Фіолетові діти [Маріанна Малина] (fb2) читать постранично, страница - 5

дуже безвідповідальна особа, — словом «ваша» Гюрза натякала, що я, можливо, така ж безвідповідальна, як Альона. — Вона звільнилася. Дивно, що ви цього не знаєте… Поклала на стіл заяву. За власним бажанням. І навіть не прийшла відпрацьовувати два тижні. Вона поставила мене в дуже незручне становище. Дуже! Я маю тепер терміново шукати викладачку англійської. І це на початку учбового року! Яка безвідповідальність! Який егоїзм!

Гюрза ще довго розповідала, нервово посіпуючи носом із бородавкою, про ненадійність нинішньої молоді, яка дбає виключно про себе, і бла-бла-бла на ту ж тему, і так хвилин десять. Але я її вже майже не слухала.

Я чомусь злякалася.

За той психологічний стан, у якому була Альона.

І не даремно.

Бо назавтра школу облетіла страшна звістка. Олена Геннадіївна, Оленочка Геннадіївна, така молода, і така красива, наклала на себе руки. Наковталася якихось пігулок. У це майже неможливо було повірити. Чому вона це зробила?!

Я знала чому. Ну, майже знала. Але нічим не допомогла. Тому що не могла собі уявити, що все так скінчиться. Але я обов’язково все з’ясую.

6

— Дєвочкі, те, що сталося, — це такий жах, — по-старечому затрусила головою Партизанка, відкриваючи великий шкіряний портфель, чия юність минула, мабуть, іще при Хрущові, і витягнула з його бездонної пащі купу шкільних зошитів і пляшечку з корвалолом. — Я просто не можу повірити! У нас у школі такого ще не було. А я тут працюю вже ого-го скільки! Ми всі так любили Олену Геннадіївну! І учні її теж любили. Може, в неї була якась особиста трагедія?

Агрипина Григорівна обвела поглядом кімнату, чекаючи підтримки своїм словам у двох учительок, у яких теж було «вікно» між уроками. Ті слухняно закивали.

Вона похапцем, звичним рухом, накапала собі крапель до склянки і перехилила одним духом. Запах ліків наповнив учительську. Потім вона закрутила пляшечку, витягнула дзеркальце і повернулася до мене:

— Ви питали про одинадцятий бе? — знову уточнила, наводячи свої морквяні губи новою порцією помади. — Ні, нічого особливого в цьому класі я не вбачаю. Зараз усі діти такі розбещені! Їм нічого не потрібно. Що з них буде? Ось до чого ваша демократія доводить. Ніякої управи, ну ні на кого! Хоча… там у них у класі є якісь дивні діти… Кажуть, вони навіть збираються разом після школи. На уроках пасивні й якісь «антиобщественні»: до гуртків не затягнеш, справами класу не цікавляться… Але вчаться добре, майже всі відмінники. Я до них претензій не маю.

Я обійшла майже всіх вчителів, що викладали в 11‑Б, і чула одне й те ж:

— Головний біль? Та від них усіх разом узятих головний біль! Без винятку!

— Ні, ні не пов’язую. Ні, школа тут ні до чого.

Таке враження, що всі змовилися.

Я саме вийшла з кабінету вчителя хімії Івана Петровича, в якого марно намагалася прояснити обставини стосовно 11‑Б. Мені Карбід так і не видав ніякої цікавої інформації, зате вділив цілу купу плакатів про отруйні речовини, що я їх (маються на увазі плакати), начебто, просто мусила розвісити у себе в кабінеті. Я не стала з ним сперечатися й, узявши рулони, в які дбайливо загорнув свої скарби Карбід, у роздумах попрямувала по коридору, сховавшись за своєю сумнівною здобиччю. І, мабуть, тому, що я була геть вся за рулонами, на мене не звернули уваги двоє учнів з 11‑Б, що були вже знайомі мені,— зеленоокий патлатий хлопець та дівчина з чорним, явно фарбованим волоссям і з губами, що мали вигляд, мов їх намастили вугіллям. Вони стояли біля підвіконня і доволі голосно з’ясовували стосунки. Я трохи уповільнила ходу.

— Майє! Я не розумію… Навіщо? Навіщо ти це зробила? — сичав на дівчину підліток, схопивши її за руку.

— Відчепись, Кириле, я нічого тобі не буду пояснювати, — пручалася та.

— Я хочу з тобою поговорити, ми ж домовилися… — не вгамовувався хлопець.

— А я не хочу! Ти все одно нічого не тямиш, відчепись. Ти ніколи нічого не тямиш! — лице у неї розшарілося, і на очах виступили сльози.

— Я не розумію… Навіщо? Давай поговоримо… Ти не втечеш від мене, ми з тобою сьогодні все одно зустрінемося, бо іншого місця у нас немає…— продовжував наполягати він, але відпустив її руку.

— Відчепись, дурню! — кинула дівчина йому в обличчя, стрімко розвернулася та попрямувала геть, пройшовши біля мене і заодно обпікши роздратованим поглядом.

Кирило ковзнув повз мене удавано байдужими очима і з награним спокоєм відвернувся до вікна.

Трохи повагавшись, я підійшла до нього. Вивантажила свої плакати на підвіконня і перевела подих. Він неохоче повернувся.

— Здрастуй, Кириле! — задерла голову. Він зростом, мабуть, на дві голови вищий за мене. Важко в моєму віці здаватися солідною.

— Здрасті,— мляво відповів хлопець.

— Наскільки я знаю, у вас уроки вже скінчилися?

— Скінчилися. То й що?

— Та нічого. Може, допоможеш?

— Гаразд, — трохи повагавшись, сказав він, закинув свій наплічник із книгами за спину, легко згріб усі плакати