Снігова королева (збірка) [Ганс Крістіан Андерсен] (fb2) читать постранично, страница - 3

Навіть коли Каю пощастило послабити мотузка, що з’єднувала його санчата з дивним повозом, це не допомогло — здавалося, їх несуть уперед пориви вітру. Хлопець голосно кричав, але ніхто не чув його, тільки снігові вихори кушпелили зусібіч. Хлопчик був наляканий і намагався згадати якусь молитву, але нічого не пам’ятав, хіба що табличку множення.

Сніжинки ставали більші та більші, й незабаром здавалось, що вони завбільшки з птахів. Раптом вони звернули на узбіччя, сани зупинились, і візник підвівся. Хутро і шапка обтрусились від снігу, й Кай побачив високу білосніжну пані. Це була Снігова Королева.

— Ми гарно покаталися, — сказала вона. — Але чому це ти тремтиш? Іди сюди, я тебе зігрію.

Королева посадила хлопчика поруч із собою й загорнула його у хутро. Він почувався так, ніби провалився у сніговий замет.

— Тобі й досі холодно? — поцікавилась Снігова Королева і поцілувала хлопчика у чоло. Поцілунок був холоднішим, ніж крига. Він сягнув просто до хлопчикового серця, що й так скидалося на крижану кульку. Першої миті Каю здалось, ніби він умирає, але це тривало недовго. Незабаром йому стало значно краще, й він більше не відчував холоду.

«Мої санчата! Треба не забути санчата!» — була його перша думка. Він озирнувся і побачив, що санчата були прив’язані до однієї з велетенських сніжинок, яка летіла позаду них. Снігова Королева знову поцілувала маленького Кая, і він забув Герду, бабусю і всіх рідних.

— З поцілунками покінчили, — мовила Королева. — Наступний міг би стати для тебе смертельним.

Кай подивився на неї і замилувався її неземною вродою. Він не міг уявити більш досконалого й вродливого обличчя; Королева більше не здавалась йому крижаною, як тоді, коли він побачив за вікном. Він вважав її ідеальною й навіть не думав боятися. Кай розповів Королеві, що вміє проводити математичні обрахунки, аж до дробів, і знає площу й кількість мешканців своєї країни. Вона посміхалась на ці його вихваляння, тож хлопчик подумав, що він поки що знає надто мало. Снігова Королева оглядала неозорі простори, які відкривалися під ними. Сани летіли все вище і вище попід хмарами, а вітер квилив і завивав, нібито хтось наспівував стародавніх пісень. Вони летіли понад лісами й озерами, понад морем і землею; під ними лунало ревіння дикого вітриська, вили вовки і тріщав сніг; понад ними пропливали чорні страхітливі хмари. А над цим усім сяяв місяць, тож Кай мчав крізь довгу зимову ніч, сонно скрутившись калачиком біля Снігової Королеви.

Розділ третій Квітник старої чарівниці

Як жила Герда, коли зник Кай? Ніхто не знав, що з ним сталося. Дітлахи бачили, як він причепив свої санчата до велетенських білих саней, що промчали вулицею і зникли за брамою. Ніхто не знав, куди вони попрямували. Багато сліз пролилося за Каєм, і маленька Герда теж гірко плакала безліч днів. Вона казала, що знає напевно: він загинув.

Мабуть, він потонув у ріці, що протікала неподалік од їхньої школи. Зимові дні минали у безпросвітній тузі за зниклим хлопчиком. Але прийшла весна, пригріли теплі сонячні промені.

— Кай помер, він покинув нас назавжди, — сказала Герда.

— Ми не віримо в це, — відповіли сонячні про мені.

— Кай помер, він покинув нас назавжди, — промовила дівчинка до горобчиків.

— Ми не віримо в це, — процвірінькали вони.

Герда задумалася — її охопили сумніви.

— Я взую свої нові червоні черевички, — сказала вона якогось ранку, — Кай ще ніколи їх не бачив. Потім піду до річки й запитаю в неї.

Рано-вранці Герда поцілувала свою сплячу бабусю, взула червоні черевички і вийшла сама-самісінька за браму міста до ріки.

— Скажи, ти забрала в мене друга? — запитала вона в річки. — Я віддам тобі мої червоні черевички, якщо ти його повернеш.

Дівчинка подумала, ніби хвилі кивають їй. Тож вона зняла свої червоні черевички, які любила понад усе, й кинула їх у річку, але вони впали неподалік від берега й хвиля винесла їх на землю. Здавалось, що річка не хоче приймати цінний подарунок, бо не може повернути назад Кая. Але Герда подумала, що вона закинула черевики недостатньо далеко. Тож вона залізла на човен, схований поміж очеретом, і знову кинула черевички у воду, втім, знову недалеко. Але її зусилля змусило човен хитнутись, і він поплив, віддаляючись від берега. Дівчинка помітила це і поспішила до краю човника, проте надто пізно: берег віддалявся, а течія зносила човна. Герда дуже злякалась, почала кричати, проте ніхто її не чув, крім горобців. Маленькі пташки, звісно, не могли допомогти їй дістатись до берега, але вони летіли і цвірінькали, щоб заспокоїти дівчинку:

— Ми з тобою! Ми з тобою!

Човен несло течією, Герда сиділа в ньому боса, на її ногах були лише панчохи. Червоні черевички пливли за човном, але дівчинка не могла дістати їх, бо суденце стрімко рухалось уперед.