cit anno:
"Но чтобы смертельные враги — бойцы Рабоче — Крестьянской Красной Армии и солдаты германского вермахта стали товарищами по оружию, должно случиться что — то из ряда вон выходящее"
Как в 39-м, когда они уже были товарищами по оружию?
Дочитал до строчки:"...а Пиррова победа комбату совсем не требовалась, это плохо отразится в резюме." Афтырь очередной щегол-недоносок с антисоветским говнищем в башке. ДЭбил, в СА у офицеров было личное дело, а резюме у недоносков вроде тебя.
Первый признак псевдонаучного бреда на физмат темы - отсутствие формул (или наличие тривиальных, на уровне школьной арифметики) - имеется :)
Отсутствие ссылок на чужие работы - тоже.
Да эти все формальные критерии и ни к чему, и так видно, что автор в физике остановился на уровне учебника 6-7 класса. Даже на советскую "Детскую энциклопедию" не тянет.
Чего их всех так тянет именно в физику? писали б что-то юридически-экономическое
подробнее ...
:)
Впрочем, глядя на то, что творят власть имущие, там слишком жесткая конкуренция бредологов...
От его ГГ и писанины блевать хочется. Сам ГГ себя считает себя ниже плинтуса. ГГ - инвалид со скверным характером, стонущим и обвиняющий всех по любому поводу, труслив, любит подхалимничать и бить в спину. Его подобрали, привели в стаб и практически был на содержании. При нападений тварей на стаб, стал убивать охранников и знахаря. Оправдывает свои действия запущенным видом других, при этом точно так же не следит за собой и спит на
подробнее ...
тряпках. Все кругом люди примитивные и недалёкие с быдлячами замашками по мнению автора и ГГ, хотя в зеркале можно увидеть ещё худшего типа, оправдывающего свои убийства. При этом идёт трёп, обливающих всех грязью, хотя сам ГГ по уши в говне и просто таким образом оправдывает своё ещё более гнусное поведение. ГГ уже не инвалид в тихушку тренируется и всё равно претворяет инвалидом, пресмыкается и делает подношение, что бы не выходить из стаба. Читать дальше просто противно.
посідає хінді: за конституцією країни хінді, поряд із англійською, проголошена «офіційною», тобто державною, мовою.
Індійські літератури разом із народом вели боротьбу проти колоніального панування, за свободу вітчизни, а тепер беруть активну участь у будівництві нової, незалежної Індії.
Крізь усі етапи складної, насиченої подіями історії Індії разом із дорослими пройшли і її діти, що, підростаючи, приймали і несли далі естафету поколінь, передаючи одержаний від старших матеріальний, культурний і морально-етичний спадок.
Перші образи батьківщини, її героїв і мучеників, як, певно, і скрізь на земній кулі, індійські малята зустрічають у казці, легенді, пісні, почутих від своїх укритих сивиною «даді» чи «нані» (так в Індії називають бабусь). Слухаючи їх, маля вчиться робити добро, ненавидіти зло і несправедливість.
Дитяча література Індії ще тільки складається, і в ній поряд із казками та оповіданнями для дітей і про дітей гідне місце посідає літературна алегорія.
Писані для дітей вірші й оповідання прогресивних індійських письменників виховують у юних читачів чесність, чулість, відданість батьківщині, готовність до самопожертви в ім’я справедливого діла та інші високі людські почуття.
Мало хто з індійських письменників пише спеціально для дітей, але багато — якщо не більшість — розповідає про дітей своєї країни, і, хоча ці твори призначені для дорослих, вони стають улюбленими книжками дітей.
Не одне таке «доросле» оповідання увійшло тепер до всіх шкільних хрестоматій. Ці оповідання приваблюють дітей гострим, захопливим сюжетом, близькими й зрозумілими в своїй людській сутності образами героїв, простою виразною мовою.
Про дітей писало багато видатних майстрів слова Індії, починаючи з патріарха сучасної індійської літератури Рабіндраната Тагора, що створив такий шедевр як «Кабулівала» («Кабулієць»); цей твір, до речі, не раз перекладався російською й українською мовами. Про дітей писали прозаїки старшого покоління, про них пишуть письменники середнього покоління і літературна молодь.
Про гірку долю дітей, що в колишній Індії змушені були змалку заробляти свік нелегкий шматок хліба, розповідали Джайшанкар Прасад у «Маленькому фокуснику», Бхагаватіпрасад Ваджпеї в «Продавці іграшок» і Субгадра Кумарі Чаухан в оповіданні «Троє дітей», що приголомшує своїм драматизмом; про дику сваволю опікуваних британською короною поміщиків і можновладців писав Упендранатх Ашк у «Верблюденяті* і Рамврікша Беніпурі в оповіданні з трагічним кінцем «Світло й тіні»; про дітей, що мимоволі заражаються бацилою релігійно-общинної ворожнечі між індусами й мусульманами, йдеться в оповіданні Яшпала «Ой, ці ще діти!»
Багато що змінилося в Індії відтоді, як вона стала незалежною, і ось хлоп’ята на справжньому стадіоні ганяють футбольний м’яч — про таке доти вони й мріяти не могли (оповідання Нарайона Гонгопадгая «Футбольний матч»), дочка сміттяра й куховарки стає вчителькою (оповідання Ісмат Чугтаї «Пампушечка»), а маленька Гіта в супроводі розчулених батька й матері урочисто, ніби в храм, прямує в недавно побудовану місцеву школу (оповідання Парваті Тампі «Гіта йде до школи»)…
Але й тепер не самою радістю позначене життя індійських дітей: надто тяжким виявився спадок, який дістала країна від колонізаторів, і надто непростий її шлях до світлого майбуття, — і про це з почуттям схвильованої зацікавленості та болю розповідає сучасна література. Із щемливим жалем дивиться на маленького бродячого співака панджабський письменник Гурбахш Сінх («Пісні вітру»). З великими труднощами добивається здійснення своєї мрії — придбати пристойне взуття — підліток в оповіданні Крішана Чандара «Черевики».
Проте хоч яке трудне буває життя в індійської дитини, вона сповнена оптимізму і за будь-яких обставин виказує кмітливість і здатність вистояти в боротьбі за життя (Поттеккат, «Маленька господиня»). Це відбувається тому, що сама дійсність нової Індії виховала в ній нові якості й погляди. Дійсність уже не постає перед нею, маленькою людиною, що входить у життя, чорним глухим кутом, як за колишніх, колоніальних часів, — вона вже відкриває шлях, нехай іще не дуже широкий, до руху вперед, дав надію на майбутнє.
Хто ж вони — люди, що своїм пером творять дитячу літературу Індії?
В переважній більшості це представники так званих «середніх прошарків» міста — їхні батьки працювали на державній службі, займались адвокатурою, журналістикою чи комерцією і були спроможні дати своїм дітям освіту. Проте, змалку заробляючи своєю працею на прожиття, майбутні письменники вже знали, як дістається трудовий шматок, і в них було що сказати своєму читачеві.
Вони представляють різні географічні області країни й різні мови. Нарайон Гонгопадгай (пар. 1918 р.) — бенгалець, і пише своєю рідною, бенгальською мовою, як і його старший колега Тарашонкор Бондонадгай (1898–1971).
Гурбахш Сінх (1895–1977) — панджабець, так само як Упендранатх Ашк (нар.
Последние комментарии
7 часов 11 минут назад
8 часов 44 минут назад
12 часов 37 минут назад
12 часов 41 минут назад
18 часов 2 минут назад
2 дней 5 часов назад