Часть вторая продолжает «уже полюбившийся сериал» в части жизнеописания будней курсанта авиационного училища … Вдумчивого читателя (или слушателя так будет вернее в моем конкретном случае) ждут очередные «залеты бойцов», конфликты в казармах и «описание дубовости» комсостава...
Сам же ГГ (несмотря на весь свой опыт) по прежнему переодически лажает (тупит и буксует) и попадается в примитивнейшие ловушки. И хотя совершенно обратный
подробнее ...
пример (по типу магического всезнайки или суперспеца) был бы еще хуже — но все же порой так и хочется прибавить герою +100 очков к сообразительности))
В остальном же все идет без особых геройств и весьма планово (если не считать очередной интриги в финале книги, как впрочем было и в финале части первой)). Но все же помимо чисто технических нюансов службы (весьма непростой кстати...) и «ожидания экшена» (что порой весьма неоправданно) — большая часть (как я уже говорил) просто отдана простому пересказу «жита и быта» бесправного существа именуемого «курсант»))
Не знаю кому как — но мне данная книга (в формате аудио) дико «зашла»)) Так что если читать только ради чтения (т.е не спеша и не пролистывая страницы), то и Вам (я надеюсь) она так же придется «ко двору»))
Как ни странно, но похоже я открыл (для себя) новый подвид жанра попаданцы... Обычно их все (до этого) можно было сразу (если очень грубо) разделить на «динамично-прогрессорские» (всезнайка-герой-мессия мигом меняющий «привычный ход» истории) и «бытовые-корректирующие» (где ГГ пытается исправить лишь свою личную жизнь, а на все остальное ему в общем-то пофиг)).
И там и там (конечно) возможны отступления, однако в целом (для обоих
подробнее ...
вариантов) характерно наличие какой-то итоговой цели (спасти СССР от развала или просто желание стать гораздо успешнее «чем в прошлый раз»). Но все чаще и чаще мне отчего-то стали попадаться книги (данной «линейки» или к примеру попаданческий цикл Р.Дамирова «Курсант») где все выстроено совсем на других принципах...
Первое что бросается в глаза — это профессия... Вокруг нее и будет «вертеться все остальное». Далее (после выбора любимой темы: «медик-врач», военный, летчик, милиционер, пожарный и пр) автор предлагает ПРОСТО пожить жизнь героя (при всех заданных условиях «периода подселения»).
И да — здесь тоже будут всяческие геройства, свершения и даже местами прогрессорство (куда уж без него), но все это совсем НЕ является искомой целью (что-то исправить, сломать или починить). Нет! Просто — каждая новая книга (часть) это лишь очередная «дверь», для того что-бы еще чуть-чуть пожить жизнь (глазами героя).
И самое забавное, что при данном подходе — уже совсем не обязательны все привычные шаблоны (использовав которые писать-то в принципе трудновато, ибо ГГ уже отработал «попаданческий минимум», да и что к примеру, будет делать генсек с пятью звездами ГСС, после победы над СаСШ? Все! Дальше писать просто нет никакого смысла (т.к дальше будет тупо неинтересно). А тут же ... тут просто поле не паханное)) Так что «только успевай писать продолжение»))
P.S Конкретно в этой части ГГ (вчерашний школьник) «дико щемится» в авиационное училище — несмотря на «куеву тучу» косяков (в виде разбитого самолета, который ему доверили!!!) и неких «тайн дома …» нет не Романовых)) а его личного дома)).
Местами ГГ (несмотря на нехилый багаж и опыт прошлой жизни) откровенно тупит и все никак не может «разрулить конфликт» вырастающий в очередное (казалось бы неприодолимое препятствие) к заветной цели... Но... толи судьба все же милостива к «засланцу», то ли общее количество (хороших и желающих помочь) знакомых (посвященных в некую тайну) все же не переводится))
В общем — книга (несмотря на некоторые шороховатости) была прослушана на «ура», а интрига в финале (части первой) мигом заставило искать продолжение))
Після народження двійняток у Тамілиній душі неждано-негадано оселилась тоскота. Оселилась, як гадина, тихо, непомітно. І тільки вночі виповзала і простягалась холодним гидким удавом між нею і Красовським. Красовський по доброті і наївності удава не помічав. Старанно виконавши свої подружні обов'язки, спокійно засинав, безневинний і безборонний, як дитя, майже не помітний під ковдрою через свою хирлявість. Зате Таміла ще довго не могла заснути, задихаючись у зимних обіймах безпричинної досади.
Таміла чекала, що це мине. Вона жаліла свого Красовського і просила Бога, щоб ЦЕ минуло. А щоб швидше минало, згадувала найщасливіші хвилини свого життя з Красовським.
Красовський забрів у їхнє село, шукаючи роботи після закінчення СПТУ. Робота в їхньому глухому селі, яке покидало все, що могло рухатись, була і Красовського взяли електриком у селянську спілку.
Таміла теж лиш-но закінчила десятирічку, вступала до інституту, але «провалилася», (а грошей на хабар не було), тож тепер працювала на чверть ставки директором сільського будинку культури. Те директорування лиш на папері виглядало поважно. Насправді ж Тамілі через економічну кризу в країні зарплати ніхто не платив, а в клуб ніхто давно не ходив — через кризу духовну і енергетичну, себто постійне відключення вечорами села від електромережі. Тож і сиділа Таміла в клубі переважно одна, чекаючи, аби стемніло, щоб додому йти.
Одного такого літнього надвечір'я зайшов до клубу Красовський. Зайшов від нудьги та безпритульності. Красовський був високий, тоненький і якийсь зовсім безбарвний. Позаяк хлопців у селу не було, то Красовський Тамілі сподобався. Щось було в ньому таке, від чого Тамілі туманіло в очах і вона вся ставала, як п'яна.
Так прийшло до Таміли її перше кохання. Якесь млосне, мов напівпритомне. Якщо подумати, то вони з Красовським майже не розмовляли. Вдень ходили, побравшись за руки, як причмелені, нікого не помічаючи, а ввечері невміло цілувалися в густих хащах бузку під темними вікнами клубу… Одно слово, через те невміле женихання по кількох місяцях Тамілі вже треба було виходити за Красовського заміж. Звісно, мама, як всі мами попервах, майбутнього зятя — ні на очі. Та коли Таміла сказала, що смерть собі зробить, все збагнула, змирилася і почала готуватись до весілля. А після Різдва і двійнятка народилися: Діна вся у Красовського, а Тіна — в Тамілу.
І все було б добре, якби не ця нуда, ця тоскота, ця досада теменна в Тамілиній душі!
Навесні, тільки-но сніг зійшов, поїхав Красовський разом з іншими сільськими чоловіками в Москву на заробітки: генеральські дачі будувати. А Таміла вийшла на роботу, залишивши двійняток на маму. Треба ж було якось жити… А жити було важко. Дівчатка хворіли, мама охкала, Красовський був далеко — так далеко, наче його й не було ніколи в Тамілиному житті. Та хоч Красовський і подаленів, теменна тоскота, туга по чомусь (а по чому?!) в Тамілиній душі зосталася, і ще тугіше душила молодицю ночами, як гадина люта.
З роботи верталась Таміла додому за дня: боялась поночі через Чортову греблю йти. Але як на те однієї суботи вона забарилася в клубі. І, ніби як на те, не трапилось попутників. Тож, як на те, тільки-но ступила Таміла на ту Чортову греблю, лячно озираючись на темні верболози, як біля неї пригальмувало ледь видиме і чутне в присмерку авто. Таміла з несподіванки зойкнула, авто засміялося приємним чоловічим сміхом і засвітилось зсередини. Із вікна залитого жовтим сяєвом салону висунулась кучерява і білозуба чоловіча голова. Таміла впізнала в ній Саркісяна — безпутного сина Федулової Параски і прикомандированого колись до їхнього села на копку буряків з авторотою солдата-вірменина.
Таміла збентежилась. По-перше, Саркісян був старший за неї років на двадцять. По-друге, селом ходив глухий поголос про його вуркаганське життя в Одесі. Щоправда, в «крутій» іномарці Саркісян, засмаглий і веселий, мало скидався на одеського рекетира. Навпаки, нагадував скоріше бравих супербоїв із американських бойовиків, які показували по телевізору.
Збентеження Таміли розвеселило Саркісяна ще більше.
— Ти чого, сусідко, така перелякана? Наче чорта здибала! — зареготав Саркісян безцеремонно: — Та не бійся — не з'їм! Наоборот: додому підвезу, нам же по путі, і мамі вручу живу і невредіму.
Таміла відчула, що паленіє: а й дійсно, що Саркісян їй зробить?! Підвезе та й годі! А то пертись такою темінню…
При світлі фар крутої Саркісянової тачки сільська вулиця здавалася ще розбитішою, а ніч ще темнішою і Таміла, ніяково потоптавшись, невміло залізла в машинну, сіла поряд із Саркісяном і довго не могла зачинити дверцята. Нарешті Саркісян, гарячий і пахучий, нагло перехилився через неї, хряпнув дверима, і вони рушили.
Авто ледве повзло розбитою сільською вуличкою. Саркісян зверхньо базарив про Одесу, власну фірму, що торгує бензином і автомобілями, хвалився, як круто
Последние комментарии
9 часов 21 минут назад
9 часов 38 минут назад
9 часов 51 минут назад
9 часов 56 минут назад
12 часов 28 минут назад
12 часов 32 минут назад