестував Кліфорд. — Дорогий мій Кліфорде, подумай про те, як усі ми обговорюємо один одного. Я значно гірший за всіх інших. Тому що я відкрито надаю перевагу спонтанній злобі над сфабрикованою облесністю, а це — отрута. Коли я починаю говорити, що за чудовий хлопець цей Кліфорд, і так далі, і так далі, тоді пора пожаліти бідного Кліфорда. Ради Бога, усі ви говоріть про мене дошкульні речі, тоді я знатиму, що для вас щось означаю. Не говоріть солодких слів, інакше мені кінець. — Але ж я справді думаю, що ми щиро ставимося один до одного, — сказав Гамонд. — Кажу ж вам, ми змушені… ми злословимо один про одного заочі! І в цьому я найгірший. — А мені здається, ти плутаєш розумове життя з критичною діяльністю. Погоджуюся, Сократ дав великий імпульс критичній діяльності, та він зробив навіть більше, — сказав Чарлі Мей професорським тоном. За вдаваною скромністю приятелі були навдивовиж помпезними. Усе це було таким ех сathedra[11] і претендувало на таку простоту. Дюкс відмовився продовжити тему Сократа. — Ти цілком маєш рацію, критичність і знання не одне й те ж саме, — сказав Гамонд. — Звичайно, ні, — втрутився Бері, тихий, засмаглий юнак, який заїхав до Дюкса й залишився на ніч. Усі вони подивилися в його бік, ніби у віслюка прорізався голос. — Я не говорив про знання… Я говорив про розумове життя, — засміявся Дюкс. — Справжнє знання породжується цілим корпусом свідомості; воно йде з живота й пеніса в тій же мірі, що з мозку чи розуму. Розум може лише аналізувати й раціоналізувати. Поставте розум і раціо над усім іншим, і все, що вони зможуть, це тільки критикувати й омертвляти. Я сказав усе, що вони можуть. Це безмежно важливо. Господи, світ смертельно потребує критичності. Тому давайте жити розумовим життям, і тішитися своєю злобою, й зривати покрови зі старого гнилого шоу. Та зауважте — поки живеш своїм життям, ти в якийсь спосіб становиш органічне ціле з усім життям. Та почавши розумове життя, ти зриваєш яблуко. Ти розрубуєш зв'язок між яблуком і деревом, органічний зв'язок. А якщо в твоєму житті немає нічого, окрім розумового життя, тоді ти сам — зірване яблуко… яке впало з дерева. І тоді з'являється логічна необхідність бути злостивим, так само як природна потреба зірваного яблука — згнити. Кліфорд зробив круглі очі — йому все це здавалося нісенітницею. Коні подумки засміялася. — Ну тоді всі ми зірвані яблука, — сказав Гамонд досить їдко й роздратовано. — Тож давайте зробимо з себе сидр, — сказав Чарлі. — А що ви думаєте про більшовизм? — вставив своє слово засмаглий Бері, так ніби вся попередня розмова вела до такого питання. — Браво! — проревів Чарлі. — Що ви думаєте про більшовизм? — Боюся, більшовизм — це велике питання, — сказав Гамонд, серйозно киваючи головою. — На мою думку, — сказав Чарлі, — більшовизм — це просто надмірна ненависть до того, що вони називають буржуазним, а що означає буржуазність — до кінця неясно. Крім усього іншого, це капіталізм. Почуття й емоції так беззаперечно буржуазні, що доводиться вигадувати людину, позбавлену їх. — Тоді індивід, кожна окрема особистість — буржуазна, отже, має бути придушеною. Ти повинен розтопитися у чомусь великому, радянсько-соціалістичному. Навіть організм буржуазний, отже, ідеал має бути механічним. Залишається єдина одиниця, неприродна, складена з багатьох різноманітних і водночас суттєвих частин — механізм. Кожна людина — частина механізму, а його рушійна сила — ненависть… ненависть до буржуазії. Це для мене більшовизм. — Абсолютно! — сказав Томі. — Та, крім того, він здається мені досконалим зображенням індустріального ідеалу. Ідеал власника фабрики в концентрованому вигляді. Хіба він заперечить ненависть як рушійну силу. Та все ж ненависть залишиться — ненависть до самого життя. Гляньте лише на наші центральні графства, хіба не ясно… та все це частина розумового життя, його логічний розвиток. — Я заперечую, що більшовизм має логіку, він заперечує більшу частину своїх передумов, — сказав Гамонд. — Мій дорогий, залишається матеріальна передумова, так і з чистим розумом… виключно. — Принаймні більшовизм здобув тверду основу, — сказав Чарлі. — Тверду основу! Основа без основ! У найкоротший час більшовики будуть мати найкращу в світі армію з найкращим технічним оснащенням. — Але все це… ця ненависть не може довго тривати. Має бути якась реакція… — сказав Гамонд. — Ну, ми чекали роки… почекаємо й більше. Як і все інше, ненависть росте. Це закономірний результат нав'язування ідей до життя, насильства над нашими найглибшими інстинктами. Ми ґвалтуємо ваші найглибші почуття згідно з ревними ідеями. Ми керуємося формулою, немов механізми. Логічний розум претендує на керівництво справами ліжка, а ліжко обертається чистою ненавистю. Усі ми більшовики, тільки ми лицеміри. Росіяни — більшовики без лицемірства. — Але ж, окрім радянського, — сказав Гамонд, — існує багато інших шляхів. Більшовики не є розумними по-справжньому. — Звичайно, ні. Але часом розумно бути недоумкуватим, якщо хочеш досягти своєї мети. Особисто я вважаю більшовизм недоумкуватим, але таким же самим недоумкуватим я вважаю наше суспільне життя на Заході. Я навіть вважаю недоумкуватим наше славнозвісне розумове життя. Всі ми холодні, як кретини, всі позбавлені почуттів, як ідіоти. Всі ми більшовики, тільки у нас це по-іншому називається. Ми бачимо себе богами… богорівними! Це те ж саме, що й більшовизм. Треба бути гуманним і мати серце й пеніс, щоб уникнути перетворення в Бога чи більшовика… адже це одне й те саме — обидва надто добрі, щоб існувати насправді. Несхвальну тишу перервав своїм схвильованим запитанням Бері: — Значить, ти, Томі, справді віриш у любов, правда? — Милий хлопче! — сказав Томі. — Ні, мій херувиме, у дев'яти випадках з десяти — ні! Сьогодні любов стала ще однією з тих недоумкуватих вистав. Хлопці, вихляючи стегнами, їбуть, як коні, маленьких джазових дівчат з худими хлоп'ячими задницями! Ти цю любов маєш на увазі? Чи любов типу спільна-власність, основа-успіху чи мій-чоловік-моя-дружина? Ні, дорогий мій в усе цея не вірю! — Але у щось же ти віриш? — Я? Інтелектуально я вірю в добре серце, жвавий член, швидкий розум і мужність сказати «гівно» в присутності дами. — Ну, все це ти маєш, — сказав Бері. Томі Дюкс заревів від сміху. — Ти — ангел! Якби я мав! Якби я мав! Ні, моє серце задубіло, як картопля, мій член падає й ніколи не встає, і мені краще його зовсім відрізати, ніж сказати «гівно» в присутності моєї матері чи тітки, а вони справжні леді, зауваж, крім того, я насправді не розумний, просто «розумо-проживач». Як чудово бути розумним — тоді ти живеш у всіх згаданих і не згаданих частинах. Член встає й говорить «як справи?» кожній по-справжньому інтеліґентній людині. Ренуар говорив, що малював картини членом… так і було, милі картинки! Хотілося б мені зробити щось подібне. Господи! Можна тільки говорити! До численних пекельних тортур додалася ще одна. А все почав Сократ! — На світі є гарні жінки, — сказала Коні, підвівши голову й нарешті заговоривши. Чоловіки обурилися… Їй належало нічого не чути. Їм було нестерпно, що вона так уважно слухала їхню розмову.РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
Одного морозного ранку, осяяного блідим лютневим сонцем, Кліфорд і Коні пішли на прогулянку через парк до лісу. Тобто Кліфорд пихкав у своєму кріслі з моторчиком, а Коні йшла поряд. Жорстке повітря зоставалося сірчистим, та до цього вони обоє вже звикли. Над низьким обрієм стелилася опалова від морозу й диму імла, а нагорі лежало маленьке голубе небо, тому здавалося, що ти всередині загорожі, завжди всередині. Життя — завжди сон чи безумство всередині загорожі. Вівця кашлянула в жорсткій зів'ялій траві парку, жмутики якої у видолинках взялися голубою памороззю. Через парк до воріт пролягала стежка, красива рожева стрічка. Кліфорд наказав її заново засипати просіяним ґравієм з шурфу. Коли скелі й відвали підземної породи згорали й віддавали свою сірку, вони ставали яскраво-рожевими, кольору креветок у сухі дні й кольору крабів — у вогкі. Тепер ґравій мав блідий креветковий колір з блакитно-голубим інеєм морозу. Коні завжди подобалася ця доріжка з яскраво-рожевих висівок. Лихий лиш той вітер, який нікому не приносить добра. Кліфорд обережно покотився вниз по схилу, а Коні притримувала крісло рукою. Перед ними лежав ліс — спершу густий ліщинник, за ним — червоняста темрява дубів. З узлісся застрибали-заплигали кролики. Зненацька хмарою знялися в повітря граки й перетинаючи маленький обшир неба, подалися кудись чорним потоком. Коні відкрила хвірточку, й Кліфорд повільно проїхав крізь неї на широку лісову дорогу, яка бігла вгору, вигинаючись у голій гущавині ліщини. Це були рештки великого лісу, в якому полював Робін Ґуд, а дорога була старовинним шляхом, який пролягав через усю країну. А тепер, звичайно, зосталася тільки лісова колія через приватний ліс. Дорога з Менсфілда звертала вбік на північ. У лісі все завмерло, сухе листя на землі обмерзло знизу. Різко скрикнула сойка, спурхнула зграйка маленьких пташок. Але жодної дичини, жодного фазана, їх вистріляли в час війни, коли ліс не охоронявся, тільки тепер Кліфорд знову найняв лісника. Кліфорд любив ліс, любив старі дуби. Відчував, що вони дісталися йому від багатьох поколінь предків. Він хотів захистити їх. Хотів, щоб це місце залишилося незайманим, замкнутим від світу. Крісло повільно пихкало вгору схилом, хилитаючись та підстрибуючи на замерзлих грудках. Раптом зліва з'явилася просіка, на якій не було нічого, тільки купа сухої папороті, то тут то там згиналися тонкі пагони й валялися великі зрізані пні, показуючи то свій гладкий верх, то мертві розкарячені корені. Й плями чорніли на тих місцях, де лісоруби спалювали сушняк і сміття. Це була одна з тих частин лісу, яку сер Джефрі вирубав під час війни для окопних кріплень. Весь пагорб, який полого піднімався праворуч від лісової дороги, лежав оголений і навдивовиж покинутий. Вершина пагорба, який колись увінчували дуби, тепер оголилася, і звідти понад дерева видно було залізницю, по якій возили руду, й нові цехи в Стекс Ґейті. Коні стояла й дивилася в цей пролом у чистій самотності лісу. Вона вела в світ. Та Кліфорду вона нічого не сказала. Ця просіка завжди надзвичайно злостила Кліфорда. Він пройшов війну, бачив, що воно таке. Та по-справжньому його розізлив цей голий пагорб. Він знову його засаджував. Та все це породжувало ненависть до сера Джефрі. Поки крісло повільно вибиралося нагору, Кліфорд сидів з застиглим обличчям. Добравшись до вершини пагорба, він зупинився, не ризикуючи спуститися вниз довгим і дуже тряским схилом. Він сидів і дивився, як вигиналася, збігаючи вниз, у зеленкуватих берегах дорога, прокладаючи шлях між папороттю та дубами. Вона зігнулася коло підніжжя пагорба й зникла з таким милим і легким поворотом, що здавалося: зараз звідти виїдуть на конях лицарі і дами. — Думаю, перед нами справжнє серце Англії, — звернувся Кліфорд до Коні, застигши в кріслі під тьмяним лютневим сонцем. — Справді? — запитала вона й сіла в голубій плетеній сукні прямо на пень коло стежки. — Звичайно! Це — стара Англія, її серце, і я прагну зберегти її недоторканою. — Так, так! — сказала Коні. Та тільки вимовила ці слова, почула, як на копальні Стекс Ґейт просвистів гудок, відзначаючи одинадцяту годину. Кліфорд так звик до цього гудка, що навіть його не помітив. — Я хочу, щоб цей ліс зостався цілком… недоторканим. Я хочу, щоб ніхто не полював тут, — сказав Кліфорд. Певний пафос тут був. Ліс усе ще зберігав таємничість дикої, старої Англії, та вирубки сера Джефрі часів війни завдали йому удару. Як непорушно стояли дерева — незчисленні зморшкуваті гілки на фоні неба і сірі вперті стовбури, що піднімалися з коричневої папороті! Як безпечно тут пурхали птахи! А колись тут блукали олені й лучники, й ченці пропливали на своїх віслюках. Ці місця їх пам'ятали, все ще пам'ятали. Кліфорд сидів у блідому сонячному промінні, на його рівне русяве волосся падало світло, його рум'яне повне обличчя залишалося незворушним. — Коли я приходжу сюди, мені особливо жаль, що не маю сина, — сказав він. — Але ж ліс старший за твою сім'ю, — лагідно зауважила Коні. — Це так! — сказав Кліфорд. — Але ми зберегли його. Якби не ми, його б не стало… його б вирубали, як інші ліси. Треба зберегти якусь частину старої Англії! — Треба? — сказала Коні. — Якщо його треба зберегти, то зберегти всупереч новій Англії? Розумію, це сумно. — Якщо не зберегти хоча б частину старої Англії, то Англії не залишитьсявзагалі, — сказав Кліфорд. — І ми, ті, що володіємо такого роду власністю й маємо до неї почуття, зобов'язані зберегти її. Запала сумна мовчанка. — Так, на деякий час, — сказала Коні. — На деякий час! Це все, що в наших силах. Ми можемо тільки виконати свій обов'язок. Я відчуваю, що до нас кожен член моєї сім'ї виконав тут свій обов'язок. Можна йти всупереч загальним звичаям, але треба плекати традицію. Знову запала мовчанка. — Яку традицію? — запитала Коні. — Традицію Англії! Усього цього! — Так, — повільно вимовила вона. — Тому легше, коли маєш сина, тоді ти тільки ланка в цьому ланцюгу, — сказав він. Коні не вельми розумілася на ланцюгах, та не сказала нічого. Вона думала про цікаву безособовість його бажання мати сина. — Мені жаль, що в нас не може бути сина, — сказала вона. Він прямо подивився на неї великими блідо-блакитними очима. — Було б непогано, якби ти народила дитя від іншого чоловіка, — сказав він. — Якщо ми виховаємо його у Реґбі, воно належатиме нам і цій землі. Я не надто вірю в батьківство. Було б у нас дитя, ми б його ростили, воно було б нашим і продовжувало б наш рід. Чи не варто над цим подумати? Нарешті Коні підвела на нього погляд. Дитина, її дитина була для нього просто «воно». Воно… воно… воно! — Як, з іншим мужчиною? — запитала вона. — Хіба це має велике значення? Хіба такі речі справді хвилюють нас глибоко?.. У тебе ж був якийсь коханець в Німеччині… а що він тепер? Майже нічого. Мені здається, що ці незначні акти й незначні зв'язки нашого життя не так уже й багато важать. Вони минають, і де вони? Де… де торішній сніг? Тільки те, що залишається впродовж життя, має значення; моє власне життя має для мене значення в своїй довгій протяжності й розвитку. А що означають випадкові зв'язки? І особливо випадкові сексуальні зв'язки? Якщо сміхотворно не перебільшувати їхню роль, це все одно що спаровування птахів. І так має бути. Що справді має значення? Має значення спілкування протягом цілого життя. Прожити поряд день за днем, а не переспати раз чи двічі. Ми з тобою одружені, що б там з нами не трапилося. Ми звикли одне до одного. А звичка, на мою думку, істотніша за всяку випадкову насолоду. Довге, неспішне, сповнене терпіння життя… так ми живемо… а не випадковий спазм будь-якого роду. Мало-помалу, живучи разом, двоє людей доходять до особливої злагодженості, надзвичайно тонко реаґують одне на одного. Ось — істинний секрет шлюбу, а не секс, принаймні не звичайна функція сексу. Ми з тобою сплелися в цьому шлюбі. Якщо нам триматися за це, ми зможемо організувати всі ці справи сексу, так як організовуємо вихід до дантиста, адже тут доля завдала нам фізичної поразки. Коні слухала з якимось подивом і з якимось острахом. Вона не знала, має він рацію чи ні. Існував Майкаліс, якого вона кохала, так вона собі говорила. Та її кохання нагадувало якесь відхилення від шлюбу з Кліфордом, від їхньої довгої, повільної й звичної близькості, сформованої роками терпіння й страждань. Мабуть, людська душа потребує відхилень, і їй не можна в цьому відмовити. Але принцип відхилення полягає в тому, що ти знову повертаєшся додому. — І тобі байдуже, від якого чоловіка я народжу дитину? — запитала вона. — Чому ж, Коні, я довірятиму твоєму природному чуттю порядності й вибору. Ти просто не дозволиш доторкнутися до себе не тій людині. Вона подумала про Майкаліса! Він абсолютно відповідав Кліфордовій ідеї «не тієї людини». — Але в чоловіків і жінок можуть бути різні уявлення з приводу «не тієї людини», — сказала вона. — Ні, — відповів він. — Ти любиш мене. Я ніколи не повірю, щоб ти могла полюбити мужчину, який би видався мені цілком антипатичним. Тобі не дозволить твоє почуття гармонії. Вона мовчала. Ця логіка не потребувала відповіді, такою вона здавалася помилковою. — І ти захочеш, щоб я тобі розповіла? — запитала вона, глянувши на нього майже крадькома. — Зовсім ні. Мені краще не знати… Але ж ти погоджуєшся зі мною, правда, що випадкові сексуальні стосунки — ніщо в порівнянні з довгим життям, прожитим удвох? Хіба не можна просто підкорити сексуальні потреби необхідностям довгого життя? Просто скористатися з них, адже до цього ми вимушені? Нарешті, хіба ці скороминущі насолоди мають значення? Хіба головна проблема полягає не в тому, щоб повільно, роками вибудовувати цілісну особистість? Не в тому, щоб жити цілісним життям? Життя, розколоте на частини, не має сенсу. Якщо воно може розколотися на частини через відсутність сексу, тоді вперед — заводь любовний роман. Якщо воно може розколотися через відсутність дитини, тоді, якщо можеш, — народи дитину. Але роби усе так, щоб твоє життя було цілісним, щоб у ньому надовго встановилася гармонія. А ми з тобою можемо досягти цього вдвох… Хіба неправда?.. Якщо адаптуємося до потреб і водночас злагодимо з цієї адаптації одне ціле своїм спокійно прожитим життям. Ти погоджуєшся? Коні приголомшили його слова. Вона знала, теоретично він має рацію. Та коли мова зайшла про її спокійно прожите з ним удвох життя, вона завагалася… Невже її справжня доля зводилася до того, щоб усю себе переливати в його життя? І нічого більше? Хіба все саме так? Їй належалося з задоволенням снувати єдине полотно їхнього щасливого спільного життя, можливо, тільки де-не-де позначене випадковою квіткою любовної пригоди. Та звідки їй знати, що вона відчуватиме наступного року? Що можна знати заздалегідь? Як можна сказати «так»? На роки й роки вперед? Просто «так» на одному подиху? Навіщо пришпилювати те слово, немов метелика? Воно ж, звичайно, повинно випурхнути й зникнути, щоб за ним послідували інші «так» і «ні»! Як зграйки безладних метеликів. — Думаю, Кліфорде, ти маєш рацію. Здається, я з тобою згодна. Але життя й тут може повернути все по-своєму. — Але доки воно не повернуло, ти ж погоджуєшся? — О, так! Думаю, що так, справді. Вона спостерігала за коричневим спанієлем, що вибіг з бокової стежки, подивився в їхній бік, задерши носа, й м'яко, хрипко гавкнув. За собакою швидким, нечутним кроком вийшов чоловік з рушницею, повернувся до них, так ніби збирався на них напасти, натомість зупинився, привітався й почав завертати за схил пагорбам. Це був всього-на-всього новий лісник, та він налякав Коні, з'явившись, здавалося, так швидко й загрозливо! Таким вона його побачила — раптовий натиск загрози із нікуди! Це був чоловік у темно-зеленому вельветовому плащі і краґах — старомодний, з червоним обличчям, червоними вусами й холодними очима. Він швидко рушив униз по схилу. — Мелорзе! — гукнув Кліфорд. Чоловік ледь обернувся і віддав честь швидким непомітним жестом — солдат! — Ви не поможете розвернути й завести крісло? Так мені буде легше, — сказав Кліфорд. Чоловік зразу повісив рушницю через плече й підійшов тим самим дивно швидким і м'яким кроком, ніби старався не привертати до себе уваги. Він був досить високий, худий і мовчазний. На Коні він навіть не глянув, тільки на крісло. — Коні, це новий лісник, Мелорз. Мелорз, ви ще не розмовляли з її світлістю? — Ні, сер! — прийшли готові нейтральні слова. Чоловік, як стояв, підняв капелюха, показуючи густе, майже біле волосся. Своїм прямим, безстрашним і безликим поглядом він втупився Коні прямо в очі, так ніби хотів побачити, що вона таке. Він примусив її зніяковіти. Вона сором'язливо кивнула йому, а він переклав капелюха в ліву руку й ледь уклонився їй, як джентльмен, та не сказав зовсім нічого. Якусь мить він стояв непорушно з капелюхом у руці. — Але ви вже деякий час тут працюєте, правда? — звернулася до нього Коні. — Вісім місяців, пані… ваша світлість! — він спокійно виправився. — І вам подобається тут? Вона подивилася йому в очі. Його очі трошки звузилися, іронічно, майже зухвало. — Звичайно, дякую, ваша світлість! Я тут виріс… — Він знову ледь уклонився, повернувся, вдягнув капелюха й ступив крок, щоб узятися за крісло. Останні слова він вимовив по-місцевому тягуче… мабуть, теж заради глуму, тому що раніше в його мові не було й сліду місцевої говірки. Він міг навіть зійти за джентльмена. В кожному разі, він був цікавий, жвавий, своєрідний чоловік, самотній, однак упевнений у собі. Кліфорд завів маленький моторчик, чоловік обережно повернув крісло й направив його в бік схилу, який полого спускався до темної гущавини ліщинника. — Достатньо, сер Кліфорд? — запитав чоловік. — Ні, краще пішли з нами, а то крісло може загрузнути. Моторчик тут надто слабкий, щоб підніматися вгору. Чоловік озирнувся, шукаючи собаку, — дбайливий погляд. Спанієль глянув на господаря й помахав хвостом. На мить у очах чоловіка з’явилася напівусмішка, яка хоч і м'яко, але глузувала й дражнила Коні, потім враз зникла й на обличчі не залишилося жодного виразу. Вони йшли униз досить швидко, цей чоловік тримав рукою спинку крісла й спрямовував його. Він скидався більше на вільного солдата, ніж на слугу. І щось у ньому нагадувало Томі Дюкса. Коли вони підійшли до хащів ліщини, Коні раптом побігла вперед і відкрила хвірточку до парку. Вона притримала її, в той час як обидва чоловіки, проходячи, глянули на неї. Кліфорд — критично, інший чоловік — з допитливим і холодним здивуванням, роздивляючись її безликим поглядом. І в його голубих безликих очах вона помітила відтінок страждання і відстороненості, але, крім того, й деяке тепло. Але чому він такий чужий, далекий? Зразу за хвірткою Кліфорд зупинив крісло, і чоловік рвучко, ввічливо повернувся її закрити. — Чого ти побігла відкривати? — запитав Кліфорд своїм спокійним, тихим голосом, в якому чулося незадоволення. — Це міг зробити Мелорз. — Я думала, що ви підете прямо вперед, — сказала Коні. — І залишимо тебе бігти позаду? — запитав Кліфорд. — О, часом мені подобається побігати! Мелорз знову взявся за крісло, так ніби нічого не помітив, але Коні відчувала, що він усе зауважив. Виштовхуючи крісло на досить стрімкий парковий схил, він мало не засапався. Мабуть, і справді був досить кволий. Ззовні повний сил, але дещо кволий і пригаслий. Вона відчувала це своїм жіночим чуттям. Крісло зупинилося на початку рожевої стежки. Кліфорд озирнувся на Коні. — Не втомилася? — запитав він. — О, ні! — сказала вона. Коні відстала, хай крісло їде собі вперед. День зовсім посірів — маленьке голубе небо, яке низько нависло над круглими обідками імли, знову затягло, віко замкнулося, стояла вогка холоднеча. Збиралося на сніг. Все сіре, все сіре! Такий зношений світ. Та вона втомилася. В ній з'явилася дивна тужлива втома, невдоволеність. Кліфорд нічого не помітив — про такі речі він навіть не мав уявлення. А от незнайомець помітив. Коні здавалося, що все в її світі і в її житті зносилося, а її невдоволеність здавалася старшою за ці пагорби. Вони підійшли до будинку, обійшли його з тильного боку, де не було сходів. Кліфорду вдалося пересісти у низьке домашнє крісло на колесах — він мав дуже міцні й спритні руки. Затим Коні перенесла туди його мертві ноги. Наглядач стояв струнко, чекаючи, коли його відпустять, й уважно спостерігав за всім, нічого не пропускаючи. Він сполотнів, якось навіть злякався, побачивши, як Коні взяла в свої руки Кліфордові неживі ноги й переклала їх в інше крісло, а він сам у цей час крутнувся всім тілом. Наглядач дивився злякано. — Ну, дякую за допомогу, Мелорзе, — сказав Кліфорд недбало й покотив себе по коридору до кімнат прислуги. — Ще якісь розпорядження, сер? — почувся нейтральний голос, ніби уві сні. — Ні. На все добре! — На все добре, сер. — На все добре! Як мило з вашого боку, що викотили крісло нагору. Сподіваюся, вам не було важко, — сказала Коні, провівши наглядача за двері. На мить він підвів на неї погляд, немов прокинувся. Його бентежила її присутність. — О, ні, не важко! — швидко відповів він. І знову в його голосі почулася тягуча місцева вимова. — На все добре, ваша світлість!— Хто твій лісник? — запитала Коні за ланчем. — Мелорз! Ти ж його бачила, — сказав Кліфорд. — Так, але звідки він узявся? — Нізвідки! Просто тевершелський хлопець… мабуть, син шахтаря. — І сам він теж був шахтарем? — Здається, він був ковалем у шурфі. Але до війни два роки служив у нас наглядачем, аж доки пішов в армію. Мій батько завжди був про нього високої думки, тому, коли він повернувся й прийшов у копальню найматися на коваля, я просто забрав його сюди назад лісником. Я дуже зрадів, що зміг його запопасти… в цих краях майже неможливо знайти доброго сторожа до дичини… та ще й такого, щоб знав місцевих. — І він одружений? — Був. Та його жінка… плуталася з різними мужчинами, нарешті знайшла собі шахтаря в Стекс Ґейті, і, здається, досі там живе. — Отже, він живе сам. — Майже! У селі в нього є матір… і, здається, дитина. — Кліфорд глянув на Коні своїми блідо-голубими, ледь випуклими очима, з яких сочилась відсутність. На вигляд він здавався уважним, та в глибині нагадував місцеве мідлендське повітря — туманне, задимлене, імлисте. Здавалося, цей туман шириться. І коли він якось по-своєму особливо втуплювався в Коні поглядом, коли давав їй свою особливу точну відповідь, вона відчувала, як усі глибини його мозку заповнює цей туман, заповнює ніщо. І це лякало її. Від цього він здавався безликим аж до ідіотизму. І вона невиразно збагнула один з великих законів людської душі — чутлива душа зазнає тяжкої травми, яка, однак, не вбиває тіла, душа, здається нам, виживає тільки в тому разі, якщо виживає тіло. Та це тільки здається. Насправді це спрацьовує набута звичка. Повільно, повільно рана душі нагадує про себе, жахливий біль її йде вглиб, доки поглинає весь дух. І коли здається, що ми вже видужали й забули, саме тоді даються взнаки найгірші далекі наслідки. Так було і з Кліфордом. Коли тільки він «видужав», коли тільки повернувся до Реґбі, почав писати свої оповідання й попри все почуватися певним у житті, він, здавалося, забув усе й відновив своє самовладання. Але тепер, з повільним, повільним плином літ, Коні відчула, як роз'ятрюється, як поглинає його рана страху й відчаю. Якийсь час вона сиділа так глибоко, ніби заніміла, ніби й не існувала насправді. І тепер вона повільно почала стверджувати себе поривами майже паралізуючого страху. Розум його досі був живий. Але параліч, наслідок надто тяжкої травми, поступово поглинав його емоційне єство. І в міру того, як він поглинав Кліфорда, Коні відчувала, як він поглинає також її. Внутрішній жах, пустота, байдужість до всього поступово поглинали її душу. Коли Кліфорд запалювався, він ще міг чудово говорити і впливати на майбутнє, як от тоді, у лісі, він закликав її народити дитину й дати Реґбі спадкоємця. Та наступного дня всі ці чудові слова нагадували висохле листя, яке ламається й стирається на порох, втративши будь-який сенс, розлітаючись від найменшого подуву вітру. Ці слова не були листям справжнього життя, напоєним енергією і соками дерева. Вони були мотлохом опалого листя життя, позбавленого сили. Таким опалим листям здавалося їй усе. Шахтарі в Тевершелі знову говорили про страйк, і Коні знову здавалося, що це не вияв енергії, а піднімалася на поверхню тимчасово затихла рана війни, породжуючи страшний біль неспокою, заціпеніння, невдоволеності. Така глибока рана, глибока, глибока… рана фальшивої негуманної війни. Протягом багатьох років живій крові поколінь доведеться розсмоктувати велетенську чорну гематому в глибині душ і тіл. А для цього потрібна нова надія. Нещасна Коні! З плином років її вражав страх пустоти власного життя. Кліфордове та й власне розумове життя поволі почало здаватися пустотою. Бували дні, коли їхній шлюб, їхнє спільне життя, побудоване за звичною близькістю, про яку він говорив, робилося цілковитою пустотою, нічим. Тільки словами, просто купою слів. Пустота була єдиною реальністю, а над нею — лицемірство слів. Кліфорда уподобала продажна богиня успіху! Він і справді став майже знаменитим, а його книжки заробили йому тисячу фунтів. Всюди з'явилися його фотографії. В одній з галерей виставлявся його бюст, у двох інших — портрети. Він здавався наймодернішим з модерних голосів. Зі своїм моторошним, кульгавим інстинктом слави за чотири чи п'ять років він став найвідомішим з молодих «інтелектуалів». Коні не зовсім збагнула, в чому полягає цей інтелект. Кліфорд справді виявляв розум у тому ледь гумористичному аналізі людей і мотивів, в результаті якого в кінці все розпадається на шматки. Та все це нагадувало забаву цуциків, які шматують диванні подушки, однак забаву не молоду й грайливу, а навдивовиж стару і досить уперто самовдоволену. Усе це було чудним і було нічим. Таке почуття знову і знову відлунювало в Коні на дні душі: усе — ніщо, чарівна виставка пустоти. Водночас ще й виставка. Виставка! Виставка! Виставка! Майкаліс схопився за Кліфорда, як за центрального персонажа для п'єси, він уже накидав сюжет і написав першу дію! Адже Майкаліс ще краще за Кліфорда вмів робити виставку з нічого. Єдине, що лишилося від пристрасті у цих двох чоловіків — це пристрасть до показного. В сексуальному плані вони були позбавлені пристрастей, вважай, мертвими. А тепер Майкаліса приваблювали навіть не гроші. Кліфорд ніколи не прагнув грошей, хоч заробляв їх де міг, адже гроші — печать і клеймо успіху. А саме успіху вони бажали. Вони обидва хотіли показатися по-справжньому… показати самих себе і хоч на якийсь час завоювати широку публіку. Дивне діло… проституція з продажною богинею. Коні, що зовсім не піддавалася її впливу, цілком байдужа до її зваб, у цьому бачила тільки порожнечу. Навіть проституція з продажною богинею означала порожнечу, хоча чоловіки проституювали незліченну кількість разів. Навіть це порожнеча. Майкаліс написав Кліфордові про п’єсу. Безперечно, той давно вже чув про неї. І знову Кліфорд відчув збентеження. Він знову збирався показати себе, цього разу — зусиллями когось іншого, причому у вигідному світлі. Він запросив Майкаліса з першою дією до Реґбі. Майкаліс приїхав у літньому костюмі, в білих замшевих рукавичках, з рожево-бузковими орхідеями, дуже вишуканими, для Коні, і перша дія сподобалася надзвичайно. Навіть Коні збентежилась… збентежилася до того живого, що в ній ще зосталося. І в очах Коні Майкаліс, збентежений своєю владою бентежити інших, здавався справді чудовим… просто прекрасним. Вона побачила в ньому стародавню незворушність раси, яку нічим уже не розчаруєш, крайній бруд, майже чистий. Якщо глянути здалека на його проституювання з продажною богинею, то він здавався чистим, чистим, немов африканська маска з слонової кості, що обертає бруд у чистоту на своїх поверхнях і кривизнах. Момент гострого збудження, пережитий разом з обома Чатерлеями, коли він легко захопив Коні та Кліфорда, став одним з найважливіших моментів життя Майкаліса. У нього вийшло — він захопив їх. Навіть Кліфорд на якийсь час закохався в нього… якщо можна так висловитися. Отож наступного ранку Майк почувався ніяковіше, ніж завжди, — нетерплячий, знищений, нетерплячі руки в кишенях штанів. Коні не прийшла до нього вночі… і він не знав, де її шукати. Кокетство!.. В момент його тріумфу. Зранку він пішов до її вітальні. Вона знала, що він прийде. Його тривога впадала в очі. Він запитав про п'єсу… Чи добра вона, на її думку? Він прагнув почути похвали. Вони давали йому гостру насолоду пристрасті, більшу за будь-який сексуальний оргазм. І вона хвалила її захоплено. Однак весь час у глибині душі вона знала, що п'єса — ніщо. — Послухай! — нарешті сказав він. — Чому б нам з тобою не внести в цю справу ясність? Чому б нам не одружитися? — Але ж я одружена, — вона здивувалася, однак знову не відчула нічого. — Та що ти… Певна річ, він тобі дасть розлучення… Чому б нам не одружитися? Я хочу одружитися. Я знаю, це для мене найкраще — одружитися й вести розмірене життя. Я веду чортзна-що, а не життя, просто розриваюся на шматки. Послухай, ми з тобою, ми просто створені одне для одного… як рука й рукавиця. Чому б нам не одружитися? Ти думаєш, нам щось заважає? Коні подивилася на нього вражено, однак знову не відчула нічого. Ці чоловіки, всі вони однакові, ні на що не зважають. Вони просто загоряються з голови, як петарда, й сподіваються підняти тебе в рай на худих трісках свого полум'я. — Але ж я одружена, — сказала вона. — Ти ж знаєш, я не можу покинути Кліфорда. — Але чому? Чому? — закричав він. — Він і через півроку не помітить, що тебе немає. Він взагалі не знає, що, крім нього, ще хтось існує. Я ж бачу, ти йому зовсім не потрібна, він цілком заглиблений у себе. Коні відчула правду в цих словах. Але вона також відчула, що Майк навряд чи є зразком безкорисливості. — Хіба не всі чоловіки заглиблені в себе? — запитала вона. — О, більш-менш так, припускаю. Чоловік потребує цього, щоб дати собі раду. Та річ не в цьому. Річ у тому, що може чоловік дати жінці? Чи може він принести їй щастя, чи не може? Якщо не може, то в нього немає права на цю жінку… — Він зупинився й подивився на неї майже гіпнотичним поглядом своїх випуклих карих очей. — А тепер я вважаю, — додав він, — що можу, чорт забирай, дати жінці все щастя, яке вона тільки захоче. Думаю, можу це ґарантувати. — Якого роду щастя? — запитала Коні, втупившись у нього з якимось подивом, майже з захопленням, але під ним не відчуваючи зовсім нічого. — Всіляке щастя, чорт візьми, всіляке! Одяг, коштовності вищого класу, будь-який нічний клуб на будь-який смак, знайомство з ким захочеш, життя в ногу з часом… подорожі і право бути особистістю, хоч би де ти опинилася… Чорт забирай, усіляке щастя. Він говорив майже з переможним запалом, Коні дивилася на нього, немов зачарована, а насправді не відчувала зовсім нічого. Від запропонованих їй блискучих можливостей не здригнулася навіть найтонша поверхня її мозку. Не відгукнулося навіть найбільш зовнішнє її «я», котре трепетало б у будь-який інший раз. Усе це не справило на неї жодного враження, вона не могла «зомліти». А просто сиділа й дивилася, зачарована, не відчуваючи нічого, тільки десь близько відчувала надзвичайно неприємний запах продажної богині. Майк сидів як на голках, витягнувшись уперед у своєму кріслі, й дивився на неї майже істеричним поглядом, і хто знає, що хвилювало його більше марнославство від того, що вона скаже «так», чи панічний страх, що вона може сказати «так»? — Мені треба подумати, — сказала вона. — Зараз я не можу вирішити. Тобі, мабуть, здається, що Кліфорд не грає ролі, але він грає. Коли думаєш, який він покалічений… — О, чорт з ним усім! Якщо чоловік торгує своїм каліцтвом, тоді я теж можу сказати, який я самотній, яким самотнім був завжди, і розпускати нюні в такому ж дусі. Хай усе горить, якщо чоловік має тільки самі каліцтва, щоб виправдати себе… Він відвернувся, люто соваючи руками в кишенях. Того вечора він сказав їй: — Ти прийдеш до мене вночі, правда? Чорт його знає, де твоя кімната. — Добре! — сказала вона. Тієї ночі він був особливо бурхливим коханцем із своєю дивною голизною маленького кволого хлопчика. Коні не змогла досягти свого спазму насолоди, коли він уже дійшов до свого. І своїм голим ніжним тілом маленького хлопчика він збудив у ній якесь палке жадання; після того, як він закінчив, їй довелося іти далі в дикому збудженні й конвульсії, а він героїчно тримався в ній, з усією волею й самовіддачею, доки вона не дійшла до свого власного кінця, супроводжуючи його чудними короткими схлипами. Коли він нарешті відокремився від неї, то сказав різко, навіть глузливо: — Ти не можеш закінчити одночасно з чоловіком, правда? Ти мусиш іти далі! Ти ламаєш цю комедію! Ця коротка промова в такий момент стала одним з потрясінь її життя. Адже тільки на таку пасивність він і був спроможним. — Що ти маєш на увазі? — запитала вона. — Ти знаєш, що я маю на увазі. Ти годинами продовжуєш, коли я закінчив… А я повинен, зціпивши зуби, чекати, доки ти викладешся. Її вразила ця несподівана брутальність в ту хвилину, коли її переповнювала насолода, яка не піддавалася жодним словам, і навіть переповнювала любов до нього. Адже врешті, як і більшість сучасних чоловіків, він закінчував ще до того, як починав. І це штовхало жінку ставати активною. — Але ж ти хотів, щоб я продовжувала, щоб я так само одержала насолоду? — сказала вона. Він похмуро засміявся. — «Я хотів»! — сказав він. — Ну й ну! Я хотів чекати, зціпивши зуби, поки ти за мене працюєш! — Але ж ти хотів? — наполягала вона. Він ухилився від відповіді. — Всі ви такі — кляті жінки, — сказав він. — Або заклякають, ніби там у них усе вмерло… або чекають, доки ти закінчиш, а потім починають ловити кайф, а ти жди. У мене ніколи не було жінки, з якою б ми закінчували одночасно. Коні ніби й не почула цю нову чоловічу інформацію, її вразило його ставлення… його незбагненна брутальність. Вона ж почувалася такою невинною. — Але ж ти хочеш, щоб і мені було приємно, правда? — повторила вона. — О, звичайно! Дуже хочу! Але, чорт візьми, чекати, поки жінка закінчить, для чоловіка занадто… Ця промова стала одним з фатальних ударів у житті Коні. Вона щось у ній убила. Коні не дуже-то й жадала Майкаліса, доки він сам не почав, вона його не хотіла. Здавалося, що вона ніколи по-справжньому не хотіла його. Але якщо вже так склалося, їй здавалося природним отримувати від цього насолоду. Вона навіть любила його за це… навіть цієї ночі вона любила його й хотіла вийти за нього заміж. Інстинктивно він, мабуть, відчував це, і саме тому йому довелося розбити весь цей спектакль одним ударом, немов картковий будинок. Її ж власний сексуальний потяг до нього чи до будь-якого іншого чоловіка тієї ночі зазнав краху. Усе це настільки втратило значення для її життя, так ніби й ніколи не існувало. І вона понуро проживала свої дні. Тепер не залишалося нічого, окрім цього пустого млина, який Кліфорд називав спільним життям, довгим існуванням двох людей, які звикли жити одне з одним у тому самому домі. Порожнеча! Здавалося, що сенс життя зводився до того, щоб сприйняти велику порожнечу життя. Усі численні турботи й важливі дрібниці, з яких складається велика загальна сума порожнечі!
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
— Чому в наші дні чоловіки й жінки не люблять одні одних по-справжньому? — запитала Коні Томі Дюкса, який до певної міри був її оракулом. — Але ж це не так! З того часу, як виник людський рід, не думаю, щоб чоловіки й жінки коли-небудь любили одні одних так, як сьогодні. Любили воістину! Візьміть мене… Я дійсно люблю жінок більше за чоловіків, вони мужніші, з ними почуваєшся відвертішим. Коні розмірковувала. — Все так, але ж вам ніколи не хотілося мати з ними нічого спільного! — сказала вона. — Я? А що я роблю, як не розмовляю цілком відверто в цей момент з жінкою? — Так, розмовляєте… — А що більшого я міг би зробити, були б ви чоловіком, як не поговорити з вами відверто? — Мабуть, нічого. Але жінка… — Жінка хоче подобатися, хоче, щоб з нею розмовляли, і водночас вона хоче, щоб її любили й жадали, а мені здається, що ці дві обставини цілком взаємовиключені. — Але ж так не має бути! — Безсумнівно, воді не варто бути такій мокрій, тут вода перегинає палку. Але в цьому ж уся справа! Мені подобаються жінки, подобається розмовляти з ними, а саме тому я не люблю їх і не жадаю їх. Ці дві речі для мене не збігаються. — Думаю, вони мають збігатися. — Добре. Той факт, що деякі речі мають бути не такими, як вони є, не належить до моєї компетенції. Коні обдумала ці слова. — Неправда, — сказала вона. — Чоловіки можуть любити жінок і розмовляти з ними. Не розумію, як можна любити їх, не розмовляючи з ними, й досягати при цьому дружби й близькості. Як можна? — Ну, — сказав він, — я не знаю. Яка користь з моїх узагальнень? Я можу говорити тільки про себе. Мені подобаються жінки, але я їх не жадаю. Я люблю поговорити з ними, і ці розмови роблять нас якоюсь мірою близькими, але відкидають нас на діаметрально протилежні полюси, коли доходить до поцілунків. От такі справи! Але не сприймайте мене, як загальний зразок, очевидно, я належу до особливих випадків, до тих чоловіків, яким подобаються жінки і які не люблять і навіть ненавидять жінок, коли ті прагнуть розігрувати кохання чи вплутують у нього. — І вам від цього не сумно? — Чому? Ніскілечки! Я дивлюся на Чарлі Мея та інших чоловіків, які заводять романи… Ні, я ніскілечки не заздрю їм! Пошле доля мені жінку таку, як я схочу, прекрасно. Але я ще не бачив жінки, яку б я хотів, ні разу не зустрічав такої… тому припускаю, що я холодний, хоча деякі жінки мені дуже подобаються. — А я вам подобаюся? — Дуже! І бачите, між нами не виникає питання щодо поцілунків, правда? — Зовсім ні! — сказала Коні. — Але хіба їх не може бути? — Яким чином, скажіть, ради Бога? Я люблю Кліфорда, та що б ви сказали, якби я підійшов і поцілував його? — А хіба немає різниці? — В чому вона, якщо йдеться про нас? Усі ми — розумні людські істоти і здатні стримувати своє єство самця й самиці. Просто стримувати. Як би ви оцінили, коли б я зараз почав поводитися як самець небританського походження і гарцювати зі своїми сексуальними штучками? — Жахливо. — Чудово! Повторюю вам, якщо в мені є хоч щось від самця, то я ніколи не зустрічав самиці моєї породи. І я не скучаю за нею, мені просто подобаються жінки. Хто примусить мене їх любити чи прикидатися, що я люблю, й грати в сексуальні забави? — Принаймні не я. Але хіба тут усе гаразд? — Можливо, ви щось відчуваєте, я — нічого. — Так, я відчуваю щось негаразд між чоловіками й жінками. Жінка втратила для чоловіка свої чари. — А чоловік для жінки? Вона поміркувала над іншою стороною цього питання. — Чималою мірою, — сказала відверто. — Тоді викиньмо все з голови, будьмо порядними й простими, як справжні людські істоти. Хай горять усі ці штучні сексуальні примуси! Я їх відкидаю! Коні знала, що він і справді має рацію. Однак від цього її почуття зробилися такими безнадійними, такими безнадійними й безладними. Вона почувалася соломинкою на сонному ставку. В чому сенс — її чи будь-чого? Її молодість повставала. Ці чоловіки здавалися такими старими й холодними. Усе здавалося старим і холодним. І Майкаліс виявився таким розчаруванням, таким нездарою. Чоловіки нічого не хочуть, вони насправді не хочуть жінки, навіть Майкаліс не хоче. А жлоби, які прикидаються, ніби хочуть, і починають сексуальні забави, найгірші за всіх. Просто біда, і з цим варто примиритися. Щира правда — чоловіки втратили для жінки справжні чари: найкраще, що тобі залишається, — обдурити себе й повірити в протилежне, так як вона обдурила себе з Майкалісом. Тим часом ти просто живеш, і на це нема ради. Вона прекрасно розуміла, чому люди влаштовують вечірки з коктейлями, слухають джаз і танцюють чарлстон до знемоги. В той чи інший спосіб ти мусиш побороти її, свою молодість, інакше вона розчавить тебе. Але що за страхіття ця молодість! Ти почуваєшся старою, як Мафусаїл, однак кров грає в тобі й не дає спокою. Злиденне життя! І жодної перспективи! Вона майже шкодувала, що не поїхала з Майком і не перетворила своє життя на одну довгу вечірку з коктейлями чи джазовий вечір. В кожному разі це краще, ніж просто закопатися в могилу. В один з таких поганих днів вона сама прогулювалася лісом, міркувала, нікуди не прямуючи, навіть не помічаючи, де вона. Постріл рушниці неподалік вразив і розлютив її. Вона пішла далі, почула голоси й відсахнулася. Люди! Вона не хотіла людей. Та її чутливе вухо вловило інший звук, і вона стрепенулася — плакала дитина. Вона прислухалася — хтось лаяв дитину. Вона кинулася вперед, петляючи вологою доріжкою, гнана своїм глухим обуренням. Ладна поскандалити. Повернувши за вигин, помітила по той бік проїзду дві постаті — лісника й маленької дівчинки в червоному плащику й кротячій шапочці, та стояла й плакала. — Ну, заткни пельку, ти — сучка мерзенна! — Почувся розлючений чоловічий голос, а дитина схлипувала голосніше. Констанс підійшла ближче, її очі палали. Чоловік повернувся, глянув на неї, холодно вклонився, блідий від люті. — В чому справа? Чому вона плаче? — владно спитала Констанс, хоч і трохи задихавшись. Ледь помітна посмішка, скоріш насмішка, забігла на його обличчя. — Що-о, спе-етайте єї саму, — він відповів холодно, з тягучою місцевою вимовою. Коні почувалася так, наче її вдарили в обличчя. Вона змінилася в лиці. Тоді зібрала всю свою зневагу й глянула на нього, її темні голубі очі тьмяно палахкотіли. — Я запитала вас, — задихано сказала вона. Він злегка, якось по-чудному, вклонився, піднявши капелюха. — Так, ваша світлість, — сказав він, знову місцевою вимовою: — Але я не можу сказати. — І обернувся в солдата, незворушного, тільки блідого від роздратування. Коні повернулася до дівчинки, рум'яної, чорнявої, років дев'яти чи десяти. — Що трапилося, дорогенька? Скажи мені, чого ти плачеш, — запитала вона з належною в таких випадках ласкавістю. Ще сильніші схлипи, цілком свідомі. Ще більше ласки з боку Коні. — Ну, ну, не плач! Скажи мені, що тобі зробили!.. — в її голосі надзвичайна ніжність. Водночас вона обмацала свого плетеного жакета і на щастя знайшла шестипенсову монету. — Ну, не плач, годі! — сказала вона, зігнувшись перед дівчинкою. — Дивись, що я для тебе маю! Схлипи, шморгання носом, кулак, віднятий від зареваного обличчя, гостре чорне око на мить застигло на шестипенсовій монеті. Знову схлипи, але спокійніші. — Ну, скажи, скажи мені, в чому справа! — запитала Коні й поклала монету в дитячу пухкеньку долоню, яка зразу замкнулася. — Це… це… Киця! Приступ наче вже вщухав. — Що за киця, дорогенька? Після мовчанки, стискаючи шестипенсову монету, кулак сором'язливо показав у гущавину ожини. — Там! Коні подивилася і там цілком певно побачила — велика чорна кішка, ледь скривавлена, похмуро розтяглася на землі. — О! — вигукнула вона з відразою. — Браконьєр, ваша світлість, — глузливо сказав чоловік. Коні люто глянула на нього. — Не дивно, що дитина розплакалася, — сказала вона, — якщо ви при ній вистрілили. Не дивно, що вона розплакалася! Він глянув Коні в очі швидко, зневажливо, не приховуючи своїх почуттів. І знову Коні спалахнула, вона відчула, що дратується, що цей чоловік її не поважає. — Як тебе звуть? — грайливо звернулася вона до дитини. — Скажи мені своє ім'я? Пирхання, тоді дуже манірне цвірінькання: — Коні Мелорз! — Коні Мелорз! Що ж, чудове ім'я! І ти йшла з татком, а він застрелив кицю? Але то була погана киця! Дівчинка подивилася на неї мужнім, допитливим поглядом темних очей, зміряла з ніг до голови її та її співчуття. — Я хотіла залишитися з бабусею, — сказала дівчинка. — Правда? А де твоя бабуся? Дівчинка підняла руку й показала на дорогу. — В хаті. — В хаті! І ти хочеш піти назад до неї? Раптова конвульсивна дрож уже вщухлих ридань. — Так! — Тоді ходімо. Забрати тебе? Забрати тебе до бабусі? Тоді твій татко зможе робити те, що йому належиться. — Вона повернулася до чоловіка. — Це ваша дівчинка, правда? Він віддав честь і ледь кивнув головою на знак згоди. — Думаю, я можу відвести її до хати? — Як ваша світлість бажає. Знову він подивився їй в очі тим спокійним, пронизливим, відсутнім поглядом. Дуже самотній мужчина й собі на умі. — Ти хочеш піти зі мною до хати, до твоєї бабусі, дорогенька? Дівчинка знову пропищала: «Так!» — і безглуздо усміхнулася. Коні вона не сподобалася — зіпсована, фальшива маленька жіночка. Однак вона витерла їй лице і взяла за руку. Лісник мовчки віддав честь. — На все добре! — сказала Коні. До хати було з милю, й доки з'явився маленький мальовничий будиночок наглядача за дичиною, Коні-старша досить втомилася від Коні-молодшої. Дівчинка, немов мале мавпеня, була по вінця повна своїми кониками й така ж самовпевнена. Двері хатини стояли відкриті, зсередини долинав гуркіт. Коні затрималася, дівчинка вислизнула з її руки й забігла всередину. — Бабусю! Бабусю! — Що, ти вже вернулася? Був суботній ранок, бабуся вимітала попіл з печі. Вона підійшла до дверей у своєму мішкуватому фартусі, в руці — мітла для попелу, на носі — чорна смуга. Це була маленька, сухорлява жінка. — Ну що? — сказала вона поспішно і втерлася рукою, побачивши надворі Коні. — Доброго ранку! — сказала Коні. — Вона плакала, і я привела її додому. Бабуся швидко озирнулася на дівчинку: — Ну, а де був твій тато? Дівчинка схопилася за спідницю бабусі й захлипала… — Він був там, — сказала Коні, — але він убив кота-браконьєра, і дитина рознервувалася. — О, ви даремно турбувалися, леді Чатерлей. Звичайно! Звичайно, це так мило з вашого боку, але ви даремно турбувалися. Ти що, кота не бачила? — і стара жінка повернулася до дівчинки. — Подумати тільки, леді Чатерлей мала через тебе стільки клопоту! Ох, даремно ви турбувалися! — Це не клопіт, просто прогулянка, — сказала Коні, усміхаючись. — Ні, справді, ви така добра, я знаю! Значить, вона плакала! Я знала, щось трапиться, що далеко вони не зайдуть. Вона його боїться, от у чому діло. Він для неї просто чужий, зовсім чужий, і не думаю, що їм обом буде легко з цим упоратися. Смішний він. Коні не знала, що й сказати. — Ба, дивися! — дитина безглуздо посміхнулася. Стара жінка подивилася вниз на шестипенсову монету в дитячій долоні. — О, ще й копієчка! Ох, ваша світлість, не треба, не треба. Що за добра леді Чатерлей! Даю слово, тобі щастить сьогодні вранці! Вона вимовляла прізвище, як усі місцеві: «Чат'лей», «Що за добра леді Чат'лей!». Коні не могла себе примусити відвести погляд від носа старої жінки, а та знову невпевнено витирала обличчя зовнішньою стороною зап'ястя, та на пляму не попадала. Коні стала прощатися. — Ну, дуже вам дякую, леді Чат'лей. Еге ж. Скажи «дякую» леді Чат'лей! — це вже до дитини. — Дякую, — пропищала дитина. — Ну і лялька! — засміялася Коні, сказала «на все добре» і відійшла з щирим полегшенням, що ця зустріч закінчилася. «Дивно, — думала вона, — такий тонкий, гордий чоловік має таку маленьку в'їдливу матір». А стара жінка, як тільки Коні відійшла, кинулася до надбитого дзеркала над кухонною посудомийнею й подивилася на своє обличчя. «Треба ж було застати мене в цьому грубому фартусі і з брудним лицем! Добре ж вона про мене подумає!» Коні повільно йшла додому у Реґбі. «Додому»… яке тепле слово для цієї великої понурої кролятні. Та це було слово, час якого вже давно минувся. Якимось чином його було скасовано. Коні здавалося, що всі великі слова скасовані для її покоління — кохання, радість, щастя, дім, мати, батько, муж, — усі ці великі, динамічні слова тепер напівмертві і з дня на день мають остаточно померти. Дім став місцем, у якому живеш, кохання — предметом, з приводу якого не залишилося жодних ілюзій, слово «радість» застосовувалося до доброго Чарлстона, щастя означало форму лицемірства для обдурювання інших, батько був особою, яка насолоджується власним існуванням, муж — чоловіком, з яким ти живеш і якого підбадьорюєш. Що ж до сексу, останнього з великих слів, то це просто якась мішанина — захоплення, що на мить підносить, а потім залишає тебе зів'ялішим, ніж завжди. Просто зношеним! Так ніби матеріал, з якого ти зроблений, — дешева підробка, яка зношується до дірок. Реально залишався тільки впертий стоїцизм, і він давав своєрідну насолоду. У самому відчутті порожнечі життя, фаза за фазою, étаре за étаре[12], ховалася своєрідна жахлива вдоволеність. Отже, це і є воно! Таким завжди виявлявся останній висновок: дім, кохання, шлюб, Майкаліс — це і є воно! І коли ти помреш, останні слова життя будуть: «Це і є воно!..» Гроші? Мабуть, про них цього не скажеш. Грошей завжди хочеться. Гроші, успіх, продажна богиня, як її вперто називав слідом за Генрі Джеймсом Томі Дюкс, належали до постійних потреб. Ти не можеш витратити останнє су і сказати в кінці: «Отже, це і є воно!» Ні, якщо ти маєш прожити ще хоча б десять хвилин, тобі знадобиться ще пару су на те чи інше. Навіть для простого механічного плину справ ти потребуєш грошей. Ти вимушений їх мати. Гроші ти мати змушений. Усе інше тобі насправді не потрібне. Отже, це і є воно! Хоча, звичайно, не твоя вина, що ти живеш на світі. Та якщо ти живий, гроші стають необхідністю, причому єдиною абсолютною необхідністю. Без усього іншого ти легко, елементарно обійдешся. Але не без грошей. От уже дійсно, це воно!.. Вона подумала про Майкаліса і про гроші, які могла б з ним мати, і навіть цього їй не хотілося. Вона надавала перевагу меншій сумі, яку допомогла заробити Кліфорду його писаннями. Справді допомогла заробити. «Ми вдвох з Кліфордом заробляємо з писання тисячу двісті фунтів на рік», — так вона це для себе визначила. Заробляти гроші! Заробляти! Нізвідки! Викручувати їх з чистого повітря! Останній подвиг, яким можна пишатися! Все інше — пусте рюмсання. Так вона брела додому до Кліфорда, щоб знову об'єднати з ним свої зусилля, щоб зробити з порожнечі ще одне оповідання, а оповідання означало гроші. Здавалося, Кліфорда дуже непокоїло, чи його оповідання відносять до першокласної літератури, чи ні. Строго кажучи, їй було байдуже. «В них нічого нема», — сказав її батько. «Тисяча двісті фунтів за минулий рік!» — була відповідь проста й остаточна. В молодості ти просто вигострюєш зуби, вгризаєшся в роботу, пробиваєшся вперед, поки з невідомості не починають текти гроші. Це питання сили. Це питання волі. Невидима, невидима могутня еманація волі, що йде з тебе самого, приносить тобі таємничу ніщоту грошей — слово на шматкові паперу. Це своєрідна магія і, звичайно, — торжество. Продажна богиня! Якщо треба торгувати собою, то хай це буде продажна богиня! Її завжди можна зневажати, навіть проституюючи з нею, а це вже добре. У Кліфорда, звичайно, залишалося багато дитячих табу й фетишів. Йому хотілося, щоб про нього думали, ніби він «справді добрий» — от така хвальковита нісенітниця. Справді добре тільки те, що дійсно стає модним. Нічого хорошого нема в тому, щоб бути справді добрим і з цим залишатися. Здавалося, більшість «справді добрих письменників» просто не встигали на свій автобус. Врешті живемо один раз, і якщо не встигаєш на автобус, ти просто зостаєшся на тротуарі разом з усіма іншими невдахами. Коні обмірковувала, як вони з Кліфордом проведуть зиму в Лондоні, наступну зиму. Він і вона якраз втрапили на свій автобус, тому можуть якийсь час на заздрість усім перебувати на вершині. Найгірше полягало в тому, що Кліфорд поступово ставав непевним, відсутнім і впадав у періоди байдужості й депресії. Давалася взнаки рана його душі.Але від цього Коні хотілося кричати. О Господи, якщо вийде з ладу сам механізм людської свідомості, що ж тоді робити? Чорт візьми, вона виконала свій обов'язок! Невже вона абсолютно все втратить? Іноді вона гірко плакала, та навіть плачучи, говорила сама собі: «Ну й дурна, тільки хусточку зволожуєш! Так ніби це хоч якось допоможе!» Після Майкаліса вона переконала себе, що не хоче нічого. Здавалося, це найпростіше вирішення нерозв'язної проблеми. Нічого більшого, ніж вона має, їй не хотілося, їй хотілося тільки одного — щоб усе, що вона має, залишалося по-старому — Кліфорд, оповідання, Реґбі, обов'язки леді Чатерлей, гроші й слава, все, як є… вона хотіла, щоб усе залишалося. Любов, секс, усі такі штучки — просто заморожений мус! Полизати й забути! Якщо не прикипіти до нього розумом, воно — ніщо. Налагодь відповідно свій розум, і проблема вирішена. Секс і коктейль — у них однакова тривалість дії, однакові наслідки й приблизно рівне значення. Але дитина, малятко! Це було ще одне відчуття. Вона зважилась би на цей експеримент з великою пересторогою. Треба обміркувати питання чоловіка, цікаво, що на світі не виявилося мужчини, від якого б їй хотілося дітей. Діти Майка! Відразлива думка! Все одно що народити від кролика! Томі Дюкс?.. Він милий, але якось не асоціюється з дитиною, продовженням роду. Він закінчується сам у собі. І з широкого кола інших знайомих Кліфорда не знайшлося чоловіка, який би не викликав у неї огиду при думці зачати від нього дитину. Деякі з них підійшли б, як коханці, навіть Майк. Та мати з кимось із них дитину! Ух! Мерзота й огида! Отже, це воно!.. Однак думка про дитину жевріла на дні її мозку. Почекай! Почекай! Вона просіє всю породу чоловіків через своє сито й перевірить, чи не знайдеться такий, що підійде. «Вийдіть на вулиці й провулки Єрусалима і побачите, чи знайдете там мужчину». В Єрусалимі часів пророка не знайшлося мужчини і серед тисячі осіб чоловічої статі. Але мужчина! С'еst une autre chose![13] З'явилася ідея, що він має бути іноземцем: не англійцем, тим більше не ірландцем. Справжній іноземець! Але зачекай-но! Зачекай! Наступної зими вона повезе Кліфорда в Лондон, а через зиму — за кордон, на південь Франції, в Італію. Зачекай! Вона не поспішала з дитиною. Це її особиста справа, і тільки в одному питанні якось дивно, по-жіночому вона була впевнена до глибини душі. Вона не збиралася ризикувати з випадковою людиною, тільки не вона! Завести коханця можна в будь-яку хвилину, але мужчину, який має зачати з тобою дитину… Зачекай! Тут зовсім інша справа. «Вийдіть на вулиці й провулки Єрусалима і побачите, чи знайдете там мужчину». Справа не в коханні, справа в мужчині. Особисто можна навіть його ненавидіти. Однак, коли це мужчина, яке значення має особиста ненависть? Це справа зовсім іншої частини твоєї особи. Як завжди, йшов дощ і стежки надто розмокли для Кліфордового крісла, та Коні все ж виходила. Тепер вона ходила на прогулянку майже щодня, як правило, до лісу, де зоставалася справді сама. Там не зустрічався ніхто. Однак того дня Кліфорд захотів передати лісникові свої розпорядження, а посильний хлопчик зліг від грипу — у Реґбі, здавалося, завжди хтось хворів грипом. Коні сказала, що загляне до його хатки. Повітря було м'яким і мертвим, ніби весь світ повільно вмирав. Сіре, клейке й тихе, не чути навіть гуркоту з копалень — шахти працювали неповні дні, а сьогодні взагалі зупинилися. Кінець усьому! У лісі все цілком завмерло й застигло, тільки з голих кущів падали краплі з глухими несильними ударами. Усе інше, крім темноти старих дерев, заволокла темнота сірості, безнадійної непорушності, порожнечі. Коні несвідомо йшла вперед. Старий ліс навівав древню меланхолію, що якось втішала її більше за жорстоку мертвотність зовнішнього світу, їй подобалася внутрішня сила цих рештків лісу, мовчазна стриманість старих дерев. Вони здавалися самим втіленням тиші і водночас — живою присутністю. Вони так само чекали, вперто, стоїчно чекали, даючи силу тиші. Можливо, вони просто чекали кінця, доки їх зрубають, вивезуть, тобто чекали кінця лісу, а для них — кінця світу. Та можливо, їхня могутня й аристократична тиша, тиша міцних дерев, означала й щось інше. Коли вона вийшла з північної сторони лісу, то хата лісника, досить темний, коричневий кам'яний будинок з високим дахом і красивим комином, здалася незаселеною, так тихо й порожньо було навкруг. Але ниточка диму здіймалася над комином, і в маленькому, обгородженому садку перед домом було скопано й дуже чисто. Двері були розчинені. Тепер, опинившись тут, вона відчула, що трохи ніяковіє перед цим чоловіком з його допитливими проникливими очима, їй не подобалося приносити йому накази й хотілося знову піти геть. Вона тихенько постукала, ніхто не вийшов. Вона знову постукала, знову не дуже голосно. Жодної відповіді. Зазирнула у вікно й побачила темну маленьку кімнату, майже зловісно самотню, яка не бажає жодного вторгнення. Вона стояла і прислухалася, і їй здалося — з того боку хати долинають якісь звуки. Втративши надію, що її почують, вона додала в завзятості і не хотіла здаватися. Тому обійшла будинок уздовж стіни. За ним земля різко піднімалася, задній двір ніби западався в оточенні низької камінної стіни. Вона повернула за ріг будинку й зупинилася. За два кроки від неї в маленькому дворику, нікого не помічаючи, мився чоловік. Він був голий до пояса, його вельветові штани трохи сповзли вниз на струнких стегнах. Біла тонка спина зігнулася над великим цебром мильної води, в який він занурював голову і струшував її чудними, швидкими рухами, піднявши тонкі білі руки й видавлюючи з вух мильну воду, — зграбний, таємничий, як ласиця, що бавиться з собою, й цілком самотній. Мимохіть вона була шокована. Кінець кінцем, просто чоловік миється. Досить банально, бачить Бог. Однак якимось дивним чином це був досвід уяви — він ударив у саму середину її тіла. Вона побачила грубі штани, що сповзли вниз на чистих, ніжних білих стегнах, кісточки, які трохи випиналися над штанами, і відчуття самотності, зовсім самотньої істоти переповнило її. Досконала, біла, самотня голизна істоти, котра живе одна і внутрішньо одна. І попри все, безперечна краса чистої істоти. Не матеріал краси, навіть не форма краси, а блиск, тепле, біле полум'я поодинокого життя розкривається в обрисах, до яких можна доторкнутися, — це тіло! Шок видіння пройшовся по її утробі, Коні збагнула — він лежав у неї всередині. Та її розум схилявся до насміху. Чоловік миється на задньому дворі! Мабуть, смердючим жовтим милом! Вона навіть роздратувалася — чому так збуджуватися від цих вульґарних приватних сцен? Отож вона пішла геть, але скоро сіла на пеньок. Вона надто зніяковіла, щоб думати. Та попри ніяковість, вона твердо вирішила передати цьому чоловікові розпорядження. Ніщо їй не завадить. Вона дасть йому час вдягнутися, але не дасть можливості зникнути. Він, очевидно, збирався кудись іти. Повільно, прислухаючись, вона побрела назад. Коли підійшла ближче, хата виглядала такою ж. Загавкав собака, й вона постукала в двері, серце калатало попри її волю. Вона почула легкі кроки, що спускалися вниз по сходах. Він швидко відчинив двері, налякавши її. Він і сам почувся незручно, але негайно усмішка з'явилася на його обличчі. — Леді Чатерлей! — сказав він. — Заходьте! Його манера видалася такою надзвичайно легкою й приємною, що вона переступила через поріг у доволі понуру маленьку кімнатку. — Я просто зайшла передати розпорядження від сера Кліфорда, — промовила вона своїм м'яким голосом, дещо задихавшись. Чоловік дивився на неї голубими, всевидющими очима, й це примусило її відвернутися. Вона здалася йому миловидою, навіть красивою у своїй сором'язливості, і він одразу оволодів ситуацією. — Присядьте, якщо ваша ласка! — запропонував він, припускаючи, що вона відмовиться. Двері залишалися відкритими. — Ні, дякую. Сер Кліфорд цікавиться, чи ви… — і вона переказала розпорядження й несвідомо знову подивилася йому в очі. І тепер цій жінці його очі здалися теплими й добрими. Чудово теплими, добрими і невимушеними. — Дуже добре, ваша світлість. Я негайно все виконаю. Приймаючи наказовій весь змінився, немовби покрився жорсткістю й відсутністю. Коні вагалася, їй належалося йти. Та вона оглядала чисту, акуратну, досить понуру вітальню з якимось збентеженням. — Ви живете тут зовсім один? — запитала вона. — Зовсім один, ваша світлість. — А ваша мати… — Вона живе в своєму власному домі, в селі. — З дитиною? — запитала Коні. — З дитиною! І його просте, досить втомлене обличчя набрало неясного глумливого виразу. Це лице весь час змінювалося, збивало з пуття. — Ні, — сказав він, побачивши, що Коні розгубилася, — моя мати приходить прибирати сюди по суботах. Все інше я роблю сам. Знову Коні глянула на нього. Знову його очі усміхалися, трохи глузливі, хоча теплі, голубі й навіть добрі. Вона задивилася на нього. Він був у штанях, фланелевій сорочці, в сірій краватці, волосся м'яке й вологе, обличчя — досить бліде й змарніле. Коли його очі не сміялися, здавалося, наче вони багато вистраждали, хоча й тоді зберігали тепло. Та його обличчя затопила блідість відчуження, він уже її наче й не бачив. Їй хотілося сказати йому так багато, але вона не сказала нічого. Тільки знову підвела на нього погляд і зауважила: — Сподіваюся, я вам не завадила? Його очі звузилися від легкої глузливої посмішки. — Я тільки розчешуся, якщо ви не проти. Пробачте, що я не в плащі, але я не мав уявлення, хто стукає в двері. Ніхто сюди не стукає, а несподівані звуки лякають. Він пішов попереду стежкою через садок, щоб відчинити хвірточку. І знову вона зауважила, що в сорочці, без незграбного вельветового плаща, він стрункий, тонкий і трохи сутулуватий. Обминаючи його, помітила щось молоде в його русявому волоссі й швидкому погляді. Йому, мабуть, років тридцять сім чи тридцять вісім. Вона попрямувала до лісу, знаючи, що він дивиться їй услід, він так засмутив її попри її бажання. А він, зайшовши в дім, думав: «Вона гарна, вона справжня! Вона гарніша, ніж сама здогадується». Вона дуже багато розмірковувала про нього. Він так не скидався на наглядача за дичиною, взагалі на робочу людину, хоч і мав щось спільного із місцевими. Та водночас стільки відмінного від них. — Лісник Мелорз — дуже дивна особа, — сказала вона Кліфорду, — його можна прийняти майже за джентльмена. — Джентльмена? — запитав Кліфорд. — Не помічав. — А хіба в ньому немає чогось особливого? — наполягала Коні. — Думаю, він цілком пристойний чоловік, та я про нього знаю дуже мало. Він вернувся з армії лише минулого року, менше ніж рік тому. Здається, з Індії. Він там, мабуть, навчився всяких штучок, мабуть, прислужував якомусь офіцерові і скористався нагодою. Таке часом трапляється. Та доброго в цьому мало, адже таким людям, повернувшись додому, доводиться знову вертатися вниз, на місце. Коні уважно розглядала Кліфорда. Вона помічала в ньому особливу різку неприязнь до кожного, хто належить до нижчих класів і намагається піднятися вгору, й знала, що це властивість його породи. — А ти не думаєш, що в ньому є щось особливе? — запитала вона. — Відверто, ні! Я нічого такого не помітив. Він подивився на неї допитливо, вимушено, напівпідозріливо. Й вона відчула, що він не признається, він і собі не признається — от у чому справа. Його дратувало будь-яке припущення, що існують виняткові особистості. Людям належалося бути приблизно на його рівні або нижче. Знову Коні відчула примітивність, убогість чоловіків свого покоління. Вони такі убогі, так бояться життя!РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Коли Коні піднялася до спальні, вона зробила те, чого давно вже не робила — скинула весь одяг і подивилася на себе голу у великому дзеркалі. Вона не знала, цілком очевидно, чого шукає або на що дивиться, однак повернула лампу, щоб світло повністю падало на неї. І вона подумала те ж саме, про що часто думала… Яка ніжна, легко ранима, зворушлива річ — це голе людське тіло, немовби трохи недовершене, незакінчене! Раніше вважалося, що в неї досить добра фігура, але тепер вона вийшла з моди — дещо надмірно жіноча, зовсім не як у підлітка. Вона була не дуже високого зросту, трохи приземкувата на шотландський кшталт, та в ній була легка, плавна і, мабуть, прекрасна ґрація, її шкіра мала дещо смаглявий відтінок, тіло було спокійне, йому пасувала плавна розкішна округлість, та чогось бракувало. Замість того, щоб достигнути, тверді вигини її тіла навпаки ставали пласкими і якимись кострубатими. Так ніби йому бракувало сонця й тепла; воно було трохи сіруватим і хирлявим. Позбавлене справжньої жіночості, воно не досягло хлоп'ячості, легкості, прозорості, а натомість стало тьмяним. Досить великі груди мали грушеподібну форму. Та вони здавалися трохи нестиглими, кислуватими, ніби не на своєму місці. І її живіт втратив свіже округле сяйво часів молодості, часів того німецького хлопця, який справді фізично любив її. Тоді, юний і жадаючий, цей живіт мав свій справжній вигляд. Тепер він ставав в'ялим і хоч плоскішим, тоншим, та це була в'яла тонкість. І стегна, колись такі пружні й сяйливі в своїй жіночій округлості, якимось чином так само ставали пласкими, в'ялими, незначними. Її тіло робилося неістотним, робилося чимсь сірим і тьмяним — непотрібною субстанцією. Від цього вона почувалася безмежно пригніченою й безнадійною. На що залишалося надіятися? Вона була стара, стара в двадцять сім років, без жодного блиску й світла плоті. Стара через нехтування й зречення, так, зречення. У модних жінок завдяки належному догляду тіла яскріють, мов тонка порцеляна. Порцеляна всередині порожня, але хай би вона принаймні яскріла. Розумове життя! Раптом у ній піднялася до нього люта ненависть — до цього ошуканства! Вона подивилася в інше дзеркало, в якому відображалися її спина, талія, стегна. Вона тоншала, але їй це не пасувало. Зі спини зморшка її талії, коли вона зігнулася, щоб зазирнути в дзеркало, була немов якась стомлена, а раніше вона мала такий радісний вигляд. І довгасті схили її стегон і сідниць втратили свій блиск і багатство. Все минулося! Тільки німецький хлопець любив усе це, та він загину вже десять років тому, майже десять. Як летить час! Він загинув усього десять років тому, а їй тільки двадцять сім років. Той здоровило з його свіжою незграбною чуттєвістю, яку вона тоді так зневажала! Де знайти її тепер? Чоловіки її втратили. Дві секунди патетичних спазмів, як у Майкаліса, але жодної здорової людської чуттєвості, що зігріває кров і освіжає ціле єство. Вона й тепер вважала найкрасивішою частиною свого тіла довгий вигин стегон від западини на спині і сонний, округлий спокій сідниць. Як кажуть араби, немов піщані дюни, м'яка довга лінія схилу. Тут у надії ще жевріло життя. Але й тут так само вона схудла і здавалася нестиглою, в'язкою. Але передня частина тіла вселяла просто відчай. Тут уже з'явилася в'ялість, така в'яла худоба майже побляклого тіла, яке постарілося ще до того, як пожило по-справжньому. Вона подумала про дитину, яку вона якось повинна народити. Чи вистачить у неї сили? Вона надягла нічну сорочку, лягла в ліжко й гірко заплакала. І з цієї гіркоти спалахнуло холодне обурення проти Кліфорда, проти його писанини і його розмов, проти всіх чоловіків його породи, які позбавили жінку навіть її власного тіла. Несправедливо! Несправедливо! Відчуття глибокої фізичної несправедливості пропалювало її до самої душі. Та зранку вона все одно встала о сьомій і спустилася до Кліфорда, їй доводилося допомагати йому у всіх його інтимних потребах, тому що в нього не було слуги, а від служниці він відмовився. Чоловік економки, який знав його ще з дитинства, допомагав йому, переносив при необхідності, але Коні допомагала в особистих потребах і робила це з охотою. Це складало її обов'язки, але вона й сама прагнула допомогти. Тому вона майже ніколи не виїздила з Реґбі, хіба що на день чи два, коли за Кліфордом доглядала місіс Бетс, економка. Він, виявилося з часом, сприймав її службу як належне. Це йому здавалося природним. І все ж глибоко всередині в Коні розгоралося почуття несправедливості, почуття, що її обдурено. Як небезпечно, коли прокидається відчуття фізичної несправедливості. Воно потребує виходу, інакше може з'їсти того, в кому пробуджується. Бідний Кліфорд, його ні в чому винити. Його нещастя більше. І все це — частина загальної катастрофи. Однак хіба й тут не крилося якоїсь його вини? Відсутність тепла, ця відсутність простого, теплого, фізичного зв'язку — хіба тут не було його вини? Він ніколи не був по-справжньому теплий чи навіть добрий, а тільки вдумливий, уважний у своїй добре вихованій, холодній манері! Він не був теплий, як може бути теплий стосовно жінки чоловік, як був теплий до Коні хоча б її батько. От він ставився до неї з теплотою чоловіка, якому добре і цілком намірено ведеться, та який, однак, може втішити жінку крихтою свого чоловічого жару. Та Кліфорд був не такий. Уся його порода була не така. Усі вони були внутрішньо тверді й замкнуті, а тепло здавалося їм просто поганим смаком. Треба обходитися без нього, триматися свого, і все просто чудово, якщо ви одного класу й однієї породи. Тоді можна поводитися дуже холодно, поважно, триматися свого й насолоджуватися від того, що ти тримаєшся свого. Та якщо ти з іншого класу й іншої породи, тоді нічого не вийде. Нема жодного задоволення від того, щоб просто триматися свого й відчувати, що ти належиш до правлячого класу. Який у цьому сенс, якщо навіть найвишуканіші аристократи позбавлені хоча б чогось позитивного, за що варто триматися, коли їхнє правління — справжній фарс, а ніяк не правління? Який сенс? Усе — пуста нісенітниця.У Коні зріло почуття бунту. Що в цьому всьому доброго? Що доброго в її самопожертві, в тому, що своє життя вона присвятила Кліфордові? Кінець кінцем, чому вона служить? Холодному марнославству, позбавленому всяких теплих людських зв'язків і порочному, як марнославство будь-якого низькородного єврея, що жадає сторгуватися з продажною богинею успіху. Навіть Кліфордова холодна й безпідставна певність, що він належить до правлячого класу, не заважає йому, висолопивши язика, задихаючись, бігти за продажною богинею. Власне, в цій справі Майкаліс поводився із значно більшою гідністю й досяг значно, значно більшого успіху. Справді, якщо придивитися до Кліфорда уважніше, побачиш, що він — блазень, а бути блазнем значно принизливіше, ніж жлобом. З цих двох чоловіків Майкаліс приніс їй користі значно більше за Кліфорда. Він навіть потребував її більше. Будь-яка добра нянька може доглянути за скаліченими ногами! Що ж до героїчних зусиль, то Майкаліс скидався на героїчного щура, а Кліфорд дуже нагадував пуделя, який виставляється напоказ. У домі були люди, серед них Кліфордова тітка Єна, леді Бенерлей. Це була худорлява жінка років шістдесяти з червоним носом, вдова й певною мірою «гранд-дама». Вона належала до однієї з кращих родин і володіла здатністю гордо нести своє ім'я. Коні любила її, вона була такою простою й відвертою настільки, наскільки їй хотілося здаватися відвертою і зовні доброю. В глибині душі колись вона уміла ставити себе високо, а інших людей дещо нижче. Вона зовсім не була снобом, цього їй не дозволяла надмірна впевненість у собі. Вона досягла великих успіхів у соціальному спорті: триматися холодно й примушувати інших людей поступатися перед нею. Вона добре ставилася до Коні й пробувала пролізти в її жіночу душу гострим свердлом своїх високородних спостережень. — На мою думку, ви надзвичайна, — сказала вона Коні. — Ви з Кліфордом робите дива. Сама я ніколи не бачила, як розцвітає геній, і от від нього всі в захопленні. — Тітка Єва цілком самовдоволено пишалась успіхом Кліфорда. Ще одне перо в родинному султані. Вона ніскілечки не цікавилася його книжками, та й навіщо? — О, думаю, це не моя заслуга, — відповіла Коні. — Саме ваша! А чия ж іще? І мені здається, що ви нічого з цього не маєте. — В якому розумінні? — Погляньте, як ви тут відокремлені. Я сказала Кліфорду: «Якщо це дівча одного дня збунтується, то нарікай сам на себе». — Але Кліфорд ні в чому мені не відмовляє, — сказала Коні. — Послухайте, дорога моя дитино! — І леді Бенерлей накрила своєю тонкою долонею руку Коні. — Жінка повинна мати своє життя, або доведеться каятися, що його немає. Повірте мені! — І вона відпила ще один ковток бренді, що, не виключено, було її своєрідним каяттям. — Але ж у мене є своє життя, хіба ні? — Не в тому розумінні, що я маю на увазі. Кліфорд повинен привезти вас у Лондон і дати волю. Його друзі цілком його влаштовують, але що вони для вас? На вашому місці я б не була усім так задоволена. Ваша молодість промине, і ви проживете свої зрілі й старші літа в каятті. Зігріта бренді, її світлість зробила багатозначну паузу. Але Коні не хотілося в Лондон, щоб потрапити в полон до вишуканого товариства леді Бенерлей. Вона не почувалася справді вишуканою, це їй було нецікаво. Під цим усім їй справді відчувалася особлива убивча холоднеча, немов ґрунт Лабрадору, на поверхні якого весело цвітуть квіточки, а на фут в глибину все замерзле. У Реґбі гостював Томі Дюкс, і ще один чоловік, Гарі Вінтерслоу, і Джек Стренджвейз із дружиною Олів. Розмова текла дещо незв'язніше, ніж у колі самих тільки приятелів, всі були трохи знуджені, адже й погода стояла погана, залишалося тільки грати на більярді чи танцювати під піанолу. Олів читала книжку про майбутнє, коли дітей будуть вирощувати в пляшках, а жінок «стерилізувати». — Чудова штука! — сказала вона. — Тоді жінка може мати власне життя. Стренджвейз хотів дітей, а вона не хотіла. — Вам би хотілося простерилізуватися? — запитав її Вінтерслоу з бридкою посмішкою. — Природно, так, — сказала вона. — Інакше майбутнє не стане розумнішим, а жінку зведуть до її функцій. — Може, вона і в космос полетить, — сказав Дюкс. — Думаю, досконала цивілізація ліквідує чимало наших фізичних вад, — сказав Кліфорд. — Наприклад, усі любовні справи. Вони, мабуть, зникнуть також. Думаю, вони зникнуть, якщо дітей зможуть вирощувати в пляшках. — Ні! — вигукнула Олів. — Саме це дозволить вивільнити більше часу для розваг. — Мені здається, — вдумливо сказала леді Венерлей, — якщо зникнуть любовні діла, з'явиться місце для чогось іншого. Наприклад, морфій. Трошки морфію в повітрі. Це буде так відсвіжати. — Уряд по суботах випускатиме в повітря трохи ефіру для веселого вікенду! — сказав Джек. — Звучить добре, але що з нами станеться до середи? — Ти щасливий доти, доки не пам'ятаєш про своє тіло, — сказала леді Бенерлей. — І ти стаєш нещасним тієї хвилини, коли згадуєш про нього. Отже, якщо цивілізація чогось варта, вона має допомогти нам забути про наші тіла, і тоді час потече щасливо, і ми перестанемо його помічати. — Треба, щоб ми взагалі позбулися наших тіл, — сказав Вінтерслоу. — Пора вже людині вдосконалювати власну природу, особливо з фізичного боку. — Уявіть собі — ми витаємо, наче тютюновий дим, — сказала Коні. — Цього не буде, — відповів Дюкс. — Наша стара комедія з тріском провалиться; наша цивілізація прямує до кінця. Вона котиться в бездонну яму, в безодню. Й повірте мені, фалос стане єдиним мостом через цю безодню! — О, продовжуйте, продовжуйте ці нісенітниці, генерале! — вигукнула Олів. — Я вірю, що наша цивілізація йде до загибелі, — сказала тітка Єва. — А що буде потому? — запитав Кліфорд. — Не маю ні найменшої уяви, але думаю, щось буде, — сказала леді. — Коні каже, що люди стануть струменями диму, Олів за те, щоб стерилізувати жінок, а дітей вирощувати в пляшках, а Дюкс каже, ніби фалос — міст до майбутнього. Цікаво, що буде насправді? — сказав Кліфорд. — О, не хвилюйся! Дати б раду з сьогоднішнім днем, — сказала Олів. — Тільки не баріться з пляшками для дітей і звільніть бідолашних жінок. — Можливо, на наступному етапі з'являться справжні чоловіки, — сказав Томі. — Справжні, розумні, здорові чоловіки і здорові красиві жінки! І це буде зміна, велика зміна в порівнянні з нами! Ми не чоловіки, і жінки — не жінки. Ми тільки церебральні замінники, механічний та інтелектуальний експеримент. Можливо, колись настане цивілізація істинних чоловіків і жінок замість купки мудрагелів на інтелектуальному рівні семилітньої дитини. Це буде навіть цікавіше за людей з диму чи дітей з пляшок. — Ну, коли мова заходить про справжніх жінок, я здаюся, — сказала Олів. — Звичайно, тільки наш дух заслуговує на життя, — сказав Вінтерслоу. Коли всі роз'їхалися, краще не стало. Вона робила все, що їй належало, але роздратування й утома ослабили тіло, вона нічого не могла вдіяти. Дні перемелювалися один за одним з дивною безболісністю, однак нічого не відбувалося. Хіба що вона худла, це помітила навіть економка і спитала її, в чому справа. Навіть Томі Дюкс наполягав, що вона нездорова, хоча вона твердила, ніби почувається добре. Вона тільки почала боятися страхітливих білих надгробків, особливої відразливої білизни карарського мармуру, неприємної, немов вставний зуб. Вони стирчали на схилі під тевершелською церквою і так чітко й похмуро виднілися з парку. Огидні фальшиві зуби надгробних пам'ятників, які наїжачилися на схилі, навівали на неї забобонний жах. Вона відчувала, недалекий той час, і її тут поховають, на додаток до жахливої юрби мерців під пам'ятниками й надгробками, тут, у цих огидних центральних графствах. Вона потребувала допомоги і знала про це, отож написала невеликого cri du cœur[14] своїй сестрі Гілді. «Останнім часом мені погано, і я не знаю, що зі мною коїться». Лист знайшов Гілду в Шотландії, де та поселилася. Вона приїхала в березні, сама, за кермом свого елеґантного двомісного автомобіля. Піднялася угору по схилу, сигналячи в ріжок, потім промчала навколо овального газона, на якому стояли дві височезні берези, увінчуючи плаский майданчик перед будинком. Коні вибігла на ґанок. Гілда зупинила машину, вийшла й поцілувала сестру. — Коні! — вигукнула вона. — Що сталося? — Нічого! — сказала Коні, потупившись, та, на відміну від Гілди, вона знала про свої страждання. Обидві сестри мали схожу золотисту, блискучу шкіру й м'яке каштанове волосся, міцну, красиву від природи будову тіла. Але тепер Коні здавалася худою, з землистим обличчям, з джемпера стирчала тонка жовтувата шия. — Але ж ти хвора, дитино! — сказала Гілда тихим, наче задиханим голосом, який так само виявився в обох сестер схожим. Гілда майже на два роки була старша за Коні. — Ні, ні, не хвора, мабуть, трохи втомлена, — сказала Коні якось жалісливо. На Гілдиному обличчі спалахнув войовничий вогонь. Ззовні м'яка й спокійна, ця жінка належала до амазонок того старого типу, які не вміли пристосовуватися до мужчин. — Прокляте місце! — вона промовила спокійно й подивилася на бідолашне, незграбне Регбі з щирою ненавистю. Сама вона виглядала м'якою й теплою, як стигла груша, й була амазонкою справжнього старого виховання. Вона спокійно зайшла до Кліфорда. Він подумав, яка вона красива, та водночас здригнувся. Сім'я його дружини не знала манер чи етикету, до яких він звик. Власне, він вважав їх людьми з іншого світу і при зустрічі з ними ладен був стрибати крізь обруч. Він сидів у своєму кріслі прямий і підтягнутий, волосся — біляве і прилизане, обличчя — свіже, голубі очі — бліді й трохи випуклі, вираз — незворушний і висококультурний. Гілді він видався дурним, надутим. Він чекав, дивився з апломбом, та Гілді було байдуже, як він дивиться, вона йшла в атаку, і навіть якби перед нею був Папа римський чи імператор, це не мало б значення. — Коні жахливо погано виглядає, — сказала вона лагідним голосом, прикипівши до нього красивими, блискучими сірими очима. В ній було стільки дівочості, такою ж була Коні, але він добре знав, яка камінна шотландська впертість за цим ховається. — Вона трохи схудла, — сказав він. — Ти вживав з цього приводу якихось заходів? — Ти вважаєш, є потреба? — запитав він з найулесливішою англійською холодністю — ці дві риси часто йдуть у парі. Гілда тільки і розпашілась, не відповідаючи; як і Коні, вона не завжди спромагалася на дотепну відповідь; тож вона палахкотіла вогнем, а він почувався гірше, ніж якби вона щось говорила. — Я відвезу її до лікаря, — сказала нарешті Гілда. — Ти знаєш якого-небудь доброго місцевого лікаря? — Боюся, що ні. — Тоді я відвезу її в Лондон, де у нас є лікар, якому ми довіряємо. І хоч Кліфорд кипів від люті, він не сказав нічого. — Я збираюся переночувати, — сказала Гілда, стягаючи рукавички, — а завтра повезу її до міста. Кліфорд пожовк від злості, а ввечері білки його очей так само виглядали жовтими. Він вкрай лютився. Але Гілда трималася з впертою скромністю й дівочою невинністю. — Тобі потрібна нянька чи щось таке, щоб вона особисто за тобою дивилася. Тобі насправді потрібен слуга-чоловік, — підкреслено спокійно сказала Гілда за пообідньою кавою. Вона говорила у своїй м'якій, начебто ласкавій манері, та Кліфорду здавалося, ніби вона ціпком молотить його по голові. — Ти так думаєш? — запитав він холодно. — Впевнена! Це необхідно. Інакше батько чи я заберемо Коні звідси на декілька місяців. Так не може тривати. — Що значить: так не може тривати? — Ти що, не дивився на цю дитину? — запитала Гілда, втупившись у нього. У цю мить він нагадував великого вареного рака, принаймні так їй здалося. — Ми обговоримо це з Коні, — сказав він. — Я вже з нею все обговорила, — сказала Гілда. Кліфорд надто довго побув у руках няньок, він їх ненавидів, адже вони не залишали йому нічого інтимного. А слуга!.. Нестерпно, щоб якийсь чоловік крутився коло нього. Краще будь-яка жінка. Але чому не Коні? Обидві сестри вранці від'їхали, Коні скидалася на різдвяне ягнятко, така маленька коло Гілди, котра сиділа за кермом. Сера Малколма не було, але кенсінґтонський дім був відкритий. Лікар уважно оглянув Коні, розпитав усе про її життя. «Я бачу ваші і сера Кліфорда фотографії. Часом в ілюстрованих газетах. Ви майже знаменитості, правда? Як дорослішають тихі дівчатка, хоча навіть тепер ви всього-на-всього тиха дівчинка, попри всі ілюстровані газети. Ні, ні! Організм в порядку, але так не можна! Так не можна! Скажіть серу Кліфорду, щоб він привіз вас до міста, щоб вивіз вас за кордон, щоб розважив вас. Вам треба розважатися, треба! Ваші життєві сили майже вичерпалися, жодних резервів, жодних резервів. Сердечні нерви так само якісь дивні. О, так. Саме нерви. Я б послав вас на місяць у Кани чи в Біаріц. Але так далі тривати не повинно, не повинно, кажу вам, інакше я за наслідки не відповідаю. Ви палите свічку свого життя, не відновлюючи її. Вам треба розважатися, добре, по-здоровому розважатися. Ви втрачаєте життєві сили, не отримуючи нових. Розумієте, далі так не може бути. Депресія! Уникайте депресії!» Гілда стиснула щелепи, а це щось означало. Майкаліс почув, що вони в місті, і примчав з букетом троянд. — О, що сталося? — вигукнув він. — Ти, як власна тінь. Ніколи не бачив такої метаморфози! Чому ти мені не дала знати? Поїхали зі мною в Ніццу! Поїхали на Сицилію! Давай поїдемо разом на Сицилію, там зараз так гарно. Тобі бракує сонця! Тобі бракує життя! Чому ти марнуєш себе? Поїхали зі мною звідси! Поїхали до Африки! Геть сера Кліфорда! Викинь його, і поїдемо зі мною. Я одружуся з тобою в ту ж хвилину, коли він дасть тобі розлучення. Поїхали зі мною, й спробуй нормального життя! Божественну любов! Оте Реґбі може будь-кого звести в могилу. Жахливе місце! Гидотне місце! Воно будь-кого зведе в могилу! Поїхали зі мною на сонце! Звичайно, тобі бракує сонця і хоч трохи нормального життя. Але і раніше, і тепер думка про те, щоб залишити Кліфорда, не знаходила відгуку в серці Коні. Вона не могла на це зважитися. Ні… ні! Просто не могла. Вона мала повернутися до Реґбі. Майкаліс обурювався. Гілді Майкаліс не сподобався, але вона надавала йому цілковиту перевагу над Кліфордом. Сестри вернулися назад в центральні графства. Гілда мала розмову з Кліфордом, у якого досі, коли вони повернулися назад, зіниці лишалися жовтими. Він по-своєму так само був надто збудженим, та йому довелося вислухати все, що говорила Гілда, яка переповіла все, що говорив доктор, і, звичайно, випустила те, що говорив Майкаліс, а Кліфорд мовчки сидів під час цього ультиматуму. — Ось адреса доброго слуги, що доглядав одного хворого — пацієнта нашого лікаря, аж доки той минулого місяця помер. Він справді гарний чоловік і напевне з радістю приїде сюди. — Але ж я не хворий і не хочу слуги, — сказав бідолашний Кліфорд. — А ось адреси двох жінок. З однією я бачилася, вона цілком годиться, їй років п'ятдесят, тиха, міцна, добра й по-своєму культурна… Кліфорд тільки надувся і не відповідав. — Дуже добре, Кліфорде. Якщо ми до завтра нічого не вирішимо, я телеграфую батькові, і ми заберемо Коні. — І Коні поїде? — запитав Кліфорд. — Вона не хоче, але вона знає, що мусить. Мати померла від раку, викликаного нервами. Ми не можемо ризикувати. Отож наступного дня Кліфорд вибрав місіс Болтон, парафіяльну сиділку з Тевершела. До неї, мабуть, направила місіс Бетс. Місіс Болтон саме звільнялася від своїх парафіяльних обов'язків, щоб доглядати за хворими приватно. Кліфорд з якимось жахом думав про те, щоб віддатися в руки чужої людини, але ця місіс Болтон якось доглядала за ним під час скарлатини, і він знав її. Обидві сестри негайно відвідали місіс Болтон у новенькому будинку, що стояв у фешенебельному, як на Тевершел, кварталі, їх зустріла досить симпатична жінка сорока з чимось років у сукні медичної сестри з білим комірцем і в фартусі, яка саме заварювала собі чай в маленькій тісній вітальні. Місіс Болтон вислухала їх надзвичайно уважно й ввічливо; вона видалася дуже милою, трохи розтягувала голосні, однак говорила тяжкою, правильною мовою; опікуючи хворих шахтарів стільки років, вона створила про себе високу думку і трималася доволі впевнено. Одне слово, попри м'яку манеру, вона належала до правлячого класу селища і користувалася дуже високою повагою. — Так, леді Чатерлей зовсім погано виглядає! Колись була така пампушечка, правда? Але цілу зиму вона марніє! О, так, це важко. Бідний сер Кліфорд! Ця війна, вона у всьому винна. І місіс Болтон переїде до Реґбі, як тільки її відпустить доктор Шердлоу. За договором зосталося відпрацювати в парафії ще два тижні, але, знаєте, вони на цей час знайдуть заміну. Гілда написала до доктора Шердлоу, і наступної неділі місіс Болтон з двома валізками під'їхала до Реґбі у найманому екіпажі. Гілда розмовляла з нею, місіс Болтон виявляла готовність говорити безупинно. І вона здавалася такою молодою, коли пристрасть спалахувала на її досить блідих щоках, їй було сорок сім років, її чоловік Тед Болтон загинув у шахті двадцять два роки тому, — двадцять два роки минуло на Різдво, на саме Різдво, — залишивши її з двома дітьми на руках, менше тільки народилося. О, ця менша — Едіт — вже вийшла заміж за молодого хлопця з фірми «Бутс Кеш Кемістс» у Шефілді. Друга дочка працює шкільною вчителькою в Честерфілді, приїжджає додому на вікенди, коли її нікуди не запрошують. Тепер молоді люблять порозважатися, не те що в ті часи, коли вона, Айві Болтон, була молодою. Тед Болтон мав двадцять вісім років, коли його вбило під час вибуху в шахті. Товариш, який ішов попереду, крикнув усім падати, їх було четверо. Усі, крім Теда, попадали вчасно, і його вбило. Потім на розслідуванні господарі сказали, що Тед перелякався, спробував тікати, не виконав наказу, тому помер нібито з власної вини. Отже, їй відшкодували тільки триста фунтів, та й то з таким виглядом, ніби це дарунок, а не законна компенсація, адже насправді її чоловік загинув нібито з власної вини. Зразу всіх грошей не виплатили, хоч вона хотіла мати маленький магазинчик… Сказали, що вона, без сумніву, розтринькає їх, можливо, навіть проп'є! Отже, довелося брати по тридцять шилінґів на тиждень. Так, їй кожного понеділка доводилося йти в контору, стояти там декілька годин, чекаючи своєї черги; так майже чотири роки щопонеділка вона ходила туди. А що вона могла з двома дітьми на руках? Але матір Теда дуже добре до неї ставилася. Коли менше почало ходити, вона брала обох дітей на цілий день, в той час вона, Айві Болтон, їздила в Шефілд на курси швидкої допомоги, а потім на четвертому році вона закінчила також курси медичних сестер і одержала посвідчення. Вона вирішила жити незалежно й виховувати дітей. Отже, якийсь час вона працювала асистенткою в утвейтському госпіталі, така незначна посада. Але коли компанія, Тевершелська гірничодобувна компанія, а насправді сер Джефрі, побачив, що вона може сама справлятися, до неї виявили увагу й доручили парафіяльну медичну опіку і, треба сказати, допомагали їй. З того часу вона на цій роботі, тепер стало важкувато, хочеться чогось трохи легшого, районній няньці доводиться так багато ходити. — Так, компанія піклується про мене, я завжди це кажу. Та я ніколи не забуду, що вони сказали про Теда, хоча ніколи ще в шахту не спускався чоловік такої сили й мужності, а вони за це зганьбили його як боягуза. Та що вдієш, він помер і нічим не міг себе перед ними захистити. У своїй розмові жінка виказувала дивну суміш почуттів, їй подобалися шахтарі, яких вона так багато років виходжувала; та вона почувалася вищою за них. Вона почувалася майже аристократкою, водночас у ній тліло почуття образи по відношенню до правлячого класу. Господарі! В диспуті господарів та простих людей вона завжди була на боці простих людей. Та коли про змагання не йшлося, вона прагнула переважати, хотіла належати до вищих класів, її зачаровували вищі класи, збуджуючи особливу англійську пристрасть до вищості, її хвилювала перспектива приїхати до Реґбі, хвилювала можливість розмовляти з леді Чатерлей; даю слово, це не дружина якогось шахтаря! Вона так часто це повторювала. Однак було видно, що в ній нуртує заздрість до Чатерлеїв, заздрість до господарів. — Ну, так, звичайно, леді Чатерлей вже ледве дихає! Щастя, що в неї є сестра, яка прийшла на допомогу. Чоловіки не думають: що багаті, що бідні — сприймають те, що робить для них жінка, як належне. О, я вже говорила про це шахтарям багато разів. Але, знаєте, серу Кліфорду доводиться дуже важко з таким каліцтвом. Вони завжди були гордовитою родиною, навіть трохи пихатою, і мали на це право. А потім зазнати такого! І це тяжко вдарило по леді Чатерлей, мабуть, по ній тяжче. Що вона втрачає! Я жила з Тедом лише три роки, але, даю слово, поки він був зі мною, я мала чоловіка, якого неможливо забути. Веселий, як сонце. Такий трапляється один на тисячу. Хто б міг подумати, що його вб'є? Донині не можу повірити, ніколи й не вірила, хоча обмивала його власними руками. Але він ніколи не вмирав для мене, ніколи. Я ніколи так не думала. У Реґбі з'явився новий голос, зовсім новий для Коні; він торкав у ній якусь нову струну. Однак спочатку, тиждень-другий, місіс Болтон поводилась у Реґбі дуже тихо, вона втратила свою впевнену, начальницьку манеру, нервувалася. З Кліфордом ставала сором'язливою, майже наляканою, мовчазною. Йому це сподобалося, до нього скоро повернулося самовдоволення, й він дозволяв їй робити все необхідне, навіть не помічаючи її. — Вона корисна нікчемність! — сказав він. Коні здивовано витріщилася на нього, але не заперечила. Такі різні враження у двох різних людей! І невдовзі він почав триматися з нянькою гордовито, неначе лорд. Здається, вона цього й чекала, та він грав свою роль, не знаючи, що йому підігрують. Ми схильні виконувати те, чого від нас сподіваються! Шахтарі, поки вона їх перев'язувала чи доглядала за ними, нагадували дітей, розмовляли з нею, розповідали про свої болячки. Даючи їм свої призначення, вона завжди почувалася такою ґрандіозною, майже надлюдиною. А тепер Кліфорд примусив її почуватися маленькою, мало не служницею, і вона прийняла це без жодного слова, пристосовуючись до вищих класів. Вона прийшла дуже тиха зі своїм видовженим красивим обличчям і потупленими очима, готова виконувати його вказівки. І сказала смирно: — Зробити це, сер Кліфорд? Зробити це? — Ні, поки що не треба, пізніше. — Гаразд, сер Кліфорд. — Зайдіть за півгодини. — Гаразд, сер Кліфорд. — І прошу, заберіть звідси ці старі папери. — Гаразд, сер Кліфорд. Вона тихо вийшла, а через півгодини знову тихо зайшла. Вона боялася, але не мала нічого проти. Вона вивчала вищі класи. Кліфорд не викликав у неї ні образи, ні антипатії, він просто становив частину феномена, феномена людей з вищих класів, раніше їй не відомих, але з яким тепер передбачалося познайомитися. Вона краще почувалася з леді Чатерлей, і врешті саме від господині дому найбільше залежало. Увечері місіс Болтон вкладала Кліфорда в ліжко, сама спала через коридор від його кімнати, приходила до нього, коли він уночі викликав її дзвіночком. Вона так само прибирала його вранці і скоро навчилася обслуговувати його повністю, навіть голила його у своїй м'якій ненав'язливій жіночій манері. Вона була дуже вправною й досвідченою і скоро зрозуміла, як тримати його в своїй владі. Врешті, коли намилюєш йому підборіддя й ретельно витираєш щетину, він не так уже й відрізняється від шахтарів, її не турбувала його погорда і брак прямоти, вона засвоювала новий досвід. Водночас Кліфорд у глибині душі так ніколи й не пробачив Коні за те, що вона передала чужій, найнятій жінці особистий догляд за ним. Він сказав собі, що це вбило істинну квітку їхньої близькості. Та Коні на це не зважала. Красива квітка їхньої близькості здавалася їй орхідеєю, паразитичним пагоном на дереві її життя, з якого розцвітала, як на неї, досить нікчемна квітка. Тепер, коли в неї з'явилося більше власного часу, вона могла награвати на піаніно в своїй кімнаті нагорі й співати: «Кропиви не торкайсь… зв'язки любові так важко розірвать». Донедавна вона не могла збагнути, як важко розірвати ці зв'язки любові. Та слава Господу, вона послабила їх! Було так радісно залишатися самою, не говорити з ним весь час. Коли він зоставався сам, він стукав-стукав-стукав на друкарській машинці до нескінченності. Та коли він не «працював» і вона опинялася поряд, він говорив, весь час говорив; аналізував нескінченні дрібні нюанси людей і мотивів, результати, характери, особистості, аж поки їй набридло. Роками їй це подобалося, тоді набридло і раптом виявилося надмірним. Вона з вдячністю залишалася сама. Здавалося, ніби тисячі й тисячі маленьких корінців і ниточок його й її свідомості зрослися докупи в заплутаний сувій і не моглибільше вміститися, і рослина гинула. Тепер спокійно, непомітно вона почала розплутувати цей сувій його й своєї свідомості, м'яко, одна за одною розриваючи нитки, терпляче й нетерпляче прямуючи до ясності. Та зв'язки такої любові ослабити важче, ніж будь-які інші, хоча поява місіс Болтон стала у великій пригоді. Та йому й тепер хотілося давніх інтимних вечорів за розмовами з Коні — за розмовами або читанням уголос. Але тепер вона могла влаштувати так, щоб місіс Болтон приходила о десятій годині і переривала їх. О десятій Коні могла підніматися нагору і залишатися сама. Кліфорд зоставався в добрих руках місіс Болтон. Місіс Болтон їла разом з місіс Бетс у кімнаті економки, у них встановилися добрі стосунки. Здавалося, кімнати слуг присунулися на диво близько, майже до самих дверей Кліфордового кабінету, хоч раніше були так далеко. Адже місіс Бетс, бувало, сиділа в кімнаті місіс Болтон, до Коні долинали їхні стишені голоси, і тоді вона сприймала якусь сильну зовнішню вібрацію робочих людей, що майже затоплювала їхні вітальні, коли вони з Кліфордом залишалися самі. Так змінився Реґбі з одною тільки появою місіс Болтон. І Коні почувалася звільненою, в іншому світі; відчувала, що по-іншому дихає. Та вона все ще боялася того, що багато її коренів, очевидно, смертних, сплуталося з корінням Кліфорда. Однак вона дихала вільніше, і в її житті мала початися нова фаза.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Місіс Болтон зупинила своє дбайливе око на Коні, вважаючи, що й на неї має поширюватися її жіноча та професійна опіка. Вона завжди переконувала її світлість прогулятися, проїхатися в Утвейт, побути на повітрі. Адже у Коні з'явилася звичка сидіти коло каміна, ніби читаючи, чи ліниво щось шити, чи взагалі без жодного заняття. Одного вітряного дня невдовзі після від'їзду Гілди місіс Болтон сказала: — Ну чому б вам не прогулятися до лісу й не подивитися на нарцисики коло хатини лісника? Важко побачити в березні щось гарніше. Можна поставити букетик у кімнаті, дикі нарцисики завжди виглядають так весело, правда? Коні уважно слухала її, не звернула уваги навіть на нарцисики замість нарцисів. Дикі нарциси! Врешті не варто варитися у власному соку. Знову прийшла весна… «Вертаються пори року, та не вертається День чи солодкий дотик Вечора чи Ранку». І лісник, його тонке біле тіло, немов самотня тичинка невидимої квітки! Вона забула його у своїй невимовній депресії. А тепер щось піднялося в ній «біліше від колон і порталів»… залишилося тільки пройти ці колони й портали. Вона почувалася міцнішою, впевненіше ходила, до того ж у лісі вітер був не такий стомливий, як у парку, де просто сплющував її. Вона хотіла забути, забути весь світ, усіх жахливих людей з мертвими тілами. «Ти маєш народитися знову! Я вірю у воскресіння тіла! Пшеничне зерно, яке впаде в землю й не помре, не зможе не прорости. Коли проросте крокус, я так само з'явлюся й побачу сонце!» Під березневим вітром безконечні фрази пропливали в її свідомості. Тонкі, дивовижно яскраві сонячні промені стрибали по чистотілу на узліссі, жовті і сяйливі, вони виблискували під ліщиновими лозинами. А ліс був спокійний, спокійніший, хоча водночас поривчастий від сонячних променів. Розцвіли перші квіти, і весь ліс наче зблід від безконечної білизни крихітних анемонів, які вкрили розворушену землю. «Світ поблід від того подиху». Та цього разу це був подих Персефони, яка вийшла з пекла холодним ранком. Налітали холодні пориви вітру, і нагорі він лютував, заплутавшись у гіллі. І він також попався й намагався визволитися, цей вітер, схожий на Авесалома. Які холодні анемони похитують блідими оголеними плечима над криноліновими спідницями зелені. Та спідниці витримували. А коло стежки декілька перших побляклих кущиків первоцвіту розкривають свої жовті пуп'янки. Угорі все гуділо й колихалося, а донизу доходили тільки холодні подихи. У лісі Коні відчула дивне збудження, її щоки палали, очі горіли голубим вогнем. Вона йшла повільно, часом зриваючи первоцвіт і перші фіалки, що пахли солодко й холодно, солодко й холодно. Так вона брела вперед, не вибираючи шляху. Нарешті вона дійшла до просіки в дальньому кінці лісу й побачила камінний будинок з плямистою зеленою покрівлею; він здавався майже рожевим, наче свіжа ніжка під шапочкою гриба, а камінь немов потеплів від сонячної хвилі. Коло дверей іскрився жовтий жасмин, коло замкнутих дверей. Але жодного звуку, з комина не куриться, собака не гавкає. Вона тихо зайшла за будинок, туди, де піднімався схил, маючи на те причину — побачити нарциси. Там вони і росли — ці квіти на коротких ніжках, живі й яскраві, вони шаруділи, тріпотіли, тремтіли, не маючи куди сховати свої голівки, відвертаючись від вітру. Вони в розпуці трясли своїми яскравими сонячними обновками. Та, можливо, їм це подобається, можливо, їм справді подобалася ця штовханина. Констанс сіла, спершись на молоду сосну, яка гойдалася під нею, дивовижно жива, гнучка й могутня у своєму пориві вгору. Рівна жива споруда з верхівкою коло сонця! Вона спостерігала, як з сонячними припливами, що зігрівали їй руки й коліна, нарциси золотіють. Вона навіть уловила в'язкий, нечутний запах квітів. І тут, така нерухома й самотня, вона, здається, потрапила в течію своєї власної долі. Спочатку прив'язана шнурком, вона хилиталася, її кидало з боку в бік, як човен на мертвому якорі, тепер — вільна у плавбі за течією. Сонячне світло змінилося прохолодою, нарциси опинилися в тіні й тихо дрімали. Так вони простоять цілий день і довгу холодну ніч. Такі міцні в своїй тендітності! Вона підвелася, трохи задубівши, зірвала декілька нарцисів і пішла вниз. Вона не любила зривати квіти, але хотілося взяти з собою жмутик, їй доводилося повертатися до Реґбі з його стінами, і тепер вона ненавиділа його, особливо його стіни. Стіни! Завжди стіни! Хоча на такому вітрі їх бракувало. Коли вона прийшла додому, Кліфорд запитав: — Ти куди ходила? — Просто гуляла в лісі! Поглянь, що за милі крихітні нарциси! Подумати тільки — вони вийшли з землі! — І так само з повітря й сонця, — сказав він. — Але зачала їх земля, — вона відрубала так різко, що навіть сама трохи здивувалася. Наступного дня вона знову пішла до лісу. Вона пішла широкою дорогою, яка, звиваючись, піднімалася між модрин до джерела, котре називалося Джонова Криниця. На цій стороні пагорба стояв холод, і жодної квіточки під темними тінями модрин. Але крижане маленьке джерельце спокійно било зі свого дна, викладеного чистими, червонясто-білими кругляками. Яке воно крижане й чисте! Як виблискує! Безсумнівно, новий лісник вимостив його новим камінням. Вона слухала тихе дзюрчання води, яка переливалася через край і маленьким струмочком бігла вниз. Навіть крізь гул модринового лісу, що огортав своєю сердитою, безлистою, вовчою темрявою підніжжя пагорба, чувся дзенькіт крихітних водяних дзвіночків. Місце було трохи зловісним, холодним, сирим. Однак з цього джерела пили воду, мабуть, сотні років. Тепер більше не п'ють. Його крихітний острівець був темний, холодний і похмурий. Вона підвелася й повільно пішла в напрямку дому. Праворуч почувся стукіт. Молоток чи дятел? Безперечно, молоток. Вона йшла далі, прислухаючись. Раптом помітила вузьку стежку між молодими ялинами, стежку, яка, здається, не вела нікуди. Але відчувалося, що тут ходили. Вона відчайдушно пірнула вглиб між густі молоді ялини, які швидко змінилися старими дубами. Вона йшла цією стежкою, і в тиші вітряного лісу стук молотка наближався, адже дерева навіть у шумі вітру дотримуються тиші. Вона побачила потаємний маленький вируб і потаємну маленьку хатинку з необтесаних дощок. Вона ніколи тут не була раніше. Вона зрозуміла, що в цій тихій місцині виводяться молоді фазани; лісник у сорочці з довгими рукавами стояв на колінах і забивав щось молотком. Собака кинувся вперед, коротко й різко гавкаючи; зненацька лісник підвів голову і побачив її. В його очах застиг переляк. Він випростався, віддав честь і мовчки спостерігав, як вона підійшла ватяними ногами. Він не хотів цього вторгнення, він плекав свою самотність, як єдину й останню в житті свободу. — Я здивувалася, хто це тут стукає, — сказала вона, почуваючись слабкою, задихана й трохи налякана його таким прямим поглядом. — Ро-облю курник для курчат, — сказав він з протяглою місцевою вимовою. Вона не знала, що говорити, відчувала слабість. — Я б хотіла трохи посидіти, — сказала вона. — Ідіть, сядьте тут, у хижі, — сказав він і пішов перед нею до хатини, відсуваючи вбік бруски та інший мотлох і витягнувши звідти грубий стілець, збитий з ліщинових жердок. — Запалити вого-онь? — запитав він, у його тягучій мові звучала дивна наївність. — О, не турбуйтеся, — відповіла вона. І глянула на свої руки, вони були майже сині. Отож він швидко поклав декілька модринових гілок у невеликий цегляний камін у кутку, і за мить жовте полум'я рвонуло вгору до комина. Він звільнив їй місце коло цегляного каміна. — От посидьте тут хви-илю, зігрійтеся, — сказав він. Вона скорилася. Цей чоловік володів тією дивною владністю оборонця, якій вона зразу підкорилася. Отож вона сиділа й гріла руки до полум'я, підкидала у вогонь поліна, а надворі знову застукотів молоток, їй не дуже-то й хотілося сидіти в кутку коло вогню, краще б спостерігати за ним з дверей, та нею опікувалися, і доводилося скорятися. Хатина була цілком затишна, оббита нелакованою сосновою деревиною: тут був невеликий грубий стіл і ослін, який стояв коло її стільця, теслярський верстат, потім великий ящик, інструменти, нові дошки, цвяхи, ще багато чого висіло на кілочках — сокира, сікач, пастки, якісь речі в мішечках, його плащ. Вікон не було, світло йшло крізь відчинені двері. Всюди панував безлад, та водночас усе нагадувало якийсь потаємний сховок. Вона прислухалася до стуку сокири — не дуже-то радісний. Чоловік пригнічений. Пахло замахом на його самотність, причому небезпечним замахом! Жінка! Він дійшов до такої грані, коли прагнув на землі тільки самотності. Однак він не мав сили зберегти самотність, його найняли, і ці люди його господарі. Особливо йому не хотілося знову входити в будь-який контакт з жінкою. Він боявся цього, адже старі контакти залишили велику рану. Він відчував, що помре, коли не зможе бути сам, коли йому не дадуть спокій. Він повністю відсахнувся від зовнішнього світу; цей ліс зробився його останнім притулком, тут він мав сховатися! Коні зігрілася коло вогню, підклавши туди забагато дров: їй стало жарко. Вона підійшла й сіла на ослоні коло порога, спостерігаючи чоловіка за роботою. Здавалося, він не помічає її, та він знав, що вона тут. Однак працював собі, ніби поглинутий справою, а його рудий пес сидів коло нього, пильно вдивляючись у ненадійний світ. Вправно, спокійно й швидко чоловік закінчив збивати кліть для пташат, перевернув її, перевірив, як зачиняються дверцята, тоді відклав її вбік. Потім підвівся, пішов за старою кліттю й поклав її на дровітню. Присівши, перевірив перекладини, деякі ламалися в його руках, потім почав висмикувати цвяхи. Тоді перевернув кліть і замислився, абсолютно ніяк не реагуючи на присутність жінки. Коні уважно за ним спостерігала. І тепер вона помітила ту ж саму відлюдну самотність, що запам'яталась їй, коли застала його голим — самотній і зосереджений, як звір, котрий сам полює, і водночас невеселий, як душа-втікачка, втікачка від усіх контактів з людьми. Навіть тепер він мовчки, терпляче відступав від неї. Саме спокій і позачасове терпіння цього нетерплячого й пристрасного чоловіка пронизали все єство Коні. В його нахиленій голові, в швидких і спокійних руках, у вигині його тонких і чуттєвих стегон вона бачила це, бачила щось терпляче й приховане. Вона відчула, що його життєвий досвід значно глибший і ширший за її власний і, можливо, убивчіший. І це звільнило її від себе самої, вона майже позбулася відповідальності. Так вона й сиділа на порозі хатини, як уві сні, цілком несвідома часу й особливих обставин. Її думки відлетіли так далеко, що, кинувши на неї швидкий погляд, він побачив на її обличчі цілковиту застиглість і чекання. Йому здалося, що це вираз чекання. І тоді тоненький язичок вогню раптово вдарив його в пах, у корінь спини, і він подумки застогнав. З майже смертельною відразою він боявся будь-якого дальшого зближення. Він понад усе прагнув, щоб вона пішла геть, залишила його на самоті з собою. Він боявся її бажання, її жіночого бажання і її настирності сучасної жінки. І найбільше він боявся її холодного зухвальства наполягти на своєму. Адже врешті його лише найняли. Йому була огидна її присутність у цьому місці. Коні оговталася, відчувши несподівану ніяковість. Вона підвелася. Вже вечоріло, однак вона ніяк не могла піти. Вона підійшла до чоловіка, який стояв виструнчившись, втомлене обличчя — холодне й невиразне, очі втуплені в неї. — Тут так гарно, так спокійно, — сказала вона. — Ніколи не була тут раніше. — Ні? — Думаю, часом заходити сюди посидіти. — Гаразд. — Ви замикаєте хатину, коли йдете звідси? — Так, ваша світлість. — Чи не могла б я теж мати ключ, щоб часом посидіти тут? У вас є другий ключ? — Нє-а, мабуть, нема. Він перейшов на місцеву говірку. Коні вагалася: він чинив опір. Врешті, хіба це його хатина? — А можна зробити інший ключ? — вона спитала зі звичною ласкавістю в голосі, за якою дзвеніла рішучість жінки, котра вирішила домогтися свого. — Інший! — у його погляді зблиснула лють, забарвлена насміхом. — Так, дублікат, — сказала вона, червоніючи. — Може, сер Кліфорд має, — він сказав, відштовхуючи її від себе. — Так! — сказала вона. — Можливо, він має інший ключ. Інакше доведеться зробити дублікати з вашого. Думаю, це займе день чи два. Ви зможете обходитися без ключа стільки часу? — Нічого не можу сказати, моя леді! Я знаю, тут ніхто не робе ключів. Коні раптом спалахнула від гніву. — Чудово! — сказала вона. — Я сама цим займуся. — Добре, ваша світлість. Їхні очі зустрілися. В його очах — холодна, загрозлива антипатія й зневага і байдужість до того, що має статися, її очі палали від отриманої відсічі. Та її серце опустилося, вона побачила його страшну неприязнь, коли пішла супроти його волі. І побачила, що він майже у відчаї. — До побачення! — На все добре, моя леді! — він віддав честь і різко відвернувся. Вона розбудила в ньому приспаного звіра, сповненого давньої кровожерливої люті, люті проти свавільної жінки. І він безсилий, безсилий. Він знав це! А вона розсердилася на свавільного чоловіка. До того ж слугу! І понуро пішла додому. На пагорбі під великим буковим деревом Коні зустріла місіс Болтон, яка вже виглядала її. — Я тут дивилася, чи ви не йдете, моя леді, — просяяла жінка. — Я запізнилася? — запитала Коні. — О… просто сер Кліфорд чекає на чай. — Ну і чому ж ви не подали його? — О, я думала, це не зовсім моє місце. Думаю, серу Кліфорду це б не зовсім сподобалося, моя леді. — Не розумію, чому, — сказала Коні. Вона зайшла в Кліфордів кабінет, де на таці парував старий мідний чайник. — Кліфорде, я спізнилася? — запитала вона, зупинившись перед підносом в капелюсі й шалику, відклала квіти й узяла бляшанку з чаєм. — Пробач! Чому ти не дозволив місіс Болтон заварити чай? — Я про це не подумав, — він відповів іронічно. — Щось погано уявляю собі її на чолі чайного столу. — О срібний чайник не така вже святиня, — сказала Коні. Він здивовано глянув на неї. — Чим займалася весь полудень? — запитав він. — Гуляла й сиділа в одному потаємному місці. Ти знаєш, на старому падубі дотепер залишилися ягоди. Вона скинула шалик, але залишилася в капелюсі, й сіла заварювати чай. Грінки, звичайно, вийшли пересмаженими. Вона накрила чайник для заварки полотняним рушничком і підвелася за невеликою склянкою для фіалок. Бідолашні квіточки обвисли, безвольні на своїх стеблинах. — Вони оживуть! — сказала вона, поставивши перед ним склянку, щоб він відчув їх запах. — «Солодші за повіки Юнони», — процитував він. — Не бачу жодного зв'язку з цими фіалками, — сказала вона. — Єлизаветинці надто манірні. Вона налила йому чаю. — Як ти думаєш, до хатинки неподалік від Джонової Криниці, там, де висиджуються фазани, є другий ключ? — запитала вона. — Можливо. А навіщо? — Сьогодні я випадково забрела туди. Ніколи не була там раніше. Таке миле місце. Я могла б часом посидіти там, правда? — Там був Мелорз? — Так! Тому я й знайшла її, він стукав молотком. Здається, йому зовсім не сподобалося моє вторгнення. Він, по суті, став грубим, коли я спитала про інший ключ. — Що він сказав? — О, нічого особливого, цілком у своєму стилі, сказав, що нічого не знає про ключі. — Можливо, в батьковому кабінеті є ще один ключ. Всі ключі знає Бетс, всі вони там. Я накажу, щоб він пошукав. — О, будь ласка! — сказала вона. — Отже, Мелорз був майже грубий? — Та ні, нічого особливого. Думаю, він не хотів ділити зі мною свободу цього замку, отак. — Мабуть, не хотів. — Однак не бачу причин для заперечення. Врешті це не його дім! Не його особисте житло. Не розумію, чому я не можу там посидіти, коли мені хочеться. — Саме так! — сказав Кліфорд. — Він багато на себе бере, той тип. — Ти думаєш? — О, безперечно! Він вважає себе чимось винятковим. Знаєш, він мав дружину, з якою у нього не склалося, отже, він записався в 1915 році до армії, здається, його послали до Індії. В усякому разі, якийсь час він працював ковалем при кінноті в Єгипті; весь час коло коней, він на них знається. Тоді якийсь індійський полковник звернув на нього увагу, і його зробили лейтенантом. Так, йому дали офіцерський чин. Здається, він поїхав з тим полковником до Індії, аж на північно-західний кордон. Захворів, одержав пенсію. Здається, до минулого року залишався в армії. Природно, що для такої людини нелегко вертатися назад до свого рівня. Він приречений борсатися. Та, мені здається, він добре виконує свої обов'язки. Тільки жодних справ з лейтенантом Мелорзом я не маю. — Як він став офіцером, коли говорить з таким тягучим дербіширським акцентом? — Говорить так він тільки інколи, під настрій. Він може говорити бездоганно, як на нього. Думаю, він вважає, що, повернувшись знову в лави рядових, краще говорити, як рядові. — Чому ти раніше мені про нього не розповідав? — О, я не маю смаку до цих романтичних історій. Такі бідолахи трапляються у всіх верствах. Таких бід трапляється тисячі. Коні схилялася до такої ж думки. Що доброго від невдоволених людей, які ніде не знаходять собі місця? Зачарований гарною погодою, Кліфорд так само вирішив вибратися до лісу. Дув холодний, але не такий втомлений вітер, і сонце, тепле й повне, нагадувало саме життя. — Надзвичайно, — сказала Коні, — як по-іншому почуваєшся у справді свіжий гарний день. У інші дні саме повітря здається напівмертвим. Люди вбивають саме повітря. — Ти думаєш, це роблять люди? — запитав він. — Так. З людей випаровується стільки нудьги, й невдоволення, й злостивості, що вони просто вбивають життєві сили повітря. Я певна. — Можливо, якісь атмосферні умови знижують життєві сили людей? — запитав він. — Ні, саме людина отруює всесвіт, — наполягала вона. — Засмічує власне гніздо, — зазначив Кліфорд. Крісло пихкало далі. У ліщиновому підліску висіли блідо-золоті котики, а на сонячних галявинах широко розкрилися квіточки лісових анемонів, немов вигукуючи від радості життя, такі ж красиві, як у ті минулі часи, коли люди могли вигукувати разом з ними. Від них ішов слабкий запах яблуневого цвіту. Коні зірвала для Кліфорда пару квіток. Він узяв їх і розглядав з інтересом. — «Ти — незаймана наречена тиші»[15], — процитував він. — Здається — ці слова краще пасують до квітів, ніж до грецьких ваз. — Займати — яке страшне слово! — сказала вона. — Тільки люди займають. — О, не знаю… слимаки і все таке, — сказав він. — Навіть слимаки просто їдять їх, і бджоли не займають. — Її дратувало, як він усе перетворює в слова. Фіалки — «повіки Юнони», анемони — «незаймані наречені». Як вона ненавиділа слова, що завжди стояли між нею й життям — саме вони все займали, якщо щось взагалі відбувалося, заготовлені слова й фрази висмоктували всі життєві соки з живих предметів. Прогулянка з Кліфордом виявилася не дуже вдалою. Між ним і Коні встановилося напруження, якого кожен ніби й не помічав, хоча воно існувало. Зненацька з усією силою жіночого інстинкту вона відштовхнула його від себе. Вона хотіла звільнитися від нього й особливо від його свідомості, його слів, його самозакоханості, його безкінечної одноманітної закоханості в себе і в свої власні слова. Знову задощило. Але через день чи два вона вийшла під дощ і пішла до лісу. А опинившись там, попрямувала до хатини. Ішов дощ, але не дуже холодний, і ліс здавався таким тихим, відстороненим, недосяжним у присмерку дощу. Вона прийшла до вирубу. Нікого! Хатина замкнута. Та вона сіла на тесаний поріг під грубим дашком і грілася власним теплом. Так вона сиділа, дивилася на дощ, прислухалася до безлічі його безшумних звуків, до дивного шелесту вітру у верховітті, хоч, здавалося, вітру й не було. Навколо стояли старі дуби, сірі, могутні стовбури, чорні від дощу, живі й круглі, вони розкидали навколо свої відважні кінцівки. По доволі чистій від підліску землі розсипалися анемони; далі — пара кущів — бузини чи калини й червонясте плетиво ожини; стара коричнева трава майже зникла під зеленим анемоновим пір'ям. Мабуть, це одне з незайманих місць. Незайманих! Весь світ був займаним. Не все можна зайняти. Ти не займеш банку сардин. А саме на це схожі багато жінок і чоловіків. Але землю..! Дощ ущухав. Між дубами з'явилися просвітки. Коні хотілось іти, але вона не рухалася; їй ставало холодно, однак всеохопне відчуття внутрішньої покривдженості немов спаралізувало її. Займана! Можна почуватися займаною, навіть коли тебе ніхто не торкнувся. Спаплюжена мертвими словами, які обернулися непристойностями й мертвими ідеалами, доведеними до одержимості. Вибіг мокрий рудий пес, та не загавкав, тільки підняв мокрого наїжаченого хвоста. За ним ішов чоловік у мокрій, чорній шкіряній куртці, немов у шофера, його обличчя спалахнуло. Вона відчула, як він, побачивши її, стишив свій швидкий крок. Вона підвелася під грубим дашком у своєму сухому сховку шириною з долоню. Він мовчки вклонився, повільно наближаючись. Вона почала відходити. — Я вже йду! — сказала вона. — Ви що, чекали, щоб зайти всередину? — сказав він, дивлячись не на неї, а на хатину. — Ні, я просто на пару хвилин сховалася від дощу, — вона відповіла з спокійною гідністю. Він глянув на неї. Здавалося, вона змерзла. — Отже, се-ер Кліфорд не знайшов ключа-а? — запитав він. — Ні, але це не має значення. Я можу сидіти під цим дашком, зовсім не мокнучи. До побачення! — Вона ненавиділа надмірність його тягучої місцевої вимови. Він роздивлявся, як вона відходить. Тоді відкинув куртку, запхав руку в кишеню штанів і витяг ключ від хатини. — Краще візьміте цей ключ, а я встрою загін для пташат в якомусь іншому місці. — Що ви маєте на увазі? — запитала вона. — Я гуворю, що мо' знайти друге місце для висадки фазанів. Якщо ви хочете ту бути, не тра, щоб я ту весь час крутився. Вона поглянула на нього, второпуючи зміст через туман діалекту. — Чому ви не розмовляєте нормально? — запитала вона холодно. — Я? Я думав, що гуворю нормально. Пару хвилин вона мовчала від злості. — Значить, якщо хочете ключ, беріть. Чи завтра. Спочатку я все тута позабираю. Добре? Вона ще більше розлютилася. — Не хочу я вашого ключа, — сказала вона. — Не хочу, щоб ви щось тут забирали. І зовсім не хочу виганяти вас з вашої хатини, дякую! Я тільки хотіла часом посидіти тут, як от сьогодні. Та мені чудово і під дашком, тому прошу більше нічого не говорити. Він знову подивився на неї своїми злими голубими очима. — Отако-ої! — почав він на своєму тягучому повільному діалекті. — Ваша світлість ту так само бажана, як Різдво, во вам хатина, і ключ, і всьо таке. Тільки тапера час підкидати яйця, і тра чимало ту поробити, приглядіти за ними і всьо таке. Зимою я сюди не ходжу. Але весною, тож сер Кліфорд хоче фазанів… А ваша світлість не захоче, щоб я весь час ту крутився, поки ви ту. Вона слухала з неясним здивуванням. — Що мені до того, що ви тут? — запитала вона. Він зацікавлено глянув на неї. — Ви мені на заваді! — відрубав коротко, але твердо. Вона почервоніла. — Дуже добре! — сказала вона нарешті. — Я не буду вас турбувати. Хоча думаю, мені б хотілося посидіти, подивитися, як ви доглядатимете за пташенятами. Мені б це було приємно. Але якщо ви думаєте, що це вам стане на заваді, я вас не буду турбувати, не бійтеся. Ви — не мій лісник, а сера Кліфорда. Ця фраза прозвучала дивно, вона й не знала, чому. Так вирвалося. — Нє-а, ваша світлість. Це — власність вашої світлості. Прошу, тілько ваша світлість захоче й забажає, в будь-який час. Ви можете вигнати мене, тілько попередьте за тиждень. Тілько… — Тільки що? — вона запитала вражено. Дивним комічним жестом він відсунув капелюха назад. — Тільки може статися, що ви тута захочете побути самі. Щоби я тута не крутився. — Але чому? — запитала вона розлючено. — Ви що, дикун якийсь? Чи ви думаєте, я маю вас боятися? Чому я взагалі маю зважати на вас і на те, є ви тут чи нема? Яке це має значення? Він подивився на неї, його обличчя аж засвітилося від злого сміху. — Ви тута ні до чого, ваша світлість. Зовсім ні до чого, — сказав він. — Ну, тоді в чому справа? — запитала вона. — Отже, ваша світлість хоче інший ключ? — Ні, дякую! Не маю бажання. — Но я зроблю його. Нам тра два ключі від цього місця. — Я вважаю вас зухвалим, — сказала Коні, трохи почервонівши й задихавшись. — Нє, нє! — він швидко відповів. — Не кажіть так! Нє, нє! Я нічого не мав на увазі. Я тілько подумав, коли ви прийдете сюда, мені тра вимітатися, це займе багато роботи. Та якщо ваша світлість не стане мене помічати, тоді… Це хатина сера Кліфорда, і всьо буде, як захоче ваша світлість, всьо буде, як захоче й забажає ваша світлість, тим більше, що ви не зважатимете на мене і на мою роботу, ту, що я мушу робити. Коні пішла звідти, вкрай збентежена. Бракувало певності, чи її образили й смертельно зневажили, чи ні. Мабуть, цей чоловік справді мав на увазі тільки те, що сказав — ніби вона хоче, щоб він тримався від цього місця подалі. Так ніби вона цього так уже й хотіла! Так ніби це має якесь значення — він і його безглузда присутність. Вона йшла додому спантеличена, не знаючи, що думати, як реаґувати.РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ
Коні здивувало власне почуття відрази до Кліфорда. Більше того, вона відчувала, що ніколи по-справжньому не любила його. Мова йшла не про ненависть — у її почутті не було пристрасті, — а про глибоку фізичну неприязнь, їй майже здавалося, що вона вийшла за нього заміж саме тому, що відчувала до нього огиду, потаємну, фізичну. Та, звичайно, вона вийшла за нього заміж тому, що в розумовому плані він приваблював і захоплював її. Певною мірою він здавався їй наставником, вищим за неї. Тепер розумове захоплення поблякло й зруйнувалося, зосталася тільки фізична відраза. Відраза піднімалася в ній з самих глибин і відчутно пожирала її життя. Вона почувалася слабкою й цілком покинутою. Вона хотіла, щоб ззовні надійшла якась допомога. Та ніде в світі не було допомоги. Суспільство жахливе, бо воно безумне. Цивілізоване суспільство безумне. Дві його великі манії — це гроші і так звана любов, гроші, безперечно, на першому місці. Особистість самостверджується у власному безумстві двома шляхами: через гроші й через любов. Глянути на Майкаліса! Його життя і його діяльність — цілковите безумство. Його любов також свого роду безумство. І Кліфорд теж такий! Усі його балачки! Вся ця писанина! Всі ці скажені зусилля, щоб пропхатися вперед! Просто безумство! І воно поглиблювалося, ставало справді маніакальним. Від страху Коні почувалася виснаженою. Та принаймні Кліфорд переніс свою увагу з неї на місіс Болтон. Сам він цього не помічав. Як у багатьох божевільних, його безумство вимірювалося тим, про що він не мав уяви; в його свідомості простилалася величезна пустеля. Місіс Болтон мала чимало достоїнств. Та в ній була якась дивна владність, прагнення будь-що ствердити власну волю, що є однією з ознак безумства в сучасних жінках. Вона вважала, що жертвує собою задля ближніх. Кліфорд захоплював її, тому що завжди або дуже часто ламав її волю, послуговуючись якимось тонким інстинктом. Він мав гострішу, тоншу, ніж у неї, волю до самоствердження. І цим зачаровував її. Мабуть, цим самим він зачарував і Коні. — Чудовий день сьогодні! — говорила місіс Болтон лагідним, переконливим голосом. — Думаю, сьогодні вам сподобається трохи проїхатися в кріслі, сонечко таке тепле. — Правда? Ви не подасте мені ту книжку, он ту, в жовтій обкладинці. І я попросив би вас винести он ті гіацинти. — Чому, вони такі красиві! — Вона вимовила останнє слово через «і» красі-іві! — А запах просто розкішний. — Саме запах мене не влаштовує, — сказав він. — Є в ньому щось похоронне. — Ви так думаєте? — вигукнула вона з подивом, трохи обурена, та все ж вражена. І вона винесла з кімнати гіацинти, вражена його вищою витонченістю. — Поголити вас сьогодні чи ви зробите це самі? — Завжди той самий м'який, лагідний, облесний, однак владний голос. — Не знаю. Почекайте трохи, якщо ваша ласка. Я вас викличу, коли надумаю. — Дуже добре, сер Кліфорд! — відповідала вона м'яко й покірно і тихо відходила. Та кожна відмова породжувала в ній новий приплив енергії. Коли через деякий час він дзвонив у дзвіночок, вона з'являлася негайно. Тоді він говорив: — Думаю, цього ранку краще, щоб ви мене поголили. Її серце ледь здригалось, і вона відповідала ще лагідніше: — Гаразд, сер Кліфорд! Голила вона дуже вправно, доторкаючись до нього м'яко, неквапливо, трохи сповільнено. Спочатку він опирався безконечно м'яким дотикам її пальців до свого обличчя. Тепер насолоджувався ними із зростаючим любострастям. Він давав себе голити майже щоденно — її лице над самим його обличчям, її очі так зосереджено стежили, щоб усе вийшло гаразд. І поступово її пучки бездоганно вивчили його щоки й губи, його щелепу, підборіддя й шию. Він був ситий і впорядкований, обличчя й шия — любо поглянути, все, як належить джентльменові. І вона була теж — любо поглянути: бліда, обличчя трохи видовжене й незворушне, очі блищать, але нічого не виказують. Поступово з безмежною лагідністю, майже з любов'ю, вона брала його в свою владу, а він піддавався. Тепер вона робила йому майже все, і він почувався з нею краще, ніж з Коні, менше соромився приймати її послуги, їй подобалося мати з ним справу, їй подобалося мати його тіло у своїй владі, абсолютно, аж до інтимних послуг. Якось вона сказала Коні: «Всі чоловіки — справжні немовлята, коли докопатися до суті. Я мала справу з наймужнішими вуглекопами Тевершелської шахти. Та варто з'явитися якійсь болячці, й вони без вас не дадуть ради, тоді вони стають дітьми, просто великими дітьми. А чоловіки мало чим відрізняються одні від других!» Спочатку місіс Болтон думала, що джентльмен, справжній джентльмен, такий, як сер Кліфорд, чимось відрізнявся від інших чоловіків. Тому Кліфорд на початку отримав над нею перевагу. Та поступово, докопуючись до глибини — вживемо її власний термін, — вона розкрила, що він такий самий, як усі інші, дитина, котра розрослася до розмірів чоловіка. Але ця дитина мала химерну вдачу, і гарні манери, і самовладання, і всякого роду дивні знання, про які вона навіть не мріяла і які її дотепер лякали. Коні часом так і хотілося сказати йому: — Ради Бога, не віддавайся цій жінці так безоглядно! Та вона усвідомлювала, що, віддавши його в її руки, не має права застерігати проти неї. Вони все ще за звичкою проводили вечори разом, аж до десятої години. В цей час розмовляли, або читали, або проходилися по його рукопису. Та все задоволення зникло. Їй набридли його рукописи. Вона все ще старанно їх передруковувала. Та іноді місіс Болтон робила навіть цю справу. Коні запропонувала місіс Болтон, щоб та навчилася друкувати на машинці. І завжди готова місіс Болтон почала одразу навчатися й робила це невтомно. Отож тепер Кліфорд часом диктував їй листа, і вона друкувала його досить повільно, але грамотно. А він дуже терпляче диктував їй по літерах складні слова чи окремі фрази французькою мовою. Це її так захоплювало, вчити її було майже насолодою. Тепер Коні посилалася на головний біль, щоб піднятися до своєї кімнати по обіді. — Можливо, місіс Болтон зіграє з тобою в пікет, — говорила вона Кліфорду. — О, не зважай на мене. Іди, люба, до своєї кімнати й відпочивай. Щойно вона виходила, він дзвіночком викликав місіс Болтон і пропонував їй зіграти у пікет чи безік чи навіть у шахи. Він навчив її усіх цих ігор. І Коні було навдивовиж неприємно бачити, як місіс Болтон, сором'язливо й боязко, мов дівчинка, торкається несмілими пальцями королеви чи коня, а потім відсмикує руку. А Кліфорд ледь усміхається й з напівзнущальною вищістю говорить їй: — Треба сказати: «J’adoube!»[16] Вона підводить на нього блискучі збентежені очі, потім бурмоче присоромлено, покірно: — J’adoube! Так, він навчав її. І одержував насолоду, сповнювався владою. А вона була зачарована. Крок за кроком вона оволодівала усім тим, що знало дворянство, усім, що, за винятком грошей, робило їх вищим класом. Це бентежило. Водночас вона примушувала його, аби він хотів бачити її поряд із собою. Йому глибоко й незримо лестила ця її істинна приваба. Коні Кліфорд бачився в його правдивому вигляді: дещо вульґарний, простуватий, позбавлений дару натхнення, досить вгодований. Трюк і несміла владність Айві Болтон теж здавалися надто прозорими. Але Коні дивувало непідробне захоплення, з яким ця жінка дивилася на Кліфорда. Твердити, ніби вона в нього закохана, було б невірно. Вона оживала від спілкування з людиною вищого класу, з цим титулованим джентльменом, з цим автором книжок та віршів, фотографії якого з'являлися в ілюстрованих газетах, її захоплення переростало в надприродну пристрасть, те, що він «навчав» її, будило в ній пристрасне збудження і відгук значно глибший за будь-який любовний зв'язок. По суті, сам факт, що любовного зв'язку бути не могло, давав їй свободу до глибини душі поринати в іншу пристрасть, особливу пристрасть знання, знання того, що він знає. Не було сумніву, що ця жінка по-своєму закохалася в нього, хоч яке значення вкладали у слово «любов». Вона виглядала такою гарною й такою молодою, а її сірі очі часом здавалися надзвичайними. Водночас у ній таїлася непомітна прихована вдоволеність, майже тріумф, особиста вдоволеність. Ах, ця особиста вдоволеність! Як Коні її зневажала! Не дивно, Кліфорд піймався на гачок цієї жінки! Вона обожнювала його абсолютно, з властивою їй настирністю, й абсолютно підкорялася його волі, давала використовувати себе як завгодно. Не дивно, йому це лестило! Коні вислуховувала довгі їхні бесіди. Тобто здебільшого говорила місіс Болтон. Вона втаємничила його в плітки, якими повнилося Тевершелське селище. Це були не просто плітки. Це була місіс Гаскел, Джордж Еліот і Мері Мітфорд[17] в одній особі, причому в ній було значно більше, ніж зібрали в своїх творах усі ці жінки. Місіс Болтон розповідала про життя людей краще за будь-яку книжку. Вона знала їх усіх так близько і вміла вишукати пікантні подробиці, слухалося це чудово, правда, трохи бентежило. Спочатку вона не ризикувала «обговорювати Тевершел» — так це називалося — з Кліфордом. Та якось почавши, усе пішло само собою. Кліфорд слухав у пошуках «матеріалу» і знайшов його силу-силенну. Коні збагнула, що в цьому полягала його так звана геніальність — прозорий талант до пліток про особисте життя, розумний і явно відчужений. Звичайно, місіс Болтон «обговорювала Тевершел» дуже тепло. По суті, здалеку. І все було чудово — те, що відбувалося, і те, що вона про це знала. Її б вистачило на десяток томів. Коні слухала зачаровано. Та потім завжди відчувала якийсь сором. Не варто було слухати з такою чудною, несамовитою цікавістю. Врешті, можна дізнаватися про найінтимніші справи інших людей, та тільки з повагою до цієї нескореної пошарпаної штуки, якою є кожна людська душа, з тонким, проникливим співчуттям. Адже навіть сатира є формою співчуття. Саме той шлях, яким підступає й підкочується наше співчуття і позначає по-справжньому наше життя. І тут лежать неозорі можливості вправно написаного роману. Він здатен пустити й спрямувати на нові обрії течію нашої співчутливої свідомості, він здатен відштовхнути наше співчуття від речей, які давно померли. Тому добре написаний роман може розкрити найпотаємніші закутки життя, адже саме в пристрасних, потаємних закутках життя найбільше потрібні відсвіжуючі й чисті припливи й відпливи чуттєвого усвідомлення. Але роман, як і плітка, так само здатен розбурхувати фальшиві співчуття й жахи, механічні й убивчі для душі. Роман може прославляти найзіпсутіші почуття в тому разі, якщо вони «чисті» з загальноприйнятого погляду. Тоді роман, як і плітка, стає порочним і, як плітка, ще порочнішим від того, що завжди недвозначно стоїть на стороні ангелів. «А він такий поганець, а вона така чудова жінка». Водночас навіть з пліток місіс Болтон Коні могла побачити, що жінка, про яку йшлося, солодкомовна брехуха, а чоловік — гострий як бритва, але чесний. Проте гостра чесність робила з нього «погану людину», солодкомовна брехливість із неї — «чудову жінку» у порочній, традиційній інтерпретації місіс Болтон. З цієї причини чутки виглядали принизливими. З цієї ж причини більшість романів, особливо популярних, так само принизливі. Сьогодні публіка реагує тільки на звернення до своїх пороків. Однак балачки місіс Болтон сприяли виробленню нового погляду на селище Тевершел. Виявилося, в ньому вирує й клекоче порочне життя, хоч збоку здавалося, що там панує безпросвітна нудьга. Кліфорд, звичайно, знав більшість згадуваних людей, Коні знала лише одного чи двох. Але картина, яку малювала місіс Болтон, більше нагадувала центральноафриканські джунглі, ніж англійське селище. — Ви, мабуть, чули, на минулому тижні вийшла заміж міс Олсоп! Подумати тільки! Міс Олсоп, донька старого Джеймса, сама Олсоп від голови до ніг. Знаєте, вони побудували будинок на Пай Крофт. Старий помер минулого року, після того, як упав, вісімдесят три роки мав, та був спритний, мов парубок. І послизнувся минулого року на Бествудській гірці, на ковзанці, яку хлопці залили минулої зими, зламав стегно, і це його вгробило, бідолаха старий, навіть соромно. Отож він залишив Теті всі свої гроші, синам не лишив ні пенса. А Теті, я знаю, на п'ять років… так, їй виповнилося п'ятдесят три минулої осені. Знаєте, вони були такі побожні, даю слово! Вона тридцять років вчителювала в недільній школі, аж доки вмер батько. І тоді почала водитися з одним типом з Кінбрука, не знаю, чи ви його бачили, такий підстаркуватий з червоним носом, досить чепурненький, на прізвище Вілкок, робить у Гарісона на лісопильні. Отже, йому шістдесят п'ять років, ні більше ні менше, а подивитися на них — пара голубків: ходять, узявшись за руки, й цілуються коло воріт, а ще вона сидить у нього на колінах прямо перед центральним вікном на Пай Крофт роуд, щоб усі бачили. А в нього синам за сорок, жінку поховав тільки два роки тому. Мабуть, старий Джеймс Олсоп встав би з гробу, щастя, що звідти нема повернення, а він тримав її в таких шорах! Тепер вони поженилися й переїхали в Кінбрук, кажуть, що вона з ранку до вечора ходить у халаті — ото картина. Я вважаю: ганьба так поводитися в похилому віці! Ах, вони куди гірші за молодих, і дивитися на них ще гидкіше. Особисто я вважаю, що це все фільми. Але ж їх не заборониш. Я завжди кажу: підіть на добрий повчальний фільм, але, ради Бога, тримайтеся подалі від усіх цих мелодрам і любовних фільмів. Хоча б дітей не пускайте! Але от яка справа — дорослі гірші за дітей, а старі побивають усі рекорди. Говорити про мораль — це нікого не цікавить. Люди живуть як заманеться і, мушу сказати, мають на те причини. Нині їм доводиться притамувати свої потреби, тепер шахти працюють так погано, нема грошей. А як усі нарікають — просто жахливо, — особливо жінки. Чоловіки такі добрі й терплячі! Що їм залишається, бідолахам! А от жінки, ті стоять на своєму! Ходять, напускають туману, то збирають пожертви на весільний дарунок для принцеси Мері, то, побачивши усі ті прекрасні речі, які тій піднесли, просто ремствують: хто вона така, чим вона краща за інших! Чому б «Свону енд Едгару» не вручити мені одну шубу, замість того, щоб вручати їй усі шість? Краще б я лишила собі свої шість шилінгів! Хотіла б я знати, що вона мені може дати? Я тут не зберусь на нове весняне пальто, так погано ведеться таткові, а вона має цілі вагони. Пора вже й біднякам мати якісь гроші, надто довго гроші водяться тільки в багатих. Я хочу нове весняне пальто, а де мені його взяти? Я їм кажу, дякуйте, що ви ситі й вдягнені без усіх цих розкішних витребеньок, про які ви мрієте! А вони на мене накидаються: «То чому ж тоді принцеса Мері не ходить у старому лахмітті і все має? Такі, як вона, мають вагони добра, а у мене немає навіть нового весняного пальта. Ну й сором! Принцеса! Купа гною, а не принцеса! Уся причина в грошві, вона й так багата, а їй дають іще! Мені копійки ніхто не дає, а я маю таке саме право, як усі. Не говоріть мені про освіту. Уся причина в грошві. Я хочу нове весняне пальто, так, і в мене його не буде, бо нема грошви». Вони тільки про одяг і думають. Запросто дають сім чи вісім гіней за зимове пальто — ці дочки шахтарів, — зауважте — і дві гінеї за дитячий літній капелюшок. І тоді йдуть до церкви в своїх капелюшках за дві гінеї, дівчата, що в мої часи раділи б капелюшкові за три шилінґи й шість пенсів. Кажуть, що цього року на роковини нашої методистської церкви для дітей з недільної школи побудували поміст, висотою мало не до стелі, так от, кажуть, міс Томпсон, вчителька першого дівочого класу недільної школи, сказала, що на цьому помості сидітиме понад тисячу фунтів нового святкового одягу! Що поробиш — такі часи! І їх не зупиниш. Вони звихнулися на одязі. Те ж саме з хлопцями. Парубки витрачають на себе все до пенні — вдягаються, курять, п'ють у «Майнерз Велфеар», їздять два-три рази на тиждень до Шефілда. Це вже зовсім інший світ. І нічого не бояться, і нічого не поважають оті молоді. Старші чоловікитерплячі й добрі, справді, вони все віддають жінкам. І до чого це призводить. Жінки стають справжніми відьмами. Але парубки вже не такі, як їхні батьки. Вони нічим не поступаються, ні за що, все для себе. Скажи їм, що треба щось відкладати для дому, вони тоді: «Почекає, почекає, поки можу, поживу собі на втіху. Хай інші відкладають!» О, вони такі неотесані й себелюбні, якщо хочете знати. Весь тягар падає на старших, і нічого чекати добра. У Кліфорда почало вироблятися нове уявлення про селище. Воно завжди відлякувало його, та здавалося більш-менш одноманітним. А тепер?.. — А в народі багато соціалізму, більшовизму? — запитав він. — О! — сказала місіс Болтон. — Пару крикунів. Та ловляться на гачок в основному жінки. Чоловіки не звертають уваги. Ніколи не повірю, що тевершелців коли-небудь удасться переробити на червоних. Вони для цього надто порядні. Молоді часом щось таке базікають. Не тому, що дійсно переймаються. Просто хочуть мати в кишенях більше грошей, щоб витратити їх у «Велфеарі» чи прогуляти в Шефілді. Це всі їхні інтереси. Коли немає грошей, вони слухають ораторства червоних. Та ніхто не вірить по-справжньому. — Отже, ви гадаєте, небезпеки немає? — О, ні! Якби робота йшла добре, небезпеки не було б. Та якщо справи підуть кепсько, то молоді можуть з'їхати з глузду. Кажу вам, це егоїстична, зіпсована публіка. Та я не знаю, як вони взагалі дадуть собі раду: їм усе байдуже, окрім того, щоб покрасуватися на мотоциклах і потанцювати в «Palais-de-danse»[18] у Шефілді. Серйозності їх не навчити. Серйозні вдягаються у вечірні костюми і ідуть в «Паллі», щоб похизуватися перед дівчатами і потанцювати всяких нових чарлстонів і тому подібне. Впевнена, скоро автобус на «Паллі» буде переповнений молодиками в вечірніх костюмах, хлопцями з шахти, це крім тих, які їхатимуть зі своїми дівчатами в машинах та на мотоциклах. Серйозні речі — за винятком бігів у Бонкастері чи Дербі — їх зовсім не турбують, і всі закладаються на кожний забіг. А футбол! Навіть футбол уже не такий, як раніше, нічого спільного. Досить нам цієї тяжкої праці, кажуть вони. Ні, кожної суботи краще рвонути на мотоциклах у Шефілд чи Нотінґем. — І що ж вони там роблять? — А, тиняються, п'ють чай в якійсь симпатичній чайній типу «Мікадо», ідуть з дівчиною в «Паллі» чи в кіно, чи в «Емпаєр». Дівчата почуваються так само вільно, як і хлопці. Роблять що заманеться. — А що вони роблять, коли на все це немає грошей? — Якось здобувають їх. І тоді починають говорити гидкі речі. Та я не знаю, звідки тут може взятися більшовизм, якщо хлопці хочуть тільки грошей для своїх розваг і те ж саме дівчата — прагнуть тільки гарно вдягнутися, все інше їх не турбує, їм бракує розуму бути соціалістами, їм бракує і завжди бракуватиме серйозності сприймати щось справді серйозно. Коні дивувалася: наскільки нижчі класи схожі на вищі. Тевершел, чи Мейфер, чи Кенсінґтон — всюди одне й те ж саме. В наші дні залишився лише один клас — хлопці при грошах. Хлопець при грошах чи дівчина при грошах єдина між ними різниця, скільки в тебе за душею і скільки ти хочеш. Під впливом місіс Болтон Кліфорд знову зацікавився копальнями. Він почав відчувати свою причетність. У ньому з'явилася нового роду самовпевненість. Врешті, саме він справжній господар Тевершела. Копальні — це справді він сам. З'явилося нове відчуття влади, щось таке, від чого він раніше з жахом здригався. Тевершелські копальні вичерпувалися. Залишалося тільки дві шахти — власне Тевершел і Нью-Лондон. Колись Тевершел був славною шахтою і приносив славні гроші. Та його кращі дні зосталися в минулому. Нью-Лондон не був надто багатим і в нормальні часи просто тримався пристойно. Але тепер прийшли тяжкі часи, і такі копальні, як Нью-Лондон, пустіли. — Багато чоловіків покинуло Тевершел і перебралося в Стекс Ґейт і Вайтовер, — сказала місіс Болтон. — Ви ніколи не бачили нові копальні в Стекс Ґейт, відкриті після війни, правда, сер Кліфорд? О, вам треба туди якось вибратися, це щось цілком нове, коло копальні — великі хімічні цехи, все це зовсім не нагадує рудники. Кажуть, там хімічні відходи приносять більше грошей, ніж вугілля, я тільки забула, які саме. А в робітників великі нові будинки, справжні маєтки! Багато хто з Тевершела перебрався туди й добре заробляє, значно краще, ніж наші чоловіки. Кажуть, Тевершелу кінець, це питання ще якихось кількох років, його доведеться закривати. І першим закриється Нью-Лондон. Даю слово, ото буде дивина, коли тевершелська копальня стане. Як погано під час страйку, та даю слово, коли вона закриється назавжди, це буде все одно що кінець світу. Коли я була дівчиною, це була найкраща шахта на всю країну, і той, хто працював тут, вважав себе щасливим. О, тут, у Тевершелі, заробляли гроші. А тепер люди кажуть, що корабель іде на дно й пора усім тікати. Хіба не жахливо! Та, звичайно, тут багато таких, що не поїдуть звідси, доки не припече, їм не подобаються всі ці новомодні шахти, там така глибина, та й техніка нова. Дехто просто боїться цих залізних рубак, так їх називають, ці машини, які вирубують породу, раніше це завжди робили люди. Кажуть, це таке марнотратство. Але те, що пропадає в шахті, економить зарплату, і то добре. Здається, скоро людям не залишиться роботи на землі, всюди будуть машини. Та кажуть, те ж саме говорили, коли відмовилися від старих кріпильних рам. Я ще пам'ятаю одну чи дві. Та даю слово, чим більше машин, тим більше коло них треба людей, все йде до цього. Кажуть, з тевершелської копальні не добути таких хімікатів, як із Стекс Ґейта, смішно, між ними всього три милі. Але так кажуть. Та всі говорять, що соромно, коли немає нічого нового, щоб чоловікам стало трохи краще жити й дало роботу дівчатам. Всі дівчата щодня ходять у Шефілд. Даю слово, от було б добре, якби тевершелські копальні якось ожили, коли всі говорять, що їм кінець, що корабель іде на дно, а людям треба тікати з нього, як щурам з тонучого судна. Але всі так багато говорять. Звичайно, бум припав на війну, коли сер Джефрі заклав майно і цим врятував свої гроші. Так говорять! Та кажуть, навіть господарі й управляючі тепер багато з них не заробляють. Вам важко в це повірити, правда! Так, я завжди думала, що рудники будуть працювати довіку. Хто б міг подумати про це, коли я була дівчинкою! Але копальня Нью-Інґленд закрилася, те ж саме Колвік Вуд, так, страшнувато пройти тими краями, побачити, як між деревами самотньо стоїть Колвік Вуд, по терикону ростуть кущі, а рейки червоні від іржі. Мертва копальня, це немов сама смерть. Ну, що ж нам діяти, коли закриється Тевершел?.. Нестерпно навіть думати про таке. Завжди там натовп, за винятком страйків, і навіть тоді лопаті крутяться, хоч коней нагору піднімають. Дивний світ, авжеж, з року в рік не знаєш, що з тобою відбувається, зовсім не знаєш. Саме розмови місіс Болтон запалили в Кліфорді щось нове. Його прибутки, пояснювала вона, завдяки операції його батька, були надійними, хоч і невеликими. Шахти його по-справжньому не турбували. Він просто хотів збагнути інший світ — літератури й слави, світ популярності, а не світ праці. Тепер він бачив відмінність між популярністю й успіхом у праці: між людьми насолоди й людьми праці. Він як приватна особа постачав свої оповідання людям насолоди. І брав тут своє. Та за людьми насолоди стоять люди праці, похмурі, брудні й страшнуваті. І вони так само потребують своїх постачальників. І доки вдовольниш людей праці, то й сам спохмурнієш, — це не те, що вдовольнити людей насолоди. Поки він ліпив свої оповідання й «робив успіхи» в світі, Тевершел занепадав. Він збагнув тепер, що продажна богиня успіху прагне задовольнити два свої апетити: один до лестощів, підлабузництва, погладжування й лоскотів — все це вона дістає від письменників і художників; інший, страшніший апетит, — до м'яса й кісток. А м'ясо й кістки продажній богині постачали ті, що заробляли гроші в промисловості. Так, дві величезні зграї псів сперечаються за продажну богиню: зграя облесників, тих, що пропонують їй розваги, оповідання, фільми, п'єси, й інша, значно непомітніша, значно лютіша зграя тих, що дають їй м'ясо, справжню субстанцію грошей. Добре доглянуті, показні пси розваг сперечаються й сваряться між собою за ласки продажної богині. Та це ніщо в порівнянні з мовчазною бійкою не на життя, а на смерть найголовніших постачальників, що приносять їй кістки. Та під впливом місіс Болтон Кліфорд спокусився встряти в бійку, яку вели між собою головні постачальники, захопити продажну богиню грубим способом — налагодивши промислове виробництво. І йому вдалося розправити крила. Місіс Болтон по-своєму зробила з нього чоловіка — те, що ніколи не вдавалося Коні. Коні тримала його на відстані, робила його чуттєвим, свідомим самого себе й свого стану. Місіс Болтон навчила його сприймати тільки зовнішні речі. Всередині він ставав м'яким, як пульпа. А ззовні почав набирати сили. Він навіть примусив себе ще раз відвідати шахти, а там спустився вниз, у вагонетці його підкотили до самої виробки. Те, чому він вчився до війни й, здавалося, цілком забув, тепер повернулося назад. Він, каліка, сидів там, у вагонетці, й управляючий цього підземелля могутньою лампою освітлював перед ним пласт породи. Говорив він мало. Але його розум запрацював. Він знову почав читати свої технічні праці з вугледобувної промисловості, вивчав урядові звіти і ретельно стежив за останніми новинами німецькою мовою про гірничу справу й хімію кам'яного вугілля та глинистого сланцю. Звичайно, найцінніші відкриття трималися в суворому секреті. Та навіть ознайомлення зі станом гірничої справи, зі способами вуглевидобування і виробу вторинних продуктів, з хімічними можливостями вугілля, приголомшило його, явивши картину надприродної винахідливості сучасного технічного розуму. Здавалося, сам диявол позичив свій бісівський розум ученим, що працюють на промисловість. Вона, ця технічна наука, була значно цікавіша за мистецтво, за літературу, які здавалися убогими, емоційно недолугими. Промисловці здавалися богами чи демонами, які, охоплені натхненням, роблять відкриття за відкриттям і завзято борються за їхнє втілення. Коли ці люди робили своє діло, вони виявляли розум, що далеко виходив за рамки їхніх вікових можливостей. Але Кліфорд знав: у щоденному житті, сповненому звичайних людських емоцій, ці чоловіки, які домоглися успіху власними силами, розумово лишалися тринадцятилітніми хлопчаками. Ґрандіозна й страшна невідповідність. Та хай так. Хай люди впадають у ідіотизм у своєму емоційному, «людському» житті — Кліфорду було байдуже. Хай усе котиться під три чорти. Його цікавила техніка сучасного вуглевидобування: він прагнув вивести Тевершел з безвиході. День у день він бував у шахті, вивчав усі виробничі процеси, влаштував головному управителю, й управителю надземними справами, й управителю підземними справами, й інженерам такий екзамен, який їм навіть не снився. Влада! Він відчув, як у ньому нуртує нове почуття влади, влади над усіма цими людьми, над тисячами й тисячами шахтарів. Він вів пошуки і брав діло в свої руки. І справді здавалося, ніби він відродився. Тепер до нього вернулося життя! Перебуваючи під опікою Коні, живучи ізольованим від світу життям художника та мислячої особистості, він поступово гинув — умирав. Тепер нехай це все відійде в небуття, нехай засне. Він відчував, як з вугілля, з копалень у груди йому вливається життєва сила. Затхле повітря шахти було для цього живлючіше за кисень. Воно давало відчуття влади, влади. Він щось робив і збирався щось робити далі. Він збирався виграти, виграти: не те, що виграв своїми оповіданнями — дешеву популярність у світі, що кипів завзяттям і злостивістю. А здобути чоловічу перемогу. Спочатку він думав, що вихід в електриці: перетворити вугілля на електричну енергію. Згодом у нього з'явилася нова ідея. Німці винайшли новий локомотив з самоподавальним механізмом, при якому не потрібний кочегар. Він працював на новому паливі, яке згорало в малих кількостях при великій температурі за певних умов. Кліфорда привабила ідея використати нове концентроване паливо, яке дуже повільно згорає при високій температурі. Щоб таке паливо горіло, потрібен ще якийсь додатковий стимул, а не просто подача повітря. Він почав експериментувати і знайшов на підмогу розумного молодого хлопця, який виявився здібним хіміком. Кліфорд почувався переможцем. Нарешті він звільнився зі своєї оболонки. Він здійснив таємну мрію всього свого життя випручатися зі своєї оболонки. Мистецтво тут не допомогло. Мистецтво тільки було на заваді. Але тепер, тепер йому це вдалося. Він не усвідомлював, наскільки його підтримувала місіс Болтон. Він не знав, наскільки від неї залежить. Та попри все було очевидно, що коли він буває з нею, в його голосі з'являється легкий ритм близькості, навіть трохи вульґарної. З Коні він тримався трохи вимушено. Він відчував, що всім, усім їй завдячує, виказував до неї високу повагу й уважність, в той час як вона виявляла тільки знаки зовнішньої уваги. Проте було ясно, що він відчуває перед нею таємний страх. Він був новітній Ахіл з вразливою п'ятою, і в цю п'яту жінка, така жінка, як Коні, його дружина, могла смертельно вразити. Він відчував перед нею мало не раболіпний жах і поводився дуже люб'язно. Та в розмові з нею його голос ставав дещо напруженим, і в її присутності він почав відмовчуватися. Тільки зоставшись на самоті з місіс Болтон, він справді почувався лордом, господарем, і його голос зливався з її голосом так легко й радісно, так ніби це один її голос. І він давав себе голити, давав мити губкою усе своє тіло, немов дитина, дійсно, немов дитина.РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Тепер Коні багато часу проводила сама, до Реґбі приїжджало значно менше людей. Кліфордові вони вже були не потрібні. Він відвернувся навіть від приятелів. Став чудним. Надавав перевагу радіо, яке встановив не без затрат, та врешті з великим успіхом. Часом йому вдавалося зловити Мадрід чи Франкфурт, які чути було навіть там, у далеких від них центральних графствах. Він, бувало, сидів годинами, слухаючи гучні голоси. Коні це дивувало й вражало. Але він сидів з пустим нестямним виразом обличчя, немов людина, яка втрачає глузд, і слухав чи вдавав, ніби слухає щось невимовне. Чи слухав він насправді? Чи просто приймав наркотик, в той час як у душі його діялося щось інше? Коні не знала. Вона тікала до своєї кімнати чи геть з будинку, до лісу. Часом її огортав якийсь жах, жах перед безумством, у якому грузне все цивілізоване людство. Але тепер, коли Кліфорда зносило до його таємничої індустріальної діяльності і він перетворювався на істоту, яка ззовні вкрита твердою лушпиною енергійності, а всередині — м'яка, мов пульпа, на одного з тих дивовижних крабів чи омарів сучасного індустріального й фінансового світу, родичів ракоподібного племені, зі сталевими панцирами, мов у машин, і з м'якою пульпою замість нутрощів, — тепер Коні почувалася збитою з пантелику. Вона навіть не була вільна, адже Кліфорд прагнув тримати її при собі; мабуть, він відчував нервовий страх, що вона його кине. Своїм чудернацьким м'яким нутром, емоційним, пов'язаним з людською індивідуальністю, він з жахом залежав від неї, як дитя, майже, як ідіот. Вона мала бути там, там, у Реґбі, леді Чатерлей, його дружина. Інакше він заблукає, як ідіот на болоті. Цю дивовижну залежність Коні усвідомила з жахом. Вона чула, як він розмовляє з управляючими шахтами, з членами керівництва, з молодими вченими, і дивувалася його гострій кмітливості, його владі, його моторошній матеріальній владі над тими, що звуться людьми діла. Він сам став людиною діла, надзвичайно хитрим і могутнім власником. Коні відносила це на рахунок впливу місіс Болтон, що припав якраз на кризу в його житті. Але цей хитрий і практичний чоловік ставав майже ідіотом, коли залишався віч-на-віч із своїм власним емоційним життям. Він боготворив Коні, вона була його дружиною, вищою істотою, й він боготворив її, пойнятий дивним, боягузливим почуттям, наче дикун-ідолопоклонник; він був сповнений безмежного страху й навіть ненависті до могутнього жахного ідола. І бажав лиш одного: щоб Коні поклялася, що не покине, не зрадить його. — Кліфорде — сказала вона йому — це було після того, як вона одержала ключ до хатини, — ти справді хочеш, щоб я коли-небудь народила дитину? Він глянув на неї, у його випуклих блідих очах світилося побоювання. — Я не проти, якщо це не заважатиме нам, — сказав він. — Заважатиме чому? — запитала вона. — Тобі й мені; нашій любові. Якщо це буде на заваді, тоді я всіма силами проти. Колись і я, можливо, матиму власну дитину! Вона глянула на нього вражено. — Я маю на увазі, одного дня до мене все може вернутися. Вона не зводила з нього враженого погляду, а він почувся незручно. — Отже, тобі б не сподобалося, якби я мала дитину? — спитала вона. — Кажу тобі, — він відповів швидко, почуваючись, немов пес, загнаний у кут, — я цілком за, тільки б це не вплинуло на твою любов до мене. Якщо це вплине, я буду проти до самого кінця. Коні залишилося тільки промовчати від холодного страху й зневаги. Така відповідь справді нагадувала белькотіння ідіота. Він і сам більше не знав, що говорить. — О, це зовсім не заважатиме моєму почуттю до тебе, — вона сказала з відтінком сарказму. — От! — сказав він. — От — найголовніше. В такому разі я ніскільки не заперечуватиму. Я хочу сказати, страшенно гарно, коли по дому бігатиме дитина й відчуватиметься, що в неї є майбутнє. Тоді я матиму, заради чого жити, і знатиму, що це твоя дитина, правда, люба? І це буде все одно, що моя власна. Тому що в цих справах важиш тільки ти. Ти ж знаєш, правда, люба? Я не берусь до уваги, я — нуль. Ти моє найбільше «Я», як показує життя. Ти ж знаєш, правда? Я маю на увазі, що стосується мене. Я маю на увазі, що без тебе я цілковите ніщо. Я живу заради тебе й твого майбутнього. Для себе я нічого не значу. Коні слухала його, і її збентеження й відраза поглиблювалися. Це була одна з тих жахливих напівправд, які отруюють людське існування. Який чоловік при здоровому глузді говоритиме жінці такі речі? Та чоловіки втратили здоровий глузд. Який чоловік хоча б з проблиском честі звалюватиме на жінку цей жахливий вантаж життєвої відповідальності й лишатиме її там, у порожнечі? Крім того, через півгодини Коні почула, як Кліфорд розмовляв з місіс Болтон, гаряче, імпульсивно, розкриваючи свою безпристрасну пристрасть до цієї жінки, так ніби вона доводилася йому напівкоханкою, напівназваною матір'ю. І місіс Болтон дбайливо вдягала його у вечірній костюм, тому що в домі очікувалися гості — важлива ділова зустріч. Справді, Коні іноді відчувала, що в такий момент може вмерти. Вона відчувала, що її до смерті розчавлюють моторошна брехня і вражаюча жорстокість ідіотизму. Дивна енергійність Кліфорда в справах бізнесу по-своєму жахала її, а його заяви, що він боготворить її, вселяли паніку. У них не було нічого спільного. Тепер вона ніколи навіть не доторкалася до нього, й він до неї не доторкався. Він ніколи навіть не брав її за руку й не тримав її по-доброму. Ні, і саме тому, що вони стали такими недосяжними одне для одного, він мордував її своїми заявами про поклоніння. Це була жорстокість повного безсилля. І вона відчувала, що або збожеволіє, або помре. При кожній можливості вона тікала до лісу. Одного дня, коли вона сиділа, заглибившись у свої думки, й стежила, як джерело холодної води б'є з Джонової криниці, до неї підійшов лісник. — Я зробив для вас ключ, моя пані! — сказав він, віддаючи честь, і простягнув ключа. — О, дуже дякую! — сказала вона вражено. — У хатині не так уже й чисто, — мовив він, — хоч я по можливості прибрав. Якщо ви не проти. — Але ж я не хотіла завдавати вам клопоту! — сказала вона. — О, це зовсім не клопіт. Вже тиждень, як я посадив квочок. Та вони вас не боятимуться. Тра перевіряти їх зранку й вечором, та більше я вас не турбуватиму. — Та ви мені зовсім не заважатимете, — сказала вона винувато. — Краще мені зовсім не ходити до тієї хатини, ніж ставати поперек дороги. Він пильно подивився на неї голубими очима. В погляді його була доброзичливість, але якась відсторонена. Та принаймні він при своєму глузді і здоровий, хоча й виглядає худим і слабовитим. Він закашлявся. — Ви кашляєте, — сказала вона. — Нічого особливого — застудився! Кашель залишився від останньої пневмонії, та це не страшно. Він тримався від неї на віддалі й ближче не підходив. Вона приходила до хатини досить часто, зранку чи після обіду, та його там не зустрічала ні разу. Безсумнівно, він навмисне уникав її. Хотів зберегти незалежність. Він охайно прибрав хатину, поставив коло каміна маленький столик і стілець, залишив купку трісок і полінець, сховав якнайдалі всі інструменти й пастки, щоб згладити сліди власної присутності. Надворі, біля вирубу, він побудував невелику низеньку повітку з гілок та соломи — курник, під ним стояло п'ять кліток для птиці. І одного дня, прийшовши туди, вона побачила, що в клітках на фазанячих яйцях насторожено й пильно сидять дві коричневі курки гордо розпушивши пір'я й цілком поринувши в тепло розумної жіночої крові. Це мало не розбило Коні серце. Вона сама почувалася такою покинутою й непотрібною, зовсім не жінка, просто суцільні страхи. Потім у всіх п'яти клітках з'явилися кури — три коричневі, зозуляста і чорна. Всі однаково припадали до своїх яєць, ніжно притискаючись до них у своїй жіночій потребі, жіночій натурі, розпушивши пір'я. Блискучими очима вони стежили за Коні, яка схилилася над ними, коротко й різко квоктали від злості й тривоги, та найбільше від жіночої злості до чужого. У хатині, в засіку, Коні знайшла зерно. В своїй долоні вона простягнула його курам. Вони не їли. Тільки одна курка з різким поштовхом дзьобнула її в руку, так що Коні злякалася. Та їй дуже хотілося щось їм дати, цим квочкам, які нічого не їдять і не п'ють. У невеликій бляшанці вона принесла води й зраділа, коли одна курочка попила. Тепер вона щодня приходила до цих курочок, вони стали єдиними істотами на світі, які зігрівали їй серце. Від Кліфордових заяв вона холола з ніг до голови. Вона холола від голосу місіс Болтон і від голосів бізнесменів, котрі приходили до них. Випадковий лист від Майкаліса приносив їй те ж саме відчуття холоду. Вона відчувала, що, напевне, помре, коли так триватиме далі. Однак була весна, в лісі витикалися проліски, пуп'янки ліщини розпукувалися, немов бризки зеленого дощу. Як жахливо, що надворі весна, а серця у всіх такі холодні, такі холодні. Тільки курочки, які так чудово припадали до яєць, були теплі зі своїми гарячими, материнськими жіночими тілами! Коні відчувала, що вона весь час на грані непритомності. І ось одного дня, приємного сонячного дня, коли під ліщиною розцвіли великі жмутики первоцвіту, а безліч фіалок обсіяло стежку, після обіду вона прийшла до кліток, а там крихітне, крихітне жваве курчатко крихітними кроками походжало біля гнізда, а мама — курка злякано кудкудахкала. Ніжне маленьке курчатко було сірувато-коричневе з темними плямками, і цієї миті це була найважливіша маленька іскорка життя на всі сім королівств. Коні присіла й стежила за ним мало не в екстазі. Життя, життя! Чисте, іскристе, безстрашне нове життя! Таке крихітне й таке цілковито безстрашне! Навіть коли, втікаючи, воно продерлося назад у клітку й сховалося між курячим пір'ям, у відповідь на тривожні, розпачливі крики матері, курча не злякалося по-справжньому, а сприйняло усе наче гру, гру життя. Адже за хвилину крихітна гостра голівка визирала з-поміж золотисто-коричневого пір'я курки й очі втупилися в Космос. Коні була зачарована. Водночас ніколи ще вона не відчувала так гостро муку власної жіночої самотності. Це ставало нестерпним. Тепер у неї залишалося тільки одне бажання — піти в ліс, до вирубу. Все інше нагадувало болісний сон. Та іноді обов'язки господині тримали її у Реґбі цілий день. І тоді вона відчувала, що так само стає нестямною, нестямною й божевільною. Одного вечора, незважаючи на гостей, після чаю вона втекла. Було пізно, й вона бігла парком, так наче боялася, що її покличуть назад. Коли вона зайшла в ліс, сонце сідало, заливаючи все рожевим, та вона поспішала поміж квітів. Вгорі ще довго залишатиметься світло. Дісталася до вирубу, задихана й напівпритомна. Лісник був там, у своїй сорочці з довгими рукавами він саме закривав клітки на ніч, щоб їхні маленькі мешканці почувалися в безпеці. Однак під солом'яним дашком ще одна трійця походжала на крихітних ніжках — насторожені малі нечепури, — не слухаючи криків схвильованої квочки. — Я прийшла подивитися на курчат! — сказала вона, засапавшись, і несміло глянула на лісника, майже не помічаючи його. — Вилупилися нові? — Вже тридцять шість! — сказав він. — Непогано! Він так само отримував дивовижне задоволення, спостерігаючи за появою нових істот. Коні нахилилася до останньої клітки. Троє курчат забігло всередину, їхні зухвалі голівки стирчали між жовтого пір'я, потім ховалися, зрештою тільки одна поцяткована голівка визирала з широкого материнського тіла. — Я б хотіла до них доторкнутися, — сказала вона, боязко просуваючи пальці між ґратами клітки. Та квочка люто замахнулась на неї дзьобом, і Коні відсмикнула руку, вражена й налякана. — Як дзьобається! Вона мене ненавидить! — сказала зачудовано. — Та я ж їм нічого не зроблю! Чоловік, що стояв прямо над нею, засміявся, тоді присів поряд, розставивши коліна, і з спокійною впевненістю засунув руку до клітки. Стара курка дзьобнула його, але не так люто. І повільно, стиха, впевненими, лагідними пальцями він намацав у пташиному пір'ї й витягнув у стуленій долоні зіщулене курчатко. — От! — сказав він, простягаючи їй руку. Коні взяла зухвалу крихітку в долоні, й там вона стояла на цих неймовірних стеблинах замість ніжок, атом вібруючого життя, й трепет його майже невагомого тіла передавався Коні. Та курча мужньо підвело свою красиву, гарно вирізьблену голівку й тихенько пискнуло. — Таке чарівне! Таке зухвале! — сказала вона лагідно. Лісник, присівши коло неї навпочіпки, так само весело спостерігав за мужнім маленьким пташеням у її руках. Раптом побачив, що на її зап'ястя впала сльоза. І він підвівся й підійшов до іншої клітки. Адже зненацька він відчув, як між стегнами сіпає й калатає давнє полум'я, що, як він сподівався, згасло навіки. Він боровся з ним, відвернувшись від неї. Та воно сіпало, сіпало кудись униз, віддаючи аж у коліна. Він знову повернувся й глянув на неї. Вона стояла на колінах, повільно простягаючи перед собою руки, зовсім сліпо, щоб курчатко знову побігло до мами-квочки. І в ній була якась така німота й самотність, що в ньому все аж перевернулося від жалю. Не усвідомлюючи себе, він швидко підійшов до неї, знову присів поряд, узяв курча з її рук, адже вона боялася курки, і поклав його назад до клітки. Вогонь у стегнах раптом ужалив ще сильніше. Він з острахом зиркнув на неї. Вона відвернула обличчя і плакала наосліп з усім болем самотності свого покоління. Раптом його серце розтопилося, він простягнув руку й доторкнувся пальцями до її коліна. — Не треба плакати, — сказав лагідно. Але тоді вона закрила обличчя руками й відчула, що її серце справді розбилося й усе інше більше не має значення. Він поклав їй руку на плече, й ніжно, повільно вона помандрувала вниз вигином її спини, сліпо, сліпими пестливими ривками до вигину її зігнутих стегон. А там його рука ніжно-ніжно, в сліпій інстинктивній ласці погладила її. Вона знайшла якусь хусточку й наосліп і намагалася втерти обличчя. — Зайдемо в хатину? — запитав він тихим, невиразним голосом. І, м'яко взявши її вище ліктя, він підвів її й повільно повів до хатини, не випускаючи, аж доки вони зайшли до середини. Тоді відсунув у бік стільця й стола, витяг з шафки для інструментів коричневу солдатську ковдру й повільно розстелив її. Вона глянула на його обличчя непорушно заклякла. Його обличчя було бліде і без ніякого виразу, наче в людини, що змушена підкорятися долі. — Лягайте тут, — він сказав лагідно й закрив двері, так що стало темно, зовсім темно. З дивною покірністю вона лягла на ковдру. Тоді відчула, як по її тілу в пошуках обличчя пройшлася ніжна, безвільно пожадлива рука. Рука погладила її обличчя ніжно-ніжно, з безмежним бажанням втішити і впевненістю, і нарешті вона відчула ніжний дотик поцілунка до щоки. Вона лежала зовсім непорушно, наче в якомусь сні, ніби в якомусь тумані. Тоді здригнулася, відчувши, як його рука ніжно, однак з дивовижно впертою незграбністю розплутувала її одяг. Однак рука також знала, як роздягти там, де потрібно. Він стягнув униз її тонкі шовкові обладунки, повільно, обережно, прямо донизу й геть з ніг. Тоді з трепетом гострої насолоди він торкнувся її теплого, м'якого тіла, на мить у поцілунку торкнувся її пупка. І мусив зануритися в неї одразу, щоб віднайти земний спокій у її м'якому непорушному тілі. Для нього це була мить чистого спокою — занурення в жіноче тіло. Вона тихо лежала, неначе в сні, завжди неначе в сні. Активність, оргазм були його, тільки його, для себе вона більше нічого не хотіла. Навіть тиск його рук, що охопили її тіло, навіть швидкі рухи його тіла і виверження сім'я сприймалися неначе уві сні, З якого вона не прокидалася, аж доки він закінчив і ліг їй на груди, тихо відсапуючись. Тоді вона здивувалася, просто якось здивувалася — чому? Чому це було необхідно? Чому це зняло з неї величезну хмару й дало спокій? Чи все це насправді? Чи все це насправді? Її вимучений мозок сучасної жінки досі не знаходив спочинку. Чи все це насправді? І вона знала, якщо вона віддалася мужчині, значить, це насправді. Та якщо вона тримала себе для себе, значить усе — ніщо. Вона була стара; відчувала, що їй мільйони років. І нарешті їй несила далі нести тягар самої себе: її треба було взяти. Треба було взяти. Чоловік лежав таємниче непорушний. Що він відчував? Про що думав? Невідомо. Для неї він був чужаком, вона його не знала. Треба тільки зачекати, адже вона не ризикувала урвати його таємничу непорушність. Він лежав, обвивши її руками, його тіло зверху на ній, його мокре тіло торкається її так близько. І він зовсім незнайомий. Та в ньому не було неспокою. Сама його мовчазність була спокійною. Вона знала це, коли нарешті він підвівся й відокремився від неї. Немовби кинув її. В темряві він підтягнув униз її сукню до колін і кілька хвилин стояв, мабуть, поправляючи свій одяг. Тоді тихо відчинив двері й вийшов. Вона побачила дуже яскравий маленький місяць і нижче понад дубами сяйливу вечірню зорю. Вона швидко встала й привела себе в порядок, щоб виглядати охайно. Тоді відійшла до дверей хатини. Весь ліс унизу лежав у сутінках, майже в темряві. Але небо вгорі було кришталево-чисте. Та воно майже не випромінювало світла. Він підійшов до неї з сутінків, його обличчя — немов бліда пляма. — Тепер підемо? — сказав він. — Куди? — Я піду з вами до хвіртки. Він усе робив на свій розсуд. Замкнув двері хатини й вийшов за нею. — Ви шкодуєте, правда? — запитав він, ідучи поряд з нею. — Ні! Ні! А ви? — запитала вона. — За це? Ні! — сказав він. Потім за якусь мить додав: — Та залишаються інші речі. — Які інші речі? — запитала вона. — Сер Кліфорд. Решта людей. Всі ускладнення. — Чому ускладнення? — вона запитала розчаровано. — Завжди так. Для вас, як і для мене. Ускладнення бувають завжди. — Він упевнено ішов у пітьмі. — А ви шкодуєте? — сказала вона. — Трохи шкодую! — відповів він, дивлячись у небо. — Я думав, що з цим усім покінчено. Тепер я знову почав. — Що почали? — Життя. — Життя! — з дивним збентеженням повторила вона. — Це — життя, — сказав він. — Від нього не сховаєшся. А якщо таки сховаєшся, можна з тим самим успіхом померти. Отже, коли мені судилося знову програти, я програю. Вона не зовсім усе це розуміла, та все ж… — Це просто любов, — сказала бадьоро. — Може, воно й так, — відказав він. Мовчки вони йшли далі лісом, який огортала темрява, аж доки опинилися коло самої хвіртки. — Та ви не ненавидите мене, правда? — сказала вона сумно. — Нє, нє, — відповів він. І раптом знову притиснув її до грудей з давньою знайомою пристрастю. — Нє, мені було добре, добре. А тобі? — Так, мені також, — відповіла вона, трохи покрививши душею, адже вона мало що відчула. Він поцілував її ніжно-ніжно, теплими поцілунками. — Якби тільки в світі було менше інших людей, — він сказав сумно. Вона засміялася. Вони стояли коло паркової хвіртки. Він відчинив її перед нею. — Далі я не піду, — сказав він. — Ні! — Й вона простягла йому руку, ніби для потиску. Та він узяв її обома руками. — Прийти знову? — запитала вона задумливо. — Так! Так! Вона залишила його і пішла через парк. Він стояв віддалік і стежив, як вона занурюється в темряву на тлі блідого небосхилу. Майже з гіркотою він дивився їй услід. Вона знову зв'язала його саме тоді, коли він вирішив залишитися один. Заради неї він пожертвував гіркою самотністю чоловіка, який нарешті захотів бути один. Він повернувся в темряву лісу. Тут панувала тиша, місяць зайшов. Та він ловив звуки — гуркіт двигунів у Стекс Ґейті, автомобільний рух на шосе. Повільно зійшов на голий пагорб. З його висоти виднілися всі околиці — яскраві ряди вогнів у Стекс Ґейті, слабші вогники на Тевершелській шахті, жовті вогні Тевершела, всюди вогні, то тут то там, на тлі темряви, далекий рум'янець печей, легкий і рожевий, — адже ніч видалася ясна — рожевий відблиск потоку білого розжареного металу. Гострі, зловісні електричні вогні Стекс Ґейта! Скільки в них невимовно гострого зла! І вся ця тривожність, вічно рухливий жах індустріальної ночі в центральних графствах. Він чув, як корби опускали в копальню Стекс Ґейта шахтарів, тих, що починали о сьомій. Шахта працювала в три зміни. Він знову пішов униз, у темноту й самотність лісу. Та він знав, що самотність лісу — ілюзорна. Промислові шуми вбивали відлюддя, яскраві, хоч і невидимі тут вогні глузували над ним. Чоловік більше не може бути самотнім і далеким від усього. Світ не терпить самітників. А тепер він узяв жінку і прирік себе на нове коло болю. Адже з досвіду він знає, що це означає. Жінка не винна, і навіть любов не винна, і секс не винний. Вину слід шукати там, он там, у тих зловісних електричних вогнях і в диявольському торохтінні моторів. Там, у світі механічної зажерливості, зажерливих механізмів і механізованої зажерливості, який сяє вогнями, виливається гарячим металом, реве автомобілями, ховається величезне зло, готове руйнувати все, що не підкоряється. Скоро воно знищить ліс, і проліски більше вже не розквітнуть. Усі тендітні паростки загинуть під невблаганним залізним катком. З безмежною ніжністю він подумав про жінку. Нещасна, покинута, вона була гарніша, ніж сама уявляла, і — ох! — надто гарна для тієї грубошкірої компанії, з якою їй доводилось спілкуватися. Бідолашна, в ній також була якась вразливість лісових гіацинтів, вона не була з гуми й пофарбованого волосся, як сучасні дівчата. І вони занапастять її! Напевне занапастять, так само як занапащають усе природне ніжне життя. Ніжне! В ній була якась ніжність, ніжність гіацинтового пагона, втрачена целулоїдними жінками наших днів. Та хоч недовго, він захищатиме її своїм серцем. Недовго, доки мертвий залізний світ і Мамона механізованої пожадливості проковтне їх обох, її так само, як і його. Він пішов додому з рушницею й псом, у темний будинок, розвів вогонь у каміні, з'їв свою вечерю, що складалася з хліба й сиру, молодої цибулі й пива. Його кімната була чиста й охайна, хоча майже гола. Однак вогонь яскраво палахкотів, спід каміна білів від жару, гасова лампа висіла прямо над столом, вкритим білою клейонкою. Він спробував читати книжку про Індію, та сьогоднішнім вечором не читалося. Він сидів коло вогню в сорочці з короткими рукавами, не курив, але напохваті стояв кухоль пива. І він думав про Коні. Сказати правду, він шкодував, що так сталося, мабуть, здебільшого заради неї. Мав недобре передчуття. Провини чи гріха не відчував, сумління його не мучило. Він знав, що сумління — це переважно страх перед суспільством або страх перед самим собою. Себе він не боявся. Та цілком свідомо він боявся суспільства, інстинкт підказував йому, що це зловорожий, напівбожевільний звір. Жінки! Якби вона могла бути з ним поряд, там, де немає більше нікого на світі! Знову ожило жадання, його пеніс зашарпався, немов жива пташина. Водночас пригніченість, страх наразити себе і її на цю чужу Прояву, що зловісно виблискувала в електричних вогнях, тиснули на його плечі. Вона, бідолашна, була для нього просто молодою жінкою, але такою молодою жінкою, в якій він був і якої знову жадав. Напружено позіхнувши від дивного жадання, адже протягом чотирьох років він залишався самотнім і далеким як від чоловіків, так і жінок, він підвівся, знову взяв плащ та рушницю, прикрутив вогонь у лампі і вийшов з псом у місячну ніч. Гнаний жаданням і страхом перед зловорожою чужою Проявою, він почав обходити ліс, повільно, нечутно. Він любив темряву і радо поринув у неї. Вона тамувала його жадання, яке, попри все, було немов скарб; хвилюючий неспокій пеніса, хвилюючий вогонь у стегнах! О, якби мати біля себе інших людей, щоб учинити опір блискучій чужій електричній Прояві, щоб зберегти ніжність життя, ніжність жінок і природний скарб жадання. Якби мати біля себе людей, щоб пліч-о-пліч з ними боротися! Та всі люди були там, купаючись у променях слави тієї Прояви, вони раділи або їх затоптувала в своєму пориві механізована зажерливість чи зажерливі механізми. А Констанс тим часом поспішала через парк додому, майже бездумно. Та які там думки! Їй треба було встигнути до обіду. Однак вона з подивом виявила, що двері замкнуті, довелося дзвонити. Відчинила місіс Болтон. — О, ви тут, ваша світлість! Я вже почала турбуватися, чи не заблукали часом! — сказала вона грайливо. — Правда, сер Кліфорд про вас не питався; у нього містер Лайнлі; про щось розмовляють. Здається, він залишиться вечеряти, авжеж, моя леді? — Мабуть, — сказала Констанс. — Може, мені відкласти обід на п'ятнадцять хвилин? Тоді ви зможете спокійно перевдягнутися. — Краще відкласти. Містер Лайнлі був головний управитель шахт, чоловік у літах, родом з півночі і, як на Кліфорда, без достатньої енергії, не на рівні повоєнних умов, ні повоєнних шахт з їх «хитрою» вірою. Але Коні подобався містер Лайнлі, хоча вона й раділа, що позбавлена на сьогодні присутності його дружини-підлабузниці. Лайнлі залишився обідати, а Коні належала до господинь, які так подобаються чоловікам, така скромна, водночас така уважна й обізнана, з голубими, широко розплющеними голубими очима й м'якими манерами, які добре приховували, що вона справді думає. Коні так чисто грала роль цієї жінки, що вона стала майже її другою натурою; та все ж, безперечно, другою. Однак цікаво, як усе зникало з її свідомості, коли вона грала цю роль. Вона терпляче чекала, доки зможе піднятися нагору й залишитися наодинці з власними думками. Вона завжди чекала, здається, в цьому полягала її сильна сторона. Однак навіть у своїй кімнаті вона почувалася непевно й ніяково. Вона не знала, що й думати. А справді — що він за людина? Чи він любить її насправді? Вона відчувала, що не дуже. Але він добрий. Було щось таке — якась тепла, наївна доброта, дивна й раптова, яка майже відкрила перед ним її утробу. Та вона відчувала, що він може виявити таку ж доброту до будь-якої жінки. А хоч і так, це було навдивовиж утішно, заспокійливо. І він був пристрасний мужчина, здоровий і пристрасний. Та, можливо, йому бракувало індивідуального підходу: так само, як з нею, він міг би повестися з будь-якою жінкою. Справді, почуття його не були адресовані особисто їй. Справді, вона була для нього просто особою жіночої статі. Та, можливо, це й краще. І врешті він був добрий до тієї жіночої статі, що живе в ній, як не був ще жодний мужчина. Чоловіки ставилися дуже добре до неї як до людини, але жорстоко як до жінки, зневажаючи чи взагалі не помічаючи її. Мужчини страшенно добре ставилися до Констанс Рейд чи до леді Чатерлей, але зовсім не до її утроби. А він не звертав жодної уваги на Констанс або на леді Чатерлей; він просто лагідно погладив її стегна та груди. Наступного дня вона пішла до лісу. Був сірий, тихий полудень, темно-зелені проліски стелилися під ліщиновим підліском, і всі дерева застигли в мовчазній потузі розпукнути бруньки. Сьогодні вона відчувала це майже власним тілом, відчувала неймовірний тиск життєвого соку у велетенських деревах, що піднімається вгору, вгору до бруньок, щоб вирватися звідти маленькими полум'яними дубовими листочками, бронзовими, наче кров. Це немов густий приплив, який котиться вгору і розливається по небу. Вона прийшла до вирубу, але його там не було. Вона не дуже сподівалася зустріти його. Легкі, мов комахи, фазанята розбіглися навколо кліток, у яких тривожно квоктали кури. Коні сіла, стежила за ними й чекала. Тільки чекала. Майже не бачила навіть курчат. Вона чекала. Час ішов з сонною неквапністю, а він не приходив. Вона майже не сподівалася зустріти його. Він ніколи не приходив після полудня, а їй треба до чаю вернутися додому. Довелося примусити себе піти. Коли вона верталася додому, замрячило. — Знову дощ? — запитав Кліфорд, побачивши, як вона струшує капелюх. — Просто мжичка. Вона мовчки розлила чай, пойнята якоюсь упертістю. Їй таки хотілося побачити лісника сьогодні, перевірити, чи все це насправді. Чи все це насправді. — Хочеш, я тобі трохи почитаю? — спитав Кліфорд. Вона глянула на нього. Невже він щось відчув? — Весною мені якось млосно… Мабуть, слід трохи відпочити, — сказала вона. — Як побажаєш. Тобі ж не зовсім погано, правда? — Ні! Лише трохи втомилася… від весни. Може, місіс Болтон пограє з тобою в що-небудь? — Ні! Я думаю послухати радіо. У його голосі відчувалася дивна вдоволеність. Вона пішла нагору до своєї спальні. Там вона чула, як заревів гучномовець, оксамитний до ідіотизму благородний голос говорив щось про вуличні гасла, сама світська манірність, імітація стародавніх оповісників. Вона натягла на себе старий бузковий макінтош і вислизнула з будинку через бокові двері. Дощова мряка огортала світ, мов серпанок, таємнича, тиха, тепла, їй стало душно, так вона поспішала через парк. Довелося розстебнути легкого дощовика. Ліс стояв спокійний, непорушний і таємничий у вечірній мжичці, повний таємниці відкладених яєць, напіврозкритих бруньок і напіврозпущених квітів. У цих сутінках лисніли темні й голі дерева, так наче вони роздяглися, а земля,здавалося, гула від зелені. На вирубі досі не було нікого. Майже всі курчата поховалися під квочками, тільки одне чи двоє сміливців, відокремившись, походжали по сухій землі під солом'яним дашком. Вони теж почувалися невпевнено. Ну от! Його досі немає. Він навмисне не приходить. А може, щось сталося. Може, їй піти до його будинку й перевірити. Та вона народилася для чекання. Своїм ключем відчинила хатинку. Все прибрано, зерно — в засіках, ковдри складені на полиці, в кутку — акуратна купка соломи, новий оберемок. На цвяху висить ліхтар. Стіл і стілець на тому місці, де вона лежала. Вона сіла на ослін коло порога. Яке все навколо непорушне! Дрібний дощ заволік усе непомітно, мов плівка, та вітру не було. Жодного звуку нізвідки! Дерева стояли, як могутні істоти, тьмяні, неясні, мовчазні й живі. Яке все навколо живе! Знову підступала ніч; доведеться йти. Він уникав її. Та раптом він з'явився, широко крокуючи через галявину, темна шкіряна куртка, як у шофера, блищала від вологи. Він швидко глянув на хатину, ледь привітавшись, потім повернув убік і пішов до кліток. Там мовчки присів, усе уважно оглянув, потім уважно позамикав курей і курчат, щоб їм уночі було безпечно. Нарешті підійшов до неї. Вона так і сиділа на ослоні. Він став перед нею під дашком. — Отже, ви пре-ейшли, — сказав він місцевою говіркою. — Так, — відповіла вона, дивлячись на нього. — Ви запізнюєтеся! — Еге ж! — відповів він, дивлячись в бік, у ліс. Вона повільно підвелася й відсунула ослін. — Ви хочете зайти всередину? — запитала вона. Він глянув на неї гострим поглядом. — А що люди подумають, що ви ходите сюди щовечора? — запитав він. — Чому? — Вона подивилася на нього розгублено. — Я ж сказала, що прийду. Ніхто не знає. — Але скоро вони дізнаються, — відказав він. — І що тоді? Вона не знала, що сказати. — Звідки дізнаються? — запитала вона. — Люди завжди про все дізнаються, — сказав він приречено. Її губа ледь здригнулася. — Ну, я нічого не могла вдіяти, — промимрила вона. — Нє, — сказав він. — Ви могли, якби не приходили сюди… якби хтіли, — додав він тихше. — Але ж я не хотіла, — пробурмотіла вона. Він знову подивився на ліс і промовчав. — Але що, коли люди дізнаються? — знову запитав він. — Подумайте про це! Подумайте, як низько ви падаєте, з слугою вашого мужа. Вона підвела очі на його відвернуте обличчя. — Це значить, — пролепетала вона, — це значить, що ви мене не хочете? — Подумайте! — сказав він. — Подумайте, що буде, коли люди дізнаються… коли сер Кліфорд… і всі будуть говорити… — Ну, я зможу поїхати геть. — Куди? — Будь-куди! У мене є свої гроші. Мама заповіла мені двадцять тисяч фунтів під опіку, і я знаю, Кліфорд не може скористатися цими грішми. Я можу поїхати. — Та, може статися, що ви не захочете нікуди їхати. — Атож, захочу! Мені байдуже, що зі мною буде. — А, це так здається! Але вам не байдуже! Вам не має бути байдуже, нікому не байдуже. Вам, ваша світлість, треба запам'ятати, що ви водитеся з лісником. Це не те, якби я був джентльменом. Так, вам не може бути байдуже. Не може. — Ні, може. Що мені до мого титула! Я ненавиджу його, справді. Я відчуваю, як люди всякий раз глузують, вимовляючи його. Глузують, глузують! Навіть ви глузуєте, коли вимовляєте його. — Я? Вперше він подивився на неї прямо, в самі очі. — Я не глузую над вами, — сказав він. І в її очах він побачив, як його власні очі потемніли, зовсім потемніли, а зіниці розширилися. — І вас не хвилює ризик? — запитав він хрипко. — Вам це не може бути байдуже. А то буде надто пізно! В його голосі звучало дивне застереження й благання. — Та мені нічого втрачати, — сказала вона з викликом. — Якби ви знали, яке воно моє життя, то знали б, що мені радісно його втратити. А ви боїтеся за себе? — Авжеж! — сказав він коротко. — Так. Боюся. Боюся. Боюся всього. — Чого всього? Він дивно шарпнув головою назад, показуючи на зовнішній світ. — Всього. Всіх! Багато чого. Раптом він нахилився і поцілував її змучене обличчя. — Нє, мені байдуже, — сказав він. — Ідемо, і чорт з ним — з усім. Та якщо ви будете шкодувати, що ви це зробили… — Не стороніться від мене, — попросила вона. Він доторкнувся пальцями до її щік і знову поцілував її. — Тоді впустіть мене, — сказав він лагідно. — І скиньте свій макінтош. Він повісив рушницю, вислизнув з мокрої шкіряної куртки і дістав ковдри. — Я приніс ще одну ковдру, — сказав ній, — щоб накритися, якщо ми захочемо. — Я не можу залишатися надовго, — сказала вона. — О пів на восьму обід. Він швидко глянув на неї, потім на годинник. — Добре, — сказав він. Він замкнув двері і запалив у ліхтарі маленьке світло. — Колись у нас буде більше часу, — сказав він. Він акуратно розстелив ковдри, одну скрутив під голову. Тоді на мить сів на табуретку й притягнув її до себе, міцно притиснув, а вільна рука пішла по її тілу. Вона відчула, як він затамував подих, знайшовши шукане. Під тонкою нижньою спідницею вона була гола. — Ох! Як тебе приємно відчувати! — сказав він, а його палець гладив ніжну, теплу, невидиму шкіру її талії й стегон. Він нахилився й провів щокою по її животу й по стегнах знову й знову. І знову трохи здивувався своєму екстазу. Він не розумів тієї краси, яку в ній знаходив, майже екстазу краси, від дотиків до її живого таємничого тіла. Адже тільки пристрасть розуміє її. Але коли пристрасть мертва чи відсутня, тоді чудова пульсація краси здається незрозумілою, навіть трохи нікчемною; тепла, жива краса дотику набагато ближча за красу бачену. Вона відчула, як його щока ковзала по її стегнах, по животу, клубах, відчула лоскіт його шорстких вусів і м'якого густого волосся, і її коліна затремтіли. Глибоко в собі вона відчула нове хвилювання, появу нової голизни. І майже злякалася. Вона майже не хотіла, щоб він її так гладив. Він наче оповивав її. Однак вона чекала, чекала. І коли він занурився в неї з напруженим полегшенням і завершенням, яке несло йому цілковитий спокій, вона все ще чекала. Вона почувалася трохи відсторонено. І знала, що частково це її вина. Колись вона хотіла цієї відокремленості. А тепер, мабуть, була приречена на неї. Вона непорушно лежала, відчуваючи в собі його рухи, його глибоке напруження і раптовий трепет у момент виверження сім'я, потім повільний спад поштовхів. Оті поштовхи сідниць, звичайно, трохи смішили. Якщо ти жінка і співучасниця цього діла, оті поштовхи чоловічих сідниць вищою мірою смішні. Звичайно, чоловік надзвичайно смішний у цій позі і під час цього акту! Та вона лежала непорушно й без огиди. Навіть коли він закінчив, вона не примусила себе одержати власну насолоду, як це робила з Майкалісом; вона лежала непорушно, очі зволожилися, й повільно потекли сльози. Він так само лежав непорушно. Але міцно пригортав її й намагався вкрити ногами її незахищені голі ноги, щоб зігріти їх. Він лежав на ній, відчуваючи глибоку, щиру теплоту. — Змерзла? — запитав він ласкаво й тихо, так наче вона близько, зовсім близько. А вона в цей час була відсторонена, далека. — Ні! Але мені пора йти, — сказала вона м'яко. Він зітхнув, пригорнув її міцніше і знову розслабився. Він не вгадав причини її сліз. Він думав, що в ту хвилину вона була з ним. — Мені пора йти, — повторила вона. Він підвівся, на мить завмер коло неї на колінах, поцілував її стегна, тоді опустив на ній спідниці і став машинально застібати власний одяг, навіть не відвернувшись у слабкому, слабкому світлі ліхтаря. — Тра, щоб ти прийшла колись до мене додому, — сказав він і схилив над нею своє тепле, упевнене і спокійне обличчя. Та вона лежала інертна й задумливо дивилася на нього знизу. Чужинець! Чужинець! Вона відчувала навіть якусь образу. Він надягнув плащ і почав шукати капелюха, який десь упав; знайшовши, накинув на плече рушницю. — Тоді пішли! — сказав він і подивився на неї тим самим теплим і мирним поглядом. Вона повільно підвелася, їй не хотілось іти. Та їй також було неприємно залишатися. Він подав їй теплого дощовика й оглянув, чи одяг в порядку. Тоді відчинив двері. Надворі запала цілковита темрява, вірний пес задоволено встав на порозі, побачивши його. Сіра мжичка дощу просікла темряву. Було зовсім темно. — Тра взять ліхтар, — сказав він. — Нікого там нема. Він ішов вузькою стежкою прямо попереду, низько тримаючи ліхтар, який освітлював вологу траву, чорні блискучі корені дерев, що нагадували змій, тьмяні квіти. Все інше вкривала сіра дощова імла й цілковитий морок. — Тра тобі прийти раз до мене додому, — сказав він, — прийдеш? Сім бід — один одвіт. Її спантеличувало це його дивне настирне бажання володіти нею, адже між ними не було нічого, він ніколи по-справжньому не розмовляв з нею, до того ж її мимохіть ображав цей діалект. Його «тра прийти», здавалося, адресувалося не їй, а якійсь простій жінці. Вона впізнала кущ наперстянки при дорозі й більш-менш зрозуміла, де вони. — П'ятнадцять по сьомій, — сказав він, — встигнеш. — Він поміняв тон, здається, відчувши її віддаленість. Коли вони проминули останній поворот дороги і підійшли до ліщинового живоплоту та хвіртки, він задмухав світло. — Тут уже видно, — сказав він, ніжно взявши її під руку. Іти було важко, земля під ногами була схована, та він відчував шлях навпомацки — знав його добре. Коло хвіртки він дав їй свій електричний ліхтарик. — У парку трохи ясніше, — сказав він, — але візьміть, раптом зіб'єтеся зі стежки. І правда, щось схоже на сірі примари мигтіло на відкритому просторі парку. Раптом він притягнув її до себе, знову засунув їй руку під сукню і дістався до її теплого тіла вологою, холодною рукою. — Я готовий вмерти за один дотик до такої жінки, як ти, — сказав він здушеним голосом. — Якби ти почекала ще хвилинку. Вона раптом відчула, як сильно він хоче її знову. — Ні, я маю бігти, — сказала вона трохи налякано. — Еге ж, — він раптом змінився й відпустив її. Вона пішла, але раптом знову повернулася до нього й сказала: — Поцілуй мене. Він нахилився над нею, невидимий, і поцілував її в ліве око. Вона підставила уста, і він ніжно поцілував їх, та враз відсахнувся. Він ненавидів поцілунки в уста. — Я прийду завтра, — сказала вона, віддаляючись, і додала, — якщо зможу. — Еге ж! Не так пізно, — відповів він з темряви. Вона вже його зовсім не бачила. — На добраніч, — сказала вона. — На добраніч, ваша світлість, — пролунав його голос. Вона зупинилася й поглянула назад у мокру темряву. Виднілися тільки його обриси. — Навіщо ти сказав це? — запитала вона. — Нє, — відповів він. — Ну, на добраніч, біжи! Вона пірнула в темно-сіру ніч, яку, здавалося, можна було відчути на дотик. Бокові двері були відчинені, і, ніким не помічена, вона прослизнула до своєї кімнати. Коли зачиняла двері, прозвучав ґонґ, та вона все одно прийме ванну, вона має прийняти ванну. «Та я ніколи більше не спізнюватимуся, — пообіцяла вона собі, — надто це прикро». Наступного дня вона не пішла до лісу. «Замість того вони з Кліфордом поїхали в Атвейт. Тепер іноді він міг виїжджати в машині, він найняв шофера — міцного молодого хлопця, який при потребі міг допомогти йому вибратися з машини. Він зокрема хотів зустрітися зі своїм хрещеним батьком Леслі Вінтером, що жив у Шіплі-холі неподалік від Атвейта. Вінтер був джентльменом у літах, багачем, одним з великих власників вугільних шахт; його розквіт припав на часи короля Едварда. Король Едвард не раз зупинявся в Шіплі під час полювання. Це був гарний старовинний будинок з ліпниною, дуже елеґантно обставлений, адже Вінтер був холостяком і пишався своїм почуттям стилю, але маєток оточували шахти. Леслі Вінтеру подобався Кліфорд, але особисто він не відчував до нього великої поваги через усі ті фотографії в ілюстрованих газетах і його літературну діяльність. Старий був взірцевим джентльменом часів короля Едварда й думав, що між життям та всіма цими писаками нема нічого спільного. До Коні сквайр завжди ставився досить ґалантно; він вважав її привабливою скромною молодою жінкою, яка марнує життя з Кліфордом, і дуже жалкував, що вона не може народити спадкоємця для Реґбі. Сам він теж не мав спадкоємця. Коні міркувала, що б він сказав, якби знав, що Кліфордів лісник мав з нею зв'язок і говорив їй: «Тра, щоб ти колись прийшла до мене додому». Він би нехтував нею й зневажав її, адже успіхи робітничого класу викликали в нього майже ненависть. Він би не заперечував, якби це був чоловік її власного класу, адже природа обдарувала Коні зовнішністю скромної покірливої жінки, і, мабуть, вона стала частиною її натури. Вінтер називав її «дороге дитя» й подарував, хоч вона й відмовлялася, гарненьку мініатюру з зображенням якоїсь дами вісімнадцятого століття. Але Коні цілком поглинув роман з лісником. Зрештою, містер Вінтер, справжній джентльмен і чоловік світський, сприймав її як особистість і тонку індивідуальність; він не змішував її в одну купу з рештою жіноцтва, не казав їй «ти» і «тра». Ні того, ні наступного, ні третього дня вона не пішла до лісу. Вона не йшла туди стільки днів, скільки відчувала, чи їй здавалося, ніби відчуває, що той чоловік чекає на неї, хоче її. Та на четвертий день вона почувалася жахливо роздратованою й стривоженою, їй усе ще не хотілося йти в ліс і оголювати своє тіло для того чоловіка. Вона думала про все, що можна було б зробити, — поїхати в Шефілд, побувати у знайомих, і думка про всі ці речі викликала огиду. Зрештою вона вирішила прогулятися, але не до лісу, а в протилежному напрямку; вона піде в Мергей через маленьку залізну хвірточку на іншому боці паркової огорожі. Стояв тихий сірий, майже теплий весняний день. Вона йшла вперед неуважно, поглинута думками, яким не могла дати ради. Вона справді не помічала нічого навколо себе і раптом здригнулася від голосного гавкання з ферми Мергей. Ферма Мергей! Її пасовиська доходили до огорожі парку Реґбі, отже, вони сусіди, та Коні давно тут не була. — Бел! — гукнула вона великому білому бультер'єрові. — Бел! Ти що, забув мене? Не впізнав? — Вона боялася собак, а Бел стояв і надривався, не дозволяючи їй пройти через двір на стежку, що вела повз кролячий садок. З'явилася місіс Флінт. Це була жінка того ж віку, що й Констанс, шкільна вчителька, однак Коні підозрювала, що вона людина нещира. — Годі, це леді Чатерлей! Годі! — Очі місіс Флінт спалахнули, і вона почервоніла, як дівчина. — Бел, Бел. Годі! Не гавкай на леді Чатерлей! Бел! Цить! — Вона замахнулася на пса білою шматиною, яку тримала в руках, тоді підійшла до леді Чатерлей. — Раніше він знав мене, — сказала Коні, тиснучи їй руку. Флінти були орендаторами Чатерлеїв. — Звичайно, він знає вашу світлість! Він просто хизується, — сказала місіс Флінт, сяючи і з виразом сором'язливої ніяковості. — Але він так давно вас бачив. Я сподіваюся, ви почуваєтесь краще. — Так, дякую, все гаразд. — Ми не бачилися майже цілу зиму. Ви зайдете подивитися на дитину? — Ну! — Коні вагалася. — Тільки на хвилину. Місіс Флінт хутко кинулася наводити лад, а Коні повільно пішла за нею, завагалась у досить темній кухні, де на вогні кипів чайник. Місіс Флінт вернулася. — Прошу вас, пробачте мені, — сказала вона. — Заходьте, будь ласка, сюди. Вони зайшли у вітальню, де на грубому килимку коло каміна сиділа, дитина, а стіл був похапцем накритий для чаю. Сором'язлива й незграбна молода служниця позадкувала в коридор. Дитя, жвавий малюк десь віком з рік, мало руде, як і батько, волосся та зухвалі світло-блакитні очі. Це була дівчинка, і не з лякливих. Вона сиділа між подушками, з сучасною надмірністю оточена матерчаними ляльками та іншими іграшками. — Ой яке миле дитя! — сказала Коні. — І як вона виросла! Велика дівчинка! Велика дівчинка! Коли вона народилася, Коні подарувала їй хустку, а на Різдво — целулоїдні качечки. — Дивись, Жозефін! Хто до нас прийшов? Хто це, Жозефін? Леді Чатерлей… ти знаєш леді Чатерлей, правда? Дівча дивилося на Коні зухвало. Всі леді були для неї однаковими. — Іди! Підеш до мене? — звернулася Коні до дитини. Іти чи не йти дитині було байдуже, тому Коні підняла її й посадила до себе на коліна. Як добре й приємно тримати на колінах дитину: і м'якенькі ручки, і безвладні пустотливі ніжки. — Я саме збиралася випити чашку міцного чаю, зовсім сама. Лук поїхав на базар, тому я п'ю чай, коли захочу. Ви не відмовитеся від чашечки, леді Чатерлей? Мабуть, це не те, до чого ви звикли, та якщо ви не проти… Коні була не проти, хоч вона не хотіла, щоб їй нагадували, до чого вона звикла. За мить стіл мав зовсім інший вигляд, внесли найкращі чашки і найкращий чайник. — Прошу вас так не турбуватися, — сказала Коні. Та якби місіс Флінт не турбувалася, то не мала б ніякого задоволення! Отож Коні бавилася з дитиною, потішалася з її жіночої безстрашності й одержувала глибоку любострасну насолоду від її м'якого молодого тепла. Молоде життя. І таке безстрашне! Таке безстрашне, тому що таке беззахисне. Старші люди так підвладні страхові. Вона випила чашку чаю, який виявився досить міцний, з'їла дуже смачного хліба з маслом і консервованими сливами. Місіс Флінт розпашілась, сяяла і пишалась від захоплення, так ніби Коні була якимсь славетним лицарем. І вони вели справжню жіночу розмову, й обом це подобалося. — Даруйте, що чай поганенький, — сказала місіс Флінт. — Значно смачніший, ніж у мене вдома, — щиро мовила Коні. — О-о! — сказала місіс Флінт, хоч, звичайно, не повірила. Та нарешті Коні підвелася. — Мені пора йти, — сказала вона. — Мій чоловік не має жодного уявлення, де я. Навигадує всякого. — Він ніколи не подумає, що ви тут, — збуджено засміялася місіс Флінт. — Він би послав сюди гінця. — До побачення, Жозефін, — сказала Коні, поцілувавши дитину, й покуйовдила її руде тоненьке волоссячко. Місіс Флінт наполягала на тому, щоб відчинити замкнуті на ключ і на засув парадні двері. Коні вийшла у палісадник, відгороджений від ферми живоплотом з вовчих ягід. Вздовж стежки двома рядами росли примули, оксамитні й дуже пишні. — Гарні примули, — сказала Коні. — Безтурботні, каже Лук, — засміялася місіс Флінт. — Я вам нарву їх. І вона радо почала рвати оксамитні, блідо-жовті квітки. — Досить! Досить! — сказала Коні. Вони підійшли до садової хвірточки. — Кудою ви хотіли пройти? — запитала місіс Флінт. — Повз кролячий садок. — Хвилинку, я подумаю! О, так, корови вже в загоні. Та ще там, унизу. Але хвіртка зачинена, вам доведеться перелазити. — Я можу перелізти. — Мабуть, я піду з вами до огорожі загону. І вони пішли вниз по бідному, погризеному кролями пасовиську. В дикій вечірній нестямі співали в лісі птахи. Якийсь чоловік гнав нагору останніх корів, які повільно тяглися по стоптаному пасовиську. — Сьогодні пізно доять, — суворо сказала місіс Флінт. — Знають, що Лук не вернеться до смерку. Вони підійшли до паркану, за яким тьмяно щетинився ялиновий ліс. Тут була маленька хвірточка, та вона була замкнута. На траві по той бік паркану стояла порожня пляшка. — Це лісник поставив порожню пляшку на молоко, — пояснила місіс Флінт. — Ми приносимо йому молоко аж сюди, а далі він забирає його сам. — Коли? — запитала Коні. — О, будь-коли. Часто зранку. Ну, до побачення, леді Чатерлей! Приходьте ще. Так приємно було з вами побачитися. Коні перелізла через паркан і опинилася на вузькій стежці між густих, колючих молодих ялин. Місіс Флінт побігла назад угору по пасовиську, на ній був капелюшок від сонця, як у справжньої шкільної вчительки. Констанс не подобався цей темний лісовий молодняк, такий ґротескний і задушливий. Вона поспішила вперед, опустивши голову, й думала про дитину Флінтів. Мила крихітка, але, мабуть, буде трошки клишонога, як батько. Це вже видно, але, можливо, вона переросте цю ваду. Яке тепло і вдоволення дає дитина, і як місіс Флінт цим пишається! Однак вона мала те, чого не мала й, очевидно, не зможе мати Коні. Так, місіс Флінт пишалася своїм материнством. І Коні було трішечки, зовсім трішечки заздрісно. Вона нічого не могла з собою вдіяти. Вона відірвалася від своїх роздумів і тихо скрикнула від страху. Попереду стояв чоловік. Це був лісник, він стояв на стежці, як Валаамів осел, перегородивши дорогу. — Що таке? — сказав він здивовано. — Звідки ви взялися? — задихано озвалася вона. — А ви? Ви були в хатині? — Ні! Ні! Я ходила в Мергей. Він подивився на неї уважно, доскіпливо, і вона трохи винувато опустила голову. — А тепер ви ішли до хатини? — запитав він строго. — Ні! Я не можу. Я була в Мергеї. Ніхто не знає, де я. Я запізнююся. Мені треба бігти. — Тікаєш від мене, га? — сказав він з легкою іронічною посмішкою. — Ні! Ні, не так. Тільки… — Ні, а що? — запитав він. І ступив крок до неї й обняв її. Вона відчула його жахливо близьке і живе тіло. — О, не зараз, не зараз! — вигукнула вона, намагаючись відштовхнути його геть. — Чому ні? Тільки шоста година. У тебе ще є півгодини. Не! Нє! Я хочу тебе. Він рвучко притис її до себе, і вона відчула його настирливість. Її давній інстинкт вимагав боротися за свою свободу. Та щось інше в ній виявилося дивним, інертним, важким. Його тіло вимагало її, і серце не могло більше чинити опір. Він озирнувся навколо. — Іди… іди сюди! Пролазь тут, — сказав він, пильно оглядаючи темні ялини, молоді й приземлисті. Він озирнувся на неї. Вона побачила його очі — напружені й блискучі, жорсткі, без сліду кохання. Та воля покинула її. В членах з’явилася дивна важкість. Вона здавалася. Здавалася. Він провів її через стіну колючих дерев, крізь які важко було пробиратися, на невеличку галяву з купою сухого галуззя. Він кинув на землю одну чи дві галузки, поклав на них свій плащ і жилет, і їй, мов звірові, довелося лягти там, прямо під гілками дерева, а він чекав, стояв поряд у сорочці й штанях, стежачи за нею пильним поглядом. Та все ж він був обачний — зручно, зручно вклав її. Однак порвав стрічку її білизни, адже вона не допомагала йому, а тільки лежала непорушно. Він також роздягся, й вона відчула на собі його голу плоть, коли він занурювався в неї. На якусь мить він завмер у ній, тугий і тремтливий. Тоді, коли він почав рухатися в раптовому, безпорадному оргазмі, в ній прокинулися нові дивні хвилі трепету. Ці хвилі накочувалися, накочувалися, накочувалися, немовби виринали язички теплого вогню, теплі, як пір'їни, яскраво розгоралися, витончені, витончені, і все в ній розтоплювалося й тануло. Немовби дзвіночки дзвонили й дзвонили, сягаючи найвищої ноти. Вона лежала, не підозрюючи, що в кінці з неї почали вириватися короткі нестямні скрики. Та все закінчилося надто швидко, надто швидко, і вона більше не могла досягти власного закінчення. Все було по-іншому. Вона нічого не могла вдіяти. Вона більше не могла напружуватися й використовувати його для власної насолоди. Вона тільки й могла, що чекати, чекати й стогнати в душі, відчуваючи, як він зменшується, зменшується, стискається, наближаючись до жахливого моменту, коли має зовсім вислизнути з неї і зникнути. А в цей час вся її утроба була м'яка й відкрита, вона тихо шуміла, як морський анемон у хвилях припливу, благаючи його вернутися ще раз і принести їй завершення. В пристрасті вона несвідомо пригорнулася до нього, і тому він так і не вислизнув з неї, й вона відчувала, як у ній тремтів ніжний пуп'янок, і дивні ритми линули до неї, накочувалися, дивовижно ширилися, наростаючи й наростаючи, доки не наповнили всю її розтяту свідомість, і тоді знову почався незбагненний рух, не рух, а вир чистого відчуття, який поглиблювався, закручувався глибше й глибше, прорізаючи її плоть і свідомість, аж доки вона стала всього лиш довершеною круговертю почуття, і так вона лежала, несвідомо й беззвучно скрикуючи. Це був голос найтемнішої ночі, життя! Чоловік почув його під собою із страхом, коли його життя переливалося в неї. А коли все вщухло, він так само затих і лежав цілком непорушно, несвідомо; її обійми потихеньку слабшали, й вона лежала без поруху. Так вони лежали, не знаючи нічого, навіть одне про одного, обоє розгублені. Тоді нарешті він почав підводитися, помітив свою беззахисну голизну, й вона відчула, що її тіло звільняється від його обіймів. Він відокремлювався від неї, та в душі вона відчувала, що вона не витримає, якщо він залишить її неприкриту. Тепер він повинен прикрити її раз і назавжди. Та нарешті він відокремився й поцілував її, тоді прикрив її й сам почав прикриватися. Вона лежала, задивившись угору на гілки дерев, нездатна поворухнутися. Він підвівся і, опираючись, застібнув штани. Навкруг була лиш гущавина й тиша, і більше нічого, крім збентеженого пса, що лежав, поклавши лапи на носи. Він знову сів на хмиз і мовчки взяв руки Коні. Вона повернулася й поглянула на нього. — Цього разу у нас вийшло одночасно, — сказав він. Вона не відповіла. — Добре, коли так виходить. Більшість людей проживають життя, так і не знаючи про це, — сказав він мрійливо. Вона поглянула на його замислене обличчя. — Правда? — запитала вона. — Ти радий? Він глянув їй в очі. — Радий. Але не треба про це. — Він не хотів, щоб вона говорила. І нахилився над нею й поцілував її, і вона відчула, що хоче, щоб цей поцілунок тягнувся вічно. Нарешті вона сіла. — Хіба в людей не часто виходить одночасно? — запитала вона з наївною цікавістю. — У переважної більшості — ніколи. Це видно по їхніх холодних обличчях. — Він говорив неохоче, жалкуючи, що розпочав цю розмову. — У тебе виходило так з іншими жінками? Він подивився на неї здивовано. — Не знаю, — сказав він, — не знаю. І вона зрозуміла, що він ніколи не скаже їй того, чого говорити не хоче. Вона дивилася на його обличчя, і в її надрах нуртувала пристрасть до нього. Як могла, вона опиралася їй, адже для неї це означало втрату себе. Він одягнув жилет і плащ і почав прокладати собі дорогу назад до стежки. Останні косі промені сонця торкалися лісу. — Я з тобою не піду, — сказав він, — так буде краще. Перед тим, як повернутися, вона поглянула на нього в задумі. Пес так нетерпляче чекав на нього, і йому, здавалося, нічого було сказати. Не залишалося нічого. Коні повільно пішла додому, усвідомлюючи глибину того іншого, що з'явилося в ній. В ній ожило інше єство, яке палало й м'яко розливалося по утробі й тілу, і цим єством вона обожнювала його. Вона обожнювала його так, що в неї підгиналися коліна. В утробі й тілі вона стала тепер м'якою й живою і вразливою й безпомічною в своєму поклонінні перед ним, як найзвичайнісінька жінка. «Так, наче дитина, — сказала вона собі, — в мені наче з'явилася дитина». Вона відчувала, ніби її утроба, раніше завжди закрита, відкрилася й наповнилася новим життям, майже тягарем, приємним тягарем. «Якби я мала дитину!» — подумала вона про себе. — Якби мати його в собі у вигляді дитини!» — І при цій думці в неї підігнулися ноги, і вона збагнула, яка величезна різниця між тим, щоб мати дитину для себе, і народити дитину від мужчини, якого так жадає твоє тіло. Перше по-своєму видавалося звичайним, а от народити дитину від мужчини, якого обожнює твоє тіло й твоя утроба — ця думка примусила її відчути, як відрізняється вона від свого старого єства, так ніби глибоко-глибоко поринає в серце самої жіночості та сну сотворіння. Новою для неї була не пристрасть, а жадання й обожнювання. Вона знала, що завжди цього боялася, адже ставала від цього безпорадною; вона й досі боялася, що коли надто обожнюватиме його, то втратить себе, згладиться, а вона не хоче згладжуватися, ставати рабою, наче якась дикунка. Вона не повинна ставати рабою. Вона боялася свого захоплення, однак не збиралася так одразу боротися з ним. Вона знала, що може побороти його. В її грудях сидів диявол самовладання, який міг убити повне м'яке хвилююче обожнювання її утроби і знищити його. Вона могла зробити це навіть зараз, принаймні думала, що могла, а потім вона змогла б приборкати свою пристрасть власною волею. О, так! Бути пристрасною, немов вакханка, у вакхічному польоті пронестися лісом, погукати Вакха, яскравий фалос, який, окрім себе, не містив незалежної особистості, просто чистий бог — прислужник жінки! Чоловік, індивідуальність — йому до цього нема діла. Він просто служка в храмі, носій і хранитель яскравого фалоса, її власного. І от, у спалаху нового пробудження в ній знову на якийсь час зайнялося старе пекуче полум'я, і чоловік зменшився до жалюгідного предмета, став звичайним носієм фалоса, якого мали роздерти на шматки по тому, як скінчиться його служба. Вона відчувала міць Вакха в своїх членах і тілі палкої, кипучої жінки, що перемагає мужчину, та на серці було важко. Вона не хотіла цього, все це було відомим, бідним, безплідним; обожнювання було її скарбом. Воно було таким бездонним, таким ніжним, таким глибоким і таким незнаним. Так, так, вона віддасть свою яскраву жіночу силу; вона втомилася від неї, задубіла від неї; вона занурилась у нові води життя, що в глибинах її утроби та тіла співали беззвучну пісню захоплення. Надто рано боятися цього мужчини. — Я дішла до Мергея і потрапила на чай до місіс Флінт, — сказала вона Кліфорду. — Я хотіла побачити дитину. Вона така чарівна, з волоссячком, як червона павутина. Таке чудо! Містер Флінт поїхав на ярмарок, отож вона, я і дитина пили чай разом. Ти турбувався, де я? — Так, турбувався, але я вирішив, що ти зайшла до когось на чай, — сказав Кліфорд ревниво. Якимось другим чуттям він відчував у ній щось нове, щось для нього цілком незрозуміле, але відніс це на рахунок дитини. Він думав, що Коні найбільше болить те, що вона не має дитини; це, так би мовити, автоматичний наслідок. — Я бачила, як ви йшли через парк до залізної хвіртки, моя пані? — сказала місіс Болтон. — Тому я вирішила, що ви, мабуть, зайшли до парафії. — Я майже дійшла туди, але натомість повернула в Мергей. Очі двох жінок зустрілися: сірі, яскраві й пронизливі очі місіс Болтон і голубі, затуманені й дивовижно красиві очі Коні. Місіс Болтон майже не сумнівалася, що вона має коханця, однак як це може бути і хто він? Де той чоловік? — О, як добре, коли ви часом виходите й маєте якусь компанію, — промовила місіс Молтон. — Я говорила серу Кліфорду, ваша світлість отримає море користі, якщо частіше виходитиме на люди. — Так, я рада, що вийшла, але, Кліфорде, яка надзвичайно мила, смілива істота ця дитина — сказала Коні. — У неї волосся, мов павутина, яскраво-оранжеве, і такі дивовижні, зухвалі світло-блакитні порцелянові очі. Звичайно, це дівчинка, інакше вона б не вдалася такою сміливою, сміливішою за будь-якого малого сера Френсіса Дрейка. — Ваша правда, моя пані — справжній маленький Флінт. Усі вони завжди були прямі й рудоволосі, — сказала місіс Болтон. — Ти б не хотів її побачити, Кліфорде? Я запросила їх на чай, щоб ти побачив її. — Кого? — запитав Кліфорд і подивився на Коні збентежено. — Місіс Флінт і її немовля на наступний понеділок. — Ти можеш пригостити їх у своїй кімнаті. — Як, ти не хочеш побачити маля? — вигукнула вона. — О, я побачу його, та я не хочу просидіти з ними весь час за чаєм. — О, — сказала Коні, подивившись на нього своїми великими затуманеними очима. Вона й не бачила його по-справжньому, він був кимось іншим. — Ви можете чудово, мило попити чай у вашій кімнаті, моя пані, і місіс Флінт почуватиметься значно зручніше, коли сера Кліфорда не буде з вами, — сказала місіс Болтон. Вона була певна, що Коні має коханця, і щось у її душі торжествувало. Але хто він? Хто він? Можливо, розгадку дасть місіс Флінт. Того вечора Коні прийняла ванну, їй було дороге відчуття дотику його плоті, його липкі сліди на її тілі — дороге і навіть, у певному розумінні, святе. Кліфорд почувався дуже неспокійно. Він не відпускав її після обіду, а їй так хотілося побути на самоті. Вона глянула на нього, та була навдивовиж покірна. — Зіграємо партію, чи тобі почитати, або що будемо робити? — запитав він у неспокої. — Почитай мені, — сказала Коні. — Що почитати — вірші чи прозу? Чи драму? — Почитай Расіна, — сказала вона. У минулому це був один з його трюків — читати Расіна у справжній французькій величній манері, та тепер він розучився і став трохи соромливим, і в дійсності йому більше подобався гучномовець. Але Коні шила, шила маленьку шовкову сукенку з блідо-рожевого шовку, який вирізала з одної з своїх суконь, для дитини місіс Флінт. Вона вирізала його, повернувшись додому, перед обідом, і тепер сиділа мовчки; спокійно заглиблена в себе, в той час як голос читав і читав. Вона могла відчувати, як у ній, немов відлуння глибоких дзвонів, дзвеніла пристрасть. Кліфорд сказав їй щось про Расіна. Вона вловила зміст, коли слова вже розтанули. — Так! Так! — сказала вона, підвівши погляд. — Чудово. Знову його налякав глибокий голубий туман її очей і м'яка непорушність її пози. Вона ніколи не була така м'яка і спокійна. Він був безпорадний проти її чарів, так наче його п'янив якийсь її запах. Отже, він продовжував своє безпорадне читання, і гортанні звуки французької мови звучали для неї, немов вітер у димарі. Від Расіна вона не почула ні слова. Вона заглибилася у власний солодкий екстаз, немов у ліс, що зітхає невиразним радісним стогоном весни, яка розпускає свої пуп'янки. Вона відчувала, що у тому ж самому світі, в якому вона жила, мужчина, безіменний мужчина, рухався на прекрасних ногах, прекрасний у своїй фалічній таємничості. І в собі, в кожній своїй жилці вона відчувала його та його дитину. Його дитина була в кожній її жилці, немов світло. «Тому що в неї не було рук, ні очей, ні ніг, ні золотого багатства волосся…» Вона була, немов ліс, немов темне плетиво дубового пралісу, який нечутно гудів міріадами бруньок. Тим часом птахи жадання спали в просторому химерному плетиві її тіла. Але голос Кліфорда бубонів далі, клекочучи й булькаючи незвичайними звуками. Який химерний голос! Який химерний цей чоловік, який он там схилився над книжкою, чудний, хижий і культурний, з широкими плечима і, власне, без ніг! Яка дивна істота з гострою, холодною, незламною волею якогось птаха і без теплоти, без жодної теплоти! Одна з тих істот майбутнього, у яких замість душі тільки вкрай насторожена воля, холодна воля. Вона злегка здригнулася від страху перед ним. Але ж ніжне тепле полум'я життя виявилося сильнішим за нього, а істинні речі — сховані від нього. Читання закінчилося. Вона здригнулася. Підвела погляд і дужче здригнулася, побачивши, що Кліфорд стежить за нею блідими, моторошними, немовби ненависними очима. — Я так тобі вдячна! Ти справді читаєш Расіна чудово! — сказала вона лагідно. — Майже так чудово, як ти слухаєш, — сказав він розлючено. — Що ти робиш? — Я шию платтячко для дитини місіс Флінт. Він одвернувся. Дитина! Дитина! Тільки цим вона одержима. — Врешті, — промовив він урочистим голосом, — від Расіна можна отримати все, що бажаєш. Емоції упорядковані й сформовані важливіші за безладні емоції. Вона стежила за ним широко розкритими, затуманеними очима. — Так, я впевнена, що це саме так, — сказала вона. — Сучасний світ тільки вульґаризував емоції людини, давши їй свободу. Ми потребуємо саме класичного контролю. — Так, — повільно промовила вона, думаючи про його бездумне обличчя, коли він слухає сповнений ідіотських емоцій голос радіо. — Люди роблять вигляд, що мають емоції, а насправді не відчувають нічого. Мабуть, це означає романтичність. — Саме так! — сказав він. По суті, він утомився. Цей вечір утомив його. Краще було йому залишитися із своїми технічними книжками, чи з управляючим шахти, чи послухати радіо. Зайшла місіс Болтон з двома чашками солодкого молока — для Кліфорда, аби він краще засинав, і для Коні — щоб вона знову набрала ваги. Чашка молока перед сном стала щоденним звичаєм, який місіс Болтон запровадила. Випивши свою чашку, Коні була рада піти, вдячна, що їй не треба вкладати Кліфорда спати. Вона взяла його чашку, поклала на тацю, потім узяла тацю, щоб винести її з кімнати. — На добраніч, Кліфорде! Спи міцно! Від Расіна хилить на сон. На добраніч! Її наче понесло до дверей. Вона пішла, не поцілувавши його на ніч. Він стежив за нею колючими холодними очима. Отак! Вона навіть не поцілувала його на ніч, після того, як він цілий вечір читав їй. Скільки в ній черствості! Навіть якщо цей поцілунок просто формальність, саме на таких формальностях тримається життя. Вона справжня більшовичка. У неї більшовицькі інстинкти. Він холодно й люто глипнув на двері, в які вона вийшла. Лють! І знову його охопив жах ночі. Він став клубком нервів, і коли не підбадьорював себе роботою, що сповнювала енергією, і коли не слухав радіо і ставав цілком нейтральним, тоді його переслідувала тривога і відчуття загрозливої порожнечі. Він боявся. І Коні, якби хотіла, могла відігнати від нього страх. Та цілком очевидно, вона не хотіла, не хотіла. Вона черства, холодна й черства до всього того, що він зробив для неї. Він віддав їй своє життя, а вона до нього черства. Вона хоче жити тільки для себе. «Пані любить свої бажання». Тепер вона одержима дитиною. До того ж хоче, щоб це була її власна дитина, тільки її, а не його! Кліфорд мав таким здоровий вигляд. Його обличчя виглядало таким виплеканим і рум'яним, плечі були широкі й міцні, груди дихали глибоко, він набрав ваги. Однак він боявся смерті. Здавалося, до нього підступала жахлива порожнеча, пустота, і в цій пустоті загине його енергія. Без енергії він часом почувався мертвим, справді мертвим. Отож його трохи випуклі бліді очі мали дивний погляд, потайний і трохи жорстокий, холодний і водночас майже зухвалий. Це був дуже дивний погляд, цей погляд зухвалості, так наче він торжествує над життям, попри саме життя. «Хто спізнав таємниці волі… адже вона може перемагати навіть ангелів…» Але жахом для нього стали ночі, коли він не міг заснути. Тоді було справді моторошно, коли з усіх боків на нього тиснула руйнація. Тоді існувати, не маючи жодного життя, ставало дико: існування вночі, без життя. Але тепер він міг дзвіночком викликати місіс Болтон. І вона завжди приходила. Це неймовірно заспокоювало. Вона приходила в халаті, волосся заплетене в косу, дивовижно схожа на дівчину, хоча коричнева коса переплетена сірим. Вона готувала йому каву чи ромашковий чай і грала з ним партію в шахи чи в пікет. Вона володіла дивовижною жіночою здатністю доволі добре грати в шахи, навіть коли на три чверті дрімала, досить добре, щоб у неї було приємно вигравати. Так у тихій інтимності ночі вони сиділи, або вона сиділа, а він лежав на ліжку, під самотнім світлом настільної лампи, вона майже повита сном, він майже повитий якимось страхом, і вони грали, грали разом, по тому випивали разом по чашці кави з печивом, майже не розмовляючи, в тиші ночі, однак заспокоюючи одне одного. А цієї ночі вона гадала про те, хто є коханець леді Чатерлей. І вона думала про свого власного Теда, який давно загинув, однак так і не помер для неї. І коли вона думала про про нього, давня, давня відраза до світу піднімалася в ній, особливо до господарів, які вбили його. Насправді вони його не вбивали. Однак для неї, в емоційному розумінні, вони це зробили. Тому десь дуже глибоко в душі вона почувалася нігілісткою, справжньою анархісткою. У напівсні думки про Теда й думки про невідомого коханця леді Чатерлей перемішувалися, й тоді вона відчувала, що поділяє з цією жінкою велику відразу до сера Кліфорда і до всього, що за ним стоїть. Водночас вона грала з ним у пікет, і вони ставили на шестипенсовики. І грати в пікет з баронетом і навіть програвати йому шестипенсовики ставало джерелом задоволення. Вони завжди грали в карти на гроші. Так він забувався. І, як правило, вигравав. І цієї ночі він вигравав. Тому не збирався спати до перших зблисків світанку. На щастя, світати починало десь о пів на п'яту чи коло того. Коні була в ліжку і весь цей час міцно спала. А от лісник так само не міг знайти спочинку. Він замкнув кліті і зробив лісовий обхід, тоді вернувся додому й повечеряв. Та спати не ліг. Натомість сів коло вогню й замислився. Він думав про своє юнацтво в Тевершелі, про п'ять чи шість років свого подружнього життя. Він думав про свою дружину і, як завжди, з гіркотою. Вона здавалася йому такою бридкою. Але тепер він не бачився з нею з 1915 року, з тієї весни, коли вступив до армії. Однак вона жила тут, за якихось три милі від нього, і стала ще бридкішою, ніж раніше. Він сподівався, що ніколи більше не зустріне її до кінця своїх днів. Він думав про своє життя за кордоном, у солдатах. Індія, Єгипет, потім знову Індія — сліпе, бездумне життя коло коней, полковник, який любив його і якого він також любив; декілька років офіцером, лейтенантом з великими шансами дослужитися до капітана. Тоді — смерть полковника від запалення легенів, і він сам ледве порятувався від смерті; його підірване здоров'я; його глибокий неспокій; його прощання з армією і повернення назад до Англії, щоб знову стати робочою людиною. Він намагався пристосуватися до життя. Вирішив, що в цьому лісі почуватиметься безпечно, принаймні якийсь час. Тут не треба стріляти, можна просто вирощувати фазанів. Йому не доведеться послуговуватися рушницями. Він буде сам і далеко від життя, а це все, чого він прагне. Йому треба триматися якогось коріння. А це його рідні місця. Тут навіть живе його мати, хоча в його житті вона ніколи не значила багато. І так він міг жити, існувати від одного дня до другого, без сенсу й без надії. Адже він не знав, що з собою робити. Він не знав, що з собою робити. Декілька років він служив офіцером, терся між інших офіцерів і державних чиновників з їхніми дружинами та сім'ями, а тому втратив усі бажання до «просування». Яка тупість, яка дивовижна твердолоба тупість і мертвотність у цих середніх і вищих класів, і це залишило його холодним і відмінним від них. Отже, він повернувся назад у середовище свого власного класу. Аби знайти там те, що забулося за багаторічну відсутність — обмеженість, і вкрай відразливу вульґарність манер. Нарешті він збагнув, як багато важать манери. Він так само збагнув, як важливо навіть удавати, ніби ти не дбаєш про якісь копійки й дрібниці життя. Та прості люди не вдають нічого. Коли бекон дорожчає чи дешевшає на один пенс, це для них важливіше, ніж зміна євангельської заповіді. Він не міг цього витримати. І знову суперечки щодо платні. Поживши серед класу власників, він розумів усю марність сподівань, ніби суперечки щодо платні можуть вирішитися. Вирішити їх не може ніщо, за винятком смерті. Єдине, що лишається, це — не зважати, не зважати на платню. Однак, якщо ти бідний і нещасний, доводитьсязважати. Отож це ставало єдиним, на що вони справді зважають. Турбота про гроші, немов смертоносний рак, пожирала людей усіх класів. Він не хоче зважати на гроші. І що тоді? Що пропонувало життя, окрім думок за гроші? Нічого. І все ж він міг жити на самоті, відчувати хворобливе задоволення від своєї самотності, вирощувати фазанів, яких потім постріляють гладкі чоловіки після сніданку. Марнота, марнота в енному ступені. Але навіщо турбуватися, навіщо перейматися? І він не турбувався і не переймався дотепер, доки в його життя не прийшла ця жінка. Він майже на десять років старший за неї. А за досвідом, якщо рахувати з нуля, він старший на тисячу років. Зв'язок між ними ставав тіснішим. Він уявляв такий час, коли вони остаточно зійдуться і їм доведеться жити вдвох. «Адже зв'язки кохання не послабити!» А що тоді? Що тоді? Починати спочатку, хоча починати нічого? Чи варто вплутувати цю жінку? Чи потрібна йому жахлива тяганина з її калікою-чоловіком? І така ж сама жахлива тяганина з власною брутальною дружиною, котра його ненавидить? Біда! Суцільна біда! А він уже не молодий і не такий енергійний. І він не з байдужих. Все гірке і все огидне болить йому; а тут іще ця жінка! Та навіть якщо вони звільняться від сера Кліфорда і від його власної дружини, навіть якщо вони звільняться, що їм робити далі? Що йому самому робити далі? Що йому робити з власним життям? Адже робити щось потрібно. Він не може залишатися дармоїдом, жити на її гроші та свою дуже маленьку пенсію. Рішення не було. Він міг тільки податися в Америку, спробувати все спочатку. У долар він зовсім не вірив. Але, можливо, можливо, там існує щось інше. Він не міг спати, навіть не лягав у ліжко. Просидівши, заціпенілий від гірких думок, до півночі, він раптом скочив зі стільця і схопив плащ і рушницю. — Ходімо, песику, — сказав він собаці. — Краще нам погуляти. Ніч стояла зоряна, але без місяця. Повільно, пильно, нечутно й крадькома він почав свій обхід. Єдине, що загрожувало дичині — це пастки на кроликів; їх на мергейській стороні ставили шахтарі, власне шахтарі зі Стекс Ґейта. Та була пора приплоду, і в цей час навіть шахтарі відчували до звіра якусь повагу. Однак безшумний обхід у пошуках браконьєрів заспокоїв його нерви і відволік від власних думок. Так, повільно й уважно обійшовши кордони — а довжина їх сягала майже п'ять миль, він утомився. Піднявся на вершину пагорба й подивився вгору. Жодних звуків, за винятком тихого шереху в копальні Стекс Гейт, яка ніколи не зупинялася; і жодних вогнів, за винятком рядів яскравих електричних ламп коло цехів. Світ спав у темряві й кіптяві. Було о пів на третю. Та навіть уві сні світ залишався неспокійним, жорстоким, здригався від гуркоту поїзда чи якоїсь великої вантажівки на дорозі, чи зблискував рожевою блискавкою з печей. Це був світ заліза й вугілля, жорстокості заліза й диму вугілля і нескінченної, нескінченної жадоби, на якій усе це трималося. Тільки жадоба, жадоба ворушилася уві сні. Від холоду він закашлявся. З-за пагорба дув приємний холодний вітер. Він подумав про жінку. Цієї хвилини він віддав би все, що має чи навіть матиме, за те, щоб охопити руками її тепле тіло, щоб закутатися з нею разом однією ковдрою й заснути. Усі надії вічності і всі здобутки минулого він віддав би, щоб мати її зараз, щоб тепло загорнутися з нею в одну ковдру і спати, тільки спати. Здавалося, єдиною потребою став сон з цією жінкою в його обіймах. Він пішов до хатини, вкрився ковдрою і ліг спати на підлогу. Та не заснув, змерз. Крім того, він болісно відчував недовершеність своєї натури. Він болісно відчував недовершеність своєї ідеї самотності. Він хотів її, хотів торкнутися до неї, міцно притиснути до себе в мить довершеності й спочинку. Він знову підвівся і вийшов, цього разу попрямувавши до паркової хвіртки, тоді повільно стежкою до будинку. Була майже четверта година, все ще ясно й холодно, хоча без проблиску ранкової зорі. Він так звик до темряви, що добре бачив усе навколо. Повільно, повільно великий дім притягав його, мов магнітом. Він хотів бути близько до неї. Це було не жадання, зовсім ні. Це було болісне відчуття недовершеної самотності, яке вимагало охопити руками цю мовчазну жінку. Можливо, він знайде її. Можливо, навіть зможе викликати її до себе чи якось до неї пробратися. Адже потреба була нагальною. Повільно, мовчки він піднявся схилом до будинку. Обійшов могутні дерева, що росли на вершині горба, й опинився на дорозі, котра гігантською петлею огинала ромбоподібний газон напроти входу. Він уже майже бачив два прекрасні буки, що стояли напроти дому на великому ромбі рівної трави, бовваніючи на тлі темного небосхилу. Ось і будинок, низький, довгий і похмурий, і тільки одне вікно світиться на першому поверсі, в кімнаті сера Кліфорда. Та в якій кімнаті вона, та жінка, яка тримає інший кінець тонкої ниточки, що тягне його так нещадно, цього він не знав. Він підійшов трохи ближче, рушниця в руках, і застиг на дорозі, спостерігаючи за будинком. Можливо, навіть зараз він зможе знайти її, якось пробратися до неї. Будинок не неприступний: у ньому заговорив істинний шахтар. Чому не пробратися до неї? Він стояв непорушно, чекаючи, а тим часом за ним легко й непомітно блідло світанкове небо. Він помітив, як світло в будинку згасло. Та він не помітив, як до вікна підійшла місіс Болтон; вона відсунула стару штору з темно-голубого шовку і стояла в темній кімнаті, вдивляючись у напівтемряву нового дня й чекаючи сподіваного світанку, аби Кліфорд пересвідчився, що вже розвидняється. Адже коли він мав певність, що розвидняється, тоді засинав майже одразу. Вона стояла коло вікна в чеканні, майже сліпа від дрімоти. І так стоячи, вона здригнулася, мало не скрикнула. Адже там на дорозі був якийсь чоловік, темна постать у сутінках. Вона болісно розбуркалася й стежила без жодного звуку, щоб не потривожити сера Кліфорда. Світло дня зашаруділо лісом, а темна постать, здавалося, зменшувалася й вирізнялася. Вона роздивилася рушницю, гетри і бахматий жилет — здається, це Олівер Мелорз, лісник. Так, навколо щось винюхує пес, немов тінь, чекаючи на нього! Чого хоче цей чоловік? Може, хоче підняти будинок на ноги? Чого він стоїть там, заклякши на місці, й дивиться, мов хтивий пес, на будинок, у якому є сучка! Господи! Здогад ударив місіс Болтон, немов постріл. Він — коханець леді Чатерлей. Він! Він! Подумати тільки! Адже навіть вона, Айві Болтон, сама колись була трішки закохана в нього! Коли він був юнаком шістнадцяти років, а вона — жінкою двадцяти шести. Тоді, коли вона вчилася, а він чимало допомагав їй з анатомією та з іншими предметами, які доводилося опановувати. Він був розумний хлопець, мав стипендію у шефілдській класичній школі, вивчав французьку мову і всяке таке, а потім після всього став ковалем при шахті, підковував коней, він казав, це тому, що любить коней — та насправді тому, що боявся вирватися й зіткнутися зі світом; правда, в цьому він ніколи не признавався. Та він був милий хлопець, милий хлопець, він багато допомагав їй, умів так добре все пояснювати. Він був майже такий розумний, як сер Кліфорд, і завжди крутився біля жінок. Балакали, що більше коло жінок, ніж коло чоловіків. А тоді взяв і одружився з Бертою Коутс, так наче собі на зло. Дехто дійсно одружується на зло собі, через розчарування чи щось таке. Не дивно, що шлюб не склався… Багато років його не було, майже цілу війну, лейтенант і все таке, майже джентльмен, справді майже джентльмен!.. Тоді вернувся в Тевершел і став охоронцем дичини! Справді, деякі люди не здатні скористатися сприятливою нагодою, навіть коли вона трапляється! І балакає тягучою дербішірською говіркою, як селюк, хоча вона, Айві Болтон, знає, що він уміє говорити як будь-який джентльмен, справді вміє. Так, так! Отже, її світлість захопилася ним! Ну, її світлість не перша, є в ньому щось таке. Але уявити тільки! Тевершелський хлопець, тут народжений і вихований, і вона — її світлість з Реґбі-холу! Ох і ляпас, даю слово, високородним і сильним Чатерлеям! А він, лісник, поки розвиднялося, збагнув: немає сенсу! Немає сенсу намагатися втекти від власної самотності. Ти прилип до неї на ціле життя. Тільки інколи, інколи можна заповнити проміжок. Інколи! Але треба чекати на це «інколи». Прийми свою самотність і тримайся за неї ціле життя. А тоді прийми те «інколи», коли заповнюється проміжок і приходять хвилини. Та вони повинні самі прийти, їх не можна силувати. Раптово клацнувши, кровоточиве жадання, яке тягло його до неї, розбилося. Він розбив його, тому що так мало бути. Вони мають іти назустріч з обох боків. І якщо вона не йшла до нього, він не буде переслідувати її. Не мусить. Він повинен іти геть і чекати, поки вона прийде. Повільно, замислено він повернувся, приймаючи назад свою ізоляцію. Він знав, так буде краще. Вона має прийти до нього, волочитися за нею немає сенсу. Немає сенсу! Місіс Болтон побачила, як він зник, побачила, як за ним побіг собака. — Ну, ну! — сказала вона. — Він — єдиний, на кого б я ніколи не подумала, і саме той, на кого варто було подумати. Хлопцем добре ставився до мене, після того як я втратила Теда. Ну, ну! Що б він сказав, якби дізнався! І вона, тріумфуючи, глянула на Кліфорда, який уже заснув, і нечутно вийшла з кімнати.РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Коні перебирала речі в одній з нежилих кімнат Реґбі, їх було декілька: будинок нагадував заповідник, а сім'я ніколи нічого не продавала. Батько сера Джефрі любив картини, а мати сера Джефрі — меблі чінквеченто. Сам сер Джефрі любив старовинні різьблені дубові скриньки, скриньки для церковного начиння. Так усе це переходило від покоління до покоління. Кліфорд збирав дуже модерні картини за дуже помірні ціни. Отже, в цій кімнаті виявилися погані картини сера Едвіна Лендсірза[19], патетичні пташині гнізда Вільяма Генрі Ханта[20] та інший академічний мотлох, якого вистачало, щоб налякати дочку члена Королівської академії. І вона вирішила якогось дня все це переглянути і розчистити. Крім того, її цікавили гротескові меблі. Ретельно запакована, щоб запобігти пошкодженням і шашелю, знайшлася стара фамільна колиска з палісандра. Щоб подивитися на неї, довелося її розгорнути. В ній була своєрідна краса. І Коні довго розглядала її. — Як безмежно шкода, що ніхто нею не скористається, — зітхнула місіс Болтон, котра допомагала Коні. — Правда, такі колиски вже вийшли з моди. — Може, вона ще стане в пригоді. У мене може народитися дитина, — недбало кинула Коні, так ніби йшлося про новий капелюшок. — Ви маєте на увазі, якщо з сером Кліфордом щось трапиться, — пробелькотіла місіс Болтон. — Ні! Я маю на увазі, коли все буде по-старому. У сера Кліфорда тільки параліч м'язів… на інше він не вплинув, — Коні брехала так природно, мов дихала. Цю ідею їй вклав у голову Кліфорд. Він сказав: — Звичайно, в мене ще можливо, буде дитина. Не такий я вже каліка. Потенція може легко вернутися, навіть коли м'язи попереку і ніг паралізовані. А тоді сім'я можна ввести. І справді, в періоди такої енергійної й важкої праці над проблемами шахт він відчував, ніби до нього повертається сексуальна потенція. Коні сприймала це з жахом. Та вона виявилася достатньо розумною, щоб з власною метою використати його припущення. Адже, якщо вдасться, вона народить дитину. У приголомшеної місіс Болтон на мить перехопило подих. Але, прийшовши до тями, вона не повірила, запідозрила хитрощі. Хоча лікарі в наш час уміють робити такі штучки. Вони можуть узяти і ввести сім'я. — Ну, моя пані, я надіятимуся й благатиму за вас Бога. Для вас і для всіх це буде чудово. Дитина в Реґбі! Як би тут усе змінилося! — Авжеж! — сказала Коні. І вона відібрала три картини членів Королівської академії шістдесятилітньої давності, щоб відіслати їх герцогині з Шортлендзу для наступного благодійного базару. Цю даму називали «базарною герцогинею», і їй мали сподобатися три оправлені в рами королівські академіки. З цього приводу вона може навіть завітати в гості. О, як лютував Кліфорд, коли вона до них приїжджала! «Боже милий! — думала місіс Болтон. — Невже ти готуєш для нас дитину Олівера Мелорза? Боже милий, у колисці лежатиме тевершелське немовля! І не зганьбить її, авжеж!» Серед інших жахіть кімнати була досить велика коробка, покрита чорним лаком, чудовий, майстерний витвір якоїсь шістдесятилітньої давнини, наповнена всім, що собі тільки можна уявити. Зверху лежав компактний туалетний набір: пензлики, пляшечки, дзеркальця, гребінці, коробочки, навіть три чудові маленькі бритвочки у безпечних футлярах, чашка для гоління і всяке інше. Нижче містилося різне письмове приладдя: промокальний папір, ручки, чорнильниці, папір, конверти, записні книжки, а під ними чудовий набір для шиття з трьома ножицями різних розмірів, наперстками, голками, шовковими і простими нитками, яєчком для штопання, і все це вищої якості і чудово виконане. Далі виявився невеликий набір ліків — пляшечки з наклейками «Настоянка опію», «Мирова настоянка», «Гвоздична есенція» тощо, однак усі пляшки були порожні. Усе зовсім нове, і вся ця коробка в закритому вигляді була завбільшки як невелика, але товста сумка для вікенду. А всередині все було гарно прилаштовано. Пляшки не могли б розхлюпатися — так тісно вони прилягали одна до одної. Чудово вигадана й виконана річ, відмінна робота у вікторіанському стилі. Та було в ній щось потворне. Мабуть, це відчув хтось із Чатерлеїв, тому коробкою ніхто не користувався. Вражала її якась особлива бездушність. Однак місіс Болтон була в захваті. — Гляньте, які чудові щіточки, такі дорогі, є навіть пензлики для гоління, три, і всі такі гарні! А ці ножички! Нічого кращого за гроші не купиш! Які милі! — Правда? — запитала Коні. — Тоді візьміть це собі. — О, ні, моя леді! — Звичайно, візьміть! Тут воно пролежить до страшного суду. Якщо ви не візьмете, то я разом з картинами відішлю коробку герцогині, а вона цього не заслужила. Будь ласка, візьміть. — О, ваша світлість! Я ніколи не зможу вам віддячити. — І не потрібно старатися, — засміялася Коні. І місіс Болтон, розпашіла від збудження, попливла вниз, несучи в руках велику й дуже чорну коробку. Містер Бетс у двоколці відвіз її разом з коробкою в село, додому. Щоб похвалитися, місіс Болтон довелося запросити деяких подруг: шкільну вчительку, дружину аптекаря, місіс Відон і дружину молодшого касира. Всі визнали, що коробка надзвичайна. А тоді почали перешіптуватися про дитину леді Чатерлей. — Усілякі дива трапляються! — сказала місіс Відон. Але місіс Болтон наполягала, коли дитина справді народиться, то це буде дитина сера Кліфорда. Отак! Невдовзі по тому парафіяльний священик лагідно спитав Кліфорда: — Невже ми справді можемо сподіватися на спадкоємця Реґбі? Дійсно, це була б Божа благодать! — Ну! Сподіватися можна, — сказав Кліфорд з легкою іронією і водночас з деякою впевненістю. Він сам почав вірити, що цілком можливо матиме власну дитину. Одного полудня завітав Леслі Вінтер, сквайр Вінтер, як усі його називали: сухорлявий, бездоганно чистий, сімдесятилітній джентльмен до останнього дюйма — так місіс Волтон сказала місіс Бетс. Справді, до останнього міліметра! І з його старомодною гавкаючою манерою говорити, він, здавалося, більше відставав від часу, ніж парики з волоссям, зібраним у мішечок. Час у своєму польоті губить такі красиві старі пір'їни. Вони обговорювали копальні. Кліфорд висловив ідею, що вугілля, навіть низької якості, можна переробити на тверде концентроване паливо, котре горітиме при великих температурах, підживлене вологим підкисленим повітрям і при досить високому тискові. Давно помітили, що коли дме сильний вологий вітер, край шурфу горить дуже швидко, майже не дає полум'я і після цього залишається не зернистий рожевий ґравій, а попіл, зовсім, як борошно. — А де взяти добрі механізми, щоб робити ваше паливо? — запитав Вінтер. — Виготовлю їх сам. І сам застосовуватиму своє паливо. І продаватиму електрику. Впевнений, мені вдасться. — Якщо вам вдасться, тоді чудово, чудово, мій любий хлопче! Хо! Чудово! Якщо зможу чим прислужитися, то з радістю. Боюсь, я трохи відстав від часу, і мої копальні так само. Та хто знає, можливо, коли я відійду, прийдуть такі люди, як ви. Чудово! Тоді можна буде знову всіх найняти, і вам не доведеться продавати вугілля чи шукати на нього покупця. Чудова ідея, сподіваюся, вона принесе успіх. Якби в мене були сини, у них, безумовно, з'явилися б якісь сучасні ідеї щодо Шіплі. Безумовно! Між іншим, дорогий хлопче, чи мають якісь підстави чутки про те, що ми можемо сподіватися на спадкоємця для Реґбі? — Є такі чутки? — запитав Кліфорд. — Ну, дорогий хлопче, мене про це питав Маршал з Філінґвуду, це все, що я можу сказати про чутки. Звичайно, я нізащо б їх не повторював, якби не було підстав. — Знаєте, сер, — промовив Кліфорд ніяково, але з дивними пломенистими очима, — надія є. Надія є. Вінтер пройшов через кімнату і стиснув Кліфордові руку. — Мій дорогий хлопчику, мій дорогий юначе, якби ви знали, що означають для мене ці слова! Почути, що ви працюєте з надією на сина, що ви знову можете найняти всіх людей Тевершела. О мій хлопчику, підтримати рівень нації і дати роботу кожному, хто прагне працювати!.. Старий справді розчулився. Наступного дня Коні ставила високі жовті тюльпани у скляну вазу. — Знаєш, Коні, — сказав Кліфорд, — пішли чутки, ніби ти збираєшся народити для Реґбі сина й спадкоємця? Коні заклякла від жаху, однак стояла, незворушно поправляючи квіти. — Та що ти! — сказала вона. — Це жарт? Або зумисний наклеп? Перед тим, як відповісти, він зам'явся. — Сподіваюся, ні. Сподіваюся, це пророцтво. Коні продовжувала розправляти квіти. — Сьогодні вранці я отримала листа від батька, — сказала вона. — Він запитує, чи мені відомо, що він прийняв запрошення сера Александера Купера, щоб я провела липень і серпень на віллі Есмеральда у Венеції. — Липень і серпень? — сказав Кліфорд. — О, звичайно, я не буду там стільки. Ти справді не хочеш поїхати? — Я не збираюся за кордон, — відповів Кліфорд чітко. Вона поставила квіти на вікно. — Ти не проти, коли я поїду? — запитала вона. — Ти ж знаєш, я обіцяла поїхати цього літа. — На скільки ти збираєшся? — Мабуть, на три тижні. Якийсь час стояла мовчанка. — Добре, — сказав Кліфорд повільно й трохи похмуро. — Думаю, три тижні я витримаю, якщо матиму цілковиту певність, що ти захочеш вернутися назад. — Я захочу вернутися назад, — сказала вона із спокійною простотою, сповненою переконаності. Вона подумала про іншого чоловіка. Кліфорд відчув її переконаність і якось повірив їй, повірив, ніби йшлося про нього. Він одразу ожив, повеселішав. — У такому разі, — сказав він, — гадаю, все буде гаразд. Правда? — Гадаю, так — сказала вона. — Зміна тобі піде на користь? Вона підвела на нього свої холодні голубі очі. — Хотілось би знову побачити Венецію, — сказала вона, — покупатися в лагуні коло одного з кам'янистих острівців. Але, знаєш, я ненавиджу Лідо[21]! І дуже сумніваюся, щоб мені сподобалися сер Александер Купер і леді Купер. Але якщо там буде Гілда і ми матимемо свою Гондолу, так, тоді буде досить мило. Я б так хотіла, щоб ти поїхав. Вона говорила щиро. Вона б дуже хотіла хоч так його ощасливити. — А як мені бути з Gare du Nord[22], з причалами Кале! — А чому ні? Я бачила, як інвалідів війни переносили в маленьких кріслах. До того ж ми б їхали всю дорогу на машині. — Довелося б узяти двох чоловіків. — О, ні. Ми б упоралися з Філдом. Там завжди можна знайти ще одного слугу. Але Кліфорд похитав головою. — Не цього року, люба! Не цього року! Можливо, я спробую наступного року. Вона вийшла похмура. Наступного року. Що принесе наступний рік? Їй самій насправді не дуже-то й хотілося до Венеції саме тепер, коли з'явився інший чоловік. Та вона їхала, немовби для порядку, а також тому, щоб у разі народження дитини Кліфорд подумав, ніби вона мала коханця у Венеції. Уже травень, а в червні планувалося виїжджати. Завжди всі ці приготування! Завжди до чогось прилаштовуватися! Крутяться й везуть тебе колеса, однак ти не маєш справжнього контролю над ними! Стояв травень, але знову холодний і вогкий. Холодний вогкий травень добрий для збіжжя й сіна! В наші дні збіжжя й сіно важать чимало! Коні треба було поїхати в Атвейт, у їхнє маленьке містечко, де Чатерлеї досі залишалися Чатерлеями. Вона поїхала сама, Філд був за кермом. Незважаючи на травень і свіжу зелень, околиці справляли гнітюче враження. Було досить прохолодно, в дощі вчувався запах диму, а в повітрі — дух відпрацьованих газів. Людина вимушена жити в міру власного опору. Не дивно, що ці люди потворні й суворі. Машина повзла вгору через довгий, злиденний, розлогий Тевершел — почорнілі цеглині помешкання, чорні шиферні дахи, блискучі на своїх гострих краях, бруд, чорний від вугільної пилюги, вогкі й чорні тротуари, вдавалося, гнітючістю тут просякло все і вся. Повне заперечення природної краси, повне заперечення радощів життя, повна відсутність інстинктивного потягу до пластики краси, притаманної кожній людині й кожному звірові, повна смерть людського почуття здавалися страхітливими. Гори мила в бакалійній крамниці, ревінь і лимони — в овочевій! Жахливі капелюхи — в магазині головних уборів! Усе це промайнуло потворне, потворне, потворне, а за ним — позолочене алебастрове жахіття кінотеатру з його мокрими рекламами «Жіноче кохання!», а далі — новий великий баптистський храм, досить примітивний, весь із цегли і з величезними зеленими та малиновими шибками. Трохи вище, за залізною огорожею й побляклими кущами, стояла методистська церква з почорнілої цегли. Конґреґаційна церква, яка вважала себе вищою, була збудована з рустованого пісковика і увінчувалася шпилем, правда, не дуже високим. Одразу за нею були нові шкільні споруди з дорогої рожевої цегли, а за огорожею всіяний ґравієм майданчик, усе дуже імпозантне й на вигляд середнє між церквою і в'язницею. У дівчаток з п'ятого класу саме був урок співів, вони закінчували гами й переходили до «милих дитячих пісеньок». Важко було навіть уявити щось менш схоже на пісню, спонтанну пісню — дивний лемент у загальних рисах повторював мелодію. Не таку, як у дикунів — у дикунів ритми тонкі. Не таку, як у звірів — звірі вкладають у свій рев якийсь сенс. Мало що на землі могло з цим зрівнятися — і це називалося співом. Коні сиділа й слухала, серце в неї похололо, а Філд у цей час заливав у бак бензин. Що може вийти з цих людей, з людей, у яких дар інтуїції був зовсім мертвий, а зосталася тільки здатність механічно лементувати і дурна сила волі? Деренькочучи під дощем, з гори спускалася вантажна машина з вугіллям. Філд рушив угору, повз великі й понурі крамниці з мануфактурою та одягом, повз пошту і виїхав на невелику базарну площу, зовсім порожню, де Сем Блек визирав з дверей закладу під назвою «Сан», що називав себе не корчмою, а готелем, і де зупинялися комівояжери. Визирав і кланявся машині леді Чатерлей. Ліворуч між чорними деревами стояла церква. Машина поїхала вниз повз «Майнерз армз». Вона проминула «Велінґтона», «Нелсона», «Трі танс» і «Сан», проїхала повз «Майнерз армз», потім повз «Мекенікс-хол», далі повз новий і майже крикливий «Майнерз велфеар» і так далі, повз нові «віли», і виїхала на почорнілу дорогу між темними живоплотами й темними зеленими полями, що вела до Стекс Ґейта. Тевершел! От вам і Тевершел! Весела Англія! Англія Шекспіра! Ні, це Англія наших днів, як збагнула Коні, оселившись у цих краях. Вона давала людству нову расу, надмірно чутливу до грошей, соціального й політичного виміру життя, але мертву, з погляду спонтанних почуттів зовсім мертву! Всі вони напівтрупи, однак з жахливою настирною свідомістю в іншій своїй половині. Було в цьому всьому щось моторошне й потаємне. Це було пекло. До того ж цілком непередбачене. Як можна зрозуміти реакції напівтрупів? Коли Коні під час поїздки в Метлок полічила великі вантажні машини, в кузовах яких сиділи сталеливарні робітники з Шефілда, незрозумілі, потворні, миршаві людиноподібні істоти, у неї все перевернулося всередині, і вона подумала: «О Боже, що люди зробили один одному? Що роблять ватажки для своїх менших братів? Вони звели їх до чогось нижчого за людей, і тепер уже не зосталося братства!» Просто жахіття! Знову в припливі страху вона відчула сіру, понуру безнадію. Коли такі істоти репрезентують робітничий люд і знайомі їй вищі класи, більше не залишалося надії, жодної надії. Однак вона хотіла дитини і спадкоємця для Реґбі! Спадкоємець для Реґбі! Вона здригнулася від страху. Однак Мелорз походить звідси… Так, але він далекий від цього, як і вона сама. Навіть у ньому не залишилося почуття братства. Воно вмерло. Братство вмерло. І все це породжувало лиш почуття самотності й безнадії. І це була Англія, більша частина Англії. Коні знала про це, адже їхала з самого її осереддя. Машина піднімалась у Стекс Ґейт. Дощ ущухав, і в повітрі з'явився дивний прозорий травневий серпанок. Земля котилася навсібіч довгими хвилями, на південь — Пік, на схід — Менсфілд і Нотінґем. Коні їхала на південь. Коли піднялися на вершину, зліва на пагорбі над хвилястою землею вона могла побачити тьмяну споруду замку Версоп. Він був темно-сірий, до його підніжжя приліпилися червонясті новенькі будиночки шахтарів, а нижче темний дим і біла пара клубочилися з великої копальні, котра за рік приносила стільки-то тисяч фунтів у кишені герцога та інших власників акцій. Від могутнього старовинного замку зосталися руїни, однак його обриси вирізнялися на тлі низького видноколу й чорних і білих плюмажів, котрі майоріли нижче у вологому повітрі. Поворот, і вони піднялися до самого Стекс Ґейта. Якщо подивитися з шосе, Стекс Ґейт здавався просто гігантським пишним новим готелем «Конінґсбі армз»; червоний, білий і позолочений, він стояв у суворій самотності обіч траси. Та придивившись, зліва можна побачити ряди гарних «модерних» будинків, які спускалися вниз, немов хтось розклав доміно, з галявинками і садками, дивне доміно, розігране на здивованій землі таємними майстрами. А за цими житловими будинками здіймалися страхітливі будівлі справді сучасної копальні, хімічних цехів і якихось довгих величезних галерей ще не бачених обрисів. Гори руди і шурф самої копальні губилися між гігантськими новими спорудами. А напроти застигли кубики доміно, наче в якомусь вічному подиві і в чеканні гри. Це — Стекс Ґейт, нова на лиці землі, повоєнна поява. Однак — про це не знала навіть Коні — на милю нижче від готелю лежав старий Стекс Ґейт з маленькою старою копальнею, з почорнілими цегляними будинками, з однією чи двома церковками, однією чи двома крамничками, з однією чи двома пивничками. Але цю старовину можна було не брати до уваги. З нових цехів нагорі піднімався густий хвіст диму й пари, тепер це був Стекс Ґейт, без церкви, без пивничок, навіть без крамниць. Тільки великі «заводи», сучасна Олімпія, храм усіх богів, потім зразкові помешкання, потім готель. Готель насправді був не чим іншим, як шахтарським шинком, хоч і виглядав першокласно. Це нове поселення з'явилося на лиці землі після того, як Коні приїхала до Реґбі, і зразкові помешкання заселилися приїжджими звідусіль людцями, які, окрім інших своїх справ, ще й полювали на Кліфордових кроликів. Машина їхала вершиною пагорба, а навколо хвилями брижилося їхнє графство. Графство: колись воно було гордим, панським графством. Попереду замаячіла, немов зависаючи над виступом горизонту суцільними вікнами без стін, висока красива споруда Чедвік-холу, одна з найвідоміших будівель єлизаветинської доби. Шляхетно й самотньо вона височіла над великим парком, старомодна, забута. За нею доглядали, але як за музеєм. «Гляньте, як панували наші предки!» Це минуле. Сучасне лежало внизу. Один Бог знає, де лежало майбутнє. Машина завертала між маленькими почорнілими котеджами шахтарів, щоб спуститися в Атвейт. Атвейт цього вологого дня посилав угору, кудись туди, де мав бути Бог, цілий серпантин диму й пари. Розташований унизу, в долині, Атвейт з усіма своїми залізними нитками колій, які тяглися звідси до Шефілду, з вугільними копальнями і сталеливарними заводами, що їх довгі труби вивергали дим і випромінювали сяйво, з патетичним штопором маленького шпилю над церквою, що, проколюючи дими, здавалося, от-от завалиться, завжди справляв на Коні дивне враження. Це було старовинне базарне місто, центр долини. Один з головних заїжджих дворів називався «Чатерлей армз». Там, в Атвейті, Реґбі знали як Реґбі, так ніби це місцевість, а не просто будинок, як здавалося чужинцям. Реґбі-хол коло Тевершела, Реґбі — «гніздо». Почорнілі котеджі шахтарів стояли над тротуарами з безпосередністю шахтарських халуп столітньої давнини. Вони вишикувалися довжелезним рядом. Дорога стала вулицею, і, в'їжджаючи в неї, ви поступово забували відкриту горбисту місцевість, де й досі домінували замки та великі будинки, хоч домінували як привиди. Тепер під вами була плутанина голих залізничних колій, а ливарні та інші цехи піднімалися навколо так високо, що виднілися тільки стіни. І залізо брязкало з гуркотливим відлунням, і великі вантажівки стрясали землю, і верещали свистки. Однак коли ви з'їхали вниз, до покрученого й покривленого серця міста, і повернули за церкву, там ви опинялися в світі двохсотлітньої давнини, на кривих вуличках, де стояли «Чатерлей армз» і стара аптека; з цих вуличок колись вела дорога у вільний дикий світ замків та статечно дрімаючих будинків. Та на розі поліцейський підняв руку, і три вантажівки з залізом прокотилися повз них, стрясаючи стару нещасну церкву. І тільки тоді, коли вантажівки проїхали, він зміг відсалютувати її світлості. Отак воно тепер. Уздовж старовинної кривої міської вулиці, облямовуючи дорогу, збилися докупи старі, почорнілі шахтарські хати. А зразу за ними починалися і заповнювані долину новіші ряди досить великих будинків: домівки новоприбулих робітників. І ще далі, на розлогих горбах, де височіли замки, дим змішувався з парою, і латка за латкою грубої червонястої цегли відзначала новіші поселення шахтарів, часом вони були у видолинках, часом жахливо потворні — вирізнялися на схилах. Між ними, всередині стояли пошматовані залишки старої Англії екіпажів і котеджів, навіть Англії Робін Ґуда, де шахтарі у вільний від роботи час блукали, намагаючись дати волю своїм пригніченим спортивним інстинктам. Англія, моя Англія! Але котра з них моя Англія? Родові маєтки Англії добре виглядають на фотографіях і створюють ілюзію зв'язку з єлизаветинцями. Тут стоять красиві старі кам'яниці часів доброї королеви Анни і Тома Джонса[23]. Давно не золочена облізла ліпнина почорніла від сажі. Один за одним, як і родові маєтки, вони порожніли. Тепер їх зносили. Що ж до котеджів Англії — ось вони, велике скупчення цегляних помешкань на тлі похмурого краєвиду. Тепер щезають родові маєтки, руйнують георгіанські кам'яниці. Навіть у цю хвилину, коли Коні проїжджала тут машиною, розбирали Фрічлі, чудовий старий георгіанський маєток. Він був у чудовому стані, до війни тут провадили вишукане життя Везерлеї. Але тепер він виявився надто великим, надто дорогим, а околиці стали надто невідповідними. Дворянство виїжджало в приємніші місця, де можна було витрачати гроші і не бачити, звідки вони беруться. Це — історія. Одна Англія знищувала іншу. Копальні збагатили маєтки. Тепер вони нищили їх так, як уже знищили котеджі. Індустріальна Англія нищила аграрну. Одна сутність нищила іншу. Нова Англія нищила стару. А спадкоємність виявлялася не органічною, а механічною. Належачи до класу, що жив у дозвіллі, Коні дорожила залишками старої Англії. Проминули роки, поки вона збагнула, що її справді знищила ця жахлива нова й потворна Англія, і знищення триватиме, доки не стане повним. Немає Фрічлі, немає Іствуда, доживало свій вік Шіплі, улюблене Шіплі сквайра Вінтера. Коні на хвильку заїхала в Шіплі. З тилу паркові ворота виходили прямо на перехрестя залізничних колій, а сама копальня Шіплі визирала зразу з-за дерев. Ворота стояли відчинені — через парк пролягала пряма дорога, якою користувалися шахтарі. Вони тинялися парком. Машина проїхала повз декоративні ставки, в які шахтарі кидали газети, і повернула на прямий під'їзд до будинку. Він стояв збоку, на підвищенні, дуже мила штукатурена споруда середини вісімнадцятого століття. Гарна тисова алея вела до ще старішого будинку, і весь маєток безтурботно розлігся і, здавалося, бадьоро підморгував своїми георгіанськими вікнами. За ним починалися пречудові сади. Тутешній інтер'єр подобався Коні набагато більше, ніж інтер'єр Реґбі. Він був значно легший, живіший, тонший і елеґантніший. Кімнати обшиті панелями з кремовим малюнком, стелі оздоблені позолотою, все було у вишуканому порядку, і всі меблі, незважаючи на витрати, бездоганні. Навіть коридори милували око — ледь вигнуті, вони здавалися просторими й сповненими життя. Леслі Вінтер жив сам. Він обожнював свій дім. Але до його парку підступало аж три його власні копальні. Він вважав себе щедрою людиною. Мало не запрошував шахтарів до свого парку. Хіба не шахтарі збагатили його! Отже, коли йому зустрічалися гурти роботяг, які блукали навколо його декоративних ставків, не на приватній частині парку, ні, там він установив кордон, — він, бувало, говорив: «Шахтарі, можливо, не такі декоративні, як олені, але значно прибутковіші». Та це було в золотий — у грошовому розумінні, — останній період царювання королеви Вікторії. Тоді шахтарів називали «добрим робочим людом». Вінтер виголосив колись цю напіввибачливу промову своєму гостеві, тодішньому принцу Велському. А принц відповів своїм гортанним голосом: — Ви маєте цілковиту рацію. Якби коло Сендрінґему знайшли вугілля, я б відкрив копальню на газонах і вважав би це першокласним природним садівництвом. О, за таку ціну я з радістю проміняю козуль на шахтарів. Я чув, що ваші люди — добрі люди. Що ж, принц, мабуть, перебільшував красу грошей і блага індустріалізації. Однак принц став королем, король помер, і тепер правив інший король, головна функція якого, здавалося, полягала в тому, щоб відкривати безплатні їдальні для бідних. А добрий робочий люд поступово оточував Шіплі. Нові селища шахтарів наступали на парк, і сквайр поступово відчув, що їхнє населення ставиться до нього вороже. Виявляючи доброзичливість, хоч і зверхню, він звик почуватися господарем свого маєтку і своїх шахт. Тепер з неухильним поширенням нового духу його якимось чином відсунули вбік. Він наче став стороннім. Тут не було помилки. Копальні, промисловість мали власну волю, і ця воля спрямовувалася проти господаря-джентльмена. До цієї волі прилучилися всі шахтарі, й опиратися їй ставало важко. Вона або викидала тебе геть з насидженого місця, або навіть із життя. Сквайр Вінтер, солдат, вистояв. Та йому вже не кортіло прогулятись у парку по обіді. Він майже замкнувся в чотирьох стінах. Одного разу простоволосий, у лакованих шкіряних черевиках і пурпурових шовкових шкарпетках він проводив Коні до воріт, розмовляючи з нею притаманною йому вишуканою мовою, забарвленою гумором. Та коли довелося проходити повз невелику групу шахтарів, котрі стояли, мовчки, без жодного слова, втупившись у них, Коні відчула, як цей сухорлявий, добре вихований старий чоловік зіщулився, немов граціозна антилопа, яка щулиться в клітці під вульґарним поглядом. Шахтарі нічого не мали проти нього особисто, зовсім ні. Та вони дихали на нього холодним духом, виштовхували його. А в душі їхній таїлася глибока неприязнь. Вони «працювали на нього». І своєю бридкою зовнішністю вони наче осуджували його елегантність, чепурність, культурність. Хто він такий! Вони осуджували різницю між ним і собою. І десь у глибинах свого англійського серця, будучи великою мірою солдатом, він вірив, що вони справедливо осуджують цю різниці. Йому й самому було трохи ніяково за всі свої переваги. Однак він репрезентував систему і не хотів, щоб його виштовхували. Хіба що його виштовхне смерть. Вона прийшла до нього зненацька, невдовзі після візиту Коні. І він не забув про Кліфорда у своєму заповіті. Спадкоємці негайно звеліли розібрати Шіплі. Його утримання коштувало надто дорого. Ніхто тут жити не збирався. Тому будинок знесли. Тисову алею зрубали. Парк теж вирубали й розбили на ділянки. Він був надто близько від Атвейта. На лисому пустирі ще однієї нічийної землі пролягли новенькі вулички з такими потрібними особняками на дві родини! Маєток Шіплі-хол! Це сталося через рік після останнього візиту Коні. От стоїть Шіплі-хол, ряди червоних цегляних «особняків» на дві родини на нових вулицях. Важко навіть уявити, що дванадцять місяців тому тут ще височіла кам'яниця, оздоблена ліпниною. Ось вона, остання стадія мальовничого садівництва короля Едварда з декоративною вугільною шахтою на газоні. Одна Англія знищує іншу. Англія сквайрів Вінтерів і Реґбі-холів відійшла, померла. Та знищення ще не було остаточним. Що прийде після цього? Коні й гадки не мала. Вона тільки бачила, як нові цегляні вулиці наповзали на поля, як нові споруди піднімалися над копальнями, бачила нових дівчат у шовкових панчохах, нових шахтарських хлопців, які марнують час у «Пелі» чи «Велфеарі». Молодша ґенерація не мала жодного уявлення про стару Англію. Існувала прогалина в духовній спадкоємності, майже американська, хоча насправді індустріальна. Що далі? Коні завжди відчувала, що далі нема нічого. Вона хотіла заховати голову в пісок чи принаймні на грудях живого чоловіка. Світ такий складний, незрозумілий і страшний! Простих людей так багато, і вони справді такі жахливі. Так вона думала дорогою додому, спостерігаючи, як з копалень бредуть шахтарі, сіро-чорні від пилюки, спотворені, зігнуті, важко човгаючи підкованими залізом черевиками. Сірі обличчя, випуклі білки очей, шиї, зіщулені від низьких стель шахти, безформні плечі. Чоловіки! Чоловіки! На жаль, по-своєму терплячі й добрі люди. З іншого боку — неіснуючі. Щось таке, що має бути в чоловіку, з них викорінено і вбито. І все ж це чоловіки. Вони зачинають дітей. Жахлива, жахлива думка! Вони добрі й сердечні. Та вони лише половина, тільки сіра половина людської істоти. Проте «добрі». Та й це доброта тільки цих половин. Можна припустити, що мертве колись у них оживе! Та ні, надто страшно думати про таке. Коні боялася робітничої маси. Вона видавалася їй такою страшною. Життя, цілком позбавлене краси, позбавлене почуттів, завжди «в шахті». Діти від таких чоловіків. О Боже! О Боже! Однак Мелорз походить від такого батька. Не зовсім. Сорок років змінили, разюче змінили чоловіків. Залізо й вугілля глибоко роз'їли їхні тіла й душі. Втілена потворність, однак жива! Що з них усіх вийде? Можливо, коли вичерпається вугілля, вони знову зникнуть з лиця землі. Вони прийшли з нізвідки тисячами, коли їх закликало вугілля. Можливо, вони просто моторошна фауна вугільних пластів. Істоти іншої дійсності, вони елементарні частини вугілля, подібно до того, як робітники-металісти стали елементами заліза. Не люди, а душі вугілля, заліза й глини. Фауна елементів — вуглецю, заліза, кремнію — елементарні частки. Мабуть, вони запозичили моторошну, нелюдську красу мінералів, глянець вугілля, вагу, голубизну й опірність заліза, прозорість скла. Елементарні істоти — моторошні й спотворені — мінерального світу! Вони належать вугіллю, залізу, глині, як риба належить морю і хробаки — мертвому дереву. Душа мінерального розпаду!Коні з радістю вернулася додому, щоб сховати голову в пісок. Вона навіть радісно базікала з Кліфордом. Адже її страх перед шахтарськими й залізними центральними графствами породив дивне відчуття, яке заполонило її всю, немов інфлюенца. — Звичайно, довелося випити чаю в крамниці міс Бентлі, — сказала вона. — Справді! Вінтер пригостив би тебе чаєм. — О, так, але я не посміла розчаровувати міс Бентлі. Міс Бентлі була зблякла стара діва з досить великим носом і романтичною вдачею, а чаєм пригощала з уважною настирністю, гідною жертвоприношення. — Вона про мене питала? — поцікавився Кліфорд. — Звичайно! «Можна довідатися у вашої світлості, як почувається сер Кліфорд?» Думаю, вона ставить тебе навіть вище за сестру Кейвел! — І ти, мабуть, сказала, що я процвітаю! — Так! І вона була в такому захваті, ніби почула, що тобі відкрилися небеса. Я сказала, щоб вона відвідала тебе, якщо їй коли-небудь доведеться приїжджати в Тевершел. — Мене? Навіщо? Відвідати мене? — Ну, чому ж, Кліфорде. Не можна приймати таке обожнювання без якоїсь відповіді. В її очах святий Георгій Змієборець ніщо в порівнянні з тобою. — І ти думаєш, вона приїде? — О, вона почервоніла і на якусь мить стала така гарна, бідолаха! Чому чоловіки не одружуються з жінками, які б по-справжньому їх обожнювали? — Жінки починають обожнювати надто пізно. І вона пообіцяла приїхати? — О! — Коні наслідувала задихану міс Бентлі: — «Ваша світлість, якщо я тільки коли-небудь наважусь насмілитися!» — «Наважусь насмілитися»! Який абсурд! Та я молитиму Бога, щоб цього не сталося. А як її чай? — О, ліптонівський, дуже міцний! Але, Кліфорде, чи розумієш ти, що для міс Бентлі і багатьох їй подібних, ти — «Roman de la rose»[24]. — Навіть у такому разі мене це не тішить. — Вони зберігають, мов скарб, кожну твою фотографію з ілюстрованих газет і, можливо, навіть моляться за тебе щоночі. Це чудово. Вона пішла нагору перевдягатися. Того вечора він сказав їй: — Ти дійсно вважаєш, що в шлюбі є щось вічне, правда? Вона глянула на нього. — Але ж, Кліфорде, твоя вічність нагадує віко чи довгий, довгий ланцюг, що тягнеться за людиною, хоч як далеко вона заходить. Він подивився на неї збентежено. — Я маю на увазі те, — сказав він, — що ти поїдеш до Венеції не в надії на якусь любовну пригоду, яку зможеш сприйняти au grand sériux[25], правда? — Любовна пригода в Венеції au grand sériux? Ні, запевняю тебе! Я ніколи не сприйматиму любовну пригоду в Венеції більш, ніж au trés petit sériux[26]. Вона говорила з дивною зневагою. Він насупив брови, глянувши на неї. На ранок, спустившись униз, вона побачила, що за дверима Кліфордової кімнати сиділа й тихо скавчала Флосі, лісникова собака. — О, Флосі! — лагідно мовила вона. — Що ти тут робиш? І вона тихенько відчинила Кліфордові двері. Кліфорд сидів на ліжку, відсунувши вбікпідставку з друкарською машинкою, а лісник стояв навитяжку коло ліжка. Флосі забігла до кімнати. Легким рухом голови й очей Мелорз наказав їй знову забиратися за двері, і вона вискочила геть. — О, доброго ранку, Кліфорде! — сказала Коні. — Я не знала, що ти зайнятий. — Тоді підвела погляд на лісника й привіталася. Він пробурмотів щось у відповідь і подивився ніби крізь неї. Та вона відчула, як від самої його присутності її торкнувся струмінь пристрасті. — Я тобі завадила, Кліфорде? — запитала Коні. — Пробач. — Ні, тут справа дріб'язкова. Вона знову вислизнула з кімнати і піднялася нагору у блакитний будуар другого поверху. Сіла біля вікна і бачила, як знічений він спускається дорогою своєю дивною тихою ходою. У ньому відчувалася спокійна гідність, холодна гордість, навіть якась тендітність. Наймит! Один із Кліфордових наймитів! «Тут не в планетах річ. А в нас самих, у наших звичках рабських»[27]. І в нього рабські звички? Так? Що він думає про неї?
Був сонячний день, Коні працювала в саду, і їй допомагала місіс Болтон. Як не дивно, дві жінки зблизилися в одному з незбагненних припливів і відпливів взаємної симпатії, що виникає між людьми. Кілочками вони позначили ямки для гвоздик і садили розсаду. Обом подобалася ця справа, Коні відчувала особливу насолоду, вкладаючи ніжне коріння молодих рослин у чорний вогкий ґрунт, наче вмощуючи їх у колиску. Цього весняного ранку вона так само відчувала трепет своєї утроби, ніби її торкнулося й ощасливило сонце. — Багато років минуло, як ви втратили чоловіка? — запитала вона місіс Болтон, беручи чергову рослинку і вкладаючи її в ямку. — Двадцять три! — сказала місіс Болтон, акуратно розділяючи орлики на окремі саджанці. — Двадцять три роки, як його принесли додому. Серце в Коні стрепенулося від цієї жахливої останньої фрази: «Принесли додому». — Як ви думаєте, чому його вбило? — напитала вона. — Він був з вами щасливий? Так тільки жінка могла запитати жінку. Місіс Болтон відгорнула пасмо волосся з обличчя тильною стороною долоні. — Не знаю, моя леді! Він був не з тих, що миряться зі станом речей, він ніколи не йшов за гуртом. І він ні за що на світі не ховав би голови. Його вбила свого роду впертість. Розумієте, він ніколи по-справжньому не переймався. Я списую це на шахту. Йому ніяк не треба було йти в шахту. Але його, ще коли він був хлопцем, примусив спуститися наниз батько, а тоді, коли тобі вже за двадцять, не так-то й легко піднятися. — Він говорив, що ненавидить роботу? — О, ні! Ніколи! Він ніколи не говорив, ніби щось ненавидить. Просто міни корчив. Він був з тих, що не переймаються, як оті хлопці, котрі так весело пішли на війну й одразу ж загинули. Не те, щоб легковажний. Просто не переймався. Я, бувало, казала йому: «Ти нічим і ніким не переймаєшся!» Але ж він переймався! Як нерухомо він сидів, коли народилася моя перша дитина, яким фатальним поглядом дивився на мене, коли все скінчилося! Мені було погано, та довелося заспокоювати його. «Все гаразд, хлопче, все гаразд, нормально!» — говорила я йому. І він глянув на мене і так смішно усміхнувся. Так нічого й не сказав. Та думаю, після того ночами він не мав від мене жодної насолоди, він не міг по-справжньому розслабитися. Я, бувало, казала йому: «О, давай кінчай, хлопче!» Часом я говорила з ним не дуже пристойно. І він нічого не відповідав. Та не давав собі волі, а може, не міг. Він не хотів, щоб я ще мала дітей. Я завжди звинувачувала його матір, яка під час пологів пустила його до кімнати. Він не мав права там бути. Мужчини так вміють усе роздувати. — І сильно переживав? — запитала Коні здивовано. — Аякже, такі, як він, не сприймають весь цей біль як природний. І це зіпсувало йому насолоду в його уявленні про подружнє життя. Я сказала йому: «Якщо я не переймаюся, то чому ж тобі перейматися? Це моя справа!» Але він тільки й відповів: «Це неправильно!» — Можливо, він був надто чутливим, — сказала Коні. — Саме так! Коли пізнаєш чоловіків, вони виявляються чутливими не там, де треба. І я впевнена, підсвідомо він ненавидів шахту, просто ненавидів. Він здавався таким спокійним, коли помер, немовби звільнився. Він був такий миловидний хлопець. Його вигляд розбив моє серце — він лежав такий спокійний і чистий, ніби хотів померти. О, це розбило моє серце, правда. Але то була шахта. Вона пустила гірку сльозу, Коні заплакала. Стояв теплий весняний день з пахощами землі і жовтих квітів, все наливалося соком, а сад завмер, по вінця налившися сонцем. — Мабуть, це було жахливо пережити! — сказала Коні. — О, моя леді! Спочатку я не могла збагнути. Я тільки й говорила: «О мій хлопчику, за що ти мене хочеш покинути?» Так я голосила. Проте я відчула, що він повернеться. — Але ж він не хотів вас покинути, — сказала Коні. — О, ні, моя леді! Це я так по-дурному голосила. І я стала чекати на нього. Особливо ночами. Я прокидалася й думала: «Чому його немає тут зі мною?» Здавалося, моє серце не вірило, що його нема. Я просто відчувала, що мусить вернутися і поговорити зі мною, щоб я відчула його коло себе. Я більше ні чого не хотіла, тільки відчути його тепло коло себе. І я пережила тисячі ударів, доки зрозуміла, що він не вернеться; на це пішли роки. — Його дотик, — сказала Коні. — Саме так, моя леді, його дотик! Не забула його донині й ніколи не забуду. І якщо існує рай, він там і гріє мене своїм теплом уві сні. Коні глянула на красиве замислене обличчя з острахом. Ще одна пристрасна особливість Тевершела! Його дотик! «Зв'язки любові не розірвеш!» — Це страшно — кров'ю відчути чоловіка! — сказала вона. — О, моя леді! Саме від цього так гірко. Відчуваєш, що люди хотіли його смерті. О, я знала, якби не шахта і ті, що нею керують, вони все одно не дали б мені спокою. Всі хочуть розлучити чоловіка й жінку, коли вони разом. — Коли вони фізично разом, — сказала Коні. — Правильно, моя леді! Скільки на світі людей з кам'яними серцями. І кожного ранку, коли він піднімався і йшов у шахту, я відчувала, що це погано, погано. Та що йому зоставалося робити? Що може робити чоловік? У цій жінці спалахувала дивна ненависть. — Але хіба може дотик пам'ятатися так довго? — раптом запитала Коні. — Ви його так довго відчуваєте? — О, моя леді, що ще залишається? Діти виростають і покидають тебе. Але чоловік, ну!.. Та навіть це в тобі хочуть убити, саму думку про його дотик. Навіть твої власні діти! О так! Хто знає, ми могли розійтися. Та почуття часом відрізняються. Краще не перейматися. Але коли я дивлюся на жінок, яких ніколи по-справжньому не зігрівав мужчина, такі жінки видаються мені нещасними скорботними совами, хоч як би вони вдягалися й хизувалися. Ні, я залишуся сама. Не дуже-то я й поважаю людей.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Коні пішла в ліс після ланчу. Стояв справді приємний день, запухнастилися перші кульбаби, забіліли перші маргаритки. Хащі ліщини — мереживо напіврозпущених листочків і останніх сухих прямовисних котиків. Всюди зарості жовтого чистотілу, квіти широко відкриті, жовто-блискучі пелюстки аж загнуті у поспіху. Це жовтизна, могутня жовтизна ранньої весни. І первоцвіт буяв, повний блідої невимушеності, густі пучки первоцвіту втратили недавню сором'язливість. Хмільним, темно-зеленим морем стелилися гіацинти, їхні пагони піднімалися, наче бліда пшениця, а вздовж дороги шовковилися незабудки, і орлики розкривали свої чорнильно-пурпурові скарби, а під кущем валялися шкаралупки яйця синього птаха. Всюди — пуп'янки і порив до життя! Лісника в хаті не було. Все було спокійно, весело метушилися коричневі курчата. Коні попрямувала до його дому, тому що хотіла знайти його. Будиночок стояв на сонці біля узлісся. В маленькому садку обабіч широко розкритих дверей подвійними рядами росли жмутики нарцисів, і незабудки двома рядами облямовували стежку. Почувся гавкіт, і вибігла Флосі. Двері широко розчинені! Отже, він удома. І сонце падає на червону цегляну підлогу! Ідучи по стежці, вона побачила його у вікні — він сидів за столом у сорочці з короткими рукавами і їв. Собака лагідно гавкнула, повільно вихляючи хвостом. Він підвівся і підійшов до дверей, витираючи рота червоною хусточкою, все ще жуючи. — Можна зайти? — запитала вона. — Заходьте! Сонце світило в голу кімнату, яка все ще пахла баранячою печенею, приготованою на датській печі перед вогнем, тому що датська піч лишалася на решітці каміна, а на білій черені на листку паперу стояла чорна сковорідка з картоплею. Червонів слабенький вогонь, решітка була опущена, свистів чайник. На столі була тарілка з картоплею і рештками печені, а також хліб у кошику, сіль і голубий кухоль з пивом. Замість скатертини — біла клейонка. Він стояв у тіні. — Ви запізнюєтеся, — сказала вона, — доїдайте! Вона сіла на дерев'яний стілець коло дверей, ніжачись у сонячному світлі. — Мені треба було поїхати до Атвейта, — сказав він, сівши за стіл, але не починаючи їсти. — Їжте, справді, — сказала вона. Та він не доторкався до їжі. — Ви щось хочете? — запитав він. — Хочете чашку чаю? Зараз закипить чайник, — він знову спробував підвестися з стільця. — Якщо ви мені самій дозволите заварити його, — сказала вона, піднімаючись. Він виглядав сумним, і вона відчувала, що турбує його. — Ну, чайники тама, — він показав на невеликий обшарпаний буфет у кутку, — і чашки. І чай на полиці, над вашою головою. З полиці над каміном вона витягла чорний чайник для заварки і бляшанку з чаєм. Сполоснула чайник гарячою водою й на мить застигла, роздумуючи, куди б вилити воду. — Вилийте надвір, — сказав він, явно знервований її присутністю, — він чистий. Вона підійшла до дверей і вихлюпнула воду на стежку. Як тут мило, як затишно, справді, мов у лісі. Дуби вдягали листя з жовтої охри, червоні маргаритки в саду нагадували червоні плисові ґудзики. Вона глянула на велику порожню плиту пісковика, що правила за поріг, тепер її переступало так мало ніг. — Тут мило, — сказала вона. — Такий прекрасний спокій, усе живе й спокійне. Він знову почав їсти, якось повільно і неохоче, відчувалося, що він був не в своїй тарілці. Вона мовчки заварила чай і поставила чайник на поличку в каміні для підігрівання їжі, вона знала, так роблять. Він відсунув тарілку і пішов до комори, вона почула, як клацнула клямка, і він повернувся назад із сиром і маслом на тарілці. Вона поставила на стіл дві чашки: їх було всього дві. — Вип'ємо чаю? — запитала вона. — Як вам завгодно. Цукор у буфеті, і там маленький дзбанок для вершків. Молоко в коморі в глечику. — Прибрати вашу тарілку? — запитала вона. Він подивився на неї з ледь іронічною посмішкою. — Ну… як хочете, — сказав він, повільно відкушуючи хліб з сиром. Вона зайшла в кухоньку під дашком, де стояла помпа. Зліва були двері, без сумніву, до комори. Вона відкрила їх і ледь посміхнулася, дивлячись на те, що він називав коморою, — замість буфета довга побілена лавка. Та на ній виявилося барильце пива, а також декілька мисок і якась їжа. Вона налила трохи молока з жовтого глечика. — Де ви берете молоко? — запитала, повернувшись до столу. — У Флінтів! Вони залишають мені пляшку коло кролячої стежки. Знаєте, там, де ми зустрілись! Він явно був не в своїй тарілці. Вона налила чай і нерішуче взяла дзбанок для вершків. — Молока не треба, — сказав він, тоді, здається, почувши якісь звуки, визирнув з дверей. — Краще нам замкнутися, — сказав він. — Жаль, — відповіла вона. — Ніхто ж не прийде, правда? — Так, один шанс на тисячу, але хто знає. — І навіть так, не має значення, — сказала вона. — Ми просто п'ємо чай. Де ложечки? Він піднявся й відчинив у столі шухляду. Коні сиділа за столом в сонячному промінні, яке йшло з дверей. — Флосі! — гукнув він до собаки, яка лежала на маленькій підстилці коло сходів. — Іди й пильнуй! Він підняв палець, і його «пильнуй» звучало вкрай переконливо. Собака задріботіла на розвідку. — Сумуєте сьогодні? — запитала вона. Він різко підвів свої голубі очі і втупився прямо в неї. — Сумую! Ні, мені набридло! Довелося піти по повістки для двох браконьєрів, яких я впіймав, і… я не люблю людей. Він говорив холодно, бездоганною англійською мовою, а в голосі бриніла лють. — Вам не подобається стерегти дичину? — запитала вона. — Стерегти дичину — подобається! Доки мені дають спокій. Та коли доводиться товктися в поліційному відділку та в різних інших місцях, чекати, доки всі ці блазні вислухають мене… о, я просто дурію… — і він саркастично усміхнувся. — Ви могли б жити цілком незалежно? — запитала вона. — Я? Мабуть, міг би, якщо ви маєте на увазі жити на мою пенсію. Міг би! Та мушу працювати, інакше я помру. Справа в тому, що я повинен мати якесь заняття. І в мене не вистачає характеру працювати для себе. Я маю виконувати роботу для когось, інакше через місяць пошлю все до дідька, просто через погану вдачу. Тому, одним словом, мені тут добре ведеться, особливо останнім часом… Він знову глузливо засміявся. — Але чому ви не в гуморі? — запитала вона. — Чи ви хочете сказати, що ви завжди не в гуморі? — Саме так, — сказав він, сміючись. — Просто жовч виходить. — Яка жовч? — запитала вона. — Жовч! — сказав він. — Не знаєте, що це? Вона мовчала, розчарована. Він не звертав на неї уваги. — Наступного місяця я на деякий час їду звідси, — сказала вона. — Їдете? Куди? — До Венеції. — До Венеції! З сером Кліфордом? Надовго? — На місяць чи коло того, — відповіла вона. — Кліфорд не їде. — Залишається тут? — запитав він. — Так! Він ненавидить подорожувати в такому стані. — Ах, бідолаха! — сказав він співчутливо. Запала мовчанка. — Ви не забудете мене, коли я поїду, правда? — запитала вона. Він знову підвів погляд і уважно глянув на неї. — Забуду? — сказав він. — Знаєте, ніхто нічого не забуває. Справа не в пам'яті. Їй хотілося запитати: «А тоді в чому?» — але вона промовчала. Натомість проговорила невиразним голосом: — Я сказала Кліфордові, що в мене може бути дитина. Тепер він по-справжньому втупився в неї, напружено й допитливо. — Ви таке сказали? — нарешті вимовив він. — А що ж він відповів? — О, він не проти. Він справді зрадів, так ніби це його дитина. — Вона не сміла підвести на нього погляд. Він довго мовчав, тоді знову глянув їй в обличчя. — Звичайно, про мене ні слова? — сказав він. — Ні, про вас ні слова, — сказала вона. — Так, він навряд чи ковтнув би повідомлення про мене як про племінного заплідника. І звідки ж має взятися дитина? — У мене може бути любовний роман у Венеції, — сказала вона. — Може, — повільно промовив він. — Отже, тому ви їдете? — Не для того, щоб заводити любовний роман, — вона з благанням дивилася на нього. — Просто щоб створити видимість, — сказав він. Мовчання. Він втупився у вікно, на обличчі слабка посмішка, напівглузлива, напівгірка. Вона ненавиділа цю посмішку. — Отже, ви ніяк не намагалися застерегтися від дитини? — спитав він зненацька. — Тому що я не намагався. — Ні, — сказала вона безсило. — Я таке ненавиджу. Він подивився на неї, тоді знову на вікно, дивно усміхаючись. Стояла напружена мовчанка. Нарешті він повернувся до неї й сказав саркастично: — Отже, ви мене хотіли заради дитини, так? Вона похнюпилася. — Ні. Не зовсім, — сказала. — А що зовсім? — спитав він досить уїдливо. Вона з докором глянула на нього й сказала: — Я не знаю. Він розсміявся. — Тоді чорт би мене побрав, якщо я знаю. Запала мовчанка, довга холодна мовчанка. — Добре, — сказав він нарешті. — Як завгодно вашій світлості. Якщо ви народите дитину, сер Кліфорд це вітатиме. Я нічого не втрачаю. Навпаки, у мене залишаться дуже приємні спогади, справді, дуже приємні! — І він потягнувся, ледь позіхнувши. — Якщо ви мною скористалися, — сказав він, — то це не вперше мною користуються; і не думаю, що колись це було так приємно, як цього разу, хоча, звичайно, надто пишатися нічим. — Він знову відкинувся назад якось дивно, його м'язи тремтіли, щелепа ходила. — Але я не використовувала вас, — благально сказала Коні. — Завжди до послуг вашої світлості, — відповів він. — Ні, — сказала вона. — Мені сподобалося ваше тіло. — Справді? — перепитав він і засміявся. — Ну тоді ми квити, тому що мені сподобалося ваше. Він глянув на неї дивними потьмянілими очима. — А тепер, може, бажаєте піднятися нагору? — запитав він здушеним голосом. — Ні, не тут. Не зараз! — сказала вона з зусиллям, хоча якби він застосував до неї силу, вона б підкорилася, тому що не могла проти нього встояти. Він знову відвернувся і, здавалося, забув про неї. — Я хочу доторкнутися до вас так, як ви доторкаєтесь до мене, — сказала вона. — Я ще ніколи до вас не доторкалася по-справжньому. Він подивився на неї і знову усміхнувся. — Зараз? — запитав. — Ні! Ні! Не тут! У хатині. Ви не проти? — Як я до вас доторкався? — запитав він. — Коли обмацували мене. Він подивився на неї і зустрів її важкий, збуджений погляд. — І вам подобалося, коли я доторкався? — запитав він, усе ще сміючись. — Так, а вам? — запитала вона. — А мені! — Тоді змінив тон. — Так, — сказав. — Ви знаєте і без моєї відповіді. І це була правда. Вона піднялася і взяла капелюшок. — Мені треба йти, — мовила. — Ви йдете? — він перепитав ввічливо. Вона хотіла, щоб він доторкнувся до неї, щоб сказав їй щось, та він мовчав, тільки ввічливо чекав. — Спасибі за чай, — сказала вона. — Я ще не подякував вашій світлості за велику честь, виказану моєму чайникові, — відповів він. Вона пішла стежкою, а він стояв на порозі, ледь усміхаючись. Задерши хвоста, прибігла Флосі. А Коні довелося мовчки дибати до лісу, знаючи, що він стоїть і дивиться їй вслід з тією незрозумілою посмішкою на обличчі.Вона йшла додому дуже пригнічена й збентежена, їй зовсім не сподобалися його слова, наче вона його використовує; адже якоюсь мірою це відповідало дійсності. Та йому не слід було так говорити. Тому вона знову розривалася між двома почуттями — відразою до нього і бажанням бути з ним. За чаєм вона почувалася дуже роздратовано і ніяково і зразу піднялася в свою кімнату. Але там краще не стало, вона не могла ні сидіти, ні стояти. Треба було щось із цим усім робити. Треба йти в хатину; нема його там — що ж, чудово. Вона вислизнула через бічні двері і попрямувала вперед рішуче, хоча дещо понуро. Підійшовши до вирубки, почувалася страшенно ніяково. Але він був там у своїй безрукавці, зігнувся коло курника, випускаючи курей з кліток, оточений пташенятами, які тепер стали трохи незграбні, однак виглядали значно ошатнішими за справжніх курчат. Вона йшла прямо на нього. — Бачите, я прийшла! — сказала вона. — Еге ж, бачу! — він випростав спину і подивився на неї, усміхаючись. — Вже випускаєте курей? — запитала вона. — Так, досиділися до того, що сама шкіра й кості, — сказав він. — А тепера їм зовсім не хочеться виходити і їсти. Курка на яйцях себе не пам'ятає; вона вся в яйцях чи в курчатах. Бідолашні квочки — така сліпа відданість, навіть до чужих яєць! Коні подивилася на них із співчуттям. Між чоловіком і жінкою запала ніякова мовчанка. — Зайдем у хатину? — запитав він. — Ви мене хочете? — запитала вона з якоюсь недовірою. — Еге ж, якщо хочете зайти. Вона мовчала. — Ну, давайте! — сказав він. І вона пішла з ним до хати. Коли він закрив двері, стало зовсім темно, тому, як і колись, він запалив у ліхтарі маленьке світло. — Ви без своїх нижніх спідниць? — запитав він. — Так! — А, тоді я так само роздягаюся. Він розстелив ковдру, одну поклав збоку, щоб накритися. Вона зняла капелюшок і стріпнула волоссям. Він сів, скинувши черевики, гамаші, і розстібнув грубі штани. — Ну, лягайте! — сказав він, залишившись у сорочці. Вона мовчки скорилася, і він ліг поряд і натяг на них обох ковдру. — От! — сказав він. І підняв її плаття доверху, доки не дістався до самих грудей. Він ніжно поцілував їх, м'яко торкаючись устами сосків. — Ах, але ж ти гарна, ти гарна! — сказав він і припав, притулився обличчям до її теплого живота. І вона під сорочкою обхопила його руками, та боялася, боялася його тонкого, гладкого, голого тіла, яке здавалося таким могутнім, боялася напнутих м'язів. Налякана, відсахнулася. І коли він сказав з якимось невиразним зітханням: «Ех, ти гарна!» — щось у тілі затремтіло, а в душі заклякло в опорі, заклякло від жахливої фізичної близькості і від особливої квапливості його заволодіння. Цього разу її не захлеснув гострий екстаз пристрасті; вона лежала, обхопивши інертними руками його пожадливе тіло, і робила те, що вимагалося, здавалося, її голова стежить за всім, і їй здавалися смішними наступи його стегон, а потуги пеніса випорснути краплю рідини здалися фарсом. Так, це кумедне підстрибування сідниць і спадання бідолашного жалюгідного вологого маленького пеніса і є кохання. Це божественна любов! Врешті модерністи мають рацію, виказуючи зневагу до цієї вистави, адже це — вистава. І справді, як кажуть деякі поети, Бог, котрий створив людину, мабуть, володів зловісним почуттям гумору, адже, створивши її мислячою істотою, він, однак, примусив її прибирати ці сміхотворні пози, сліпо жадати цієї сміхотворної вистави. Навіть Мопасан вважав прикінцевий антиклімакс принизливим. Люди зневажають статевий акт і все ж займаються ним. Холодний і глузливий, її чудний жіночий розум стояв збоку, і, хоч лежачи цілком непорушно, вона бажала підвести стегна, скинути цього мужчину геть, втекти від його потворних обіймів і від несамовитого руху його абсурдних стегон. Його тіло — дурний, нахабний, недовершений об'єкт, трохи відразливий у своїй недосконалій незграбності. І, безперечно, повна еволюція відмінить оцей спектакль, цю «функцію». Однак, коли він швидко закінчив і завмер, весь поринувши у мовчання і в дивну нерухому віддаленість, далекий, дальший за обрії її досягання, її серце заплакало. Вона відчувала, як він спадає геть, залишаючи її, немов камінь на березі. Він відходив, його дух покидав її. Він знав. І в справжньому горі, вимордувана власною подвійною свідомістю й реакцією, вона заплакала. Він не звертав уваги, чи, може, навіть не помічав. Шквал ридань дужчав, трусив її і трусив його. — Ет! — сказав він. — Цього разу було погано. У тебе не вийшло. Отож він знає. Ридання душили її. — Але в чому справа? — спитав він. — Так часом буває. — Я… я не можу вас любити, — вона схлипнула й раптом відчула, що в неї крається серце. — Не можеш? Ну, не побивайся! Нема такого закону, щоб ти мусила. Тра приймати все, як є. Він ще лежав, поклавши руку їй на груди. Та вона прибрала з нього свої руки. Його слова мало заспокоювали. Вона голосно хлипала. — Нє, не! — сказав він. — У бочці меду є крапля дьогтю. То — крапля дьогтю. Вона гірко плакала, схлипуючи: — Але я хочу любити вас і не можу. Все так жахливо. Він посміхнувся напівгірко, напіввесело. — Нє, не жахливо, — сказав він, — навіть якщо ти думаєш, що жахливо. І ти не можеш його зробити жахливим. Не мордуйся тою любов'ю до мене. Ти себе ніяк на неї не наставиш. У мішку горіхів завжди один пустий. Не мішай грішне з праведним. Він прибрав руку з її грудей і вже до неї не торкався. Тепер вона відчула глибоке задоволення від своєї недоторканості. Вона ненавиділа говірку — усі ці його тикання, трекання. Він встає, якщо хоче, стоїть і застібає свої грубі штани прямо перед нею. Врешті Майкалісу вистачало пристойності відвернутися. Цей чоловік такий самовпевнений і навіть не здогадується, яким блазнем, яким недоумком його вважають інші. Однак, коли він почав віддалятися, щоб мовчки піднятися й залишити її, вона з жахом припала до нього. — Ні! Не йди! Не покидай мене! Не сердься на мене! Обніми мене! Обніми швидко! — вона прошепотіла в сліпій нестямі, навіть не усвідомлюючи, що говорить, і пригортаючись до нього з надприродною силою. Саме від себе їй хотілося врятуватися, від власного внутрішнього опору й злості. Однак який могутній внутрішній опір охопив її! Він знову обняв її і пригорнув до себе, і раптом вона стала такою маленькою в його руках, маленькою й затишною. Все минулося, і дивовижно спокійна вона почала танути. І коли вона так чудово зменшилася й розтанула в його руках, то стала для нього надзвичайно жаданою, всі його кровоносні судини, здавалося, палахкотіли від могутнього, однак ніжного потягу до неї, до її ніжності, до всепроникної краси, що опинилася в його руках і переходила в його кров. І м'яко, з дивовижною, напівпритомною ніжністю чистого м'якого бажання він провів рукою по шовковистих вигинах її стегон, вниз, вниз, до м'яких теплих сідниць, наближаючись ближче й ближче до найчутливішого місця. І вона сприйняла його, немов полум'я пристрасті, однак сповнене ніжності, і відчула, що тане в цьому полум'ї. Вона піддалася. Тілом відчула, як його пеніс піднявся з тихою надзвичайною силою й твердістю, і вона піддалася йому. З трепетом, який був, немов смерть, вона віддалася, цілком розкрилася йому. І о, якщо зараз він не виявиться ніжним, як це буде жорстоко, адже вона вся така безпорадна розкрилася для нього! Вона знову затремтіла від його незбагненно сильного занурення в неї, такого дивного і жахливого! Він міг увійти в її ніжно-розплющене тіло ударом меча, і це була б смерть. Вона зіщулилася у раптовій судомі страху. Та він прийшов з дивним повільним напливом спокою, темним напливом спокою і важкою первісною ніжністю, такою, як при сотворінні світу. І її страх затих у грудях, груди втихомирилися, в ній не зосталося нічого. Вона сміливо віддала все, усю себе, щоб закружляти у вихорі. І здавалося, вона — море, всього лиш темні хвилі, які піднімаються й набухають, набухають у гігантському вирі, так що повільно вся її темнота задвигтіла в русі, а вона обернулась на океан, який котить свої темні, беззвучні маси. О, а десь унизу глибини в ній розділялися й котилися нарізно довгими, далекосяжними лавинами, і потім знову й знову розділялися у найчутливішому місці, в серцевині м'якого занурення, а він занурювався все глибше й глибше, торкався дальших обріїв, і вона розкривалася все глибше й глибше, і все важчі її хвилі котилися до якогось берега, розкриваючи її, і ближче й ближче сягав невідомий дотик, і далі й далі хвилі її єства котилися геть від неї, залишаючи її, доки зненацька в м'якій трепетній конвульсії сколихнулася вся її найчутливіша плазма, вона збагнула — це кінець завершення, і зникла. Вона зникла, її не було, і вона народилася — жінка. О, надто гарно, надто гарно! Вона збагнула всю красу його згасання. Тепер усе її тіло з ніжною любов'ю прикипіло до невідомого мужчини, сліпо приліпилося до прив'ялого пеніса в час, коли він м'яко, тендітно, незбагненно відходив після могутнього напливу сили. Коли він випав, покинув її тіло, цей таємничий, чуттєвий об'єкт, з неї вихопився несвідомий крик чистої втрати, і вона спробувала повернути його назад. Він був такий довершений! І вона так його любила! І тільки тепер вона збагнула скромну стриманість і ніжність цього пуп'янка, знову з неї вихопився короткий скрик подивування й болю, її жіноче серце кричало про ніжну тендітність того, що володіло такою силою. — Як приємно! — простогнала вона. — Як приємно! — Та він не сказав нічого, тільки поцілував її ніжно і застиг на ній непорушно. І вона стогнала, немовби в блаженстві, немов жертва і новонароджена. І тепер у її душі пробудився чудний інтерес до нього. Чоловік! Над нею дивовижна чоловіча сила! Все ще трохи налякана, вона обхопила його руками. Налякана таким дивним, ворожим, трохи відразливим об'єктом, яким він був для неї, чоловіком. І тепер вона скуштувала його, і наче сини Бога перебули з дочками людей. Який він гарний, яке чисте в нього тіло! Який приємний, приємний, міцний, однак чистий і тонкий, цей спокій чуттєвого тіла! Такий цілковитий спокій сили і ніжної плоті! Яка краса! Яка краса! Її руки соромливо поповзли вниз по його спині до м'яких невеликих півкуль його сідниць. Краса! Яка краса! Раптом полум'ям ударило нове усвідомлення. Яка доречна тут ця краса, краса того, що раніше викликало відразу. Невимовна краса дотику до теплих живих сідниць! Життя в житті, суща тепла міцна приваба. І дивний тягар мішечків між його ніг! Яка таїна! Що за дивний тяжкий тягар таємниці, який може м'яко й важко лежати в твоїй руці! Корені, корінь усього прекрасного, первісний корінь усілякої повної краси. Вона притислася до нього з подихом захвату, що межував майже з благоговінням, з жахом. Він міцно обіймав її, та не говорив нічого. Він ніколи нічого не говорив. Вона притулялася до нього ближче й ближче, щоб якомога наблизитися до цього чуттєвого дива. І з глибин його цілковитого незбагненного спокою вона знову відчула миттєве хвилююче піднесення фалоса, іншої сили. І її серце розтануло від благоговіння. І на цей раз його присутність у ній видалася м'якою і райдужною, такою, яку не могла охопити жодна свідомість. Ціле її єство, живе й несвідоме, трепетало, мов плазма. Вона не могла збагнути, що це. Вона не могла згадати, як це було. Тільки те, що це приємніше за все на світі. Тільки те. І по тому вона цілком завмерла, цілком забулась і не могла збагнути, скільки це тривало. А він усе ще був поряд, поряд, у незбагненній мовчанці. І вони ні про що не говорили. Коли почало повертатися усвідомлення зовнішнього світу, вона припала до його грудей і прошепотіла: «Коханий! Коханий!» І він мовчки обнімав її. І вона, сама довершеність, згорнулася на його грудях. Та його мовчанка не мала меж. Його руки, такі спокійні й дивні, обнімали її, немов квіти. — Де ти? — вона прошепотіла до нього. — Де ти? Озвись! Скажи мені щось! Він ніжно поцілував її й пробурмотів: — Ай, моя любонька! Та вона не зрозуміла, що він має на увазі, вона не знала, де він. У своїй мовчанці він, здавалося, загубився для неї. — Ти мене любиш, правда? — пробурмотіла вона. — Ех, ти знаєш! — відповів він. — Але скажи мені! — благала вона. — Ай! Ай! Ти що, не відчула? — він сказав невиразно, але ніжно та впевнено. І вона ще ближче присунулася до нього. В коханні він був настільки спокійніший за неї, і вона хотіла, щоб він її заспокоїв. — Ти справді мене любиш? — вона прошепотіла вперто. І його руки ніжно погладили її, немов квітку, без трепету жадання, але з делікатною близькістю. Та все ж її переслідувала невтомна потреба заволодіти його любов'ю. — Скажи, що завжди любитимеш мене! — благала вона. — Еге ж! — сказав він неясно. І вона відчула, як її питання відкинуло його далеко від неї. — Нам не пора вставати? — сказав він нарешті. — Ні! — сказала вона. Та вона відчула, як напружується його свідомість, прислухаючись до зовнішніх звуків. — Скоро стемніє, — сказав він. І вона відчула в його голосі тиск обставин. Вона поцілувала його з жіночим болем — закінчилася її година. Він підвівся і підкрутив ліхтар, тоді почав натягати свій одяг, швидко зникаючи в ньому. Потім став, прямо над нею, застібав штани й дивився на неї вниз темними, широко розплющеними очима, його обличчя ледь розпашілося, волосся покуйовдилося, і він дивовижно теплий, спокійний і гарний у тьмяному світлі ліхтаря, такий гарний, що вона ніколи б не призналася йому в тому, наскільки він гарний. І це знову породило бажання пригорнутися до нього, обхопити його руками, адже в його красі крилася тепла, напівсонна віддаленість, що навівала їй бажання плакати, і стискати його, і володіти ним. Вона ніколи ним не володітиме. Отож вона лежала на ковдрі, ніжні дуги голих стегон, і він навіть уявлення не мав, про що вона думає, та й для нього вона так само була прекрасна, ніжна, надзвичайна істота, в яку можна зануритися до нестями. — Я люблю, що я можу зайти в тебе, — сказав він. — Я тобі подобаюся? — запитала вона, її серце калатало. — Усе виліковує те, що я можу зайти в тебе. Я люблю, що ти відкриваєшся мені. Я люблю, що можу так глибоко зайти в тебе. Він нахилився, поцілував її м'який живіт, потерся об нього щокою, тоді прикрив його. — І ти мене ніколи не покинеш? — спитала вона. — Не кажи такого, — сказав він. — Але ти справді віриш, що я люблю тебе? — спитала вона. — Ти мене любиш в цю хвилину більше, ніж будь-коли ти могла припустити. Та хтозна-що станеться, коли ти почнеш про це все думати! — Ні, не говори такого! І ти вже не думаєш, ніби я хотіла використати тебе, правда? — Як? — Щоб народити дитину?.. — Тепер кожна людина на світі може мати дитину, — сказав він, зашнуровуючи свої краги. — О ні! — вигукнула вона. — Ти не це мав на увазі? — Та ну! — сказав він, поглядаючи на неї з-під насуплених брів. — Це було найкраще. Вона лежала непорушне. Він тихо відчинив двері. На темно-блакитному небі був прозорий бірюзовий обідок. Він вийшов замкнути курей, щось лагідно промовляючи до пса. А вона лежала, чудувалася дивовижами життя й буття. Коли він повернувся, вона все ще лежала, рум'яна, мов циганка. Він сів коло неї на стільчику. — Тра, щоб ти якоїсь ночі прийшла до мене додому, перед тим, як поїдеш, згідна? — сказав він, підвівши брови; його руки звільна гойдалися між колін. — «Згідна?» — перекривила вона. Він усміхнувся. — Ге ж, згідна? — повторив він. — «Ге ж»! — сказала вона, імітуючи його говірку. — Еге? — сказав він. — Еге! — повторила вона. — І переспиш зо мною, — сказав він. — Так тра. Коли ти прейдеш? — Коли «прейду»? — спитала вона. — Нє, — сказав він. — Ти не мош не прейти. Коли ти прейдеш? — Мо', в неділю, — сказала вона. — Мо', в неділю! Еге! Він пирснув. — Нє, ти не мош, — заперечив він. — Чого «не мош»? — спитала вона. Він засміявся, її спроби імітувати говірку були такі невдалі. — Тоді ходи, тра йти! — сказав він. — Вже тра? — сказала вона. — Вже трась! — виправив він. — Чому я повинна говорити «трась», коли ти кажеш «тра», — запротестувала вона. — Це нечесно. — Хіба? — сказав він, подавшись вперед і ніжно погладивши її по обличчю. — Ти маєш гарну поцьку, правда! Найкращу на світі. Коли любиш! Коли хочеш! — Що таке поцька? — запитала вона. — А ти не знаєш? Це — ти там унизу; те, куди я входжу, куди ти мене пускаєш. Та сама штука. — «Та сама штука», — перекривила вона його. — Тоді це те ж саме, що їбатися. — Нє! Нє! То тільки рух. То роблять тварини. А це — щось значно більше. Розумієш! А ти маєш щось більше за тварину, правда? Навіть коли злягаєшся! Там твоя краса, любонько! Вона підвелася і поцілувала його між очі, котрі дивилися на неї так тьмяно, і ніжно, і невимовно лагідно, такі незбагненно гарні. — Правда? І я тобі подобаюся? Він поцілував її, не відповідаючи. — Тра тобі йти, дай обтрушу тебе, — сказав він. І його рука пройшлася по вигинах її тіла, твердо, без жадання, однак з м'яким, інтимним знанням. Коли вона в сутінках бігла додому, світ здавався сном; здавалося, дерева в парку виринали й хиталися, немов на якорі в час припливу, і схил пагорба, що вів до будинку, був наче живий.
Последние комментарии
8 часов 10 минут назад
8 часов 45 минут назад
9 часов 38 минут назад
9 часов 43 минут назад
9 часов 54 минут назад
10 часов 7 минут назад