«Портрет» Ель Греко [Ростислав Федосійович Самбук] (fb2) читать постранично, страница - 3

чоловік у потертому темно-синьому костюмі і військового зразка сірому кашкеті, але з м'яким козирком. Середній на зріст, обличчя в зморшках. Чергова заготконтори сказала: «Як печене яблуко…»

Роман Панасович кивнув: жінки спостережливіші за чоловіків.

— А це телеграма з області на ваш учорашній запит, — Раблюк подав клаптик паперу. — Як ви й передбачали…

Роман Панасович пробіг очима нерівні рядки: записували швидко й не дуже розбірливо, та Козюренко навчився вільно читати будь-який почерк.

— Справді цікаво… — сказав невизначено, буцім сумнівався у справжній цінності повідомлення, хоч це було не так: з області підтверджували, що під час війни Василь Корнійович Прусь перебував у партизанському загоні, який діяв на Львівщині, і що саме цей загін напав на гітлерівську валку й захопив кілька машин з цінностями, які ворог намагався вивезти до Німеччини. — Цікаво… Давайте зробимо так, Іване Терентійовичу. По-перше, викличте сюди, до райвідділу, Якубовського — я хочу поговорити з ним. По-друге, ознайомте всіх ваших працівників з прикметами невідомого, з яким бачили Пруся. Черговій заготконтори покажіть паспорти мешканців готелю — може, серед них упізнає чоловіка, котрий приходив до Пруся. Поцікавитесь тими, хто виписався з готелю вчора й позавчора. Якщо хтось схожий, — осміхнувся, — на печене яблуко, негайно зробіть запит — хай відразу надішлють фотографію для впізнання.

Козюренко витримав паузу, і підполковник правильно зрозумів його.

— Буде виконано! — підвівся. — Ми приготували вам для роботи кабінет мого заступника, на третьому поверсі. Там затишніше… Але якщо вас влаштовує мій…

— Ну, що ви, Іване Терентійовичу! Мені потрібні стіл, телефон і диван — більше нічого. Правда, ще… Чи не зможете ви дістати якусь ковдру й подушку? Іноді шкода гаяти час…

— Ще б пак, — махнув рукою Раблюк. — До речі, якщо не заперечуєте, я хотів би запросити вас на обід.

— Дякую, але не хочу зв'язувати вас обіцянкою. Коли ви обідаєте? О третій? Чудово, постараюсь бути, однак не ображайтесь, якщо не вдасться. У нас же з вами служба така…

Раблюк кивнув: справді, служба неспокійна — не знаєш, де будеш через півгодини.

Кабінет Раблюкового заступника сподобався Козюренку. З його вікна відкривався гарний краєвид — довга перспектива вулиці, з одного боку одноповерхові котеджі, що потопали в садах, з протилежного — парк.

Козюренко постояв трохи біля відчиненого вікна, з насолодою вдихаючи аромат квітів, зітхнув і сів до телефону. Викликав Львів і, почувши, як гучно задеренчала мембрана, мовив задоволено:

— У тебе, Юрко, чую — все гаразд. Радий буду скоро побачитись, а то біс його знає що коїться: ти в Києві — мене нема, я у Львові — ти десь вештаєшся…

— Старий! Тисну твою лапу. Приїжджай увечері. Ніна буде рада. І ніяких відмовок, тут я начальство. Вчора хотів зустріти тебе в аеропорту, та, розумієш, таке вийшло… Коротше, приїдеш — розповім… Ну, як у тебе справи? — запитав без усякого переходу.

— Йдуть, — не зовсім упевнено відповів Козюренко. — А щоб вони йшли швидше, ти от що, друже, зроби… — Уявив, як натиснув Юрко кнопку магнітофона — не хотів нічого випустити з уваги. Хоча ні, Юрко, мабуть, потягнувся по олівець і притиснув ліктем аркуш паперу, щоб зручніше було писати. За звичкою прицмокує губами, зовсім як учень першого класу, а йому вже за п'ятдесят… Чорт, як непомітно спливають роки. Здається, зовсім недавно закінчили з Юрком юридичний факультет, а насправді минуло вже чверть віку. То було відразу після війни. І ось обидва вже у чинах, в нього — лисина, а в Юрка від турбот побіліла голова. Та голос в Юрка не змінився, такий самий бадьорий і густий. Дівчата, бувало, закохувались у нього по телефону… — Ти чуєш мене, Юрко? — запитав, бо здалося, той мовчав мало не хвилину.

— Звичайно.

— Зв'яжись з облспоживспілкою. Треба, щоб звідти послали до Желехівської заготконтори на посаду вбитого Пруся гарну людину. Так, правильно, начальником цеху по переробці овочів. У цій заготконторі, як я розумію, є комбінатори й сучі сини, а бажано було б, щоб вони цю нову людину прийняли як свою… Я хотів би з цим чоловіком поговорити перед тим, як він приїде до Желехова. І ще: вечерятиму в тебе, якщо організуєш мені сьогодні репродукцію з тої клятої картини…

— Як тобі не соромно, — аж захлинулась від обурення мембрана. — Це ж шедевр світового живопису!

— І цей шедевр світового живопису може зникнути, якщо я не матиму репродукції.

— Можеш вважати, що вона вже в тебе.

— Ти певен?

— Я знав, що вона тобі знадобиться. Директор картинної галереї вже привіз її.

— Ну, друже, ти мене розчулив. Потрібні також дані про діяльність партизанського загону Войтюка.

— У якому перебував Прусь?

— А ти, бачу, в курсі…

— До нас такі криміналісти приїжджають не кожного дня. Зараз я пошлю когось із хлопців в архів.

— Тоді, можливо, тобі доведеться пригощати мене сьогодні ще й обідом…

— З радістю. Зараз