Фіолетові діти [Маріанна Малина] (fb2) читать постранично

Маріанна Малина Фіолетові діти

Моя дорога лежить за краєм блакитних небес —

там, де білі хмари пливуть безупинно.

Хун Цзи Чен

Коли шукаєш вогонь, знаходиш його разом із димом.

Коли зачерпуєш воду з колодязя, захоплюєш із собою місяць.

Чанський афоризм

Найкращий ігровий сервер — Земля: карта всього одна, але на 6 мільярдів гравців, читерів[1] немає, адмін терплячий, але якщо вже забанить[2]…

Сучасний анекдот

Розділ I

1

Наді мною було небо. Блакитне, по-літньому вицвіле. Листя дерева на цьому тлі чітке, живе, прозоро-зелене. Видно тоненькі прожилки, здається, ще трохи — і побачу хлорофілові зерна.

Звідкіля я це знаю?

Байдуже…

Небо.

Листя.

Я.

Щастя…

Раптом усе закрутилося в яскравому вихорі. Швидко, ще швидше… ще…

— Дарино! Дарино Миколаївно, ви мене чуєте? — зненацька я бачу над собою дебелу, як вавилонська вежа, шкільну медсестру Оксану.

— Так, чую, здається…

— Впізнаєте?

Здається, впізнаю. І себе, і Оксану, і свій кабінет, і цього хлопчину з зеленими, як пляшкове скло, очима.

— Що ж ви дітей лякаєте? — усміхається Оксана і закручує пляшечку з нашатирем. — Мабуть, не їли зранку?

— Ні…— дурнувато посміхаюсь.

— Ходімо до мене, я вас чаєм пригощу… І пиріжками. А то охляли зовсім. Зомліли на рівному місці,— скептично оглядає мою хирляву фігуру з висоти свого зросту, — підводьтеся, я вас доведу, полежите трохи на моєму диванчику… заміряю вам тиск…

Я вдячно чіпляюсь за її пухку руку, притуляюся щокою до великих, як усесвіт, грудей. До білого, хрусткого від крохмалю халату, що пахне ліками. До надійності всього цього світу: теплого, живого, справжнього.

— Дарино Миколаївно, я можу йти? — чемно питає підліток, що тупцяється поряд. Де ж у його очах переляк? Ні, радше цікавість. А ще — зверхність. Зухвалі зелені очі зиркнули на мене і втупились у підлогу, імітуючи покору.

— Вибач, Кириле, — чомусь вибачаюсь я, відводжу погляд і не наважуюсь одразу глянути в його бік. — Зустрінемось у понеділок, о цій же порі. Йди.

— До побачення, — сама ввічливість. Очі сховані під довгуватим, як на чемного учня, пасмом темного волосся, що вибилося з зачіски «кінський хвіст». Дурнувата мода.

Оксана тягне мене до свого кабінету. Йде енергійно, трохи розхитуючись назад-уперед. «Крокуючий танк», — згадую я прізвисько, що вліпили їй учні. Що ж, не безпідставно. Гарний, надійний крокуючий танк веде мене через ворожу армію учнів, що юрмляться коридором. І вони шанобливо розступаються.

2

— Ви, Дариночко, занадто мало приділяєте уваги харчуванню. А правильне харчування — це запорука здоров’я, — авторитетно заявляє Оксана, наливаючи мені чаю до чашки, яку прикрашають дрібненькі сині квіточки і темна від чаю зазублина. — Я бачила, як ви їсте в їдальні — як те колібрі… Звідки ж візьметься здоров’я? І нормальний тиск? Це ж сміх, а не тиск, у вашому віці… І чай, не бійсь, без цукру п’єте. А цукор при розумовій праці — дуже корисна річ. Чи про це ваш Фройд не писав?

— Не писав, — посміхаюсь і кусаю смачного домашнього Оксаниного пиріжка.

— Ви погляньте на себе. Гляньте! Це ж істощеніє, а не фігура. Звісно, зараз модно бути худими, але куди ця мода заведе — одному Господу відомо… — продовжує картати мене Оксана.

Я дивлюся на себе в дзеркало, що висить на стіні навпроти столу, де мене Оксана підгодовує. Та нічого… Я — як я. Може, трохи бліда. А так — навіть симпатична. Сірі очі. Непедагогічно руде волосся з короткою хлопчачою стрижкою. Якщо мене порівнювати з медсестрою, я, мабуть-таки, тендітна. Усміхаюся до себе, на щоках з’являються дитячі ямочки, яких зазвичай не буває в занадто худих. Мені хочеться вірити Оксані — що я зомліла від недоїдання. Чи від недосипання. Чи від тяжкої праці, що мене замордувала. Чи ще від чогось природного. Але все це буде неправдою. І я це знаю. Але… Я не можу сказати Оксані, що мене турбує. Вона не збагне. Я не можу сказати цього нікому. Бо ніхто не дасть мені поради. Знову повіяло холодом, і я відчула тоненьку плівочку, яка відділяє мене від світу. Світу затишного і комфортного. Зрозумілого, як ці пиріжки з вишнями.

3

Додому я йду пішки. Щоб трохи подумати на самоті. Мене Оксаниними стараннями відпустили додому. Поправити здоров’я.

«Звичайно, звичайно, Дарино Миколаївно, йдіть додому, вам треба відпочити», — а в очах: «Від чого тобі відпочивати, неробо малолітня? І за що тобі тільки зарплатню платять?» Це — завучка, Ірина Іванівна, викладачка математики. Гюрза за покликанням.

«Звісно, звісно, Дариночко, йдіть. Ви щось бліда сьогодні. Я ж вам зазвичай ні в чому не можу відмовити… А може, відпустку на пару днів? Гайнемо з вами в Крим, в Нікіту. Там якраз