Фіолетові діти [Маріанна Малина] (fb2) читать постранично, страница - 2

парад хризантем…» Це — директор, Павло Григорович, зі своїми звичними масними натяками. Старий шкарбан. Що можна їм сказати… Відформатовані, як квадрати. Вони ж мене не сприймають серйозно. А я повинна їм радити, що робити з учнями, — на те ж і психолог. Якби ж вони мене слухали…

Щось я загубилася між двох ворожих світів — дітей і дорослих.

Розділ II

1

Як учив мене професор Звенигородський, треба починати з початку. З дитинства, з натального періоду, а можливо, навіть із пренатального.

Звичайна школа. Загальноосвітня школа № …34, І-ІІІ ступенів. Це не зовсім те, про що я мріяла, закінчуючи університет. Але ж справжня доросла робота! Де до мене будуть звертатися не Дарино чи Даринко, а Дарино Миколаївно. Де в мене буде свій окремий кабінет. Не така вже й велика платня… Але ж я зможу збирати фактичний матеріал, аналізувати його, робити висновки і, може, напишу наукову працю.

Робота виявилася не такою цікавою, як гадалося. Безліч дурнуватих звітів, від яких я сатаніла. Всіляка тупа писанина не залишала часу ні на що інше та відбивала охоту до акту творчості. Ну що ж, ласкаво просимо у дорослий світ! Світ нудьги та ідіотських правил…

Літня робота з тестування первачків закінчилася. (Вони виявилися навдивовижу здібними — якісь маленькі генії!) Я потрохи роззнайомилася з учительським колективом. У школі працювали переважно жінки і переважно передпенсійного віку. Чоловіків можна було порахувати на пальцях. Однієї руки. Це — директор, Павло Григорович Гарбуз, якого так і дражнили — Гарбуз (він і справді був гладкий і кругленький). Учитель хімії, Іван Петрович, високий, з жовтуватим обличчям, якого за характер учні охрестили Карбід (не чіпай, а то засмердить). Учитель фізкультури, ім’я якого я завжди забуваю, схожий на відставного військового, з прізвиськом, що пасує до зовнішності,— Ать-Два. І все. Серед жінок найяскравішими були: завучка, яка зміїний характер поєднувала зі збиваючою з ніг енергією, пишною зачіскою минулого століття та чималеньким носом із класичною бородавкою; викладачка історії Агрипина Григорівна — ентузіастка радянських часів (учні звали її «Партизанка»), яка малювала губи морквяного кольору помадою, під тон свого такого ж ненатурального волосся, і мала звичку всіх учительок називати «дєвочкі». І, певна річ, Олена Геннадіївна. Оленочка Геннадіївна, як до неї зазвичай зверталася переважна більшість як учителів, так і учнів, викладала англійську, нагадувала ляльку Барбі, та була єдиною молодою особою. Білявкою з легковажними кучериками і пухкими губками, підмальованими рожевою помадою. Оленочка Геннадіївна кожен день з’являлась у новому вбранні — по ній можна було відстежувати каталоги мод. Вона майже одразу записалася до мене в подруги і вимагала, щоб я її називала Альоною. Я змирилась. У школі вона працювала на рік довше за мене і особливої прихильності в колективі не відчувала. Вона прибігала до мене попліткувати, пожалітися на «цих старих шкап» учительок і «цих недоумків» учнів. Альона не була педагогом за покликанням.

2

Дивні події в школі для мене почалися майже одразу з початком учбового року, а вірніше з того, як Альоні дали читати англійську в 11‑Б. Ще й «навісили» їй класне керівництво в тому ж класі.

— Туди ніхто не хотів іти, бо це не клас, а жах, — бідкалася вона мені, нервово відстукуючи свої слова на столі бездоганним французьким манікюром, — колишня їхня керівничка втекла від них на пенсію і невдовзі померла, довели стару…

Альона хлюпнула носом, витягла з сумочки хустинку, нервово крутячи її про всяк випадок у руках, по-дитячому запитала:

— Ну що мені робити?

Зазвичай ніхто не радів із класного керівництва, і я порадила їй заспокоїтись і не думати про дурниці.

Після класної години Альона мала збентежений вигляд, і, перестрівши мене в шкільному коридорі, схопила за руку:

— Мені треба з тобою поговорити, Дариночко.

Ми домовилися зустрітися після уроків.

Але вона на прийшла.

А за декілька днів Альона залетіла до мене в кабінет, як тайфун. Я її такою ще не бачила. Я навіть і не підозрювала, що вона може бути такою розлюченою.

— Це не діти, це — виродки! — викрикнула вона і грюкнула по столу стосом паперів, що розлетілися навсібіч й попадали на підлогу. Не звертаючи на це уваги, Альона вела далі: — Вони знущаються з мене! Їх треба виполювати, як бур’ян! Виполювати! Видирати з корінням! Ненавиджу!

Це була справжня істерика. Мені вартувало неабияких зусиль всадовити її на стілець і примусити випити склянку води з валер’янкою.

— Вони не просто не слухають мене. Вони зі мною щось роблять… — її зуби цокотіли об вінця склянки. — У мене таке враження, що копирсаються у мене в голові… Я не можу навіть сказати, що це… Бо й сама не збагну. Посидь у мене на уроці.

Альона так і не змогла мені сформулювати, що її так розлютило. І я пішла з нею на наступний урок до