Поезії [Павло Арсенович Грабовський] (fb2) читать онлайн
- Поезії (а.с. Класика української літератури -152) 221 Кб скачать: (fb2) - (исправленную) читать: (полностью) - (постранично) - Павло Арсенович Грабовський
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
[Оглавление]
В ДАЛЕЧІНЬ
За морем холодним, в далекій чужині,
Де сонця ніколи не видно з тайги,
Де нетрі, болота лихі, та пустині,
Та скали кремінні, та вічні сніги...
Де тьма та неволя одвіку й довіку,
Де, стогону опріч, нічого не чуть,
Де гине надія, де муки без ліку,
Де сльози невільницькі тільки течуть...
Де люди на себе кайдани гартують,
Де рідного брата запеклі брати
Що божу годину на пласі катують...
Там, сестронько люба, конаєш і ти.
Не падай до туги, красуйся, мій квіте;
Велике та славне страждання твоє
Шлях терну та крові любов'ю освіте, -
Неволя живої душі не уб'є.
Пом'януть твій образ бездольці закуті,
Стомленим від долі про тебе звістять;
Міць викличуть муки твої незабуті,
Перлинами сльози колись заблистять!
ВЕСНА, ВЕСНА... НАДВОРІ МАЙ
Весна, весна... Надворі май;
А в нас лежать сніги;
Панує стужа навкруги...
Весна, весна... а в нас - гай-гай!
Дріма похмуро чорний гай
Та додає нудьги.
Весна, весна... Надворі май;
А в серці жаль та сум;
Справляє небо якийсь глум...
Весна, весна, а в нас - гай-гай!
Хоча б малесенький розмай
Для нерозважних дум!
Весна, весна... Надворі май;
А в нас, замісто чар,
Густий серпанок темних хмар...
Весна, весна, а в нас - гай-гай!
Далеко зором не сягай,
Згаси остаток мар.
Весна, весна... Надворі май;
А в нас - ні круть ні верть:
Якась німа, нелюдська смерть.
Весна, весна, а в нас - гай-гай!
Все кличе: до труни лягай,
Бо чаша повна вщерть!
ВЕСНЯНКИ
І
Зійшли сніги, шумить вода,
Весною повіва;
Земля квіточки викида,
Буяє травка молода;
Все мертве ожива.
Веселе сонечко блистить,
Проміння щердо ллє;
Гайок привітно шелестить,
Неначе кличе пригостить;
Струмочок виграє.
Сіяють злотом небеса,
Витьохкують пташки...
А груди думонька стиса:
Ховає зверхня ця краса
Смердючі болячки.
II
Знову, ластівочко-серце,
Ти вернулась, знов звила
В нас під хатою кубельце...
Заспівай же, де була?
Розкажи: чи й там, як тута,
Пекло скрізь - ні верть, ні круть:
Люди носять рабські пута,
У чужій кормизі мруть?
Світлі поклики колишні
До братерства та рідні,
Мов ті дріб'язки залишні,
Затопталися в багні?
Крук недолі над всім кружить,
А соборйще панів,
Знавіснівши, гірко тужить,
Що, бач, мало кайданів?
Розкажи: чи й там, як тута,
Замість праці все слова;
Люд бездольний в пітьмі плута,
На наймитів упова?
III
Сумно заспівала
Ластівочка люба
На питання ті:
- Скільки світа знала,
Скрізь панує згуба,
Люд - узаперті.
Та ніде пригноба
Не справляє свята,
Як-от ваш куток!
Ніде розбратання
Посеред громади
Не було, як тут.
Нi в якій країні
Брак самопошани
Так людей не жер,
Як у вас донині...
Бийте, рвіть кайдани,
Доки дух не вмер! -
З отим словом втіхи
Пісенька зніміла,
В небі віддалась.
У блакить з-під стріхи
Ластівочка мила
Пурхнула-знялась.
IV
Правду мовила пташина;
Чи на добре ж, чи дарма?
Перед нами - домовина,
Сором вічного ярма.
Промінь згас над рідним краєм;
А ми, скільки кожен зміг,
У провалля себе пхаєм,
Грунт пускаємо з-під ніг.
Та не пізно: є поправа,
Певен я - минеться все;
Ще заблисне наша слава,
Праця вгору піднесе.
Тільки треба сил та труду,
Щоб не згинути цілком,
Не стогнать до віку-суду
Під вельможним канчуком.
V
Годі ж нудитись, складаючи руки;
Кличе робітників рідна земля...
Віра, впотужнена словом науки,
Хай нас міцніш окриля!
Більше уваги до власного горя,
Більше любові до люду свого!
Близько - загибель... зника наша зоря...
Чого ж нам ждати, чого?
VI
Розцвітайся ти, веснонько красна,
Духом творчості все онови;
У нарузі країна нещасна...
З муки-смерті її відживи!
Розворуш наші груди холодні,
Запали в них притухлий огонь,
Щоб рятунок знайшли ми з безодні,
Не стояли в борні осторонь!
Одігнала надовго ти хвижі,
Розбудила надії та сни.
Баглаї [3] - ці воріженьки хижі,
Так послизнуть нехай і вони!
Розцвітайся та нас із могили
До живого життя підведи,
Щоб ми очі на себе розкрили;
Світлі думи в душі відроди!
ГАДКА
Власне щастя та турботи,
Власні думки... кинь гадать...
До громадської роботи
Слід життя своє віддать.
Згинуть марні піклування
В тихім захистку хрестів,
Розлетяться почування,
Крім любові до братів.
Вона піде поміж миром,
Яко заповідь людська;
Щастя всіх - святим кумиром
Стане мужа-бояка!
ДАЛЕКО
Там, далеко, на Вкраїні,
Сяє сонечко ясне,
Світить людям, та в чужині
Не навідає мене.
Там десь ллються рідні звуки,
Боротьба за люд іде...
Тута ж часом від розпуки
Стигне слово молоде.
Там матуся теплі сльози
З горя щиро вилива...
Тута ж хуга та морози,
Серце в тузі занива.
Побратими любі, милі,
Скрізь розкидані вони:
Спочивають у могилі
Чи по тюрмах ждуть труни.
ДІТЯМ
Перша думка наша, діти,
Краю рідному;
Першу працю присвятити
Люду бідному!
Усім серцем полюбляти
Вчиться ближнього,
З тяжких злиднів визволяти
Неспроміжнього.
Не кохайтесь у користі
З її шматтями,
А прямуйте жити вмісті,
Бутибраттями!
Чули заповідь господню:
Всім любитися,
А не рить другим безодню
Та злобитися!
Отож будьмо, діти, певні
По-господньому:
Завжди милі, завжди кревні
Одно одному!
ДО Б. С – ГО [4]
Прощай, коханий ляше-друже!
Час розістатись настає.
А як болить, як б'ється дуже
Від туги серденько моє.
Одно гадали ми з тобою,
Шукали одного шляху,
І от зійшлись в тюрмі з собою,
Найшли недоленьку лиху.
Мир чарівничої омани
Пред нами птахом зник давно:
Неволя вічна та кайдани -
То нам судилося одно.
Але ж і ту судьбу шалену
Не довелось ділити нам:
Ти - за Байкал, а я - за Лену,-
Розтечемось по чужинам.
Хто зна: чи вернеться спромога
До праці стать за все святе,
А чи навік тяжка дорога
Колючим терном заросте?
Отак-то, голубе мій, ляше!
Тобі - рудник, мені - тайга...
Та не належить серце наше
До пут утисника-врага.
Віддавна руки нам невільні,
Душі ж неволя не скує;
Єднають нас змагання спільні,-
Хто їх хортами зацькує?
Не кривда п'яного магната,
Не заздрість жирного ксьондза, -
Нас порушає проти ката
Журби вселюдської сльоза.
В чаду скаженого прокляття
Потоком кров лили батьки;
Той час минув: ми рідні браття,
Ми - нерозлучні бояки.
За що ж? За те, щоб духом згоди
Все понялося між людьми,
Щоб наші змучені народи
Так побраталися, як ми!
ДО ГАЛИЧАН
Міцно, браття, стиснім руки,
Обіймімось гаряче:
Вкупі рушмо проти муки,
Що вражає боляче!
Здавна нам одна дорога,
Незворітна та тяжка;
Всіх однако мати вбога
До роботи заклика.
Годі ж спільної розради,
Що люд путами скула;
Годі з нас тієї стради,
Що країна прийняла!
ДО ДІТЕЙ
Коли бо, дітки, малась мога
Знов повернутися між вас!
Так заросла давно дорога,
Побив надії хмурий час!
Зазнайте ж втіх, поки не пізно,
Шд пильним доглядом сім'ї,
Та не розкидано вас різно
З-під крилець неньчиних її.
Нехай же вам господь - благаю
Протягне дітство золоте,
Щоб ви росли на радість краю
Без мук, що потім уздрите!
ДО МАТЕРІ
Мамо-голубко! Прийди, подивися.
Сина від мук захисти!
Болі зі споду душі піднялися,
Що вже несила нести.
Мамо-голубко! Горюєш ти, бачу,
Стогнеш сама у журбі;
Хай я в неволі конаю та плачу, -
Важче незмірно тобі.
Бачити більше тебе я не буду;
Не дорікай, а прости;
Та від людського неправого суду
Сина свого захисти!
ДО Н. К. С.
Такої певної, святої,
Такої рідної, як ти,
Такої щирої, простої,-
Вже більше, мабуть, не знайти.
Таку не часто скинеш оком,
Такою тільки що марить...
А раз зустрінеш ненароком -
Навіки долю озарить!
ДО Н. К. С. 2
Зранку в холодну могилу
Ти жертвою часу лягла;
Без жалю загублено силу...
А в мене пак гадка жила:
Що повівом навіть не скине
На тебе пануюче зло,
Що смерть над тобою залине
Отрутою повне жало!
ДО ОРЛА
Обох нас, орле стервоїдний,
Знажає поле боротьби:
Рвемо у других шмат послідній,
Жаги нікчемної раби.
Та чом не в мене твої крила?
Я полинув би вище хмар:
Тут кров злочинства землю вкрила,
Скрізь повно слів, в повітрі - вар!
Де б не поглянув - боже! - всюди
Слід жертв, загублених дарма;
Не змовк стон тіней,- рвуться груди;
Нищаву смертю обійма.
О, браття серби, - гірко плачу!
Свята надія геть зника... Все кров та кров...
Між нами - бачу,
Червона річка протіка!
ДО ПАРНАСЦІВ
Вас чарує небесна блакить,
Що, цяцькуючи блескотом вірші,
Часом очі вам надто сліпить,
Болячки закриває найгірші.
Все вам сняться квітки запашні
Та кохання - святі, незрадливі,
Ви знаходите перли в багні,
В пеклі бачите душі щасливі.
Життя святом здається для вас,
Гармонійним втіленням розвитку...
Киньте, братики, панський Парнас,
Уберіться в простісіньку свитку!
Соловейко співа на гіллях,-
Не діліть його красного труду,
А до волі показуйте шлях
Простим словом убогого люду!
ДО РУСІ-УКРАЇНИ
Бажав би я, мій рідний краю,
Щоб ти на волю здобувавсь,
Давно сподіваного раю
Від себе власне сподівавсь.
Щоб велич простого народа
Запанувала на Русі,
Щоб чарівна селянська врода
Росла в коханні та красі.
Щоб Русь порізнена устала
З-під віковічного ярма
І квітом повним розцвітала
У згоді з ближніми всіма!
ДО СІЯЧІВ
Де ви, правди всенародної
Та братерства сіячі?
Де ви, мислі благородної
Тверді духом діячі?
Вийдіть купою, порайтеся,
Гляньте: трупи та хрести;
Всюди - бранці... не цурайтеся
Їх великої мети.
Розсівайте жменя жменею
Чисто звіяне зерно:
Вороги над Руссю-ненею
Ізнущаються давної
ДО УКРАЇНИ (ПІД НЕБОМ ДАЛЬНЬОЇ ЧУЖИНИ...)
Під небом дальньої чужини,
Де хуги носяться одні,
До тебе, кращої дружини,
Складаю я мої пісні.
І випливаєш ти над мене
У тій збагніченій красі,
Що не зруйнують, серце-нене,
Твої пекельники усі!
ДО УКРАЇНИ (СИДЖУ Я В НЕВОЛІ ТА МАРЮ ТИХЕНЬКО...)
Сиджу я в неволі та марю тихенько:
Чи знов тебе вбачу, Україно-ненько,
Чи знов рідну землю в сльозах поцілую,
Чи вік протиняюсь отут по Вілюю?
Коли б мені, мамо, легесенькі крила,
В обійми до тебе душа б полетіла,
Бо тут непривітно, тут - хуга та студінь,
Однаково сумно і в свято, і в будень,
Рік цілий навколо все мре та німує,
Самотнього серця ніщо не вгамує...
Ридай одиноко, кладись в домовину...
Подумати тяжко, що тут і загину;
Розсиплються чари, мов квіти зів'ялі,
Остануться жалі, самісінькі жалі...
Сиджу я в неволі та марю тихенько,
Чи знов тебе вбачу, Україно-ненько,
Чи знов рідну землю в сльозах поцілую,
Чи вік протиняюсь отут по Вілюю?
ДО УКРАЇНЦІВ
Українці, браття милі,
Відгукніться, де ви є;
Чи живі ще, чи в могилі
Давня слава зогниє?
Чи покраща доля наша,
Мине сором, що вкрива;
Чи до краю спита чаша,-
Рабства чаша вікова?
Гей, докупи, певні діти!
Всіх веде мета одна:
Шлях любові та освіти
Нас навіки поєдна!
ДО ШКОЛИ
Ну, прокидайтеся, діти:
Ранок - до книжки пора!
Сонечко вспіло залити
Все посереду двора!
Швидше вдягайтесь до школи!
Кращі прогаєте дні, -
Пізно вертати, - ніколи
Їх не завернете, ні!
Змалку кохайтесь в освіті,
Змалку розширюйте ум,
Бо доведеться у світі
Всяких назнатися дум.
Щоб не зросли ви на сором
(Бійтесь найпаче того!)
Та не зробились позором
Рідного краю свого!
ЖІНОЧА ДУША
Оюізмучено-недужий,
В туз я поник чолом…
Тихо-тихо ангел дружий
Огорнув мене крилом.
Мов та хмара на блакиті,
Чорна думонька злина …
Що ж ото за ангел в світі;
Що за зоря весняна?
Гасне зірка найясніша.
Ангел ангела втіша…
Та жіноча найніжніша,
Най чаруюча душа.
З ДУМОК СУЧАСНИХ
Запорожжя та козацтво
Спать уклалися в журбі...
Інший час, панове братство,-
Інші теми на добі!
Відлічивши козакові
Поважання данину,
Чи не глянуть мужикові
У хатиноньку сумну?
Глянуть просто, без серпанку,
Яким все обволіка
Пан-поет, що бачив з ґанку
Богоносця-мужика.
Наш мужик - то неук темний,
Працівник, але бідар,
Скарб незчерпано таємний,
Що живився володар.
Довго ним ми рабували;
Кров лилась, свистів батіг,
Іще довше глузували,
Стали падати до ніг.
Бо за часом рабування
Нас окрило каяття;
Найсвятіші почування
Зворушили гидь життя.
Але та любов висока,
Хоч правдивою була,
Зором збільшеного ока
Зайвих фарбів надала.
Зникла геть жива людина,
Розпочався був туман;
Та минула ця година
Повишаючих оман...
Перед нами - брат нужденний,
Яким він і справді є.
Тягне жереб свій злиденний
Та кляне життя своє.
Вік пита сірома неба:
Чи не пустять з рук кати...
Отому найперше треба
Бідоласі помогти!
Появить на очі люду
Його ж сховані скарби -
Справа гідна сил та труду,
Річ достойна боротьби!
Хлоп-мужик, панове братство,
То - підстава в наші дні...
А Січ-мати та козацтво -
Хай царствують у труні!
ЗІЙШЛИ СНІГИ, ШУМИТЬ ВОДА...
Зійшли сніги, шумить вода,
Весною повіва;
Земля квіточки викида,
Буяє травка молода;
Все мертве ожива.
Веселе сонечко блистить,
Проміння щедро ллє;
Гайок привітно шелестить,
Неначе кличе пригостить;
Струмочок виграє...
КВІТКА, ЩО НОГОЮ...
Квітка, що ногою
Стоптана в пилу;
Гук, що вмер луною,
Пронизавши млу;
Огник серед поля,
Що блиснув і згас,-
Се - та світла доля,
Що втекла від нас.
КОЗАКОВІ
Не хились додолу, зраджений козаче,
Про лиху пригоду навіки забудь,
Найлютішу муку серце переплаче…
Кинь свій жаль нікчемний, без вагання збудь!
Хай росте здорова, хай цвіте дівчина;
Маєш собі щастя іншого знайти:
Ти - не одинокий, ти не сиротина,-
Єсть у тебе вірні соколи-брати…
Єсть у тебе думки, людові прихильні;
То кохай їх щиро, поміж гурт неси…
Всюди роздаються стони надмогильні:
Власною нудьгою пекла додаси.
Причинись до праці, де, служивши ближнім
За своє кохання чоловік не дба;
Глянь лиш, як слабого знищено спроміжним.
Там твоя турбота, та твоя журба!
МЕТЕЛИЧОК
Мій метеличку любенький!
Як щастить тобі?
Увесь-деньки, моторненький,
Вієшся собі?
- Зелень лугу, блескіт неба -
З того радий я;
Запах квітів - більш не треба,
То - вся харч моя.
Небагацько вік мій ліче,
Через день мине...
Вдій же ласку, чоловіче,
Не воруш мене.
НА ПАМ'ЯТЪ
Навік минули вільні годи,
В далекий край припало йти;
І от, під тяжкий час пригоди,
Мені сестрою стала ти;
Мов ангел, сяла предо мною,
Неначе квітонька, цвіла,
Моєю зорею ясною,
Моєю музою була!
Тебе нема, а все з могили
Твій образ світлий устає,
І знов душа почує сили,
Замарить серденько моє!
НАДІЯ
Не зітхай так безнадійно,
Скорбних уст не замикай,
Рук не складуй ще подвійно,
З лану битви не тікай,
Глянь на луг - не вся травиця
Ще потоптана упрах;
Глянь на люди - чесні лиця
Ще не всі обвіяв страх.
Ще великі перепони
Злу поставлено кругом,
Не безкарно рвуться стони
Під ворожим батогом.
Встануть мученики-браття,
Встануть сестри, як живі...
За годиною прокляття,
Мук, кайданів та крові,
Зрадно купленої слави,-
Панство волі йде услід,
І на чолі миросправи
Власно з'явиться нарід!
НЕ РАЗ МИ ХОДИЛИ В ДОРОГУ
Не раз ми ходили в дорогу,
Не раз ми вертались до хати
І знову брели від порогу -
Правдивої цілі шукати.
З борців насміхалася доля,
Зростала, проте, їх громада.
Добробут народний та воля -
То наша найперша засада.
Борців не лякають пригоди:
Шлях, мочений кров'ю та потом,
Нас виведе в панство свободи
Не нині, не завтра, так потім!
Аби не тікали ми труду,
Не падали легко з ударів,
Пригляньмось до нашого люду,
Як сум йому очі охмарив!
Знедолений ладом ворожим,
Він працею держить всі стани...
Ходім же, брати, та поможем
Порвати якшвидше кайдани!
ОРЛИ
Марно ради пита,
Вся засмучена,
Україна свята,
Перемучена.
Занедбали сини
Рідну мовоньку,
Не туди-бо вони
Гнуть головоньку,
На пожитки густі
Позіхаючи,
Та кишені товсті
Напихаючи.
Дяка Богу - всього
Враз набралися:
Від народу свого
Відцуралися...
А поки що чуже
Розшолопають, -
Чого вміли, то вже
Не второпають...
Ще й вирлають на мир
Гірш Московщини:
- «Що за хлопський кумир
Народовщини!»
Чи таких ти орлів
Сподівалася,
Як за них лила крів,
Турбувалася?
Не так збавлять снаги
Силоміцники,
Як оті вороги,
Підпомічники!
ОЦЕ Я ДУМАЮ, БРАТИ...
Оце я думаю, брати,
Про долю рідного народа;
Прийшла година хрест нести,
Бо всюди - злидні, скрізь незгода.
Оце гадаю, - і мені
Таки частесенько здається,
Що мир, запеклий у борні,
Жартує тільки та сміється;
Що пал мережаних речей
За оборонників святині
Одна омана для очей
Чи марний гук серед пустині;
Що мир, лукавий, як дівча,
Цього на людях уквітча,
А серце схилить до другого,
Пригорне потай дорогого,
І хто всю душу віддає -
В кайдани зрадно закує,
На трупі бенкет бучний справить
За домовиною ославить,
Дітей та внуків нацькує;
Що мир... О ні... бо тільки вами
Душа убога замарить –
Якими радими словами
Бажав би я заговорить.
Я знову вірю, що пригода,
Мов чорна хмара, пропливе,
Що невмируща міць народа
Усе лихе переживе!
ПЛАЧЕ НЕБО, ВКРИТЕ ХМАРАМИ...
Плаче небо, вкрите хмарами,
Що над нами восени
Без кінця пливуть отарами
Із сумної сторони.
Темний гай додолу хилиться,
Буйне листя опада;
Різва пташка не осмілиться
В поле вилетіть з гнізда.
Тільки галич перелякана
Скиглить, зграями шуга;
З жалібного її каркання
На душі росте нудьга.
Сльози осені журливої,
Що минули ясні дні,
Се - плач долі нещасливої,
Що судилася мені.
ПО МОРЮ
Чимало днів по морю,
У тьмі німій,
На певну зустріч горю
Плив човен мій.
Швиряли хвилі бурні
На всі краї...
Вставали думи журні
Нудьги-змії.
Вітчини берег милий
Зникав і зник,
І рвався мій безсилий,
Розпучний крик.
А прірва виє, кличе
До бороття,
Пловцеві згубу зиче
Без вороття.
ПОЕТАМ-УКРАЇНЦЯМ
До вас, поети-українці,
Шлю - вибачайте - дружній лист,
Щоб повітати наодинці
Та дяку висловить за хист.
Доходять часом ваші звуки
В мою далечину глуху
І гоять чаром біль розпуки
На самотинному шляху.
Від вас одрізнений навіки,
Докупи думкою живу...
Прийміть же щиро братні стріки
Про нашу долю світову.
Бажав, бач, я сказати в листу
Про рідний брак громадських благ
Та притулить до того змісту
Від себе декілька уваг.
Не все співати нам про квіти
Та любуватися Дніпром...
Година - дбать про шлях освіти,
Люд забезпечити добром;
Спинить навколо голос стонів,
Що крають серденько притьмом,
Розвіять пітьму забобонів,
Впотужить голови умом;
Збудить чуття самопізнання,
Шаноби власної чуття,
Розсунуть цілі прямування
Замість товктися без пуття.
Хай мертва буква вас не мане
До свар, заслонюючи суть;
Славетніш німці чи слов'яне -
Ті спірки краю не спасуть.
З усіх усюд берімо з датки,
А не зачерв'юймо в багні;
Меткої жизності нестатки -
Умови гибелі справжні.
Народ, покинутий на злидні,
Народ, плазуючий у млі,
Повинен стратить риси рідні,
Безслідно стертися з землі!
РОБІТНИКОВІ
Роби на других дні та ночі,
На хвилю праці не заспи;
А візьме сум, заплачуть очі,-
У чарці горенько топи...
Поки останнього хабітку
Не розметають глитаї,
Поки на вічнім заробітку
Не стратиш силоньки свої;
Та не задубнеш без прочинку
Посеред улиці, поки
У карбувальному будинку
Не розлетишся на шматки.
СИРОТИ
Сердешні діти... батька взято;
Смерть несподівано прийшла...
Пекельний Ірод справив свято,
Пир людожерності та зла.
Не поборов страшної муки
Борець хоробрий: все хотів
Знять догори ослаблі руки,
Востаннє стати на катів.
Сердешні діти... вам байдуже;
Ви усміхались, дивлячись,
Як ваша ненька рідна туже,
Слізьми безрадісно ллючись.
Бо ви не знали... Діти, діти!
Так тіштесь, доки ростете...
Чи довго на світ вам глядіти?
Як батько, може, помрете!
СОН
Зелений гай, пахуче поле,
В тюрмі приснилися мені,-
І луг широкий, наче море,
І тихий сум по кружині.
Садок приснився коло хати,
Весела літяна пора;
А в хаті... там знудилась мати,
Ізнудьгувалася сестра.
Поблідло личко, згасли очі,
Надія вмерла, стан зігнувсь...
І я заплакав опівночі
І, гірко плачучи, проснувсь.
СОНЕЧКО ТА ДОЩИК
Якось сонечко казало:
- Буду все собі світити! -
Почув дощик: - Пуття мало,
От я краще буду лити!
- З тебе людям холод, слота, -
Каже сонечко і слуха.
Відрік дощик: - Не робота,
Як почнеться і посуха.
Зазмагались. - Хто все плодить:
Груші, сливи, огірочки?
- А без мене, - дощ доводить, -
Враз пов'януть всі садочки!
Так сперечались довгенько
І на тому покінчили,
Щоб робити звичайненько
Їм обом, як перш робили.
СПІВЕЦЬ
І
Не згадуй нам про вічну млу труни,
Не згадуй нам про мертвий сон могили;
Даль невідомості мість того розгорни,
Клич до життя, буди дрімучі сили!
Не додавай знесиленим журби,
Не добивай зневір'ям підупалих,
А розбуди на діло боротьби,
Знайди розвагу в світлих ідеалах!
Тоді тебе послухаємось ми,
Замовкнуть в серці почування лячні.
А станемо правдивими людьми
І будемо довіку тобі вдячні!
Поперед інших стяг новий неси,
Карай насильство своїм словом віщим,
Веди нас в мир і горя і краси,
Стань проти зла, доки його не знищим.
Не згадуй же про вічну млу труни,
Не згадуй же про мертвий сон могили,
А засівай зерном добра лани,
Щоб найплідніші жнива уродили!
ІІ
Так казала співцеві громада.
Що ж відмовить співець-бідолага?
Роздавалась не раз ота рада...
Він прямує до людського блага.
Що ж поробиш, як сили в самого
Відібрала напасниця-доля,
Як на жереб терпіння німого
Засудила без жалю неволя!
Як він змучивсь під гнітом скорботи,
Трупом пав, не дійшовши дороги...
Чи сказав хто слівце заохоти,
На годину подав допомоги?
Не судіть же співця так жорстоко,
Що пісні його вкрай сумовиті,
Що сльоза туманить йому око,
Що він скрізь одинокий на світі!
СПРАВЖНІ ГЕРОЇ
Не вам мій спів, уквітчані герої
Кривавих справ, не вам мій голос,- ні!
З-під барв рожевих вигадки пустої
На чорнім тлі ви бачитесь мені.
Хай досі сниться іншому піїті
Шалений брязкіт кинутих шабель...
Не кращ було б запособлять освіті,
Підняти люд хоть на один щабель?
Моя хвала трудівникам незнаним,
Що двигли мисль по селах, хуторах,
Цуравшись власно мрій золототканих,
Чий невідомо почиває прах;
Чий вік минув за працею, як днина,
Сліпим братам торуючи межу...
Перед тими я стану на коліна,
Героям тим подяку я зложу!
Моя хвала живим, як і помершим,
Отим борцям за будуче Русі,
Тим страдникам за друзяків найпершим,
Що сяють нам у чарівній красі!
Взяли вони в житті шляхи колючі
Серед пригід та всякої нужди...
Окриють їх колись вінки немручі,-
Затихне навіть галас ворожди!
СУЧАСНИКОВІ
Оце дивлюсь безрадісно на тебе,
Загляну в душу змучену твою –
І несподівано самого себе
В тобі, мій брате, пізнаю!
Ще з пелюшок здобувся ти отрути,
Не бачив навіть радощів життя -
А вже воно на тебе вспіло тхнути
Диханням смертного пиття!
І підеш ти гірким шляхом недуги,
У темряві шукаючи зорі,
Конаючи з невимовної туги,
Довіковічним бранцем прі! [6]
Дізнаєшся в кайданах самотини,
У тридцять літ - знесилений дідусь,
Гадавши нишком: кращої години
Я в мирі ледве чи діждусь...
Та вірую, що хрест мій не безплодний,
Що хрест отой - бездольний люд спасе,
Запинить певно стогін всенародний,
Вітчині щастя принесе!
ТЕМНА НІЧ, ВІТРЕЦЬ ТИХЕСЕНЬКИЙ...
Темна ніч, вітрець тихесенький
Зашумів в моїм вікні;
Дощик капає дрібнесенький,
В серце падає мені.
Ні, се мрія доторкнулася
І навіки утекла;
Ти до мене усміхнулася
І свій погляд одвела!
ТРУДIВНИЦЯ
Хмуро дивилася школа,
В бовдурі глухо гуло,
Вітер вривався зокола,
Сумно в хатині було.
Мертва трудівниця-пані
Біла, як віск, на столі
Там почивала, заранні
Збувшися скорбів землі.
Рук і на час не складала,
Щиро кохала діток,
Листу якогось-то ждала,-
Тільки і знав наш куток.
За день одсунула книжку,
За день не стала робить,
Як опинилась на ліжку, -
Нічим було пособить.
В непогідь, стужу злиденну
(Певно, сама сирота!)
Зайде в хатину нужденну,
Словом усіх повіта.
Дасть, коли треба, поради,
Викладе все до пуття...
Боже! З якої б то ради
Їй відбирати життя?
Журно посходились дітки
Обік німої труни:
Втратили неньку сирітки,
Втратили промінь вони.
Вдарив і дзвін похоронний...
Нічого, мабути, ждать:
Треба людині сторонній
Шану останню віддать.
Дим закурився з кадила,
Серце зворушував спів...
Що дітвора голосила, -
Просто не чути попів!
А як на цвинтарі стали,
Кинули грудку землі, -
Гірко батьки заридали,
Аж надривались малі.
Мовчки вернули на помин,
Що громадяни знесли.
Якось не складувавсь гомін,
Навіть дяки не пили.
Та й розійшлися по хатах, -
Школа осталась пуста...
Хуга свистить по загатах,
Жалібно труп заміта.
УКРАЇНА ПРИСНИЛАСЬ МЕНІ
Україна приснилась мені,
Я прокинувсь ізмучений дуже;
Ранній промінь гуляв по стіні,
Та не легше було мені, друже!
Люду мимо чимало пройшло,
Радий гомін та жарти, - байдуже...
А на серці у мене скребло,
І не легше було мені, друже!
Онде гай величаво дріма,
Вільна пташка так весело круже,
Чорнобрива жоржину лама...
Та мені не полегшало, друже!
УПЕРЕД
Уперед за край рідний та волю,
За окутий, пригноблений люд,
Хоч нічого не знайдеш, крім болю,
Хоч нас жде невіддячений труд!
Уперед проти зла однодумно!
Розрослася ворожа юрба.
Не гадаймо прожити безсумно,
Бо життя - неминуча борба.
Уперед, хто не хоче конати,
Статись трупом гнилим живучи!
Сміле слово - то наші гармати,
Світлі вчинки - то наші мечі.
Уперед до завзятого бою
За громадські та власні права,
Коли бути бажаєм собою,
Коли серце позор відчува!
Уперед до звершення замірів,
Що поклав дев'ятнадцятий вік;
Скиньмо владу катів-бузувірів,
Щоб людиною став чоловік!
Уперед! Годі скніти рабами,
Час кормигу гидливу знести!
Наші кубла нам стануть гробами,
Швидко знівечать ясність мети.
Уперед! Не жде поступ всесвітній:
На шляху пристаючих лиша,
Інший лад, інший мир заповітний
Виробляє із себе душа.
Уперед проти хижих порядків!
Гине войник чи здобич бере,
Він стежки протира для нащадків, -
Його діло ніколи не мре!
ЧИМ БИ СТАЛА ТИ, КОХАНОЧКО...
"Чим би стала ти, коханочко,
Коли б я зробивсь долиною?"
- Весняне вдягла б убраннячко,
Зацвіла б тобі калиною.
"Чим би стать тобі бажалося,
Коли б морем став синесеньким?"
- В срібних хвилях все б гойдалася
Твоїм човником легесеньким.
"Коли я розливсь просторами,
Де б ти, пташко, опинилася?"
- Я б засяла вкупі з зорями,
Не згасаючи світилася.
ШВАЧКА
Рученьки терпнуть, злипаються віченьки...
Боже, чи довго тягти?
З раннього ранку до пізньої ніченьки
Голкою денно верти.
Кров висисає оте остогиджене,
Прокляте нишком шиття,
Що паненя, вередливе, зманіжене,
Вишвирне геть на сміття.
Де воно знатиме, що то за доленька
Відшук черствого шматка,
Як за роботою вільна неволенька
Груди ураз дотика.
ЩОГЛИК
- Щоглик! Щоглик! - Дітки раді.
- Щоглик! - тільки і слівця.
А він тріпавсь на принаді,
Марно рвався із сильця.
Визволяють, - скільки сміху!
- Глянь, дідусю, глянь, чи ба?
- Бачу, дітки, вашу втіху;
Зате щоглику журба!
Зна, що буде нудить світом;
Не про нього ваш куток...
Щебетав би собі літом
Та згодовував діток.
Не привикне він до клітки,
Бо неволя всім гірка...
Не то пташки, милі дітки, -
Шкода навіть черв'яка.
Тож послухайте старого:
Не держіть узаперті
Цього щоглика малого,
Бо загине в самоті!
Позирнули дітки вгору, -
Пурхнув щоглик з рукава:
Знов витає по простору,
В небі ясному співа!
- Щоглик! Щоглик! - Дітки раді.
- Щоглик! - тільки і слівця...
З того часу на принаді
Вже не ставили сильця.
Я НЕ СПІВЕЦЬ ЧУДОВНОЇ ПРИРОДИ
Я не співець чудовної природи
З холодною байдужістю її;
З ума не йдуть знедолені народи, -
Їм я віддав усі чуття мої.
Серед ясних, золочених просторів
Я бачу люд без житнього шматка...
Блакить... пташки... з-під соловйових хорів,
Мов ніж, вража скрізь стогін мужика.
Нехай кругом розумний лад та втіха, -
Не здужа їх мій мозок осягти,
Бо скільки кривд, бо скільки всюди лиха,
Як хижий звір, братів гризуть брати.
Нехай людці, що до вітхнення вдатні,
Співають нам на всякі голоси
Про райські сни й куточки благодатні, -
Де плачуть, там немає вже краси!
Нехай вони, кохаючись «на лоні»,
Мук забуття вишукують дарма,
Їх не заспать: у серця відгомоні
Озветься світ з турботами всіма!
Последние комментарии
1 час 2 минут назад
1 час 16 минут назад
2 часов 24 минут назад
13 часов 42 минут назад
13 часов 59 минут назад
14 часов 24 минут назад