Ганька – сама собі ворог [Галина Тимофіївна Тарасюк] (fb2) читать постранично, страница - 11

племінники подарували, мобільний. Ні в кого з її товаришок такого нема, а в неї є! Але Ганька не хоче прирікатися з Гафійкою, бо знає, що в тої і на телефон готова відповідь:

«Ага! Авжиж, тіліфон подарували! Щоб команди давати! Бо тож треба було йти, загадувати, а так — натиснув кнопку і дурна тітка вже біжить із сапою на поле!».

Ганька й без Гасі знає, що й до чого… Не така дурна… Та й племінники не дуже церемоняться: телефон подарували, а як з ним обходитись, не показали, кажуть:

— Во-первих, ви, тітко Ганько, всьоровно не запомните, а, вобще-то, нашо воно вам, як ми самі будемо вам дзвонити, коли треба? Ви тільки, як дзвінок почуєте, оцю кнопку натисніть, щоб чути було, що вам кажуть.

Ганька так і робить: лиш телефон на столі засюркоче, натискає кнопку і чує:

— Тітко Ганько, як здоровля? Нічого? Тато питають, чи не підете сьогодні кукурудзу сапати за Чагарі? Можете ще комусь із бабів загадати… Мама підказують: тітці Гафійці. Кажіть їм, що розчот — після роботи… Або грішми, а луче — натурою… Го-о-й, їм легко казати, а їй, Ганьці, нема гірше, як загадувати Гафійці йти до племінників-фермерів на роботу. Лиш-но Ганька Гафійчин поріг переступить, як та вже «вітає» її:

— Шо? Команда поступила? Срати я хотіла на їхню натуру! Куркулі! І на гроші — теж! Я їм не наймичка Ганька! Мені держава пенсію дає! І, между прочим, Мосціпака за паї добре платить, не те, що тобі твої глитаї!

Гася лається, а Ганька терпляче чекає в порозі, коли та викричиться. Бо тільки обізвешся — до обіду з хати не виберешся — дуже вже багато у Гафійки на душі накипіло, дуже вже жалю багато зібралося на те, що зараз робиться у світі, і в селі. А оскільки Гасі нема кому, крім Ганьки, все то випалити, то Ганька мусить терпляче слухати. Знає: Гася викричиться і піде сапати, як миленька, бо не така вже вона обласкана тою державою, а ще менше — Мосціпакою, якому свою землю в оренду віддала… Хоч, Гафійка правду каже, Мосціпака, колишній голова районної ради, а тепер на весь район фермер, міцніший господар, як Ганьчині племінники. Ще б пак! Кажуть племінники, усю техніку з колгоспних тракторних бригад приватизував. І завод міндобрива. Тому й має звідки платити! А попробуй з нуля почати! З десяти пальців і кількох десятин землі, як Миколині хлопці починали. Тому й Ганька не гнівається на них за те, що не платять… Зате справно забезпечують кормами її… чи то їхню свиноферму. А ще душу Ганьці гріє те, що, як би тяжко не було, та все ж коло своєї землі вона робить…

— Ти шо? — побіліла Гафійка, почувши недавно таке зізнання від Ганьки. — Ти шо… свою землю їм подарувала?

— А шо мала з нею робити? Чужому віддати? Чи бурани розводити? — аж наче розсердилась Ганька. — Нє, я питаю тебе — ти їм свою землю подарувала чи в оренду здала?

— А яка різниця? — дивується Ганька. — Віддала документи — хай пользуються… Я шо — з собою її заберу?

— Дурко! Шо ти наробила?.. — схопилася за серце Гася. — Я ж то думаю, чого це вони з тобою — як з наймитом? А тепер понімаю… бо ти і є наймит! Притом — безправний! От якби ти їм не віддала, а лиш оренду здала землю, то вони б тебе понімали і з тобою щиталися!

От біда Ганьці з тою Гафійкою! Своєї родини не має, то Ганьчиною колотить! Все їй не так! От вже до землі присікалась! Да, подарувала Ганька своїх законних три гектари племінникам! А що мала робити, коли прийшли й просять: «Подаруйте землю, ми за це над вами опікунство візьмемо. Доглянемо на старість». Ганька й віддала землю Миколиним дітям, бо Петровим її не треба, а Маруся теж була рада свої паї в оренду родичам здати, бо через того пиячиська з городом впоратись не годна. Але подарувала Ганька землю Миколиним фермерам з таким договором, що Петровим студентам і Марусиним школярам вона буде грішми помагати. І хату з городом навпіл відімре, щоб тітку теж не забували.

Але ж Гасі нічого не докажеш. Почувши таке, заслабла!

А якби ще почула те, що недавно Ганька почула від своїх фермерів? Точно, вмерла б… Бо й Ганьці стало на душі важенько… Ото ж приходить недавно Ганька до брата Миколи, а вони всі не в дусі. Стоять на подвір’ї, говорять, але так, наче сваряться. А племінники, здається, торкнеш — іскри посипаються. На тітку — нуль уваги. А тоді сіли в машини й кудись подалися. Ганька — до братової Марини, мов, що сталося? А Марина в одвіт так, наче Ганька всьому виною:

— А случилось те, що якщо держава не поміняє свою політику нащот фермерів, то кажуть хлопці, лиш-но закон дозволить землю продавати, спродаються і в Київ переїдуть. Але поки ще такого закону нема, то й мусять коло цеї землі мучитись… Хай їй грець!

Ганька аж похитнулася. Всього вона чекала, але, щоб землю продавати… Та як це, людоньки? Стільки її чекали — і продавати! Хотіла крикнути: «А я своєї не дам!», однак, глянувши на чорну та темну од вічної гризоти про ту землю Марину, згадала, що нема в неї, щедрої Ганьки, вже землі — подарувала… Тож лиш голову похилила та й пішла з двору братового. Та доки до свого дійшла, розраялась, а далі аж наче совісно стало, бо на