Охоронець [Сергій Батурин] (fb2) читать онлайн

Від автора

Прискіпливий знавець історії може сказати: не все тут точно. Нехай. Розповідь моя не про це…

Сергій Батурин

Пролог

— Пане полковнику, в селі чисто: ані наших, ані червоних, — доповів поручик Кравцов, що тільки-но повернувся зі своїми людьми із розвідки. — В селі півтори сотні хат, маєток тутешнього поміщика пограбований мужичками, садиба покинута.

Полковник Алі Ізенбек подивився на свій загін; на тих, що пройшли з ним крізь пекло боїв та примудрилися лишитися живими. Офіцери, гімназисти, реалісти, студенти — нижніх чинів було обмаль — сірі від бруду і постійного перевантаження, ледь трималися на ногах. «Необхідно перепочити», — вирішив полковник, глянув ще раз у бінокль на баню дзвіниці, що виблискувала золотом хреста, на село, яке лежало перед ним у великій балці, на став, що блищав ліворуч від бані, і вирішив:

— Займаємо село. Передовий взвод — поручика Кравцова. Штаб розмістіть в садибі. Капітане Кирюшин, розставте пости, кулемет — на дзвіницю.

— Слухаю, Алі Шамілевич, — приклав руку до козирка штабс-капітан Кирюшин. Поручик, козирнувши, по-стройовому повернувся на пружних жилавих ногах і зник. Розхристаною ходою попрямував до своїх людей і Кирюшин.

Олексій Кравцов та Костянтин Кирюшин були друзями ще з дитинства: їхні батьки, звичайні київські інтелігенти, мешкали в одному будинку по Микільсько-Ботанічній; однолітки, вони разом зростали, ходили до однієї Київської 1-ї гімназії, разом вступили до Політехнічного інституту. Загалом безтурботні, не уявляли вони себе нарізно, але були разюче відмінними: Олексій — розсудливий, поміркований, впевнений у собі і загальний улюбленець Костя — веселий, дотепний жартівник, охочий до танців та вечірок.

Чотирнадцятий рік розвів друзів по різних фронтах. Прапорщику Кравцову дісталася війна важка, кривава, жорстока та нецікава — просто виснажлива щоденна бойова праця, і він робив її впевнено та гідно, поступово зростаючи у чинах і одержавши поранення вже на першому році війни. Він мав стійку репутацію надійного офіцера. Чомусь нікому не спадало на думку: якби інша ділянка фронту або хоч би не служба у піхоті, Кравцов міг би виявити себе значно краще.

Кирюшину ж пощастило: його служба виявилася ланцюжком яскравих подій, послідовність яких він і сам не міг би відновити. Йому довелося і політати не аероплані з поштою командувача, і приймати якихось високих гостей, яким закортіло неодмінно відвідати фронт, і бути офіцером для доручень у вельможного генерала, що давав більше балів, ніж баталій. Якось він знайшов при вбитому німецькому офіцерові папери, приніс їх до штабу і був відзначений — документи виявилися важливими.

Після жовтня сімнадцятого року, коли більшовики захопили владу, фронт розвалився, і друзі незабаром зустрілися у Києві. Потім, у війську Скоропадського, у Добрармії — вони вже були разом.

Дорога спускалася вниз до села Великий Бурлук повз кладовище з недобудованою капличкою (будувати кинули давно, принаймні кілька років тому), раптом пірнула між двома урвищами («Погане місце», — подумав полковник), повертала ліворуч коло зелених воріт з намальованими лебедями і викочувалась на центральну, так-сяк вимощену каменем, вулицю села. Ліворуч, трохи осторонь, біліла будівлями панська садиба. Праворуч — церква. На дзвіницю вже встановлювали ручний кулемет.

Полковник ступив на ґанок панського будинку і озирнувся. За садибою лежав великий замулений став. Вода шуміла на греблі. Колись, ще у мирний час, полковник любив посидіти з вудкою. Що то за риба — справжній дорослий карась… Клюне раз, вдруге, наче куштує наживку, поведе поплавець і раптом покладе його на поверхню води. Саме в цей момент треба підсікати: різко, але не сильно, щоб риба добряче начепилася на гачок…

У будинку тупотів та голосно віддавав розпорядження поручик, там стукотіло, грюкало, дзвеніло… Полковник витяг портсигар: лишилося всього п’ять цигарок, і де брати їх надалі — невідомо. Він плеснув себе по кишені у пошуках вогню, і раптом до нього підкотився невисокий чолов’яга — чорний, побитий сивиною чуб, прозорі очі, смаглявий, вдягнений у щойно витягнуту — усю в складках — зі скрині довоєнну ще, провінційну якусь маринарку. Сивуватий вклонився раз і вдруге, простяг полковникові довоєнні ж сірники і заговорив. Його мова була типовим суржиком — жахливою мішаниною українських і російських слів, якою в Україні часто-густо розмовляють у межових з Росією краях. Щоправда, є й друга категорія носіїв суржика: люди, які легко зреклися рідного, але так і не спромоглися як слід навчитися чужому. До таких, без сумніву, належав і цей чоловік:

— Пан ахвіцер, дозвольте представиця: Андрій Васильович Сушко, мєсний агроном і вправитель!

— Як ви пройшли повз охорону? — здивувався полковник.

— Охранєніє стоїть вокруг усадьби, а я живу тут, в хлігелє, — Сушко показав мізинцем на дивом вцілілу будову.

— І чого ж вам треба, пане… — полковник на мить затнувся — агрономе?

— Списочок, — Сушко поліз за пазуху і витяг десь аж з-під пахви складений вчетверо папірець.

— Списочок? — здивувався офіцер. — Який ще списочок?

— Мужиків, которіє вбивали хазяїв та грабували імєніє, — з готовністю пояснив управитель. — Я говоріл: не робіть бєззаконіє, вернеться настояща власть, а вони…

Полковник, скривившись, розвернув реєстр: дрібними літерами у два стовпчики записано було дев’яносто сім прізвищ.

— Е, голубе, та тут все село!

— Пошті што. Батюшка не брав, староста, а так… Которі на Дубині живуть, на хуторі, як прибігли, то вже не било што брать.

— Так їх у списку нема? — здогадався полковник.

— Нікак нєт, — моргнув агроном.

— А сам — брав?

— Ісключітельно на сохранєніє, — з готовністю доповів місцевий управитель, — сапоги для охоти, колеса резинові от екіпажа, стуло, крісло і портрєт у рамі.

Полковник склав аркуш і рішуче відправив його у кишеню галіфе:

— Це потім. Поручик Кравцов! — гукнув голосно.

Десь у будинку загрюкали чоботи, і незабаром з’явився поручик.

— Олексію Миколайовичу, рекомендую: пан… е-е-е-е-…

— Сушко, — підказав поспіхом сивуватий.

— Сушко, місцевий агроном. Він допоможе придбати провіант та роздобути фураж.

Добродій у маринарці витріщився на білогвардійців.

— Всього найліпшого, пане агрономе, — полковник стримано кивнув, розвернувся і ввійшов до будинку. Агроном застиг німо та спантеличено: не таким мріялося йому повернення «настоящої власті».

Кравцову було ніколи чекати, поки прийде до тями спантеличений управитель, він двома пальцями взяв Андрія Васильовича за рукав десь біля ліктя і несильно, але відчутно посмикав. Від маринарки повіяло знайомим духом.

— Нафталін? — згадав поручик.

— До войни у самому Києві купляв — потвердив Сушко. — Ах, які билі магазіни в Києві до войни!

«Розкажи мені», — подумав поручик і рішуче нагадав:

— Пане агрономе, не час поринати у спогади: чули наказ полковника? По провіант алюр три хрести-марш-марш!

— Будете рєквізірувать? — здогадався Сушко.

— В цьому, слава Богу, потреби немає.

— Платитимете? — здивувався «вправітєль».

— Пане агрономе, займемося ділом, — не відповів на запитання Кравцов і чемно, але впевнено розвернув Сушка за плече в бік села.

Полковник пройшов будинком: всюди спустошення. Він намагався уявити, як тут було ще кілька років тому: ось вітальня, дитяча, кабінет господаря, бібліотека… На підлозі купа скалічених книжок: їх топтали брудними чобітьми, рвали аркуші, відривали палітурки.

А це що у кутку? Якісь невеличкі і дуже давні на вигляд дошки, безладно накидані, а деякі ще й поламані — видно, не так давно. Ізенбек взяв одну, покрутив перед світлом: на дошці блякло, але досить розбірливо було написано щось старовинною кирилицею. Полковник цікавився колись давньоруською і старослов’янською мовами, а тому спробував розібрати текст.

— Ваше високоблагородіє, — доповів ззаду недоладно гучний голос, — капітан Кирюшин велів передати, що обід готовий, пани офіцери чекають на вас у вітальні.

Полковник озирнувся: юнкер Малород виструнчився у дверях. Очі юнкера блищали, і смішно стирчали його юнацькі вуса.

— Дякую, голубчику, зараз іду. Зробіть таку ласку: зберіть всі ці дошки та принесіть у вітальню.

Глава 1. Новачок

— Вправний в тебе синок виріс, ковалю, — сказав воєвода, ледь увійшовши до кузні. — Час його до справи прилаштовувати.

— Він і так при справі, боярине, — спохмурнів коваль, — за підручного у мене.

Помовчав, втер піт і додав:

— Невдовзі майстром стане.

— В тебе він біля ремесла, ковалю, а в князя при справі буде.

— Не можеш ти його просто так взяти, воєводо Претич, — зблід коваль. — Я тобі не холоп, я — вільна людина.

— Ти мені не холоп, та князь тобі — господин!

В очах воєводи заколихався каламутний гнів:

— Збирай сина, Славе, не сердь мене, а зі мною й князя!

Мить по тому уже спокійно сказав:

— А підручних я тобі завтра трьох дам.

Коваль стиснув молоток, — пальці побіліли — і вимовив:

— Йди, Туре!

Той подивився на батька. Сивий та могутній, він стояв нерухомою брилою у своїй старій кузні. Хлопець покинув міхи і ступив було до нього, — обійняти на прощання, — але Слав, уже голосно й владно, наказав:

— Іди з воєводою, Туре!

Син уклонився й вийшов.

У молодшій дружині, куди воєвода призначив Тура, він виявився наймолодшим. Десятник, русявий бородань років десь тридцяти, дав поїдену іржею кольчугу, меч і, сказавши: «Подивимось», пішов. Меч, хоча й не Славової роботи, виявився таки непоганим, і Тур швидко дав йому раду: відчистив та нагострив. Кольчуга ж була — лайно: тонкого дроту, нерівних кілець. Він довго тер її піском, поки вона не заблищала, як в інших дружинників.

На новачка ніхто не звертав уваги, лише десятник, оглядівши обладунок, трохи тепліше кинув своє «подивимось». Коли посадили їсти, двоє з десяти спочатку по черзі торкнулися лоба, черева, правого та лівого плеча, старанно щось зашепотіли, а по тому взялися до їжі — спокійно та неквапливо. Така їжа у Слава — найкращого коваля на Подолі — була лише на свята.

Вранці хлопця збудив десятник і повів за місто. Неподалік від мурів їм зустрівся якийсь дід у довгій білій сорочці, чимось схожий на Турового батька: сивий та жилавий. Він привітався з десятником, подивився на Тура, усміхнувся, дав держака від бойової сокири і сказав:

— Бий!

Від безлічі рук, що держали його, дерево блищало. Юнак погойдав кийка: добрячий. Дід усміхнувся ще раз і наказав:

— Бий же, хлопче!

Той цілив точно у плече, але дідуган легенько відхилився, трохи крутнувся, впіймав за руку, трішечки підштовхнув — Тур упав на траву, а дід стояв, і зброя була тепер у нього. Юнак підхопився.

— А зараз я тебе! — вигукнув старий і відтворив Турів удар. Парубок ступнув ліворуч і вперед, ухилився від палиці, як колись у бійці з гончарями, та клятий дідуган наступив під коліно, штовхнув стегном — знову Тур опинився на землі.

— Схожий на тебе, Лавре, років п’ятнадцять тому, — сказав дід десятникові, що уважно спостерігав за випробуванням.

— Подивимось, — відгукнувся десятник.

— Чого сидиш? — нагримав на Тура сивий.

Хлопець ладний був крізь землю провалитись. Краще було лишитися у кузні! Там же був він меткий та вправний, а тут… Незграбний, мабуть, смішний?

Дідок не сміявся. Він поплескав Тура по плечу:

— Як звати тебе, вояче?

— Тур, — відповів хлопець.

— Справді, міцний, мов тур. Добре, — приязно усміхнувся він. — А мене — Вовк. Плаваєш добре?

Новачок ствердно кивнув — хто це живе біля Славутича і вправно не плаває?

— Пішли, покажеш.

Один плавав, а другий мовчки дивився. Поряд мовчав Лавр.

— Пірнай і не видибай, скільки зможеш, — наказали.

Тур пірнув, знайшов під водою якогось корча, вчепився за нього й сидів так, аж поки перед очима замиготіли зелені іскорки. Виринувши, довго хапав повітря ротом.

— Ми вже думали, потонув ти, — пробуркотів дід. Він дав юнакові довге стебло очерету і наказав під водою дихати крізь нього:

— Долічиш до ста — видибай.

Зі стеблом можна долічити під водою і сто разів до ста!

— Отак можна просидіти під водою біля ворога скільки треба. А потім вихопитись, коли він не чекає, — пояснив старий, коли учень виліз з води.

Вовк учив зовсім не так, як батько: той спершу розповідав, показував, а тоді давав спробувати. Тепер було все навпаки: спершу давали робити і, якщо було треба, виправляли помилки.

Лук підкорився гострозорому Турові майже одразу, а коней хлопець не боявся з дитинства: чимало вони з батьком їх перекували… Важким виявився піший бій. Здавалося, багато чого юнак уже вмів, — попалися б йому тепер ті троє молодих гончарів, не вошкався б з ними так довго, як тоді, біля пристані, — але всі змагання з Вовком закінчувалися завжди одним і тим само — дід казав:

— Чого сидиш, вставай!

Лавр приходив майже щодня, спостерігав. Одного разу дав хлопцеві меч, наказав рубати лозу. І майже одразу вилаявся:

— Меч тобі не довбня! Скільки ти отак зможеш махати, та ще у кольчузі?

Він вихопив з Турових рук зброю — лезо заблищало, полетіло, як метелик: коло, друге — все швидше! — вгорі, спереду, з боків. І разило, разило… «Коло — захищаємось, коло — вражаємо», — примовляв Лавр. Здавалося, він не докладає жодних зусиль, а тільки спрямовує самостійний політ меча.

— Зачекай, Лавре, він ще не знає цього, — намагався захистити Тура вчитель.

— То вчися, теля! — Лавр віддав зброю та повернувся до Вовка:

— А ти, Боровиче, доброго вояка з нього скорше роби!

Потім знову до Тура:

— Вчись, теля!

Але чомусь анітрошечки не здавався сердитим. Коли він пішов, Тур спитав у Вовка, з якого дива десятник назвав його Боровиком і що то за ім’я — Лавр.

— Я, синку, навчав ратній справі багатьох. І Лавра я вчив. Якось приїхав один з моїх учнів — Вишата. Гарний, ставний, срібна гривна на шиї; років п’ять мене не бачив. «Ти, — каже, — Вовче, міцний ще, як молодий боровик». Так воно, прізвисько, і вчепилося. А Лавром його звуть… Бачив, він хрестить себе? І ті двоє — Симеон та Федір. Всі вони — християни. Ані в Перуна не вірують, ані в Стрибога. Велесу дарів не несуть. Капищ у них немає — бачив церкву на Подолі? Іллі чи як? Кажуть вони, що бог один — Ісус Христос, на хресті розіп’ятий.

— Розіп’ятий? Бог? — здивувався Тур. — Хто ж це може бога розіп’яти?

— Не знаю, Туре. Ще батько мені розповідав: від походів перших на Царград почали з’являтись у нас ці християни. За Ольжиних часів було їх чимало… Та й сама вона…

Серед Славових родичів і сусідів такого не було. Церкву на Подолі хто не бачив — ходили до неї, здавалося, тільки іноземці. Та зацікавило хлопця інше:

— А гривна срібна в нього за що?

— У кого? — не зрозумів дід.

— У того, у Вишати.

— За звитяги ратні.

— За які?

Дід задумався:

— Не знаю. Він уже років з десять дружинник. Мабуть, за великі.

Турові дуже кортіло знати, чи є в кого ще гривни. Дід не став надто розпалювати цікавість:

— Є у багатьох. У Лавра, наприклад, у мене. У воєводи Претича — золота.

— Воєвода — найхоробріший? — довідувався юнак.

— Він — воєвода, — незрозуміло відповів дід.

Дні збігали один за одним, схожі, як річкові хвилі. Тур весь час навчався: лук, спис, піший бій, кінний бій. Вовк учив ховатися в лісі, битися без зброї; в його руках на зброю перетворювалася будь-яка гілка, жменя піску, камінь, мотузка, навіть стара щербата миска. Приходив Лавр, вони вчили стинатися одному з двома. Службою новачка не переобтяжували. Дехто спробував бурчати, десятник підійшов і тихо сказав декілька слів. Балачки одразу припинилися. Разів зо три приходив дивитись на заняття воєвода, але ніколи не втручався і нічого не говорив.

Одного разу Вовк здивовано промовив:

— Ніколи ти про свою домівку не згадуєш, хлопче.

— Ніколи, — здивувався і Тур. Раптом він відчув, як йому потрібно зайти до старої кузні, обійняти батька, поцілувати матір, а ще чомусь — прокинутися вранці від того, що їхній півень репетує голосніше за сусідського.

— Піди до батька, якщо хочеш, — раптом дозволив Вовк. Тур прибіг на Поділ.

З батьківської кузні йшов дим, навкруги дзвінко панував знайомий стукіт: у кузні працювали. Тур зазирнув всередину, і серце затріпотіло у грудях. На його місці стояв інший і незграбно виконував звичну Турові, законну його роботу. Неподалік метушився другий. Здогадатися було неважко: тут виготовляли мечі і робили їх багато.

Тепер батьківські таємниці перейдуть до цих…

Слав підвів голову:

— О, синку! Бачиш, обдурив мене воєвода: обіцяв трьох дати, а направив до мене двох, та й ті нічого не вміють.

Підручні, один — у шкіряному фартусі, другий — роздягнений до пояса, невправно топталися біля горна.

— Так що, батьку, може, перепочинемо? — несміливо спитав фартух.

— Перепочинемо, — сказав батько і вийшов з кузні.

Вони сиділи у світлиці, стіл вихвалявся різними наїдками. Виявляється, вдома сина давно вже чекали: батько приготував чудову кольчугу, пояс та булатний ніж, мати вишила сорочку. Тур був дуже задоволений: ще б пак! Такої кольчуги не було в самого Лавра!

— А ми чекали на тебе. Твій вчитель буває тут. Каже, буде з тебе чудовий воїн. Ти й ковалем був би чудовим. Воєвода заходив, мечі замовив. Заплатити пообіцяв дуже добре. Йому що — не за свій кошт, за княжий.

… З важким серцем повертався Тур у Верхнє місто. Проводжав його стукіт молотка у батьківській кузні.

На Боричевому току було чимало людей. Голосний наказ дати дорогу — Тур опинився на узбіччі. Оточений дружинниками їхав у пурпуровій багряниці князь. Грав під ним вороний кінь, танцював. Серед найближчих до князя Тур побачив Лавра.

Часто-густо заняття проходили за Перев’яслом на Клові. На стовбурі дерева Вовк робив позначку, а Тур з тридцяти ступнів будь-якою зброєю мав у неї поцілити. Дід кидав у хлопця грудами землі, гілками, камінням, а той ухилявся, у відповідь вражаючи все ту ж таки ціль. Раз по разу в нього виходило все ліпше та ліпше. Нарешті старий вчитель зупинився:

— Незабаром княжий огляд… Не осоромимось?

Тур знав, що справжнім дружинником він стане лише після першого походу, але крок до того — змагання на огляді з таким, як він, молодим бійцем з іншої сотні або й дружини. Вовк відпустив Тура, звелівши прийти вранці. Той вирішив сходити на Торжище, а потім — до батьків. На Подолі він зустрів двох молодих гончарів, які ще з одним своїм приятелем хотіли відлупцювати його на Велесів день. В одного з них витекло око, другий шкутильгав на праву ногу. Тур не хотів калічити їх. Так було заведено здавен: гончарі завжди дружили з кожум’яками, навіть селилися поряд, і чомусь ворогували з ковалями, але небагато сміливости треба — напасти втрьох на одного. Та й ще у того, що тепер кульгає, був березовий дрюк на три лікті!

Тоді, як і тепер, Тур не знав, як змінила його долю та бійка.

Гончарі побачили Тура в одязі княжого дружинника і одразу сховалися у натовпі.

Батько був мовчазний, але незвичайно ласкавий. Він дуже зрадів Туровим дарункам: вдягнув нові чоботи, уважно роздивився сувій тонкого полотна, який хлопець приніс матері. Він виставив на стіл принесеного сином пирога з дичиною, вперше налив Турові старого меду і звелів розповідати про своє життя. Слухав, ствердно кивав головою і сумно зітхав. Потім надів синові на шию оберіг на шкіряному ремінці — голову тура з опаленої глини.

У батьків була одна новина: вони купили козу.

Зранку Тур прийшов до Вовка раніше, ніж завжди, і побачив дивне: вчитель бився з Лавром. Вони довго нападали та захищалися, і жоден не міг ушкодити іншого. Нарешті Лавр спромігся вибити старого з рівноваги. У хлопця серце затріпотіло переляканим птахом: зараз учитель упаде! Але той, вже падаючи, якось зачепив десятника під коліно, і молодий богатир теж упав. Бійці, перекотившись спиною по землі, — однаково — подумав Тур, — знов опинилися на ногах один проти одного.

— Я тобі більше не вчитель, — сказав старий воїн. — Ти, Лавре, вже давно сам — справжній майстер.

Лавр обійняв його за плечі і щось тихо сказав. Тур почув лише: «В батька місце». Саме тепер вони помітили хлопця.

— Йди-но сюди, Туре! — вперше назвав його справжнім ім’ям Лавр. Не «теля», «воїн», «отрок», а — Тур. Той підійшов. Суворо подивився на нього десятник:

— Післязавтра огляд. Не зганьбиш слави нашого вчителя?

— Гіршим за інших не буду, — намагався впевнено відповідати той.

— Не бачив ти ще тих інших, — заперечив бородань. — Це у молодшій дружині ти один. У старшій — багато. Є там один новачок — Ворон Хозарич.

— Ворон — гончар? — здивувався Тур.

— Знайомий з ним? — хитро примружився Вовк.

— Побити він з приятелями мене якось хотів.

— Он як? — зацікавилися обидва старших. — То побив?

— Я їх усіх… Приятелям тим перепало: обоє скалічені. Цей же — ловкий та меткий, відступив — вся пика в юшці, але спини не показав. А мені й ніколи було — до кузні йшов.

— Саме тоді й помітили вас обох люди воєводи Претича, — сказав Вовк.

— А чому його звуть Хозаричем?

— Мати його — хозарська полонянка. А батько — відомий в Києві гончар.

— От він і буде твоїм суперником, — промовив Лавр. — А навчений він добрим воїном — сотником Вишатою. Бери меч, Туре, покажеш, на що здатний.

Спершу Тур трохи ніяковів, але вчителева наука не підводила, і хлопець почав битися сміливіше. Разів зо два десятників меч торкнувся його, але той рубав не по-справжньому, і такі рани були безпечними. Тур десятника так і не дістав. Зрештою, той опустив меч:

— Годі. Добрий з тебе учень. Тепер бери списа.

Коли іспити закінчилися, Тур спітнів, наче щойно вийшов із кузні. За звичкою втер піт рукавом, а в Лавра був для цього шмат тонкого полотна!

— Царградські витівки, — невдоволено сказав Вовк. — Ромеї і їжу руками не беруть — своїми ж перстами гребують. Виделки в них двозубі.

Молоді промовчали — у князя, хоч і не в щоденному вжитку, виделки вже були. Лише для того, щоб перевести розмову на інше, Тур запитав:

— А чому ми звемося — молодша дружина?

Лавр здогадався, що хлопець це знає, але підтримав його хитрість:

— Старша боронить уділ, молодша — особу князя. Піде князь в інше місто на княження — молодша піде з ним, старша ж залишиться. Та й пов’язані вони з уділом: землями, маєтностями, всяким таким… Хоч може й інакше бути. Але, якщо й обидві дружини підуть за князем, ми — його особисті охоронці. Поки хоч один з нас живий, князь має бути у безпеці. Зрозумів?

— Я ж тобі розповідав, — стиха промовив Вовк. Він теж здогадався.

Глава 2. Перші випробування

Сотник Вишата був розлючений. Наче й мед на столі міцний, брага пінна, м’ясо соковите та духмяне, коровай пишний, а от все не до душі. Свічки воскові горіли йому погано, й ладин подарунок не милий.

А друзі-пияки просто дратують. Боярин Сіверко дебелою свинею розвалився, жере — аж упрів, руки від стола до рота так і літають — троє не вженуться. Свиня і є. Кнур чорнігівський. Та ти ж і не русич! Діди твої чорнопикі сівами звалися й кугурликали говіркою нелюдською. А під Русь потрапили — вже й русичі! І що це за назва міста вашого — Чорнігів? Київ — зрозуміло. Кия город. Новгород — новий. Переяслав — славу печенізьку там перейняли. А у вас: чорне — що?

А цей — норман. Волосся біле, очі безбарвні, як вода в калюжі, а чоло — червоніше за княжу багряницю; ковшів зо три меду вже здолав, от і розхвалився: і скальди їхні кращі за гуслярів, і риби у фіордах більше, ніж у Дніпрі, і дичина їхня здоровіша. А дракари — куди там нашим лодіям, — Море Мороку перепливають.

Не стерпів Вишата, вдарив долонею об стіл — все аж підстрибнуло — і загорлав:

— І булат ваш надійніший? І меди міцніші? Льон довший? Жінки кращі? А ріка у вас ширша за Славутич є? Лодії ваші добрі? Піди скажи Цимісхію, базилевсові ромейському: варязькі, мовляв, кораблі грецький вогонь не бере!

— Грецький — бере! — погодився норман і простяг руку по мед. — А ти не переживай! Переміг твого хозара Слава-коваля син? Що з того? Бився твій хлопець сміливо. Костоправ його вилікує: вправить суглоб, і все! А воїни добрі з обох будуть. Пий, Вишато!

— Мені сором! — гарячкував Вишата.

— Нема тобі сорому. Не тебе ж побили. Тебе йому не перемогти.

— От цього вже ніколи не буде, — згодився Вишата. І випив. А знавець дракарів вже шматок м’яса простягає — їж, сотнику, — і сміється.

Вишата пив, їв, але заспокоювався дуже повільно. В серці вже не кипіло, та дарма:

— А от скажи мені, Асмуде, чого ти живеш у Руський Землі, нашому князеві служиш, якщо тобі вдома було так добре?

Хмільний Сіверко подивився на Асмуда і, чіпляючись язиком за кожне слово, перепитав:

— Чого ж, коли… добре?

Очі білявого велетня зробилися сумними. Він ковтнув слину — кадик смиконувся — і тихо відповів:

— В мого батька багато синів, а землі — обмаль. Не можна між всіма ділити — кожному крихти дістануться. Все: замок, уділ — відійшло найстаршому. А я у вашого князя тут землі заслужу.

— Отож тут заслужиш, — встромив жирного перста в стіл Сіверко, — тут одружишся з дочкою русича, — знов встромив, не помічаючи, що втрапляє у калюжу браги, — а діти твої рідної мови не знатимуть, будуть уже не нормани — русичі.

«Ти вже це добре знаєш», — подумав, поглядаючи на боярина, Вишата.

— Аби не жебраки, — прохрипів Асмуд.

«Теж не з каменя зроблений», — промайнуло в сотника.

— А ти не переживай, — повернув він норманові його ж слова. — Залиш гнів для Цимісхія. Пий, Асмуде!

Той випив (ковтки здоровенні, мов у коняки), закрутив головою та вп’явся зубами у якийсь шматок.

— У нас з Цимісхієм мир, — поважно прорік боярин, наче це саме в нього мир з візантійським імператором.

— Не вік же йому бути, — здивувався Вишата.

— Що правда, то правда, — погодився боярин.

Тур ніколи не бачив так багато бойових човнів. Він навіть не спробував порахувати — вище і нижче Дніпром розтяглася низка суден, що перевозили князеве військо. В кожному човні — сорок бійців. У десяти найкращих — княжа дружина. Юні та зрілі, всі високі та могутні, дружинники разом навалюються на весла — м’язи на плечах випинаються вузлами.

Дніпро був ласкавий, тихий, привітний. Лінивий вітерець гуляв над водою, ворушив хоругви, грався кучерями, бородами. Небо високе, прозоре і чисте: інколи якась хмарка пухнастою легкою істотою проповзе по небу, і знову — прозора висока чистота.

І так день у день. Здається, безкінечна оця ріка, одні й ті само картини спливають обабіч: праворуч — кручі, ліворуч — скільки йме око — рівнина. Але що день, то менше спокою у серці, що далі від Києва, що ближче до Порогів, то уважнішими стають ратники.

А сонце не пестить уже — пече. Ярило, пожалій русичів! Та не спадає спека. Лише вітерець холодить розпечені тіла.

Тягають величезні весла дружинники, остогидла вже їм ця робота, та воєвода підганяє, а воєводу — сам князь. Ось він, Святослав, могутній, як ведмідь, гнучкий, як змія. То далечінь видивляється важко, то воїнів своїх огляда. Зустрінешся з ним поглядом — і не витримаєш, відводиш очі. Буцімто нічого особливого у тому погляді, таж ні… відає він щось таке чи що? Діда його ж не просто так Віщим звали…

Поряд веслує Симеон, — зігнувся-розігнувся, — нетутешнього дерева хрест на шкіряному ремінці з-під ковніра сорочки вивалився. «Християни… Бог, на хресті розіп’ятий», — мимохіть пригадав Тур. У самого ж на точно такому ремінчику висів батьків оберіг.

Біля Порогів військо русичів очікували союзники — печеніги. Тілом і лицем темні; чи то смагляві, чи брудні — в димах коло вогнищ закопчені. Шапки хутром підбиті, коні кошлаті. Горлають, кислого кобилячого молока перепивши. Білі зуби вищирюють. Теж — союзники! За віком вік з Дикого Поля поглядали жадібно на Русь: на ниви багаті, на жінок гарних, на череди, на хати добрі. Віками билася з ними Русь безжалісно. Либонь, і їм ромеї дошкуляють.

Поки русичі волочили човни за Пороги, печеніги від вогнищ своїх не зрушили. Так і пішли два війська вниз Дніпром: русичі — водою, печеніги — берегом. Поряд, та чи разом?

Так і пішли… Рікою, тоді — морем. Нарешті, дісталися. Розбили табір. Народ місцевий на русичів схожий: говорять майже так само, живуть подібно, одежа, звичаї, побут — все схоже, зветься цей народ болгарами.

Лавр сказав, що болгари не відають, де ромейське військо. Князь розіслав загони у розвідку і наказав війську готуватись. Воєвода Претич сновигав табором, вишукував недоліки. Коли знаходив, гарчав, як пес, погрожував. Лаврів десяток не впіймали жодного разу. Сам Лавр ходив похмурий, прискіпувався до всього: чому мотляється, чому не блищить, чому брудне? Якось прийшов, обдивився всіх — як обмацав — показав перстом на Симеона: «Ти», ще раз роздивився кожного: «Та ти», — несподівано для всіх Турові.

— Підете зі мною. До князя.

Крутнувся і пішов. Ті — за ним.

Святослав стояв у звичайній сорочці. Обладунок лежав під стінкою шатра. На зріст він був нижчим за Лавра, але статурою могутніший. Як і Лавр, уважно огледів усіх трьох:

— І цього береш? — здивувався.

— Беру, княже, — кивнув головою десятник.

— Гаразд. Ти підеш, твоя й воля — з ким, — князь зупинив на Турові важкий погляд. — Справа у вас проста: Свенельдові люди знайшли ромеїв; ви підете рікою вгору, знайдете Вишату з дозором і передасте: князь велів повертатися. Якщо і двох уб’ють, третій мусить виконати наказ. Все. Йдіть.

Вони перевдяглись у темну одіж, — в лісі вона непримітна, особливо вночі. Зброю взяли таку: мечі, луки зі стрілами і короткі списи. Кольчуги та щити Лавр наказав залишити.

Ріка Істр-Дунай була, як Славутич, — широка та багата водою. До берегів підступав вологий листяний ліс. Вони йшли півдня. Тур ніде не бачив слідів великого загону. Не знаходив їх і Лавр.

— Їх тут не було? — запитав Тур.

— Були, — відповів Симеон.

— Слідів немає.

— Де ми пройшли, сліди хіба помітні? — здивувався Симеон. — От і Вишата не лишає по собі слідів.

Вони продиралися лісом, поки сонце не перекотилося на захід. Жодного разу не натрапили на житло, не зустріли жодної людини. Раптом Лавр зупинився і став напружено прислухатися: десь далеко кричали стривожені птахи.

— Люди йдуть. І не ховаються, — вирішив Симеон. Лавр на мигах звелів йому замовкнути і обом — заховатися. Незабаром праворуч від них з’явилося п’ятеро воїнів, у чужоземному вбранні. Їхні мечі були коротші за київські, замість кольчуг груди захищали панцирі.

Вони йшли мовчки, озираючись на усі боки. Як огидно вони йшли! Здавалося, не було гілки, яка не тріснула б у них під ногами.

Лавр одним пальцем подав знак: пропустити. Русичі причаїлися. Ромеї прогуркотіли чобітьми у двадцяти ступнях. Ще лунав відголос їхньої ходи, коли Тур щось відчув і повернувся у той бік, звідки прийшли ромеї. Біля товстого стовбура, майже злившись з ним, стояв чоловік у такій, як і він, одежі і напружено вдивлявся в ліс. Тур підняв руку, аби той звернув увагу, бо давно його знав. То був Ворон Хозарич. Колишній гончар упізнав Тура і теж підняв руку. Раптом з’явився Лавр і провів долонею собі під горлом. Тур та Симеон перегнали ворогів та заховалися на їхньому шляху. Ворон і Лавр ішли за ромеями слідом.

Незабаром показалися чужинці. Галявиною вони необачно наближалися до засідки.

Югнула стріла і вп’ялася кремезному ромеєві в око. Здоровань заточився, підняв руки до голови, опустився на коліно, хитнувся і впав на землю. Одразу ж і друга стріла, і третя: Симеон знав справу добре. Тур поспіхом пустив одну — стріла вдарила у панцир ромея й відскочила.

То були добрі вояки: вони не розгубилися; захищаючи груди щитами, пішли вперед. Один метнув короткого списа в бік Симеона. Але справи їхні були кепські: звідусіль на них посипалися стріли. Хрипло зойкнувши, завалився ще один ворог, троє кинулися до лісу. Тур випустив кілька стіл — все по щитах, кинув спис — не влучив і з мечем вихопився навперейми.

У важких нагрудниках, із здоровенними щитами ромеї не могли рухатися швидко, русич же крутився, перескакував з місця на місце, рубав та рубав, але знов по щитах. Мить стримував він ворогів, другу, третю, і от уже Лавр підскочив до найближчого і одразу показав, що битиме зверху. Ромей підняв щит і відкрив стегно. Десятник змінив напрям удару і вразив незахищене місце. Поки супротивник падав, страшне Лаврове лезо ще двічі влучило в нього.

Більше Тур не пам’ятав нічого. Коли ж отямився, меч його був у крові, а коло ніг лежала зарубана людина.

— Де Симеон? — повернувся до нього Лавр. Тур озирнувся: неподалік травою витирав меча Ворон та хижо посміхався. Кинулися до Симеонової схованки: той лежав блідий, із заплющеними очима, груди його залила кров. Тур кинувся до товариша. Лавр пальцем підняв Симеонове повіко:

— Не чіпай. Він мертвий.

Глава 3. Табір Святослава

Симеона поклали у якийсь рівчак і нашвидкуруч закидали гілками та прілим торішнім листям. Ромеїв стягли у гущавину і покинули так.

Весь час Тура не залишала думка: якби він вправніше цілив, Симеон міг би бути живий.

— Сам списа вирвав з рани, — ні до кого промовив Лавр, — від того одразу помер.

— Не хотів бути нам тягарем, — додав Ворон.

— От якби я…

— А якби й не ти, — обірвав десятник. — А якби я? То що? Ти робив усе правильно, Туре. То вже доля його така. Не картай себе, хлопче. — А тоді до Хозарича:

— Вороне, де Вишата?

— За тією горою. Тут недалеко.

— У нас до нього діло є, веди нас.

Щось не сподобався Турові Вишата. Багато чого розповідав про нього Вовк, і завжди виходило, що сотник — перший з перших. Він вправно вів свій загін — швидко та обережно, виславши в усі боки дозорців. Накази віддавав неголосно, але впевнено і владно. Та хлопцеві чомусь здавалося, що він не дуже зрадів княжому повелінню, бо надто вже йому подобалося бути найголовнішим…

Нарешті сотник дав людям перепочинок. Тур підійшов до вогнища, що його запалили Вишатини вої. Приліг і одразу шубовснув у сон, як у нічну чорну воду.

— Ми позаду, а Симеон з Туром попереду. Коли — Симеон стрілою ромеєві точно в око! А тоді удвох — стріли по щитах, як дощ по стрісі, зацокотіли. Вони з-за щитів голів не могли підняти! Але ж один — здоровенний — як кинув списа, так і вбив Симеона. А я його — стрілою у шию.

… Тур напіврозплющив очі. Це Ворон розповідав про ту вечірню пригоду:

— А вони — тікати. А цей Тур як вискочив з кущів — один на трьох. Ми вже не стріляємо, щоб у нього не вцілити. А він б’ється: очі скажені, чоло — червоне, кидається на всіх трьох і щось кричить. Ми за мечі — та до нього. Лавр тільки — раз: обдурив, рубонув, добив. Поки я із своїм порався, Тур ромеєві щит розбив і самого розрубав з голови до ніг!

«Оце вже брехня: латника навпіл не розрубаєш. А що ж це виходить: цей глиноміс розповідає наче й не про мене. Так Вовк про Вишату та Лавра розповідав. А я ж його зганьбив двічі: перед друзями та перед усією дружиною», — подумав Тур і розплющив очі. Поряд з Хозаричем сидів Лавр і ствердно кивав головою. То вони справді вважають, що нема його провини у загибелі Симеона?

—Їсти хочеш? — простяг Турові добрячий шмат хліба Ворон. Подякував, а той уже пити дає.

Вишата, підійшовши, уважно подивився на Тура, на Ворона і наказав:

— Всім збиратися. Незабаром вирушаємо.

Здається, поки він говорив, багаття вже загасили.

Не так ходили ті ромеї, як Вишатина сотня: стрімко та тихо, з усіх боків — дозорці, ззаду — найдосвідченіший десяток. Жодного слова вголос, тільки пошепки та на мигах. Зупинки були короткі, а переходи — тривалі.

Тур уже впізнавав ці місця: до княжого табору недалеко. Молодий вояк подивився на Лавра. Лице того було напружене та уважне. «Це сотник хоче і повз своїх непоміченим пройти», — здогадався Тур.

— Хто йде? — пролунало з хащі

— Вишата, — прохрипіло у відповідь.

— Проходьте, — відповіла темрява. — А чому ж дальні дозори не попередили?

«Одну лінію він таки пройшов», — промайнуло у Тура. Недалеко миготіли вогні табору.

Вишата попрямував до князя, Тур із Лавром — до своїх.

— Де Симеон? — кинувся до них Федір.

— Загинув твій друг, брате, — озвався десятник.

— Царство небесне, — перехрестився Федір.

— Царство небесне, — тихим відлунням відповів Лавр. Вперше прилюдно перехрестився. Тоді дістав міх, налив у здоровенний ріг вина, частку плеснув на землю, надпив, передав Федорові, той ковтнув — і далі.

«Це в християн — як у нас», — спало на думку Турові. От і він отримав рога. Вперше куштував вино: кисле та рідке, варто було болгарам за нього платити? Що там те вино проти батькового меду?

Лавр кинув кілька гілок у вогонь. Помовчали.

— Ми тепер удев’ятьох будемо? — спитав хтось.

— Не будемо, — запевнив Лавр. — Я зараз десятого приведу.

Він підвівся і ступив у темряву. Полум’я затріщало, кинувши рій світляків до чорного неба, спалахнуло, і темрява трохи розсунулася. Незабаром з’явився — справді недовго ходив — десятник з новачком.

— От вам і десятий, — і потягся знову до міха. Наповнив — відлив — ковтнув — передав новачкові:

— Пий, пом’яни хороброго воїна Симеона.

Той випив, повернувся до Тура — передати вино. Тільки тепер Тур роздивився новачка. То був Ворон Хозарич.

Ріг по черзі обійшов всіх. Старий дружинник Могута (воював ще разом з Вовком) похмуро промовив:

— Ще одного отрока привів.

— Він день тому двох ромеїв убив, і Тур одного. Це вже вояки справні.

— Он як? — здивувався старий. — Ти сам бачив?

Бородатий велетень кивнув головою. У світле від вогнища коло влетів Вишата. Люто блищали його очі.

— Отак, Лавре! Забрав мою людину, а мене спитати не треба? Вже готового, навченого забрав?

— Дав мені воєвода — я взяв, — спокійно, навіть сумно відказав Лавр.

— Кращих забираєш! — не вгамовувався сотник.

— Кажу тобі, воєвода Претич звелів взяти саме його, — кивнув головою на новачка десятник.

— Це вже не вперше, Лавре, а мені у дозори та розвідки з ким ходити? З гіршими?

— Кажи це все воєводі, Вишато, нащо ти мені говориш?

— Хай вже воєвода наказав, а от того, що ти, забравши Ворона, мене обійшов, я тобі ніколи не подарую!

— Тебе ж не було у сотні, Вишато, то я десятникові вашому все переказав, — наче виправдовувався Лавр.

— Байдуже! — крутнувся на п’ятах Вишата і розтанув у темряві.

— Справді, негарно вийшло, — вичавив із себе Лавр, глянувши на Ворона.

— Добре, хоч у вогонь нам не плюнув: «Віддай кращих, залиш собі гірших», — передражнив сотника Федір. — Давайте їсти чи що?

Розгніваний Вишата ішов табором. До своїх не хотілося. Забрали хлопця — як переднього зуба вибили. А він уже сам у розвідку ходив. І треба такому статись — натрапив на цих і показав себе. Забрали, не попередивши! Виходить, тепер десятникові сотник нічого не вартий? Ще й військо ромеїв знайшов Асмуд. Вишата прямував до варязького полку. Північні найманці — всі, як брати: високі, біляві, кремезні — добре його знали і одразу провели до свого сотника. Той лежав на здоровенному плащі з цап’ячого хутра. «І цапи ваші кращі», — згадав Вишата.

Асмуд побачив друга і запитав:

— Меду хочеш?

— Давай, ярле.

— Чом сердитий, друже? — помітив стан приятеля ярл.

— Забрали у мене хозара і навіть про те не попередили.

— Гончара? — пригадав Асмуд.

— Був колись гончар, а тепер — витязь.

— Ще його тоді Тур переміг…

Вишата не любив скаржитись, але зараз дуже хотів комусь усе розповісти:

— Послав я його у розвідку, як ми оце ходили шукати ромеїв. А князь за мною посила Лавра з його людьми. Десь там вони здибалися та ще й на ромеїв натрапили. Лавр одного втратив. Повернувся — і до воєводи. От тепер і маєш: забрали бійця та Лаврові віддали.

— То закон: кращих — у молодшу дружину, — кволо підтримав розмову варяг. — А що, Лавр жодного не вбив?

— Каже, що п’ятьох: вони троє по одному, а Ворон — двох.

— Лавр не брехатиме.

— Отож! Мій добре бився, то тепер йому потрібний. А якби мого хлопця вбили, віддав би Лавр мені когось свого? — знов образився Вишата.

— Лавр узяв у тебе, а ти хочеш — у князя. І до тебе він не пішов, бо ти б не дав, а так — наказ воєводи.

— Хитрий! — хотів плюнути, та передумав: хто зна, може, ще образиш варяга, які вже в них там звичаї?

— Слухай, Вишато! Ромеї знялися з табора і рушили. Мої люди йдуть за ними. Скорш за все, завтра і ми виступимо.

Сотник аж підскочив. Подякував приятелеві за мед та прожогом кинувся до своїх. Хай там що, а зранку сотня має бути готова виступити у похід.

Як барс у клітці, метався просторим шатром Святослав. Думи важкі, невеселі здолали князя. Все життя у війнах, походах. Спершу здавалося, нема ворога гіршого за хозарів. Олег, Ігор, Ольга — всі вони укріплювали Київську державу задля боротьби з ними. І він завершив-таки їхню справу. Розгромленому Хозарському Каганату — не звестися довіку.

І раптом — цей, Цимісхій. Печенігів підбурив напасти, Претич їх ледве відігнав.

А вдома… Поки він воював за Русь, вкорінилися в Києві християни. Князь себе не жалів, бив ворога, де тільки бачив. Бо якщо не ти — обов’язково тебе. Хоч хозарів візьми, хоч печенігів. Ці ще торік ішли на Київ, а як відкуштували сили — вже друзі.

А князь Гліб — родич — казав: «Тебе вдарили по щоці — підстав другу».

Як то? Не блискавкою на ворога кинутися, а щоку підставити? І капища предків Гліб поганськими звав! І до церкви ходив, попові руку цілував! І це князь полянський і руський! Може він русичам добра бажати? Чи такими були князі Кий, Бус, Бравлин?

Свенельд каже, що ромеїв сила-силенна. Що вони зняли табір і пішли. Не на нас — на ближню нашу фортецю. І день уже йдуть. А туди всього три денних переходи. Треба з військом дістатися туди раніше за ромеїв. Бо у фортеці замало війська — не встоїть. Лишити купку людей — хай приведуть лодії.

Вийшов з шатра: вогні, вогні… Чимало людей у нього. У ворога ж — більше. Тільки й надії, що важка щитоносна піхота не зможе йти так швидко, як русичі.

Вартові наче й не помітили князя: вдивлялися в ніч.

«Як почне сіріти, викличу воєвод», — вирішив князь. Повернувся до теплого черева шатра; треба було хоч трохи перепочити.

Не спав і воєвода. Вже вдруге з вірними людьми обходив він табір. Сторожа була виставлена як слід; все було звично: розумно та впорядковано. Прискіпливий Претич ніде не міг зачепитися.

Не так було в печенігів. З тривогою прислухався досвідчений воїн: стан степовиків нагадував казан із суслом під час бродіння. Тільки й міг, що непокоїтися. Там були свої воєводи, але вони, здавалося, не розуміли, що такелад.

Серед печенізьких вождів не було жодного, з ким бився Претич торік, та він уже знав: дуже знатних та родовитих не було також. Це викликало недовіру. Воєвода наказав посилити дозори на тому краю табору, де стояли союзники. Печеніги межували із Свенельдом.

— Путято, як воно вийшло: нерусь із неруссю поряд стоїть? — грізний шепіт пугою хльоснув першого помічника.

— Таж, воєводо… Асмуд у дозор ходив зі своєю сотнею… А потім прийшов та став, де місце було, — забелькотів Путята. — А там і весь Варязький полк коло нього.

— А ти де був? — засичав Претич.

— При тобі, боярине! — зухвало дивлячись прямо у грізні очі, відповів той.

— Тобто, я — дурень? Добре, воєводо, згодом поговоримо, — повернувся і пішов просто на гомін степовиків.

Підійшли крадькома, та варяги справу знали добре: помітили. Їхній сотник, що розкинувся на здоровенному білому хутрі, почув кроки, підхопився:

— Добра тобі, воєводо!

— Здоров будь і ти, боярине, — воєвода вперто звав ярла боярином, — щось лице в тебе пашить, не захворів, бува?

— Лікуюся, воєводо, — засяяв усмішкою богатир. — Ковтни і ти, аби не захворіти, — і простяг ковша.

Претичів почт здивовано перезирнувся: замість розлютитися, перший князів воєвода покуштував, сів на хутро, ковтнув уже добряче, усміхнувся нахабі Асмудові і сказав:

— Сідай поруч, сотнику, лікуватимемось!

Лікувальне частування тривало досить довго: обидва виявилися знавцями; вони куштували, обговорювали смак, розмірковували, на яких додатках краще настоювати мед. Виявилося, що ярл зовсім не знає по-нашому назв ягід; він весь час перепитував, що таке ожина, що то — горобина… А от трави він чомусь не плутав.

— А як тобі, Асмуде, твої сусіди? — раптом запитав Претич, хитнувши головою убік нескінченного галасу.

— Смердить від них, — пика в сотника була аж багряна, а погляд — помітив воєвода — твердий та тверезий. — Хоч би нам від того смороду не задихнутись.

— Конину їдять, кобиляче молоко п’ють, з коня злазять хіба що нужда припече і не миються — от тобі й сморід.

— Не про те я…

— Та й я не про те. Скільки в ромеїв кінноти?

— Сотень з двадцять п’ять, не більше, — впевнено сказав Асмуд.

— От і в них, — знову головою хитнув у той-таки бік воєвода, — приблизно так.

— Сила ромеїв — важка піхота, — наголосив на останніх словах сотник.

— Багато тієї сили?

— Як колосся у полі.

Помовчали. Дивилися на вогонь — він майже догорів — прислухалися до печенігів: там потроху гамір вщухав.

Асмуд раптом пригадав, як він колись вихвалявся перед Вишатою своєю землею. Як тепер все це далеко: холодне море, скелі, фіорди, скальди… Наче й немає їх зовсім. До речі, приятель правду казав: гуслярі не гірші. А жінки… Справді: кращих нема. Проїхав він колись багато земель різних народів: сумів, жмуді, мещери, берендеїв. Зустрічаються і в них гарні. А тут — кожна. Може, справді одружитись?

— Що-о-о? — воєвода зацікавлено дивився на ярла. На якусь мить замість загрубілого вояка проглянув звичайний, немолодий вже чоловік.

«Невже я вголос подумав?» — здивувався Асмуд.

— А що, сотнику, і наречена вже є? — лукаво блиснув зіницями Претич.

— Це я просто так подумав… Мабуть, вже час.

— По варязьку діву поїдеш? — не вгавав воєвода.

— Хотів би взяти з русичів…

— Ну-ну… А як же, наприклад, з вірою? В тебе така, у нас — така?

Сотник замислився:

— Своєї віри не мінятиму. Але й дружину не силуватиму: хай своєї не міняє.

— Ким же у вас вийдуть діти? — витріщився уславлений воїн.

— Діти, — згадав Сіверка Асмуд (знав той, що каже), — якщо я вже на Русі залишився, будуть русичі.

«Сумно тобі від того», — помітив Претич і сказав:

— Ну, цю розмову ми поки що облишимо. То ти приглядай за сусідами потихеньку, щоб і їх не образити, і нам… той… не задихнутися.

Важко підвівся — немолодий вже, а зранку на ногах — сказав:

— Бувай здоровий! — пішов — почет за ним — і щез у темряві.

Асмуд додав варти і знов приліг. І тут спало на думку: Претичеве оточення не подарує йому цього спільного з командувачем «лікування».

Не відав північний богатир однієї дрібниці: була у воєводи донька-підліток, і росла вона справжньою красунею.

Лаврові не спалося. Всі його бійці давно поснули, а він все лежав горілиць та дивився на небо; не схоже воно на те, що бачив удома: яскравіше мерехтіли зірки на темному оксамитовому тлі. Густіше воно тут, чи що? Неспокійно спав, крутився чорнявий новачок, хропів кривим перебитим носом Федір. Стихав потроху вдалині печенізький табір.

Ось прочовгав до свого намету воєвода. Біля входу одразу стало двоє охоронців.

«Хода в нього сьогодні якась важка, — помітив Лавр. — Втомився чи старіє?»

А річ була зовсім не в тому — на медах сотник Асмуд знався-таки добре.

«Нічого воєводини помічники вдіяти не зможуть», — розмірковував тим часом Асмуд. Та й сам Претич хто? Він став княжим улюбленцем лише торік, як відігнав степовиків від Києва. Стояв на лівому березі і дивився, як печеніги мури оточили, аж поки небіжчиця княгиня не налякала його, що віддасться у полон разом із княжичами. Такого Святослав йому не подарував би. А князя він боїться більше, ніж усіх ворогів заразом. От він і кинувся, врятував.

А Свенельд хто? Це ж вони, Свенельд та Асмуд, стояли обабіч княжого коня у тій давній битві з древлянами. Хто, як не вони, вклали списа у слабку дитячу Святославову руку і наказали кидати. Малий князь заледве підняв справжню зброю: спис вдарився об копито княжого коня і впав на землю.

«Князь уже почав!» — голосно вигукнув тоді Свенельд.

Князь добре пам’ятає, хто тоді був поряд. Свенельд тепер воєвода всього варязького полку. А це військо особливе. Не порівняти з полками Мала, Путяти, Ікмора. Хіба що молодша дружина не гірша.

Ще Ігорів воєвода — Свенельд…

— Хто йде? — сторожко спитав вартовий. Асмуд кинув погляд: довгий меч і важка норманська сокира лежали поряд.

Глава 4. Свенельдові запитання

Сторожа пропустила воєводу Свенельда до Асмуда. Літній, як і Претич, найголовніший з варягів був ще дуже міцним.

Під Ігоревою княжою десницею випещений, Свенельд і в Святослава ходив улюбленцем: і порадитись, і мед пити — всюди його першого кличуть. Колись за наказом Ігоря збирав він з древлян данину — чорна куна з кожного диму! — так руси ображалися: «Забагато ти, княже, одній людині дав!» «Хто стане Свенельдове рахувати?» — загарчав тоді Ігор на ближніх бояр. Ті й замовкли. З тих пір, кажуть, Свенельд один з найбагатших у Києві. А прийшов же на Русь, маючи тільки меч у піхвах!!!

Свенельд з Асмудом були схожі, мов брати, — з одних країв, далекі родичі — хіба що сотник молодший; вони і ставилися одне до одного, наче брати. Асмуд не заздрив успіхові та заможності земляка. Лише одне свербіло сотникові: мав воєвода майже дорослого сина — Люта.

Свенельд всівся на хутро (двоє охоронців лишилися осторонь), не питаючи, налив собі меду.

«З цими воєводами жодного запасу не вистачить», — подумав Асмуд; втім, він не скупився для земляка, просто не любив болгарського вина.

— Розповідай, що тут робив цей нахабний вискочень Претич! — нетерпляче наказав Свенельд.

То було як дивна пісня — норманська мова. Власне, так розмовляли всі підлеглі Свенельда, але ж такою (рідною!) говіркою — лише вони удвох.

— Мед пив, — ясними очима дивлячись у продубле другове обличчя, відповів сотник. — А ти звідки знаєш, що він тут був? Щойно ж пішов. Ще, мабуть, до свого намету не дістався.

— Я бачу, що мед пив, — трохи роздратовано вигукнув Свенельд. — Що казав?

— Казав, добрий… — спробував пожартувати молодший.

— Ти — дурний? — заревів воєвода.

— Ні, тільки трохи п’яний, — спокійно заперечив Асмуд. — А ти до родича прийшов чи до бовдура печенізького? Я що, не вартий привітання?

Воєвода засопів: це ж дрібниці, а йдеться про важливе!

— Непокоять його печеніги; каже, приглядай тут…

— Он воно що, — аж примружив очі старий вояк. — А ти?

— Варти додав.

— Це правильно. Що ще?

— До діла стосунку не має, — оцінив весільну тему сотник.

— А все-таки? — настирливо поцікавився друг.

— Хто будуть мої діти, якщо я з дочкою русича поберуся.

— Відомо, хто. Будуть, як мій Лют, — з болем сповістив Свенельд. — Норманську мову ще розуміє, а говорити — не може. Приятелює з руськими бояричами. Читає руські ж письмена. Про руни й чути не хоче: «Нащо вони мені?»

— Слухай, брате, давно спитати тебе хотів: чого це руси звуть нас варягами?

Той подумав:

— Мабуть, плутають з варангами.

Асмуд пригадав: колись, як він ще шукав, кому б вигідніше продати свій меч, довелося йому жити у варангів. Ті справді схожі на норманів: біляві, й мова подібна. Битися можуть, хоч і не так добре: на двох варангів одного нормана вистачить. Але землі їхні зовсім не на березі Холодного моря, а між ляхами та англосаксами.

— Гаразд, брате, — воєвода повернув порожній ківш і підвівся. — Пішов я. Ти пильнуй, бо сусіди в тебе справді…

«Воєводи всі однакові», — вирішив Асмуд. Він теж підвівся.

— Смердять мої сусіди, — озирнувся — чи не чув хто — та схаменувся: русичі, а тим більше степовики, не розуміють норманської.

— Отож. — Воєвода ступив раз, другий… Зупинився, повернув голову до багаття, що вже згасало:

— А знаєш, бовдуре печенізький, хто та русичева дочка? То Мила Претичівна.

Сказав і розтанув у темряві разом з охороною.

Глава 5. Святослав і Вишата

День щойно почав прокидатись. Він ще й не перетворився на справжній ранок, коли від княжого шатра урізнобіч полетіли посланці, як бджоли з колоди.

Тур стояв на варті, то й бачив, як сходилися на виклик князя воєводи: першим — огрядний Претич, за ним — Соренкел, тоді — Путята. Ікмор… Нарешті — Свенельд. Останнім — князь печенігів.

Юнак намагався не слухати, про що говорять найстарші. Найчастіше лунало — «Переславець». Тур здогадався — це місто або фортеця, до якої, вірогідно, йшли ромеї. Голосніше за всіх говорив Свенельд: «Не зупинимо ромеїв у Переславці — вони підуть на Преславу!»

«Ач, як гримить, — подумав Тур. — Хоче показати князеві, що він даремно не зробив його головнішим за Претича». Радилися недовго, одразу згорнули табір і пішли. Лаврові люди весь час — поряд з князем. А він — серед них. У такій саме білій сорочці, голова за звичаєм русів-воїнів виголена, тільки довгий чуб на вітрі тріпоче. Хто не знає — не відрізнить. Хіба що зброя в князя краща та сережка золота у вусі висить, трьома камінчиками виблискує.

Середній на зріст, нижчий за Тура та Лавра більше, ніж на півголови, у плечах князь ширший, груди — могутні, ходить, як барс, — швидко і нечутно.

Весь час князь попереду, стрімко веде своє військо — треба наздогнати ромеїв, треба випередити. Нема йому перешкод, не потрібний, здається, відпочинок. Швидко, дуже швидко йдуть русичі, не ходить так жодне піше військо у світі.

Позаду печеніги дріботять верхи; між собою перегукуються: гир-гир-гир. Очі чорні, волосся чорне, бороди нечесані, шкіра темна. Чи є лад якийсь у їхньому війську? Гир-гир-гир, — перемовляються.

Князь їхній (плащ яскравого шовку, хутром підбитий, застібки золоті, сідло золотом оздоблене) веде їх трохи на відстані, щоправда, дуже не віддаляючись. Мовляв, знайте, уруси, хоч і з вами я йду, та — як рівний союзник, своїми людьми сам керую.

Нарешті стали на перепочинок. Степовики спішилися, ноги розминають, «урус, урус» — кумис пропонують. Дивак з Ікморового полку покуштував — мало не зблював. А печеніги — «гир-гир-гир» та «га-га-га».

Добре ж, на і ти покуштуй перцевої настоянки! Розтулив рота степовик, язика вивалив: до шлунку вогнем пече, з очей сльоза точиться. А свої вже з нього регочуть. Дали ковтнути кумису — наче полегшало. Спершу хотів образитись, та незабаром хміль пройняв трохи — зрозумів, що до чого. Розтулив пельку — знаки дає: ще хочу! Печеніги знов — «га-га-га».

Гримнув якийсь з їхньої старшини — замовкли; виходить, і вони порядок розуміють? Побачив все те Асмуд — здивувався: невже в печенігів, крім кумису, хмільного нема?

Князь рушив — військо за ним. «Завжди він так, — подумав Лавр. — Битися теж перший».

Саме через цю князеву звичку бути завжди першим загинув при облозі Саркела один з кращих — Лаврів друг Ждан, син та онук київських дружинників. Затулив собою князя, а коли тіло його знайшли після битви, схоже було воно на їжака — стільки стріл уп’ялося в нього.

Одна думка підганяла князя: швидше, бо у фортеці замала залога, щоб витримати напад численного війська візантійців.

Не знає втоми князь — не знає втоми військо. Добре йдуть і варяги: чудові вояки, міцні та витривалі. Тутешня спека має здаватися їм шаленою: обличчя спітніли, під пахвами, на грудях сорочки аж сірі — просякли потом. І не скаржиться жоден, ніхто не відстав. А печенігам однаково — вони верхи.

Як наздогнала військо ніч, а йде вона ще швидше, ніж стрімкий Святослав, наказав князь відпочивати, та вогнів не розпалювати. Звелів покликати Вишату. А той вже тут, наче знав, що знадобиться.

— Сотнику, чи є в тебе люди, здатні, трохи перепочивши, зробити ще один такий кидок? — подивився просто в очі князь.

— Є, не всіх ще Лаврові віддали, — завів своє Вишата.

— То, може, мені спитати у Лавра? — схилив голову до плеча князь — камінчик у сережці заблищав, місячним променем пещений. Несподіваним запитанням Святослав трохи приголомшив сотника; той стояв розгублений, ображений і намагався зібрати думки докупи. Як то у Лавровій десятці більше гідних, аніж у нього?

— Слухай же, мій вірний Вишато: по-перше, — я ніколи не змінюю своїх рішень. Зрозумів? По-друге, — візьмеш людей, скільки сам знаєш, перепочиньте трохи і рушайте. Ромеї ще попереду. Маєш їх перегнати і будь-що дістатися фортеці. Передаси тамтешньому воєводі, — як же його звуть? — хай тримається. Військо поспішає щосили. Зробиш, Вишато? Чи, може, покликати Лавра?

Вишата зрозумів, що князь дражнить його: давно вже вирішив, кому доручити справу.

— Хто лишиться з сотнею, як я піду? — поцікавився він. Князь хотів пожартувати: Лавр, але передумав, бо й раніше помічав це мовчазне суперництво і, приставши на пораду Претича перевести Вишатиного бійця (що там бійця — учня!) до Лавра, вчинив необачне… Тому сказав:

— Признач когось із десятників. Це ж лише на одну добу, — наче був упевнений, що Вишата добре впорається. Владним рухом правиці Святослав відпустив сотника. Той вклонився і пішов. Святослав сів на якусь колоду. Подумав: люди є люди. Вишата скоса дивиться на Лавра, хоч той йому ніякої шкоди не робив, Свенельд — на Претича. Чи мало ласки від нього бачив Свенельд? А від батька? Не розуміє, що князеві треба мати кілька добрих воєвод? Розуміє. Та самолюбство бере гору над розумом. Кого обійшли з підвищенням, так це Лавра. Треба дати сотню, як місце звільниться. Авжеж, звільниться, бо — війна… Цікаво, як там у Києві? Торік багато чого сталося: Претич переміг під Києвом печенігів. Без кровопролиття. Розумом своїм. Княжичів і матір князя, княгиню Ольгу, від полону врятував.

Мати померла. Як одходила, звеліла тризни не влаштовувати, хрещена ж була у Царграді, — ховали її по-християнському грецькі чорноризці.

Синів посадив на княжі столи: Ярополка — у Києві, Олега — в Овручі, бо там тепер древлянська столиця замість сплюндрованого Коростеня.

Володимира — у Новгород. Не люблять його княжичі та київські бояри. Може, якби не народився він, не відібрала б мати в князя єдину за життя любов — Малушу. Бо хоч що кажи, він все життя воював, княжила ж у Києві — мати. Взяла онука на виховання, а Малушу — заслала. Дечого усупереч матері не міг навіть він робити…

А так — приїхали новгородці: «Дай, Святославе, нам князя». Віче, бач, їх відрядило. Ви ж і не русичі — словени, родовід свій ведете від варягів. Кого ж вам дати? «Ярополче, підеш княжити до Новгорода?» «Ні». «А ти?» — запитав Олега. «Не піду». «То кого я вам дам?» «Давай, княже, хоч Володимира!». От і чудово! Саме так він і хотів: і стола синові дати, і прибрати з очей — не нагадував би щодня про любов нещасливу. А посадником дав йому Добриню — Малушиного брата. Розумна людина, ще й віддана — це вже перевірено. Не любив князь Києва — гіркі спогади навіювала йому столиця. Тому й вирішив перенести столицю до Переславця на Дунаї.

За цими думками не лишилося часу поспати, розбудив князь військо та погнав ще швидше, ніж учора.

Надвечір прийшли. Ворогів ще не було, а на мурі — руки в боки — стояв Вишата. Щойно зачинилася брама за останнім русичем, щойно підняли міст, як завиднілися шиковані колони ромейського війська.

Глава 6. Двобій по-ромейському

Як добре все починалося! Зранку ромеї вишикували своє військо, надумавши брати фортецю. Заблищали мідні шоломи; наче величезний короп лежав на траві — велетенською лускою грали у вранішньому світлі жовтуваті щити.

Раптом брама відчинилася, випустивши перед здивованими ромеями все Святославове військо. Останніми вилетіли печеніги: свистіли, верещали, горлали; іржали, нетерпляче рили землю злі, мов сторожові пси, їхні коні. Кажуть, такий кінь і вкусити може, як пес…

Цимісхій заметушився, замахав руками, віддаючи вказівки, кинулися до воєвод помічники: до Анемаса, до Петра, аж двоє — один по одному — до Варди Скліра.

— Отой у красивому вбранні і є Іоанн Цимісхій, — сказав Турові Лавр. — Базилевс, по-нашому, — Великий князь.

Загули труби, заторохтіли бубони, величезне військо ромеєїв здригнулося і рушило на русичів.

Ті почали бити списами по щитах, заревіли і, здіймаючи неймовірний шум та галас, пішли на ворога, не згірше за ромеїв тримаючи лінію.

Раптом на відстані двох десятків кроків русичі за якимось невідомим знаком разом кинули списи. Ромеї заховалися за величезними своїми щитами, а коли за мить визирнули, княже військо вже було поряд. Як дві хвилі, — одна в другу — вдарили дві раті. Рев, зойки, дзвін та брязкіт зброї.

Усередині Свенельд — Асмудова сотня попереду — крок за кроком тіснить ромеїв. Страшний Асмуд під час битви. Шолома десь загубив; білувато-жовте волосся — пасмами; вищий на зріст за будь-кого з ромеїв, велетенською сокирою пробиває собі прохід у ворожих лавах. Лице червоне; реве, перекриваючи гуркіт битви. Вищирив жолудеві ікла — паща, як у ведмедя.

На лівому крилі — печеніги. Передні б’ються піками та шаблями, інші пускають на задніх ромеїв стріли. От-от не встоїть грецька кіннота. Ба, й степові напівдикі коні гризуть ворожих.

Ще, ще трішечки! Не витримали ромейські вершники, здригнулися, позадкували…

Шулікою кидається Святослав — ні, не може зійтися з ворогом: скрізь між ним та ромеями його охоронці. Промайнув Лавр — сорочка закривавлена — невже поранили?

А це Федір. Одного зрубав, другого; заточився, впав… А от двійко бійців які вправні. Та це ж Лаврові новачки! Один одному допомагають — наче все життя поряд билися. Тепер розумію тебе, Вишато!

Соренкелове — праве крило; проти нього воєвода грецький Петро. Де зустрілися, там і б’ються їхні полки, тільки от земля третім шаром мертвих тіл вкривається.

Свенельд перейшов у наступ. Кіннота печенізька додала! От і все: тікають царградські вершники, печеніги доганяють і б’ють!

Та що це? Перуне, хіба не тобі принесено стільки жертв? Варда, клятий Варда вдарив по печенігах, ромейська кіннота схаменулася і відновила опір.

Це — справжні бійці. Під проводом самого Варди вони насіли на печенігів. Скрутно степовикам: з одного боку кіннота, з другого — Варда з важкою піхотою. Впав, як сніп, у шовковому плащі печенізькій князь, і за єдину мить не стало його війська — галаслива юрба втікала з поля битви, відкривши Свенельдів лівий бік. Греки кинулися наздоганяти втікачів — де там, степові коні мчать, як хорти. «Гир-гир-гир» — щось закричав один з воєвод (той, що не дозволяв куштувати перцевої), когось уперіщив камчею раз, вдруге, та ні, вже не зупинити — кинув камчу, вихопив шаблю, зрубав найспритнішого з ромеїв, ударив п’ятами коневі під боки і полетів наздоганяти переляканих своїх співплемінників.

Варда побачив оголений лівий бік варязького полку і спрямував туди свій загін. Попереду відомий богатир — Анемас — виблискував золотими застібками княжого плаща.

Помітив його Святослав, зрозумів: до загону Варди увійшов добірний полк Анемаса. І неможливо князеві дістатися на ліве крило.

— Анемасе! — покликав князь богатиря до двобою. Побачив ромея і Асмуд, впізнав, бо вже зустрічалися. Заревів: «Анемасе! Анемасе!», — викликаючи.

Та вже перейняв Варду запасний полк Ікмора. Попереду — сотник Вишата: меч у могутній руці, вигукує: «Анемасе!»

Князь подивився: Соренкел не зрушив і на лікоть: не можуть вони з Петром подолати одне одного, а земля під їхніми військами червона.

Двобій — одвічне право обраних. Анемас попрямував до Вишати. Заревів від образи Асмуд і розвалив найближчому супротивникові голову. Заревіли нормани.

Закричав — аж завив — Святослав, бо зрозумів: Варда — це останній запас Цимісхія. Якби встояли печеніги ще трішечки (хай довіку в їхніх жилах тече не кров, а кобиляче молоко!) встиг би Ікмор вдарити Варді у спину і вибити, поки б той розвертався, більшість його людей! А без Варди грецька кіннота небагато важила.

Раптом ромейська стріла вдарила Вишаті у груди. Сотник випустив меч, прошепотів: «Анемас!» і впав.

«Дрібне кільце і дріт поганий, — подумав Тур, — батькова б кольчуга витримала». Справді, Славова кольчуга вже кілька разів рятувала йому життя. «Коли повернемось додому, куплю в батька таку і Воронові», — вирішив він. Приятель був поранений, щоправда, легко.

Битва розгорілася знов. Ікморові вдалося вирівняти становище. Що робила Вишатина сотня! Якби вони знали, що ту стрілу було пущено за наказом Варди Скліра! Мужньо билися русичі проти значно більшого війська ромеїв, і нічого їм не міг вдіяти ворог. Та перевагу було втрачено…

Надвечір воєводи розвели війська: ромеї відступили до свого табору, русичі — за браму. Ніхто нікого не переслідував: люди були знесилені, і поранених було багато. Святослав зійшов на мур: Трояновим валом лежать мертві праворуч — то бився стійкий Соренкел; а там — грецькі кіннотники — це притисли їх печеніги; а онде й самі степовики: їх узяли в облогу. Посередині — страшна стежка; то слід Варязького полку.

— Лавре, піди до Ікмора і прийми сотню Вишати, — наказав князь. Лавр, що стояв поруч, здивовано подивився на Святослава:

— А хто ж з моїми людьми буде?

— Він, — сказав Святослав і простяг руку в бік Тура. Князь знов подивився на поле битви: за один день він втратив тисячі три русичів та чверть варягів. Він не став рахувати, навіть приблизно, полеглих печенігів: клята кіннота була втрачена вся. І хоч на одного вбитого русича припадало десь троє ромеїв, наслідки битви були жахливі: разом з печенігами він втратив стільки війська, що одному русичеві тепер протистояло четверо воїнів Цимісхія. Щоправда, були ще люди, що їм доручено лодії, але їх в жодному разі брати не можна.

Вночі стало відомо, що до ромеїв підійшло підкріплення, і князь наказав спалити Переславець і відійти на Преславу.

… Пролетіли місяці. Русичі мужньо билися і стрімко маневрували, але чисельна перевага базилевсових військ давалася взнаки: і князь наказав відступити від Преслави під Доростол. Святослав відрядив вірних своїх людей на Русь до синів: Претича — до Ярополка у Київ, Мала — до Олега у Овруч, Путяту — до Новгорода, де сидів Володимир. Наказ був один: зібрати до наступного літа щонайменше двадцять тисяч війська.

Важко князеві: не встигли поїхати посланці, як загинув Соренкел. А днями Анемас викликав на двобій Ікмора та вбив. З досвідчених лишився лише Свенельд.

Чудовий липень у Подунав’ї. Вистигають яблука, груші; повно різної городини — морква он яка здоровенна! А ще виноград: рясно висять грона: темно-сині, жовтуваті, рожеві… Багата земля. Малувато війська в князя Святослава, аби повоювати її. Невже піти звідси? Йому, Святославові, переможцю! Піти ні з чим — сором. Краще загинути, бо мертві сорому не ймуть.

Зранку стали русичі під Доростолом. Вояк до вояка. І не було вже серед них досвідчених і молодих: всі бували у бувальцях — засмаглі обличчя суворі та спокійні.

Подивився князь на них: тепер і половини бойових човнів вистачить… Пригадав, як билися вони, скільки пережили. І почав Святослав слово своє полум’яне:

— Братіє і дружино!

Глава 7. У палаці Анемаса

Сотник Вишата розтулив повіки і одразу пригадав: «Анемас!». Він спробував підвестися, але гарячий біль зупинив його. Боліло зліва в грудях, боліло у спині. Ліва рука трохи заніміла. Він знов розтулив повіки і остаточно отямився.

Просторе зручне ліжко, на якому він лежав, було встелене м’якою чистою постіллю. Обладунку на ньому вже не було, та й сорочка була не його: він помацав — не льон, якесь ніжне тонке полотно.

— Отямився, синку? От і добре, — підійшов до нього одягнений в довгу білу сорочку сивобородий дідуган. — Ну, тепер вже все піде на краще.

— Що зі мною? — спитав Вишата і здивувався: голос його, завжди міцний та гучний, лунав ледь чутно.

— Поранено тебе стрілою.

— Стрілою? — тепер сотник здогадався: підступні ромеї не дали йому наблизитися до Анемаса.

А дід вів своє:

— У тебе, хлопче, серце та легені цілі. Пробито грудні та спинні м’язи й зачеплено лопатку. Але ти втратив багато крові.

— Ти лікар, діду?

— Лікар.

— Русич?

— Русич, тільки вдома багато років не був. По чужих краях мистецтву лікування, що зветься медициною, вивчився.

— А як звуть тебе, лікарю?

— Феофан.

— Хве… хван? — не спромігся одразу повторити Вишата. — Чого ж ти все по чужих краях?

— Бо я раб славетного воїна Анемаса.

— Анемаса? — голос Вишати, здавалося, набрав колишньої сили. — Та де я?

— У Херсонесі, — відповів лікар.

«Херсонес — це Корсунь, — зрозумів Вишата. — Це полон. Ромейський полон».

— Давно? — самими вустами запитав.

— Десяту добу, — почув і провалився у чорну безодню.

Зранку сотник прокинувся. Розплющив очі і відчув, що саме прокинувся, а не прийшов до тями. Він одразу пригадав, що з ним сталося, але сьогодні поставився до того значно спокійніше. Озирнувся: світлиця невелика, але чиста і затишна. На стіні дошка, на якій намальований виснажений чоловік з великими виразними очима. Вікно невеличке, але якесь дуже прозоре, не слюдяне. Маленький стіл, коло нього лава. На лаві сидить Феофан і читає письмена.

Сивий лікар відчув на собі погляд:

— Здоров був, сотнику!

— Знаєш мене? — здивувався Вишата.

— Тебе багато хто знає. Проковтни оце, — дід подав склянку з густою, майже чорною, рідиною.

Вишата вирішив, що коли вже його не добили одразу, привезли сюди морем, лікували й доглядали, то не отруять, тому одразу й випив. Ліки були з трав, та розпізнавати їх — несила.

Дід звелів їсти, і Вишата трохи з’їв: то була варена курка. Феофан відчинив двері і гукнув когось. Прийшов чорноризець, і вони удвох заходилися поратися коло сотникових ран, стиха розмовляючи грецькою. Вишата добре розумів хозарську (війна навчить), але грецька була зовсім на неї не схожа.

— Хвеохване, — спитав Вишата, — нащо мене сюди привезли?

— Ти ж не бідний, — чи то запитав, чи то затвердив дід.

— То що?

— То даси Анемасові грошей за свою волю, — пояснив лікар. «Зрозуміло. — подумав Вишата. — Ну, лікуйте мене поки що, а там побачимо: може, дам грошей, може, просто втечу». Вишата був не бідний, але й не багатий. Не раз йому траплялися великі гроші, але родини в нього не було, погуляти він любив і ніколи не жалів на добрий мед зайвої ногати*. Щоправда, за останні кілька років він дещо зміг відкласти про всяк випадок… То побачимо ще, чи доведеться те віддавати… «Якби не підступна стріла, нічого вже не хотів би Анемас», — гірко подумав він.

Лікарі скінчили. Сотник удав, що спить. Чорноризець і Феофан тихенько вийшли і зачинили за собою двері. Вишата послухав: чи не стоять, бува, під дверима. Ні, пішли. Він розплющив очі, спробував сісти і не зміг. Вже майже не боліло — просто він дуже заслаб. На столі побачив книжку — на обкладинці хрест. Простягнувши здорову руку, взяв її. Важка книжка. Розгорнув. На чому ж це воно писано? Придивився. Точно — тоненька теляча шкіра. Скільки ж малесеньких телят треба забити, аби набрати аркушів на одну таку книжку? Самі ж спинки — жодного черевця. Майже всі літери знайомі. «Чоловік один мав два сини, — прочитав. — Той чоловік насадив виноград та зробив точило».

Вишата відчув, що стомився, ледве спромігся покласти книгу на місце і задрімав.

Повільно видужував Вишата, але сили поверталися. Лікарі наказували лежати. Щодня він читав книжку з хрестом на обкладинці, що звалася «Євангеліє» про важке життя та страшну смерть Сина Божого на ім’я Ісус Христос, який жив серед людей. Йому давно вже пояснили, як слід читати ті дивні літери, що їх не було у руських письменах, він призвичаївся і вже не помічав відмінностей у літерах, словах та обертах мови. Жахливі речі робилися десять віків тому в Юдеї. Там різали немовлят, зраджували друзів, милували татів та розпинали Сина Божого. Он де його лице на іконі — вінок з терену на голові. Вони катували Сина свого Бога! А той терпів, аби спасти їх…

Вишата згадав Лавра. Десятник все це знав ще в Києві. Жалюгідною та нікчемною здалася тепер ота до Лавра ворожнеча.

Мало-помалу Вишата почав виходити на свіже повітря. Палац Анемаса розлігся в чудовому садку, і Феофан гуляв з пораненим та пояснював Евагеліє. Чого не знав сам, питався у чорноризця Анастаса, а потім докладно переповідав усе Вишаті.

Якось лікарі повели його в місто. На головному майдані побачив русич церкву. Білого каменю, вона сяяла золоченими банями, на самісіньких верхівках котрих вигравали у сонячному промінні такі само хрести, як на Феофановій книзі. Здавалося, церква ось-ось злетить у небо.

— Як хочеш, можемо зайти, — сказав, наче між іншим, Анастас. Вишата переступив поріг і став мов зачарований. Він не помітив, як, входячи, хрестилися та били поклони його супутники.

Перед іконами горіли свічки — різні: тоненькі та здоровенні — а було їх, як зірок на небі. Чарівний спів лунав, заповнюючи всю церкву, сумний та величний, він заповнював всі груди, всю голову, все єство. Приємно напливав запах ладану та воску. Раптом диякон могутнім басом чи то проспівував, чи то промовляв щось, прихожани хрестилися, і знов починав хор.

Здавалося, цей спів лунав не з людських уст, які ще учора брехали, лаялися на торжку, горлали у корчмі; ні, той спів приходив з небес і обіймав, накочувався хвилею, відступав, знов ширився, і тріпотіла душа в могутнього Вишати.

Батюшка, весь у золотому, поважно ходив, розмахував невеличкою, на срібних ланцюжках, чашею, де курів ароматний димок.

Сотник згадав Київське капище: козячі голови на височенних палях, Перун, грубо витесаний зі стовбура товстенного дуба, волхви у сорочках з грубого полотна. У церкві — така краса, такий спокій…

Хіба схожий був цей спів, чарівний та лагідний, на нудне протяжне виття волхвів? Хоч і волхви уміли тривожити душу.

Вишата очима знайшов Анастаса і попросив вивести його з храму. Вночі Вишаті наснився Київ і ця корсунська церква, чомусь у Верхньому місті, неподалік від княжого терему, майже на тому місці, де споконвіку було капище. З церкви виходили батько і мати, які померли, коли їхній єдиний син ходив з князем на Саркел, в руках вони тримали тоненькі свічечки, і в небі над Києвом лунало дзвінке багатоголосе «алілуя!»

Вишата прокинувся і до ранку не міг заснути. Йому здалося, що болить майже загоєна рана. Але ні, то боліло, здавалося, навік загрубіле, Вишатине серце.

Зранку сотник попросив відвести його до церкви, а ввечері поцікавився, як християни звертаються до Бога.

Феофан уважно подивився на нього і прочитав слов’янською «Отче наш».

Вишата знов читав товсту книжку, і його вразила Нагірна проповідь. Вир думок крутився в його голові: шанувати батька й матір — зрозуміло; не красти — ну… теж. Але як то: не вбивай? А якщо — ворога? Чому не хотіти мати більше жінок, майна, худоби?

Ті двоє довго пояснювали про християнську любов, прощення, каяття, про безсмертну душу.

Вишата слухав — слухав, а тоді спитав:

— Ісус так казав, бо сам так робив. А люди ж так не роблять, хоч деякі й кажуть?

Анастас знов полум’яно заговорив про спасіння, про душу. Вишата поцікавився, як люди стають християнами.

— Треба увірувати, — пояснив Анастас.

— А ще?

— Ще охреститись.

При хрещенні сотник одержав нове ім’я — Іван. Хрещеним же був Феофан. Коли вони вийшли з церкви, сотник обережно сховав хреста під сорочку. Волосся на голові було мокре від купільної води, краплі скочувалися на плечі, та неофіт не помічав того. Троє повільно йшли до палацу. Їх перегнав вершник на гарячому коні. Курява стала стіною, тому вирішили перечекати.

У палаці їх одразу повідомили, що архипедарх Петро прислав гінця зі звісткою: у битві під Доростолом вбито великого воїна Анемаса.

Іван-Вишата одразу згадав: під Переславцем Анемаса на бій викликали троє: він сам, князь Святослав та найманець Асмуд. Мимоволі загорілися очі:

— Хто вбив? Святослав?

— Ні.

— Асмуд?

— Ні.

— То хто ж, хто? — закричав Вишата.

— Якийсь десятник Тур, — сказав архипедархів посланець.

— Десятник… Тур? — перебрало подих сотникові.

Глава 8. Доростол

— Братіє і дружино! — почав Святослав. Як він говорив! Його могутній голос летів над військом русичів. Громом гудів, плескав хвилею, левовим басом поширювався. Слухали русичі — могуттю наливалися їхні руки, відвагою повнилися груди. Ніколи не чули ще князеві бійці такої промови! Навіть знані гуслярі не змогли б знайти кращих слів і ліпше їх скласти. І виходило так, що лишилося їм або перемогти, або загинути, бо відступити — неможлива ганьба.

— Мертві ж сорому не ймуть! — закінчив слово своє князь.

Чорною хмарою сунули назустріч ромеї — ліку їм немає. А в небі темна хмара дощова наповзала на чисту блакить.

Верхи на гнідому печенізькому коні у перших рядах — сам князь. У перших, та не в найпершому. Як не силувався він — все попереду Ворон, Тур та Могута. Все ближче раті одна до одної. Зійшлися. Вдарили. Почалося!

Турові — звична робота: ухилився, відбив, ударив. Впав ромей, а на його місце одразу ж стає другий. Зліва поруч Ворон — не відстає. Не ті вони вже губаті юнаки, що вирушили у свій перший похід. Небагато часу спливло — рік всього, та багато досвіду набуто.

По праву руку Могута: справді могутній, кажуть, залізну кочергу у вузол в’яже. Чув Тур ще в Києві про Микиту Кожум’яку, що начебто сиру бичачу шкіру руками рвав, та ніколи його не бачив. Не дивно: кожум’яки — гончарів друзі, на той кінець Подолу ковалеві дороги нема. А Могута — ось він!

Невловимим рухом Могута вибив з ворожих рук меча, ромей посунув назад, та де там — луснув шолом, як стиглий кавун, впав ромей, не зрозумівши, що сталося. Нахилився до мерця русич, почав стягувати з руки якусь бранзулетку…

Раптом на велетенському коні налетів здоровань і прохромив списом широку спину старого дружинника.

«Та це ж Анемас!» — упізнав Тур.

— Анемас! — видихнув поряд Ворон.

— Анемас! — заревів князь і стиснув острогами коня. Підхопився грецький воїн і кинув коня назустріч князеві. Добрий в князя кінь: слухняний, швидкий, витривалий — та не встояв під ударом Анемасового велетня, впав, придавивши князеві ногу. Зіскочив з коня грек, вихопив меч, хотів убити Святослава. Але встав проти нього молодий десятник Тур, і лише мить або дві ще прожив Анемас. Ворон підскочив до князя — допоміг вивільнитися. Підвівся князь — і до супротивника, а там стоїть уже Тур, в одній руці — меч, у другій — високо здійнятій — Анемасова голова; щелепа відтята, а в роті, всі у крові, печенізькі золоті застібки.

Спалахнула у небі блискавка, вдарив грім. Одразу і так гучно! І вмить, наче небо під Доростолом прорвалося, полив дощ.

Скільки жив Тур, ніколи не бачив такого дощу. Одразу змокрів до нитки, під ногами калюжі чавкають.

Поряд билися варяги. На якусь мить Тур побачив Асмуда: може, справді він — великий воїн, і береже його північний бог Одін, і не час йому ще до Валгали? Лезом сокири відбив він ворожого меча і одразу кінцем держака вдарив ворога у обличчя.

Князь став на місце загиблого Могути. Добре володіє мечем Святослав — напуває ворожою кров’ю свого гострого булатного друга.

«Так не годиться», — подумав Тур: князь наражався на небезпеку. Знайшов десятник можливість, озирнувся, а поряд все люди з чужих десятків. З Турового лишилося тільки двоє: він сам та вправний Хозарич.

Тим часом Варда насів на ліве крило, де бився Ікморів (ні, вже кілька днів — Лаврів) полк. Поряд з Вардою — Петро, ще той хижак — сам до бою не лізе ніколи, але як розумно керує військом! Вперто, запекло, мужньо б’ються Лаврові сотні, але бачить хоробрий Лавр: все-таки це не молодша дружина.

Звелів стріляти — цілити у Петра та Варду, і одразу за спини своїх людей сховалися ромейські воєводи. Сила-силена тих ромеїв — троє, а, може, й четверо на одного русича. Потроху прогинається Лаврове крило. Підняв Лавр меча і щосили вигукнув давній, пращурів ще заклик:

— За Бусові рани!

Наче додалося сил війську: не задкують, стверджуються руси. Але щось таки сталося у серединному полку.

Непокоїло князя Лаврове крило. Знав Святослав: Лавр хоробра та віддана людина, але як воєвода має невеликий досвід: рік тому десятником був. Війна винесла його, бувалого у бувальцях, але дрібного воєначальника нагору… Як він там? Глянув князь ліворуч: навалилася сила-силенна вершників, от-от розчавлять. Глянув удруге: підняв меча Лавр і щось кричить. Знов подивився: зупинилися русичі і наче потроху вже наступають.

Крутив головою князь, крутив, та й проґавив випад ромея; відбив меч, та пізно: вороже лезо різонуло тіло князя. Захитався Святослав; Тур з Вороном підхопили його і потягли назад, і одразу за ними стулились шереги воїнів.

— Князя поранено, — полетіла чутка лавами.

Святослава нашвидкуруч перев’язали, він одразу підвівся і хотів стати до бою, але тілоохоронці майже силоміць утримали. Князь бачив, як швидко росте тепла мокра пляма, але стояв — військо повинно бачити: князь живий, князь поруч.

Недобра звістка позбавила русичів веселої люті. Всі бачили: князь стоїть, але дуже швидко полотніє його лице. Ромеї відчули зміну настрою русичів і додали тиску.

Князь вочевидь заслаб, і його повели до човнів. Він вже непевно бачив, як взявся командувати Свенельд, як відходило військо до ріки, і прикривав цей відхід Лаврів полк (Свенельд беріг варягів), як перепливали на лодіях русичі на другий берег. Лавр, сам поранений, але живий завдяки Вовковій науці, попсувавши кілька зайвих суден, перевіз залишки своїх людей числом трохи більше сотні, коли головні сили були вже у безпеці.

Тур знайшов лікаря, і той вправно зупинив кровотечу, тятивою зашив рану, перев’язав, напоїв князя червоним вином і велів лежати.

Вороги не намагалися переслідувати: у них під рукою не було добрих суден; до того ж великі втрати їх просто приголомшили. Цимісхій, спітнілий, у брудних червоних чоботях, дивився на лівий берег Істра: там облаштовували табір руси; вони не збиралися втікати, вони просто відійшли! Базилевс глянув на свій супровід: вдивляється у далечінь — Істр-Дунай тут широченький — Петро, похмуро мовчить Варда, сопе єпископ Феофіл…

— Що станемо робити, панове? — спитав ближніх базилевс.

— Порахуємо людей, визначимо втрати… Потім нагодуємо живих, поховаємо мертвих, далі, Бог дасть, щось надумаємо, — сказав розумний єпископ.

— Хай буде так, — згодився Цимісхій.

Святослав теж, трохи відновивши сили, наказав порахувати військо. Незабаром йому сказали. «Третина того, з чим прийшов», — подумав він.

Зранку Цимісхієві доповіли: з руського берега до них пливе судно. Базилевс вилетів з шатра і одразу ж по багатьох прикметах визначив: посли.

І день, і другий, і третій пливуть посли через Дунай. І битися нема у супротивників наснаги, і згоди дійти не можуть.

Цимісхій, провідавши про Святославову рану, запропонував двобій: хто, мовляв, переможе особисто, той і виграв війну. Так, нібито, всім буде краще!

Коли посли розповіли про це, Святослав тільки усміхнувся:

— Мені самому краще знати, ніж ворогу моєму, що мені корисніше!

Ніхто не засудив князя: не забули ще, як ромеї вирішили долю двобою Вишати з Анемасом. Говорили, що Цимісхій — людина хоробра, але підла, і прийшов він до влади, отруївши попереднього базилевса Нікіфора…

Нарешті домовилися: монархи мають зустрітися особисто.

…У парадному вбранні, у червоних чоботях, з повним почтом базилевс Константинопольський Іоан Цимісхій з’явився в умовленому місці на березі Дунаю. Золотом гаптована його одежа, камінням коштовним оздоблена. Ближні його — теж у золоті та сріблі. А от черевики в них — не червоні, бо ніхто, крім імператора, не має права у таких ходити. Всі тут: Варда Склір, Петро, Феофіл… Це єпископ (розумна людина!) порадив піти на поступки, дати грошей, зброю, їжу — все, що скажуть північні варвари, аби підписати вічний мир, аби руси пішли. Бо князь Святослав, як привозили базилевсові дари, на золото та коштовності і не дивився, а вхопив одразу найкращого меча. Він не політик, не гендляр. Воїн. А тому, — переконав всіх Феофіл, — не можна затягти війну, бо якщо до русів підійде підкріплення, по яке вони вже послали людей, де тоді брати додаткове військо імперії, яка ще не оговталася від потрясінь, що завдав їй бунтівник Варда Фока.

Тепер — особиста зустріч монархів. Та де ж той дикун Святослав? Від лівого берега відплив великий бойовий човен русів і попрямував до строкатої юрби, що сяяла на протилежному березі сріблом та золотом. Були руси вдягнені у білі сорочки — одразу і не відрізнити, хто з них князь. Святослав сам веслує; вправно, — зауважив Тур, що сидів прямо за княжою спиною. Грають, перекочуються могутні князеві м’язи. І справді, гоїться все на ньому, як на молодому собаці. Може, не брешуть люди, коли кажуть, що успадкував Святослав від діда свого — Олега Віщого — особливий дар — щось таке знати?

Поряд всі — найвірніші. Он Лавр — воєвода! — порається з важким веслом. Тут і Ворон. Асмуд, вдягнений русичем. Веслує добре: аж водяні вихори крутяться поверхнею ріки там, де пройшло його весло.

У кожного за халявою — гострий булатний ніж. Про всяк випадок. Хіба хто знає, як зустрінуть ромеї?

Хутко йде бойовий човен. Ось уже й берег. Пристали. Цимісхій поважний; не йде — випливає, як гусак на сільський став. Очима шукає княжу багряницю— нема, всі однаково білі. На берег ніхто не сходить. Човна не витягують.

Помітив Цимісхій — попри весь етикет проліз поперед уславлених Хроніст Діалог, літописець — хоче бачити, як великий базилевс із дикуном розмовлятиме. Ну, хай дивиться — звелімо йому потім написати все, як годиться.

Важкий погляд наче зупинив базилевса. Кроків десять до човна, не більше. Чубатий здоровань дивиться спідлоба, аж мороз по спині. Несвідомо мацнув ромейський вождь стегно — меча нема. А той дивиться, наче ріже. Та це — князь?! Сам веслував, як простий вояк… Сидячи, повільно заговорив. Грецькою. Він же, казали, не вміє? Слова дивно вимовляє. Привітався. А як же етикет? Що робити? Розгубився Цимісхій і — відповів. Князь кивнув головою — зрозумів, сережка у вусі загойдалася. Кілька запитань, відповідей, і князь, кинувши прощальні слова, перший взявся за весло.

Розгублений Цимісхій — губи тремтять від образи — подивився на Феофіла.

— Цей дикун, — примирливо сказав єпископ, — не відає етикету, навіть переговорів вести не вміє. До речі, прошу дозволу великого базилевса поїхати у північні краї — є в мене там одне дільце…

Свенельд нервував, метушився, мало не кидався у воду назустріч князеві. Ще й відстань до лодії добряча, а він: ну як, ну що?

— Хотіли нас принизити золотими сорочками та витребеньками на зразок тих виделок, — сказав князь, — а вийшло, що вони всю розмову стояли, а ми сиділи.

Раптом він щось додав норманською. Гучно зареготав Асмуд, а воєвода витріщився:

— Звідки ти таке знаєш, князю?

— Та ти ж тоді й казав, як я списа до древлян не докинув.

Глава 9. Свенельдові поради

Тур так і не зрозумів, як звалося місце зимівлі. Хто казав — Буян, хто — Біла Вежа. Йому було не до того, бо клопоту вистачало. Після переговорів з Цимісхієм викликав його Святослав і наказав:

— Візьмеш у Лавра залишки Ікморового полку та зіб’єш у сотню. Наставиш десятників. Бо Лаврові даю молодшу дружину.

— А десяток мій кому? — спитав Тур, бо, поповнений людьми, його десяток ніс службу безперервно.

— Лавре, кому? — звернувся до молодого воєводи Святослав.

Той не думав і миті:

— Воронові.

— Хай буде так, — затвердив князь.

Ніхто не чекав такої важкої зимівлі. Харч, отриманий у ромеїв, витрачався дуже швидко. Коней, яких теж дали ромеї, Святослав наказав берегти, як рідних дітей, і годувати якнайкраще. Торгували з місцевими. Ті, зрозумівши скруту русів, правили за коров’ячу голову таку купу грошей, що її мало б вистачити за нормальних умов на кілька корів. Грабувати князь заборонив — не війна.

Базікали, що нормани торгувалися по-своєму: приходили юрбою, показували торгівцям свої бойові сокири і голосно розповідали, скільки людей ними зарубали. Начебто ціни від того помітно падали.

Княжа скарбниця спустошувалася. Тур поміняв на м’ясо печенізькі застібки. Зготували їжу. А попоїли люди лише раз. Сотня знесла на купу весь свій хабар — добра вийшла купа, але через дорожнечу й те все розтануло. Тоді Тур обладнав якось кузню і почав виготовляти таке-сяке господарське знаряддя. Помічники знайшлися. Дивна річ — залізом торгували краще, ніж золотом.

Донесли князеві. Той прийшов, подивився похмуро, нічого не сказав. А назавтра з’явився з грошима Лавр:

— Ти, Славичу, бува, не здурів? Ти сотник чи ремісник?

— В мене люди голодні. В третини кров з ясен точиться. У твоїх охоронців, воєводо, харч добрий…

— Ось візьми, князь тобі передав, та не ганьби себе, брате! — наказав Лавр. — Бо й так вже твою сотню у війську Ковальською дражнять.

Довелося кинути. Якби він знав, що за день перед княжими відвідинами ще й Ворон спитав у Лавра, чи можна почати крутити горщики…

От чого не вибувало, так це болгарського вина. Щоправда, воно на холоді не зігрівало… Тур вигадав виливати його в казан, ставити на вогонь і пити гарячим. Кілька разів до Тура приходив Ворон. Вони дуже помірно пили, розмовляли. Смаглявий темноокий десятник подивився на залишки Турової кузні, всміхнувся:

— Через тебе і я ледь не почав посуд робити…

— То, Вороне, не я, то відчай. З Ікморового полку сотня лишилася, це ж вони заступили ромеям дорогу, коли військо за річку відходило. Не можна, щоб і ці з голоду повмирали. Їх треба будь-що до Києва довести.

Хозарич з повагою подивився на друга:

— Добре, що ми не скалічили одне одного тоді на Подолі. Хоч після оглядин рука в мене довго боліла…

Тур розвів руками, а потім подарував Воронові батькового булатного ножа. Той зрадів і одразу причепив його до пояса.

— Патякають різне люди, — сказав Ворон, — Ти тепер далеко від найстарших, не все знаєш… Начебто незабаром підемо додому. От тільки не вирішили — водою чи сушею…

А в цей час у шатрі Святослава саме про це й радилися. Свенельд переконував:

— Обмини Пороги верхи, княже!

— А лодії?

— Кинь! Лодії ми зберегли майже всі, а війська — третину. Почнемо волочити їх коло Порогів — людей забракне, будемо ми беззахисні.

— Якщо сини мої зібрали військо, бойові човни нам ще цього року знадобляться… А скарбницю теж кинути? А коней у нас на всіх вистачає?

— Княже, вигоди — сумнівні, небезпека — очевидна! Прошу тебе, обмини Пороги на конях!

Вагання — чи й передчуття? — чорним важким жорном ворухнулися у Святославових грудях. Але всі знають, що він своїх рішень не змінює:

— От ти, Свенельде, і підеш обходити. Візьмеш своїх варягів і Ковальську сотню.

Воєвода пильно подивися у вічі князеві:

— Я тобі колись погане радив?

Два погляди зустрілися, і ніхто не опустив очей. Ще ніколи не було так важко Святославові: він долав і волю чи не найсильнішої у його державі людини, і свої сумніви:

— Я своїх рішень не змінюю!

Погляд Свенельда одразу згас, очі спорожніли:

— Як скажеш, государю!

А князь, взявши гору над варягом, переміг і свої вагання:

— Отже, ти — сушею, я — водою!

Ворон на хвилинку прибіг до Тура:

— На й тобі, Славичу! На згадку. Не знаю, чи коштовна ця річ, але для нас — незабутня. Ну, побачимось, друже, — і побіг до своїх дружинників.

Ой, нескоро ви зустрінетесь, десятнику!

Тур роздивився подарунок: то була ромейська золота бранзулетка, через яку загинув Могута.

Шатро печенізького хана Курі ще ніколи не бачило такого поважного гостя: особистий друг і радник базилевса, з’явившись з багатими дарами, третій день переконував:

— Зрозумій же, могутній хане!

— Ні, ні, друже Феофіле. Про те не може бути й мови, — заперечив Куря (за хана його визнавали не всі печеніги, переважно — споріднені орди).

— Я тобі пояснюю: людей в нього обмаль, а хабар — величезний! Більше можливості не буде ніколи! Якщо пропустити його на Київ, до князя Ярополка — буде він знов з військом, не дасть спокою нікому.

— А як Ярополк з Олегом прийдуть за батька помститися, що робитиме бідний Куря? — запитав печеніг.

— Не прийдуть, — запевнив Феофіл. — По-перше, — не люблять вони один одного. Чорноризці передавали, що давно б посварилися, та батька бояться. А Володимир — далеко, та й віче йому не дозволить воювати. А по-друге… Всі вони, допоки живий Святослав, наче й не князі… Якщо він не вернеться з походу, їм тільки ліпше!

Куря цикав зубом та розмірковував. Єпископ же напосідав:

— А вже везе він у Київ… Чого там тільки нема: золото, зброя, одяг.

— Золото, кажеш? — перепитав Куря. Феофіл почав вихваляти роботу каподокійських золотих справ майстрів: ніхто в світі подібного не робив, а робота тонка та охайна, каміння вставлено майстерно — колір до кольору, фігурки людей та тварин — як живі.

— Треба подумати, — сказав Куря і вийшов. Він прочовгав повз шатро, де чекав його слухняний гарем: любовних втіх не хотілося, не те цікавило зараз хана.

— Треба подумати, — повторив він.

Спершу обидві частини війська русичів йшли поряд: берегом і водою. Свіжий вітер бадьоро наповнював вітрила, і лодії добре долали могутню течію Славутича.

Тур уперше опинився під проводом Свенельда і мимоволі порівнював його з іншими воєводами: Претичем, Лавром, загиблими Ікмором, Соренкелом та Вишатою. Мабуть, не було в князя кращого за Свенельда — так розумно та вміло керував він людьми: цей немолодий норман знав, як добитися правильного та швидкого виконання своїх наказів, точних і зрозумілих. Вмів підбадьорити жартом. Він знав всіх своїх людей і за кілька днів запам’ятав і Турових. Тур домігся у сотні ладу так, як це уміли Лавр та Вишата, тому нарікань не мав. Варяги виявилися вправними вершниками: звісно, до печенігів далеко, але трималися на конях і доглядали за ними цілком пристойно.

Стосунки з іноземцями були непогані, щоправда, ті часом починали напівжартома зачіпати:

— Ковалі, де горн поділи? — і всяке таке, та люди вже звикли і навіть пишалися: раніше казали: Лаврова сотня, Асмудова, Вишатина, і лише про них — Ковальська. До речі, Асмуд із своїми людьми був поряд: так склався похідний порядок. Варяг кілька днів придивлявся до Тура, а потім наблизився і заговорив. Тур відповідав з повагою (це ж — славнозвісний Асмуд), але як рівний.

— Це ти, сотнику, саме той Тур, що мені загиблий Вишата розповідав? — поцікавився варяг (звісно, він, як і всі, не знав, що Вишата лишився живий).

— Мабуть, той.

— Так ти лише за два роки сотником став… Мені знадобилося аж п’ять! Але такої страшної війни тоді не було. Вовк тебе вчив?

— Вовк.

— Знайомі ми з ним. Коли я був молодий, як ти, він був уже досвідченим воїном. Він і Вишату вчив. — Асмуд спохмурнів. — Шкода Вишати. Друг він мені був.

— Хай йому буде добре у Нижньому Світі, — сказав Тур.

— Жалкую, — почулася ненависть у голосі варяга, — що того підступного людожера — Анемаса — не я вбив!

Турові було дивно: Асмуд, хоч і не був підступним, заслуговував зватися людожером, мабуть, не менше Анемаса.

— Не ти, так я — Анемасові що з того?

— Знаю, що ти, бачив. Я ж за друга не помстився! Вишаті було б приємно.

Асмуда покликали, він сказав:

— Заходь у Києві до мене, — і спрямував коня до своїх. Тур подивися на здоровенного коня, що легко ніс великого і важкого Асмуда і подумав: «Чи не Анемасів кінь? Не дуже я тоді роздивлявся, та все одно схожий». Кінь був не той, але однієї крові з Анемасовим.

За кілька днів по тому вітер змінився, і Святославові човни пішли на веслах. Відчувалася нестача людей: важкі судна ледь сунули проти течії. Тур мимохіть подумав: «Воронові тепер не позаздриш». Він мало знав дружинників, що з’явилися у десятку після Доростолу, — мало він був з ними, тому не відчував їх близькими. Це був уже не той Лаврів десяток, у якому він починав, цей був — Ворона Хозарича.

Ввечері, коли зупинилися на ночівлю, Свенельда раптом покликав до себе князь.

— Ми не можемо так рухатися далі: через нас і ви плентаєтеся, — почав одразу він.

— То кинь човни, княже.

— Знов ти за своє, Свенельде!

— Тоді візьми моїх людей до човнів, — запропонував варяг. «Почалося. То човнів кидати не можна, то коней, — подумки майже розсердився воєвода. — Де його звичний розум?»

— Коней Ковальська сотня на Київ пожене.

— Ні.

— Обмини Пороги на конях, княже. Там печенізькі землі, будь-що може статися.

— У мене з печенігами мир!

— Це ти, Святославе, як ідеш воювати, звістку даєш: «Іду на ви», — заперечив воєвода. — А печеніги хоч раз так робили? І от що ще: там племен та родів — безліч; з усіма у тебе мир?

— Не посміють мене чіпати, — відрубав князь. — Що це ти, моїм наказам коритися не хочеш?

— Підкоряюся, — схилився старий воєвода. Святославові стало прикро: змалку він звик до Свенельда, зміцнював його владу — Свенельд, поряд в усіх походах — Свенельд, порадити — він таки, пожалітися — до нього. А тепер стоїть той, хто всі ці роки був другом — майже батьком — у низькому покірному поклоні.

— Свенельде, — примирливо сказав він, — стань, друже, прямо. Не хвилюйся, вистачить мені і тих людей, хто у човнах. Зранку їдьте собі на Київ.

— Добре, княже, — остаточно підкорився воєвода.

У таборі Свенельд зібрав сотників і сказав:

— Зранку ми виступаємо прямо на Київ.

— А князь? — прогудів Асмуд.

— Піде потроху водою.

— Необачно, — знов Асмуд.

— Це наказ князя. Ідіть, і зранку аби всі були готові.

Виходячи, Асмуд зустрівся очима з Туром. Той звів брови догори: «Не розумію». Асмуд розвів руками…

«Зрештою, хоче — хай ризикує сам! В нього діти — всі вже на князівствах, а мені Люта ще на ноги ставити», — подумав старий воєвода і вперше у житті заплакав. Добре, що не бачив ніхто.

Глава 10. Що сталося на Порогах

До Києва вершники дісталися без пригод. Кілька разів Тур бачив вдалині — майже на обрії — невеличкі групи кінних печенігів. Але вони, не бажаючи, мабуть, зустрічатися з досить великим загоном, одразу ж зникали.

У Києві виявилося, що Ярополк з Олегом війська майже не зібрали. Молоді князі, — зрозумів Свенельд, — не хотіли віддавати своїх людей на війну, до пуття не знаючи заради чого. Здогадався про це і Тур.

Відчувалося, що князь Ярополк не дуже зрадів необхідності годувати батькове військо: він уже звик, що військо у нього — своє, тілоохоронці — свої, та й уділ — свій. Київський князь, він уже за місцем свого наділу був першою людиною в державі. Повернеться батько — ким стане Ярополк?

Проте він добре знав Свенельда. Здавалося, Свенельд — одвічний воєвода київських князів. Тому варягів розмістили і годували, а заразом — і загін Тура.

На другий день по приїзді Тур кинувся на Поділ. Так само лунко — на всю вулицю — співала стара кузня. Тур зайшов, — двері стали менші чи що, — так само розпалений горн, ті самі помічники, але замість господаря накази віддавав батьків молодший брат — Шпак.

Ледь сотник зайшов, всі зупинилися. Дядько впізнав його, опустив голову і дивився у підлогу. Погані передчуття охопили Тура:

— Де батько?

Всі мовчали.

— Де батько? — голосніше перепитав Тур.

— Нема його, хлопче, — похмуро відповів дядько. — Помер мій брат Слав.

— А мати?

— Мор був у нас восени, — ледь чутно сказав Шпак.

Раптом щось вмерло у Туровій душі:

— А тут ти тепер хазяйнуєш?

— Таж, Туре, приглядаю… Не можна ж було кинути кузню без нагляду, — почав виправдовуватись батьків брат.

Тур подивився — у кутку лежало кілька готових кольчуг.

— Ще батькові?

— Ця — його, а ті — вже мої.

Дядько був непоганим ковалем, але Слав — найліпшим! Тур подивився батькову — на Ворона підійде, — забрав її і звернувся до дядька:

— Ну, хазяйнуй добре.

— Та ти що, це ж все твоє, — почав коваль.

— Я тепер сотник, це все мені ні до чого, — відрізав небіж, повернувся і пішов геть.

У Верхньому Місті він зустрів Свенельда; воєвода йшов з гарним хлопцем, вдягненим, як руський боярич; на щоках в нього юнацький пух почав формуватися у молоду пухнасту борідку.

«Лют», — здогадався сотник. Воєвода, веселий та гордий, йшов поряд з Лютом і не міг намилуватися сином; він не бачив нікого, не помітив і Тура…

Відчуття горя навалилося на Тура лише вночі: не зміг останні дні побути при батьках, аби поправити постіль, сказати їм щось. І не було поряд ні Лавра, ні Ворона. Сон не приходив. Тур лежав і пригадував, як не хотів віддавати його до дружини Слав, як рідко ходив він додому під час свого учнівства.

Сотня була на відпочинку, тому зранку Тур пішов до Вовка. Старий обійняв його і сказав:

— Тримайся, синку!

«Як він схожий на батька, — подумав Тур, — дужче, ніж рідний брат, і пахне так само».

Увечері Тур вештався Верхнім Містом і зустрів Асмуда.

— О, мій друже сотнику! — закричав варяг. — Чому переможець людожерів такий сумний?

— Батьки мої померли, коли я в поході був, ярле.

— От горе! Від тієї торішньої хвороби і воєвода Претич помер, — сумно сказав силач. — Пішли до мене, пом’янемо померлих.

— Не хочу я, Асмуде.

— Пішли-пішли, ти ж обіцяв, — і швидко потягнув молодого сотника.

Жив Асмуд цілком пристойно, так жили середні бояри. Норман наказав своїм людям, і ті швидко зібрали на стіл.

Випили за Турових батьків, закусили. Асмуд не вмів втішати, кострубаті речення незграбно накочувались одне на одне.

— Ну, давай пом’янемо Претича, — запропонував. Пом’янули.

— Що тобі до Претича? — здивувався Тур.

Як умів, варяг розповів про пам’ятну зустріч з воєводою. Він хвилювався не менше, ніж коли усвідомив неможливість поквитатися з Анемасом:

— А в нього, виявилось, дочка — красуня, Мила. Тепер він помер, як я з нею одружуся? А я вже немолодий.

Тур подумки порахував: чимало йому літ. Двадцять сім літ спливло від древлянської битви: а Асмуд брав у ній участь хай молодим, але вже дорослим!

— Мине певний час, ти й одружишся. Батька нема, отже родина легше погодиться, — припустив Тур.

— Та батько ж сам натякав! — гаряче сказав Асмуд. — А за вашими звичаями її вже можна сватати.

— А ти її хоч бачив? — поцікавився Тур.

— Так, тепер вже бачив, — напрочуд лагідно сказав ярл.

— Яка вона?

— Сумна, та все одно — красуня, повір мені, я жінок дещо знаю.

Зранку Тур прокинувся від страшної спраги. Боліла голова (ото вже болить — розколюється зсередини). Він зовсім не пам’ятав, як пішов від Асмуда і потрапив сюди. Йому принесли холодного квасу. Коли ківш спорожнів, він спитав:

— Що вчора було?

— Нічого. Ти прийшов і цікавився, чи одна в Претича дочка, а коли взнав, що одна, сказав, що ця тобі не потрібна, а от якби ще й друга була… І пішов спати.

Турові стало соромно. Він пообіцяв собі ніколи більше не пити, принаймні з Асмудом.

Після їхнього повернення минуло сім днів. Тур кілька разів ходив дивитись на Дніпро: не з’явилися на обрії вітрила Святославових бойових човнів? Щоразу він зустрічав Свенельда і Асмуда: вони дивилися у той само бік.

На дванадцятий день на виснажених бойових конях в’їхали в Лядську Браму троє вершників. Вони трималися гуртом, крайні обережно підтримували середнього. Всі поранені, виснажені, з перев’язаними в поспіху ранами. Середульший був зовсім безсилий, тільки незламна воля тримала його на коні. Свенельд, якого негайно викликали, впізнав його і, перейнятий жахом, спитав:

— Що скоїлося, воєводо Лавре?

Лавр прошепотів:

— Князь мертвий, — і знепритомнів.

Увечері весь Київ облетіла чутка: русичі на Порогах потрапили у пастку, князя вбито, дружина загибла; врятувалися, і ті ледь живі від ран, лише троє: воєвода Лавр, сотник Костомаха і десятник Ворон Хозарич.

Лавр кілька днів не опритомнював, у Костомахи загноїлася рана від стріли, він весь горів, його заходилися лікувати. Доповідав князеві Ярополку з боярською радою Ворон.

Блідий, аж синюватий, Хозарич увійшов до княжого терема, шкутильгаючи на праву ногу, рука висіла безсило. Чорні кола під чорними ж очима справляли гнітюче враження.

Ворон, як міг, уклонився князеві, оглянув княже оточення: «Повбиралися, мов Цимісхієв почет. Даремно було й чекати від цих підкріплення».

— Розповідай, — звелів Ярополк. Він сидів на Київському столі — величний, гордий, пихатий.

По праву руку від нього — Свенельд, єдине знайоме Воронові обличчя, отже, десятник почав розповідати, дивлячись варягові у вічі, неначе лише для нього:

— Воєвода Лавр казав не раз князеві Святославу: необачно йти човнами: війська обмаль, Пороги попереду. Радив: обійди їх із Свенельдом верхи. Але князь не згоджувався.

Ярополк подивися на Свенельда: воєвода кивнув головою.

— Що було, як пішов Свенельд? — нетерпляче підганяв оповідання князь.

— За кілька днів ми дійшли до Порогів. Почали волочити лодії. Як ішли вниз — по сорок чоловік у кожній було, а тепер — дюжина. Як перетягли частину, Лавр і каже: «Киньмо зайві та забираймося звідси». А князь почав кричати на воєводу: «Я не змінюю своїх наказів!».

Ярополк знов до Свенельда:

— Батько і тобі так казав?

— Саме так, — потвердив Свенельд.

— Говори далі, десятнику!

— Одного дня, ми саме працювали, налетіли печеніги. Наші коло човнів, а човни по всьому Переволоку розтягнуті. Схопилися за зброю, та де там: біля одного човна — купка; біля другого, третього, а вони бойовою лавою йдуть.

— Де сторожа була? — закричав улюбленець Ярополка воєвода Блуд.

— Сторожа забила на сполох, але була одразу вибита. Без того ми й зброю схопити б не встигли.

— Про батька кажи! — нагадав князь.

— Їх було тисячі… Князь разом з усіма тягнув човна… Схопив меча — і в січу! Лавр — за ним. На них двох більше дюжини навалилося. Кількох вони вбили, тоді Лавра поранили, він упав, а в князя мечів п’ять одразу встромили. Я стрибнув на борт — у мене й меча не було, лише добрий ніж за халявою — кінному печенігові за спину, горлянку перерізав, скинув і хотів тікати. Бачу — Лавр ворушиться. Я до нього, підхопив на коня — і гей! Вони й не гналися, постріляли навздогін, і все. Ніхто, бач, здобич залишити не схотів. Тоді мене і поранили, добре, хоч у коня не поцілили… Потім зустріли Костомаху, теж пораненого, в нього було двоє коней. Пересадили Лавра і поїхали на Київ.

— Той Лавр зумисне впав, щоб врятуватися, — не вгамовувався Блуд.

— Тому він весь порубаний, — недобре глянув на Блуда Свенельд.

— Тягли ж човни лише в сорочках, без кольчуг, — сказав Ворон. Князь помовчав, а тоді:

— Чия орда напала на вас?

— Якогось Курі.

Про такого печенізького князя ніхто з русичів не чув.

— Іди, Вороне! — дозволив князь.

— Десятником у Ковальську сотню, — додав Свенельд.

— Що ти розпоряджаєшся, наче тут не Київ, а Доростол? — заверещав Блуд.

— Роби по-свенельдовому, — пролунав княжий голос.

— Дорого обійшовся нам батьків похід, — сумно сказав князь. — Військо втрачене, батька вбили, всі досвідчені воєводи мертві. Лишився один Свенельд.

— Ще Лавр досвідчений, — нагадав варяг.

— Хіба виживе Лавр, — засумнівався князь. Лице Блуда почервоніло: старий варяг знов міг стати першим воєводою…

Ворон прийшов у сотню. Тур зустрів його, як брата, нагодував і подарував пречудової роботи кольчугу. Сказав лікуватися.

Минав час. Сотникові Костомасі ставало дедалі зліше, трохи згодом він помер; лікарі сказали: хвороба у кров пішла.

Могутній Лавр все-таки видужав, і його відрядили воєводою у далеку прикордонну фортецю. Свенельд нічого не міг вдіяти: Блуд мав на молодого князя чималий вплив.

Глава 11. Хто господар Русі?

Спливали роки: один, другий, третій… Вишата так і жив у Корсуні у Анемасовому маєтку. Ніхто більше не згадував навіть слово «викуп», був він наче вільний: ходив, де хотів, робив, що знав… Але бачив сотник: спостерігають за ним весь час то троє, то четверо — не втекти. «Як пес на довгій мотузці», — визначив своє становище Вишата. Певна свобода була, волі — ні. Годували так само добре, він погладшав — помітно, але не занадто. Рани загоїлися і не завдавали клопоту.

Весь час поряд і духовні наставники його. Іван-Вишата ходив до церкви, читав книжки. Якось само вийшло, що він вивчив ромейську, повсякденне спілкування постійно додавало слів у його словниковий запас. Він любив ходити на базар, там торгували люди з країв, про які в Києві хіба що чули. Темні, мідні, білі, жовті обличчя. Нечувана мова, небачене вбрання… Сотник весь час порівнював: цей крам у нас кращий, цей — гірший, а такого нема зовсім. Втім, грошей у нього майже не було.

Сталося, що одного разу Вишата прокинувся у ліжку Анемасової удови… Так і жив він: чи то бранцем, чи гостем, чи коханцем. Сповідався Анастасові, і той легко відпустив цей гріх. Зрідка виїжджали на морські прогулянки, і русич дивував усіх майстерністю в роботі з прямим вітрилом.

Спливали роки: один, другий і третій… Князь Ярополк виявився не таким войовничим непосидою, як його батько: жив собі у Києві, помірно гуляв, помірно пив, потроху керував своїм князівством, не надто впливаючи на Русь: Олег, Рогволд, Гліб, Володимир хазяйнували в уділах кожен по-своєму.

Тур з Вороном несли повсякденну службу, не будучи нею обтяжені. Печеніги причаїлися у степу, щовесни очікуючи на похід русичів, а його все не було. Казали, Куря зробив з черепа Святослава кубок, пив з нього вино і вихвалявся своєю перемогою над великим воїном. Тільки він не чекав помсти.

Інколи надходили відомості про Лавра: він зміцнив свою фортецю, перебудувавши у ній дещо на ромейський лад, і безупинно вчив своє військо, перетворивши залогу тверджі на чудовий полк.

Спливали роки… Асмуд побрався з Милою і все рідше, та й то дуже помірно, чаркував з Туром та Сіверком, віддавши перевагу дружині та маленькому синові. Сіверко ж товстів та багатів, бо його торгівля різним чорнігівським крамом йшла добре. Він дуже радів, що живе спокійно, тому що воювати не любив і боявся.

Так і плив би собі час, якби не приїхав з Овруча провідати брата князь Олег. Вбраний по-древлянському, Олег наче вже й ходив по-іншому, навіть вимова його стала не київською. Він щосили виявляв братню любов, але тримався майже як рівний. Кияни тихенько говорили — наче не до Великого Князя приїхав, але вголос не сміли: князь Ярополк — людина настрою.

А брати — одне перед одним, як змагаються: пиячать — хто міцніший, гуляють з жінками — хто гарячіший… Он як виявилася кипуча Святославова кров!

Дичину б’ють — не зупиняються, поки є що вбивати. Наче останні вони в Києві, і після них нікого не буде. І ближні їхні не відстають, наче безглузде це суперництво і на них поширюється.

Свенельду це все не подобалося (краще б з Курею поквиталися), але він мовчав: платили йому і його людям вчасно, а що там князям закортіло робити — байдуже.

Але треба ж було Ярополкові колись і державними справами займатися, от одного разу і поїхав Олег на лови без брата.

Хорти в Олега стрімкі та гарячі; не біжать — летять понад землею, голоси їхні, мов труби — здалеку чутно. Коні в древлянського князя баскі — так і танцюють на струнких ногах. Тріпоче княжа багряниця — поперед всіх скаче Олег, пружно стоїть у стременах, до крутої кінської шиї нахилився. Великим, кров’ю налитим, оком скоса, як жеребець, поглядає: де інші? А вони всі позаду! Хорти гавкають — аж підвивають. Не сплутаєш — женуть дичину.

Раптом здалеку — такий само гавкіт. Оскаженів Олег: хто посмів полювати у той само час у тому ж лісі, що й він, князь, син князя, онук князя, брат князів?

— Хто це? Хто? — заревів, вмить коня зупинивши.

— Лют, — підказали, — Свенельдич.

— Лют? — і погнав князь коня на звук чужого полювання. Ніхто не встиг нічого сказати, тим більше — заподіяти. Як добрий гончак, верхнім нюхом знайшов Олег молодого боярича, налетів, вихопив меча і зрубав. Юний красень впав з коня мертвим. Оніміли і Свенельдові люди, і древляни: сонечком травневим був для старого воєводи син. Знали і ті, й ті: страшна помста чекає на них. Краще не ходити ніколи цією землею, аніж нести старому варягові страшну звістку.

Олег забрав меч у піхви, розвернув коня, дав йому п’ятами під боки і поїхав до міста. За ним потягнувся почет, псарі стали скликати забіглих не знати куди хортів, а Свенельдові люди так і стояли, не в змозі зрушити з місця…

— За що ти вбив Люта? — накинувся на брата Ярополк.

— Хто він є, аби полювати там, де полюють князі, і псувати їм лови?

— Хто ти є, щоб тут суд вершити? — закричав Ярополк.

— Я — князь! — гордо відповів Олег.

— Тут я — князь! Тут є тільки один суд — мій! Що мені тепер казати Свенельду?

— Хай знає своє місце.

— Князю древлянський, знай і ти своє місце! Їдь у свій уділ і верши там свій суд, а не вбивай підданих Великого Князя! — не на жарт розгнівався Ярополк.

— Ти женеш мене? Брата? — здивувався Олег.

— Удільного князя, що потрапив у немилість! — відрізав Ярополк.

— Ну, то ноги моєї в Києві не буде. І тебе, брате мій Ярополче, у себе в Овручі бачити не бажаю.

— Я всієї Русі господар, — відрізав Ярополк. — Де схочу, там і буду!

— Господар! — передражнив древлянський князь. — У твоїй господі чужоземні бояричі хазяйнують! — повернувся і пішов геть із світлиці. У дверях він зустрів Свенельда. Подивився у неживі варягові очі — мовчав старий. Мить якусь тривала боротьба поглядів. «Як тоді із Святославом», — промайнуло у воєводи. Та Олег — не Святослав, не витримав, пішов, зачепивши старого плечем, грюкнув дверима, затупотів палатами — все далі й далі.

Воєвода мовчав. Мовчав і князь. Що сказати?

— Шкода, що так вийшло, Свенельде, — краще б не казав нічого государ.

— Шкода, — безбарвно відгукнувся той.

— Я співчуваю тобі, мій воєводо.

— І твого батька воєвода, і діда… А от дітям твоїм, може, не буде кому служити…

— Чим я втішу тебе? — щиро спитав князь.

— Нічим, — пошепки відповів варяг. — Я піду, княже.

Князь мовчки кивнув головою. На серці було важко — передчуття біди бентежили його.

Не знати нащо Свенельд прийшов до Асмуда. Той був не сам: у його теремі, одразу видно, не вперше, знаходився сотник Тур. Після повернення з війни Турова сотня якось сама собою лишилася при Варязькому полку, і сотники заприятелювали. Та й сам Свенельд вже розібрався: розумний та відважний, хитрий та поміркований, — русич був народжений для ратної справи.

— Брате! — кинувся до воєводи Асмуд.

— Мовчи, — звелів той. Ще раз подивився на Тура: молодий, міцний, гарний. Таким мав стати за кілька років Лют… Русич по-своєму розтлумачив цей погляд:

— Дозволь залишити вас, воєводо.

«Він — простолюдин, а тактовніший за князя», — подумав Свенельд.

— Залишся, Туре, — і почав говорити про військові справи. Життєвий досвід підказував воєводі: таке горе не залити слізьми або вином, його можна трохи полегшити справами, а вгамувати — тільки кривавою помстою.

За розмовою згадали Лавра. У того — порядок, хоч і далеко він, а відомості точні.

— У Володимира у Новгороді, — передавали вірні люди, так: пиячить без міри та за жінками волочиться. У війську всім Добриня заправляє, у місті теж, — повідав Свенельд. — Може, то і не найгірший з помічників: дружину добре тримає у руках, не так, як Блуд; данину збирає…

Тур дуже уважно подивився на старого:

— А правду казав боярин Сіверко, що з тих пір, як Олег сів на князівство, древляни жодного разу сповна данини Києву не сплачували?

«Ось, ось воно!» — зрадів шаленою лютою радістю старий варяг. І здогадався: а ти, хлопче, не дурно це запитав.

— Не знаю. Коли я збирав, — все сплачували, повною мірою.

… З тих пір у Варязькому полку Турова сотня, зібрана цілком з русичів, нічим не вирізнялася з-поміж інших.

Нормани говорили між собою, що Лют загинув від меча зі зброєю в руці (дарма, що це не меч, а мисливський спис), і через те неодмінно попаде до Валгали. Ті з них, хто прийняв християнство, вважали — неодмінно до раю.

Майже рік чекав старий варяг і — дочекався.

Якось на раді, що її зібрав князь, йшлося про скарбницю: спустошена ще Святославовими походами, вона ніяк не наповнювалася як слід, бо після смерті княгині Ольги ніхто про неї постійно не піклувався.

— Ще б їй не бути такою! — сказав Свенельд. — Древляни данини майже не платять, на них дивлячись, вже й словени, і в’ятичі, і кривичі намагаються так само робити. Суздаль… та що там, вже і Чорнігів щось хитрувати почав!

— Он що… — недобро сказав князь. — Ну, якщо так…

Назавтра до Овруча надіслали грамоту: сплатити недоплачене за всі останні роки.

Олег послав якусь крихту — для годиться. З Києва — знов: все, повністю і одразу. Тоді не дам нічого, розлютився Олег і наказав воєводам готувати військо та перевірити укріплення.

— З древлян данину одвіку силою виривати треба! І твій дід туди ходив, і батько з бабцею, і я мав з ними клопіт, — підбурював князя Свенельд.

— То що, на брата війною йти? — дратувався Ярополк.

— А ти, княже, в Олега спитай: добром даси чи мені самому по своє ж таки прийти? — підказав Блуд.

Щодо війни з древлянами погляди воєвод збігалися.

— А що робочич скаже?

— А буде і йому наука: на Русі один господар, — Блуд знову знайшовся.

У ці дні Тур завітав до Вовка. Вчитель ратної справи ще більше постарів і посивів, але тримався непогано: кілька хлопців виконували бойові вправи, а дід постійно поправляв, пояснював, показував, кидаючи на траву то одного, то другого.

Побачив Тура і оголосив перерву. Учні відійшли і стали зачаровано роздивлятися сотника, якого міцно обіймав старий воїн.

— Як справи, синку?

— Свенельд заходився військо готувати, здається, князь налаштувався в похід.

— На печенігів?

— Кажуть, на древлян, — сказав Тур.

— Там же брата княжого уділ, — засумнівався Вовк. — Ще ж за Ольжиних часів вони були обидва — як одне; це Володимир — з другого стовбура гілка. Його князь Святослав і відправив подалі — аж у Новгород.

— Як убив князь Олег Люта — між ними як молонья вдарила.

— Отакої! — Здивувався Вовк. — Виходить, Куря і далі житиме. Виходить, Лютова голова дорожча тепер за княжу…

— Та тут ще одне: як загинув князь Святослав, древляни данини не везуть, скарбниця порожня.

— Так-так. А що Свенельд? — поцікавився Вовк.

— Постарів одразу, як сина вбили.

— Постарієш. Он аж коли відгукнулися йому ті давні древлянські походи.

— І ти ж там був, батьку? — спитав Тур і очі його загорілися.

— Ти не змінився, — усміхнувся старий. — Був. Страшна то війна — брат на брата.

Крапля за краплею почався дощ, старий звелів учням іти додому, запросив Тура до своєї хати і став розповідати. Довго слухав його молодий сотник, а потім запитав:

— То древляни колись були — могутнє плем’я?

— Мабуть, таким само, як Полянська Русь, і пам’ять про це інколи бентежить їх. Тому вони Олега і підмовляють, як Свенельд — Ярополка.

— Не годиться на Київській землі чужому князю творити суд, тим більше — скорий та неправий, та ще й отроків вбивати!

— Не годиться, — погодився вчитель. — Та ще гірше війну усобну починати.

— А все ж хай знають, хто на Русі господар!

— Знатимуть, — невесело запевнив Вовк.

Глава 12. Повернення Вишати

Лаврові здавалося, що у фортеці не змінюється нічого: ті само піклування про військо, про укріплення. Ну, інколи треба жителів розсудити: хто межу переорав, чия корова у посіви зайшла… Воєвода — це ж княжа рука у місті. А так: підтримуй залогу та мури у доброму стані, от і все. Лавр навіть завів собі жіночку; спочатку навідувався до неї, а тепер інколи і на ніч залишався.

Не такою видалася стара (чи не за Траяна заснована) фортеця Вишаті. Колись, під час війни з хозарами, він бував тут, і різницю помітив: мури відремонтовані, дубові ворітниці замінені і залізною бляхою оббиті, додалося укріплень, і за всім цим пильнує добре навчена сторожа.

— Сотник Вишата з дружиною, — відрекомендувався він вартовому. — Сповістіть воєводу і проведіть мене до нього.

Вишату не затримали ані на мить. Коли він увійшов до світлиці, назустріч йому ступив Лавр з розкритими обіймами. Воїни гаряче поздоровкалися. Вишата познайомив Лавра зі своєю дружиною Федорою і раптом, щось пригадавши, почав переводити погляд з кутка в куток. Побачив образ і перехрестився.

Лавр уважно подивився на сотника.

— Я прийняв віру Христову, — пояснив той.

— Де ж ти був, і що з тобою сталося? — нетерпляче поцікавився Лавр.

Вишата послідовно, з подробицями, переповів все своє життя за останні роки.

— І от коли Анастас обвінчав нас, мені сказали, що я можу їхати додому…

Уважно вислухавши Лаврове оповідання про закінчення війни та загибель Святослава, Вишата поцікавився:

— А що там у Києві?

Але Лавр і сам мало що знав.

— В мене були деякі грошенята, — сказав сотник. — Як ми в похід вирушали, я лишив їх Сіверкові.

— Говорили мені, він тепер багатій…

— Добре хоч це, бо мені треба свій дім заводити. Вона, — кивнув на дружину, — багата, та не буду ж я за її кошт облаштовуватись.

— Дружина твоя зовсім по-нашому не говорить? — поцікавився Лавр.

— Поки що — ні, але змушена буде, хто ж, крім мене, з нею ромейською говоритиме?

Вишата прогостював у Лавра чотири дні та й поїхав собі далі. І тільки коли подружжя виїхало за браму, Лаврові спало на думку: «А чи не за Вишатині гроші збагатився Сіверко?» Далекий від торгівлі воєвода мав рацію: боярин запустив сотникові заощадження в обіг на другий день після звістки про його загибель.

Київ жив, збуджений військовими приготуваннями князя, тому повернення Вишати не те, щоб зовсім не помітили, — трохи поговорили, похитали головами, — але поставилися до нього і кияни, і князь майже байдуже: врятувався, повернувся — добре, ось тобі сяка-така сотня, служи далі. Вишата по-справжньому цікавий був лише двом: Асмуду та Сіверкові. Асмуд зрадів, прибіг, обіймав, усміхався, вибачався, що не зміг помститися Анемасу.

— Он ти про що. Про це поговоримо без неї, — показав очима на Федору Вишата. — Анемас був їй чоловіком.

Варяг витріщився на приятеля, але швидко приборкав свої почуття — чого тільки не буває — і запитав:

— Вам є де жити?

— Та поки… Ми думали…

— Нічого думати, — і повів до себе.

— Мило! Мило! — загукав на весь терем Асмуд. — Іди-но сюди, познайомся з моїми друзями! Та розпорядися, щоб приготували стіл та покої найкращі!

Мила, гарна дивною світлою красою, лагідно усміхнулася:

— Добре, ладо, — і зникла.

— Отака-то твоя Мила… — сказав Вишата.

— Отака! — засяяв Асмуд. Мила та Федора одразу знайшли спільну мову: Претич колись надумав навчати дочку і знайшов чорноризця, але той навчав за церковними книжками; Претич, руської віри, вчителя звільнив, але дочка встигла запам’ятати чимало грецьких слів.

Вільними від служби вечорами чоловіки багато розмовляли. Асмуд пояснював, що коїться на Русі:

— Тоді Ярополк Олегові знов: данину за всі роки і одразу! Той навіть не відповів. Князь же і до Новгорода листа: за тобою, княже новгородський, боржок!

— А Володимир?

— Причаївся і мовчить.

— Може, — припустив русич, — він сподівається з’єднатися з Олегом проти нашого князя?

— Нема йому на що сподіватись, — запевнив Асмуд. — Не стане Олег з ним єднатись.

— Ну, поодинці вони не такі, думаю, страшні.

— Не страшніші за Анемаса, — підморгнув другові варяг.

— Анемас був великий воїн, а втратив усе, — сказав Вишата.

— От і ці можуть втратити, якщо не підкоряться. Підуть за Анемасом, а ми не дуже жалкуватимемо.

— Не дуже, — запевнив Вишата. Федори у світлиці якраз не було…

Тур якось завітав до Асмуда, але Вишата сприйняв його прохолодно, хоча чемно і ввічливо, і молодий сотник вирішив поки що не приходити.

Сіверко повернув Вишаті всі гроші, лишивши — мабуть, на добру згадку — весь прибуток собі, і будівництво Вишатиної оселі йшло дуже швидко. Вишата так і не здогадався поцікавитись, як боярин використовував його кошти. Проте хазяйнував дуже розумно, зайвого не витрачав; всі, хто знав сотника раніше, дивувалися, як змінилася його поведінка. До того ж князь (Свенельд допоміг — зрозумів Вишата) видав гроші за три роки полону, як за службу. «Все і одразу», — пожартував Асмуд. Він теж помітив, що сотник змінився. Коли той розповідав, як гостював у Лавра, варяг пригадав:

— Ви ж сварилися тоді у поході.

— Ми про це і не згадували.

Вишата з дружиною ходили до храму; не такий бачив уві сні колись у Корсуні сотник. І цю новину у Верхньому місті сприйняли спокійно: тільки старі волхви дивилися з ненавистю і інколи здалеку плювали у його бік.

— Дикуни, — сказала якось Федора.

Ярополк лютував: брати не сплачували данини, вони не хотіли коритися!

— Коли вже все буде готове? — питав він воєвод.

— Готове, хоч зараз у похід, — запевняв Блуд.

— Ні, не все, — заперечував Свенельд. — Треба так, щоб напевне перемогти!

Він, і справді, готувався, як ніколи.

Глава 13. Майже як Святослав

— Можемо, нарешті, ми виступати? — гримав Ярополк.

— Можемо, — запевнив Блуд.

— Можемо, — погодився Свенельд.

— Невже? — здивувався князь. — Коли ж?

Блуд поспіхом:

— Хоч завтра.

Свенельд спокійно:

— Завтра.

— Тоді взавтра! — зрадів князь. — Зробимо так: ти, Блуде, залишишся у Києві, а ми із Свенельдом підемо на древлян.

— Чому не зі мною? — спитав Блуд.

— Мені Свенельд потрібний там, а ти — тут, — твердо відповів князь. Блуд не наполягав: одна річ — лізти наперед у теремі, трохи інша — у небезпечному поході.

Довгою блискучою змією тягнулося військо крізь браму. Асмуд ішов похмурий: Мила плакала і просила бути обережним. Князь їхав попереду, а Свенельд зупинився біля брами: військо йшло, наче і не було втрат останнього походу; бійці високі, кремезні; залізо обладунків блищить, начищене дбайливо, — от цих би додати під Доростол, все було б інакше. Не така була в Ярополка дружина три роки тому, це він, Свенельд, попрацював добре! Варязький полк іде — Асмуд похмурий. Серед північних богатирів — Руська сотня. Он сотник Тур з десятником Вороном перезирається. Дурні дражняться — «Ковальська сотня». Йолопи! Це — найліпший загін у війську!

Стоїть варяг, повзе військо, чоботи: гуп-гуп. Он Вишата ступає; видно, справу свою знає: нещодавно повернувся і сотню взяв поганеньку, а ось вона — справжня майстерність: люди підтягнулися, йдуть дружно, в усьому славетного свого сотника наслідують.

— Кінноти малувато, — непокоївся Хозарич.

— Достатньо. Древляни не печеніги, — заспокоїв Тур.

— А йде Ярополк непогано, майже як Святослав, — знов до сотника Ворон.

— Майже… — відповів другові Тур.

Насправді те, Святославове, бувале у бувальцях, військо, ходило не просто швидко, як це, а — стрімко. Це знали і Свенельд, і Тур, і Асмуд. Помітив це і Вишата: «Святославового переходу моя нова сотня не подужала б. От і добре, що веде нас не Святослав. Таку ходу люди витримають».

Олегові донесли: Ярополк іде. Не попередив, як батько: «Йду на ви». Та й що там попереджати: до того йшло. Подивився володар Древлянської Землі: і мури начебто в Овручі справні, і війська вистачає, а неспокій у серці. Бігають воєводи, метушаться, накази роздають. Начеб усе, як треба, а долоні спітніли.

Йде на Овруч Великий Київський Князь Ярополк. З усією силою. Швидко йде, майже як Святослав. Згадав Олег бабчину хитрість, наказав води якнайбільше набрати, щоб при потребі вогонь гасити.

Бігають воєводи: Ярополк йде! Скільки там тієї дороги від Києва… Вже прийшов.

Шкіра Олегова просякла потом: прийшов. А війська ж у нього, війська!

Удав із себе спокійного, навіть зміг посміхнутися:

— Прийшов! Ну що, брати мої та друзі, подужаємо?

— Мури у нас міцні, запас добрий — будь-яку облогу витримаємо, — сказав котрийсь з бояр.

— Облогу? — вже своєю справжньою, жорстокою усмішкою вигнув уста Олег. — Річ не в тому, аби за мурами відсидітися; требаЯрополка в полі розбити. Тоді Києву сюди більше не ходити.

Мовчать воєводи. Мовчать бояри. Князь, як печенізький кінь, поніс — не зупиниш:

— Розбити! Вигнати геть! Аби ноги полянської тут не було!

Мовчать воєводи: дивні речі говорить полянської крові князь. А Олег:

— Виводьте військо за мури!

Почали виводити. Розчинилася брама, і стало виходити древлянське військо. Вилетів верхи Олег; плащ на ньому багряний — той само, у якому вбив він Люта. За ним воєводи — заходилися полки виставляти.

— Проти батькової та діда справи пішов. Древлян на битву з Руссю веде, — хрипко сказав Ярополк, ковтнув слину і додав: — Роби свою справу, Свенельде!

Свенельд, проти звичаю, поставив наперед не будь-яких, а добірних: зліва Асмуд, справа — Тур, всередині він сам з варягами. Позаду — нові полки з князем. Дав знати Ярополкові. Той навіть не подивився, чи готовий Олег; взяв списа і жбурнув під ноги своєму коневі.

— Князь вже почав! — вигукнув, як колись, Свенельд, і військо рушило. Зійшлися: загартовані, досвідчені Свенельдові воїни та не знайомі зі справжньою війною древляни. Як розпечена сокира у масло, врізалися в їхні лави кияни. Мечі блищать, дзвенить залізо, лунають зойки. І ніяк, здається, киян вразити не можна, нема у них втрат, а древляни гинуть. Кинувся Олег, хотів підбадьорити передовий свій полк, та ні, зламаний ще Ольгою бойовий дух древлян не відновився: не встояли вони, кинулися рятуватися за мури; підхопив князя потік людей, закрутив: раз виринула червона багряниця, другий та й зникла. Свенельдові люди так напосіли, що не встигли древляни й моста підняти та браму зачинити, лише лізли одне на одного, давили, зіштовхували з моста у рів; забігли до міста, а там здалися. Не стільки їх зарубаних було, скільки вони самі подавили та позатоптували.

Лише де-інде спалахував короткочасний опір, та одразу стихав. Сотні передового полку перемішалися і розтеклися містом — грабувати. Різанини ж не було: не встигли воїни розпалитися як слід, а древляни покірно віддавали переможцям усе.

Тур з Вороном йшли якоюсь вулицею — кілька відданих бійців про всяк випадок поряд.

— Правду казав Вовк: усобна війна — страшна біда, — сказав другові сотник.

З розчиненої хвіртки назустріч їм швидко вийшов трохи знайомий варяг, сказав просто:

— Тут нічого брати! — і швидко зник за рогом. Друзі увійшли: звичайна оселя, на Подолі таких — скільки завгодно. Серед двору лежав убитий літній чоловік, вдягнений волхвом. Мрець обома руками тримав горло розрізаного лантуха, а навкруги були розкидані якісь невеличкі дошки.

Тур підійшов і підняв одну: на дошці гарячим залізом було випалено: «І ОТ ОТЕЦЬ ОРЬ ОДВІВ СТАДА СВОЇ І ЛЮДИ ВІД НИХ…» Тур придивився: і на другій літери, і на третій. Всі дошки пописані.

Ворон зазирнув у хату: нічого не забрали, та й брати, власне, нічого було; небагатий чоловік був цей мрець.

— Не хотів, виходить, віддавати свої письмена, — сказав сотник.

— Той думав: щось коштовне у лантусі, забив волхва, а потім побачив ці дошки, кинув та й пішов, — відновив події Ворон. — Звісно, нащо чужинцеві це?

— Чужинцеві, може, й не треба… Дарма людину вбив варяг, — сумно промовив Тур і наказав воїнам якось скласти все у лантух та забрати з собою.

Раптом на подвір’я зайшов сотник Вишата. Подивився уважно, підійшов, взяв одну з дощечок, прочитав вголос:

— «ТОДІШНЄ НЕ БУЛО ІНАКШЕ, І СЬОГОДНІ ПРИБУВАЄ ДОСИТЬ НАМ».

Здивувався Вишата, аж лобом зморшки пішли:

— Що це? Нащо воно тобі, сотнику Туре?

— Не знаю, що це. Руськими письменами писано — спалить котрийсь з варягів, то й не довідаємось, що воно таке, — відповів той.

— Залиш це тут, я тобі інше дам почитати, — запропонував Вишата.

— Давай і своє, — чомусь легко погодився Тур. Читати, як і більшість киян, він, звісно, вмів, але нічого, крім батькових нотаток, ніколи не читав. Але Слав змішував клей з сажею і писав гострою паличкою по бересті: «Мечів два на десяти» або: «Ніж Костомасі за дві ногати».

— Я й не знав, що ти такий любитель читати, — зронив Вишата та пішов собі.

— Чим це він невдоволений? — здивувався Ворон.

— Не знаю.

Тур подивився: все зібрали.

— Пішли звідси, — наказав усім. Виходячи з міста, друзі побачили страшне: з рову виймали щойно знайденого мертвого Олега. Мабуть, натовп втікачів скинув туди князя, і він не зумів вибратися з-під тих, що привалили його.

Ярополк плакав і докоряв Свенельдові:

— Дивись! Ти цього хотів!

Воєвода байдуже дивився і мовчав.

У Києві Тур читав — читав свої письмена — мало що зрозумів. Він добре знав ковальську справу, дуже добре — військову. Потроху навчився розбиратись у складній плутанині людських стосунків. Та цього було замало, щоб зрозуміти, про що писалося на старих дошках. Він зібрав їх усі і відніс до Вовка:

— Батьку, що це?

Той довго розглядав їх, ворушив губами, розкладав за якимось незрозумілим порядком, знов читав, міняв деякі місцями, зупинявся на окремих словах, щось шепотів, знов читав… Це тягнулося дуже довго, але молодий сотник терпляче чекав, бо сам же запитав, та й дуже ж було цікаво.

Нарешті старий видихнув:

— Все збігається. Виходить, древлянські волхви зберегли це…

— Батьку, про що ти? — не втерпів Тур.

— Я багато чув про ці дошки, але їх давно вже ніхто не бачив. Але все збігається одне до одного: мабуть, це воно і є — Велесів літопис.

— Що за літопис? — не зрозумів Тур.

— Це, синку, родовід Руси, — урочисто сказав старий. — Довго розповідати, а одразу — не вийде.

— То хай це полежить у тебе, за другим разом почнеш розповідати, бо мені вже час, — заспішив Тур.

— Добре, хай буде так, — погодився Вовк.

В місті сотника приголомшила несподівана новина — помер Свенельд. Тур зрозумів: старому воєводі не стало чим жити: ані любов’ю, ані помстою…

Частина друга. Князь Володимир

Глава 14. Кубок хана Курі

Помер Свенельд — не стало заступника. Тур одразу відчув на собі Блудову неприязнь. Не чіпав воєвода варягів, мабуть, стерігся, а от для Турової сотні привілеї скінчилися. Сотник раз у раз все важче знаходив час ходити до Вовка.

Письмена, впорядковані рукою мудрого старого, набули логічної довершености і змісту. Тур уже легко розумів, про що йдеться на цих дошках. Дещо дивувало: по-перше, літери були вирівняні не звично, по нижньому краєві, а по верхньому — здавалося, висять вони на невидимому мотузкові; по-друге, — зустрічалися неруські слова.

— Древляни одвіку живуть поряд з поляками та чехами, от від них і понабиралися, — пробурчав на здивоване запитання Тура дід.

— Звідки ти все знаєш, батьку?

— Це тепер нікому нічого не треба, — з болем сказав Вовк, — руська віра занепадає, капища занедбані, прадавні знання майже забуті, християн все більше; церков своїх набудували…

— Хіба християни з церквами Русі заважають? Хай собі вірують, як хочуть.

— Хай би! — голосно і незвично гаряче промовив завжди врівноважений Вовк. — Якби своє не губилося. А так виходить, що до їхньої появи і Русі не було, а так, сама дикість!

Говорили ще довго, потім повечеряли, і Тур пішов до сотні.

Зранку його викликав князь:

— На кордонах неспокійно: печеніги заворушилися. Посилаю тебе із сотнею Лаврові на підкріплення.

— Коли, княже?

— Негайно.

— Скільки в мене часу, щоб зібратися? — спокійно спитав Тур.

— Що тобі збирати? Їжу на дорогу вже зібрано. Вирушай зараз же!

— Вирушаю, княже.

Поряд з Ярополком переможно сяяв лицем Блуд. Тур вклонився і пішов.

«Дошки забрати не встигну, — розмірковував дорогою він. — Та нічого, хай у Вовка полежать! Він їх збереже». Крім Велесових дошок, йому не було за чим жалкувати у Києві. Він зібрав сотню і закинув:

— А що, давно ми Святославової ходи не куштували?

— Давно вже, — озвався десятник Колесо.

— От сьогодні і наїмося її досхочу. Наказав князь поспішати на допомогу Лаврові: щось йому там печеніги дошкулили.

Вояки не дуже зраділи, бо кому ж сподобається міняти столицю на далеку невідому фортецю? Але наказ є наказ — сотня пішла. Біля брами їм зустрівся Вишата, що саме ніс варту із своїми людьми; він заздрісно дивився на Турову сотню: «Мені б таку!»

«З Асмудом не попрощався», — згадав Тур.

— Вклонись за мене Асмудові та Милі, — попросив Вишату.

Сотня вийшла за місто і одразу пішла знаменитою «вовчою риссю» — п’ятсот кроків тюпки, п’ятсот — швидким кроком. Вишата довго дивився їм услід: з міста йшли кращі руські бійці.

Коли Київ зник за обрієм, Тур наказав:

— Звична хода.

Але і «звична» була такою, що у княжому війську хіба що нормани змогли б її витримати. Великого обозу одній сотні не треба, — кілька коней, навантажених харчами, — тому Турів перехід першого дня був ніяк не меншим, ніж колишні Святославові. У Тура не було жодного новачка: ще в Ікморовому полку пройшли військову науку ці люди. Наче і не було пустих і нецікавих років: сотня знов жила тим життям, для якого й була створена.

День — ніч, день — ніч, не знають втоми русичі: короткий перепочинок відновлює їм сили. Ще доба, друга, третя…

— Ми хоч правильно йдемо? — запитав якось Ворон.

— Авжеж. Навчені за Ярилом та зірками дорогу знаходити, — запевнив Тур, а зранку наказав:

— Вороне, твій десяток йде у дозор.

Той з трьома бійцями пішов уперед і по троє вислав з боків сотні. До місця дісталися без особливих пригод. Лавр страшенно зрадів, проте здивувався:

— Ну, трапляється дещо, та й те рідко. І не просив я підкріплення, хоч воно, звісно, не зайве. Цих людей я ще з Доростолу знаю.

Він запросив Тура і всіх десятників ввечері до себе. Тур бачив, що його люди радіють нагоді знов служити з самим Лавром і відчув, як у грудях почав ворушитися хижий звір ревнощів. Сказав про це Воронові.

— Ти ж любиш Лавра, — заспокоїв друг, — чому б їм його не любити.

Тур і сам це розумів, але позбутися неприємного почуття одразу не міг.

Увечері ж, за воєводиними напоями та наїдками, Тур потроху відійшов. Лавр лишився колишнім Лавром; здавалося, от-от скаже: «Вчись, теля!», але він поставився до сотника з особливою повагою: посадив праворуч від себе, сказавши десятникам: «Сідайте, як знаєте, бо всі тут рівні»; пригощали першого — Тура, а ще Лавр кілька разів назвав сотника другом.

Пом’янули небіжчиків — умерлих та загиблих. Тур крадькома подивився на ліву руку; там тьмяно жовтіла єдина тепер його золота річ — пам’ятна ромейська бранзулетка.

Стався Турові в нагоді набутий з Асмудом досвід: він, хоч пили багато, добре відчував, яку кількість меду він може спожити, щоб не втратити пам’яти і здорового глузду.

Назавтра Лавр запросив Тура з Вороном до себе знов. Побачивши, як вбраний цього разу стіл, Тур здогадався: буде розмова.

Лаврові не було багато чого розповідати, він розпитував і уважно слухав. Чутки доходили і сюди, але тепер в нього була можливість довідатись про все від людей, які були самовидцями останніх подій:

— Кажете, загинув князь Олег у ямі, задавлений? А що ж Володимир?

— Думав, мабуть, відсидітись у Новгороді: далеко до Києва, та й віче за нього.

— Не пристав до жодного з братів?

— Свенельд казав: не любили вони його, все «робочич» та «робочич»; тому і не звали, він же, певно, їм серце не віддавав: хай між собою сваряться, аби мене не чіпали, — сказав Тур.

— Ну то як, невже не чіпали? — відверто сумніваючись, поцікавився Лавр.

— Пішов і до нього наказ: «Данину за всі роки, цілком і одразу», — сумно усміхнувся Тур.

— Тобто, тепер — його черга?

— Схоже. Вовк каже: «Нема війни страшнішої за усобну».

— Мудрий дід, — згадав учителя Лавр. — Як він?

— Живий. Новачків вчить.

— Свенельда шкода, добрий був воєвода, кращий з усіх, — пожалкував Лавр.

Розповідь про Турову овруцьку знахідку він сприйняв спокійно:

— Ти вирішив ті дошки зберегти?

— То не просто дошки, то родовід Русі. Ти послухай…

— Знаю, чув у дитинстві щось таке, — перебив воєвода. І додав:

— Може, і треба зберегти. Хто відає? — і знов перевів розмову на київські справи. Про Івана-Вишату він знав, про Асмуда довідався — здивувався, про Сіверка розповіли — усміхнувся:

— Я так і думав: сотникові грошенята на того товстуна постаралися добре!

І знов про князів:

— Батько велику справу робив, а не встиг загинути — княжичі усобну війну затіяли.

— А батько склав голову коло Порогів, і ніхто за нього не помстився! — з болем вигукнув Ворон.

— Не можна цього робити! — суворо заперечив Лавр. — По-перше, — ніхто не наказував покарати степовиків, по-друге, — тутешньої дружини для цього замало. В того Курі орда — півтьми людей, плем’я його кочує весь час степом — де їх знайдеш? І гріх це — помста! Господь каже: «Аз воздам!»

Тур пригадав: бойові лодії, широкі Федорові груди, хрест, що вискочив з сорочки…

— Тобі — гріх перед твоїм Богом, а нам — не гріх.

— Та не лежить коло Порогів Святославова голова!

Тур вичавив:

— Так це правда — про кубок?

— Впіймали ми торік печенізького розвідника, то він під тортурами казав, що з княжого черепа зробили для Курі кубок, і буцімто хан з голови Святослава вино та кумис п’є і примовляє: «Булгари, хозари, ромеї не перемогли великого воїна, а Куря — переміг!»

Тур мовчав, а хитрий Хозарич почав своє:

— А от християни мені якось казали: на все воля Божа. Звідки ти, воєводо, знаєш, що нема такої волі, аби ми з Туром пішли у Степ?

Видатний воїн, Лавр не був сильним у богословських тонкощах, він подумав: звідки мені знати? Якщо це проти волі Господа — нічого в них не вийде. Спитав:

— Удвох підете чи всією сотнею?

— Сотня дуже помітна, слідів не сховати, двоє — замало. Воронів десяток та я на додачу — якраз, — цілком спокійно, як про давно вирішене, сказав Тур.

— Я тобі, Славичу, цього не дозволяю і не забороняю. Якщо тебе печеніги впіймають — тебе ніхто не знає на Русі. Ти не сотник руський, а простий тать! І пішов ти у Степ красти і грабувати, а не Курі помститися, затям це! І пішов самочинно, бо інакше спричиниш нову війну, яка державі непотрібна. Зваж на це!

— Я зважу, — тихо відповів Тур.

Зранку у стані Курі зробився страшний переполох та галас: прийшли збудити хана, а задня стінка шатра прорізана, на розкішному ложі (все кров’ю просякло) — холодне вже тіло; у земляну, встелену ковдрами, підлогу встромлено короткого списа, з верхівки якого, витріщивши очі, дивилася, у потворній гримасі розтуливши рота, відрізана Курина голова.

До того ж, серед ночі хтось вивів два десятки добрих коней. Печеніги намагалися переслідувати — втікачі скористалися зустрічним вітром і запалили степ.

Мурзи потім дошукувалися: як сталося? Але ніхто нічого не бачив і не чув, жодних слідів не було, та і собаки вночі гавкали не більше, ніж звичайно. І нічого не зникло, крім славнозвісної ханської чаші.

«Через неї і вбили», — вирішила більшість племені: надто він нею вихвалявся…

— Оце і все, що лишилося від Великого князя, — сказав Лавр, тримаючи кубок у могутній руці.

— Треба поховати те, що лишилося, — сказав Тур.

— За руським звичаєм, — додав Ворон. «Не дуже князь шанував ті звичаї», — подумав Лавр.

— Може, Ярополкові віддати? — засумнівався Ворон.

— А чи потрібна йому батькова голова? — спитав Тур. — Всі ці роки не була потрібна. Краще поховаємо.

— Робіть, як знаєте, — сказав Лавр, — тільки таємно.

Друзі добре знали, що треба робити.

Глава 15. Київські зайди

Чому так не сподобалася Блудові Турова сотня, він, мабуть і сам би не пояснив. Зненавидів, от і все. Може, тому, що Свенельд її любив? Або тому, що у війську вкорінилася думка, що ця сотня — найкраща? Про його людей, коли він був сотником, так ніколи не говорили. Довелося вдатися до неабияких хитрощів і докласти шалених зусиль, аби помітив його та наблизив до себе сам князь. Як помер Свенельд — поряд із старим Блуд ніколи не відчував себе сильним — так і почалося:

— Княже, нащо у Варязькому полку Руська сотня? Вона там ні до чого.

— Свенельд же держав чомусь, — задумався князь.

— Йому так його родич Асмуд радив, а він Турові — приятель, пиячать разом.

— Тур хіба п’яниця? — здивувався князь. — Службу несе добре. А куди ж я цілу сотню подіну?

— Не знаю, куди її подіти.

— Може, у молодшу дружину? — розмірковував Ярополк. Воєвода розгубився (цього йому тільки бракувало):

— Там місця нема.

— То куди ж?

— Я подумаю, княже, — пообіцяв. І надумав. А коли Тур пішов з Києва, злякався: небезпечним здалося збирати Тура з Лавром разом.

Не минуло і двох місяців, як Лаврові полетів новий наказ: повернути Турову сотню до Києва. Воєвода нічого не зрозумів і відправив сотню назад, а тільки вона увійшла до столиці, у супроводі Асмуда — нового воєводи Варязького полку — з’явився сам Блуд:

— Князь наказав передати, що у ваших послугах в нього потреби більше нема. Здайте майно і можете бути вільні.

— А гроші? — у розгубленій тиші дзвінко пролунав голос Ворона.

— Які ще гроші? — витріщився Блуд.

— Утримання за останні два місяці, — майже зухвало заявив десятник. Лавр справно видавав сотні гроші, але Блуд нічого про це не знав:

— Отримаєте в скарбника.

Більше Блуд не сказав нічого, пішов гордо; Асмуд співчутливо подивився на приятеля, але змушений був наздоганяти воєводу.

Це була нечувана образа: їх, героїв останнього походу князя Святослава, бійців славетного Ікморового полку, викидали геть, хоча провини за собою вони не знали.

Як не крилися Тур із Вороном, у сотні стало відомо, що робили вони у Степу (не удвох же були), повага до молодого сотника ще більше зросла, тому, одержавши вдруге (дякувати Воронові) утримання, люди прийшли до нього:

— Що станемо робити, сотнику?

Тур, спантеличений та ображений не менше, ніж вони, сказав:

— Такі воїни, як ми, потрібні всюди.

— На Південь, у Царград подамося, — запропонував хтось.

— Ти що, здурів? — заблищав очима сотник. — Давно ми з ромеями билися, а тепер прийдемо до ворогів: візьміть нас на службу?

— А що? — сумно посміхнувся Ворон. — Вони русичів завжди радо беруть і платять добре. А нас тим більше візьмуть, бо добре знають…

— Мені таке не до вподоби. Я не піду, — відрізав Тур. — Хто хоче — йдіть.

— Може, до ляхів, до князя їхнього Мешка, — сказав десятник на дивне ім’я Колесо. — До угрів або ще й далі на захід: там, кажуть, хранки якісь є.

— У вільні люди! — пролунало. Говорили, сперечалися… Ворон слухав-слухав, а тоді не витримав:

— На Південь, на Захід! На Схід ще підіть проситися!

Всі замовкли. Настала важка, густа тиша. Ворон перевів подих, — а навіть у битвах раніше дихав рівно — і вже після того, як малим дітям, почав пояснювати:

— Треба йти на північ. Там — Новгород. У Новгороді — князь Володимир. Якщо ми Ярополкові не потрібні, може, Володимир нас візьме?

— Кажуть, Ярополк зібрався з Володимиром воювати? — запитав Колесо.

— Тим більше ми йому потрібні, — визначився Тур.

— Ну… і що далі? Так сотнею і підете? — спитав увечері у сотника Вовк.

— Вирішили різними шляхами по двоє-троє.

— Оце правильно: не впадатиме у вічі, — схвалив загальний намір Вовк.

— І коли ж?

— Зранку по мене прийде Ворон, він у батьків на Подолі ночує.

— А ти до брата підеш ночувати? — невпевнено якось спитав старий.

— Хочу ночувати у тебе.

— От і добре, — зрадів дід. Зранку з’явився Ворон з двома кошлатими печенізькими конями (з тих, що недорахувалися Куріни мурзи). Навантажили вбоге збіжжя, розпрощалися з дідом, сіли верхи та й поїхали. Дошки цього разу Тур забрав.

Пара озброєних вершників у добрій одежі та кольчугах зникла за рогом…

Князь Володимир у розпачі бігав палатою, примовляючи:

— Що робити? Що робити?

Зупинився — і до Добрині:

— Він вимагає за три роки все і одразу. Ми коли останній раз давали?

Добриня вдав, що напружено підраховує, почав загинати персти, ворушив губами і, нарешті, відповів:

— Ніколи не давали.

— Як то не давали? — не очікував такого князь.

— З першого дня, Володимире, як ти тут князь! Жодної куни ми Києву не дали!

— Ми ж збирали?

— Збирали. Всі ці роки до останньої ногати, — спокійно сказав посадник.

— То де ж воно? — закричав князь.

— Як де? — здивувався дядько. — Звісно, у скарбниці.

— Так треба дати!

— Я б не давав.

— Олег не дав, то Ярополк прийшов до Овруча з військом і вбив його!

— А ти впевнений, — подивися в очі Володимирові Добриня, — що він не схоче тебе вбити, навіть як ти даси? Або не скаже: «Ще давай!», як його дід?

— То і мій дід! — гордо сказав князь.

— Отож, ти маєш знати брата — тут вся порода така: тому треба данини зібрати ще та ще, тому — земель завоювати.

— Як ти смієш? Це ж ти і про мою породу так!

— В тебе лише половина тієї породи, а половина — нашої; вони міри не знають, а ти маєш знати мету! — вагомо сказав посадник.

— Моя мета — Київ! А як прийде Ярополк — я і Новгород втрачу! А, може, і життя. У нього війська — сила-силенна!

— З цими грішми нічого не втрачено, — переконував Добриня. — І війська можна набрати, і когось з Ярополкових ближніх підкупити. Є в мене дехто в Києві — сповіщає про все.

— І що ж там у Києві? — поцікавився Володимир.

— Поки що підготовки, як перед походом на Овруч, непомітно.

— Так не дамо?

— Я б не давав, — повторив Добриня.

— І я не дам! — рішуче заявив Володимир. Щойно посадник вийшов від князя, до нього підбіг Путята:

— Боярине, там якісь двоє прийшли, на службу просяться.

— Що за люди?

— Кажуть, з Києва. Один сотником був у Свенельда, другий — десятником. Тебе питають.

— Варяги?

— Ні, русичі, — визначив Путята.

— Нумо глянемо, хто вони та що.

Обидва зайди були високі на зріст, широкі грудьми ти плечима. На обох були однакові — роботи чудового майстра! — кольчуги. На боці в кожного — добрий прямий меч. Вони були однаково молоді — лише один рум’яний, світлий, майже білий, другий — темноокий, смаглявий, з волоссям кольору крукового пір’я. Обидва чемно вклонилися.

— Хто ви такі? — спитав Добриня.

— Мене звуть Тур. Я був сотником Руської сотні Варязького полку за воєводи Свенельда, а це — Ворон Хозарич, мій десятник, — сказав рум’яний.

— Ворон? — перепитав посадник. — Справді, чорний, як крук. Ну, і чого ви хочете від мене?

— Хочемо служити Новгородському князеві Володимиру, — як старший відповів за обох Тур.

— А скільки ти був сотником? Щось дуже ти молодий… — допитувався новгородець.

— Майже чотири роки. Ще з Доростолу.

— З Доростолу? Тур… Тур… — почав пригадувати щось таке Добриня. — Тур, що вбив Анемаса, — це ти?

— Це я.

— А чого ж це тобі в Києві не служилося?

— Воєвода Блуд вирішив, що у послугах нашої сотні в князя Ярополка потреби більше нема, — гірко сказав Тур, — а в сотні всі люди були з Ікморового полку, якщо тобі це про щось говорить.

Колись давно, ще в Києві, Добриня зустрічався кілька разів з Ікмором, але подробиць останнього походу Святослава не знав.

— Свенельдів сотник, переможець Анемаса… — Добриня почухав потилицю. — Такий сотник, мабуть, князеві треба… Та де ж тобі сотню взяти?

— Її не треба брати. Днів п’ятнадцять — і вся моя сотня буде тут. Ми ж верхи поїхали, а вони пішки йдуть.

— Он що… Ну, днів п’ятнадцять почекаємо. Поки що йдіть.

Але Тур не йшов, а тому стояв поряд і Хозарич.

— Що ще? — різко спитав Добриня.

— А ще — уклін тобі, посаднику Добрине, від друга твого — Вовка.

— Ти і Вовка знаєш? — здивувався посадник.

— Він учив мене бойової справи.

— Як він?

— Живий-здоровий, — засвітився Тур. — Молодь вчить. Дозволь піти?

Добриня кивнув головою, і кияни залишили їх з Путятою наодинці.

— Що скажеш, Путято? Доносив мені боярин Сіверко, що Турову сотню відпровадив Блуд десь на кордон. І от — маєш.

— Це було давно, кілька місяців тому. Не пішов він туди, або це — не Тур?

— Уявляєш собі, Путято, що може бути, якщо цей молодик не Тур, або Тур, засланий до нас хитрим Блудом? — запитав Добриня.

— У Новогороді буде ціла сотня ворогів.

— А коли все, що він каже, правда?

— Тоді ми збільшимо дружину всього на одну сотню, — по-своєму рахував сотні Путята.

— Якщо це справді сотня, яка була під Доростолом, вона варта цілого полку.

Добриня побачив очі вірного свого товариша і помічника і додав:

— Не ображайся. У твоїх людей, крім сутичок з ятв’ягами, справжнього досвіду нема. Треба почекати. Поки його люди підходитимуть, може, й Сіверко обізветься. Але дивитися за ними пильно — очей не зводити! Візьмеш їх у свій полк і зробиш так, щоб були вони весь час на людях.

Три дні водив Путята киян Новгородом: оце — Торгова сторона, це — річка Волхов (не більша за Почайну), а на тому березі — Людин кінець, Неревський.

На четвертий день їх ніхто не чіпав, а ввечері Путяті донесли: Ворон нікуди не ходив, а Тур носив до головного з волхвів якісь дошки і весь день про щось із ним гомонів.

Наступного дня приїхав гонець з листом від Сіверка. Серед різних новин була там і така: «Блуд вигнав Тура».

Потроху збиралася Турова сотня. Не вистачало одного десятка — того, де десятником був Колесо.

— Мабуть, вирішив таки до Мешка податися, — припустив Ворон.

Місяць по тому Добриня спитав у Путяти, що він думає про Турових людей.

— Це краща сотня у дружині. Твоя, посаднику, правда: ця сотня всього мого полку варта, — відповів воєвода. Тоді посадник покликав Тура:

— Що ти скажеш про наше військо?

Той чесно сказав:

— Таке, як воно є, проти Києва не встоїть.

— Чому? — вп’явся в нього очима Добриня.

— В Ярополка війська більше і навчено воно краще. А Варязький полк — просто страшна сила.

— А скільки треба часу, щоб навчити?

— Принаймні рік, — твердо сказав сотник.

— А якщо не встигнемо?

— Тоді бій приймати безглуздо. Буде другий Овруч. Треба відвести Путятин полк (він найкращий) у безпечне місце, всім іншім наказати сховатись по селах — Новгородська земля бо велика! — і починати готувати справжнє військо, яке було у Святослава. Непогано було б найняти тисячу-другу норманів.

— А Новгород?

— На якийсь час здати. Коли буде справжнє військо, Новгород ми повернемо. А от після кривавої поразки — навряд.

Хоч Добриня сам казав щось подібне Володимирові, йому було дуже гірко чути це від чужинця.

— Де взяти грошей на справжнє військо?

Сірі Турові очі набули кольору булату; булатом же задзвенів і голос:

— Я думаю, посаднику, гроші є!

На мить Добрині здалося: старий Свенельд причавив його важким поглядом.

Через силу скинув Добриня маячню:

— А, може, ліпше найняти варягів?

Колись Асмуд пояснив Турові різницю між варягами і норманами. Виявилося, що новгородці, на відміну від киян, її добре знають.

— Можна і варягів, та хоч би тисячу норманів — обов’язково, — спокійно, але наполегливо сказав Тур.

Незабаром прийшло нове повідомлення з Києва: за наказом Ярополка забито багато волхвів і зруйновано декілька капищ. Від себе гонець додав, що особливо лютував сотник Вишата.

Глава 16. Як плювати в князя

Церква святого Іллі була зовсім не такою, як та, що наснилася Вишаті колись у Корсуні. Вона не летіла, легка та струнка, у небо; ні, ця церква, міцна і добротна, твердо і впевнено стояла на землі. Але точно так — урочисто і святково — гули чистою міддю її дзвони, але так само джерельно чисто та дзвінко (руси — співати майстри) виводили мелодії півчі.

Іван-Вишата поставив свічку, перехрестився, вклонився образу і раптом відчув: вперше з тих пір, як прийняв він хрещення, у храмі не опанувало ним відчуття душевного спокою. Щось заважало йому забути все і поринути душею в цей чарівний спів… Поруч зосереджено молилася Федора. Зусиллям волі він зосередився і одразу зрозумів причину: кожною порою шкіри відчув сотник на собі чийсь уважний важкий погляд. Обережно, неквапливо озирнувся: неподалік стояв Ярополк. Князь, глянувши сотникові у вічі, відвів погляд.

— Не знав я, Вишато, що ти теж у Господа віруєш, — вийшовши після служби з церкви, сказав Ярополк.

— Во Христі я звусь Іваном, — спокійно повідомив князя сотник.

— А в дружині — Вишата, — уїдливо посміхнувся князь.

— У Києві знають сотника Вишату, і нікого не обходить, що існує раб Божий Іван. Я служу тобі старанно і вірно, і нікому, крім оцих, — кивнув головою на волхвів, що зустрілися їм, — нема ніякого діла, як я вірую.

— Так, це нікого не обходить, — погодився государ і почув ззаду себе прокльони: волхви, відійшовши на безпечну відстань, несамовито лаялися, бажали відступникам всіляких негараздів, а деякі навіть плювали у їхній бік.

Охорона, що шанобливо ввічливо трималася позаду, кинулася до жреців, але ті прожогом майнули поміж будинками і зникли там — наче розтали. Князь сполотнів, стис щелепи, очі примружив, брови зійшлися до перенісся:

— Як сміють вони плювати в князя? — просичав.

Вишата побачив зціплені побілілі князеві пальці.

— Великий князю, вони — язичники та дикуни, — сказала, підійшовши, Федора.

— Це не дозволяє їм бажати государеві трясці у печінку і не виправдовує їх, — заперечив князь і прискорив ходу. Тільки тепер Вишата зрозумів: князь ішов поряд з ним від самої церкви, розмовляв. Раніше ніколи такого не було. Невже це сталося тому, що були вони однієї віри?

— Я не заважав жити і вірувати, як їм подобалося, — гарячкував Ярополк. — І що ж? Виявилося, що я заважаю їм вже тим, що вірую не так, як вони!

І раптом до Вишати:

— Знайдеш мені тих п’ятьох, я судитиму їх княжим судом.

У Верхньому Місті лишилося тільки одне капище, саме до нього і попрямував Вишата з двома десятками своєї сотні. Біля величезної постаті Перуна (грубе різьблення, вуса — позолота) з колоди старого дуба стояли восьмеро волхвів і щось жваво обговорювали. Коли дружинники оточили їх, Вишата спитав:

— Хто з вас був на Боричевому току?

Один, високий та жилавий, усміхаючись, відповів:

— Колись усі були!

Вишата подивився: наче ті, а, може, й не ті: волхви були всі однакові: худі, бородаті, з довгим нечесаним волоссям, у сорочках з грубого полотна.

— Не колись, а щойно! — почав сердитись він.

— Щойно ми тут були, — знов той самий голос.

— Перевірте, — наказав дружинникам сотник, — ті, хто бігли, мали спітніти.

Волхви підступили ближче до ідола.

— Не тобі, сотнику, нас перевіряти! Ти віру руську на чужоземну зміняв, ромейський посіпако! — вигукнув глухим голосом невисокий, каламутноокий жрець.

Злетів кулак у залізній рукавиці — впав жрець і вже не дихав.

— Хапайте їх усіх! — наказав Вишата.

Волхви спочатку опиралися, і досить вправно, але де там: один впав, другий, а тих — зламали та позв’язували. Лише один — той, довгий, — якось вирвався та втік: не наздогнати його у залізній броні!

— Це ті? — спитав князь.

— Інших там не лишилося, — сказав Вишата.

— Чому четверо?

— Вони пручалися, так трьох забили, а один втік, мабуть, на Поділ.

— Чим заважав я вам? — звернувся до волхвів князь.

— Через тебе та бабцю твою віра руська занепадає!

— Он як? Хіба я кого силував вірувати?

— За тобою бояри та воєводи до церкви йдуть, за тими — сотники та дружина, а там і прості люди тягнуться. Менші за більшими! Ти не туди Русь ведеш! — люто закричав жрець з підбитим оком. З рота летіла слина.

— Заткни йому рота розпеченим залізом, володарю! — несамовито заволав Блуд.

— Ти ж велесич, русовір, — здивувався Ярополк. Воєвода розгубився.

— А ти що порадиш, сотнику? — це князь уже до Вишати.

— Відтяти голови, допитавши спочатку, хто втік.

Жрець з синцем раптом впав та почав страшно битися головою об підлогу. Губи його вкрила піна, а зіниці зробилися малесенькими, як піщинки.

— Чорна хвороба, — визначив Блуд.

— От що: дайте їм по півсотні різок та проженіть з міста геть! — розпорядився князь. — Вранці щоб їх не було, неначе корова язиком злизала!

Вранці князеві доповіли: жрець Богомил Соловей з’явився на Подолі на Торжищі у розірваній сорочці і розповідав, що дружинники на чолі з Вишатою повбивали всіх волхвів Верхнього міста, а ще підбурював народ встати за стару віру. Люди, що їх відрядив князь, повернулися ні з чим: ні видом Богомила видати, ні слихом слихати; або втік, або його надійно сховали.

Трохи втішало одне: до півсотні княжих різок з певних особистих міркувань воєвода Блуд додав дюжину своїх, а дружинники, що справляли покарання, були хлопці міцні і сідниці волхвам пошкодили добряче. Потім їх вивели за місто на оболонь, і волхви дременули світ за очі.

На Подолі ж чутка летіла птахом і росла, як опара у діжі. З’явилися страшні «подробиці»: Вишата, мовляв, різав власноруч горлянки; весь у крові, танцював на грудях мерців і сміявся. Те, що деякі волхви зникли, чомусь лише посилювало впевненість подільського люду: вбили.

… Богомил, убраний та підстрижений по-ковальському — не впізнати, — вийшов із Славової хати, перейшов двір і, нагнувши голову, ступив у кузню. Шпак порався один — помічників відправив до родичів ще вчора. Він наче щось відчув: не встигли хлопці піти з двору, з’явився жрець. Шпак вислухав його, підстриг по-своєму, перевдяг у старий одяг, що лишився ще від Слава, і сказав:

— Кілька днів будеш коло мене. Тут тебе не шукатимуть, а згодом вигадаємо щось.

— Ну що, ковалю, мабуть, сьогодні треба мені йти, — сказав Богомил.

— Залишайся, — невпевнено відповів Шпак.

— Не можна. З тих пір, як вигнали Тура, дім його брата — не найкраща схованка. Люди князя вчора обшукували Торжище, можуть прийти і сюди. Тоді буде зле. Треба мені йти до друзів, на Волинь.

Насправді Богомил вирішив піти у протилежний бік — до Новгорода.

Глава 17. Любава

Тур і раніше знав жінок, але ставився до них, як спраглий до джерела: знайшов, втамував спрагу — от і дякую. Він зрідка думав про своїх подруг і майже не згадував. Хіба що першу — болгарку з Преслави. Тоді сталося все дивно, несподівано, і юний Тур, спантеличений, навіть ім’я забув спитати. А от духмяне волосся, гарячі губи, ніжні долоні — пам’ятав. Пружні перса згадував. Тоді, оговтавшись, вирішив: «Ім’я завтра спитаю», а назавтра він був уже далеко. Раз по раз згадуючи її, Тур думав: «Добре, що першою була вона, бо навчила болгарка моє тіло любити». Тіло. А душа Турова не прагнула кохання.

Та й ніколи було про це думати: навчання війська новгородців забирало весь час та сили. Киян розподілили по десятках Путятиного полку і почалося: переходи, вправи, піший бій — вся премудра військова наука. Тур пригадував, як вчили його самого і вимагав, аби тепер робилося так само.

Справа зрушила з місця: новгородці все-таки були не новачки, а Тур з Вороном завели ще й змагання між сотнями: з пішого бою, стрільби, переховування в лісі. А ще перегони: котра сотня до зазначеного місця першою дістанеться. Спершу новгородці було сердилися: нащо нам це, ми й так не перший день у війську.

Тоді Тур запропонував: оберіть з полку найкращого, і хай він позмагається з будь-ким із киян. Вийшов новгородський сотник, кремезний, як ведмідь, і показав рукою на Ворона. Їм дали незагострені навчальні мечі; киянин погойдав його і відкинув убік.

Як вітерець воду ставка, схвилювало новгородців обурення:

— Нахаба! Провчи його, Угоняю! — Той недбало штрикнув мечем у живіт Воронові — лезо потрапило у порожнечу. Вдруге вдарив, вже без жартів — знов не влучив! Угоняй розмахнувся і рубонув навскіс. Ворон пішов з лінії нападу вбік (зовсім трішечки, але так, щоб його не зачепило лезо), перехопив руку велетня, продовжив рух зброї, а насамкінець змінив його. Угоняй через голову важко гепнувся на землю.

— Ах! — як один видихнули приголомшені новгородці. Ворон спокійно стояв з Угоняєвим мечем в руці. Угоняй ледве встав і пошкандибав до своїх, тримаючись за поперек.

— Як він це зробив? — прошепотів переможений. Сторожким тренованим вухом Тур почув його:

— Хочете знати, як він це зробив? Добре, ми навчимо вас.

Не до любові було Турові, не до дівчат та жінок: чутки, одна одної тривожніша, ходили Новгородом: в Києві Вишата побив волхвів, до Ярополка прибули посли з Константинополя, Ярополк наказав руйнувати капища; нарешті — Ярополк збирається на Новгород.

Якось прийшов Добриня і запитав лише одне:

— Встигаємо?

— Не встигаємо.

Ця думка вже давно не давала Турові спокійно спати, вона пульсувала у ньому: не встигаємо. Бракувало часу. Він гнав своїх людей: не встигаємо, ті збільшували навантаження: не встигаємо! До речі, виходив дуже непоганий полк, але ж всього один! Свенельд, великий майстер війни з неабияким досвідом воєводи, готував Ярополкове військо три роки, а в Тура, молодого ще сотника, було лише кілька місяців. Не встигаємо.

Посадник помовчав, а потім наказав:

— Прийдеш увечері до мене додому на Людин кінець. Знаєш, де це?

— Людин кінець знаю, це на тому березі Волхова, — пригадав прогулянки з Путятою у перші дні Тур. — А де там твій дім — не відаю.

— Аби ти не блукав, я пришлю по тебе, — знайшовся посадник.

Раннього вечора — ще й сонце не сідало — до Тура прибіг здивований Ворон:

— Там тебе дівка питає.

— Яка дівка?

— Гарна. І коли ти встиг, — підморгнув друг.

— Що ти верзеш? Я чекаю людину у важливій справі…

— Може, вона саме у важливій, — солодко проспівав Ворон.

— Проведи її сюди, розберемося, — не сприйняв жартів Тур. Вона ввійшла, вдягнена просто, але не бідно. Темно-русі коси, зеленкуваті очі, посаджені трохи ближче одне до одного, ніж треба, тонкий стан, кругленькі перса нахабно здіймаються під сорочкою — вся вона була якась дуже ладна. Не встиг сотник нічого спитати, як вона чемно вклонилася і впевнено почала:

— Сотнику, батько наказав провести тебе, аби ти не блукав Людяним кінцем.

— Ти — дочка посадника Добрині? — спитав Тур.

— Так, і він хоце бацити тебе, — зацокала вона. Кияни вже звикли до чудернацької говірки словен та кривичів: тут, на Півночі, не розрізняли звуків «ц» та «ч»; у деяких краях, де треба й не треба вимовляли тільки «ч», в інших — тільки «ц».

Дорогою Тур поцікавився:

— В тебе ж батько з Любеча?

— Так.

— Він же не цокає, чого ж ти так говориш?

— А в нас, крім батька та Путяти, всі цокають, — усміхнулася вона. Помовчали, тоді сотник знов:

— А як звуть тебе?

— Любава, — ледь чутно прошелестіла.

На Тура чекали сам Добриня, вірний його Путята, сотник Угоняй та якийсь стомлений волхв з невловимо знайомим обличчям.

— Цих ти знаєш, — одразу почав господар, — а це (на волхва) — Богомил Соловей з Києва.

— З Верхнього капища, — пригадав Тур жреця.

— Боюся, нема вже Верхнього капища, — підвів той порожні очі.

— Так це правда — про Вишату? — жахнувся Тур. — Не чекав я від нього.

— Трьох мерців вночі винесли звідти ми із Шпаком.

Тур напружився, а волхв розповідав:

— Де поділися ще четверо наших — не знаю. Вишата прийшов з загоном — забрати нас, а ми не далися. Одного — Медобора — Вишата своєю рукою вбив. Почалася бійка, я вирвався і втік.

— За що ж його Вишата? — поцікавився Тур.

— За правду: він назвав сотника ромейським посіпакою.

— Яка ж то правда? — здивувався киянин. — Вишата — звитяжець Святославових походів, він більше ромеїв вбив, ніж той Медобор яблук з’їв.

— А віру ромейську прийняв? — видав як важливий доказ Вишатиної зради Богомил.

— Так… А волхви чим перед князем Ярополком завинили? — розпитував сотник.

— А ми прокляли його, як він з церкви своєї йшов, а Медобор ще й плюнув!

«Ну, й на що ви сподівалися після цього» — подумав собі Тур, але вголос нічого не сказав.

— Потім я кілька днів ховався у кузні Шпака. До речі, в нього велике замовлення від Блуда на зброю. Весь цей час мене, казав коваль, шукали на Подолі. Однієї ночі я вибрався потихеньку з міста, сказавши Шпакові, що піду на Волинь, і почав пробиратися сюди. За Новгород-Сіверським напоровся у лісі на татів: небагато їх, але кому завгодно кучми дадуть, одразу видно! «В мене нічого нема», — кажу. «Все одно, ти нас бачив, — говорять, — через те мусиш вмерти». Ледве вмовив їх. Тому тільки і відпустили, що ненавидять Ярополка ще дужче, ніж я. Ватажок їхній — якийсь Колесо.

«Он воно що, — зрозумів усе Тур. — У вільні люди!» — пригадалося.

— Що ти про це думаєш? — запитав сотника Добриня.

— Найбільше мене турбує зброя — у тій кузні перед кожною великою війною зброю роблять, — відповів Тур.

— А ще ж і Сіверко сповіщає: Блуд почав готуватися, — озвався Путята.

— Я б не називав імен, — зупинив його Тур.

— Здається, тут всім можна довіряти, — образився той.

— Звичні слова інколи злітають з вуст і коли не треба — металево пролунало у відповідь. Богомил мовчазно погодився. «Недарма тримав тебе Свенельд сотником у єдиній на весь Варязький полк руській сотні», — зрозумів Путята.

— Так що робитимемо? — обвів присутніх поглядом Добриня.

— Незабаром Ярополк з військом буде тут. Якщо він поставив собі за мету, — обов’язково прийде, — прохрипів Богомил.

— Якщо прийняти бій, чи не вийде, як тоді у мене з Вороном? — засумнівався Угоняй.

— Гадаю, битися з Києвом нам іще не під силу, — висловився Тур. — У них молодша дружина — тисяча добірних бійців, у нас — дві сотні п’яниць і мисливців, які тільки і вміють, що вепра загнати або поряд з князем проїхатись містом.

— Що ти мелеш? — скипів Путята.

— Я знаю, що кажу, бо починав у Святославовій молодшій дружині. Далі, — спокійно розвивав свою думку сотник, — у них щонайменше вісім тисяч доброго війська, навченого ще Свенельдом, а на додаток — Варязький полк. Ну, і кінноти було під Овручем тисячі зо дві. Отже, приблизна чисельність — дванадцять тисяч. А в нас? Кінноти як такої нема; п’ять полків, з яких лише Путятин може змагатись з будь-яким Ярополковим. Ну, лучників наберемо з тисячу. Всього — шість. І, звісно, — подивився на Путяту — молодша дружина.

Путята почервонів: він зрозумів, що вхопив шилом патоки.

— І що ж ти пропонуєш? — спокійно спитав Добриня.

— Князя і скарбницю під охороною Путятиного полку вивезти з Новгорода — бажано таємно — вночі і водою, на воді-бо не лишається слідів, — у безпечне місце.

— Де таке місце? — поцікавився Угоняй.

— Вам видніше, ви — тутешні.

— А з рештою війська що? — спитав Добриня.

— Розбити на дрібні загони і сховати у віддалених селах — хоч би в поморів, чуді, мері. Коли знадобляться — ми їх викличемо, вони дрібними групами прийдуть, як ми з Києва сюди прийшли. А якщо Ярополкові хоч якась данина буде — ніхто у глухомань не полізе. Це Свенельд колись Древлянську Землю всю пройшов,данину збираючи, до останньої веревиці все зібрав. Блуд — не Свенельд, він в глушину, в хащі не полізе, він любить коло князя у столиці бути.

— Ну що ж, — звернувся до присутніх посадник, — сотник діло говорить. Як гадаєте?

— А що з волхвами буде? — занервував Богомил.

— Тобі точно залишатись не можна, — сказав Путята. — А всі інші — мають вуха, мають очі: стане небезпечно — хай до лісу йдуть.

— Ну, начебто все обговорили… Лишилося знайти безпечне місце та переконати князя зробити по-нашому, — підсумував розмову Добриня і раптом гупнув важкою рукою у стіну. Одразу ж двері відчинилися і війшла Любава:

— Прошу, гості дорогі (подивилася на Тура), на вечерю! — і вклонилася.

— Ти диви, не цокає, — помітив одразу батько.

Того вечора Тур напрочуд спокійно заснув, а зранку прокинувся не з військовими турботами: йому пригадалася Любава.

Глава 18. Де вони поділися?

Зовні нічого не змінилося: так само мурами ходили вартові, увечері веселими вогниками спалахували слюдяні віконця княжих палат і перегукувались у темряві дозорці. Так само клопотався звичними справами простий люд: поралися з крамом купці, рибалки везли до міста рибу, що виблискувала важким тьмяним сріблом, розпалювали свої печі гончарі та дзвінко стукотіли у кузнях ковалі.

Тільки князь та Добриня бачили, як тане їхнє військо: щоночі крадькома, криючись від будь-якого ока, десяток за десятком воїни залишали Новгород.

Бабій та пияк, князь Володимир, відчувши небезпеку, одразу змінився: разом з Добринею планував усе до навіть найдрібніших подробиць, розпоряджався розумно і твердо, встигав всюди і підганяв інших.

Одного дня до князя приїздив варязький боярин Олаф Тригвассен. Князеві найближчі здивувалися: хоч як був заклопотаний Володимир, цілий день про щось говорив віч-на-віч з Олафом.

— Присягається у вірній дружбі, — повідомив князь дядька. — Каже: другові нічого не пошкодую.

— А ти?

— Кажу: «Друзів лихо зводить». А він: «У будь-якій скруті ваша величність може на мене розраховувати».

— Скористатись нагодою? — поміркував уголос Добриня.

— Вже думав: може, і скористаємось, — відповів князь.

Кілька разів Тур у справах навідував Добриню і щоразу ловив себе на тому, що мимоволі шукає очима посадникову дочку. І лише раз вона зустрілася йому: розгубилася, поздоровкалася і — втекла.

Турові доручили наглядати за підготовкою суден; лодій в новгородського князя виявилося багато — міцних і добре побудованих. Прискіпливо оглядав їх Тур і не знаходив якихось істотних недоліків: сідай та пливи. Але він ще і ще раз обстежував їх: як зшито дошки, як просмолено, чи вистачає весел і в якому стані вітрила.

Там і знайшла його Любава. Вона стояла на березі, а він — у човні. Проти сонця побачив її — серце тьохнуло. Коли вибрався на берег, Любава дала йому вишитого рушника, зняла свій оберіг, наділа йому на шию і хотіла піти.

Тур спіймав її за рукав:

— Ти чого?

— Батько збирається, отже, нескоро побачимось. — Стрімко поцілувала, таки звільнилась і пішла. Він трохи постояв, дивлячись їй услід, потім повернувся до своїх човнів. Тур робив своє і весь час відчував на губах смак Любавиних вуст: ніколи раніше поцілунок не здавався йому таким гарячим і солодким… А цілувала вона невміло!

… У повній темряві йдуть лодії Волховом. Веслують вої — жодне весло не плеще. Слід у слід, як вовки на промислі, йдуть судна: з носа видно лише корму попереднього. Тут і князь, і Добриня, і Путята з усім полком. Тут і кияни. Далеко позаду лишився Новгород, а в ньому сотні зо дві вояків, аби удавали варту на стінах та запалювали вогні у княжому палаці. За кілька днів підуть і вони. Прокинуться городяни: де військо, де князь? Невідомо.

Йдуть човни — глибоко осіли у воду. Навантажені. Новгородці — весляри майстерні.

«Дарма хвилювався, — вирішив Тур. — Вони ще й Асмудових повчать, як треба веслувати».

Ніхто, крім князя і, здається, Добрині, не відає, куди йде Путятин полк. Веде його не воєвода — сам Володимир.

День, другий, третій… Пройшли озером, річкою — ширша за Волхов, та все-таки не Дніпро, — і вийшли в море. Повз берег — на захід. «Не до варягів, бува, йде?» — подумав Тур. Жмудь пройшли, естів. А ось і варязькі землі. Купка вершників на березі: штандарти на вітерці майорять. З чим новгородський князь прибув? Володимир усім наказав бути, де є — від берега відстань достатня — а сам однією лодією пішов, правлячи на прапор з дивним левом у баронській короні, що, ставши на задні лапи, пазурі виставив.

— Ти казав, Олафе, що я можу розраховувати на тебе у скруті, — голосно сказав, коли лодія торкнулася носом землі, Володимир.

Лицар у блискучому панцирі спішився — почет кинувся помагати — підняв забороло і схилився, незграбний у залізі:

— Ласкаво прошу Вашу Величність до замку. То для мене велика честь — приймати руського конунга.

Володимир вискочив з лодії, палко обійняв варяга.

— З дозволу вашої величності я дам розпорядження щодо розміщення вашого загону, — і заговорив лицар варязькою до своїх — голосно і владно.

Летять над водою до мовчазних новгородців варязькі слова. Прислухався Тур: багато чого зрозуміло — мова на норманську схожа, а з норманами він не один рік поряд служив. Подивився на Угоняя — теж слухає уважно, мабуть, розуміє.

— Каже, князя з найближчими запросять до замку, а інших розмістять у… — збився, підшукуючи слово, Тур.

— Посаді, — підказав Угоняй.

— Знаєш варязьку?

— Новгородці від варягів родовід свій ведуть, — погордливо відповів Угоняй.

Зранку князь запросив сотників на раду. Дехто поприходив з важкою головою після вчорашньої вечері, яку влаштував на честь гостей господар. Тур же вчора пив потроху, більше придивлявся. Турова норманська виявилася прийнятною, і він весь вечір базікав з бароновими лицарями про різні дрібниці: про меда та вина (розбирався, бо Асмуд навчив), про жінок, про війну та полювання. Не зійшлися, як краще брати лиса: собакою з нори чи соколом у полі. Кілька соколів у Добрині було, тож вирішили: при нагоді спробуємо так і так.

Отже, сьогодні у Тура була ясна голова… Володимир не став тягти кошака за хвіст, почав з важливого:

— Барон обіцяє дві тисячі війська.

«Шість та дві — вісім», — зауважив подумки Тур.

— Та цього замало, — вів далі князь.

— Які баронові умови? — спитав Путята.

— Від сьогодні кнехтам — звичайна платня, під час походу — подвійна.

— Тобто, поки не вирушимо у похід, ми за нього його війську платитимемо, — зрозумів баронову хитрість Добриня. — А вони все одно будуть його військом.

— Маємо щось ліпше?

— Просто мусимо швидше військо збирати, аби не витрачати зайвого.

— Може не вистачити коштів? — підняв брови князь.

— Та ні… — промимрив посадник. — Коштів вистачить.

— Боярине! Сплатиш з княжої скарбниці, скільки треба! — суворо наказав Володимир.

— Можна спробувати підмовити кривичів, — запропонував Путята. — Їм також Ярополк — як кістка в горлі.

— А ще — чудь найняти. Народ бідний, а воювати спритні, — подав голос Угоняй.

— Норманів треба, — нагадав Тур.

— От ти, киянине, по них і поїдеш! — одразу вирішив князь.

— І Святослав, і Ярополк платили їм більше, ніж звичайним воям, — сказав Тур.

— Наймеш за подвійну, проти Ярополкової, ціну, і першу платню хай одержать від тебе одразу, як вирушать до нас, — звелів Володимир.

— Коли я маю їхати? — поцікавився Тур.

— Коли я скажу.

Добриня мовчки рахував — він взагалі ставав скупим, коли йшлося про княжу скарбницю.

* * *

— Княже, — влетів Вишата до Ярополкового шатра, — там нікого нема!

— Як-то — нікого? — здивувався той. — Новгород — порожній?

— Там брами відчинено, сторожі на мурах нема, війська і князя — теж! А люд — є!

— Ти певний? — допитувався Ярополк.

— Певний. Я був у місті разом з пластунами.

— Де ж вони поділися? — ніяк не міг второпати князь.

— Люди кажуть — вже кілька днів так. З вечора всі були, сторожа стояла, у палатах вікна світилися, а на ранок — нікого.

— Втік робочич. Так… — Ярополк повернувся до Блуда. — Вступаємо у Новгород.

Побачивши, що Вишата не йде, кинув уже нетерпляче:

— Ще щось?

— Останнім часом у Володимира з’явилася нова сотня!

— Всього сотня? Ну то що? — байдуже скривив рота Ярополк.

— А те, що служать у ній самі кияни під проводом клятого Тура! — вигукнув Вишата.

— Клятого Тура! — відлунням озвався Блуд.

— Це ти, Блуде, казав, що князеві у Руській сотні потреби нема, — дорік Асмуд. — А у Володимира, виходить, така потреба є! Це тобі така сотня зайва. Це ти їх прогнав, а Володимир забрав і не подякував!

— Я знав, що вони нас все одно зрадять! — заверещав Блуд.

— Хіба то зрада — піти, коли тебе женуть? Ти їх звільнив, отже, вони Києву нічого не винні і можуть служити тому, хто їх візьме.

— Ти захищаєш їх, бо Тур — твій друг! — звинуватив нормана воєвода.

Лице Асмуда взялося багряними плямами:

— Я воював з ними під Овручем і Доростолом! І завжди у битві вони — серед перших. Щось я ніколи не бачив тебе у битві, Блуде!

Ярополк розумів, що норман правду говорить, і це було йому неприємно:

— Годі сперечатися, воєводи! Що зроблено, те зроблено. Наказую: зайняти Новгород!

— Слухаю, княже! — відповів Асмуд. — Але дуже тебе прошу, спитай якось при нагоді у воєводи Лавра, що особисто для Великого Київського князя зробив сотник Тур.

Важко через помітне черевце (Мила — чудова господиня, чоловіка годує добре) вклонився і вийшов з шатра.

«До чого тут Лавр?» — не зрозумів Ярополк.

Асмуд одразу натрапив на одного зі своїх сотників — рудого Дольфа, який доповів, що затримано десять возів з в’яленою рибою та хутром, що їх везли словени до Новгорода як данину. Асмуд повернувся до княжого шатра:

— Є вже тобі, княже, перша новгородська данина.

Блуд позеленів від злости і прожогом кинувся до війська — розпорядитись про негайне взяття міста. Незабаром він побачив вози, що їх охороняли нормани.

Ніхто з Ярополкових людей не знав, що два тижні тому цю «данину» за наказом Володимира підготував воєвода Путята.

Глава 19. Свенельдові родичі

Два роки чекав Тур, поки скаже князь їхати до норманів. Тим часом учив новгородських словен, що потроху, дрібними групами, підходили до Володимирового війська.

Це тільки видавалося простим: розійшлося військо з Новгорода хто куди, а потім за наказом князя зібралося. Виявилося складніше і повільніше. Як сповістити людей та уникнути розголосу? Вирішили так: таємними дорогами вести від одної вірної людини до другої. Слабенькими струмками поповнювали вони військо Володимира.

Добриня скаржився:

— Скарбниця скудіє.

І от, нарешті, князь наказав:

— Їдь, Туре, на Північ, та візьми найкращу нашу лодію.

Поїхав. А не впоратися б йому з дорученням, якби майже одразу не натрапив він на старого Еріка.

Спочатку нормани слухали русові спокусливі пропозиції, але не поспішали з відповіддю: одне — служити Великому князеві, трохи інше — вигнанцеві…

Старий же довго розпитував Тура про умови, про становище в Києві та Новгороді, про чисельність та навички військ, хто воєводи і чого варті. Дізнавшись про Варязький полк, спохмурнів:

— Треба буде з Асмудом битися? Він родич мені…

— А мені — добрий товариш. У битвах кривавих з ромеями пліч-о-пліч стояли. Вдома у нього не одну діжку меду випили. Жінку його знаю, дитину колисав! — з болем сказав Тур. — Та я — воїн. І він також, і добрий. Його князь з моїм воюватиме, то і я з Ярополковим військом також, а відтак — і з Асмудом. Тим паче — Ярополк образив мене, важко образив! Він вигнав моїх людей разом зі мною після всього, що зробили ми для Руси!

— А що зробили ви для Руси? — поцікавився Ерік.

— Я вбив ромейського богатиря Анемаса, люди мої затримали ромеїв, поки Свенельд перевозив дружину і пораненого князя через Істр. Їх з полку одна сотня лишилася!

— Ти знав Свенельда?

— Я воював під його проводом.

Старий норман наче чекав ще якихсь слів, і Тур заговорив знов:

— Це був неперевершений воєвода. Він водив дружини трьох князів: Ігоря, Святослава і Ярополка. Навіть великий Святослав помилявся: бився, як простий, коли не треба, не схотів обминати Пороги; Свенельд же не схибив жодного разу! Ярополкові військо створив. Я любив Свенельда, а він — мене; у варязькому полку єдина сотня русичів була, і та сотня — моя.

— Повідай мені все, що знаєш про воєводу Свенельда, київський ярле, благаю тебе, — попросив старий.

Тур почав: про древлян, Ігоря, Ольгу, про Коростень, Саркел та Переславець, потім — про Доростол.

Почувши про Люта, Ерік потемнів лицем:

— Отак-от віддячили Київські князі Свенельдові! Що ж було потім?

Тур розповів про Овруч та останні дні Свенельда.

— Він вартий Валгали, — впевнено сказав норман.

— Гадаю, так, — погодився сотник.

— А тебе, кажеш, викинули, щойно помер воєвода?

— Майже одразу.

— Чого ж тебе Асмуд не захистив? Він же став на Свенельдове місце?

Тур пояснив:

— У Варязькому полку. А головний княжий воєвода все-таки не він, а Блуд.

Старий Ерік заплющив очі і довго про щось думав.

— Дякую тобі, друже Туре, за розповідь. Треба добре подумати. Завітай до мене по відповідь завтра.

— Неодмінно, шановний Еріку! Дозволь лише запитати, чому тебе так зацікавила доля славетного Свенельда?

Сумно подивився на русича старий норман:

— Ти відповів на багато моїх запитань, мій руський госте. Доведеться і мені відповісти на твоє. Воєвода Свенельд — мій брат.

Тур чемно вклонився і вийшов. Весь час, поки він повертався до своїх від Ерикового житла (терем — не терем, фортеця — не фортеця, щось середнє, ще й добрячим парканом огороджене), його непокоїла одна думка: «Даремно їздив. Свенельд був Асмудові родичем, цей — теж. Вони не воюватимуть одне з одним».

Ранок вставав сірий, хмарний — аж каламутний. Він ліниво проганяв темряву, лишаючи де-інде клапті сірої імли, пронизливо віяв сирістю, насичуючи вологою тканину шатра.

Тур, так і не заснувши, вийшов на свіже повітря. Неподалік палили багаття вартові: промінці вигравали на залізі зброї. Сотник підійшов, постояв і побрів до затону. На сірій, холодній воді погойдувалася самітня руська лодія. Тур згадав, як у перший день після їхнього прибуття нормани уважно оглядали їхнє судно, та, не знайшовши очевидних вад, зійшлися — «непогане». Сумно усміхнувся: легко було говорити — «наймемо норманів», як тепер дивитись в очі Володимирові, Путяті, Добрині?

Розвиднялося. На протилежному березі вимальовувалося все чіткіше житло Еріка. «Треба щось з’їсти та піти до старого, — вирішив Тур. По відповідь…» Певне, по відмову. Він розбудив Ворона — той чомусь незвично важко прокидався. Друзі нашвидкуруч поснідали, вдяглися в найкращі плащі та пішли. Якийсь чоловік у багатому вбранні — видно, не з простих — зустрів їх біля будинку і провів у чималу залу, де було кільканадцять поважних норманів на чолі з господарем.

Друзі чемно привітали товариство і приготувалися слухати.

— Я порадився з родичами, — повільно почав Ерік, обвівши присутніх рукою. Тур подивився на родичів: високі та кремезні, вони здавалися вирізьбленими з якогось білого каменю, і кожний чимось нагадував Свенельда.

— Ми обговорили твою, киянине, пропозицію, — вів далі старий. Родичі сиділи нерухомо: довгі вуса, міцні шиї, широкі плечі. Неможливо було здогадатись, що вони вирішили: жодного почуття не відбивали їхні крижані очі.

— Конунг Володимир твоїми вустами пропонує нам дуже непогану платню. А от чи збирається він залишити нас на службі у себе, коли переможе?

— Варязькому полку у мирний час платять менше, ніж під час походу, — розпливчасто відповів Тур.

— Зрозуміло, — кивнув головою старий. — Ми хочемо знати: так чи ні?

Забобонний Володимир ніколи не загадував, що буде, коли він переможе Ярополка. Та сотникові треба щось говорити: крижані очі вп’ялися в нього. «Хай йому грець!» — відчайдушно вирішив Тур:

— Великий князь запевнив мене: коли він утвердиться в Києві, кожному, хто був з ним у важкі часи, знайдеться місце під крилом князя і в його серці. Отже, якщо ви схочете, знайдеться місце і для вас.

Ерік спокійно оглянув своїх, потім киян:

— Ми зберемо тобі, ярле Туре, тисячу воїнів. Коли ми одержимо завдаток?

— На першому ж привалі я видам кожному сотникові першу платню для всієї сотні.

Крига на очах Свенельдових родичів перетворилася на прозору блакитну весняну водичку.

— Коли ви будете готові вирушити? — одразу перейшов до справи Тур.

— За три дні два десятки наших дракарів стоятимуть коло твого, — запевнив Ерік.

— Хто командуватиме полком?

Старий гордо підвівся на весь свій чималий зріст:

— Я сам!

— Довго їх нема, — хвилювався Путята. — Може, щось сталося? Боюся вже щось погане подумати.

— Не така людина Тур, щоб вкрасти чужі гроші, — заперечив Добриня.

— Може, не так щось іде, як він розраховував! Або нормани не погоджуються: не бажають битися з Асмудом, або й просто ціну загнули?

— Що там гадки гадати, приїде — спитаємо, — відрізав Добриня, хоч і самого гриз підступний неспокій.

Володимир, що зібрав ближніх на Раду, був напрочуд спокійний:

— Одержав відповідь від кривичів: вони згодні за умови — як сяду на Київський стіл, маю зменшити їм данину наполовину, а на перші три роки — звільнити зовсім. Що робити — мусив пообіцяти.

— Княже, а як чудь — піде, ні? — спитав Добриня.

— Чудь — вона і є чудь. То — підемо, то — не підемо. Грошей дамо — піде, нікуди не подінеться. Їхніми землями можна впритул до новгородських кордонів наблизитися.

Князь підвівся з важкого, різьбленого по спинці, дубового крісла, пройшовся, аби розім’ятися, залою підійшов до вузького високого вікна. За вікнами баронового замку з північної сторони безмежне коливалося море.

— А підійдіть-но, друзі, подивіться.

Ближні підскочили до вікна, глянули — а там, недалеко вже, руська лодія, поряд — бойовий норманський дракар, а далі — вітрила, вітрила, вітрила…

Глава 20. З’явився, як пішов

— Не подобається мені все це, — непокоївся Вишата.

— Що саме? — мляво поцікавився Блуд.

— Все, що сталося в Новгороді, і те, що коїться там тепер.

— Що там такого сталося? Третій рік, як утік робочич, от і все.

— Не все! — збуджено сказав Вишата. — Згадай, як усе було: прийшли — Володимира нема, війська — як не було, скарбниця — невідомо де, віддані робочичу люди — втекли, а сім’ї їхні зникли!

— Пропив усе з поплічниками, прогуляв, бо жінок любить, та й втік, паскуда! І друзяки його від справжнього князя — світ за очі! Данина ж надходить з Новгорода!

— Та яка там данина! — розлютився Вишата.

— Не така, як хотілося б, а — йде!

— Отож і дивно: данина сяка-така, а підеш у Новгородські землі — порожньо, наче хтось уже забрав усе, або зубожіли вони до злидарства, — підозріливо сказав Вишата.

— Заспокойся, воєводо, — промурчав Блуд.

— Воєвода я не дуже довго, а про Добриню Любечанина давно чув: непроста то людина. Казали, сестру свою під Святослава він так підклав, що князь все життя забути її не міг. І Володимира підмовив погодитись на Новгородський стіл — від Києва подалі! Тому, коли зникає князь з боярами, військом та скарбницею — мене це турбує!

— А ти що думаєш, Асмуде? — повернувся до велетня Блуд.

— Треба випити. Мило, дай нам меду!

— Два роки про Володимира нічого не відомо: зник десь. Якби просто втік, були б хоч якісь чутки: бачили там і там. А він — як розтанув.

Увійшла Мила з глечиком. Яка ж вона стала гарна: струнка, перса високі, очі — безодня, вуста — квітка вогняна. Різонула поглядом і заспокоїлася: майже не хмільні сидять чоловіки, розмовляють. Усміхнулася, вийшла.

Потроху випили.

— Руська сотня теж зникла? — поцікавився Асмуд.

— Зникла. І друг твій, Тур, — також, — уїдливо зашепотів Блуд.

— Ми домовлялися, воєводо, — відсік тему Вишата. — Що ти хотів сказати, Асмуде?

— Такі люди не зникають просто так. Якщо вони зникли разом з Володимиром і разом раптом з’являться — буде всім клопіт.

Асмуд давно все зрозумів. Володимир не накивав п’ятами, а, розуміючи переваги війська Ярополка, відступив, втративши Новгород, у небезпечне місце, але зберіг усе важливе для себе: військо і кошти, і тепер накопичує сили для боротьби. Старий вояк не сумнівався: Володимир повернеться, і хотів одного — не опинитися в битві проти того місця, де буде Тур.

Незабаром Блуд пішов. Асмуд провів його до дверей і повернувся:

— Хитрий він, та не дуже розумний. Ще й підступний та боягуз.

— Знов буде усобиця? — зазирнув у світлі норманові очі рус.

— Буде, — постуденіли очі, — і скоро.

Кілька днів тому у точнісінько такі очі вдивлявся на далекому північному півострові Тур.

— Він, — не назвавши імені, почав Вишата, — встиг навчити словенів бойової науки?

— Гадаю, так.

— Погано. Раніше ніхто, крім вас і нас, її не знав.

— Тепер, мабуть, знають, — припустив Асмуд.

А лодії і дракари вже йшли водою тим само шляхом, що пройшов Володимир два роки тому, але тепер — на Новгород. А сушею — землею народу чудь — йшло військо численне та навчене, стрімке та злагоджене.

Тур не веслував — він просто сидів і роздивлявся чудернацькі письмена, що вкривали борти суден найманців, виднілися на щитах, прапорцях, а в декого були навіть викарбувані на сокирах. Ці письмена анітрохи не були схожі на ті, випалені на старих дошках, що вже кілька років Тур возив за собою. «Треба буде в Асмуда навчитись цієї грамоти», — подумав він і одразу схаменувся: чи доведеться ще поговорити з ним, завітати до нього, зігрітися душею коло їхнього з Милою щастя. «Хоч би не натрапити на нього в битві», — засумував сотник.

Новгород взяли без будь-якої напруги: Володимир з’явився, як пішов — стрімко і раптово. Просто випливли з вранішнього туману лодії та дракари і блискавично ввійшли у щойно відчинені брами полки. Богумил Соловей, вбраний по-святковому, з Київською сотнею ступив на новгородську землю. Людей на вулицях було небагато; новгородці не ховалися, але й не веселилися — Ярополкові посадники їх утискали не більше і не менше, ніж Володимирові, міщанам що той князь, що цей — байдуже…

Жреці ж служили по всіх капищах, приносили жертви богам — в Києві-бо руська віра занепадала, і їздили до Ярополка все частіше легати з самого Рима.

Чотирнадцять років тому у сусідів — поляків їхній князь Мешко охрестив раптом свій народ на західний зразок.

Відчували волхви: міняється все у світі, а Володимир держався старої віри.

Притягли посадників. Придивився Тур — хто такі? Наче бачив їх у Києві, у Верхньому місті. Зрозумів — Блудові люди.

— Що з вами робити? — запитав князь. Посадники мовчали, опустивши очі долу.

— Те, що в Києві з волхвами зробили! — закричав Соловей.

— Відшмагайте їх за те, що погано за Новгородом дивились у мою відсутність, — вирішив Володимир, — та виженіть геть!

Посадників потягли кудись, а князь виголосив:

— Запрошую воєвод та бояр до мого терему! — І до Добрині: — Вживати лише те, що привезли з собою!

А потім Турові:

— І тебе, воєводо, запрошую.

— Государ, я сотник, — сказав киянин.

— Земляче, — весело усміхнувся князь, — ти — воєвода молодшої дружини, а перша сотня в ній — Київська, а сотник там — Ворон Хозарич.

— Дякую, княже, — вклонився Тур. Князь пішов, і одразу підскочив Ворон:

— Я все чув. Вітаю, друже! Правильно зробили, що пішли до князя Володимира служити. Бачиш — нас помітили.

У теремі князь поклав Турові на шию золоту гривну і, обійнявши, прилюдно назвав дорогим другом. А Тур думав про те, що тепер треба все починати спочатку: до молодшої дружини руки так і не дійшли, і вона нічого не була варта.

Під час вечері, що потроху перетворилася на галасливу пиятику, барон Олаф старанно шукав зближення з новим воєводою. Князь Володимир любив випити не менше за Асмуда. Музики щось грали, але їх не слухали — пили, говорили всі разом, дехто вже спав, зронивши голову на стіл, дехто з’їхав з лави на підлогу. Турові стало сумно: це все він бачив у Ярополка. Задля цього хіба витрачено стільки зусиль? Ще не було значних перемог, Ярополкової сили не поменшало, перший крок лише зроблено — і що?

Він підвівся і вийшов на двір. Біля княжого терему варту несла Київська сотня. Не його вже — Воронова. Он і сам чорнявий сотник — перевіряє чати.

— Треба буде потроху до киян додавати новгородців — хай набувають досвіду, — сказав Воронові, що, помітивши його, одразу підійшов. — І, взагалі, вибереш людей, що навчатимуть другу і третю сотні.

— Навчати новгородців — справа вже звична, — усміхнувся той. — Не гуляється тобі, воєводо?

— Не час ще гуляти — думаю так.

— І я так думаю, — виринув з вечірньої імли Добриня. — Перевірив оце варту на мурах та коло брам — Путятин полк стоїть, пильнує.

— І тут лад, — гордо доповів Хозарич.

— Гаразд. Пішли, Туре, до палат — не треба ображати князя довгою відсутністю.

А в теремі тривала гулянка: ніхто й не помітив тимчасової відсутності двох воєвод. Володимир, уже червоний, блискав очима і щось палко розповідав Ерікові. Норманський орудник, не набагато тверезіший за князя, поважно кивав головою, стежачи очима за княжою долонею, що раз у раз рубала край стола. Барон Олаф підпер голову двома долонями, бо гойдав її важкий хміль, що хвилями плескав всередині.

— Додому не піду, — сівши коло Тура, вирішив Добриня. — Там сьогодні все одно нікого немає.

— А де ж вони? — стривожився Тур.

— В одному селі, — пояснив Любечанин. — Недалеко, я вже послав за ними. А що було робити посадниковій родині, коли місто було під Ярополком? Лише ховатися.

— Розумно, — погодився киянин.

— То завтра ввечері приходь до мене на Людин кінець, — запросив Добриня.

Серце тьохнуло: «Любава».

— Дякую, прийду, — гідно відповів уголос Тур.

«Що їй подарувати?» — замислився. Платню Добриня видавав справно, хоч і з таким виразом обличчя, наче віддавав своє останнє, отже, гроші були, але що ж їй купити? Цікаво яка вона тепер? Може, вже забула його?

Тур нагнав сумніви. Добриня сидів поруч і усміхався.

Глава 21. Зерна кинуто

— Знаєш, Лавре, що він зробив з Рогнідою? І як підступно вбив у Родні Ярополка за допомогою того зрадника — Блуда? — закричав Вишата. — Ніхто мене не гнав, та я йому не служитиму! Я забрав дружину і пішов — до неї, у Корсунь!

— Що ж зробив Володимир?

— Він хотів одружитися з Рогнідою, вона відмовила, бо вже була заручена з Ярополком, та й не хотіла за нього, то він зґвалтував її на очах у батька! Як прийшов він у Родню, Ярополка через Блуда викликає, мовляв, на перемовини. Той погодився, приїхав, а його мечами порубали! На Боричевому току ідолів звелів наставити: Перун — здоровенний, голова сріблом оздоблена, вуса золоті; Велес там бородатий, Хорс, Даждьбог…

— Хорс хіба руський бог? — здивувався Лавр. — Здається, у чорнігівських сівів такий був…

— А йому байдуже: позвозив богів з усіх земель, що йому данину платять. Тут Стрибог, а поряд — Симаргл та Мокош. А біля них — Жля та Карна. Та всім жертви приносять.

— А наші храми? — тривожно запитав Лавр.

— Ніде правди діти: не чіпає. Бояри та старшини київські, що вчора іще до церкви йшли, образи поховали і до старих богів біжать — кланятись, — розпачливо стиснув кулаки Іван-Вишата.

Лавр подумав, потім — наче ні до кого:

— Я ж не тільки князеві служу, а ще й Руській Землі. Я залишусь.

Знов, як колись у Болгарії, підхопився невгамовний Вишата:

— Як знаєш, воєводо! Дивись тільки, щоб не було тобі гірше!

— Очі тобі засліпив гнів…

Але Іван — Вишата вже вилетів із світлиці.

За кілька днів по Вишатиному від’їзді прискакав з вершниками сотник Хозарич: «Де Вишата?»

— Мабуть, вже у ромейських землях, — збрехав Лавр.

— Чому ти його відпустив?

— А хіба я мав його затримувати?

Вже потім, вдома у Лавра, Ворон докладно розповів:

— Спочатку про нього і не згадували. А як поїхав Добриня посадником у Новгород, Богомил з волхвами і почали князеві на всі лади наспівувати: Вишата такий-сякий, волхвів убивав, капища громив, Ярополкові служив. Наказав Володимир: «Схопити Вишату!» — а його вже катма!

— А скажи мені, Вороне, чому Ярополк не бився з вами? Тур же казав, військо у нього було непогане?

Ворон довго не думав:

— Військо-то непогане, воєвод добрих нема. У нас і Добриня, і Тур, і Олаф. Нормани з Еріком. А Ерік — знаєш хто? Свенельдів брат! У Путяти полк відмінний. А Блуд — що: тільки й умів, що плазувати та капостити. Та ще й Асмудові вояки заявили: «Не будемо з норманами битись».

— А Асмуд?

— Асмуд… — Ворон надовго задумався, звів очі, почухав потилицю. — Асмуд — вояк добрий, але він — не Свенельд. Почав вмовляти, а вони — своє. Мабуть, щось від Добрині перепало! Тоді він: «Як ви не битиметесь, то і я не буду!» Тепер Володимирові служить.

— Он що… — Лавр замовк, наче не наважувався про щось спитати.

Ворон здогадався:

— Тур тепер воєвода, золоту гривну має. У князя під рукою завжди. А я у нього — сотником.

Тур же займався молодшою дружиною: молодих направив до Вовка (дід був ще міцний), позмішував десятки, поставивши на чолі кожного досвідчених перевірених людей. Він зумисне переобтяжував себе справами — гризла серце туга: всього два дні побув він із Любавою. Добриня тепло ставився до нього, але була війна і не час думати про весілля.

Тепер Добриня поїхав, Ворона відрядили у погоню за Вишатою — Тур лишився сам. Завітав до Асмуда — тільки гірше стало: у приятеля — родина, дітей двійко, кохана дружина.

В нього ж… Щоправда, тоді Любава лащилася, казала: «Ладо коханий», але як же вона тепер далеко!

Пішов до Шпака — стороння, чужа людина. В очі зазирає… Прикро. З Лавром не бачилися кілька років, Вовк весь час зайнятий, Асмуд стає не той — літа беруть своє. П’є небагато, зате розмовляти став — не спиниш. Погладшав. Ерік трохи погостював в Асмуда та й поїхав з частиною своїх людей додому, на Північ. Так і лишився Асмуд при Варязькому полку: зважив князь на його заслуги перед батьком, на те, що не пішов проти нього…

Цього вечора Асмуд, як завжди, багато говорив. Тур слухав-слухав, а після спитав:

— Друже, а що це за літери на ваших суднах та щитах?

— Які ще літери? — не второпав одразу норман.

— Ну, і в тебе на сокирі є.

— А… Це — руни. Наше письмо.

— А можеш мене навчити? — попросив Тур.

— Та це просто. У нас літер менше, ніж у русів. Дивись…

За дві години Тур вже потроху розбирав норманські написи.

— Здатний ти до навчання, — задоволено сказав Асмуд.

— А чому носи у ваших човнів такими ідолами прикрашені?

— Є сага така, про дракона, що живе в океані. От для нього і робиться драконова голова на носі лодії, тому і зветься вона — дракар — драконова лодія, аби він знав, що ми з ним родичі, і не топив наших ладей, — тоном, що не припускає жартів, пояснив Асмуд.

— У нас теж є билини про величезного змія, — згадав Тур.

— От бачиш, якщо і пращури русів бачили його, тоді він справді існує, — ствердився у своїх поглядах Асмуд.

… Тепер Тур легко розбирав рунічні письмена, що оздоблювали обладунки норманів. Ті, переважно неписьменні (писав їм котрийсь з небагатьох знавців), дивувалися: нащо русові чужа грамота? Він і сам не знав, нащо вона йому.

Незабаром повернувся з південних кордонів Ворон. Доповів князеві — не наздогнав, пішов Вишата з жінкою у ромейські землі. Привіз листа Турові на шматі чудово виробленої тонкої вибіленої шкіри. Ні про що: Лавр писав про своє буденне життя. «Скучив», — зрозумів Тур. Князь Володимир спокійно поставився до Воронової невдачі: не впіймав, та й не впіймав — особливої ворожнечі до Вишати в нього не було.

Вишата ж у Корсуні вже на другий день пішов до чорноризця Анастаса. Той уважно вислухав русичеві оповідання:

— Кажеш, церков наших не чіпають? І той варяг, Олаф… як його?

— Тригвассен.

— Тригвассен — у господа нашого вірує? Тоді, може, не все так погано… Варязька церква ближче до нашої, ніж до Римської…

Чорноризець про щось задумався…

— Це все через того клятого Тура! — гнівався Іван — Вишата. Він завжди мені на дорозі стає! Сучий син!

— Не треба дозволяти гнівові жити в серці, сказав Анастас. — У будь-якому разі зерна віри кинуто у ріллю, і вони проростуть і зійдуть. Відчуваю: недовго тим ідолам стояти у Києві.

Але боги стояли на Боричевому узвозі, і сонячні промені щодня гралися у золотих Перунових вусах.

Глава 22. Хоронитель

Добрі коні жваво кладуть під себе шлях — весело тупотять по землі копита, погойдуються у сідлах вершники. Не так давно їхав цією дорогою Добриня, ведучи до Новгорода Путяту з полком, тепер настала черга Турові. Дивився князь на його роботу, дивився, потім якось сказав:

— Треба мені грамоту одну дядькові передати, поїдеш?

Не встиг молодий воєвода нічого відповісти, а князь тлумачить:

— Пишу я там дуже важливе, будь-кому довірити не можу. Потрібна вірна людина, от я й хочу, щоб поїхав саме ти. За дружину не хвилюйся: я сам за нею дивитимусь. Та візьми друга свого та людей достатньо — чув я, де-інде лихі люди на путників нападають.

І біжать коні, за крижі землю підковами кидаючи, гривами плещуть; тече обабіч дороги ліс — і все за спину вершникам, а Турові здається — ледь плентаються вони. Кинув усе — полетів. А що там кидати? Дошки — Вовку, майно небагате — Асмудові.

Поряд вірний Хозарич — чорний чубисько — вітер — за плечима тріпоче. Кінь під ним — вершникові до пари: вороний, грива смоляна, могутні м’язи під шкірою перекочуються. Помітив раптом Тур — у коня і вершника очі однакові: великі, чорні, вогниками спалахують. Чи не від гарячого степового сонця понабиралися ті очі вогню?

Позаду впевнений тупіт — відрядив князь у супровід перший, колишній Воронів, десяток. Люди всі надійні, перевірені під Доростолом ще.

Здавалося, щойно виїхали з Києва, а вже вечоріє, треба місце для ночівлі шукати. Тур спинився:

— Сонце вже низенько, де ночуватимемо, друзі?

Озвався Ждан на прізвисько Мудрак — бо вельми розумний був:

— Тут недалеко є село невеличке, Чорнобилем зветься, ми там ночували, як через Блуда з Києва пішли.

— Чорнобиль? Що за дивна назва? Щось погане тут було? — зацікавився Ворон.

— Та ні. Так у цих краях на полин кажуть.

— Добре, хоч не в лісі спатимемо, — сказав Тур.

— Не хвилюйся, воєводо, там є пристойне житло: в діда Білосвіта дім чималий; не терем, але й не волога землянка, — заспокоїв Мудрак.

— Що ж то за дід? — запитав Ворон.

— Перевіз через Прип’ять держить, торгує з подорожніми; сам із простих, але орати давно вже кинув. Казали сусіди, він і бортничає. Лікує селян потроху. А ще… натякали, що відає він таке, про що лише волхви, та й то не всі, знають.

— Ну, веди до свого відуна, — вирішив Тур, — бо вже темніє.

— Будівля справна, — визначив Ворон і рішуче постукав у хвіртку. Майже одразу відчинив дід — сивий, досить старий. Тримався він прямо, сухою рукою міцно стискав посоха. Біла борода, біле довге волосся, перев’язане стрічкою, біла ж довга — до колін — сорочка непоганого полотна.

— Ну точнісінько тобі — Вовк, — вихопилося у Ворона.

— Так, порода та ж сама, — погодився Тур. — Що це ти, діду, не питаєш — хто?

— Що його питати, — спокійно відповів той. — Комоні тупотять, зброя брязка; питай — не питай, а відчинити доведеться. Прошу, боярине, тебе і твоїх супутників до хати.

— Боярина звуть воєвода Тур, мене — сотник Хозарич, а це — вої княжої дружини, — сповістив хазяїна Ворон.

Хата була не київська, скоріше, на кшталт новгородських — чиста і простора, зрубана з міцних стовбурів дерев, щілини між якими прокладено мохом.

Дід заходився пригощати: мед, яблука, риба, гриби — все знайшлося у старого. Пустили по колу ковша: ковток виплеснули на підлогу — богам; першому — Турові, після — Воронові, за ним — господарю, а тоді — дружинникам. Дід пригощав та хвалився:

— Їжте, гості дорогі, дякувати Велесові, все є.

— Дивись, діду, щоб не з’їли ми в тебе весь запас, — пожартував хтось.

— Всього не з’їсте. Мені вистачить, та й до Нижнього Світу цього не забереш.

— Ніхто не знає, коли наспіє час іти з цього світу, може, ти ще довго житимеш, — заперечив Мудрак.

— Завтра не помру, але вже недовго, — впевнено сказав Білосвіт.

— Чого б це? — ніяк не відчіплявся Ждан.

— Бо ходив туди і збагнув — на мене вже чекають…

У повітрі застигло німе запитання.

— Ну, розповідай, як ти ходив в Нижній Світ! — наказав Тур.

— А ти не вмієш? — здивувався дід. — Здалося мені, що ти знаєш значно більше за цих…

— Про що це ти? — подивився у вічі старому воєвода. Той не відводив погляд:

— Хочеш сходити туди?

Тур кивнув.

— Справді, хочеш? Тоді завтра я допоможу. Але запам’ятай: там не можна дечого робити: боятися, питати про свою долю і будь-що звідти брати! Більше не пий, воєводо! А ви ж, гості дорогі, їжте та пийте, пригощайтеся!

… Монотонно гуде бубон: дум-дум-дум, чи то співає, чи говорить щось старий відун. Тур лежить на підлозі, а розум його далеко: ось він летить над Прип’яттю, над лісами, над полем; наче зовсім здалеку чує він слова старого:

— Пам’ятай: не бійся, не питай, не бери… Бачиш який-небудь отвір у землі — йди через нього! І довго там не будь — повертайся назад тим же шляхом!

Ось і лисяча нора — Тур входить у неї без вагань, ніщо не заважає йому — тіло лежить на підлозі у просторій Білосвітовій хаті. Довгим ходом іде, потім просто крізь землю, коріння, камінці… Раптом все зникає — лише простір, залитий м’яким світлом. А навкруги (пливуть? летять?) невиразні прозорі постаті — ні обличчя, ні рук, ні ніг, — лише сліпучі згустки всередині, — але Тур чітко усвідомлює — це ті, що у його світі були людьми. Нема вуст, але вони говорять, і він їх чудово розуміє, вони всі майже однакові, але він відчуває: нікого з них він не знав у своєму світі.

— Туре, що ти тут робиш?

Він здригнувся і одразу пригадав: русич тягне з руки вбитого бранзулетку, — впізнав:

— Могуто?

— Що ти робиш тут, тобі ще не час…

— Я прийшов провідати вас і піду, як схочу. Де мій батько?

— Тут тільки воїни, твій батько десь в іншій Сфері, яка ніколи не перехрещується і не межує з нашою…

— Що таке Сфера? — запитав воєвода. — Це — Валгала? — пригадав він Асмудові розповіді.

— Ти хочеш до Валгали? Йди — он Межа Сфер…

— Що робити мені у Валгалі? — здивувався Тур. — Хіба що Свенельда зустріти.

— А там — печеніги, — показав у протилежний бік Могута. Тим часом його потроху оточували, і багатьох він впізнав: Костомаха, Ікмор, Святослав. Блуд?. Святослав наблизився — всі розступилися. «І тут?» — промайнуло в Тура.

— Дякую тобі та другові твоєму, — сказав Святослав.

— За що, княже?

— Тут нема князів. За Курю, — і відлетів. А он уже — Свенельд:

— Не ходи сюди! Я не хочу бачити тебе тут передчасно!

— Як ти довідався, що я тут?

— У Межівних Сферах нема таємниць!

Раптом ще один, незнайомий:

— Я — Бравлін.

— Саме той?

— Той. В мене до тебе дещо важливе.

— Яке може бути в тебе до мене діло? — спитав Тур. — Ти ж давно помер?

— Слухай, якщо прийшов! До тебе потрапило те, що мало б бути у зовсім інших руках. Коли вже так сталося, ти мусиш будь-що зберегти цю річ. І не в твоїй волі відмовитись, бо тепер ти — Хоронитель і Охоронець. Зберігши, мусиш передати наступному хоронителеві.

— Зберегти — що? — спитав Тур, але Бравліна поряд вже не було.

— Могуто, а де Федір, Василь?

— У Межівних Сферах нема християн, — відповів той.

— А де ж вони?

— Цього тут не знає ніхто…

Раптом Тур відчув страшенну втому.

— Ти не можеш більше тут бути! — закричав Свенельд. — Повертайся додому!

«Дивно, голосу нема, а — кричить», — мляво подумав Тур. Назад, назад тією ж таки дорогою! Ось він вийшов з-під землі, ось і Прип’ять, он і хата старого…

Тур розплющив очі і рвучко сів. Дід рушником витер Турове спітніле чоло.

— Мені у Нижньому Світі було легко і приємно, — сказав старий. — Власне, кожний з тих, хто прийшов не назавжди, може побачити там лише те, що йому дозволять…

— Звідки ти знаєш це?

— Що? — не зрозумів старий.

— Ну, про Нижній Світ, і як туди ходити…

— П’ятнадцять віків тому серед наших предків багато хто вмів значно більше, — відповів Білосвіт.

— Це коли вони прийшли з Краю Зеленого на Семи Ріках і оселилися у Карпатських горах? — уточнив Тур.

— Звідки ти знаєш це? — закричав дід.

«Там мертвий Свенельд кричить, тут — цей» — байдуже подумав стомлений Тур.

— Он воно що… — Здогадався старий. — То Велесів літопис у тебе? Ти тепер — Охоронець?

— Там часто-густо пишеться — «Влес»…

— То пусте. Древляни у сусідів — поляків та чехів — їхньої вимови понабиралися… Отже, Овруцький список не втрачено…

— Список? — не втямив молодий.

— Років п’ятдесят тому цей літопис було тричі списано зі старих дошок і розвезено по різних місцях — де жили Охоронці, що зберігали списки… Так от, один список згорів, другий — невідомо де подівся разом з володарем, цей був — останній. Хто ще знає про нього?

— Вовк, бо він у нього тепер і є, Ворон, Лавр, кілька волхвів у Новгороді… — почав пригадувати Тур.

— Дивись, головне, — зберегти цей літопис, бо це — родовід русів.

Вони говорили залишок вечора і всю ніч, багато чого розповів Турові старий відун. А зранку загін вирушив — княжий лист до Добрині чекати не міг. Перевозячи загін через ріку, старий платні не взяв та ще й попередив:

— Дивись, боярине Тур, за Прип’яттю таті завелися — люті та хитрі.

— Нічого, діду! — усміхнувся Ворон. — Ромеїв не боялися — не злякаємось і татів.

Глава 23. Лісові таті

— Не знаю, нащо тобі був той Нижній Світ, — сказав Ворон. — Ти туди встигнеш, коли наспіє час. А через цього відуна (тягли ж його за язика!) ми цілу добу втратили.

— Нічого, коні в нас добрі, до Новгорода шлях довгий — наздоженемо. А от довідався я там багато про що…

— Про що ж саме? — дещо іронічно поцікавився Ворон.

Тур мить сумнівався: чи все розповідати, вирішив — не все:

— Наприклад, душі вмерлих знають, що відбувається у нашому світі.

— Хіба? — здивувався друг. — Їм що, нічого там робити, що вони сюди зазирають?

— Цього я не знаю. Небагато про що спитав — не зміг довго там бути. А от Святослава бачив.

— Князя? — здригнувся сотник.

— Він каже, там нема князів… Дякував нам. Блуд побачив мене — ісховався, тут був боягуз, і там боягузом зостався. А Свенельд кричав: «Не приходь сюди раніше свого часу!»

— Ти й Свенельда бачив? А які вони?

— Вони… — Тур завагався, шукаючи точного слова. — Мов клубки туману, а всередині — жменя жару, але він не гарячий, ликів нема, а все одно якось одразу визначаєш, хто це.

— А як вони там живуть?

— Там, де я був, — кілька світів, які межують між собою, і живуть там загиблі воїни. Ремісників, християн там нема, і де вони — ніхто не знає. Поряд — Валгала, де живуть душі норманів, і можна ходити до них або й до печенігів.

— То колись з клятим Курею разом будемо? Хоч з Анемасом не зустрінемось, — жорстко посміхнувся Ворон.

— Мені здалося, що їм неоднаково, що з ними сталося, але це не має там такого значення, як тут… Хіба що декого турбують недороблені тут справи.

— Кажеш, Свенельд лаявся…

Тур пригадав ту недовгу зустріч:

— Незрозуміло, як він довідався, що я там, але — одразу прийшов… Ні, прилетів… Тобто — з’явився. Саме з’явився, — знайшов слово воєвода. — Голосу нема, а одразу зрозуміло, що кричить. Там спілкуються не словами, а думками, мабуть, через те й таємниць там нема.

Шлях вибіг на крутий поворот, і вершники зупинилися. Страшна картина відкрилася їхнім очам: перекинуті та поламані вози, розкидані речі, серед яких у калюжах крові лежали мерці — переважно в купецькому вбранні. Кілька коней було забито, інші ж понуро стояли біля своїх хазяїв.

Ворон зіскочив з коня і підійшов до одного з загиблих:

— Це не так давно сталося: кров ще не зовсім загусла, та й тіла не захололи.

Тур дав знак — нікому не наближатись, зліз з коня і уважно роздивився місце пригоди, читаючи по слідах криваві події:

— Ці везли товар, а ті зробили засідку тут, у кущах. Вихопилися і — грабувати. Купці дибки стали — схопилися за зброю. Нападників було небагато: дюжина, не більше.

— Ці таті бачили смаженого вовка, — сказав Ворон. — Ліс тут підступив до самого шляху, варто переднього зупинити — заднім подітися ніде.

— Так, тут возом не розвернутися, — погодився з другом Тур. — А рубали купців — мечами!

— Переднього коня списом забито, — помітив Ворон. — І одразу не видно, куди відійшли…

— Постійте трішечки тут, ми з Вороном подивимось, чи нема ще яких-небудь слідів, — наказав загонові Тур.

Сліди, майже непомітні, все-таки знайшлися: десь павутиння розірване, трава трохи зім’ята, квітка зламана…

— Якби вони були не з важкою ношею, слідів було б ще менше, — підсумував Ворон.

— Не подобаються мені ці таті: занадто добре обирають місце для засідки, б’ються, сліди ховають… — похмуро зауважив Тур.

— Ти хочеш сказати, що посадник Добриня ще якийсь час чекатиме? — здивувався Ворон. — Князь же казав — грамота важлива.

— Не можу я миритися з тим, що злодії коять такі речі у мирний час на нашій землі. Вони гірші за ромеїв, печенігів і…

— Хозарів, — підказав друг. Тур розлютився:

— Ти хоч п’ять слів хозарською знаєш? Або богам їхнім вклоняєшся? Що в тобі хозарського, крім чорної гриви?

— Кров моєї матері.

— Я тобі коли-небудь хоч щось казав? Зараз дам по пиці, то вмиєшся своєю кров’ю!

— Туре, друже, я ж просто пожартував!

— Невчасні і дурні такі жарти! Веди сюди людей — хай спішаться та залишать одного при конях, — перейшов до справи воєвода. — Це не люди, це — зграя скажених вовків, їх треба наздогнати!

Як йдуть ці вої! Може, лише барс уміє так ходити — стрімко та нечутно. Трава під ними не шелестить, жодна гілка не трісне, метал не дзвенить.

Навіть птахи не злітають із гнізд, лише замовкають на якусь мить.

А от уже й побільшало слідів. «Розслабилися», — вирішив Тур. Ворон напружився, його зіниці хижо заблищали:

— Відчуваю, вони недалеко, пусти мене, я все розвідаю.

— Сам підеш? — спитав воєвода.

— Звісно. Хіба я сам не ходив, Славичу?

— Ну, хай щастить тобі, брате! Будь обережний: ця дичина звикла сама полювати, — застеріг Тур і наказав своїм людям сховатися та пильнувати.

Вже сутеніло, коли з-за якогось куща раптом з’явився Ворон.

Хоч як пильнували, а не почули-таки, як він підкрався.

— Вони у п’яти польотах стріли звідси, — пошепки доповів. — Їх десятеро, стали табором, сторожі нема, розпалили вогнище. Я дуже близько не підходив, так, на кидок списа, але здалося мені, що лігво у них не тут. І все-таки вони стали на ночівлю.

— Чому ти так вирішив?

— Бо їжу готують і лапи з ялин ріжуть на підстилку.

— Ну тоді ймовірно, що ночуватимуть, — стиха погодився Тур. — Що радиш?

— Там галявина невелика, кущі та дерева зовсім поряд з багаттям. Треба дати їм приступити до вечері. Вони трохи умліють — нападемо з двох боків.

— Добре. Пішли потроху.

Турові люди підкрадалися до того місця, де серед густої темряви ледь помітною цяточкою світилося полум’я. Інколи здалеку долітали голоси та шум. Згодом голоси стали виразнішими, було чути, як тріщить у вогні хмиз. Ось уже й людей видно: розташувалися навколо багаття, їли та пили. Спиною до Тура сидів здоровань, мабуть, ватажок, він голосно щось розповідав, а підлеглі раз у раз перебивали його, розплескуючи лісом гучний веселий регіт.

Молодий воєвода потроху переповз ближче. Невже? Придивився: ні, помилки бути не може…

Раптом десь у лісі жалібно застогнав пугач: раз, вдруге, утретє; замовк і знову, ще й ще. Ватажок розбійників на мить напружився, прислухався, але заспокоївся і вкинув до рота великий шматок смаженого м’яса.

А в лісі пугач: «ух», «ух», і одразу, мов шуліки на горобців, кинулися на розбійників княжі дружинники.

Здоровань підхопився — меч уже у руці — крутнувся і опинився віч-на-віч з Туром. Той одразу вдався до улюбленого Лаврового прийому: показав, що битиме зверху, а, коли супротивник підняв меч, аби захиститись, трохи повернувся на правій нозі, обвів вороже лезо і вразив незахищене коліно. І одразу — ще раз — у бік. Ворог випустив зброю, а Тур вдарив востаннє — вже на смерть.

Озирнувся — діло зроблено. Кілька легко поранених у нього, розбійники ж усі мертві. Тур схилився до загиблого і повернув його обличчям до вогнища. Жодних сумнівів: це його колишній десятник Колесо.

— А он ще троє з дружини, — крикнув йому Мудрак.

— А де ще шестеро з того десятка? — поцікавився Тур.

— Може, вже десь загинули, а, може, до Мешка Ляського подалися, хотіли ж, — безбарвним голосом сказав Ворон.

— Краще б — до Мешка. А хто це так добре знаки давав — точнісінько пугач кричав?

— Я, хто ж іще? Це мене ще Вишата колись навчив, — пригадав сотник.

— Він же тебе й бойової науки вчив?

— Він, — не відмовився сотник.

— Добре вчив. Зрозуміло, тобі було неприємно за ним ганятись.

— Подивися б я, як би ти за Вовком ганявся, — пробурчав друг. — Що з цими робити? — кивнув на мерців. — Колись воїнами були.

— Хай лишаються тут на потребу лісовим звірям. На що ще падло гідне? Пішли, братове, назад.

Більше ніяких пригод до самого Новгорода не сталося. Попрямували одразу до посадника. Добриня зустрів радісно, розкинув руки, щоб обійняти:

— Друзі мої!

Тур обійняв його, потім відступив, уклонився:

— Посаднику Добрине! Маю до тебе важливого листа від Великого Київського князя Володимира.

— То давай його скоріше!

Добриня почав читати, і вуста його розтяглися у добру усмішку, зібравши зморшки навколо очей:

— А знаєш, воєводо Тур, про що пише мені князь?

— Не знаю.

— Йдеться справді про важливе: є буцімто в мене добрий товар, а в князя — багатий покупець.

Тур (чого вже давно не бувало) зашарівся.

Глава 24. Дарунок відуна

— Що ти за чоловік, Туре? — докоряв Ворон. — От, наприклад, наш князь: спочатку одружився з Аллогією, потім закортіло йому взяти Рогніду — взяв, жінок у нього — не злічити, і взагалі полюбляє різний блуд… Це — зрозуміло. А ти? Як побачив Любаву — інших жінок тобі й не треба, скільки часу до них взагалі не підходив, тепер уже — бери її за себе, так ти: «Хочу весілля в Києві».

— Там і Вовк, і Асмуд… Як же я буду без них? Я хочу, щоб вони були у мене на весіллі. Добре було б, якби і Лавр був.

— А в неї всі тут! Як же вона без них?

— То що мені робити? — розгубився закоханий.

— Грати весілля і тут, і вдома, — знайшовся кмітливий друг.

— Справді… Мені таке й не спадало на думку, — погодився Тур.

— От я ж і бачу — горе чоловікові з тим коханням: стає він наче трішечки несповна розуму. До простих речей дійти не може. А як на тебе у Варязькій землі деякі красуні поглядали!

— А як же Любава? Як би я їй в очі дивився?

— Щось від неї відпало б… — зареготав товариш. — Ніжно б дивився.

— Я так не можу. Ти так кажеш, бо ще не закохувався по-справжньому.

— Бережи мене від цього, Велесе, і всі боги! — замахав руками Ворон, наче обридливих мух відганяв. — Я і в Новгороді, і у варягів часу не марнував, декого приголубив.

— То, кажеш, грати два весілля?

— Чому б ні?

От Тур і одружився. Він ніколи не думав, що женитися — важка робота. Це на чужому весіллі гуляють, на своєму ж… Вбрали його у весільні шати, держали з молодою нарізно, потім почалося: молоді, ідіть туди, станьте сюди… І весь час якісь пісні, обряди. Зерном обсипали — мабуть, ціла жменя під одежу залетіла. Він тримав Любаву за руку і весь час відчував, як тремтить її рука.

За столом — ще гірше. Їсти дали трохи, випити — зовсім нічого. Поряд — Добриня, Турів названий батько — Путята, люди якісь. Гостей повно. За якусь годину всі були дуже веселі: гомін, пісні лунають, музики трудяться — гуслі гудуть, ріжки ревуть; весь час метушня — щось підносять, виносять. Верзуть казна-що, жарти, натяки непристойні, танцювати заходилися — тупотять, руками розмахують… Он Угоняй промайнув у натовпі — спітнів, розчервонівся, волосся липке, очі дикі…

Нарешті провели їх до покоїв. Скільки мріяв він про це — лишитися з Любавою наодинці, про тіло її пружне, про шкіру шовкову, а тут — розгубився, сів біля неї на край ліжка обійняв і сидів мовчки… Потім зладилося…

А вранці він прокинувся від ніжного свіжого поцілунку Любави.

За дочкою Добриня дав посагу чимало: майна, грошей, а ще невеличке село: те, де ховалася вона під час недовгого володарювання у Новгороді Ярополка. Та Тура хвилює лише Любава, що горнеться до його широких грудей: «Ладо, ладо», ніжністю сповнюється серце, коли бачить, як сяють її незвичайного кольору очі.

Ворон, похизувавшись дружкою на весіллі, того ж таки вечора десь зник, з’явившись другого дня опівдні з чорними колами під очима, стомлений, але страшенно задоволений собою. Він прийшов, легковажно крутячи у руці червоно-жовтий листок, поважно вклонився Любаві і сказав Турові:

— Смію довести до пана воєводи, що осінь тут не така красива, як у Києві.

«У Києві вересень — майже літо», — подумав Тур.

— Хочеш до Києва? — спитав у Любави.

Київ… Хто ж не чув про казкову красу цього міста? Він гарний і навесні, коли буяють білою піною цвіту його сади, і влітку, коли милується своїм відображенням у величних водах Дніпра з висоти зелених круч, і надто ж — восени, коли сонце, встаючи з-за ріки, освітлює хвилі барв, що перекочуються наддніпрянськими горами: зеленуваті, жовті, червоні, золоті. Коли повітря чисте і прозоре, а небо, здається, пахне грибами.

Києве, хіба є в світі бодай одна людина, що, побачивши тебе хоч раз, не згадувала все життя — тепло і зворушливо?

— Хочу, — прошепотіла Любава. — Батько казав, що Київ кращий за Новгород — то правда?

— Новгород — красиве місто і велике, та Київ — більший та красивіший. Незабаром поїдемо — сама побачиш.

Любава ще ніколи не їздила з Новгороду кудись далеко, тому трошки боялася, але, видно було, що їхати дуже хоче.

Добриня не раз казав:

— Лишайтеся тут, я напишу князеві. Тобі, Туре, тут знайдеться справа.

Начеб і слушні речі говорив посадник, а молодь своє — «до Києва».

Минув тиждень, другий — і почало подружжя збиратися. Посадник засумував, проводжати прийшов — мало не плаче. У Любави теж сльози на очах, а від’їхали трохи — заспокоїлася, роздивляється — цікаво їй. Тур сам собі зауважив: верхи їздить непогано, дорогу витримає. А дорога тече й тече під ноги коням, і пливуть обабіч жовті та червоні осінні ліси. Легкий вітерець пряно пахне прив’ялим листям, а воно потроху сиплеться з дерев і падає на землю, на жухлу траву, на дорогу — під ноги ситим та сильним коням.

Ворон з Мудраком висунулися вперед — кроків на сто — так і їдуть у добровільному дозорі, про щось своє тихенько перемовляючись.

— Батько сказав, що майно він валкою відправить, — раптом сказала Любава. Тур кивнув, усміхнувся їй. Служба чекати не може, доки валка тягтиметься до Києва.

«Дивна людина наш князь, — подумав Тур. — Непередбачувана. Як він тоді з Новгорода відійшов — ніхто не знав куди. Тепер — послав наче у справі, а відкрилося — женитися».

Місця знайомі: нещодавно цією дорогою їхали та й ішли в Новгород на службу колись, тільки все більше золотого у барвах лісів. Де-інде червоними гронами світить горобина, струнка й тендітна, наче дівча-підліток у намистах. Раз по раз переганяють вершників журавлині ключі: у тому ж напрямку летять, на південь.

— Бач, як рівно йдуть, як наша піхота, — задер голову Тур.

— А той один — ламає трохи ключ, — помітила дружина.

— Молодий ще, навчиться, — сказав Тур.

— Цікаво, в які краї вони летять? Ти ж був на Півдні? — спитала вона.

— Там, де я був, лелеки та журавлі не зимують. Там, — пригадав він, — зимують лише качки. Ну, і ще якісь дрібні пташки — забув, як звуться.

— А де ти був на Півдні?

— За Істром, у Болгарії, — згадав той похід Тур.

— А які міста там?

— Преслава, Переславець, — почав перераховувати воєвода, — Сердина, Доростол… Так, нічого особливого: міста собі як міста, не кращі за Володимир або, наприклад, Чорнігів. От, кажуть, Царград, ромейська столиця, — красиве місто… Та туди мені дістатись, на жаль, не довелося. До речі, знаєш, як ті ромеї звуть наш Київ? Самбатос!

— Чому Самбатос? — здивувалася Любава.

— Не знаю, — знизав могутніми плечима воєвода.

— А що ти робив у тих містах? — поцікавилася вона.

— Воював, — коротко відповів Тур. — А от є ще одне місто — Біла Вежа, ціни там на продукти були такі, що ми мало не повмирали з голоду!

Любава виявилася цікавим співрозмовником. А, може, це просто Турові було з нею надзвичайно цікаво… Вони ж майже не говорили одне з одним раніше. Вона зналася на травах, рослинах і розповідала багато чого такого, про що її чоловік, народжений у великому місті, навіть і гадки не мав.

— Я кілька років з бабусею жила, вона і навчила — пояснила Любава. А коли довідалася, що Турів батько був ковалем, спитала:

— А правда, що ковалі ворожити можуть?

— Лікувати потроху можемо: людей, а ліпше — коней, ну, там — зуби заговорити, дещо ще з такого, а так — більше з залізом, — посміхнувся він.

Так і летіли день за днем.

От уже й сумнопам’ятне місце. Звісно, мерців і уламки возів прибрали тутешні люди, кров змили дощі, та все одно, нічого не говорячи дружині, Тур проїхав це місце якомога швидше.

А там уже перевіз, Білосвітова хата за річкою. Гукнули — ніхто не обізвався. Гукнули спільно — луна рікою пішла — вийшов з хати якийсь нечесаний молодик, подивився на них і заходився метушливо розв’язувати вузли на мотузці, якою було прикріплено плота.

— А де Білосвіт? — спитав в перевізника Мудрак.

— Помер десять днів тому, вже і тризну справили, — відповів той.

— А ти хто?

— Я онук його. А, часом, нема серед вас боярина Тура?

— Я — Тур, а що тобі з того?

— Дідусь наказав мені перед смертю дві речі щодо тебе, боярине!

— Які ж? — поцікавився той.

— По-перше, — ніколи не брати з тебе грошей за перевіз.

— А по-друге?

— Передати тобі дещо. Він сказав, що володіти цією річчю після нього можеш лише ти.

Посмертним дарунком відуна виявився старий бубон.

Частина третя. Кінець Перунової Русі

Глава 25. Кораблі до плавання готові

— Скільки ж ми з тобою не бачилися, Лавре?

— З твого весілля. Років шість…

Тур полічив:

— Вісім.

— Час біжить. А ти змінився: заматерів, друже, — щиро та радісно усміхався Лавр. Сам же він став кремезним, як стовбур вікового дуба, додалося зморшок коло очей, лице погрубшало, а в жито волосся вересневим бабиним літом вплелася сивина.

— Як Любава?

— Дякую, добре! Сином займається.

— У вас син? Скільки йому?

— Три роки вже! Твердом назвав, — гордо сповістив Тур.

— Так би і не побачилися, якби князь воєвод не збирав. Не просто ж так, вочевидь, буде велика війна. От тільки з ким? Що у Києві говорять? — поцікавився Лавр.

— Кажуть, знов з ромеями.

— Ну що ж, повоюємо у знайомих місцях. Пам’ятаєш той Святославів похід?

— Не забув, — підняв рукав сорочки Тур. На руці блищала пам’ятна бранзулетка. — Але, може, і не туди рушимо…

— А куди ж?

— Чимало купців наших почали останнім часом їздити у Корсунь.

— Ну то й що? Там торжище знане.

— А те, — багатозначно підняв долоню Тур, — що серед торгового люду були й військові, але всі — під виглядом купців.

— А що князь Володимир? — спитав Лавр.

— Князь мовчить. Що він дума, ніхто не знає, але любить він приймати рішення, на які ніхто й не чекає. З півроку тому були у нас царградські посли: передав, мовляв, базилевс Василь свої запевнення у дружбі та любові. Ти, княже, базилевсові як брат, могутністю та величчю рівний.

Брови Лавра поповзли вгору, високе чоло зібралося зморшками:

— З яких то пір? То все — «північні варвари», а тут…

— Допоможи, мовили, княже, нам проти ворога заклятого — бунтівника Варди Фоки, а ми тобі гарантуємо вічний мир, ще й сестру базилевсову за тебе віддамо. Князь же їм: «Спочатку сестру», а вони: «Анна — християнка, не може з русовіром побратися, тільки з християнином».

— А він?

— Взяв та й охрестився. Каже: «Дам Царградові підмогу, шліть Анну». Але її досі нема. Та і підмоги він ще не дав. Бачиш, Лавре, що в нас робиться. Щось буде, — підсумував свою розповідь Тур.

— Зрозуміло, — кивнув той.

— До речі, ти де зупинився? — Вони стояли, де зустрілися, — неподалік Лядської брами.

— Ще ніде — посміхнувся Лавр. — Тільки приїхав.

— То пішли до мене, — запросив Тур. Лавр відправив свій невеликий супровід до розташування війська, і друзі пішли неспішно, розмовляючи:

— І ті купці, що я тобі про них казав, бачили у Корсуні знаєш кого?

«Знаю» — подумав Лавр, але промовчав.

— Вишату. Живе в палаці, говорить ромейською, стрижений та голений, як ромей. Вдягається, кажуть, по-нашому… — розповідав колишньому своєму начальникові Тур. — Так він удав, що нікого не впізнав. Боюся, якщо моя думка про Корсунь правильна, то й він може здогадатись.

— Ну то що?

— Не попередив би ромеїв. Ще одна новина, — раптом пригадав Тур. — Торік помер Вовк. Звісно, не той вік, не той сік, але здавався він ще досить міцним. Звечора все було, як завжди, а на ранок учні прийшли — а він холодний. Ліг і не прокинувся.

— Легку смерть дав йому Господь, — перехрестився Лавр. — Хай відпустяться йому всі його гріхи…

Помовчали. І хоч вірували друзі кожен у своє, думки їхні дивовижно збіглися: хай душі Вовковій на тому світі не буде погано — людина він був хороша.

Про себе Лаврові розповідати було нічого: життя у віддаленій фортеці невеселе: дні схожі один на другий, кожний тягнеться — кінця йому нема, а роки — летять. Тому він більше розпитував:

— А як ти жив весь цей час, Туре, що робив, де був?

— Князеві служив. А був… Носило мене, де козам роги правлять: і в ляхів був, проти ромеїв майже у тих самих місцях воював. Навіть до латинців у Рим їздив.

— Нащо? — здивувався товариш.

— Купцем був, — багатозначно сказав Тур. — Так от, знаєш, яка цікава річ: на північ від Рима жив колись народ — етруски. Їх давно нема, а багато чого лишилося: будинки, мости кам’яні, ідоли, кладовища… І написи, багато написів! І от що: латинці кажуть: «Етруське не читається»! Я подивився: більшість літер — латинські…

— А ти й латинські знаєш? — перервав його Лавр.

— І говорити, і писати латиною можу — навчився, поки там жив!

— Ти завжди був до наук здібний, — похвалив друг. — І що ж ти там побачив по тих літерах?

— Вони здебільшого — латинські, але деякі — схожі на руни, а деякі — самі собою! Я спробував почитати — пишеться інколи зліва направо, інколи — навпаки, але що ж пишеться! Наприклад, здоровенна кам’яна могила з кришкою, а на ній: «АКІЛЄ ЦАР У НАС ЛАР ОАЛ КЛАН» — наш цар околів, до ларя був покладений! Або, — загорілися очі у Тура, — ще на одній могилі: «ЛАД ЦЛАДОВНІ» — лада солодка! І мені спало на думку: скоріше за все, вони були не етруски: «є то руські»! А тоді все збігається!

— Що збігається? — не зрозумів Лавр.

— Пам’ятаєш, я тобі розповідав про дошки, що я знайшов в Оручі, про Велесів літопис? Там сказано, що у давнину руси прийшли здалеку, з якогось Краю Зеленого, що стояв на семи річках, і оселилися в Карпатах та навколо них. Виходить, якесь плем’я дійшло до латинських земель!

— Не знаю я цього, Туре! Це ти — людина освічена: і ромейську, і варязьку, і латину, і норманську вивчив. І літописи читаєш. Я ж здатний лише воювати.

«Але як воювати!» — подумав Тур.

— Ось ми й прийшли! Заходь, будь ласкавий!

Він не сказав Лаврові, чого він їздив до латинців: князь доручив розвідати, чи не можна там знайти чогось на зразок грецького вогню. На жаль, такої зброї в Римі не було.

— Терем у тебе боярський! — похвалив Тура друг. Терем не терем, але дім собі Тур справив порядний — великий, просторий, світлий і міцний.

Київ — місто велике, але чутки в ньому розлітаються дуже швидко: не встигли друзі зустрітися біля брами, вже хтось побачив та ще й Любаві сказав. А вона здогадалася: буде гість; вже й лазня по-чорному гріється, і дівка дворова (з Новгороду приїхала разом із посагом — он як смішно говорить!) на дворі півневі голову рубає. І сама господиня на порозі, Лаврові вклоняється, запрошує.

— Ти в мене — розумниця! — похвалив дружину Тур. Та аж засвітилася.

— Здорова будь, Любава, — звернувся до неї Лавр. Ввійшов — звично поглядом з кутка в куток нишпорить, тоді — схаменувся: Тур з Любавою руської ж віри, біля дверей обереги висять! Поки Лавр другове житло роздивлявся та з дитиною бавився, прийшла друга дівка, доповіла — лазня гаряча.

— Проведи боярина, — підморгнув господар.

— Не треба, сам знайду, — забрав у неї чисте гість. «Люди чесні, приязні, гостинні, а в поганстві та гріхах живуть», — гірко подумав він. Поки Лавр парився та мився, господиня все встигла: гість з’явився помолоділий, наче змивши разом з дорожнім пилом втому, а в неї вже стіл накритий.

Тільки сіли обідати, як сіни здригнулися від чиєїсь важкої ходи; розчинивши двері, на порозі з’явився Асмуд:

— Ага, ось він де, славетний захисник кордонів!

З-за чоловіка визирала красуня Мила. Норман розкрив обійми і пішов прямо на Лавра:

— Йди-но сюди, брате!

Їх лишилося так небагато — учасників останнього трагічного походу Святослава! Навіть тих, хто повернувся, щороку меншало: хто помер від ран, хто — не знати від чого, хтось загинув у нових війнах, а більшість норманів просто повернулися до себе на Північ. Тому ті, хто залишився, говорили, якщо, звісно, були відносно рівними, один одному — «брат». Лавр, багато років поживши на околиці величезної держави русичів, цього не знав, але Асмуд, хоч і не близький друг, та хоробрий вояк з його яскравого та героїчного минулого, був таким рідним та зрозумілим, що звертання це здалося Лаврові цілком природнім. Ветерани Доростолу! Скільки ще поколінь ваших нащадків, пройшовши крізь кров та смерть, винайдуть для себе це просте звертання…

Сіли, нарешті, до столу, і незабаром Лавр зрозумів: родини його соратників дуже близько знайомі. Розмови точилися навкруги простих тем: діти, господарство…

За деякими ознаками Лавр здогадався: про людське око Асмуд лишався воєводою, але він майже відійшов від справ, впливу, подібного Свенельдовому, ніколи не мав, і в похід, вірогідно, поведе найманців не він.

Розмова сама собою перейшла на війну. Норман розповідав:

— Кілька років тому було: почали проти нас війну радимичі. Кинулися ми туди, а воєвода Вовчий Хвіст — уявляєш, Лавре, що за ім’я у людини! — не дав собі в кашу наплювати, без нас майже впорався.

Розповіли Лаврові і про війну з Мешком, князем ляхів, і про похід Володимира на Дунай, де воював він разом з болгарами проти ромеїв.

— А я просидів весь час у далекій фортеці, — засмутився Лавр. — А лодії нові готували? — спитав раптом він.

— Так, — відповіли друзі. — Чимало і всі до плавання готові.

— Тоді точно — воюватимемо. Може, і мені знайде справу князь, може, для цього і покликав, — припустив Лавр.

Івана-Вишату гризли сумніви. Не перший день питав він себе: як бути, і — не знаходив відповіді. Річ у тім, що вже кілька разів бачив він своїх знайомих по руському війську (всі — не менше сотника), вдягнених купцями, які вдавали, що не знають його. Досвічений вояк, він одразу дійшов висновку: Володимир збирається напасти. Київський князь бажати не міг слушнішої нагоди: змушений безкінечно воювати з болгарами та бунтівним Вардою Фокою, царградський базилевс не зможе надати місту допомоги, а втриматися силами лише тільки залоги проти всього княжого війська — годі й думати. Логіка багатої людини, яку, завдяки клопоту чорноризців і становищу жінки прийняла місцева знать як рівню, підказувала — треба негайно бити на сполох, попередити, терміново вжити якихось заходів. Сумління русича, воєводи, хай і втікача, опиралося: це буде зрада. Нарешті, він вирішив порадитися з розумною своєю дружиною.

— Сонечко, я давно відправила все коштовне до Константинополя, — усміхнулася та. — Я теж декого впізнала з киян. Купцями повбиралися, а ніяких ґешефтів не роблять, ходять містом — зуби продають. А самі очима: туди — сюди. І так мені закортіло разом з тобою провідати сестру в столиці — аж шкіра заболіла.

Вишата здивувався: яка обачлива! І не сказала ж нічого. А Федора далі веде:

— До того ж, сповіщає її чоловік: потрібна людина, тямуща у військовій справі і здатна впоратись з великим загоном іноземної найманої піхоти.

— А що ж буде з маєтком, з палацем? — спитав.

— Коли прийдуть русичі — а вони прийдуть! — краще нам тут не бути, — лагідно подивилася на нього жінка. Про себе Вишата вже не раз відзначав: відтоді, як Федора відвідала Русь, вона вже не називала його земляків варварами. Не хотіла його ображати, чи було ще щось? Все, що вона каже, дуже слушно: поїхав, та й хай йому грець! Не моє це місто — Корсунь, щоб його боронити, Володимир — не мій князь, аби йому допомагати.

— Ти зі мною згодний?

— Так.

Поцілувала:

— Ти у мене — золото. Он, бачиш, корабель стоїть? Так він нас може й забрати.

— До речі, — пригадав він, — як звуть чоловіка твоєї сестри? І хто він?

— Його звуть Петро. Він архипедарх у війську великого базилевса. Тобто головний воєвода, ну, як колись у Києві був Свенельд.

Воєводо Вишато! Чи пам’ятаєш ти, як співала тятива, кинувши стрілу тобі в груди?

За вікнами палацу на легкій хвилі Руського моря погойдувався казкової краси корабель, зроблений чудовими грецькими майстрами.

Глава 26. Справжній воєвода

Уважно роздивлявся князь Володимир воєводу Лавра: багато чув про нього, коли розпитував старих вояків про подробиці останнього батькового походу, а от бачив — уперше. Цей русявий з ледь помітною сивиною богатир йому сподобався: дивиться спокійно, тримається впевнено, говорить виважено. Але князь все одно напустив на обличчя вираз гордий та байдужий:

— Це ти той Лавр, що був з батьком в останньому поході?

Лавр здивувався: невже у війську є хтось ще на таке ім’я, та виду, звісно, не подав:

— Той.

— Казали, ти дуже хоробрий.

— У війську князя Святослава боягузів не було.

— А ще казали, що ти старій фортеці ладу дав: добудував, військо навчив?

— У мене, княже, служба така. Та й що там ще робити, як не це?

Князь хмикнув. Подивився на воєводу Святославовим пронизливим поглядом:

— А не хочеш, Лавре, іншим ділом зайнятись, мені потрібнішим тепер?

— Я служу тобі, великий княже, і готовий робити те, що ти накажеш, — відповів воєвода.

— Тоді слухай: незабаром буде похід, і дам я тобі полк, бо потрібні мені люди з відвагою і досвідом. А поки що… Ти ж знаєш, що помер Вовк, і нікому вчити бійців для молодшої дружини?

— Так, — спохмурнів Лавр.

— Твій вчитель почав готувати нових хлопців. Іди і довчи, а часу тобі — місяць!

— Слухаю, княже, — вклонився воєвода.

— Іди і пам’ятай — скоро знов зустрінемось, — величним жестом відпустив Лавра князь, а коли той вийшов, спитав у хлопця, що весь час знаходився поруч:

— Тур у теремі?

— Був тут.

— Якщо тут — поклич, як ні — знайди, — наказав Володимир. Тура знайшли швидко. Не встиг він зайти до князя, як той ошелешив його несподіваним запитанням:

— Ти там сестру мою не ображаєш, боярине?

— Душа в душу живемо, — остовпів той, не розуміючи, чого б це правитель раптом заговорив на цю тему.

— Добре, якщо так. По дядька в Новгород послали?

— Ще вчора, государю.

— Добре, — ствердно кивнув. — Я йому написав: хай поспішає сюди! Як думаєш, тижнів за сім-вісім приїде?

Тур мовчки прикидав: відряджений до Новгорода Ворон взяв, як роблять печеніги, для себе та кожного з супутників по двоє коней: один ухоркався — пересідай на другого; тому туди домчить швидко, а от назад… Весна, бездоріжжя, почнуться повені, та й Добриня вже в літах, чи витримає шалену гонку?

— Має встигнути, — невпевнено відповів.

— Донесли мені, той Вишата поїхав з Корсуня, палац кинув, кілька слуг лише в ньому, — повідомив князь.

— Не схотів з русичами битись, — підсумував воєвода.

— Думаєш, здогадався?

— Напевне. Він вояк ще той!

— А не попередить ромеїв? — стривожено запитав Володимир.

— Сподіваюсь, ні. Людина він горда, спалахує миттєво; гарячкуючи, може щось утнути, але — дурість, не підлість. Тим паче, все спокійно обдумавши, — пригадав Вишату воєвода.

— Дурість? — зацікавився Володимир. — Наприклад?

— Ну, колись за наказом воєводи Ворона перевели до нас від нього замість загиблого, а його не попередили, так він прибіг, сварився, кричав на Лавра, мало у вогонь не плюнув.

— А до чого тут Лавр? — не зрозумів князь.

— Він був тоді десятником у молодшій дружині.

— А скажи мені, Туре, можна Лаврові полк довірити?

— Князь Святослав довіряв, — стиха відповів Тур. — Ікморів полк, як той загинув, потім — молодшу дружину.

— Це він прикривав відхід нашого війська, коли батька поранили?

— Він.

— Чого ж такого на кордоні тримаємо? Дамо полк, тільки треба поміркувати — який. А поки, знаєш, чим він займатиметься? — Витримавши паузу, князь сказав:

— Закінчить готувати для тебе Вовкових учнів!

— Вовк нам з Лавром за батька був, — опустив голову воєвода. — І обох бойової справи навчив.

— Тим краще, — ствердився у рішенні князь. Він кинув оком на стіл, вибрав з глиняної миски медовика. — Передай небожеві.

— Дякую, княже!

Тур вклонився і вийшов. Вісім років не згадував Володимир, що вони рідня — від самого весілля, а тепер… Що ж він хотів, що ж було у цій розмові головнішим? Мабуть, все ж таки — доля Лавра.

Ноги самі принесли до Вовкової хатини. На пам’ятній галявині кільканадцять молодих хлопців обступили кремезного чоловіка, а той гучним голосом гримав на якогось:

— Вчись, теля!

Тур усміхнувся, розвернувся і пішов додому.

Архипедарх Петро дивився на русича: високий, м’язи чудово розвинені, стрижений по-грецькому, вдягнений на свій варварський манер.

— Кажеш, водив і сотню, і полк, Іване?

Той потвердив. Ввижався русич грекові знайомим; якісь невловимі спогади бентежили його, але нічого конкретного не пригадував:

— Ти ж Анемасів бранець?

Криво посміхнувся Іван-Вишата:

— Мене ніхто не переміг. Я вийшов на двобій з Анемасом, і, якби не підступна стріла, пущена з грецького боку, ще невідомо, хто б кого полонив. А опритомнів я вже в Херсонесі. А що, у Константинополі невідомо, що права єдиноборців священні? Навіть хозари і печеніги не порушують їх! Чи у вас не так?

Петро зніяковів:

— Ну, це давня історія, — і перевів розмову. — Набрали ми легіон. Полк по-вашому. Іноземні найманці. Є там і русичі, воїни з Малої Азії, болгари, хорвати, навіть ці… варяги. З усіх країв. А от до пуття не довели: порядку там нема, пиячать, б’ються. Одне слово — горлорізи. Впораєшся?

— Без сумніву. З ким воювати треба? — голос русича став хрипким.

— З Вардою Фокою, — спокійно відповів грек.

— Довго ви з ним вошкаєтеся, мабуть, більше п’ятнадцяти років.

— Він аристократ, знатного роду, до речі, родич базилевса, через те його зазіхання дехто підтримує навіть тут, у Константинополі. До того ж стратег він непоганий, от і маємо клопіт, — і Петро розповів русичеві все, що знав про цього відомого бунтівника і самозваного базилевса.

Вишата чудово розумів, що його призначення відбулося тільки завдяки родинним зв’язкам його дружини, а все одно радів: він, людина військова, поза військом відчував у своєму житті нестачу чогось важливого, що наповнювало його енергією і впевненістю у собі.

Чисельністю його загін ніяк не тягнув на полк, а порядком — не вартий був й жмені клоччя. Русичі, болгари, хорвати, варяги, германці, ще якісь пройдисвіти без роду-племені — всі ці найманці пиячили без міри, вешталися без діла, чіплялися до всіх, вчиняли бійки, горлали пісні і лаялися всіма мовами…

У цьому гармидері одразу впадали у вічі шестеро русичів у однакових, київської роботи, шоломах. Пили вони помірно, не смітили навколо намету, були чисті та охайні, вночі по черзі вартували, вдень часто займалися військовими вправами. Були вони вже не дуже молоді, але — зачепили їх германці і дуже жалкували про це, бо кілька днів вешталися табором з добрячими синцями. Вишата зрозумів: це — бійці найдобірніші.

Він підійшов до них, вони запросили його до себе, дали місце біля вогню, налили вина, а коли він випив, один, на ім’я Вербень, запитав:

— Що, сотнику Вишато, і тобі довелося служити на чужині?

Вишата здригнувся:

— Звідки ти знаєш мене? Та й не сотник я, воєводою з Києва пішов.

— Давно?

— Вісім років тому.

— Давно. А ми — дванадцятий рік.

У воєводи вихопилося:

— Руська сотня!

— Вона, — погодився Вербень.

— Чому ж ви не пішли з вашим Туром на Північ?

— Клепки у голові не вистачило, — постукав пальцем свого лоба вояк. — Думали, буде у Новгороді, як у Овручі, а он воно як вийшло. Та ще й таке: десяток наш розбігся, деякі з десятником Колесом у таті схотіли. А ми спочатку — до Мешка Ляського, але обдурив він: обіцяти майстер, платити — ні. Покинули ми його і — до ромеїв. Десять років служимо. Ці хоч платять.

— А я, як прийшов Володимир, до Корсуня подався, а тепер — сюди.

— А чого тобі у Корсуні не жилося, ти ж не бідний, здається?

Вишата мить подумав і відповів:

— Не можу я без військової служби. Дурію від нудьги.

— Тут, — усміхнувся Вербень, — нудьгувати не доведеться, воєводо!

— То, може, допомогли б мені, земляки, — попросив Вишата. — Бо з таким військом ставати до бою — вірна загибель.

— Чому ж ні? Можна, — погодилися ті.

Вишата рішуче взявся за наведення ладу спершу серед русичів — довелося двох відшмагати прилюдно, а одного — навіть повісити, потім досить легко привів під свою руку болгар і хорватів (добре, що вони розуміли руські слова без товмачів), згодом самі собі дали лад варяги, а іншим нічого не лишилося, як підкоритися. Одразу ж було введено військові вправи, варти, огляди зброї, спорядження і обладунку.

А ті шестеро — як залізні, не вимагають перепочинку, все, що тільки не знадобиться, роблять швидко і вправно. Без них впоратися з полком було б значно важче. Одного разу Вишата почув, як вони говорили між собою:

— Цей Вишата, як Лавр і Тур, — справжній воєвода.

— То правда, а, бач, служить іноземцям на чужині…

Приїхавши до табору найманців, архипедарх Петро вразився: навкруги чисто, охайні воїни пильно несуть службу.

— Коли ти встиг їх навчити, ти тут лише місяць?

— Нащо їх вчити? Вони всі давно все вміють, лише трохи були розпустилися останнім часом від нудьги.

Ромей пригадав страшну війну проти Святослава і дещо почав розуміти.

Глава 27. Каган — наречений

— Не подобається мені — «князь» — сказав дядькові Володимир. — Що ж це виходить: і в Києві — князь, і в Полоцьку — князь, і в Чорнігові, і в Овручі. Я найстарший серед усіх князів на Русі. Я не просто князь, я — володар всієї держави!

— То назвися базилевсом, — запропонував Добриня. — Як володар ромеїв.

— Я ж не ромей! Пам’ятаєш, як звертався до мене варяг Олаф: «величність».

«Не допомогло це варягам, — подумав посадник. — Бо як ствердився ти, небоже, у Києві, довелося їм іншої служби шукати, деяким — в того таки базилевса». Та вголос сказав:

— Ну то візьми собі назву правителя хозарів — каган.

— Це те, що треба, — зрадів Володимир.

— Давав князь Святослав прочуханки і каганові, і базилевсу.

— Ти не розумієш: одне — Київський князь, зовсім інше — Каган Русі! Можна розмовляти як рівний з будь-яким правителем, — пояснив Володимир. — Щоправда, звертаються ще до мене деякі — «великий князь»… Теж непогано, але ж каган — це правитель Сходу.

Вони сиділи у залі найліпшого палацу у Херсонесі, що впав під ноги Володимирові трудами чорноризця Анастаса без зайвих втрат, але довелося пообіцяти не допустити пограбувань і твердо тримати слово. Князь простяг руку до срібного блюда, повного різних ласощів, ліниво взяв перстами кілька родзинок і вкинув до рота:

— А правитель Сходу може одружитись із сестрою правителя Заходу. Або Півдня.

— У тебе і так тих дружин…

— Люблю я це, — розквітнув Володимир. — Та тут інше: взявши за себе ромейську царівну, я зможу мати з Царградом міцний мир.

— А не забагато їм буде за одну дівку? — трохи роздратовано запитав дядько.

— Так, — згодився князь, — хочуть вони чимало: і Лаврів полк, і щоб я охрестився.

— А царівна Анна не їде! І нащо воно тобі, те хрещення?

Володимир подумав і спокійно почав:

— Руська віра на людей вплив втрачає, та й ніколи вона княжу владу не підтримувала. Ніхто з пращурів моїх від волхвів справжньої підтримки не мав! Ні, навпаки, вони ще й за вплив на Русь змагалися! І все своє жують: давнина, давнина! У давнину те, се, князя народ обирав! Нащо мені така давнина? А нова церква буде стверджуватись і князя утверджувати. Он Мешко ляхів ще коли охрестив!

— А вона все-таки не їде! Все тягнуть, хитруни!

Князь позіхнув і сказав безбарвним голосом:

— Все було чітко обумовлено, не обдурять. Не приїхала вчасно — я Корсунь забрав. І вже попередив Анастаса: знов не приїде — спалю тут усе і вирушу з військом на Царград. А ти подивись, як вони будують! З білого каменю! А ми? Дерево та дерево. Наберу зодчих тут і завезу на Русь: хай будують та наших вчать! Волхвів вижену — на них не зіпрешся. Намагався вже. Ідолів, божищ і бовванів усіх — у Дніпро! Аби й духу їхнього не було. Там, де капище у Верхньому місті, — церква буде, на всю Русь найголовніша. І взагалі — капищ нам більше не треба.

— А що народ скаже? — поцікавився Добриня.

— Нар-о-о-о-о-од? — здивувався князь.

— Люди: кияни, русичі…

— Люди скажуть спасибі. А хто не схоче хреститись — примусимо!

Горіли князеві очі, і уважно дивився старий посадник на сина своєї сестри: змужнів, залізну загартував волю.

Анастас же, священик, ходив, хвилювався: з кожним днем все важче йому вмовляти князя: чекай, сину Божий, вміння терпіти — то звитяга християнина. А сам — лист за листом до Царграда: русич на всі умови згодний, він згодився віддати назад Херсонес (викуп за наречену), шліть царівну! Зволікають у столиці, їм нікуди поспішати, військо руське не в них на голові сидить.

А ще ж і князь щодня: вчи нашу мову, батюшко, бо зі мною до Києва поїдеш. Каже, церкву тобі збудую — коло княжого терема. Від своїх прибутків десяту частину тій церкві дам. Будеш мій народ вірі навчати.

Слухав Анастас Володимира, слухав та і почав книжки збирати, ікони, приладдя необхідне для церкви нової.

У війську давно говорили, що Володимир похрестився, але від того нічого не змінилося для вояків, тому всі вирішили: це не наша справа. Князеві видніше. Он і бабця його хрещена була, і брат… Та й християн у війську було чимало, воювали вони від того не гірше і русовірам не заважали.

До цієї пори Анастас знав лише одного руса: Івана-Вишату, тому уважно придивлявся тепер до цього народу. Багато побрехеньок ходило у Візантії про Русь, а все — неправда. Людей в жертву не приносять, сире м’ясо не їдять, миються щодня, майже всі — письменні. А стратег княжих охоронців — той, досить молодий, з амулетом на шиї, просто дуже освічена людина. Кількома мовами говорить і читає, багато де був, знає чимало… Чемний, вихований, стриманий. Раз звернувся до нього чорноризець — той відповів правильною грецькою, голос приємний, але очі — крицеві, аж холод уздовж хребця бере. Так і не зрозумів батюшка, чи сподобався йому Тур.

А Турові священнослужитель не сподобався: занадто солодкий та лагідний. Не довіряв русич таким.

Вишата ніяк не міг збагнути: чому це варяги так добре знають військовий лад русичів, що він його впровадив у загоні. Все з’ясувалося, коли одного разу їхній сотник Кнут сказав:

— Ти ведеш військові справи, як князь Володимир.

— Ти що, знайомий з ним? — зацікавився воєвода.

— Знайомий. Служив йому під проводом барона Олафа. А барон — князів друг. А дружить князь Володимир отак: якщо ми друзі, то діліть зі мною ваше солодке та моє гірке.

— Ну, а як інакше? Що в тому дивного?

— А те, — крізь зуби Кнут, — що його солодке і наше гірке він ділити не хоче. Це в наших землях він ховався, як з Новгорода втік та військо збирав. З нами на Русь повертався та утверджувався. А як зійшов на Київський стіл, — ми йому зайві стали. Довелося базилевсової служби шукати.

— Всіх найманців нагнав? — спитав Іван-Вишата.

— Хто хотів лишитися — лишився.

— Багато?

Варяг задумався:

— Десь половина. Старий Ерік одразу додому пішов, частина його полку залишилася на Русі, зате дехто з Асмудових повернувся на Північ.

— А Асмуд? — згадав приятеля русич.

— А що йому? Нащо повертатися? Він людина багата, з київськими боярами породичався. Дім, сім’я. Вдома все по-київському, вашою мовою говорить, по-вашому вбирається. Норманського в нього — тільки сокира.

— Пиячить? — усміхнувся воєвода.

— Майже ні. Хіба що інколи ковша-другого перехилять з воєводою Туром.

— І його ти знаєш? — ледве стримався, щоб не крикнути, Вишата. Варяг нічого не помітив:

— Він справжній воїн. Такий, як ти.

А незабаром почалося: раптом прийшов з Руси полк на чолі з Лавром і зібране Візантією велике військо кинулося на Варду. Лавр і Вишата бачилися майже щодня на військових радах, не приховували, що знайомі, але не мали нагоди поговорити: весь час траплялися сутички з військом бунтівників, супротивники маневрували, вишукуючи вигідних рубежів та слабких місць одне в одного.

Потім була битва при Хрисополі — Варда відступив з великими втратами, але півроку ще опирався (і досить вміло та винахідливо), але, змушений до битви під Авідасом, був розгромлений. Базилевс Василь міг, здавалося, зітхнути спокійно. Русичі ходили героями — і справедливо.

А тут — чутки, раптові, як Перунові блискавки: Володимир! Оточив! Херсонес! І одразу до всіх русичів — підозра, недовіра. Вчорашні союзники сьогодні — вороги.

Лавр потроїв дозори, а вранці ромеї, що прийшли роззброїти його полк, знайшли лише тепленький попіл на місцях багать у покинутому таборі.

І шкода Василеві віддавати сестру за Володимира, та військо, старанно проріджене Фокою, не здатне добре битись.

Вичікував базилевс — що буде? І дочекався: прилетів гонець від Анастаса; місто здали. А за кілька днів по тому прибули посли, пихаті та зухвалі:

— Каган Русі Володимир наказав нам передати: або базилевс негайно виконає все, що обіцяв, або Корсунь буде спалено, а військо вирушить на Царград.

Що тут поробиш? І Василь наказав:

— Анно, збирайся!

Не хотіла сестра, бо не про далекий Київ-Самбатос мріяла, але… А базилевс своє щось надумав:

— Покличте до мене того русича, стратега найманців!

— Івана? — підказав Петро.

— Івана.

… Незабаром наречена прибула до Корсуня. Майже вся її чимала охорона складалася з русичів, що були на ромейській службі, а головним у тій охороні був… ну, зрозуміло, Вишата.

Глава 28. Все по-новому

Свічки горять, спливає під баню ароматний дим, співає хор, блищать золотом священикові шати. Стоїть наречена, гарна зневажливою якоюсь красою, рота кривить, на нареченого скоса поглядає. А тому хоч би що; дивиться спокійно, впевнено, усмішка переможна: все по-моєму вийшло!

Церква повна: київські воєводи, бояри, базилевсові вельможні посланці, місцеві корсунські аристократи.

Лавр та Іван, відомий киянам як Вишата, стоять поряд, бо не знають тут майже нікого: побачили у натовпі одне одного та й зійшлися.

— Я в цій церкві і хрестився, і вінчався, — пригадав Іван-Вишата.

А служба йшла, велична та милосердна, і знов летіла душа Івана-Вишати, і була вона, здавалося, легка та прозора, і все земне, важке та брудне, залишила десь далеко.

Не було в храмі Добрині — посадник поїхав до Києва, готувати все до приїзду молодих.

Не було й Тура: ніхто охорону князя не відміняв, та і не міг він примусити себе увійти до християнського храму.

А після вінчання — весілля, та таке, якого не бачив Херсонес за всі свої довгі попередні віки. Тур побув на ньому якийсь час, достатній, щоб всі його побачили, і непомітно зник.

Кілька днів ще гуляли, але молоді майже не з’являлися на люди, а потім, коли торжества скінчилися, зібрав Володимир воєвод та бояр та об’явив:

— Час збиратися додому. Корсуня віддаю братові моєму, базилевсу Василю як викуп за сестру його, мою дружину Анну.

Заметушилися, забігали князеві люди! А князь — зібраний та вольовий — все міцно держить у руці; всі йдуть доповідати йому про підготовку: яким шляхом назад повертатися, скільки харчів зібрали, чи готовий Анастас із священиками. Володимир жвавий, у доброму гуморі: все йде, як він хотів.

Турові теж клопіт — зайвий раз усе перевірити, упевнитись, чи все гаразд. Він намагався якомога рідше зустрічатися з князем; той якось запитав:

— А ти, воєводо, охрестився?

— Ні, — відповів Тур. Промовчав князь, але воєводі не хотілося, аби його спитали про це вдруге. З Вишатою — ледве віталися, а з Лавром бачитись — за княжою службою не було часу.

Нарешті, вирушили. Напружені їхали воєводи, бо надто близько до володінь печенігів лежав шлях русичів.

Одначе минулося. Добиралися довго, не саме військо йшло, різного люду повно при ньому: почет княгині, корсунські попи з різним збіжжям, бояри, торгові люди — всі вони, здавалося, ледве пересували ноги і не розуміли, що звідси треба забиратися якомога скоріше.

Одначе минулося. Щойно дісталися Києва, почав збиратися до Новгорода Добриня. Не їхав, щоправда, довго: місяців зо два. Заходив до дочки і зятя не раз. Скоса дивився на обереги:

— Ви охрестилися?

— Ні.

— Чому? Туре, ти ж бачиш, куди повертає? Ти ж розумна людина.

— Не можу я батьківської віри зректися! — говорив Тур.

— Не зрікайся! Охрестися, і все, — важко подивився на зятя посадник.

— Як то? — здивувався той.

— А отак! — підняв вказівного пальця тесть. Тур все розумів; сумніви охоплювали його; він думав, вагався, згадував батька, Вовка, чорнобильського відуна. Але ж християнин Лавр був не гірший за них. Одного разу взяв свої дошки, читав їх, наче хотів знайти відповідь на всі запитання. А там гарячим залізом писано: «ТАК СКАЖЕМО МИ, ЩО МАЄМО КРАСНІ ВІНКИ ВІРИ НАШОЇ І НЕ МАЄМО ЧУЖИХ ДОБИРАТИСЯ». І ще: «ДИВИСЬ, РУСЕ, К РОЗУМУ…»

… Що ближче батьків від’їзд, то дужче сумувала Любава: «Давно вже не бачила я Новгорода, рідних своїх». Як уже взяла до голови — ніяк не викине:

— Хочу рідні місця провідати. Туре, ладо, відпусти!

Батько гнівався:

— Я не на провідини, я в справах, та й не сам, з Путятою.

Та вона вмовляла: лише трішечки побуду, подивлюсь — і назад! Тому, кого любиш, відмовити важко. Повпиралися чоловіки, а здалися.

— Ну, їдь. Тоді разом з батьком повернешся, — вирішив Тур, а подумки додав: «Побудеш подалі звідси, бо тут такі справи…». А батько подумав: «При мені буде, бо тут такі справи…»

— Хлопець уже великий, місяць-другий без матері обійдеться, няньки та дівки дворові наглядатимуть, — сказав Тур.

Глава 29. Раптовий гість

Літо ще молодилося, намагалося якщо не повернути, то хоч затримати якомога довше свою пору, але он уже повно яблук в садах, і вони падають вже, он і пасма жовтого листя на деревах, а трава на київських горах пожовкла. Вересень.

Півтора місяці, як поїхала до матері Любава, місяць, як вирушив Добриня. Неспокій сушив Турову душу: дав він дружині добру охорону, та як поїхав тесть з Путятою, а з ними — весь Путятин полк, що від повернення з Херсонеса стояв у Києві, крижана брила лягла на Турове серце. І жодних вістей з Новгорода. Тесть, як їхав, сказав ще раз:

— Краще б ти охрестився.

Знав, що казав. Минув тиждень, князь звелів дружині хреститись. Тур сховав подалі обереги, пірнув разом з усіма у Почайну (не відчув відмінностей від простого купання) і повісив удома ікону — Анастас навіз їх з Корсуня чимало. Коли хрестився, побачив поряд із собою багатьох вельможних киян, а подалі, на мілкому, — Володимирових синів, усіх до одного.

А вранці пішли княжі люди Києвом, оголошуючи новий наказ: «Завтра всяк прийде на Почайну хреститись, а якщо хто не з’явиться, той за супротивника повелінню моєму буде».

Богів, встановлених за його ж наказом уздовж Боричевого току, повелів Володимир поскидати у Дніпро. Перуна ж золотовусого власноручно посік мечем. Волхви стали лякати його карами, а він закричав: «Хай ваш Перун поб’є мене блискавками зараз же, якщо він такий могутній!». Склав руки на грудях і праву ногу вперед виставив: «Не може? Нащо ж нам такий слабкий бог? Та й що може зробити дубова колода?». І до своїх ближніх: «Женіть цих дурнів! А ідола — у воду!». Іван-Вишата ступив до жреців — тих як водою змило.

Кинули Перуна в ріку, і деякі міщани бігли за ним і благали: «Видубни! Видубни!» Видубнув аж за містом, десь недалеко від гирла річки Либідь.

Чорноризці і дружина, хрестячи, купали все нових і нових киян, а Вишата з великим загоном нишпорив містом, вишукуючи тих, хто ухилився. Погромили капища: спершу на Київській горі і на Бабиному Торжку, Велесове на Подолі, а потім всі менші. Тур на власні очі бачив, як на Верхньому капищі розпалили величезне вогнище і кидали в нього такі самі дошки, як беріг він, та було їх дуже багато, а потім ще свитки, багато пергаментів, ще щось.

«Це горить Русь, це горять сотні поколінь, що передували нам», — гірко подумав він. А неподалік стояв Анастас Корсунянин і уважно дивився на Тура.

Якось ввечері Тур прийшов додому, важко опустився на лаву і уважно подивився на ікону: довге обличчя, чорне волосся, чорні пронизливі нетутешні очі. Хоча чому — нетутешні? У Ворона точнісінько такі. Йому принесли їсти, він їв, не відчуваючи смаку, бездумно, байдужим поглядом впираючись у стіну. Він мляво здивувався (ніколи такого не було): в нього тремтіли пальці.

Раптом двері відчинилися, і на порозі, весь у чорному, з’явився Анастас. Грек перехрестився, привітався і став, не проходячи. Тур запросив священика, показав рукою на місце коло столу, гукнув дівку і наказав принести Анастасові вечерю. Той подякував, прочитав молитву пошепки, перехрестився і почав їсти.

Господар навіть не здивувався такому гостеві, він просто чекав.

— Що за письмена зберігаєш ти, сину Божий? — запитав раптом Анастас.

— Спалити хочеш?

— Я привіз до Самбатоса, тобто до Києва, — виправився священик, — чимало книжок. Це не я надумав палити, це князь наказав.

— А ти стояв і спокійно дивився. Якби ваші бібліотеки палили, — перейшов на ромейську русич, — ти був би спокійний?

— Я не хочу палити руських рукописів, — заперечив грек. — Я прийшов сюди з добром — нести світло істинної віри. Та князеві вже відомо про твої дошки, а він наказав — спалити все.

«Хто? — пролетіло у мозку. — Лавр? Ні, тільки не він. Ворон? Не може бути… Вовк уже мертвий. От і всі, хто знав про Велесів літопис».

Піп мовчав, і раптом пригадалося Турові: Овруч, мертвий жрець, здивоване обличчя Вишати…

— Я знаю, хто сказав князеві.

— Тепер вже байдуже. Так що за письмена в тебе?

— А тобі що до того?

— Не думаю, що ти зберігав би щось пусте, — сумно посміхнувся Анастас.

— Це не пусте, це літопис моєї землі! — і Тур почав розповідати. Потім приніс дошки, читав, перекладав грецькою те, що було незрозуміло. Грек слухав, перепитував, цікавився, а потім здивовано прошепотів:

— Просто якась слов’янська «Іліада».

— Що то за «Іліада»? — спитав Тур.

— Це поема, билина по-вашому, про одну війну, що багато років вів мій народ задовго до Різдва Христового. Склав її сліпий, звали його Гомер.

— Я не знаю, хто писав ці письмена, але хіба можна палити пам’ять цілого народу? Та ж Біблія — хіба не родовід євреїв?

— Ти читав Біблію?

— Читав. Вишата колись давав. Мудра книга. І чомусь мені не кортіло її палити! — вигукнув Тур.

Грек мовчав: в ньому вирували різні почуття. Він почав обережно:

— Я не кажу: неодмінно спалити, хоч і погодитися з автором не можу — він закликає поклонятись язицьким богам. Але істинна віра все одно неодмінно знайде шлях до сердець і вкоріниться у твоєму народі. Хай би така книга зберігалася для нащадків — знатимуть, якого вони роду-племені. Але май на увазі, так думають далеко не всі наші священики, ще гірше — не всі прихожани. Не так думає і князь. Будь обережним, сину Божий! І, головне, ходи до церкви. Як, до речі, охрестили тебе?

— Михайлом.

— Непогано для воїна.

Анастас перехрестився на образ і повільно вийшов. Тур сидів і думав. Поділ хвилювався, багато хто просто втік з міста. Ховати свій скарб йому було ніде. Вже настала ніч, коли він раптом підвівся, і, взявши лантуха з дошками, вийшов. Він повернувся до світанку, а вдома на нього чекав уже схвильований Ворон:

— Друже, я приніс тобі чорну звістку: в Новгороді вбили Любаву.

Глава 30. Посадник Добриня

Любава приїхала до Новгорода у не найкращі часи: місто вирувало, гомоніло, кричало, нервувало. Спочатку одна чутка пройшла, згодом хвиля переказів затопила місто: Володимир хрестить киян, він руйнує капища, виганяє волхвів. Зібрали віче. Кричали, обурювались. Вискочив тисяцький Угоняй:

— Це ми зробили Володимира князем!

Віче: а-а-а-а!

— Ми не чіпали християн!

Народ: у-у-у-у!

— Хай і князь не чіпає нас, бо гірше буде!

Загомонів натовп.

Високий та худий, вийшов до людей верховний жрець Богомил Соловей.

— Господине Великий вільний Новгороде! — почав міцним голосом. Одразу стихло навкруги.

— Що робити нам? — обвів натовп поглядом-смолоскипом. — Зректися роду свого, віри своєї, звичаїв своїх? Невже ми, Ореві нащадки, Дажба та Велеса онуки, дамо спаплюжити віру свою? Зречемося свят, що були у предків наших? Ми, славці богів наших?

І не буде ігрищ, і танців, і співів на славу їх? Не омиємо тіл своїх, не питимемо сури питви? Не запалимо вогнів, не витягнемо снопа? Зречемося Коляди, Ярі, Красної гори? Ні, кажу я вам!

Єсьми Дажбові внуки, і не сміємо нехтувати славою нашою! Бо душі пращурів наших від ирію дивляться на нас! Греки налізли на Русь і творять нам зле!

Що ж робити нам, питаю я вас? — кістлявими пальцями стиснувши мотузку, що перехоплювала його стан, всім тілом повернувся жрець в один бік, потім у другий:

— Дажбові онуки! Любимичі божеські! Князь Володимир, прийшовши з Корсуня з ромеями, хоче охрестити нас, щоб забули ми богів наших! А ті ромеї брехні возводять на нас: що людей ми їмо, у жертву приносимо, не миємось; що ніякої Русі нема, а є ми варвари!

— А ми є русичі від часів Орія, отці наші Римом потрясали, а греків розметали, як поросят устрашених!

Так чи допустимо князевих хрестителів у Новгород наш?

— Не пустимо! — заревіло віче. Жрець тричі вклонився народові і зник у натовпі. Так і порішили: хрещення не приймати, хрестителів не пускати, богів не скидати.

Причаївся Неревський кінець, де чимало було християн, де була єдина на все місто церква Преображення. Перелякані священики все-таки правили служби, пастви трохи поменшало, але поки що їх ніхто не чіпав.

Богомил Соловей з жерцями ходив містом і з страшними подробицями (правди жодного слова в тому не було) розповідав, як за часів Ярополка християнин Вишата різав у Києві русовірів та топив у власній крові волхвів. Чутки такі колись у Новгороді були, люди підхопили ці розмови, і стали ті балачки жити в народі самі собою, за власними законами поширюючись та прирощуючись зовсім неймовірними сюжетами.

Говорили багато, робили мало. Богомил з Угоняєм вміло підбурювали юрбу, але зовсім не готували місто до оборони. Добриня з Путятою просто ввійшли у Новгород і зайняли Торгову сторону. Русовіри скупчилися на другому березі Волхова на Людиному та Нервському кінцях. Угоняй з найзавзятішими розібрав міст.

Кинувся Добриня домовлятись — та де там, вивіз Угоняй на залишки мосту дві метальних машини та каміння до них.

Так і розмовляли: Добриня з Путятою на одному березі ріки, Богомил з Угоняєм — на другому. Волхов — не Дніпро, а все ж таки багато не наговориш!

Посадник їм — «князя наказ», а вони:

— Не хоче Новгород такого князя, і тебе знати не хочемо!

— Покорися, Угоняю, бо буде гірше!

— Гірше буде тобі, Добрине, — і кинули машиною камінь, але не влучили.

А ввечері вдерлися у Добринину оселю. Вбили жінку, дочку, ще якихось родичів, розтягли майно, а що не взяли, потрощили.

Почорнів Добриня, але спробував схилити на свій бік хоча б Правобережжя, та проповідників майже не слухали.

— Годі вмовляти, — вирішив посадник.

Остання ніч літа, чорна й тривожна, прийшла до Новгорода. Стоять вартові уздовж лівого берега, вдивляються, прислухаються. А на тому березі не стихає: горять вогні, стукотять сокири (міст ладнають чи плоти роблять?), рух весь час, розмови. Донесли Угоняєві, той подвоїв варту. Богомил прийшов до оборонців, підбадьорює. Жінки чоловікам їжу приносять, щоб голодні не сиділи.

А правий берег не стихає. Порадився Угоняй з бувалими, і зійшлися вони: слід чекати нападу, не даремно ворог так готується. Стали підтягувати сили до мосту: там неглибоко, місце ненадійне. А тут ще підмога з ближніх сіл почала підходити: один загін, другий, третій — встигай тільки пропускати в місто. Тисяцький до новоприбулих — віддати розпорядження, а це — княжі люди на чолі з Путятою. Схопили Угоняя з помічниками, зв’язали і відправили до Добрині. Богомил, розібравшись у подіях, наказав: вибити Путяту з міста за будь-яку ціну! Вмілий воєвода Путята, і бійці в нього добрі: на одного по троє прийшлося, а б’ються, не відходять. Жрець вирішив:

— Додати ще сил! — і кинув на Путяту всіх, кого можна. Наче зрушили його! Всі, хто не був зайнятий у битві з Путятою, побігли на Неревський кінець — різати християн. Загорілося там щось, метушня, крики…

Раптом Добриня, переправившись через ріку, зім’яв нечисленний ланцюжок дозору, що прогледів його, і запалив Людин кінець. Пожежа здалась страшніша за Путяту, кинулися заливати вогонь новгородці і — програли битву.

А на світанку вже били чолом Добрині, просячи миру.

— Хрестіться, і буде вам мир! — відрізав Добриня. Відмовили посланці, а посадник їх на капище повів, плював на богів, ображав словами злими, бив кийком, а потім посік мечем. Стоять принижені боги, стоять мовчки вражені новгородці.

— Себе оборонити не можуть, на яку користь від них ви сподіваєтеся? — запитав їх переможець. Горобець, син Стоянов, вичавив:

— Справді, не можуть. Зовсім заслабли наші боги… Може, справді, скінчився їхній час? Може, треба хреститися?

Назавтра пішли містом знов умовляти, переконувати новгородців, і були вже серед проповідників місцеві люди, а більше всіх із шкури ліз Горобець. Було так тижнів зо два, а потім почав діяти Путята: воїни зганяли людей до ріки і хрестили: чоловіків вище мосту, жінок — нижче. Знайшлися хитруни, що кричали: «Я вже охрещений!». З ними обійшлися просто: нема на тобі хреста — лізь у воду знов!

Богомил як крізь землю провалився. Шукали його марно. Добриня спересердя стратив Угоняя, і потім кілька днів пив, та не було ліків на його горе.

Глава 31. Тур і Вишата

«Нічого не врятувало її, ані хрест, ані оберіг», — думав Тур. Він звично робив свою справу, та очі його згасли і серце було спустошене.

Князь не чіпав його, дивився мовчки, та й не до Тура було Володимирові: він будував церкви (найбільшу — на Київській горі), все зустрічав нових священиків, що прибували з Візантії, хрестив найближчі міста, а ще задумали вони набрати дітей з простого люду і навчити книжній науці. «Мені свої попи потрібні», — вирішив князь.

Найупертіші русовіри тікали з міст і ховалися по лісах, їх переслідували, але не до того було: Володимир творив нову Русь. «Добре, що не послухав тоді мусульман з Булгара та юдеїв з Хозарії» — стверджувався він раз по раз. Кілька років тому посли з цих країн їздили по черзі до нього і переконували, що їхня віра — найкраща. «Добре, що не послухав».

Анастасові довірив скарбницю і не пожалкував — скарбниця прибувала, і десята частина її йшла на нову церкву.

Якось він спитав у Івана-Вишати:

— Чого ти тоді пішов від мене?

— Не від тебе, князю, від бовванів, що височіли там, — показав у бік Боричевого току воєвода. Вишата згадував ті часи: як усе змінилося! Він знов у Києві, і знов не остання людина. Одне зважало йому: Турові дошки. Одного разу нагадав про них князеві, але той відреагував дивно:

— Він хрест носить? До церкви ходить? Чого тобі ще?

«Він просто підкорився, він не змінився і не сприйняв Господа душею», — подумав Вишата. Ні, таки свербіло йому: день ходив, другий… Пішов до Анастаса, а той несподівано повівся, як Володимир: «Чого тобі ще?». Тоді Вишата пішов прямо до Турової домівки.

— Ти? — здивувався Тур. — Проходь.

— Віддай бісівські письмена! — закричав одразу гість.

— Про що ти? — зробив здивоване лице господар.

— Ті дошки з Овруча, — роздратовано нагадав Іван-Вишата.

— У мене їх нема, — спокійно відповів Тур.

— Брешеш! — ще більше розлютився Вишата. — Все брешеш! І що віру прийняв, і що дощок нема! Я їх все одно знайду!

— Шукай, якщо нічого робити, — посміхнувся іронічно Тур.

— Я змушу тебе їх віддати, — схопив його обома руками за сорочку гість.

— А оце ти облиш, — вправно звільнився від захвату Тур. — І взагалі, йди звідси!

— Що-о-о??? — заревів Вишата. Він вихопив меч та кинувся на Тура. Той, вдягнений по-домашньому, не мав ніякої зброї. Спалахнуло лезо, розсікаючи повітря, — Тур ухилився від удару:

— Схаменися, Вишато, та йди!

Випад у відповідь — меч розірвав сорочку, не зачепивши тіла.

— Я вб’ю тебе все одно! — Вишата вдарив так хитро, що мало не зачепив Турову голову. Тур побачив глечика з вином, що стояв на столі, схопив його і жбурнув у Вишату. Той відхилився, та вино потрапило йому в очі. Він відскочив на крок назад і втерся рукавом. Цієї миті Турові вистачило: він стрибнув в кут, де стояв меч, схопив його і звільнив лезо від піхв.

Зійшлися майстри! Мабуть, не було у Києві кращих бійців, ніж вони! Хвилину чи дві вони не могли дістати один одного, потім Тур Лавровим прийомом вдарив, Вишата зумів захиститись, але меч все-таки подряпав йому стегно.

— Тобі ніколи не перемогти мене! — закричав Вишата.

— Ну, ти — просто Анемас! — відповів Тур. Шалено кинувся вперед Вишата і налетів на влучно спрямоване гостре лезо. «Гнів — поганий помічник у битві», — згадав Вовкові давні настанови Тур, дивлячись, як підгинаються коліна у ворога і згасають його очі.

Постояв трохи над тілом і пішов збирати свої та синові речі.

За годину чоловік з дитиною, вдягнений ковалем, зайшов до кинутої Вовкової хати, побув там трохи, виніс якийсь лантух, посадив на кошлатого печенізького коня хлопчика, на другого сів сам і поїхав.

Більше Тура у Києві ніхто ніколи не бачив.

Епілог

Пообідавши, полковник сів у крісло, принесене запопадливим Сушком з флігеля, і почав потроху розбирати стародавні письмена. Та ледве він занурився у всі ці перфекти та аористи, як раптом на порозі виріс все той таки хвацький юнкер Малород:

— Тутешній священик отець Костянтин до пана полковника.

— Проси, — зітхнув полковник. Юнкер зник, і до кімнати увійшов батюшка: нестарий ще, худорлявий; срібний хрест на чорних грудях. Полковник жестом запросив священика сідати (стільці теж принесли від агронома), його обличчя випромінювало саму чемність:

— Слухаю вас, отче Костянтин. Дозвольте спитати: що привело вас до мене?

— Мене турбує, пане полковнику, ось що: там ваші люди поставили на дзвіниці кулемет. А церква у нас — дуже стара, і дзвони на ній — старовинні. Хоч би не попсували нам церкви, якщо буде бій.

— Бою тут не буде, а ми завтра підемо, — заспокоїв полковник і раптом запропонував. — Не відмовитесь від келишка-другого вина?

Батюшка не відмовився. Заспокоєний, він охоче підтримав бесіду.

— А якою мовою служите, батюшко?

— Служу українською, як тут споконвіку служили.

— Споконвіку? — здивувався полковник.

— Звісно, — впевнено сказав отець Костянтин. — А як же ще відправляти в Україні? Це від царя Петра потяглися до нас московські попи. Ті — російською… А ми — ні. Як повелося від князя Володимира, так і служимо.

— Ви вважаєте Володимира українцем? — розгубився полковник.

— А ким же міг бути Київський князь? — здивувався тепер вже піп.

— Але російська історія говорить…

— Ця ваша російська історія так говорить, — палко перебив отець Костянтин, — бо писана росіянами і з певною метою. І тому ведуть вони історію Росії від Київської держави, хоч і не мають для того справжніх підстав, а Київська держава до історії Росії — прямого стосунку. А своєї справжньої історії не знають і знати не бажають. І якщо вже сталося так, що Русь зветься тепер Україною — хай так! Але ж Росія — у кращому разі — Московія і аж ніяк не Русь!

Людина непоганої освіти, полковник знав про існування такого погляду і не погоджувався з ним, але не зміг підшукати аргументів, які б здалися бодай йому самому переконливими, тому він помовчав, а незабаром запитав про інше:

— А чия це садиба?

— Панів Донець-Захаржевських. Старовинний шляхетний рід. Козацька старшина з давнім родоводом.

— Он воно що? — зацікавився полковник.

— Є в них родинна легенда, начебто ще за часів князя Володимира оселився у нашому краї боярин, якого вигнали з Києва за якісь провини… А сина його звали — боярин Тверд. Від нього і вели всі Донець-Захаржевські свій родовід.

— Цікаво-цікаво…

Коли батюшка пішов, полковник гукнув денщика і наказав розшукати Кравцова.

— Олексію Миколайовичу, — сказав він поручикові, — я тут дещо знайшов, — показав на дошки. — Старих господарів, скоріше за все, нема серед живих, інакше не покинули б цього, а новим, — глянув у бік вікна, за яким виднілося село, — потреби в цьому нема. Прошу вас простежити особисто, щоб ретельно впакували: заберемо знахідку с собою.

Кравцов хотів було йти, але полковник знову звернувся до нього:

— Остогидло це все до нестями, як ви думаєте, довго все ще тягтиметься?

— Вже недовго, — одразу відповів поручик.

— І що потім?

— Пробиратимуся до Берліна…

— Якщо ви не проти, супутник у вас, — полковник поклав долоню правої руки собі на груди, — вже є.

— Двоє супутників, — спокійно уточнив Кравцов. — Ще Кирюшин.

Оглавление

Від автора

Пролог

Глава 1. Новачок

Глава 2. Перші випробування

Глава 3. Табір Святослава

Глава 4. Свенельдові запитання

Глава 5. Святослав і Вишата

Глава 6. Двобій по-ромейському

Глава 7. У палаці Анемаса

Глава 8. Доростол

Глава 9. Свенельдові поради

Глава 10. Що сталося на Порогах

Глава 11. Хто господар Русі?

Глава 12. Повернення Вишати

Глава 13. Майже як Святослав

Глава 14. Кубок хана Курі

Глава 15. Київські зайди

Глава 16. Як плювати в князя

Глава 17. Любава

Глава 18. Де вони поділися?

Глава 19. Свенельдові родичі

Глава 20. З’явився, як пішов

Глава 21. Зерна кинуто

Глава 22. Хоронитель

Глава 23. Лісові таті

Глава 24. Дарунок відуна

Глава 25. Кораблі до плавання готові

Глава 26. Справжній воєвода

Глава 27. Каган — наречений

Глава 28. Все по-новому

Глава 29. Раптовий гість

Глава 30. Посадник Добриня

Глава 31. Тур і Вишата

Епілог