Первый признак псевдонаучного бреда на физмат темы - отсутствие формул (или наличие тривиальных, на уровне школьной арифметики) - имеется :)
Отсутствие ссылок на чужие работы - тоже.
Да эти все формальные критерии и ни к чему, и так видно, что автор в физике остановился на уровне учебника 6-7 класса. Даже на советскую "Детскую энциклопедию" не тянет.
Чего их всех так тянет именно в физику? писали б что-то юридически-экономическое
подробнее ...
:)
Впрочем, глядя на то, что творят власть имущие, там слишком жесткая конкуренция бредологов...
От его ГГ и писанины блевать хочется. Сам ГГ себя считает себя ниже плинтуса. ГГ - инвалид со скверным характером, стонущим и обвиняющий всех по любому поводу, труслив, любит подхалимничать и бить в спину. Его подобрали, привели в стаб и практически был на содержании. При нападений тварей на стаб, стал убивать охранников и знахаря. Оправдывает свои действия запущенным видом других, при этом точно так же не следит за собой и спит на
подробнее ...
тряпках. Все кругом люди примитивные и недалёкие с быдлячами замашками по мнению автора и ГГ, хотя в зеркале можно увидеть ещё худшего типа, оправдывающего свои убийства. При этом идёт трёп, обливающих всех грязью, хотя сам ГГ по уши в говне и просто таким образом оправдывает своё ещё более гнусное поведение. ГГ уже не инвалид в тихушку тренируется и всё равно претворяет инвалидом, пресмыкается и делает подношение, что бы не выходить из стаба. Читать дальше просто противно.
чоловік у потертому темно-синьому костюмі і військового зразка сірому кашкеті, але з м'яким козирком. Середній на зріст, обличчя в зморшках. Чергова заготконтори сказала: «Як печене яблуко…»
Роман Панасович кивнув: жінки спостережливіші за чоловіків.
— А це телеграма з області на ваш учорашній запит, — Раблюк подав клаптик паперу. — Як ви й передбачали…
Роман Панасович пробіг очима нерівні рядки: записували швидко й не дуже розбірливо, та Козюренко навчився вільно читати будь-який почерк.
— Справді цікаво… — сказав невизначено, буцім сумнівався у справжній цінності повідомлення, хоч це було не так: з області підтверджували, що під час війни Василь Корнійович Прусь перебував у партизанському загоні, який діяв на Львівщині, і що саме цей загін напав на гітлерівську валку й захопив кілька машин з цінностями, які ворог намагався вивезти до Німеччини. — Цікаво… Давайте зробимо так, Іване Терентійовичу. По-перше, викличте сюди, до райвідділу, Якубовського — я хочу поговорити з ним. По-друге, ознайомте всіх ваших працівників з прикметами невідомого, з яким бачили Пруся. Черговій заготконтори покажіть паспорти мешканців готелю — може, серед них упізнає чоловіка, котрий приходив до Пруся. Поцікавитесь тими, хто виписався з готелю вчора й позавчора. Якщо хтось схожий, — осміхнувся, — на печене яблуко, негайно зробіть запит — хай відразу надішлють фотографію для впізнання.
Козюренко витримав паузу, і підполковник правильно зрозумів його.
— Буде виконано! — підвівся. — Ми приготували вам для роботи кабінет мого заступника, на третьому поверсі. Там затишніше… Але якщо вас влаштовує мій…
— Ну, що ви, Іване Терентійовичу! Мені потрібні стіл, телефон і диван — більше нічого. Правда, ще… Чи не зможете ви дістати якусь ковдру й подушку? Іноді шкода гаяти час…
— Ще б пак, — махнув рукою Раблюк. — До речі, якщо не заперечуєте, я хотів би запросити вас на обід.
— Дякую, але не хочу зв'язувати вас обіцянкою. Коли ви обідаєте? О третій? Чудово, постараюсь бути, однак не ображайтесь, якщо не вдасться. У нас же з вами служба така…
Раблюк кивнув: справді, служба неспокійна — не знаєш, де будеш через півгодини.
Кабінет Раблюкового заступника сподобався Козюренку. З його вікна відкривався гарний краєвид — довга перспектива вулиці, з одного боку одноповерхові котеджі, що потопали в садах, з протилежного — парк.
Козюренко постояв трохи біля відчиненого вікна, з насолодою вдихаючи аромат квітів, зітхнув і сів до телефону. Викликав Львів і, почувши, як гучно задеренчала мембрана, мовив задоволено:
— У тебе, Юрко, чую — все гаразд. Радий буду скоро побачитись, а то біс його знає що коїться: ти в Києві — мене нема, я у Львові — ти десь вештаєшся…
— Старий! Тисну твою лапу. Приїжджай увечері. Ніна буде рада. І ніяких відмовок, тут я начальство. Вчора хотів зустріти тебе в аеропорту, та, розумієш, таке вийшло… Коротше, приїдеш — розповім… Ну, як у тебе справи? — запитав без усякого переходу.
— Йдуть, — не зовсім упевнено відповів Козюренко. — А щоб вони йшли швидше, ти от що, друже, зроби… — Уявив, як натиснув Юрко кнопку магнітофона — не хотів нічого випустити з уваги. Хоча ні, Юрко, мабуть, потягнувся по олівець і притиснув ліктем аркуш паперу, щоб зручніше було писати. За звичкою прицмокує губами, зовсім як учень першого класу, а йому вже за п'ятдесят… Чорт, як непомітно спливають роки. Здається, зовсім недавно закінчили з Юрком юридичний факультет, а насправді минуло вже чверть віку. То було відразу після війни. І ось обидва вже у чинах, в нього — лисина, а в Юрка від турбот побіліла голова. Та голос в Юрка не змінився, такий самий бадьорий і густий. Дівчата, бувало, закохувались у нього по телефону… — Ти чуєш мене, Юрко? — запитав, бо здалося, той мовчав мало не хвилину.
— Звичайно.
— Зв'яжись з облспоживспілкою. Треба, щоб звідти послали до Желехівської заготконтори на посаду вбитого Пруся гарну людину. Так, правильно, начальником цеху по переробці овочів. У цій заготконторі, як я розумію, є комбінатори й сучі сини, а бажано було б, щоб вони цю нову людину прийняли як свою… Я хотів би з цим чоловіком поговорити перед тим, як він приїде до Желехова. І ще: вечерятиму в тебе, якщо організуєш мені сьогодні репродукцію з тої клятої картини…
— Як тобі не соромно, — аж захлинулась від обурення мембрана. — Це ж шедевр світового живопису!
— І цей шедевр світового живопису може зникнути, якщо я не матиму репродукції.
— Можеш вважати, що вона вже в тебе.
— Ти певен?
— Я знав, що вона тобі знадобиться. Директор картинної галереї вже привіз її.
— Ну, друже, ти мене розчулив. Потрібні також дані про діяльність партизанського загону Войтюка.
— У якому перебував Прусь?
— А ти, бачу, в курсі…
— До нас такі криміналісти приїжджають не кожного дня. Зараз я пошлю когось із хлопців в архів.
— Тоді, можливо, тобі доведеться пригощати мене сьогодні ще й обідом…
— З радістю. Зараз
Последние комментарии
35 минут 25 секунд назад
1 день 12 часов назад
1 день 20 часов назад
2 дней 11 часов назад
2 дней 14 часов назад
2 дней 15 часов назад