Білявчик [Ірена Ігорівна Карпа] (fb2) читать постранично
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
Ірена КАРПА БІЛЯВЧИК Новела
— Excuse me? — перепитав вилупок. — Шмаруй, кажу, звідси! — штовхнула його на сходи я. — Ну-ну… — загуркотів привид з пітьми туалету. Довелося зачинити і його. — Фух! — я всілась на диван і витерла піт. З п’ятого поверху знов щось скинули на мій балкон. Може, нарешті, самогубство? Дідька лисого: суїцидальні думки замучили лишень стару шубу. Падаючи, вона ще й зламала мого кактуса. — У-у-у, прощавай, єдиний друже… — я заплакала. — Сльозия, навєрно, нарєвєла їх… — завила лярва-сусідка й безпардонно посунула до мого телефону. Той дзявкнув їй просто під пальцями і я вхопила слухавку. — Га? — В сраці нога! (Коханий був вишуканим ком тужур). Ти збираєшся вступати в партію радикальних м’ясоїдів? — Нє… Я їм тільки гречку з цибулею. — Ну й правильно, я теж ото… купив собі соєвого стільця й висівкову канапу. — Ой бо… — я кинула слухавку. Сусідка жваво шпурляла бігуді в унітаз і шалено раділа бульканню. Я зітхнула й пішла геть із розчиненої квартири. — Може б то коханця собі знайти? — спитала я пенсіонерку перед під’їздом. Та спробувала вдарити мене костуром, але промазала. — А що, ідейка — люкс! — і я одразу підстрибом звернула наліво. Ну нє: в цьому кварталі коханці не водяться. Тут живуть самі трухляві бабки зі своїми котами. А котів я щось щось не дуже… О!!! Тю-тю-тю, який білявчик! Гарнюня! — Іди-іди, не бійся, — я присіла навпочіпки і простягла до нього руки. Білявчик злодійкувато озирнувся, а тоді — р-раз! і стрибнув мені в обійми. — Танцювати вмієш? — жартівливо насупилась я. — Ну, тільки, як дуже п'яний… — засмутився Білявчик. — Зате у мене світлі очі й з біса хороший торс! — Угу. Тоді злізай на землю і поцілуй мене в плече. Білявчик скорився. О, і губки так нічо’: м’якенькі, ніжні.— Ну, добре. Значить, будеш моїм Коханцем. — Ур-ра! — губки й оченята знов заплигнули мені на шию. — Ух ти ж який… авторитарний! — я скинула його з себе, як мадам горжетку. — Давай руку. Іди чемно і не кохайся, поки не просять. — Тож тепер нас стало двоє: я і Білявчик. Так і в партію вступати не страшно. — Мабуть, крім Маркеса нічого й не читав? — галантно спитала я. — Палковніку нікто нє пішет… — зацвірінчав Білявчик. — А куди ми йдемо? — Цить. Побачимо, — сказала я собі, бо поняття не мала, куди веду цю незрівнянну істоту. Може, цілуватися? О, тоді — побіля моря! До моря на метро не заїдеш, тож ми злапали жовте таксі. Романтіка… — Хвильки тихо гойдали чайок, матраци і сміття. За смугастим шезлонгом маячив безлюдний куточок. Я постелила Білявчика й зібралась було позіхати, та раптом… — Ой, а ти ж славетно цілуєшся! — розплющила я очі. — Де навчився? — У тебе… — опустив оченята. — Та ну? — Ага. Просто все повторював за тобою, — і виконав ще один запаморочливий цілунок. «Але ж, — міркувала я поміж тим, — коли ти — моє дзеркало, то я що — ледь не збоченка?!» — Королево… — простогнав Білявчик. Мені стало смішно: ги, яке дурнувате слівце. — Пробачте, ви не могли б звільнити територію дитячого пляжу? — поцікавився ще один білявчик (у міліцейській формі). — А ми її й не кабалили! — нахамуляв мій. — Як же мене дістала ця спека! — пожалівся міліцейський і сів до нас. Я розщепила йому комір сорочки. — Може, попірнати? — ліниво мовила я. — В тебе? — пожвавішав Білявчик. — Пірнати нудно, — зауважив міліцейський, — і, до того ж, заборонено. Ми розцілувалися з міліцейським і пішли до когось додому. Виявилось, що до мого Коханого, бо ні в мене, ні в Білявчика дому не було. Ні, в мене, здається, зранку був, але якийсь дивний… Та, до Коханого ближче. І стіни в його під’їзді краще розмальовані. Коханого чи ключів, на жаль, не виявилось. У поштову скриньку Білявчик ніяк не влізав, та й місця там лише на одного. Ох… — Може, ти голодна? (Боже милий, скільки турботи!) — Ні, життя моє, я неїдюща. Борюся за здорове співіснування: я не їм рослин, — комарі не їдять Мене. — А-а-а… — повівся Білявчик. — А ти як? — Ну, тепер як і ти! — бадьоро нагнав він бурчання в животі. — Пішли, дурненький, я роздобуду тобі гречки. — З цибулею? — А то ж як! — Я… Я тебе обожнюю! — луна від поцілунку облетіла три квартали. «Час макітрити!» — збагнула я. — Ти кохав коли-небудь? — Так… — Ну, я не маю на увазі першу вчительку чи голу тьотю в кіно. — А, тоді ще ні. Тобто, ДО ТЕБЕ ще ні. — Що-о-о?!! — (нє, це не я так зарепетувала). Якась руда паплюжа краля вискочила з-за рогу, мов Пилип із плантації й перелякала мого Білявчика до гикавки. — Гапику, до мене! — шмагнула вона шкіряним батогом і так труснула брязкальцями на цицьках, що мене аж дрижаки вхопили. Білявчик лупився на неї, як кріль на пожежний шланґ, і не переставав гикати. Найдурніше виглядала я, з відкритим ротом спостерігаючи кінець свого щастя. Руда самиця кілька разів хижо клацнула зубами, а відтак ласо завсміхалася.- 1
- 2
Последние комментарии
1 день 11 часов назад
1 день 13 часов назад
2 дней 4 часов назад
2 дней 4 часов назад
2 дней 9 часов назад
2 дней 13 часов назад