Дорога крізь джунглі [Нарайон Гонгопадгай] (fb2) читать постранично, страница - 44

Спочатку вона пішла до Камали. Камала сиділа на сонечку поруч із своїм батьком і ліпила із мокрої рудої глини ляльки, а батько її робив з такої самої глини горшки — недаром він був гончарем.

— Камало, — шепнула Гіта, — підеш до нової школи?

— Авжеж, — кивнула Камала. — Я там усього навчусь, навіть шити гарні сукні для моїх ляльок.

Гіта дивилась на Камалу й не вірила своїм вухам.

Після цього вона подалася до Балана та Гопала, які неподалік грали в крем'яхи.

— Ти підеш до нової школи, Гопале?

— Ще б пак! — гордо відповів Гопал, підкидаючи крем’яха. — І коли-небудь сам стану вчителем.

Гіта зітхнула.

У затінку великого баньяна сиділа ще одна Гітина подруга — Сарла.

— Сарла, адже ти не підеш до нової школи, правда?

— Чому це не піду? — серйозно запитала Сарла й додала: — Я буду вчитися і стану такою вченою, що вже ніколи не голодуватиму.

Гіта повільно побрела додому й так замислилася, що мало не наткнулася на Гопу: той вів купати свого буйвола.

— Гопу, ти теж підеш… — почала вона, але так і не доказала, вчасно пригадавши: Гопу не такий хлопець, щоб чогось боятися. І вже він поготів не злякається великого будинку, хай навіть схожого на в’язницю…

Вона рушила далі, не перестаючи дивуватися: ніхто, крім неї, не боявся школи. А може, вона все переплутала і робітники того дня говорили зовсім інше? Ні, скільки не пригадувала, нічого іншого не пригадала.

IV

А наступного тижня мама розбудила Гіту раненько й сказала:

— Сьогодні свято. Особливе і зовсім нове! Вставай!

Вона допомогла Гіті одягнутися, і вони разом пішли прямо до нової школи. Біля неї вже зібралися всі батьки, всі матері і всі діти, які жили в їхньому селі.

Потім на майдан в’їхав автомобіль, і люди з’юрмилися довкола. З автомобіля виліз якийсь товстун і став виголошувати промову. Говорив він так довго, що Гіта навіть подумала: «А може, в нього всередині є якась накрутна машинка, що ніколи не зупиняється?» Але тут заграла музика, голосна й весела, дорослі кинулись прикрашати трибуну гірляндами з квітів, а дітям роздавали цукерки.

Гіті все сподобалось — і музика, і квіти, а надто цукерки. Та потім, коли пан міністр поїхав і люди юрмою посунули до дверей, відтираючи одне одного, щоб швидше оглянути нову школу, Гіта не схотіла піти разом з ними.

Ні, вона нізащо не ввійде в цей дім! Нізащо й ніколи!

V

Щодня, вийшовши на поріг, Гіта здалеку бачила своїх друзів — вранці вони входили в школу, а ввечері виходили з неї. Вони сміялися, про щось сперечалися, а Гіта відчувала себе геть самотньою. Спочатку вона гадала, що вони тільки вдають із себе веселих, але ж не можна вдавати так довго.

Іноді хто-небудь махав їй рукою і кликав:

— Гіто, ходімо з нами до школи!

Але вона тільки вперто хитала головою.

Якось Гіта побачила Камалу. Вона сиділа на сонечку, схилившись над якоюсь чистою книжкою, і креслила в ній олівцем незрозумілі знаки.

— Можна, я пограюся з тобою сьогодні, Камало?

— Сьогодні не можна, — поважно відповіла Камала. — Я така зайнята! Страх багато домашніх завдань.

Домашні завдання! Гіта відчувала, що сльози лоскочуть їй очі.

Вона повернулась і припустила вниз вулицею — повз будинки, повз криницю… Вона бігла й бігла, поки не опинилася в зовсім незнайомому місці. Стомлена й налякана, Гіта зрештою зупинилася.

Що ж їй тепер робити? Куди йти?

Недалеко височів невеликий пагорок. Гіта видерлась на нього й роззирнулася. Вона сподівалася, що побачить звідти весь світ, але не побачила навіть свого села. Навкруги слалися поля, а над ними панувала тиша. Хоч як напружувала Гіта слух, вона нічого не чула, крім співу пташок.

Та раптом до неї долинув новий звук. Спочатку глухий і одноманітний — неначе мама колихала маленького братика, потім зумкотливий і дзвінкий — неначе летіла велетенська бджола і, нарешті, якийсь гуркітливий — неначе почалася літня гроза.

По небу стрімко промчало щось блискуче, щось таке, чого раніше Гіта ніколи не бачила. І тут вона пригадала картинку в газеті. Сріблястий птах!

Гіта ще раз глянула вгору, вереснула й, міцно заплющившись, побігла вниз схилом пагорка… Ніколи в житті вона так швидко не бігла. Гіта мчала і мчала, не розплющуючи очей, поки на щось не наткнулася. Вона зупинилась і глянула з-під вій. Перед нею стояв незнайомий чоловік.

Гіта відсахнулася й хотіла втекти, але чоловік устиг схопити її за руку.

— Ти куди мчиш? І чого так злякалася? — Голос у незнайомця був ласкавий і привітний.

— Я боюся сріблястого птаха, — пробелькотіла Гіта й поглянула в небо, але птах уже зник з очей.

Чоловік теж підвів голову:

— Що ж це за сріблястий птах?

— Він щойно по небу пролетів. Він — як крилатий змій.

Чоловік усміхнувся:

— Це не змій, а літак.

— Лі-так… — повторила Гіта.

— Атож… Його зробила людина, щоб перевозити повітрям листи та інші речі, щоб люди — ти, я, всі ми — могли літати до різних міст і в різні країни.